Спільне підприємництво

студента денної форми навчання 10 групи III курсу ФЕМП Науковий керівник – Воронова Є.М канд. екон. наук, професор КИЇВ 2004 Зміст: стор. Вступ…1. Сутність спільного підприємництва, як форми міжнародного співробітництва….5 2. Світовий досвід розвитку спільнoго підприємництва… 3. Мотиви та фактори розвитку спільного підпримєництва…………25 4.

Розвиток спільного підприємництва в Україні, у контексті світового руху капіталу… 34 Висновки… 46 Використана література….52 Вступ. Для написання курсової роботи я обрав цю тему тому, що вважаю, що напрямок мого дослідження являється дуже цікавим і актуальним. На сьогоднішній день залучення міжнародних інвестицій та розвиток спільного підприємництва є обов’язковою умовою, яка передує не тільки внутрішньому

зростанню економіки країни, а й сприяє виходу країни на світові ринки та інтеграції в світову економіку, що в свою чергу впливає не тільки на економічний, а й на соціальний та політичний стан в країні. Метою курсової роботи є намір об’єктивно оцінити стан світового розвитку спільного підприємництва, фактори що на нього впливають, а також прослідкувати тенденції створення спільних підприємств в

Україні, як однієї з форм спільного підприємництва, пов’язати теоретичні дослідження деяких науковців з практичними реаліями функціонування спільних підприємств. Предметом дослідження є безпосередньо підприємство, як господарська одиниця. Об’єктом дослідження курсової роботи є міжнародна спільна підприємницька діяльність. Курсова робота включає 4 основні розділи , в яких логічно викладені результати дослідження, тобто спочатку

подається загальна характеристика сутності міжнародного підприємництва та його основні форми, наступний розділ висвітлює світовий досвід розвитку спільного підприємництва, 3 розділ курсової роботи характеризує основні мотиви та фактори, що впливають на створення спільних підприємств і заключний розділ дає аналіз стану спільних підприємств, а також висвітлює існуючі тенденції розвитку спільних підприємств в Україні.

Під час написання цієї роботи було використано матеріали періодичних видань, таких як Економіка України, Вісник Української академії банківської справи, Економіст та ін було опрацьовано нормативні документи України, залучались статистичні матеріали, було використано праці таких вчених як: В.Є. Новицький, І.М. Школа, Мочерний С.В. та ін. 1.

Сутність спільного підприємництва, як форми міжнародного співробітництва. Спільне підприємництво – це діяльність, що базується на співробітництві між суб’єктами господарської діяльності данної країни та іноземними суб’єктами господарської діяльності і на спільному розподілі результатів та ризиків від її здійснення [8, с. 465]. Загальною економічною основою розвитку спільного підприємництва насамперед

є раціоналізація виробництва та обігу, глобалізація господарських процесів. Завдяки їм створюються необхідні економічні передумови, на грунті яких формуються соціально-економічні, організаційно-технічні та матеріально-речові елементи міжнародних структур, серед яких помітну роль починають відігравати спільні підприємства, інші форми спільної діяльності різних держав, підприємств, корпорацій, фірм. Транснаціоналізація та глобалізація втягують усі без винятку країни в систему всесвітнього

поділу праці, поглиблюють процес їх взаємозалежності. Вони зумовлюють одночасний паралельний розвиток у просторі й часі різноманітних економічних форм: гомогенних і гетерогенних, тобто однорідних змішаних, перехідних, які відображають широке розмаїття світового економічного життя. Економічна трансформація, що відбувається нині, пов’язана також із пошуком оптимальних форм реалізації власності у світогосподарській сфері, у створенні для цього відповідних

економічних, організаційних і правових умов. Йдеться про інтенсивний розвиток змішаної, пайової, кооперативної та інших форм міждержавної власності, що становить основу поглиблення та диверсифікації світогосподарських контактів. Розмаїття форм власності відкриває шлях до створення сучасних міжнародних структур, здатних здійснити технічний і технологічний прорив, забезпечити якісні параметри продукції світового рівня,

її конкурентоздатність на зовнішніх ринках. Зокрема спільні підприємства спроможні переростати в крупні транснаціональні корпорації регіонального і світового масштабу, що сприятиме істотному поглибленню міжнародному поділу і кооперації праці. Зрештою, можна говорити про становлення міжнародних форм виробництва у межах спільних підприємств шляхом об’єднання в єдиному виробничому процесі інтернаціональних за своїм характером факторів – робочої сили,

