Туреччина є потужним субрегіональним лідером із власною системою інтересів.
За умов останніх структурних змін у посткомуністич ному світі Туреччина у
своїй зовнішній політиці опрацьовує новий геополітичний ракурс. Анкара не є
вже повернутою обличчям до комуністичної загрози з Півночі та з Балкан, а у
зв'язку із арабо-ізраїльським мирним процесом вона виступає як регіональний
гравець і шукає впливову політику на більш віддаленій периферії. Після
Другої світової війни зовнішньополітичний курс Туреччини був зорієнтований
подвійно: політика розвитку індустрії та приєднання до ЄС, а з другого боку
- у зв'язку зі східною та ісламською орієнтацією Туреччина шукає свою
ідентифікацію з Середнім Сходом та Центральною Азією. За часів "холодної
війни" радянська домінація в Центральній Азії та на Кавказі заважала
турецьким зусиллям у цьому напрямку, тоді як турецька асоціація з Ізраїлем
та альянс із Вашингтоном затьмарювали прямі відносини із Середнім Сходом.
Туреччина виконувала функцію південного флангу НАТО і слугувала опорою
безпеки США. Наслідок - політична ізоляція від Середнього Сходу,
протистояння з Північчю. 1
Особливе положення Туреччини стосовно Європи, з одного боку, стосовно
ісламського Півдня - з другого, створює особливу геополітичну конфігурацію
її національних інтересів. Європі важко сприйняти Туреччину як її
невід'ємну частину, вона сприймається як щось чужорідне. Участь Туреччини в
Північно-Атлантичному Альянсі є скоріше наслідком "холодної війни" та
геостратегічних уподобань США, ніж усвідомлення спільних європейських
інтересів. Тривалий конфлікт з більш "європейською" Грецією, Кіпрська
проблема, особлива позиція в Боснійській кризі, у ставленні до курдів - все
це не сприяє скорішому включенню Туреччини в інші європейські структури.
Турецькі амбіції в Балканському регіоні грунтуються на переконанні, що
розпад СРСР і СФРЮ дав Туреччині унікальний шанс повернути в нових формах
свій політичний, економічний, культурний і воєнний вплив у межах колишньої
Османської імперії. Саме мусульманське населення повинно стати одним з
основних інструментів цього впливу.
Особливу сміливість Туреччині надає могутня підтримка з боку Сполучених
Штатів. Для турецьких аналітиків характерним є уявлення, що всі так звані
кола євразійської безпеки, які включають в себе ЦЄ, Балкани, регіон Чорного
моря, Кавказ, Східне Середземномор'я, Близький Схід і Центральну Азію,
накладаються і перетинаються саме в тому місці, де розташована Туреччина,
що з урахуванням нових умов значно підвищує її значення як члена НАТО й
імовірність переростан ня її в регіонального лідера. При цьому явне
прагнення до панування в регіоні прикривається гуманітарною риторикою:
Туреччина нібито надає допомогу "новим країнам" у пошуку ними "справжньої
ідентичності, вільної від зовнішніх чинників і тиску".
1 Див.: Sariolghalam M. The Future of the Middle East: The Impact of the
Northern Tier // Security Dialogue. - 1996. - 27, N 3. - P. 303-317.
Нині Туреччина збільшує флот і, зокрема, пояснюється це серйозними
проблемами в Середземному (Кіпр) і Егейському морях. Пріоритети політики
Туреччини зрозумілі: збереження стійкої і значної переваги, в тому числі й
воєнно-морської, над основним супротивником - Грецією. Зумовлюється це
необхідністю захисту своїх інтересів в Егейському морі, де греки, всупереч
міжнародним домовленостям, проводять ремілітаризацію прилеглих до
турецького узбережжя островів, а також недопущення силової ревізії
кіпрських реалій, що склалися після окупації турецькими військами північної
частини острова.
