Довженко Олександр Петрович
(11.09.1894 р. — 25.11.1956 р.),
Режисер, сценарист, автор розповідей і повістей.
Народився в селі Сосниці
Чернігівської губернії на Україні. Закінчив Глухівський вчительський інститут
(1914). Учився в Київському університеті і Комерційному інституті в Києві.
Викладав фізику, природознавство і гімнастику в гімназії (1914-1917). У
1920-1921 брав участь у створенні Київського відділу народного утворення, у
1921-1923 — на дипломатичній службі в Польщі і Німеччині. Вчився живопису в
Мюнхені й у Берлінському художньому училищі. У 1923-1926 — художник-ілюстратор
газети «Вісти ВУЦВК» у Харкові. З 1926 — режисер-постановник на кіностудіях
Одеси, Києва, Москви. У 1949-1951 і 1955-1956 — викладач ВГИКА. Заслужений діяч
мистецтв Української РСР (1940). Народний артист РСФСР (1950). Лауреат
Ленінської премії (1959 — посмертно за літературний сценарій «Поема про море»).
У 1957 Київській кіностудії художніх фільмів привласнене ім'я А. П. Довженко. У
1972 затверджена Золота медаль імені А. П. Довженко «За кращий
військово-патріотичний фільм».
Олександр
Петрович Довженко — український режисер, сценарист, письменник, народний артист
РСФСР.
Наскрізний
сюжет творчості Довженко каноничен для класики соцреалізма — це боротьба
старого і нового в житті народу. Унікальність же створінь Довженко полягає в
тім, що в суперечці цих двох почав у нього завжди проглядається присутність
третього — вічності. Виходець з багатодітної селянської родини на Чернігівщині,
у якій майже всі діти вмирали, не досягши повноліття, Довженко одержимо ревною
любов'ю до свого народу як роду і — жахаючим баченням його історичної смерті як
нації. Очевидно, це і штовхнуло молодого шкільного вчителя, натхненного ідеями
української національної державності, спочатку в ряди прихильників
петлюрівської Центральної Ради, а після жорстокого розчарування в її політику —
до комуністів (згодом пережите знайшло відображення у фільмі «Арсенал», 1929).
Комуністичному ідеалу Довженко зберігав вірність усе життя, але інтерпретував
його надзвичайно своєрідно.
Драма
взаємин людини з природою — от визначальний мотив його творчості. Життя народу
і життя природи зв'язані і взаємообумовлені. Ритми соціального і природного
життя незмінно співвіднесені — звідси і виникає остання в кінематографі
Довженко тенденція до подовження кадру, опора на внутрікадрове (переважно природне)
рухання, що дуже нетипово для радянського кіноавангарда 20-х років. Звідси — і
пафос його кінематографа. Усе це повною мірою позначилося вже в першій
авторській роботі Довженко в кінематографі, куди він прийшов з живопису (якої
учився в Мюнхені), — кінопоемі «Звенигора» (1928). Однак повне підпорядкування
силам природи поставило людини на край загибелі, роблячи його неспроможним
перед обличчям будь-якої стихії — як природної, так і історичної. Тому
приорітет перед історичним минулим у художника, як правило, відсутній. Історія
представляється йому ланцюгом катастроф. Порятунок же — у розгадці таємниць
природи, її мови, у співтворчості з нею — прилучення до вічності. Таку
можливість і надає народу, по Довженко, революція, що виступає реальним утіленням
багатовікових народних сподівань, що знайшли відображення у фольклорі.
Фольклорні мотиви, постійно використовувані режисером у фільмах, є втілення
народної свідомості, його мудрості й обмеженості одночасно. Фольклорна метафора
в «Звенигоре» виникає в Довженко від повноти відчуття ідеалу і незнання
дійсного історичного шляху до нього (мотив зачарованого скарбу).
З
ще більшою гостротою колізія ця виникає в наступній картині Довженко «Арсенал»,
присвяченої революції на Україні, де центральною подією виявляється
більшовицьке повстання в Києві в січні 1918 року проти уряду Петлюри. Вирішений
у традиціях історико-революційної епопеї, фільм дає образ народу-маси як жертви
стихії. Іншим утіленням маси й одночасно антагоністом її виявляється робітник
Тимош, що усвідомлює своє історичне призначення і тому виростає в знаменитому
фіналі до легендарного сверхгероя, невразливого у своєму безсмерті для ворожих
куль. Найвищий у своїй творчості гармонії і сили досягає Довженко в останньому
німому фільмі «Земля» (1930), що як би спресували в традиційному для того років
сюжеті про вбивство куркулями молодого сільського активіста увесь досвід
світової культури. Пафос співтворчості людини з природою, дії по її законах, а
не насильство над нею визначили внутрішню гармонію фільму і відмовлення від
монтажної естетики. У суперечці між старим і новим у «Землі» беззастережно
перемагало — вічне. Саме в «Землі» з максимальною повнотою втілилися ідеали
Довженко, і саме «Земля» наочно показала розбіжність їх з державними.
У
наступних творах Довженко робить серйозні внутрішні зусилля, щоб примирити свій
авторський ідеал з офіційною доктриною, що позбавляє ці картини гармонії і
цілісності «Землі», але додає їм затаєний внутрішній драматизм. Визнаючи
неминучість розриву з традиціями народного життя, Довженко залишає за собою
право сприймати цей розрив як історичну й особисту драму, рівно як і
протистояння двох іпостасей образа народу — маси і героя, що опановує стихіями.
Усе це знаходить втілення в його добутках 30-40-х років: «Іван», «Аэроград»,
«Щорс», «Мічурін». У 1934 році Довженко залишає Україну, рятуючи від хвилі
репресій проти національної інтелігенції, і знаходить у Москві притулок і
заступництво Сталіна, що наміряється зробити Довженко придворним художником. По
його особистій указівці Довженко створила міф громадянської війни у фільмі
«Щорс». Однак він так само намагався облагородити сьогодення ідеальним образом
минулого, як ніколи в «Землі» — майбутнім. Драматичний образ головного героя —
монументального богатиря, що ховає від усіх свої переживання. Саме в період
роботи над «Щорсом» сценарій Довженко з короткого монтажного плану
перетворюється в самостійний літературний твір, що існує паралельно з фільмом.
Літературі відтепер найбільше довіряє Довженко самі таємні думки і почуття, особливо
після того, як жорстокому розгрому Сталіна піддався сценарій «Україна у вогні»
(1943). Страх перед погрозою загибелі цілого народу, що знову загострився в ті
дні в Довженко, викликав до життя сценарій-плач про трагедію народу, кинутого в
перші тижні війни на сваволю долі байдужою державою. Подальші кінематографічні
задуми Довженко або припинялися, або безжалісно спотворювалися, як це відбулося
з чудово поетичною «Життям у кольорі» (1946-47), перетвореної в канонічний
історико-біографічний опус «Мічурін» (1949). Основна увага в ці роки Довженко
приділяє роботі над епохальним задумом національного роману «Золоті ворота».
Але цей задум не був довершений, і місце подібного добутку в українській
літературі не зайнято дотепер. Однак ця робота дала поштовх до створення
сценарію про будівництво Каховського водоймища «Поема про море» (1936), де
внутрішня боротьба Довженко із самим собою досягає граничної і нерозв'язної
гостроти: ідеал і реальність взаємно відривають один одного. І напередодні
першого знімального дня Довженко вмер у Москві, так і не одержавши дозволу
повернутися на оспівану й оплакану їм Україну.
Список
литературы
Для подготовки данной работы
были использованы материалы с сайта http://www.referaty.com.ua/