засобів виробництва, інформаційних та інших ресурсів, які забезпечують процес відтворення. Поняття «спільне підприємництво» тісно пов’язане, а інколи навіть тотожне такому поняттю, як кооперація, тим більше що ми говоримо про здійснення спільної підприємницької діяльності на міжнародному рівні. Оскільки в процесі міжнародної кооперації, заради досягнення поставленої мети свої зусилля об’єднують господарюючі суб’єкти різних країн, то таку діяльність

можна назвати спільною підприємницькою діяльністю. Змістовим наповненням міжнародної кооперації в сучасних умовах є спільне виготовлення складної, технологічної, наукомісткої продукції зі спеціалізацією (подетальною, повузловою) окремих суб’єктів виробничого процесу, як правило, на базі довгострокових договірних відносин, які передбачають безпосередні постійні виробничі та науково-технічні, конструкторсько-впроваджувальні

зв’язки між партнерами. Міжнародне кооперування набуває дедалі більшого значення, адже спеціалізація все далі відходить від колишньої монофункціональності у вигляді створення та наступної реалізації надлишків продукції залежно від внутрішніх національних потреб. Натомість поширюється погоджений обмін між різнонаціональними підприємствами, який дуже часто набуває складних суб’єктивно-організаційних форм. Інакше кажучи, кооперування здійснюється не між незалежними

господарськими агентами, а в межах інтернаціональних господарських структур, наприклад таких, якими є міжнародні за своєю будовою комерційні структури. Суб’єкт господарювання, який зацікавлений у досягненні певних комерційних цілей, здійснює підприємницьку діяльність там і тоді, де і коли виникають для нього відповідні підстави, не беручи до уваги, чи то є сфера взаємодії одно чи різнонаціональних партнерів.

Наприклад, передумовою виникнення таких форм і суб’єктів міжнародного господарювання, як ТНК, спільні підприємства, є перетворення світового господарства на єдину цілістність, а зміст їхньої діяльності полягає в поширенні сфери дії міжнародних економічних відносин від стадії обміну до безпосередньо виробничої стадії – першої у відтворювальному циклі. До речі, це закріплює зміну природи міжнародної економічної діяльності як “органічно похідної” від

господарської діяльності національного рівня на “рівноправну”, так само первинну, якою раніше були тільки внутрішньодержавні виробничі процеси. [9, с. 416-417] У Законі України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, спеціалізацію та кооперацію в галузі виробництва, науки і техніки було визначено як одну з форм міжнародного співробітництва нарівні з торгівлею та іншою формою взаємодщії. Цей закон дає і розгорнуте визначення міжнародної кооперації: міжнародна кооперація

- взаємодія двох або більше суб’єктів господарської діяльності, серед яких хоча б один є іноземним. У процесі такої взаємодії здійснюється спільне розроблення або спільне виробництво, спільна реалізація готової продукції або інших товарів на основі спеціалізації у виробництві проміжної продукції або спеціалізації на окремих технологічних стадіях науково-дослідних робіт, виробництва та реалізації з координацією відповідних програм господарської діяльності.

Згідно з класифікацією СЕК ООН формами виробничої кооперації можна вважати: - поставку комплетних підприємств та обладнання з наступною сплатою їх вартості продукцією, що має бути виготовлена на їх основі; - надання ліцензій та виробничого досвіду і знань з наступною оплатою їхньої вартості поставками продукції, отриманої з їх використанням; - підряд; - спільне виробництво, включаючи науково-дослідні

і дослідно-конструкторські роботи (НДДКР); - організація спільних підприємств; - запровадження спільних проектів [8, с. 364-365]. Спільне підприємництво не має критеріїв, згідно з яким воно може бути відокремленим у класифікаційному розумінні від тієї діяльності, яку позначають як міжнародне виробниче кооперування, тобто форми міжнародного виробничого кооперування та спільного підприємництва є спільні. Фактично така господарська діяльність є його найскладнішою, комплексною формою.

Адже іманентними рисами цієї форми є спільна участь партнерів у формуванні капіталу, управлінні, розподілу прибутків та ризиків, спільне або спеціалізоване виконання відповідних видів робіт. А це об’єктивно передбачає найбільшу зацікавленість у виконанні взятих на себе зобов’язань, а також ефективній роботі партнера. Слід акцентувати увагу на тому, що реалізація форм міжнародного бізнесу можлива двома шляхами: 1) без створення нового підприємства (юридичної особи) у рамках міжнародної торгівлі

товарами та послугами (експорт, управління контрактом, ліцензування, підрядне виробництво). У цих випадках відносини між партнерами регулюються відповідними угодами та контрактами; 2) із створенням нового суб'єкта господарювання, і саме – спільного підприємства або зарубіжної філії (при 100% прямому інвестуванні). Тому суттєвою ознакою створення спільного підприємства є те, що у більшості випадків виникає новий суб'єкт міжнародного бізнесу.

