Улас Самчук.
Жизнь и творчество
ВСТУП
Історія
української літератури двадцятого століття майже не досліджена.. Окрім того, що
українська література розвивалася на території України, багато письменників
творили і за межами батьківщини.
Імена цих
патріотів повертаються на рідну землю, а співвітчизники дізнаються про них лише
зараз. Уласа Самчука називали літописцем свого часу і свого народу. Він з
юнацьких літ був відірваний від материнського лона, опинившись поза межами
рідного краю. На чужих землях письменник набагато глибше і болючіше відчував і
переживав трагедії братів і сестер з України.
Улас Самчук –
це видатна постать у нашій літературі, збагнути її можна лише тоді, коли видати
його багатотомник. Ми можемо ознайомитися з мізером, який залишив по собі
письменник: журнал «Дзвін» з оповідання Уласа Самчука «Віднайдений рай», у тому ж 1991 році повість «Марія»,
видрукована «Українським письменником» у 1991 році, журналом «Дніпро» у 1991
році, опубліковано другий том епопеї «Волинь». Окремим виданням у видавництві
«Дніпро» в 1993 році вийшла трилогія «Волинь», а журнал «Дзвін опублікував
спогади письменника «На білому коні» /№1-3, 1993р./. той же таки «Дзвін» через
рік продарував нам ще одні спогади Уласа Самчука «На коні вороному» /№6-8,
1994р./, а у 1995 році – «Записки на бігу» /№4-7/. У 1994 році «Український
письменник» видав роман Уласа Самчука «Чого не гоїть огонь». Звичайно, є ще
фонд залу україніки у Центральної Національної Бібліотеки ім.В.Вернадського,але
нажаль, і в ній немає повного зібрання творів Уласа Самчука. Доля Уласа Самчука
типова для українського письмменника-еміґранта. Талант Самчука, багаторічна
праця на літературному полі, більш ніж десяток видрукованих творів за кордоном
і невідомість в Україні.
Улас
Олексійович Самчук народився у селі Дермань, у Волинській області. Його батьки
були селянами. Тяжко та виснажливо працювали біля землі та славного
господарства. Вони передавали своїм дітям любов до життя і праці. Бажання
вирватися з соціально обмеженого, окупованого суспільства привело молодого
жовняра (вояку) польського війська до дезертирства у Німеччину. Це сталося у
1927 році. Почалися скитання молодого хлопця з Волині по закордонних землях.
Куди б не закинула доля Уласа, головною темою його творчості була рідна земля
та брати й сестри з України. Усе свідоме життя письменник ставив перед собою
завдання бути літописцем українського народу, того часу, який сам бачив,
переживав.
Публіцистика
Уласа Самчука – це спогади, статті, фейлетони, нариси, подорожні нотатки. А
Власенко-Бойцун називав такі періоди публіцистичної діяльності автора «Волині»:
воєнний 1938-1944 – репортерська, редакційна діяльність – і повоєнний, який
ділиться на два часові відтінки: 1945-1948 – ідеологічно-програмова
публіцистика МУРівського періоду: осінь 1948 – до кінця життя - публіцистика
«канадського» періоду[1]
.
З 1938 року
Улас Самчук почав працювати як публіцист. Завдяки йому, світ дізнався про
героїчну боротьбу українців Закарпаття за незалежну українську державу.
У 1939 році,
після розгрому Карпатської Січі молодий публіцист повертається до Праги. Звідти
він у 1940 році переїжджає до Кракова і з похідними групами ОУН у липні 1941
року – на Україну. По приїзді до Рівного, Улас Самчук став редактором газети
«Волинь». Ініціатором цього видання був Степан Скрипник (згодом
Патріарх УАПЦ Мстислав). «Перша справжня газета на території окупованої
України, видана незалежними силами і засобами»[2]
почала свій шлях до людей 1 вересня 1941 року.
«... насторожені, хвилюючі дні виняткового в історії
світу часу. Біля нас і в нас руїни... Ми розбиті, розкидані, приголомшені...
хотілося б, щоб газета була максимально своя, не лише мовою, а й змістом...
Стільки років казьонщини, штампованої балаканини, сірої пропаганди, нещирові
патетики. і раптом щось інше, безпосереднє, щире, кольоритне. Все, що ми
писали, – писали від глибини серця і глибини потреби, і читач це одразу відчував»3.
