План
Вступ
Розділ 1. Польська етнічна група на Україні —громадсько-культурне життя
1.1 Становище польської етнічної частини в період радянської влади
1.2 Відродження національно-культурного життя української полонії внезалежній Україні
Розділ 2. Громадсько-політичне та культурне життя української діаспорив Польщі
Розділ 3. Діалог україно-польської культури: взаємовпливи тавзаємозбагачення
Висновки
Список використаних джерел та літератури
/>/>Вступ
Серед актуальнихпроблем українознавства важливемісце займають питання взаєминукраїнців із своїми близькими сусідами, зокремаз поляками, етногенез і доля яких не тільки подібні, але й досить тісно переплітаються з більш як тисячолітньою історією України. Наукраїнських етнічних землях, особливо на східному й західному міждержавномупорубіжжі Польщі та України, з давніх часів проживали дисперсно, а подекуди йкомпактно численні анклави поляків. Вони й сьогодні є вагомою складовоючастиною українського громадянства, носіями польської культури і духовності,будівничими добросусідських і партнерських відносин між Україною і Польщею.Україна належить до шести держав світу, в яких польська діаспора (полонія)складає найбільшу етнічну громаду. За переписом 2001 р. в Україні проживаєпонад 144,1 тис. поляків, або 0,3% до всіх жителів нашої держави [23]. За неповними даними польськоїофіційної статистики, на теренах Польщі мешкає 150 – 250 тис. українців, а завідомостями Об'єднання українців Польщі – 350 – 500 тис. українців [13, 21].
Проблема українсько-польських зв'язків у галузі культури як найбільшрезультативної та масової форми спілкування завжди викликала інтересдослідників. Саме через культурний діалог відбувається пізнання, національнеусвідомлення, взаємозбагачення та взаємопроникнення культур. Це чи не внайбільшій мірі відноситься до культур України та Польщі, про що свідчитьбагатовікова спільна історія цих країн. Проголошення незалежності України таперемога демократичних сил у Польщі, встановлення між державами відносин нарівні стратегічного партнерства стали поштовхом для історичного висвітленнярізноманітних аспектів у стосунках двох країн на основі їх комплексноговивчення та аналізу на тлі оновленої Європи.
Аналіз українсько-польських відносин є необхідним для визначення основнихзакономірностей у взаємозв'язках між двома народами і має сприяти усуненнюперешкод на шляху наших суспільств до рівноправного членства в європейськійспівдружності. Дослідження особливостей українсько-польських контактів у галузікультури також зумовлено відсутністю ґрунтовних теоретичних праць, присвяченихдосвіду двосторонніх зв'язків між цими країнами у період радянської влади,визнання та становлення України як незалежної держави на міжнародній арені.
Суперечливою, а інколи й трагічноюта багато в чому подібною виявилася доля поляків і українців у XX ст. Обомнародам вдалося розірвати імперські пута російського царизму йавстро-угорського цісаризму, відродити свою державність, вистояти під пресомсталінського тоталітаризму й гітлерівського нацизму, пройти через суворівипробовування польсько-українського протистояння в роки Другої світової війний повоєнних лихоліть, подолати аморальну спадщину брежнєвського авторитаризму,стати на шлях демократії і розбудови рівноправних міждержавних відносин іпартнерства на порозі третього тисячоліття.
Дослідження розвитку і перспективукраїнсько-польських відносин на міждержавному та міжетнічному рівнях належить дочільних завдань українознавства, позаяк від того, наскільки комфортно йзахищено почуваються поляки в Україні, а українці в Польщі, якою міроюзадовольняються їх національно-культурні й духовні потреби, як забезпечуютьсяїхні громадські й національні права, залежать взаємини обох держав.
Проблема українсько-польських зв'язків у галузі культури як найбільшрезультативної та масової форми спілкування завжди викликала інтересдослідників. Саме через культурний діалог відбувається пізнання, національнеусвідомлення, взаємозбагачення та взаємопроникнення культур. Це чи не внайбільшій мірі відноситься до культур України та Польщі, про що свідчитьбагатовікова спільна історія цих країн. Важливість дослідження випливає зпроцесів формування у 1991-1999 рр. нової європейської системи міжнароднихвідносин, суттєвим елементом якої є стосунки в галузі культури. Проголошеннянезалежності України та перемога демократичних сил у Польщі, встановлення міждержавами відносин на рівні стратегічного партнерства стали поштовхом дляісторичного висвітлення різноманітних аспектів у стосунках двох країн на основіїх комплексного вивчення та аналізу на тлі оновленої Європи.
Аналіз українсько-польських відносин є необхідним для визначення основнихзакономірностей у взаємозв'язках між двома народами і має сприяти усуненнюперешкод на шляху наших суспільств до рівноправного членства в європейськійспівдружності. Дослідження особливостей українсько-польських контактів у галузікультури також зумовлено відсутністю ґрунтовних теоретичних праць, присвяченихдосвіду двосторонніх зв'язків між цими країнами у період визнання тастановлення України як незалежної держави на міжнародній арені.
Актуальністьпоставленої проблеми зростає ще й тому, що в процесі реалізації партнерськоїпрограми «До порозуміння і єднання», схваленої главами обох держав,дуже важливо подолати стереотипи минулого, критично осмислити його повчальніуроки, скинути тягар взаємного недовір'я, звинувачень, симптоми підозри йворожнечі. Неслід закривати очі на те, що й сьогодні в Польщі й в Україні, а ще більше за їхмежами, є певні сили, котрі продовжують роздмухувати українсько-польськепротистояння, намагаються законсервувати старі образи і кривди, затьмарити нашістосунки.
Об’єктом роботи єдвосторонні українсько-польські культурні відносини впродовж ХХ століття.
Предметом нашого дослідження є— взаємозв¢язок укаїнської та польської культури, історичні аспектикультурної співпраці протягом ХХ століття, перспективи розвитку взаємин в сферікультури між Україною та Польщею на сучасному етапі, а також сучасні форми і методи співробітництва України таПольщі в галузі культури, пріоритетні напрями діяльності, механізми співпраці,їх практична реалізація, висвітлення потенційних можливостей сторін у контекстіполітичних та економічних змін.
Мета курсовоїроботи— полягає в тому, щоб на базі різмоманітних досліджень, документальних актів танауковості (об'єктивності) показати генезис україно-польських культурних зв¢язків впродовжХХ ст., а також узагальнюючий комплекснийаналіз основних форм здійснення українсько-польських зв'язків у галузікультури, вивчення досвіду співробітництва, визначення прогнозованих перспективщодо підвищення ефективності культурної співпраці між Україною та Польщею в ХХстолітті.
/>Для досягнення даноїмети необхідно розв'язати наступні завдання:
/>· Встановити становище польської етнічної групи на Україні, її громадсько-культурнежиття, в часи радянської влади та в період незалежності України;
/>· Дослідити громадсько-політичне та культурне життяукраїнської діаспори в Польщі періоду XX століття;
/>· Проаналізувати діалог україно-польської культури,взаємовпливи та взаємозбагачення/>цих культур впродовж ХХ ст.
Методологічну основу курсової роботи становлятьпринципи об'єктивності, діалектики та історизму, які дають можливість вивченнясуспільних явищ у динаміці та тісному зв'язку з конкретно-історичними умовамиїх розвитку. Відповідно до мети і завдань дослідження широко застосовувалисязагальнонаукові (типологізації, систематизації, класифікації) і спеціальніісторичні (проблемно-хронологічний, структурно-системний, аналітичний) методидослідження.
/>Новизнадослідження полягає у тому, что ми намагалися розглянутидосліджувальний період в історії культурної ситуації на Україні та Польщі,взаємини у сфері культури між двома цими державами в поєднанні з політичним,релігійним та суспільним чинниками, які є невід’ємними складовими культурногожиття країни і суттєво впливають на розвиток культури.
/>Хронологічнірамкидослідження окреслені подіями в Україні ХХ ст.
Українські культурологи, історики,етнологи, правознавці, політологи, представники інших наук приділяють багатоуваги польській етнічній групі в Україні. Тільки за останнє десятиріччя вУкраїні й Польщі оприлюднено цілу низку досліджень [17, 10-11]історичних та етнонаціональних аспектів української полонії, демографічних зміну її складі, втрат, яких зазнала польська людність в УРСР в результаті масовихрепресій, голодоморів, депортацій, насильницької асиміляції. Великузацікавленість долею своїх одноплемінників в Україні виявляють і польськідослідники [15].