Особливу увагу поміж форм спільного підприємництва потрібно звернути на таку форму, як спільне підприємство (СП), тому що СП мають переваги порівняно з іншими видами спільного підприємництва, оскільки забезпечують довготривалість угод, комплексність співробітництва, спільну відповідальність партнерів за ефективність діяльності підприємства, зменшують ризик, особливо політичний. Дуже часто СП — це єдина або найбільш заохочувана форма проникнення підприємницького капіталу в

іншу країну. Спільні підприємства – це такі господарські підприємницькі структури, які утворюються різнонаціональними засновниками та характеризуються наявністю спільного майна, спільним управлінням та спільним розподілом прибутку й ризику.[7, с. 256] У міжнародній практиці відомі чотири головні типи СП, які пов’язані з переміщенням інвестиційного капіталу ними є: - акціонерне товариство (підприємство, капітал якого складається з внесків акціонерів; засновники

такого товариства емітують акції); - товариство з обмеженою відповідальністю (об’єднання осіб, які беруть участь у діяльності фірми, причому відповідальність кожного з учасників за зобов’язаннями цієї фірми обмежуються його внеском до статутного фонду підприємства в однаковій для всіх учасників пропорції до суми внеску); - командитне товариство (різновид господарської організації у сфері виробництва та торгівлі, учасники якої поділяються на таких, що беруть на себе ризик щодо діяльності підприємства усім своїм

майном та командитистів або вкладників, які відповідають за зобов’язаннями тільки внесеним ними капіталом та отримують відповідну частку прибутку.; - холдинг (акціонерне товариство, яке володіє контрольним пакетом акцій юридично самостійних організацій з метою здійснення контролю над їхніми операціями). Визначаючи спільне підприємство як інвестиційну форму міжнародного бізнесу, важливо ідентифікувати його у системі міжнародних

інвестицій. Скористаємося для цього узагальненою нами класифікацією останніх за характеристиками інвестуючих суб'єктів, видами й формами інвестицій, характеристиками інвестиційних потоків (малюнок 1). Оскільки СП мають корпоративну природу, то з погляду їх походження можна виділити такі організаційно-інституційні шляхи: - купівля зарубіжним інвестором частки власності діючого підприємства, пакету його акцій; - створення заінтересованими сторонами-

засновниками нової підприємницької організації; - виділення частини виробничих потужностей зі складу великого концерну, об’єднання, підприємства, а також кардинальна технологічна реконструкція і організаційно-структурна перебудо- ваних або інших господарських формувань з утворенням нової самостійної підприємницької одиниці за участі різнонаціональних капіталів. У цьому контексті підкреслимо моменти, які мають принципове значення: по-перше, спільне підприємство

є різновидом прямого інвестування у випадках, коли дві або більше фірм мають право власності на прямі інвестиції в одну компанію, тобто об'єктивною основою розвитку спільних підприємств є прямі інвестиції; по-друге, на розвиток спільних підприємств суттєво впливає секторіальний поділ прямого інвестування; по-третє, у спільних підприємствах реалізуються державні та приватні, різні за величиною, терміном та джерелами, практично всі види інвестицій.

СП, як форма господарювання на базі міжнародного усуспільнення капіталів, пайового володіння різнонаціональних власників, постають ще одним проявом, а також інструментом взаємного проникнення, інтеграції національних відтворювальних комплексів, науково-технічних, соціально-культурних потенціалів. В умовах поглиблення інтернаціоналізації господарського життя СП є таким важливим чинником зближення макроекономічних структур, який сприяє утворенню

єдиного господарського простору в регіональному і світовому масштабах. Сфера діяльності СП дуже широка й охоплює передвиробничу стадію (науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи, попередні інформаційно-консалтингові послуги), власне процес виробництва товарів, їх збут, а також післяпродажне обслуговування складних технічних виробів, співробітництво в галузі фінансів, страхування, транспорту, туризму та ін. Спільне підприємство передбачає глибоку, в технологічному

і в організаційному плані, міжнародну співпрацю комерційних структур. Така взаємодія поширюється на всі фази виробничого циклу “наука – техніка – виробництво – збут” та охоплює широкий набір інструментів маркетингу: від розроблення самої концепції господарсько-виробничої діяльності, окремих номенклатурних позицій товарів, що випускаються, до практичної реалізації продукції, продажу товарів (послуг) та післяпродажного обслуговування [8, с.