Туреччина з метою захисту своїх інтересів планує в наступному столітті
стати країною, що володіє авіаносцями. Державна міць, географія й історичні
чинники змушують Туреччину стати регіональною державою. Її ВМС вийдуть за
межі берегової лінії. Турецькі війська брали участь у миротворчій
діяльності ООН у Сомалі, Албанії, Боснії і Герцеговині. Це показує, що
інтереси Туреччини не обмежуються лише прилеглими державами.
Туреччина має досить обгрунтовану альтернативу європейському вектору у
вигляді своїх південних, ісламських і центральноазійських зацікавлень.
Тургут Озал, архітектор нової Туреччини, почав використовувати тюркський
символізм для проникнення турецького економічного та політичного впливу в
Центрально-Азійський та Кавказький регіони. Починаючи з 1991 р., Т. Озал, а
пізніше Сулейман Демірель зробили низку візитів до нових держав та
підписали численні угоди з політичного співробітництва, військової
допомоги, культурних та економічних змін. Туреччина входить в Чорноморський
консорціум, Союз Тюркських держав, Організацію Економічного співробітництва
- інституціоналізовані форми, що підвищують її регіональ ний статус.
Зрозуміло, що це викликає певне занепокоєння з боку Російської Федерації,
яка переглядає власне сприйняття Туреччини в ширшому контексті і починає
обмежувати пантюркістське просування Анкари. Насамперед це спостерігалося
на з'їзді тюрків, а потім при формуванні Конвенції курдських організацій
СНД у Москві. Московська інтервенція в Чечні погіршила взаємосприйняття
двох країн. Хоча Туреччина має значні ресурси та просуває свою геополітичну
роль в республіках колишнього СРСР, вона не може виступати тут одноосібно і
стикається з конкуренцією інших держав, зокрема Ірану.
Туреччина намагається конкурувати з РФ, а у певному відношенні і з Іраном,
за вплив на пострадянські тюркомовні країни Центральної Азії. Її козирі в
цій грі полягають у: етнічній спорідненості з тюркомовними народами регіону
- туркменами, узбеками, казахами, киргизами, кара-калпаками, уйгурами;
конфесійній ідентичності (турки, як і всі корінні народи пострадянської
Центральної Азії (ЦА) - сунніти найпоміркованішого ханіфітського толку, на
відміну від іранців-шиїтів); своєму характері як економічно розвинутої та
сильної у військово -політичному відношенні тюрксько-мусульманської країни,
яка відтак має слугувати зразком і для тюрксько-мусульманських країн, які
обрали (на відміну від Ірану) світський шлях розвитку; орієнтації на
розвинені західні країни, насамперед США (для яких Туреччина, якщо не
казати про Ізраїль, є найважливішим стратегічним партнером у Західній
Азії), а відтак у відношенні можливого лобіювання Туреччиною інтересів
відповідного кола країн перед Заходом.
Між тим посилення ісламістських настроїв у Туреччині, її спроби зближення з
іншими ісламськими країнами здатні у найближчі роки призвести до деякої
зміни її традиційно прозахідного курсу. До того ж РФ всіляко протидіє
посиленню турецького впливу в Центральній Азії, так само як і на Кавказі та
на Балканах.
Туреччина підвищує власну роль у регіоні на хвилі пантюркізму . Це деякою
мірою послаблює ісламське відновлення країн регіону, що значно
секуляризовані. Для Туреччини нестабільність на Балканах та Кавказі є
джерелом загрози її власній територіальній цілісності, оскільки виникає
загроза міграцій до Туреччини. РФ прагне до встановлення системи
колективної безпеки в Азії, що протистоїть турецьким інтересам відродження
пантюркізму. Водночас самі країни регіону схильні скоріше розробляти власні
економічні та політичні моделі, ніж просто адаптувати турецький взірець.
Одночасно з апробацією пантюркістської ідеї країни ЦА розширяли і стосунки
з іншими країнами, прагнучи диверсифікувати власну зовнішню політику, що
взагалі характерно для всіх пострадянських держав. Внаслідок цього в
середині 90-х пантюркістські впливи ослабли і увійшли в нормальніше русло.