Демократичні процеси в Україні та Польщі сприяли пожвавленнюкультурно-освітнього та громадсько-політичного життя національних меншин,підтвердженням чого стало створення та функціонування відповідних організацій,діяльність ні майже всі території Польщі та України, де компактно проживаютьукраїнська та польська національні меншини. Позитивними рисамиукраїнсько-польського культурного співробітництва були: прагнення допорозуміння та здійснення спільних проектів культурного будівництва. Спираючисьна проведений аналіз, зазначимо, що в 1991-1999 рр. українсько-польськеспівробітництво в галузі культури гальмувалося недостатнім обсягом фінансуванняспільних культурних заходів та зволіканням у вирішенні відповідних питань,пов'язаним з виконанням встановлених формальностей. Однією з головних перешкодна шляху до примирення двох народів стала наявність негативних стереотипів таупередженості, подекуди й ворожих настроїв, сформованих на основі конфліктів ідраматичних подій у їх спільній історії. Створення нового образу українцяподеколи не в змозі перекрити вже утворений.
Спираючись на творчий доробокпопередників і деякі нові джерельні свідчення, спробуємо осягнути основні етапипроцесу розселення поляків на українських етнічних землях, його специфічніособливості в XX ст., зміни в статусі польської людності, зумовлені політичнимита адміністративно-територіальними чинниками, з'ясувати трагічні наслідки дляполяків тоталітарних режимів та більшовицьких експериментів, висвітлитидіяльність польських національно-культурних товариств з позицій українознавствав умовах незалежної України.
Нанашу думку, дозріла необхідність більш послідовно зайнятися проблематикоюукраїнсько-польськихкультурних взаємин і навпаки, проте не як чимсь марґінесовим і другорядним на тліпольсько-українських взаємин, але як першоплановим, принциповим для обох народівпитанням. Принциповим тому, бо саме ставлення польської громадськости доукраїнців у Польщі, подібно як ставлення української громадськости до поляків вУкраїні, а не солодкувато-нудна фразеологія різних теоретиків польсько-українськогозближення, є показником реальности цієї ідеї. На прикладі ставлення більшостидо меншости можна ствердити, чи існують передумови на те, щоб закласти фундамент зближення,чи може ця ідея передчасна й висить у повітрі як побожне бажання невеликогогурту чесних, проте позбавлених почуття дійсности людей. Усе вказує на те, щозакладання цього фундаменту забере ще чимало часу.
Не секрет, що ставлення польської більшости до української меншости в багато дечому залишає бажати кращого і не секрет, що люди доброїволі по обох боках залізної завісиможуть набагато більше, ніж досі, зробити, щоб цей стан змінити.
Слід подиляти відвагу та далекозорість людей, які після складного й болючого процесупереоцінки цінностей, з метою по-новомуглянути на питання польсько-українських взаємин, ключове питанняСхідньої Европи, протягом двох останніх десятиліть пробували й пробують вести польсько-український діалог. Не зважаючи на численні голоси пробезперспективність цих зусиль І дотеперішні невеликі результати, вони створиливажливий прецедент, зробивши перший крок у властивому напрямі. Можливо, цяпраця, що без прикрас змальовує складне становище українського населення впіслявоєнній Польщі, спонукає людей небайдужих до проблеми нормалізаціїпольсько-українських взаємин, серйозно задуматися над цими справами.
/>/>
Розділ 1.Польська етнічна група на Україні — громадсько-культурне життя
1.1Становище польської етнічної частини в період радянської влади
Українські історики,етнологи, правознавці, політологи, представники інших наук приділяють багатоуваги польській етнічній групі в Україні. Тільки за останнє десятиріччя вУкраїні й Польщі оприлюднено цілу низку досліджень [15] історичних та етнонаціональних аспектів українськоїполонії, демографічних змін у її складі, втрат, яких зазнала польська людністьв УРСР в результаті масових репресій, голодоморів, депортацій, насильницькоїасиміляції. Велику зацікавленість долею своїх одноплемінників в Українівиявляють і польські дослідники.
Спираючись на творчий доробок попередників і деякі нові джерельні свідчення, спробуємо осягнути основні етапи процесу розселення поляків на українських етнічних землях, його специфічні особливості в XX ст., зміни в статусі польської людності, зумовлені політичними та адміністративно-територіальними чинниками, з'ясувати трагічні наслідки для поляків тоталітарних режимів та більшовицьких експериментів, висвітлити діяльність польських національно-культурних товариств з позиційукраїнознавства в умовах незалежної України.
Поворотним у доліукраїнського і польського народів стало XX ст. Обидва народи в 1917 – 1918 рр.відновили свої держави, заклали правові засади для встановлення добросусідськихі союзницьких відносин (Варшавська угода Ю.Пілсудського і С.Петлюри в квітні1920 р.). На жаль, Західно-Українська Народна Республіка була знищена,більшість її земель опинилася в складі Польщі, в результаті збройного втручанняРосії перестала існувати УНР, в Україну було експортовано більшовицький режим.З 20-х до кінця 80-х рр. XX ст. у так званій радянській Україні поляки разом зукраїнцями, представниками інших національностей зазнали злетів і падінь,понесли величезні втрати вході масових депортацій, репресій, голодоморів.
Торкнемося докладнішедраматичної долі польської меншини в Україні на різних етапах радянськогототалітаризму, демографічних і соціальних змін в її складі, політики влади щодополонії. Насамперед, зазначимо, що чисельність і статус поляків на різнихукраїнських землях і в різний час були далеко неоднаковими. Найбільші анклавиполяків залишилися на переданих у 1923 р. Польщі теренах Підляшшя, Холмщини,Галичини й Волині. Тут вони набули статусу титульної нації, а українцімеханічно стали меншиною. Натомість, у підрадянській Україні за інерцією з УНР,яка заклала засади демократичної національної політики, поляки розглядалися якнаціональна меншина УРСР (Після включення УРСР до складу СРСР і прийняттяКонституції СРСР (1924 р.) було запроваджене єдине громадянство в усіхреспубліках, що давало юридичне право розглядати поляків України і як меншину вСРСР). Варто нагадати, що польське населення схвально поставилось до утвореннята унезалежнення УНР, до її Закону про національно-персональну автономію, достворення Міністерства польських справ УНР [8], яке виступало захисником національних прав польськоїлюдності, скеровувало розвиток освіти і культури поляків.
Більшовикам вдалосяшляхом декларування лицемірних гасел рівноправності націй, їх права на самовизначеннядолучити частину представників полонії в Росії та Україні до революційних подійна своєму боці, до експорту свого режиму не тільки на Україну, але і в Польщу.З цією метою було створено Польське бюро ЦК РКП(б) на чолі з Ф.Дзержинським іТимчасовий революційний комітет у Білостоці під орудою Ю.Мархлевського, який успеціальному Маніфесті закликав поляків взяти «долю у власні руки».
Поразка більшовицькихвійськ під Варшавою, укладення Ризького договору (1921 р.) на деякий часпаралізували плани експорту революції, посилити синдром недовіри Москви долівих сил у Польщі, внесли суттєві корективи у тактику щодо національнихменшин, насамперед поляків. Польська меншина в УРСР, яка за даними переписунаселення 1926 р., тобто після завершення репатріації 1921 – 1925 рр.,нараховувала 476,4 тис. чол. [3],відчула на собі ворожість радянсько-польських відносин. Тогочасна преса, радіобули переповнені анти-польською інформацією, звинуваченнями Польщі в підготовцізбройної інтервенції проти СРСР, планах відірвати від нього Україну, вреакційній внутрішній політиці.