363]. Спільне підприємство є найдоречнішим прикладом розгляду форм спільного підприємництва, на нашу думку, оскільки саме ця форма є універсальною, тобто в процесі діяльності спільного підприємства можливе використання одночасно кількох форм спільного підприємництва, що надає переваги саме цьому виду міжнародної кооперації та привертає найбільший об’єм міжнародних інвестицій. 2. Світовий досвід розвитку спільньго підприємництва.

Взагалі процес розвитку спільного підприємництва включає в себе перш за все розвиток і підтримання на належному рівні інвестиційно привабливої ситуації в країні, оскільки спільне підприємництво являється одним із засобів залучення іноземного капіталу, найбільш поширеною формою спільного підприємництва являється спільне підприємство, світовий досвід свідчить, що в процесі роздержавлення і залучення іноземного капіталу саме спільне підприємство являється найбільш бажаною формою залучення

іноземного капіталу, як для інвестора так і для країни, яка зацікавлена у роздержавленні. . Так, Англія під час роздержавлення, мала достатньо інвесторів, спроможних викупити у держави підприємства, які саме на засадах створення спільного підприємства виявляли бажання брати участь у приватизації, що пояснюється високим ступенем ризику та відповідальності при володінні майном приватизованих компаній, особливо в

інфраструктурі країни (телекомунікації, цивільна авіація, портове господарство, електро водо газопостачання, автобусне сполучення, нафто- і газозабезпечення тощо). Для Франції перші кроки у здійсненні приватизації були спрямовані на залучення приватних інвесторів шляхом продажу їм дочірніх підприємств, а також створення спільних підприємств У 1988 році через фондовий ринок реалізовувалися три види цінних паперів:

інвестиційні сертифікати (акції без права голосу); акції участі; облігації, які можна обміняти на акції. Це була негласна приватизація, яка забезпечила залучення капіталів приватних інвесторів у державні підприємства. Близько 60 % капіталу державних підприємств було сконцентровано у руках приватних інвесторів, з яких 30% у формі створення спільного підприємства. Процеси приватизації в Канаді дуже швидко почали розгортатися після реалізації угоди про вільну торгівлю

зі США, а згодом із Мексикою та програми ліквідації бюджетних дефіцитів. Уряд продав приватним інвесторам практично всі належні йому великі підприємства в обробній і нафтопереробній промисловості, у сфері повітряного, залізничного транспорту і зв'язку. В Канаді розвивалися різні форми партнерства держави з приватним сектором, були прийняті необхідні законодавчі акти, які сприяли залученню іноземних

інвестицій. В Італії у 90-ті роки ідея приватизації була покладена в основу економічної політики через занепад державного сектора економіки, який почався у 70-х роках. На додаток до цього підприємства, що контролювалися державою, стали об'єктом боротьби між різними політичними партіями, тому тут ситуація із залученням іноземних інвестицій була більш напруженою, ніж в інших європейських країнах.

Потрібно зауважити, що за останні 10-15 років засоби створення інвестиційних умов мають тенденцію змінюватися, від залучення інвестицій за допомогою надання певних пільгових умов конкретним підприємствам чи організаційним формам підприємств до створення цілих територій, на яких діють пільгові умови, таких як вільні економічні зони та технополіси, а також помітну роль у становленні та розвитку спільного підприємництва починають відігравати

офшорні підприємства, які переважно створюються за участю різнонаціонального капіталу. Вільна економічна зона (ВЕЗ) — форма організації гос¬подарської діяльності на певній частині території країни, в межах якої встановлюються особливі правила еко¬номічної діяльності. [7, с. 249]. На території ВЕЗ діють пільгові податки, митні, валют¬но-фінансові та інші відповідні умови діяльності як націо¬нальних, так

і зарубіжних суб'єктів підприємництва. Ме¬тою створення ВЕЗ є залучення іноземних інвестицій, по¬ява нових робочих місць, освоєння та впровадження у ви¬робництво прогресивних технологій, збільшення вироб¬ництва товарів на експорт і для потреб внутрішнього рин¬ку, розвиток ринкової інфраструктури, обмін передовим управлінським досвідом та

ін. У міжнародній практиці на¬раховується понад 20 різновидів ВЕЗ: митні, безмитні, ек¬спортні, виробничі, зовнішньоекономічні тощо. Вони можуть бути як комплексними, так і певного функціонального типу - транзитні, митні, екс¬портні, банківські, туристичні та ін. Так, у вільних торговельних зонах створюється пільго¬вий експортно-імпортний режим для перевезення, оброб¬ки і зберігання вантажів тощо.