У виданні вміщувалася офіційна німецька хроніка, бо німці забороняли писати про
українську державність, міжпартійні (між ОУН-мельниківцями і ОУН-бендерівцями)
справи. Газета не могла проводити незалежну від окупаційної влади лінію, в ній
залишались теми налагодження господарського і культурного життя, а головне –
«піднесення рівня свідомісті – інтелектуальної, культурної, політичної»3.
Перший номер «Волині»: передовиця «За мужню дійсність»,
репортаж «Сян!» і стаття «Завойовуймо міста» Уласа Самчука, ілюстроване есе
Ніла Хосевича «Про графіку», розвідка Юрія Шумовського «Про охорону мистецтва й
пам’яток», відділ Демо-Довгопільського «Фізичне виховання», дописи, огляд,
інформація, хроніка. Тираж газети був 12 тисяч екземплярів. Їх розбирали прямо
на вулицях. Протягом двох з половиною років існування було випущено більше ніж
7 млн. примірників. Періодичність з жовтня місяця – 2 примірники на тиждень,
середній тираж – 30 тисяч, максимальний (у січні 1942 року) – 60 тисяч. Щоб
зрозуміти значення «Волині» для окупованої України, досить лише прочитати назви
статей («Київ», «Шевченко», «Свідомо жити»,«Більше ініціативи», «Війна і ми»,
«Вимоги твердого часу», «Ясно й одверто»).
Ось кілька уривків з них:
«Наша ціль дуже виразна. Витримати морально, не випустити
з ініціативи у справах, які торкаються нас безпосередньо...»
«Розбудова України й організація українського народу –
ось основне гасло нашого часу... праця, солідарна, творча, будуюча і
організуюча праця. Праця всього народу, праця кожної творчої одиниці» («За мужню
дійсність» Волинь. 1941.-1 вересня).
«Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?.. Організована,
свідома, вигранена збірна одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей?[3]
В наш час стаття вражає гострою тематикою, вмінням не тільки
означити проблему, а й проаналізувати її, вказати на причини і можливі шляхи
розв’язання та блискучою стилістикою. Все це міститься у якійсь сотні рядків.
Хто такі українці? Відповісти однозначно на це питання без вагання не можна.
Неможна впевнено сказати, що ми – народ, величезна частина населення, особливо
міського, не розмовляє українською мовою, національні почуття, національні
святині для них чужі. Найбільше це стосується молоді. Засилля на телебаченні
чужоземної музики, фільмів, не кращим чином позначаються на її свідомості.
Молоді не прививається любов до власної держави, культури. Деяка молодь не знає
своєї історії і не може відповісти на питання «Хто були їх предки?».
«Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись
казали, першим творінням найбільшого творця, почувати себе свідомим у всіх
своїх вчинках та поступованнях – ось основна заповідь людини... Зламати цю
заповідь – значить зламати основний стрижень буття, що значить перекреслити
своє моральне обличчя»4. Не можна не погодитися з автором. Справді, почуття
власної гідності може спонукати її до самозахисту і підвести людину і країну з
колін. Людина буде здатна захистити свою родину, свої землі. Бо саме людина є
основою життя і від того, якою її виховають, залежить яким буде подальше життя.
Скільки б ми не проголошували будь-який клас гегемоном, яких би пільг йому не
надавали, але що він «складається з юрби бандитів чи людського шумовиння... –
він сам по собі не має найменшої вартості»4. Без людської і національної
свідомості людина не може творити, діяти, іти на подвиг, «не може мати
морального хребта, не може бути повним характером»4. Саме тому, підкреслює Улас
Самчук, нищення національної свідомості було першим завданням будь-якї влади,
яка приходила на Україну. Духовне насильство стало особливо тотальним за
більшовиків: не тільки вказувалось, що робити, як робити, не тільки
нав’язувались чужі оцінки, навіть «ті чи інші літери казали вимовляти так, як
хочуть вони4. Саме тому і стали ми не неробом, а черню, «безликою, без’язиковою
юрбою». Тому національний нігілізм, почуття меншовартості – це «перше і основне
зло, яке треба вирвати з коренем!». Вчитавшись в слова великого українця,
відчувши їхній біль і внутрішній запал, задумаєшся, наскільки актуально вони
звучать і зараз. і запитуєш себе: то хто ж ми є сьогодні – нарід чи чернь?