Зрив проектів більшовиків щодо перенесення пролетарської революції в Польщу змусив керівництво Москвивдатися до більш витонченої тактики і зосередитись на створенні осередку польської соціалістичної держави в межах УРСР шляхом формування Польського адміністративно-територіального районунеподалік від західного кордонуз Польщею. Зазадумом сталінських архітекторів, цей район мав стати прообразом майбутньоїчервоної Польщі – Польською республікою рад в мініатюрі. Враховуючи, що основніосередки компактного проживання поляків були зосереджені на Житомирщині, у 1925р. Президія ВУЦВК ухвалила створити на базі 107 населених пунктівНовоград-Волинського, Жулинського, Чуднівського і Миропільського районівПольський національний район з центром у селищі Довбиш, яке було перейменованев Мархлевськ. Після ліквідації округу й утворення областей, Мархлевський районбув віднесений до Київської області. На 1933 р. його територія складала 856,4кв. км., на якій проживало 54,3 тис. чол. [28, 18]. Метою створення цього району було дедалі активнішезалучення польського населення до соціалістичного будівництва, його«радянизації», проведення комуністичної пропаганди, доведення переваградянської системи, компроментації «буржуазної Польщі».
Створення польськихадміністративно-територіальних одиниць, у т.ч. 170 сільських рад, за умовдемократичної системи, могло б закласти цивілізовані основи задоволеннянаціональних і культурних потреб поляків в Україні, однак тоталітарний режимпереслідував зовсім інші, політико-ідеологічні та партійно-класові цілі. Дотого ж розбудова цих одиниць співпала за часом із політикою «новогокурсу» Й.Сталіна, який передбачав остаточну ліквідацію так званихексплуататорських класів, приватної власності й одноосібного господарства,форсовану індустріалізацію, суцільну колективізацію села, здійснення культурноїреволюції. Це стало викликом для розгортання масових репресій, в т.ч. і протипольської людності. Репресії більшовики започаткували ще в ході утвердженнясвого режиму. В січні 1921 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило секретний циркуляр,яким ставилося завдання виявляти в середовищі поляків і викривати діяльністьбудь-яких «контрреволюційних елементів на місцях». Поляки, як іукраїнці, зазнали насилля в процесі конфіскації та націоналізації землі, майна,реквізиції хліба, вилучення коштовностей з костьолів, під час арештів,депортацій і виселень. Жертвами репресій стали тисячі поляків, якізвинувачувались у повстанському русі проти більшовиків, у поході військЮ.Пілсудського на Київ, у співпраці з петлюрівцями й «білополяками»,у диверсійній, шкідницькій і шпигунській діяльності на користь Польщі. Приводомдля недовір'я, підозри, переслідувань, ув'язнень і розстрілів найчастішевикористовувались «зв'язки» з «Польською військовоюорганізацією» (ПОВ).
Втрати, яких зазналиполяки вході голодоморів 1921 – 22, 1932 – 33 рр., сягають 100 тис. чол.Загалом, за період 1921 – 1939 рр. чисельність польської меншини в Українізменшилась більше, як на 200 тис. осіб, про що засвідчив перепис населення 1939р. Поляків і німців сталінський режим відніс до «шкідницьких націй»,що було рівнозначним етногеноциду. Отже, реальні кроки влади щодо розвиткупольського шкільництва, преси й видавничої справи, заснування польських установнауки і культури, створення національних сільрад і районів, які відповідалиполітиці так званої «коренізації» 20-х – початку 30-х рр., вступали впряму суперечність з карально-репресивною системою одноособової влади Сталіна.
Свідченням того, що створення польського адміністративно-територіального району, як і польських сільрад, не було зумовлене потребами польського населення, що це був тактичний маневр, ширма, за якою приховувались справжні цілі тоталітарного режиму, є його скасування у жовтні 1935 р. через «економічну слабкість» і «незручність обслуговування МТС колгоспів». Цим рішенням, яке випливало з новоїстратегії національної політики ВКП(б), її курсу на формування нової спільності– радянського народу, було покладено початок ліквідації й інших національнихутворень, наступу на польську освіту і культуру. Було закрито Польськийінститут суспільного виховання в Києві, Інститут польської пролетарськоїкультури, Центральну державну польську бібліотеку, видавництво«Трибуна»,
Польський драматичнийтеатр та інші установи. Шляхом погромів і репресій щодо вчителів польських шкілвідбувалась ліквідація польського шкільництва. У 1938 р. кількість польськихшкіл зменшилася в дев'ять разів і становила 50.
Перехід більшовиків від заохочування національно-культурного відродження польської меншинидо його згортання, до нищення пам'яток культури,закриття польських закладів освітисвідчив, що політика «коренізації» була лише тактичним кроком для послаблення опору й залучення національних меншин на бік радянської влади, а тимчасова підтримка польської мови й культури мала кон'юнктурний характер, служила інструментом зміцнення позиційправлячого режиму, ідеологізації суспільного життя, формування «нових поляків». Україна виявилася своєріднимполігоном, на якому сталінське керівництво випробовувало й відточувало методинасадження тоталітарного режиму в усіх сферах суспільного розвитку, включаючи йміжнаціональні відносини.
Не менш драматичноюсторінкою долі української полонії, як і всього українського суспільства, сталаДруга світова війна. На підставі таємних протоколів пакту Ріббентропа-МолотоваГітлер і Сталін фактично здійснили четвертий поділ Польщі. Однак, вступЧервоної армії у вересні 1939 р. на терени Західної України мав і інший –етнічний вимір, оскільки відкривав реальний шанс зреалізувати історичну мріюзахідних і східних українців, підтвердити Акт злуки 1919 р. й відновитисоборність всієї України як одного з домінуючих чинників консолідаціїукраїнської нації і боротьби за її суверенітет. Клопотання Народних ЗборівЗахідної України про її включення до складу СРСР та УРСР (За планамирадянського керівництва на теренах переважно з польським населеннямпередбачалося проголосити Польську союзну радянську республіку з наступним їївходженням до СРСР), їх відповідні законодавчі акти за міжнародними правовиминормами закріпили входження західноукраїнських земель до УРСР і внесли істотнікорективи щодо статусу поляків і українців цього регіону. На його жителівпоширювалося радянське громадянство, українці вливалися до складу титульноїнації, республіки, а поляки, втрачаючи статус панівної нації приєднувалисявідповідно до своїх одноплемінників в Україні, які були національною меншиною.Зміна громадянського стану, різне ставлення до акту приєднання території, якуполяки зазвичай розглядали як «східні креси» Польщі, загострило давнісуперечності. При цьому слід мати на увазі, що в середовищі як українців, так іполяків ставлення до воєнної акції СРСР було полярно різним: від повногозасудження й спротиву – до схвалення і готовності співробітничати з новимрежимом.
Польське населення навключених до УРСР землях становило до 2,5 млн. чол., включаючи й тисячібіженців з окупованої гітлерівцями території, інтернованих вояків і офіцерівпольської армії. Радянські органи влади, спецслужби, реалізуючи програму«радянизації» краю, розгорнули акцію «очищення міст і сіл відворожих елементів», яка, поряд з українцями, торкнулася тисяч польськихпоміщиків, заможних селян, ксьондзів, державних чиновників.
За неповними даними, до 1 січня 1941 р. 320 тис. поляківбули депортовані, 90 тис. членів родин польських осадників були виселені до Комі АРСР, Іркутську, Свердповську та в інші областіРСФРР, 140,5 тис. польських офіцерів було розстріляно. Репресивні заходи сталінського режиму призвели до наростанняантирадянського руху спротиву, створення польського підпілля, але йогопровідники не зуміли скоординувати, тим більше об'єднати свої дії з українськимпідпіллям. Водночас поляки з обуренням сприймали повідомлення про звірства гітлерівцівна окупованих ними землях, що закладало основу для антигітлерівської боротьби,яка набула організованого характеру після нападу Німеччини на СРСР і окупаціїукраїнських земель.
У суспільній свідомості частиниполяків і українців утверджувалося розуміння того, що політика обох диктаторів – Гітлера і Сталіна – антинародна, людиноненависницька, що вона ворожа обом націям. Чимало поляків України брали активну участь у всіх формахспротиву гітлерівцям: у збройних силах СРСР, у загонах червоних партизан,антигітлерівському підпіллі. Разом з українцями, росіянами, білорусами,представниками інших національностей, поляки героїчно захищали Брест, Київ,Одесу, Севастополь, самовіддано билися під Сталінградом і Москвою, Курськом іХарковом, зробили вагомий внесок у звільнення України, Білорусі, Молдови,Польщі, інших країн, у розгром гітлерівської Німеччини.