Складовими елементами таких зон є вільні порти, безмитні склади, транзитні зони тощо. У 84 країнах світу нині нараховується понад 1000 ВЕЗ різних типів, на які припадає майже 20% загального світо¬вого торгового обороту. Тільки.у США існує до 240 зон вільної торгівлі. Особливістю ВЕЗ у США є підвищення підприємцями ціни на товар за відсутності мит та інших оподаткувань. ВЕЗ створюються на різній за розміром те¬риторії.

В Китаї, наприклад, вони займають площу від 300 до 35 тис.км2, охоплюють цілі міста приморського поясу. В Бразилії ВЕЗ займає територію 3,6 млн км2. ВЕЗ прискорюють розвиток окремих регіонів і еко¬номіки країни загалом, підвищують ефективну зайнятість населення, рівня життя, сприяють встановленню тісних економічних зв'язків між країнами тощо. Для інвесторів вигода від ВЕЗ полягає у зменшенні витрат на робочу силу, сировину, енергоносії та

їн. Найбільш розвинутим типом ВЕЗ є технополіси. Тєхнополіс — найвища форма інтеграції продуктивних сил (зокрема, людини, науки, техніки, інформації)- спільного капіталу, фінансово-кредитних інститутів і дер¬жави в процесі виробництва з метою прискореного роз¬витку відсталих регіонів, поглиблення НТР і створення до¬сконалішого суспільства. [7, с. 250].

Основними структурними елементами технополісів є науково-дослідні інститути, крупні компанії, інвестиційні банки, спільні підприємства, консультаційні фірми з проблем управління, обчислювальні центри, державні ор¬гани. Ці елементи розташовують у промислових зонах, на¬укових містечках і житлових квартирах. У вузькому зна¬ченні технополіси

є центрами новітньої технології. Найвідомішим технополісом є «Силіконова долина» в Каліфорнії, на території якої розташовані підприємства 17 найбільших фірм електронної промисловості США. Він виник без прямого державного планування і виробництва В Японії з метою запозичення досвіду США і реалізації власних ідей було сформовано концепцію технополісів, у якій під керівництвом держави

поєднано три стратегічні цілі: 1)проведення досліджень у сфері науковомісткої тех¬нології; 2) реалізація японських програм регіонального розвитку; 3) запозичення передового досвіду процесу но¬вовведень «Силіконової долини». Стрижнем цієї кон¬цепції є національна стратегія науково-дослідних робіт, мета якої — розвиток найновіших технологій (зокрема, гібридних, наприклад, мехатроніки), укріплення позицій

Японії в міжнародній конкуренції. Для реалізації цих цілей Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості Японії сформулювало такі ос¬новні принципи вибору проектів технополісів, на які було оголошено конкурс: 1) площа технополісів повинна бути меншою 500 квадратних миль; 2) місце розташування має бути в межах 30 хвилин їзди від міста з населенням не мен¬ше 150 тис. осіб.

Ці принципи були закладені в Законі про технополіси, який прийняв японський парламент у 1983 р. На відміну від «Силіконової долини» у США, де підприємства електронної промисловості сконцентрува¬лись внаслідок пільгових законів оподаткування, виконан¬ня воєнних замовлень, технополіси в Японії повинні слу¬жити засобом перерозподілу населення, доходів і передо¬вих технологій на користь бідних районів.

Компанії, які вкладають кошти в будівництво техно¬полісів, отримують податкові пільги, стимулюючі субсидії та фінансові стимули. Держава, зокрема, здійснює політи¬ку прискореної амортизації (30% для устаткування протя¬гом першого року його експлуатації та 15% для будівель і споруд у зоні технополісів), яка супроводжується отриман¬ням податкових пільг, вкладає до 30% всіх капіталовкла¬день у споруди та устаткування для спільних проектів на¬уково-дослідних робіт з місцевими

промисловими дослід¬ницькими лабораторіями. Крім того, надаються пільги при сплаті місцевих податків, які передбачають пільговий режим при проведенні амортизації, знижку за економію електроенергії та контроль за забрудненням довкілля, пільги на основний капітал, придбання нерухомості. Спеціальні дотації надають на створення робочих місць. Японський банк розвитку надавав кредити під низькі відсотки на нову технологію, за економію електроенергії

та контроль над забрудненням довкілля. За допомогою профектур були створені некомерційні асоціації сприяння розвитку технологій та техноцентри, які проводять промислові обстеження, надають кредити під низькі відсотки. Крім того, в окремих технополісах для дослідників, які приїжджають, будують будинки бізнесу, надають допомогу венчурним підприємствам, ве¬дуть пошук талановитих науковців. Для зв'язку техно¬полісів з головними (материнськими) містами створюють