«...не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все
одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одна, чи домінуючим є для
нас Шевченко чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, яке наше
відношення до російської літератури. Ні! Це не все оджно... А коли все одно, то
це значить, що все одно для нас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не
якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена
без всяких ідеалів чернь»4.
Тема українського села – це важлива проблема, яку
піднімав письменник у своїх статтях. «Належу до тих – казав Улас Самчук – що
ніколи не були насичені селом. Належу до тих, що де б вони не були – в Берліні,
Парижі, Римі– скрізь і завжди так чи інакше згадали про наше село» («Село, де
серце відпочине»). Саме це, на його думку, грає визначальну роль у збереженні
української ідентичності, культури, самобутності. Через вивчення і використання
прадавніх традицій, морально-естетичних основ лежить шлях до вдосконадення
людини. Замкнутість людини лише у сільському просторі неминуче призведе до
відчуження її від міста. Своєрідна культура, психологія сільської людини
віддаляє її від міста, де з розвитком цивілізації все більше концентрується
інтелектуальний потенціал нації. «Місто – це розум народу і той розум має бути
наш... Передовсім мусимо завоювати й психологічно освоїти наше місто»
(«Завойовуймо міста» Волинь.-1941р.-1 вересня). Так через усвідомлення
нерозривності, духовної єдності, з місцем, де ти народився, з селом, де ти
виріс, до усвідомлення необхідності вживання в ширший простір, до усвідомлення
широкого і всеохоплюючого поняття «Батьківщина» веде свого читача Улас Самчук.
«Вищим, незмінним і нейсвятішим в житті кожної без винятку людини є
Батьківщина... Чи маємо Батьківщину ми? Українці? Чи чуємо її? Чи розуміємо? Не
завжди! Це основа тої розгубленості, в яку попали безліч синів якраз нашої
Батьківщини. Бо хто має Батьківщину, хто чує її, любить, той має для чого жити...
Жити для Батьківщини – це значить жити для себе, для своїх предків і нащадків»
(«Свідомо жити» Волинь.-1941р.-16 листопада). Роздумами про рідну землю Уласа
Самчука наповнив всю свою творчість. У 1941 році, через 14 років після свого
добровільного самовигнання, письменник, ступив на землю предків. «Постають в
уяві батьки, дім, рід, у цій землі їх дух, а тим самим і моє коріння, і мій
дух... Це та точка планети, що дала мені перше опертя з ембріону моєї матері і
мого батька, з атома їх духа і тіла... І саме тому ця точка планети для мене
така дорога»[4]
.
Культура
рідного краю, пов’язувала письменника з рідною землею. «Запоріжжя мало для мене
також велике чуттєве, емоційне значення, воно було пов’язане з великою
історією, про нього було багато легенд та переказів, його предки походили з
запоріжців ... Бухали, Белаби, Середи та мої Гупи здавалися мені іншими від
решти наших селян»[5]
.
І, нарешті, люди: «приємно і радісно бути в такому товаристві, це ж бо все
«герої» моїх писань, найближчі стражи роду. Дермань та його Запоріжжя завжди
тримали мене при житті, наповняли мене надією, і коли я буваю між цими людьми,
здається, що я в якійсь старовинній, барвистій легенді, переповнений
чудодійними пригодами, мов би з оповідань Одіссея»[6]
.
Результатом поїздки Уласа Самчука, восени 1941 року до
Києва, став репортаж «Крізь бурю і сніг». Побачене і описане можна висловити
одним словом – спустошеність. Спустошені поля і села, спустошений Житомир,
«підстрелений, спаралізований, трагічний» Київ, спустошені душі людей.
«...найкращим покажчиком настрою й свідомості населення є мова. Яку мову ви
чуєте на вулицях Києва? Російську. Скрізь і завжди, за малими розуміється
винятками...» («Крізь бурю і сніг» Волинь.-1941р.-18 грудня). «Денаціоналізація
– страшна виразка, - написав письменник після війни. – Вона роз’їдає не лише
мову. Вона паралізує саму субстанцію людини: її свідомість. А без свідомості це
лише порожня форма, без змісту»[7]
.