Десятки тисяч вихідців зукраїнських земель влилися до польських військових формувань в СРСР, зокремаГвардії Людової, реформованої згодом в Армію Людову, долучилися до діяльностіСоюзу польських патріотів, Польського ревкому, Польського комітетунаціонального визволення. Значна частина поляків з Холмщини і Підляшшя,Галичини й Волині стали вояками Армії Крайової, яка розгортала свої дії підкерівництвом Польського еміграційного уряду в Лондоні.
Виникає питання, чому невдалося об'єднати зусилля польських і українських патріотів, скоординувати діїАрмії Крайової та Української повстанської армії (УПА)? Головною причиною булорізне бачення приналежності західноукраїнських земель, їх майбутнього. АК,відстоюючи ідею відновлення Польщі в кордонах до вересня 1939 р., булазорієнтована на боротьбу не стільки проти Німеччини, скільки проти«зазіхань» СРСР на «східні креси» і перетворення Польщі вйого сателіта. Натомість, прихильники українського самостійницького руху, воякиУПА, які боролися проти радянського і гітлерівського режимів, були змушеніпротидіяти спробам поляків відірвати західні області від України. На цьомуґрунті розпалювався польсько-український конфлікт, який у 1943 р. набувзбройного характеру і призвів до численних жертв з обох сторін [9]. Протистоянням польського іукраїнського визвольних рухів дуже вміло скористалися німецькі і радянськіспецслужби, виступивши третьою силою з метою не допустити їх об'єднання. З цихпричин не вдалося скоординувати дії польських і українських партизанськихзагонів. Інспірований третьою силою, польсько-український конфлікт набувміжетнічного характеру і досяг найбільшої гостроти на Волині, де протягом 1943– 44 рр. зафіксовано близько 150 збройних сутичок між загонами АК і УПА. Зарозрахунками польського історика Р.Тожецького, поляки втратили у цих сутичкахвід 80 до 100 тис. чол., але, на думку В.Сергійчука [27], ці дані суттєвоперебільшені.
За роки війни чисельністьнаселення УРСР зменшилася на 14 млн. чол., тобто на 35%. Цілком ймовірно, що неменший відсоток втрат зазнала польська людність в Україні. Наполовинускоротилася чисельність поляків і в західних областях республіки. На серпень1944 р. їх орієнтовна чисельність у цьому регіоні становила 1182,1 тис. осіб. Усерпні 1944 р. президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ про надання амністіїпольським громадянам, засудженим на території СРСР, які перебували на засланні,у спецпоселеннях, таборах і в'язницях. Більшість амністованих поляків післявідповідної фільтрації було централізовано і за рознарядкою розселено натеренах Полтавської, Сумської, Харківської, Херсонської, Кіровоградської,Запорізької, Чернігівської та ін. областей для роботи в харчовій, м'ясомолочнійпромисловості, в радгоспах і колгоспах. Загальна чисельність їх була визначенав обсязі 29700 чол.[25] Частині з них, за викликом родичів, надавався дозвілпереїхати до Польщі. Подальше зменшення кількості поляків в Україні булопов'язане з репатріацією, а ще більше – із так званим добровільним обміномнаселення між УРСР і Польщею на підставі Люблінської угоди, укладеної у вересні1944 р. В ході її реалізації, терміни якої кілька разів переносилися, з Польщідо України було переселено 482,8 тис. українців. Водночас до Польщі виїхалипонад 828,5 тис. поляків і євреїв, які мали польське громадянство до 1939 р.Відтік польського населення зумовлювався не стільки його прагненнямвозз'єднатися зі своїми одноплемінниками, скільки намаганням уникнути репресій ісоціалістичних експериментів, пов'язаних зі сталінським режимом. Він тривав і внаступні десятиріччя, але не мав масового характеру.
Не менш важкими дляполяків і українців стали повоєнні лихоліття. Та частина поляків, яказалишилася в Україні, активно долучалася до ліквідації руїни, заподіяноїгітлерівцями, відбудови промисловості, сільського господарства, установ освітий культури. У 1946-47 рр. Україну охопив масовий голод, який посилився новимспалахом сталінського свавілля і терору, спрямованого, в першу чергу, протиукраїнського національно-визвольного руху, підпілля ОУН і УПА, найбільшсвідомої частини української інтелігенції. Агонія сталінізму не обминула йукраїнську полонію.
Як відгомін сталінськоготерору проти українського руху, можна розглядати цинічну операцію«Вісла», що полягала в насильницькому виселенні 150 тис. українців зїх традиційно етнічної території південно-східної Польщі на її північно-західніземлі, повернуті від Німеччини (Ольштин, Щецін, Вроцпав, Гданськ). Вершиноюцинізму комуністичного режиму в Польщі стало створення для «підозрілихукраїнців» табору на території Освенціма у Явожно, де було ув'язнено майже4 тис. українців, 150 тис. вбито [11].
Смерть Сталіна, намагання його наступників надати «царству терору» деяких «привабливих» рис, реабілітувати частинужертв, дещо розрядити міжнародну напруженість сприяли проведенню ряду реформ, які пов'язувалися з певною лібералізацією суспільства і дістали назву«хрущовської відлиги». Спроби десталінізації суспільства, критика «культу особи»Сталіна були схвально зустрінуті більшістю громадян України, в тому числі йпольською людністю, адже серед реабілітованих були й сотні поляків.Архівно-слідчі справи реабілітованих поляків по Києву і Київщині, якізберігаються в 263 фонді ЦДАГО України, засвідчують, що перегляд судових іпозасудових вироків носив вибірковий характер і стосувався переважно осіб,покараних за сфабрикованими звинуваченнями або за порівняно незначні провини.Так, у 1955 р. було скасовано вирок щодо Станіслава Яворського, який проходивпо груповій справі ксьондзів і активу костьолу (всього 19 чол.), арештованих у1938 р. за «контрреволюційну діяльність» у селищі Іванків наКиївщині, що виявилась у підтримці тутешнього ксьондза Сігізмунда Зіха, котрий,мовляв, проповідував «національну гордість і любов до польськоїнації», «застерігав молодь від вступу в комсомол», а потімнелегально виїхав до Польщі. С.Яворський як голова костьольної ради, а такожвсі «учасники групи» були засуджені до вищої міри покарання ірозстріляні як «члени польської терористичної організації». І тількичерез 27 років усі засуджені були визнані Верховним судом СРСР невинними.
Після політичноїреабілітації С.Косіора – колишнього генерального секретаря ЦК КП(б)У, поляка занаціональністю, розстріляного за звинуваченням у причетності до Польськоївійськової організації, було вибірково переглянуто ряд справ ПОВ, зокремаІ.Юрловського, І.Журавського, О.Петровського, С.Вольського, М.Шиманського,П.Лубківського та ін., яким інкримінувалися «зв'язок з білополяками»,«петлюрівцями», підготовка «збройного антирадянськогоповстання», – військовий трибунал Київського військового округу у квітні1956 р. реабілітував усіх розстріляних.
Реабілітація поляків, репресованих за звинуваченням у контрреволюційній діяльності, антирадянщині, націоналізмі мала стати одним із чинників поліпшення радянсько-польських відносин, особливо в умовах, коли в самій ПНР наростав опір тоталітаризму. Вона справила позитивний вплив на моральну та психологічнуатмосферу в країні, на настрої поляків. Однак, у багатьох з них викликалозанепокоєння те, що поза увагою органів реабілітації лишилися найбільш«гучні» справи учасників польського опозиційного руху, а цепосилювало такі нові форми спротиву, як дисидентство, колективні петиції,звернення до світової громадськості.
У суспільній свідомостінаростало обурення фарисейством і подвійними стандартами у застосуванні такзваних «ленінських принципів національної політики». З одного боку,говорилося про братерство і рівність, задоволення потреб різних націй інародностей, аз іншого-тривала русифікація, звужувалася сфера застосуванняукраїнської мови, закривалися школи з польською мовою навчання. Якщо в 1950 –51 рр. було 6 польських шкіл, то на 1959 – 60 навчальний рік їх залишилося 3 іззагальним числом учнів до однієї тисячі. Пишне святкування 300-річчяПереяславської ради і так званого «возз'єднання» України з Росієюнегативно оцінювалося польською громадою, оскільки реанімувалася шовіністичнаконцепція російської історіографії, за якою Польща поставала як одвічний ворогУкраїни.