інформаційні мережі, тобто загальнонаціональні мережі оптововолоконних кабелів і супутників зв'язку. Міністер¬ство зовнішньої торгівлі та промисловості в деяких техно¬полісах сприяє розвитку кабельного телебачення, застосу¬ванню телетекстів, відеокасет, договірних мереж, супут-никового телебачення і проведенню відеоконференцій, доступ технополісів до банків даних, науково-технічної, комерційної інформації. Крім того, програма передбачає впровадження нової системи домашньої, діло¬вої, дорожньої

та медицинської інформації. З метою сприяння обміну інформацією (щодо маркетингу, наяв¬ності робочих місць, партнерів для венчурних під¬приємств тощо) І технологіями міністерство намагається об'єднати університети країни, дослідницькі лабораторії, банки, місцеві та іноземні фірми, маклерські контори та інші організації. Японським варіантом «Силиконової долини» є техно-поліси в місті

Нагаока. Основними галузями розвитку об¬рано мехатроніку (нові гібридні технології), комерційні інформаційні послуги та агробізнес. На першому п'ятирічному етапі програми стимулювали розвиток авто¬матизованого виробництва на основі ЕОМ І роботів, гнуч¬ких виробничих систем, а також нових металів і сплавів, електронного сільськогосподарського устаткування і ме¬дицинської електроніки. У сфері агробізнесу проводили роботи

Із створення нових харчових продуктів і спиртних напоїв. З цією метою місцевих фермерів навчали нових методів ведення рослинництва. У сфері комерційної ін¬формації створювали фірми, які надавали послуги архітектурні, інженерні, з програмування та ін. На другому етапі ці напрями діяльності набули повнішого розвитку. Крім того, створювали комунальні, природоохоронні та про¬мислово-конструкторські фірми, підприємства

з виготов¬лення біохімічних добрив та ін. На третьому етапі заплановано розвиток таких нових науко-вомістких галузей, як біотехнологія, автоматизоване кон¬струювання нових моделей одягу, галузей нових матеріалів (нових металів, композитних матеріалів). До нових гібридних технологій (мехатроніки), які ви¬готовлятимуться в даному технополісі, належать системне устаткування з використанням ЕОМ і оптичних волокон, супутникове радіотелебачення, засоби кабельного телеба¬чення, програмне забезпечення

за індивідуальними замов¬леннями для домашніх систем безпеки, засоби автомати¬зації управлінської діяльності та ін. Розвиток технополісів має багато позитивних на¬слідків. З метою реалізації поставлених цілей створюють¬ся нові інститути і фонди для залучення і виховання та¬лановитої молоді, спільним підприємствам надають креди¬ти під низькі відсотки. Важливою рисою технополісів є створення атмосфери творчості,

ініціативи, підприємництва, ризику тощо, яка разом із методами підбору талановитих кадрів, нових форм навчання сприяє розвитку всіх сутнісних сил люди¬ни, її здібностей. За реалізації такої мети розвитку техно¬полісів, як перерозподіл національного доходу і багатства на користь бідних районів, в людині розвиватимуться повніше риси власника. Крім того, позитивними сторона¬ми технополісів є інтеграція капіталів різних суб'єктів підприємницької

діяльності, в тому числі держави; ство¬рення єдиної матеріально-технічної бази. Водночас багатьом технополісам, зокрема «Силіко¬новій долині», властиві деякі негативні риси; висока вартість житла; транспортні затори; забруднення повітря й води; прагнення досягти короткотермінових цілей за рахунок довготермінових; переважаюче зростання чисель¬ності малокваліфікованих спеціалістів порівняно зі спеціалістами високої кваліфікації (при скороченні кіль¬кості некваліфікованих) та

ін. Всього у світі існує понад 300 технополісів, в тому числі у Франції — приблизно 50, в Німеччині — ЗО, Японії і США — по 20. В країнах СНД їх найдоцільніше створювати у межах вільних економічних зон. . Важливою формою залучення міжнародних інвестицій є офшорні компанії. Офшорний бізнес - бізнес компаній в центрах спільного підприємництва за межами країни, в якій він зареєстрований,

але не підпа¬дає під дію національного законодавства, отримує пільговий режим для фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті. [7, с. 254]. Офшорний бізнес отримав поширення в середині 70-х років. Капітал, який функціонує в цій сфері бізнесу, ста¬новить до 500 млрд дол. Можна виділити основні причини його виникнення й поширення. (Малюнок 2).