Однією з центральних тем «Волині» була турбота про
людину, бій за українську людину. Письменник звертався, просив, закликав: «Героїчна молодь!
Коли ти й надалі будеш лише шити мазепинки та носити жовтосині стрічки...
ніколи не бачити тобі України такої, якої би ти хотіла, героїзм нашої доби – це
праця. Чорна й біла. Мозку й рук». Зараз, в наш не простий час становлення
молодої держави України, не зайвим було б послухати і пройнятися цими словами
нашій молоді і почати самій будувати власну державу, власний добробут у своєму
домі.
Статті Уласа Самчука будили приспану національну
свідомість історичну пам’ять, вселяли віру у власні сили,: «... вірмо! О, як
треба вірити! Як багато віри мусить вмістити в собі наша наболіла душа» («Слово
письменника»//Волинь.-1942р.-7 січня).
«...Будьмо! Бо ми були і бути хочемо! Будьмо!, бо найвища
воля поставила нас на сторожі нашої вічности, як живого непідкупного свідка»
(«Шевченко»//Волинь.-1942р.-8 березня). «... видержати, не піднести догори рук,
не здатися і не впасти... Історія, яку звемо своєю, кожною... сторінкою
підтверджує нам одну дуже важливу істину: ще ніколи не сталося так, щоб хтось
нас скреслив... Народ України був, є і вічно буде!».
Створюється нова сторінка історії. На мапі Європи
закреслюється новий простір під назвою Україна... Від нашого хотіння і нашої
волі у великій мірі залежить доля нашої батьківщини. «...Ні. не все одно, як і
коли треба прислухатися до думки українського народу. Не все одно, як хто з ним
поводиться. Не все одно, бути з ним у приязні, чи оголосити йому війну. Бо
Український Народ, як і всі решта народів нашого континенту має свою гордість,
має свої життєві потреби. І горе тим, які хочуть їх так чи інакше
заперечити...Так було, так є і так буде...» («Так було – так
буде!»//Волинь.-1942р.-22 березня). Статтю «так було – так буде!» найуважніше
прочитали і зрозуміли свої, українці, але ті, для яких слово «Україна» було
чужим і ворожим. Саме за їх доносом, хоча стаття пройшла цензуру, її у тих
номерах, які не були забрані з редакції, замінено на іншу, а Уласа Самчука було
заарештовано. Свідчення, допити, місяць тюрми. Письменника амністують, але за
умови співпраці у Німецькому Пресовому Бюро (ДПБ). Ця співпраця передбачала не
менше двох дописів неполітичного змісту щотижнево. Тема обиралася самостійно.
Вибирати чи відмовлятися не випадало.,– поряд з деякими іншими часописами
(«Українське слово»//Київ, редактор І.Рогач; «Літаври» Київ, редактор Олена
Теліга; «Український засів» Харків, редактори В.Домонтович і Петров в перший
період свого існування осінь 1941-весна 1942рр.) важливим фактором національної
свідомості населення України, об’єктивно готуючи ґрунт для збройної боротьби в
краї за незалежність української держави в рамках УПА»[8]
.
Газета існувала до початку 1944 року. Вона все більше і більше ставала рупором
німецької адміністрації. В тих умовах – по-іншому й бути не могло. Свій відхід
від «нової «Волині» письменник сприйняв із полегшенням. Восени 1942 року Улас
Самчук вдруге поїхав на східну Україну. Враження про цю поїздку письменник
висловив такими словами «... Все, все без винятку з червоточею, облізле,
вилиняне, почорніле... І такі ж люди, з їх нечистою, зіпсованою російщиною...
(«Заславський вісник»//Кременчук.-1942 р.-13 вересня) .
«Кожний предмет... Все те такі недороблені, приблизні,
маловартісні речі, як моя пренаївна, добряча інтернаціоналка Ніна, як безліч
інших на цій землі «товаришів і товаришок». Людина і нелюдина... Предмет і
непредмет. Будинок і не-будинок. Мова і не-мова. Життя і не життя...» («Товариш
Ніна»//Волинь.-1942р.-16 вересня).