Не залишилися поза увагоюполяків і українців революційні події осені 1956 р. в Угорщині та їх відгомін уПольщі, спорудження берлінської стіни. Поляк Г.Вельчинський (студентгеологічного факультету Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка)відверто заявив про незгоду із застосуванням радянських танків, пограбуваннямПольщі. За ці висловлювання його було виключено з університету і вислано зСРСР.
Особливо болячереагували українські поляки на посилення войовничого атеїзму і наступ на римо-католицьку церкву, зняття її громад з реєстрації. Якщо в 1949 р. в УРСР нараховувалося 225 громад РКЦ, у 1953 –168, то в 1964 – 117, тобто їх кількість зменшилася майже вдвічі. Радянськіспецслужби намагалися розколоти римо-католицьке духовенство, перешкодитибудь-яким його контактам з Ватиканом, інспірувало рух за так зване«старокатолицтво» за створення «Братства католиків СРСР».
На кінець 1950-х рр.більш-менш стабілізувалися чисельність і розселення польської людності. Запереписом 1959 р., в УРСР проживало понад 363,2 тис. поляків, які зачисельністю належали до найбільших етнічних груп (0,9%) після українців, росіяні євреїв. Найбільшу питому вагу займали поляки серед населення Житомирської(6,4%), Хмельницької (4,3%), Львівської (2,8%), Тернопільської (2,2%),Волинської та Івано-Франківської (1%) областей [35]. Партійно-радянськекерівництво свідомо форсувало міжреспубліканські міграційні процеси,обґрунтовуючи їх економічними потребами, функціонуванням "єдиногонародногосподарського комплексу". Русифікаторським устремлінням центрусприяли прискорений розвиток промислових центрів Донбасу, Придніпров'я і ПівдняУкраїни, урбанізаційні процеси, збільшення чисельності міст, стимулюванняміжнаціональних шлюбів, освітня політика. Це відбилося і на структурі польськоїменшини. Якщо за згаданим переписом 1959 р. 45% поляків проживали у містах, а55% у сільській місцевості, то протягом наступного двадцятиріччя ситуаціязмінилася до навпаки: у 1975 р. 63% поляків були жителями міст і лише 37% – сіл[35], тобто майже дві третини польської людності опинилися в поросійщенійсистемі координат: управління, освіти, культури, засобів масової інформації.Численні групи поляків, мешкаючи у Донецькій, Дніпропетровській,Ворошиловградській, Одеській та ін. областях, були позбавлені реального праванавчати дітей рідною мовою, втрачали ознаки ідентичності. Багато полячок, як іукраїнок, одружившись із росіянами чи представниками інших національностей,здебільшого втрачали або істотно знижували власну етнічну ідентичність.
Національна політика доби«брежнєвщини» фактично не тільки «не помічала» національнихменшин, ігнорувала їх проблеми, не дбала про задоволення їхкультурно-національних і духовних потреб, але й дуже «сором'язливо»згадувала про українців. Принагідне зауважимо, що у засобах масової інформації,в публічних виступах керівників республіки, замість словосполучення«український народ» вживався розпливчастий термін «народУкраїни». Асиміляторська політика Москви, курс на формування нової спільноти– «радянського народу» супроводжувалися подальшим скороченням нетільки польської меншини, але й українців. З 1959 по 1989 р. чисельністьполяків зменшилась на 40% і становила 219,1 тис. [23, 14], а відсоток українціву етнічному просторі УРСР скоротився з 76,8% до 72%, натомість зростала питомавага росіян.
Одним з трагічних наслідків широкомасштабної політики русифікації українців і поляківбуло ослаблення їх національної свідомості та ідентичності. Будь-які вияви національного патріотизму, етнічної самобутностіоголошувалися виявом «буржуазного націоналізму», що підпадало підстаттю Карного кодексу як «антирадянська пропаганда». Полякам, як ііншим неросійським етнічним групам, нав'язувалася міфологема про російську мовуяк «другу рідну». Хоч поляки, як один з найдавніших європейськихетносів, завжди відзначалися високим рівнем національної самосвідомості, втоталітарних умовах не зуміли вистояти перед натиском зросійщення. Якщо віритирадянським переписам населення, у повоєнні десятиріччя, особливо в роки«брежнєвщини», відсоток поляків, які називали польську мову рідною,поступово зменшувався. Уже в 1959 р. він склав 18,7%, в 1970 р. – 14,9%, у 1989р. – 12,3%. Варто наголосити, що паралельно зростала чисельність поляків, якідругою рідною мовою називали як російську, так і українську мови, причомуполяки, на відміну від деяких інших етнічних груп (євреї, німці, угорці,болгари), надавали перевагу саме українській мові. У 1959 р. 68,3% поляківУкраїни назвали рідною мовою українську, а 12,3% російську. В 1970 р.відповідно 68,4% та 16%. За переписом 1989 р. для 66,6% поляків рідноюзалишалася українська, а для 20% російська. Ще вищий відсоток осіб польськоїнаціональності, які визнавали українську мову рідною в областях їх традиційногопроживання, зокрема в Житомирській 89,9% та у Хмельницькій – 81,9% [23, 20, 78].
Можна допустити, щозбільшення відсотку поляків, які ідентифікували свою рідну мову з українською,було свідченням того, що поляки, як давні жителі України, краще адаптувалися доумов українського суспільства ще того періоду, коли українська мова буладомінуючою. Цілком очевидно, що цей факт відбивав історичну настороженістьпольської людності до великоросійського гегемонізму й шовінізму, яка склаласяще з часів поділів Польщі, протиборства РПЦ і РКЦ.
За умов авторитаризму,попри утиски і переслідування, громади римо-католицької церкви залишалися малоне єдиним острівцем збереження духовних і національно-культурних традиційпольської етнічної групи в Україні. Компартійні і державні органи, спецслужбивели справжню війну з духівництвом і віруючими РКЦ, звинувачуючи їх у зв'язкахз Ватиканом та зарубіжними центрами католицизму, в буржуазно-клерикальнійпропаганді. Все це призвело до скорочення кількості римо-католицьких громад з117 у 1964 р. до 71 в 1984 р. Адміністративне зняття громад з реєстрації ажніяк не означало автоматичного зменшення числа віруючих. Як доносилиспецслужби, збільшувалася кількість молодих римо- і греко-католиків. Прикостьолах і каплицях створювалися товариства «Маріан» («ДітиДіви Марії»), гуртки «Ружанців», до яких входили підлітки, котрівивчали Слово Боже, католицькі обряди, утримувалися від вступу в піонери,комсомол, від атеїстичного громадського життя.
Оскільки поляки, як і українці, виявилися заручниками московської політики "інтернаціоналізації" та «атеїзації» суспільства, домінантною якої стала тотальна русифікація і обмеження національних прав неросійських етносів, створювались об'єктивні передумови для розгортання спільного руху спротиву «брежнєвщині». Десятки поляків підтримали діяльність українських дисидентів,правозахисників, зокрема Гельсінську правозахисну групу, яка згодомтрансформувалася в Спілку, солідаризувалася з рухом за суверенізацію України.
1.2 Відродженнянаціонально-культурного життя української полонії в незалежній Україні
Новий етап у долі польської меншини, як і всьогоукраїнського суспільства, пов'язаний з горбачовською перебудовою, логічним продовженням якої стало проголошення суверенітету і відновлення державної незалежності України. Декларація «Про державнийсуверенітет України» гарантувала «всім національностям, що проживаютьна території республіки, право вільного національно-культурного розвитку»[6]. У липні 1991 р. було створено урядовий комітет у справах національностей,а в жовтні Верховна Рада ухвалила Закон про громадянство, який надавав статусгромадян усім мешканцям України, незалежно від їх етнічного походження,соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови,політичних поглядів, релігійних переконань. Рубіжне значення мав Закон«Про національні меншини України» (1992 р.), який заклав юридичнубазу правових гарантій національним меншинам, у т.ч. й полякам.