Найадекватнішою формою підприємств для здійснен¬ня офшорного бізнесу є корпорації. Це зумовлено тим, що створення корпорації та надання їй права отримання при¬бутку дає змогу зменшити величину індивідуального подохідного податку (оскільки податок на прибутки корпо¬рацій нижчий) і розширити способи його законного зни¬ження. Крім того, таке зниження можливе шляхом реєстрації в країнах

з пільговим режимом оподаткування. Більшість країн з офшорними регіонами використову¬ють при реєстрації юридичних осіб британське прецедентне право, згідно з яким корпорація вважається резидентною за місцем її розташування (мається на увазі країна, де корпорація зареєстрована, а її керівництво має постійне місце проживання). Якщо корпорація не має джерел до¬ходів, пов'язаних з резидентами країни реєстрації, то вона звільняється від оподаткування свого прибутку.

Більше то¬го, в переважній більшості офшорних регіонів застосову¬ють системи пільгового оподаткування навіть для рези¬дентів корпорацій. У країнах з такими регіонами існують, як правило, розгалужені мережі договорів з багатьма краї¬нами світу про усунення подвійного оподаткування. В середині 90-х років у світі налічувалося до 50 країн і регіонів, сприятливих для реєстрації офшорних корпо¬рацій.

При цьому важливо не порушувати низки вимог для здійснення такої реєстрації. До них належать: заборона використання назв уже існуючих компаній, імен короно¬ваних осіб; для корпорацій з незначним статутним капіта¬лом - назв, пов'язаних з великим обсягом і широкими масштабами операцій, та ін. Для заснування офшорної компанії необхідно мати: 1) документ про статут підприємства (так званий «Ме¬морандум про асоціацію», в якому відображають мету

створення, сферу діяльності, розмір статутного капіталу, дані про засновників та ін.); 2) засновницький договір (або «Стаття асоціації»), в якому визначають взаємовідносини між її засновниками, управлінським персоналом і засновниками. [7, с. 255]. На підставі цих документів офшорній компанії вида¬ють сертифікат про інкорпорацію (реєстраційне свідо¬цтво), яке надає їй право розпочати діяльність.

В різних країнах кількість власників таких компаній неоднакова. З метою конфіденційності до засновницьких документів вносять імена повірених (номінальних власників). Для цього часто використовують номінальних директорів, які виконують розпорядження реальних власників. Надзвичайно поширеними видами офшорних корпо¬рацій є інвестиційні та холдингові компанії. Отримані ни¬ми кошти можна вкладати в акції

інших компаній або в банки різних країн світу. З метою зменшення оподатку¬вання компаній в країнах з високими податками вони (компанії) набувають статусу дочірніх підприємств хол¬дингової офшорної корпорації, розташованої в офшорному регіоні. В такому разі податки зменшуються на величи¬ну дивідендів, виплачуваних холдинговій компанії. Інвес¬тиційні та холдингові офшорні компанії дають змогу уникнути податків на передання спадщини і збільшення капіталу, знизити податки на прибуток від надання транс¬портних та професіональних

послуг (консультаційних, во¬лодіння патентами, ліцензіями та ін.). Широко практикується заснування офшорних банків, особливо філіалів транснаціональних банків. Це дає змогу здійснювати депозитні операції в країнах, де вони не опо¬датковуються, надавати банківські кредити за умов звільнення від сплати податків на відсотки, одержувані за їх надання, та ін. Значні пільги в офшорних регіонах от¬римують страхові, трастові компанії.

Вищенаведені форми розвитку спільного підприємництва є найбільш радикальним у сучасній світовій практиці, які потребують значних капіталовкладень та залучення, як внутрішніх так і зовнішніх джерел фінансування. Слід зауважити, що використовуються й інші способи стимулювання розвитку спільних підприємств, такі як:  проведення активної державної політику щодо зменшення або уникнення

інвестиційних ризиків;  зниження податкового тиску на підприємства, особливо ті, які щорічно вкладають ресурси в інвестиційний розвиток, виходячи з градаційного рівня ресурсів і податків;  зниження матеріало- та енергомісткості на одиницю продукції, підвищуючи її конкурентоспроможність через забезпечення якісних характеристик та ін. Світовий досвід залучення інвестицій та створення

СП свідчить про те, що поступово країни, які бажають залучити до своєї економіки інвестиції, готові покращувати інвестиційний клімат не тільки за рахунок зменшення податковго обкладання, а разом з тим і податкових надходжень, а й збільшується доля грошових ресурсів, які держава спроможна запропонувати у вигляді фінансової допомоги перспективним інвестиційним проектам, що говорить про те, що залучення

інвестиційного капіталу є потужним фактором в процесі розвитку національної економіки, а іноді навіть і вирішальним, адже в сучасних процесах глобалізації світової економіки, поширення транснаціоналізації підприємств прослідковується тенденція до збільшення об’ємів міжнародних інвестиційних потоків, що пояснюється інтенсифікацією темпів росту світової економіки. 3. Мотиви та фактори розвитку спільного підприємництва.