Посилення позицій Туреччини в регіоні пов'язано з її власним досвідом
модернізації, що реалізується через сучасні універсальні технології
розвитку, коли робиться акцент на регіональних економічних інтересах,
енергії приватного капіталу. Турецькі приватні фірми активно діють у
регіоні. Головними напрямками є будівельні підряди - ринок, у якому
Туреччина спромоглася посісти відчутне місце у світовому масштабі. Вони
будують дешевше і відносно якісно. Крім того, турецькі фірми включилися в
створення переробної, легкої та харчової промисловості. Турецький капітал
також кооперується з провідними транснаціональними корпораціями, маючи
функцію посередника. Проникнення турецького капіталу фінансується також за
рахунок державної допомоги самої Туреччини.
Ідея пантюркізму має скоріше економічне підгрунтя: Туреччина енергійно
підтримала незалежні країни, надавши торгові пільги та кредити. Тут також
спрацював і антиросійський чинник, тобто пошуки в Туреччині певної
противаги. В річищі ідей пантюркізму відбувається перехід
центральноазійських країн на латинський алфавіт, нарощуються інтенсивні
культурні контакти та між політичними елітами. З іншого боку, спрацював
певний романтизм щодо цивілізова ної Туреччини, а також - пошуки союзників,
відповідної моделі модернізації.
Головним важелем пантюркістських впливів стали регулярні зустрічі
керівників тюркомовних держав (Анкара, 1992, Стамбул, 1994). У серпні 1995
р. на самміті в Бішкеку обговорювалися ідеї тіснішої кооперації в межах
тюркомовного альянсу. На четвертій зустрічі керівників тюркомовних країн у
Ташкенті (жовтень 1996 р.) була прийнята Декларація про подальше
співробітництво в галузі культури та інформації, в розбудові трас Великого
шовкового шляху, поліпшення двосторонніх відносин тощо.
Розвиток відносин з Туреччиною є одним з головних пріоритетів України в
південному напрямку. Підписаний дуже важливий Договір про дружбу і
співробітництво між обома державами строком на 10 років. Після отримання
Україною незалежності між Києвом і Анкарою не виникало спірних питань. У
вирішенні проблем військової й екологічної безпеки в регіоні Чорного моря,
його демілітаризації складається прямий і безпосередній інтерес обох країн.
Але і в пошуку балансу сил у новій і складній геополітичній ситуації, що
склалася в регіоні за останні роки, інтереси Туреччини й України багато в
чому можуть збігатися. В Україні високо оцінюють розуміння Туреччиною
проблем, пов'язаних з поверненням з місць депортації до Криму етнічно
спорідненого туркам кримськотатарського народу.
Туреччина є ключовою державою для України, оскільки через неї йдуть
найбільш зручні транспортні шляхи у Середземноморський та Близькосхідний
регіони. Хоча останнім часом Туреччина проробляє шляхи диверсифікації
власного зовнішньополітичного курсу, однак він загалом залишається
проамериканським. Туреччина має тривалий конфлікт з Грецією, і це робить
проблематичним її входження до Європейської спільноти. Її стратегічне
значення як південно-східного флангу НАТО втрачається із зниженням порога
конфронтації між Заходом та РФ. Мотиви для зближення України з Туреччиною
виглядають досить обгрунтованими: необхідність забезпечення транспортування
енергоносіїв в і через Україну, компліментарність економік, співпраця в
межах ЧЕС тощо. Розвиток партнерських стосунків з Туреччиною, на яку нині
припадає близько половини всього обсягу торгівлі України з близькосхідними
країнами, слід вести переважно в рамках двостороннього економічного
співробітництва, або в межах системи ЧЕС, уникаючи їх перетворення на
стратегічний військово -політичний альянс.
----------------------------------------------------------------------------
----