Без перебільшення можнастверджувати, що з відновленням реальної державності України розпочалосьвідродження національно-культурного і громадського життя української полонії,яка однозначно підтримала Акт проголошення незалежності України, Всеукраїнськийреферендум 1 грудня 1991 р., прагнення корінного етносу побудувати незалежну,демократичну, правову державу. Польська меншина схвально поставилась до позиціїїї історичної батьківщини в цьому питанні, адже Польща була першою середзарубіжних держав, яка офіційно визнала Україну. На базі українськоговідділення Товариства радянсько-польської дружби на рубежі 80 – 90 рр. XX ст.сформувалося культурно-просвітнє товариство поляків України, яке очоливС.Шалацький. У 1990 і 1991 рр. відбулися два конгреси поляків України, якізапочаткували Спілку поляків України на чолі з С.Костецьким. Невдовзі була заснованаФедерація польських товариств України, керівником якої стала Є.Хмельова. З їїініціативи у 1996 р. проходив Сейм поляків України, на якому були визначеніперспективні завдання національно-культурного відродження польської громади.
Проблеми української полоніїзнаходять широке висвітлення на шпальтах польськомовних газет «ДзенікКиївський», «Газета Львівська», «Радість віри»(Дрогобич), у спецвипусках радіо та телепередачах. Повнішому задоволеннюдуховних і національних потреб поляків сприяли закон «Про свободу совістіта релігійні організації» (1991 р.), урядові заходи щодо демократизаціїрелігійного життя в Україні, ліквідації будь-якої дискримінації діяльностіримо-католицької церкви, легалізації Української греко-католицької церкви. Вжена початок 1992 р. були зареєстровані 2600 громад УГКЦ та понад 450 громад РКЦ,число яких майже подвоїлося за минулі роки. Львівська архидієцезія РКЦ одержаластатус митрополії, значно збільшилась кількість її громад у центральномурегіоні, зокрема в м. Києві, у Житомирській, Вінницькій та Хмельницькійобластях. На початок 2000 р. функціонувало понад 800 громад РКЦ, 38 монастирів,16 місій, 3 братства, 6 духовних навчальних закладів, у т.ч. Українськийримо-католицький університет, Київський католицький коледж, 420 священнослужителів,понад 440 недільних шкіл, майже 700 костьолів та інших культових споруд,створено римо-католицьке товариство «Полонія» [22, 136-138].
Нині поляки, незважаючина загальне зменшення їх чисельності, залишаються однією з найбільших в Українінаціональних меншин, діє 25 загальноукраїнських і регіональних польськихтовариств. Як уже говорилося, в різних регіонах України проживає понад 144 тис.поляків, що становить 0,3% до всього населення. Понад 65% з них мешкають утрадиційних регіонах побутування поляків – у Житомирській, Хмельницькій,Львівській областях та в Києві. 12,9% поляків України вважають рідною мовоюпольську, 15,6% російську, а 71% українську. Звертає на себе увагу і те, що99,6 тис. поляків є жителями міст, а 44,4 тис. – сільської місцевості [23, 7, 11, 14, 18, 32 ].
Катастрофічні наслідкимасованої асиміляції, репресій, депортацій дають знати про себе й сьогодні, алевони принаймні частково компенсуються принципово новою політичною, правовою,моральною і духовною атмосферою в незалежній Україні, встановленнямрівноправних, добросусідських і партнерських відносин з Республікою Польща.
В Україні функціонує 5польських шкіл, майже 300 класів, десятки недільних шкіл і факультативних груп,у яких понад 5 тис. дітей і підлітків вивчають польську мову, літературу,історію. В рамках укладених між Україною і Польщею Договору, спільної заяви«До порозуміння і єднання» та Угоди про співробітництво в галузінауки й освіти активізується співпраця культурно-освітніх закладів, взаємообмінфахівцями, духовними і культурними цінностями. Більше 300 випускників шкілУкраїни здобувають вищу освіту в Польщі, окрім того, в Київському і Львівськомууніверситетах, Дрогобицькому педуніверситеті створені відділення і групипідготовки викладачів та вчителів польської мови. Лише за останні 5 роківвидано понад 60 книг, довідників, словників, підручників для польськихстудентів і учнів. Стали традиційними щорічні фестивалі польської культури вЖитомирі, Києві, Львові, фестивалі польського фольклору, функціонують більшесотні аматорських художніх колективів, ансамблів, хорових капел. Великоюпопулярністю користуються польський фольклорний ансамбль «Яскулки»при київському товаристві «Згода» та колектив «Поліськісоколи» при «Спілці поляків Житомирщини», а також інші аматорськіколективи.
Яскраву сторінку вукраїнсько-польське порозуміння вписала широкомасштабна програма року Польщі вУкраїні, яким був 2004 рік. Його візитною карткою стала активна участьпольського президента А.Кваснєвського в урегулюванні політичної кризи вУкраїні, викликаної спробою сфальсифікувати президентські вибори. Правоукраїнського народу на вільний вибір було підтримано видатною постаттюпольського полі-тикуму Л.Валєнсою, багатьма депутатами Сейму, пересічнимиполяками. Важливе значення для задоволення національно-культурних і соціальнихпотреб українців у Польщі та поляків в Україні, для інтеграції України вєвропейські та трансатлантичні структури мав візит президента України В.Ющенкадо Польщі у січні 2005 р.
Отже, поляки не тількинайближчі і найдавніші сусіди українців, але й давні жителі українськихетнічних земель, насамперед українсько-польського пограниччя. Динамікаукраїнсько-польських відносин за більш як тисячолітню історію сповнена якприкладами тісних зв'язків, співробітництва, взаємодопомоги, так і суперечками,протистояннями, конфліктами і навіть війнами. Всі ці позитивні й негативніявища так або інакше відбивалися на становищі та статусі поляків в Україні таукраїнців у Польщі. Найголовніший урок минулого засвідчує, що причини конфліктівкоренилися не в етнічній неприязні і не в генетичній несумісності обох етносів,не в особливостях їх ментальності, а в тому, що ці конфлікти своєчасно негасилися, що не завжди раціональне брало верх над емоціональним. Домінуючимчинником польсько-українського протистояння був брак толерантності,гіперболізація територіальних претензій, амбіційність і національний егоїзм. Якзасвідчують факти, польсько-українське протистояння найчастіше підігрівалося, ато й інспірувалося третіми силами, набувало конфесійного забарвлення.
Велику роль у поглибленніукраїнсько-польського діалогу і співпраці відіграють контакти науковців,зокрема Науково-дослідного інституту українознавства з ученими Ягелонського таінших університетів, обмін науковою продукцією, спільні наукові конференції. Начасі активізація роботи польсько-українських наукових груп для дослідженняетногенезу українців і поляків, найважливіших періодів нашої спільної історії,вироблення наближених підходів та поглядів на українсько-польські стосунки,подолання стереотипів неприязні та недовір'я. Учені обох держав своїминауковими дискурсами, підручниками і навчальними посібниками покликані сприятипоступовому переходу наших народів від порозуміння до єднання.