Фейлетони Уласа Самчука,– як пише А.Василенко-Бойцун,–
були не розваговим матеріалом, але радше невідрадним і болючим ствердженням
матеріального і духовного спустошення, заподіяного комуністичним терором...,
«голосінням» над зруйнованою українською мовою, землею, де кожний дім і кожна
вулиця свідчать про жорстоку і довгу окупацію, і голосним риданням над вбогою
українською людиною, зведеною до ролі раба на власній землі»[9]
.
Останнім із воєнних репортажів став репортаж «Колеса мусять крутитися». Він був
написаний на основі вражень від поїздки на Захід у липні 1943 року. На відміну
від попередніх, він нагадує радше протокольний звіт, аніж розповідь про
побачене і пережите. «Загалом,– як підрахував А.Жив’юк,– воєнний доробок Уласа
Самчука, – це 78 матеріалів: 30% передовиць, 4 нарисові матеріали, 40 інших
(статті, рецензії, замітки, фейлетони), 4 уривки з художніх творів»[10]
.
То було за словами Є.Маланюка,– «єдине живе слово». Поїздка по східній Україні
дала письменникові матеріал для написання другої частини «Осту» – роману
«Темнота». До репортажів А.Власенко-Бойцун зараховує і щоденникові записи,
зроблені 1945 році в Німеччини і видані у 1954 році в Буенос-Айресі окремою
книжкою під назвою «Пість по дванадцятій. Записки на бігу». Композиційно – це
п’ять окремих розділів, сюжетна-історія втікачів від «радянського раю», куди їх
силоміць хотіли вивезти «визволителі» Європи. Письменник ділиться враженнями
від побаченого за останні воєнні і перші повоєнні дні в Німеччині. Його вражає
зустрічі з іншим світом, який прийшов у Європу в образі американського солдата.
Вся книга – це роздуми над минулим, сучасним і майбутнім українців, над
феноменом української людини, позитивами і негативами її характеру.
1945 рік. Різдво. «уся соборна Україна над нами, між нами
повно історії, чуємо вічність, згадуємо Христа, ступаємо через межі добра і
зла, переживаємо «нову «Європу» в її фіналі, саме в тому «п’ять по
дванадцятій», коли то за словами її вождя, мав би наступити остаточний присуд»[11]
.
20 липня. «Бути в цей час українцем не легко, але я
гордий, що ми несемо це одіозне ім’я з такою переконаною самозрозумілістю. Люди
не хочуть скоритися перед злобою і неправдою»[12]
.
7 січня. «Треба лише дивуватися силі, незламності,
витривалості людині нашої народності, що ніде і ніколи не тратить ані мужності,
ані надії»[13]
.
Але сила ця щоразу ударяється об іншу силу: індивідуалізм, породжену почуттям
меншовартості української людини.
25 лютого. Наші політики тут... Їх сковують... комплекси
почуття нідності, їх партії, їх замкненість у собі...Поки не вигоїться наша
людина з цього стенозу, все дарма»[14]
.
Туга за батьківщиною, розуміння неможливості повернення
породжували роздуми про сутність більшовизму як основної причини усіх бід і
нещасть.
4 березня. «Знайти дефініцію більшовицького голого
терору... це навіть не терор. Головне, що це не видумана, а стихійна... Росіян
будуть завжди боятися, як боялися татар, монголів, Чінгісхана, Атили...»[15]
.
26 квітня. «Бухенвальд... В Бухенвальді, що став
совітським табором, багато розстрілюють невинних»[16]
.
14 квітня. «Над деякими будівлями гордо й демонстративно
повисли їх (комуністів і їх симпатиків – А.Ф.) найдовші червоні полотнища,
живцем перероблені з готових гітлерівських. Тільки замість такого зреста
пишажться серп і молот»[17]
.
Символічна деталь, яка розкриває глибинну спорідненість
нацизму і більшовизму, як і використання Бухенвальду в якості уже радянського
табору, як і людоловства ХХ століття – насильна репартація. Люди викидалися з
вікон, вішались, ладні були зарубати самі себе, аби тільки не справді сліпе
знаряддя чужої волі. Промовним підтвердженням цього є занотована письменником
розмова з радянським офіцером.