Міжнародні спільні підприємства розвиваються у контексті поглиблення інтернаціоналізації, об'єктивних процесів усуспільнення капіталу, генезису форм та ме¬тодів його концентрації й експорту, диверсифікації ви¬робництва у динамічному конкурентному середовищі. На масштаби, динаміку та результативність СП впливає сукупність взаємопов'язаних факторів, серед яких до¬цільно виділити: • глобально-економічні - стан розвитку світової економіки, головних міжнародних

факторних ринків, у тому числі ринку інвестицій; стабільність світової валютної системи; активність страхування міжнародних операцій; • політико ресурсно- та загальноекономічні стосовно тієї чи іншої країни - стабільність політичного устрою та уряду, загроза стабільності іззовні, ступінь втручання уряду в економіку, його ставлення до іноземних інвестицій, дотримання міжнародних дво- та багатосторонніх угод; наявність природних ресурсів,

демографічна ситуація, географічне положення; темпи економічного розвитку, рівень інфляції, конвертованість валюти, стан платіжного балансу, розвиненість національного ринку капіталів, система оподаткування тощо. [11, с. 85]. З урахуванням дії цих та інших факторів формується відповідна стратегічна орієнтація країн базування та прий¬мання капіталу, яка, у свою чергу, впливає на мотивацію безпосередніх партнерів при створенні спільного підприємства

(малюнок 3). Для країн базування, традиційно головними серед яких є промислово розвинуті країни, вирішальним макроекономічним фактором експортної орієнтації прямого підприємницького капіталу є стан балансу ввозу й вивозу інвестицій. У зв’язку з цим виділяють групи країн: 1) такі, що переважно експортують капітал (Японія): 2)такі, що зберігають приблизну рівновагу експорту та

імпорту капіталу (ФРН, Франція); 3) нетто-імпортери (Ірландія, Португалія, Іспанія, Туреччина, США). В останні роки крупними експортерами капіталу, в тому числі у формі СП, стала також Південна Корея, Тайвань, Китай, країни Близького Сходу. Для країни приймання привабливість прямих інвестицій у формі спільних підприємств зумовлена такими факторами: •

імпорт прямих підприємницьких капіталів веде до збільшення виробничих потужностей та ресурсів, сприяє поширенню передової технології й управлінського дос¬віду, підвищенню кваліфікації трудових ресурсів; • не тільки з'являються нові матеріальні та фінансові ресурси, але й мобілізуються і більш продуктивно вико¬ристовуються національні ресурси; • спільні підприємства сприяють розвиткові націо¬нальної науково-дослідної бази; • стимулюється конкуренція

і пов'язані з цим позитивні явища (підрив позицій місцевих монополій, зниження цін та підвищення якості продукції, що заміщає як імпорт, так і застарілі вироби місцевого виробництва); • підвищуються попит та ціни на національні (місцеві) фактори виробництва; • збільшуються експортні надходження у вигляді податків на діяльність міжнародних спільних підприємств; • в умовах слабкого контролю використання держпозик ризик з місцевих переноситься на іноземних інвесторів, які самостійно вирішують проблему самоокупності.

Одночасно слід вказати на стримуючі фактори розвитку іноземної підприємницької діяльності: • імпортовані через СП ресурси потребують окупності й отримання прибутку, який потім репатріюється. У довгостроковому контексті відтік ресурсів через репатріацію прибутку повинен перевищувати величину первинних вкладів, тому говорити про збільшення виробничого апарату за рахунок

іноземних інвестицій доцільно тільки у розрахунку на їх стимулюючий вплив на економічний розвиток приймаючої країни у цілому; • міжнародні спільні підприємства залучають ресурси у своїх цілях, які можуть не збігатися з національними. На практиці, як правило, не вдається уникнути зіткнення національних інтересів та інтересів іноземних інвесторів. Нерідко має місце дискримінація національного сектора,

яка посилюється правовими заходами макроекономічного стимулювання СП; СП як канали передавання технологій часто стають відносно закритими анклавами у національній економіці, слабо пов'язаними з іншою її частиною, на яку, проте, падають витрати по забезпеченню функціонування анклаву. При цьому сила