/>/>Розділ2. Громадсько-політичне та культурне життя української діаспори в Польщі
Війна 1914-1918 рр., атакож перші роки по її закінченні дуже змінили тогочасні польсько-українськістосунки. Якщо, наприклад, у XІX і на початку XX ст. польський та українськийнароди були в подібній політичній ситуації, не мали власної державності ішукали взаємного зближення, то 1918 рік діаметрально змінює цю ситуацію. Міжними доходить навіть до військового конфлікту, який закінчується поразкоюукраїнських державотворчих змагань у Східній Галичині. [28, 11-15]
Не вдалася також спробазближення під час спільного київського походу, що був здійснений на основіВаршавської угоди і мав на меті принести свободу Наддніпрянській Україні. Поразкавизвольних змагань українського народу привела до того, що землі, заселеніукраїнським народом, ввійшли до складу кількох чужих держав. У відродженійпольській державі проти власної волі опинилися 5 мільйонів українськихгромадян. І мусимо сказати, що уряди ІІ Речі Посполитої не змогли повністюконструктивно розв’язати українську проблему, вдаючись до щонайвищеполовинчатих заходів і то не завжди послідовно втілюючи їх у життя. Однак утому нелегкому для української громадськості часі не бракувало особистихприкладів співпраці, що прокладали б містки для польсько-українськогозближення. Їх ініціювали обидві сторони. Багато з них вийшло з ініціативинауковців, письменників, художників, священиків, публіцистів, а такожконструктивно мислячих політичних діячів. Серед поляків на особливу увагузаслуговують люди пера: Тадеуш Голлендер, Юзеф Лободовський, КонстянтійСимонолевич, Анжей Казімєж Яворський, Станіслав Стемповський, ВлодзімєжБочковський, Флександр Бохенський, Єжи Поґоновський, Марцелій Гандельсман, ЯрославІвашкевич, Александр Баумгартен, Вєслав Кунстман, Вітольд Й. Дорошевський,Станіслав Слонський, Віктор Якубовський, Владислав Татаркевич. З українськогобоку до взаємного зближення дуже доклалися: Богдан Лепкий, Улас Самчук, ЄвгенМаланюк, Роман Смаль-Стоцький, Олександр Лотоцький, Павло Зайцев, Іван Огієнко,Мирон Кордуба, Михайло Рудницький, Іван Кедрин, Степан Тудор, Петро Козланюк,Олександр Гаврилюк. [28, 24]
Поляки згруповувалисяголовним чином навколо таких видань як: “Dzwіgary“, “Sygnaly“, “Kamena“,“Nurt“, “Mіesіecznіk lіterackі“, “Bіuletyn Polsko-Ukraіnskі“, “NaszaPrzyszlosc“, “Droga“, “Bunt Mlodych“, “Sprawy Narodowoscіowe“, “PrzegladPowszechny“, “Wіadomoscі Lіterackіe“, “Glos Prawdy“, “Slowo“,.А українцівиступали передусім сторінками таких видань, як: «Літературно-НауковийВісник“, „Ми“, “Назустріч“, „Вісті“, “Вікна“. [20, 59-61]
Особливу роль на ґрунтіпольсько-українського зближення з боку польської громадськості відігрававзаснований в 1932 р. „Польсько-Український Бюлетень“. Аналіз частинвидання дозволяє стверджувати, що як політичні нариси, так і статті присвяченісправам культури, були писані з метою переконати польську громадськість увеликій цінності інтелектуальної праці українців і в потребі справедливогорозв’язання українського питання у польській державі. Арґументами був багатийнаціональний спадок українців, їх великий внесок у культуру і науку, а такожтрадиції співпраці між обома народами. Було опубліковано переклади українськоїпоезії, художні репродукції, вміщено біографії особливо заслужених для обидвохнародів людей, рецензії видавницького внеску і т.п.
Видання давало можливістьвести пропаґанду української справи через самих українців і то в такій формі,яку пересічні публіцисти вважали найсприйнятнішою. На сторінках видання малиможливість публікуватись люди різних професій, політичні погляди котрих були незавжди згідні з інтересами польської держави. Сюди потрапляли навіть статтіпредставників ОУН, які підписувалися псевдонімами. Серед відомих постатейукраїнського політичного і громадського життя на сторінках “Бюлетня“друкувалися: Степан Баран, Іпполіт Бочковський, Сергій Хруцький, ВолодимирДорошенко, Богдан Лепкий, Крижанівський, Павло Ковжун, Іван Кедрин, ВолодимирКубійович, Роман Смаль-Стоцький, ген.Павло Шандрук, Петро Васильчук та ін. [20, 67]
Для розширення впливупропаґованих у „Бюлетні“ ідей 8 червня 1933 р. було створеноПольсько-Українське Товариство. Головною статутною метою товариства було вестироботи в напрямку над поглибленням розбудови польсько-українського зближення.Головою було обрано Станіслава Стемповського, а до складу керівництва ввійшли:Яніна Голувкова, Ольґерд Ґурка, Станіслав Й. Папроцький, Мєчислав Свєховський,Генрик Колодзейський, Вінцентій Жимовський, Володимир Бочковський і Генрик Симонолевич.Обрання до складу керівництва Яніни Голувкової, вдови Тадеуша Голувки,свідчило, що організація прагне розвинути ідеї пілсудчиків.
У тридцяті роки в деякихпольських католицьких колах теж відбувся поворот у напрямку реальної оцінкиукраїнської проблеми. Ці проблеми піднімалися на сторінках, друкованогосвященниками-паллотинами видання “Rodzіna Polska“. В 1933 р. вони повністюприсвятили темі літератури, мистецтва та польсько-українських зв’язків одне зчисел видання. В одній з статей Ю.Чарнецький вдало доводив, що поляки нерозуміють процесів культурно-політичного визволення, який на Україні вжевідбувся, й надалі перебуваючи під враженням романтичної України. Причиноюцього, на його думку, була романтична поезія, особливо попередньо згадувана ранняукраїнська школа та польські романи, починаючи Сєнкевичем і закінчуючи ЮліяномВолошинським, Ярославом Івашкевичем та Едвардом Ліґоцьким. Великий вплив малитакож – писав Чарнецький – праці істориків: Міхала Ґрабовського, КароляШайнохи, Тадеуша Кожона, Александра Яблоновського та ФранцішкаРавіти-Ґавронського. [34,31-36]
В міжвоєнному часіробилися також спроби видання компромісних видань. Вони були редаґовані абоспільно поляками та українцями, або лише українцями. Серед тих останніх наособливу увагу заслуговував журнал „Рідний край“, що виходив у 1920-1923роках під редакцією поета і перекладача української поезії польською мовоюСидора Твердохліба. Подібну орієнтацію мав і попередній (у 1919-1920) тижневик“Probіj“ (Новатор). Поляки і українці разом видавали між іншим:нереґулярний часопис „Доля“ (Перемишль 1918-1919), місячник“Львівські вісті“ (Львів 1937-1938), а також видаваний у Варшаві»Українська стражниця“ (1925-1926).
Не переоцінюючи впливупреси на громадські настрої, потрібно визнати, що вона неодноразовопробуджувала, як у польському оточенні, так і в українському, дуже багатоемоцій. На початку тридцятих у пресі розгорнулася гостра полеміка навколороману Генрика Сєнкевича «Вогнем і мечем“, затвердженого міністерством досправ релігії і рекомендованого як обов’язковий твір для вивчення у школі.Осередки української інтеліґенції, а також польські осередки, що працювали вдусі порозуміння, вимагали на сторінках своїх видань відмови від цієї позиції,закидаючи книжці неправдиві судження щодо українського визвольного руху, ачерез це нагнітання ненависті між польською та українською молоддю. Дуже слушнопро це писав на сторінках „Польсько-українського Бюлетеня“ АндрійКрижанівський, а також Василь Кучабський у статті, присвяченій боротьбі українськогонароду за незалежність. [19,46-52]
Правда, як правильнопідкреслив Фелікс Заґора в полеміці з Крижанівським, не література, а лише бракконструктивних державних кроків з метою розв’язання української проблеми булипричиною неприязних тенденцій в українському оточенні щодо Польщі. Однакзгадувана попередньо трилогія Сєнкевича вплинула на психіку молодого покоління.
Характеризуючи польськуполітику міжвоєнного часу належить ствердити, що не могло дійти в тьому часі донормалізації і перебудови польсько-українських взаємин, хоч у той час теж небракувало спроб взаємного зближення.
Багато емоцій досьогоднівикликає час Другої Світової війни. Співпраця з німецьким окупаційним режимоммалої, бо найвище кількавідсоткової частини понад 30 млн. українського народудуже суттєво вплинула на формування стереотипу українця в очах поляка. Тимчасом гітлерівська політика не дуже відрізнялася в ставленні до українців. Незважаючи ні на що, навіть у ті драматичні часи не бракувало людей, що прагнуливзаємного порозуміння та уникнення братовбивчих війн.
Історія першихпіслявоєнних років надовго поклала край спробам поновити польсько-українськівзаємини, значно зміцнюючи і так уже неґативні стереотипи, що виникли в часівійни та окупації. Післявоєнна дійсність означала майже цілковиту залежністьвзаємних контактів від волі офіційних державно-партійних влад Народної Польщіта Української Радянської Соціалістичної Республіки. Вони могли бутизреалізовані лише під пильним наглядом Москви.