31 липня. Ви ось силуєте нас туди їхати. Французи,
італійці, норвежці, і всі, і всі, що не належать до совєтів, самі з ентузіазмом
вертаються додому, і лише ми, лише всі ті, що під вами, під руськими,–
поляками, балтійці, югослави, лише ми гниємо ось у цих таборах, але скоріше ми
тут умремо, ніж повернемось до вас на повільне, в муках, умирання. Невже ви
цього не розумієте.
– Да. Віжу... Ви наш враг... І то злосний. Нічево. Всьо
равно забєром. Всєх забєрьом і спрашівать не станєм»[18]
.
Хворий час, хворе повітря, хворе сонце, земля у пропасниці. Живемо, але у
порожнечі і по інерції», – таку характеристику часові, свідком якого він був,
дає Улас Самчук 10 березня і 20 липня. А 10 червня записує:
«Хвора епоха породила хворих людей. Наш вік породив страх
перед своєю Батьківщиною, перед державою. Страх замінив авторирет і владу.
Страх стає на місце гідності і свободи. Боїмося бути громадянами СРСР. Бути
безмовною, безправною, пониженою, гнаною істотою. Боїмося беззаконня і
сваволі... не боїмося смерти. Боїмося повільного, у муках душі і тіла конання»[19]
.
Але і тут письменник прагне залишатися вірним правді. Він розмірковує над
природою, він вбачає його причину не тільки у дійсному стані речей, а й у
вихованні, у минулому української людини, навіть у генетичній спадщині, коли
страх стає невід’ємною рисою національного характеру. І все ж реальна загроза «душі
і тіла конання» змушує шукати рятунку. Дилема чітка і однозначна: «...або ж то
схід – Сибір, каторга, смерть, або ж то захід: окен, Америка, Життя»[20]
.
Отже, знову на Захід... З собою вони брали лише віру, надію, гордість і незламну
волю.
Віру, що «країна, де альфою і омегою діяння є страх, де
плеканням цього почуття займається найбільша в світі державна установа, така
країна пожирає себе і їй не вистане сили вирватися з обіймів власного маразму»[21]
.
Віру в непереможність людського духу: «...світ святкує
«мир» ...Ніби мир. Для нас же вічне скитання. Нас будуть далі гнати, ловити,
нищити... Але ось ми все-таки живемо. Наперекір усім і всьому»[22]
.
Надію: «...майбутнє зрозуміє нас і віддасть нам належне»[23]
.
Гордість : «...тужимо... За рідними людьми, могилами,
небом... І боремось. І любимо життя. І горді, що належимо до покоління борців,
що не коримось перевазі чужої фізичної сили. Що їй не скоримось»[24]
.
Волю як «саме істотне людини: «Геть доктрині! Не слова, а
діла вимагаємо» людино, будь людиною!»[25]
.
«Кожний час, кожна доба, навіть кожне покоління коли хоче
жити буттям власного вияву, мусить спромогтися на своє питоме мислення і
діяння»[26]
.
«Без свободи, як без повітря, не може людина існувати...
свобода – елемент людини майбутнього»[27]
.
«Боротися із Правдою найневдячніше заняття»[28]
.
На межі другого ісходу в чужий світ, Улас Самчук ще раз
оглядається на своє минуле, дивиться на своє сучасне – зазирає в майбутнє. І в
котре відчуває нерозривний зв’язок з рідною землею, з її світом, з її людьми.
Після цього він напише:
«Люблю цих моїх земляків, що йдуть у широкий світ, і
радію, що доля зв’язала мене з ними. Що ми боліємо, що ми тішимось, що ми
боремось... Хочу бути свідком їх буття, щоб їх стопи не затерлися на цій землі,
щоб їх дух не розвіявся в часі і просторі. О, як хотілося б знайти в собі силу
і сказати про це більше! Біблію б дати! Книгу ісходу! Слово б пророче і міць
віри та надії! І знайти таємницю рушійних сил, що керують долею країни, з якої
приходимо!»[29]
.
Ідеологічно-програмові статті Уласа Самчука А.Власенко-Бойцун
відносить до «мурівського періоду». Він вважає їх «одним із найцінніших
Самчукових вкладів у публіцистику»[30]
.
Загалом було написано 8 статей. Тематично всі вони пов’язані між собою. Це
плани і підсумки роботи МУРу, пропаганда і заклики до єдності, визначення
основних засад діяльності об’єднання, засудження групівщини, ідеологічної
нетерпимості.
«Нашим святим і невідкладним обов’язком було, є і завжди
буде возвеличити і утвердити наш народ живим словом у родині інших народів
світу... Нищення триває далі. Не знаємо, як довго воно потриває, але як би воно
не було, ми були, ми є і ми будемо... Чуємося міцними, віримо і вірити будемо,»
– писав Улас Самчук у передмові до другого числа «Літературного зошита».
«Формуємось у націю. Вичуваємо вивершення української
духовности. Період розгортання крил за нами. Передчуваємо простір, що манить до
великого старту. Бути буттям людини, що чує під собою форму планети,– це
значить бути українцем»[31]
.
Як і в статтях «Волинського» періоду, відчувається
турбота про те, щоб українці зайняли достойне місце у світі: «...нас не
пускають у світ не тому, що ми не маємо чого світові сказати, а тому... що світ
не хоче «ображати» тих, що нас поневолюють»[32]
.
«І шлях до цього насамперед – і лише! – через велику
внутрішню роботу, переборення індивідуалізму, групівщини.
– Нам треба конечно мислити, виробляти, узгіднювати та
усвідомлювати самих себе, свої духовні можливості...»[33]
.
«Шлях в Україну не короткий, не прямий і не легкий... Він
простує також через наші душі, через наші серця, наші нерви, наш розум.
Розбудова нас самих, нашого духовного єства і нашого характеру – це розбудова
України»[34]
.
«...відчувати себе в часі і просторі, бути свідомо
історичною функцією нашого світу»[35]
.
«Період дискусії за нами. Перед нами період дії»[36]
.
Саме в цей період Улас Самчук формулює свою вимогу синтезу мислення, сприйняття
світу як основи дії: «Надходить час, коли ми мусимо стати громадянами, членами
суспільства, членами нації, повірити в себе як у живу дійсність... Всі ми
сьогодні однакові націоналісти...»[37]
.
У Канаді Улас Самчук стає одним із співзасновників
часопису «Наш вік», мистецького об’єднання українських письменників «Слово»
Свій невеликий спадок – 50 тис. доларів, він передає на видання чергового числа
збірника цього об’єднання. Письменник бере активну участь у згрупуванні волинян
США і Канади, діяльності товариства «Волинь», Інституту Дослідів Волині. Він
допомагає відродженню давніх звичаїв і обрядів, поширенню їх серед молоді,
утвердженню думки про самобутність української культури. Письменник допомагає
збирати кошти на видання книг про історію Волині праць Івана Огієнка, Степана
Кидимника. До 50-річчя капели бандуристів ім.Тараса Шевченка укладає літопис,
пише розділ до книги про кобзарство України. Публікації Уласа Самчука
з’являються в газеті «Свобода», альманасі «Слово», «Літопис Волині». Він видає,
окрім згадуваних, книги, які стоять «на межі мемуарних і публіцистичних жанрів»
– «На білому коні» (Вінніпег – 1956р.), «На коні вороному» (Вінніпег – 1975р.),
«Планета Ді-Пі» (Вінніпег – 1979р).
За неповними підрахунками А.Василенко-Бойцун,
журналістська мемуарна творчість Уласа Самчука – це 112 дописів і статей[38]
.
І мають рацію дослідники, які стверджують, що «без неї критика його творчості
була б неповна і неточна»[39]
,
«неповним і неточним ... був би увесь період новітньої української історії[40]
.
Список використаних джерел:
Пінчук С. «Улас Самчук» // Волинь – 1991р., №1,
стор.67-72
«На білому коні» /Спомини і враження видатного
українського письменника . // Молода Волинь. – 1991р. – 6,13,20,27 грудня
1992р./
Пінчук С. «Схід-Захід Уласа Самчука» // Голос України –
1991 р. – 28 грудня (№249) – стор. 12.
Курдук І. «Повернення Уласа Самчука» // Вісті Рівенщини –
1991 р. – 23 листки.
Зозуляк Є «Куди тече та річка...» (Про письменника У.
Самчука) // Вільне життя. – 1991р. – 20 лист.
Гром’як Р. «З вірою в майбутнє нації» (До 90-річчя від
дня народження українського письменника Уласа Самчука) // Вільне життя – 1995р.
– 21 лютого.
Бухало Г. «Улас Самчук про Дермань» // Червоний прапор –
1991р. – 13 грудня.
Горец М. «Улас
Самчук і Закарпаття» // Вільне життя. – 1995р. – 10 березня.
Бачинський К. «Повернення на землю предків» (До 90-ліття
Уласа Самчука)// Просвіта – 1995рАйрес
Божук Г.
«Громадсько-політична діяльність Уласа Самчука в Карпатській Україні» // Вільне
життя. – 1995р. - №10, 9 березня, стор. 12.
Бачинська К.
«...Вірю у сплюгавлену Україну: її будучність» // За вільну Україну. – 1995р. –
3 березня.
Жулинський М.
«Я був повний Україною» // Літературна Україна. – 1995р. – 30 березня.
Бабій С.
«Дермань, дорога до Самчука» // Дзвін. – 1995р. – №1, стор. 105-107.
Палій Д. «Улас
Самчук і незалежність України» // Освіта – 1995р. -- №9-10, стор. 7.
Кирилюк В.
«Спадщина Уласа Самчука в Україні» // Літературна Україна – 1994р. – 1 грудня,
стор. 6.
Нитченко Д.
«Видатний прозаїк Улас Самчук» (1905-1987) // Березіль – 1998р, - № 7-8, стор.
79-85.
Жив’юк А.
«Дерманські обереги Уласа Самчука» // Слово і час. – 1993р - №8, стор. 81-82.
Пінчук С. «Дві
епохи Уласа Самчука» // Вітчизна – 1993р. - №11-12, стор. 141-146.
Шевчук В. «Улас
Самчук та його волинська сага» // Українська мова і література в школі. –
1992р. - №11-12, стор. 30-33.
Поліщук Я.
«Улас Самчук» (До 90-річчя від дня народження письменника: ювілейний збірник.
Рівне. Азалія. – 1994р. - стор. 107.
«Улас Самчук –
видатний український прозаїк ХХ століття: Матеріали урочистої академії,
присвяченої творчості митця», М.Тернопіль, 21 лютого 1993р. -
Тернопіль/Кременець, 1994р. - стор. 73.
Самчук У. «П’ять по дванадцятій. Записки на бігу»- Буенос-.
Вид-во Миколи Денисюка, 1954р.
Список литературы
Для подготовки
данной работы были использованы материалы с сайта
[1]
Джерело № 1,
стор. 121, 132.
[2]
Джерело № 3,
стор. 71.
[3]
Джерело № 4,
стор. 30.
[4]
Джерело № 3,
стор. 65.
[5]
Джерело № 3,
стор. 66.
[6]
Джерело № 3,
стор. 63.
[7]
Джерело № 5,
стор.58.
[8]
Джерело № 7,
стор.114
[9]
Джерело № 1,
стор 128.
[10]
Джерело №8,
стор.34.
[11]
Джерело №
22, стор. 13.
[12]
Джерело №
22, стор. 203.
[13]
Джерело №
22, стор.15.
[14]
Джерело №
22, стьор. 79-80
[15]
Джерело №
22, стор. 84.
[16]
Джерело №
22, стор. 120.
[17]
Джерело №
22, стор. 111.
[18]
Джерело №
22, стор. 113.
[19]
Джерело №
22, стор.153-154.
[20]
Джерело №
22, стор 216.
[21]
Джерело №
22, стор.226.
[22]
Джерело №
22, стор. 129.
[23]
Джерело №
22, стор. 217.
[24]
Джерело №
22, стор. 217.
[25]
Джерело №
22, стор. 217.
[26]
Джерело №
22, стор. 225.
[27]
Джерело №
22, стор. 227.
[28]
Джерело №
22, стор. 230.
[29]
Джерело №
22, стор. 217-218.
[30]
Джерело №
1, стор. 30.
[31]
Джерело №
10, стор. 1.
[32]
Джерело №
11, стор. 2.
[33]
Джерело №
12, стор. 7.
[34]
Джерело №
12, стор. 9-10.
[35]
Джерело №
12, стор. 11.
[36]
Джерело №
12, стор.10.
[37]
Джерело №
12, стор. 12.
[38]
Джерело №
1, стор.132.
[39]
Джерело №
1, стор.132.
[40]
Джерело №
8, стор. 36.