Але, принаймні у справахкультури, були намагання щось робити. Особливо міцні, хоч не позбавленіідеологічного баласту, були літературні зв’язки. На Україні видавалося багатокниг класичної польської літератури – переклади творів Словацького, Міцкевича,Тувіма, Юзефа Іґнація Крашевського, Марії Конопніцької, а з найновіших часів,з-посеред інших, Ярослава Івашкевича. Велику популярність мали польські фільми.Великі заслуги на ниві популяризації польської культури мають два письменники –Микола Бажан і Максим Рильський. Останній відомий як найкращий перекладач“Пана Тадеуша“ українською мовою. [19, 53]
В Польщі особливу увагу впопуляризації культури і мистецтва України відіграли перекладачі українськоїлітератури, історики та літературні критики. На видавничому ґрунті найбільшзаслуженими були Любельське Видавництво і Літературне Видавництво у Кракові.Те, чого не можна було зробити в цих роках офіційно на батьківщині, старалосязробити польські та українські еміграційні осередки. Розпочали співпрацю такожполітики, представники еміґраційних урядів, науковці і діячі мистецтв. Вонизгуртувалися навколо, редаґованої Єжи Ґедройцем паризької „Культури“, атакож видаваного у Мюнхені місячника “Сучасність“. У діаспорі зустрічалисьі вели диспути про історичне минуле польські та українські дисиденти. Певнийвплив на діяльність української опозиції мала з вісімдесятих років польська»Солідарність“. [34,12-18]
Нові перспективи передпольським та українським народами відкрив 1991 рік, коли 24 серпня Українапроголосила Акт Незалежності. Оскільки у Польщі глибокі демократичні процесипоєднувалися з відновленням політичної суверенності, обидві держави розпочаливповні самостійно формувати державні взаємини і нічим не обтяжені особистізв’язки по обидва боки кордону. З великою симпатією на Україні зустріли тойфакт, що власне Польща першою визнала право українського народу на самостійнудержавність.
Узагальнюючи оцінку понадтисячолітніх польсько-українських зв’язків, варто згадати, що обидва народимають великі традиції спільного минулого. Хоч і не бракувало взаємнихконфліктів і стирання національної свідомості, що, зрештою, є звичайним явищемв випадку сусідніх народів, однак баґаж взаємного «збагачення“ відвертопереважає, хоч сьогодні як поляки, так і українці цього не усвідомлюють. Уминулому поляки з жодним народом не мали таких тісних контактів, як зукраїнцями та українською культурою. Думаю, що також і українців значно більшепоєднувало і поєднує (хоч з обидвох боків кордону не всі собі це усвідомлюють)із Польщею, ніж із Росією.
Можна тільки шкодувати,що ця спільна спадщина не є досить добре відомою для обидвох народів.Результатом політики режиму останнього півсторіччя є ситуація, коли для поляківкультурні досягнення українців є цілком чужими. Дійшло навіть до того, щобагато осіб у Польщі навіть не відрізняють українця від росіянина. В багатьохколах усталився термін „рускій“, яким характеризують усіх жителівколишнього Радянського Союзу, а значить так само й росіян, і українців,білорусів, ба навіть мешканців азіатських республік. Багато поляків невідрізняють українську мову від російської. В цій ситуації українцівзвинувачують у тому, до чого спричинилася Росія, або Радянський Союз. [36,59-62]
Не набагато кращасуспільна свідомість у справах польсько-українських стосунків і в Україні, хочна загал українці не мають проблем з національною ідентифікацією поляків чипольської культури. Але й тут політика відійшлої в минуле радянської владидовела до ситуації, що суспільство дивиться на обопільні взаємини через призмукласових і політичних конфліктів, більше пам’ятаючи кривди, ніж сусідськівідносини та особисті приклади співпраці. І надалі актуальні слова відомогоукраїнського політика та інтелектуала Івана Кедрина-Рудницького, який післявійни жив у еміґрації і який в середині сімдесятих років у виданих на еміґраціїспогадах писав: “Багато українців з польської культури запам’ятало собілише Сєнкевича, що у „Вогнем і мечем“ виступав як шляхтич і пропаґаторненависті до українців, мало хто з них знає, що він був також авторомнеперевершених коротких оповідань та повісті “Quo vadіs“, перекладеної навсі цивілізовані мови світу“. [36, 64]
Ці слова в значній мірівідображають ситуацію, що існує в обидвох народів. Покоління поляків таукраїнців повинні працювати над тим, щоб усвідомити спільну культурну спадщинуі зв’язки, що століттями поєднували обидва народи. Усвідомлення цього можепривести до віднайдення власного місця в єдиній Европі, як для Польщі, так ідля України, до усвідомлення глибоких і міцних контактів народів і державсучасної Европи.
Розділ 3. Діалог україно-польської культури:взаємовпливи та взаємозбагачення
Питання контактів між польською йукраїнською культурами почало привертати систематичну увагу вже на початку XIXст., насамперед унаслідок існування „української школи“ в польськійромантичній літературі. Проте й досі сучасна наука не просунулась далінагромадження фактів, вузьких порівняльних студій про окремих письменників,вивчення поодиноких тем і поглядів або спеціалізованих досліджень, наприклад,про роль українського фольклору в польській літературі. Прикметно, що кількапраць Івана Франка, написаних на зламі століть, все ще залишаються тут найґрунтовнішими [24]. Одним словом, аніукраїнська наука з її великою кількістю і, на жаль, меншою якістю, аніпринагідні польські дослідження, хоч і нечисленні, зате значно солідніші, непретендували на всеосяжний аналіз історії й структур цих взаємин.
Постромантичний період, є, безсумніву, найскладнішим для обговорення, оскільки він не лише охоплює різнілітературні періоди й рухи, але, крім того, й не зводиться до будь-якої однієїконкретної настанови чи концепції. Радше він визначається плюралізмом,многогранністю. Що ж тоді є спільним знаменником, структурою, які в контекстівсієї історії взаємин визначає це саме як період? Аби відповісти на такезапитання, вдамося до метафори: якщо в політичному плані (тобто стосовнопозиції Речі Посполитої щодо козаків) польсько-українські відносини нагадуютьставлення матері або радше мачухи до її дітей, то в культурному вся історіяподібна до шлюбу, котрий, як і більшість шлюбів, оформлено між нерівноціннимипартнерами і, як багато шлюбів, приречений на розпад. У першій фазілітературних взаємин, навіть попри значну підірваність такого шлюбу зполітичного боку (як це могло уявлятися полякам через „зради“Хмельницького з ханом, царем і султаном), культурні зв’язки, як свідчитьвідчуття спільного літературного контексту, все ще залишалися непорушеними. Здругого боку, романтизм, внаслідок переваги історичного ракурсу йслов’янофільських ідеалів, мав чіткі „реставраційні“ тенденції й бувспробою воскресити колишню „ідеальну єдність“ як у свідомій ідеологіїі діяльності (Чайковський), так і через символічну та міфологічну творчість(Словацький). Яскравіше це звичайно виражалося в польській літературі, але йдля українського письменства подібні настрої також не були чужі. Не хто інший,як Шевченко, писав (у вищезгаданому творі, що в останньому варіанті так іназивається „Полякам“):
Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами...
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили...
За постромантичного періоду,поглиблюється розуміння культурної і літературної самобутності, окремих історійі традицій та різних доль, але — особливо з польської сторони — це все щевизнається лиш частково, не кажучи про визнання загальне.
Ситуація ускладнюється тієюобставиною, що протягом всієї другої половини XIX ст., аж до першої світовоївійни, культурні й літературні взаємини між двома суспільствами потьмарюютьсянапруженою, часто в’їдливою політичною та ідеологічною полемікою. Невдалеповстання 1863 року і подальша антипольська компанія в Росії, яку підтрималидеякі українські письменники, також стали важливими факторами. Відтак природнимвидається бажання, не обтяжуючи себе визначенням основних структур взаємин,просто подавати [3] безліч неосмислених фактів(маніхейська боротьба прогресивних і реакційних сил, де перші прагнуть братніхстосунків, а другі лише сіють ненависть між двома народами, — не структура,навіть не діалектика, а банальність).
Найважливішою рисою цього періоду,мабуть, є те, що польська сторона вперше починає систематично звертатися нелише до українських справ, історії, фольклору, але й до української літературияк такої. Зрозуміло, що в центрі уваги є Шевченко. Ще за життя поета тутпроявлялася стурбована реакція на його творчість, але був також і палкий захист [39]. У 1861 році (рік Шевченковоїсмерті) Леопольд Совінський опублікував дослідження про поезію Шевченка зперекладом „Гайдамаків“ у додатку. Совінський презентує поему,вибачаючись, його чутливість вражена, — але він її публікує. З’явилися гнівнівигуки на початку, а потім почулися і голоси на захист правди й вагиШевченкового слова, що не скоро вляглися і засвідчили наявність радикальнішоїполяризації польських позицій. (Проте, незважаючи на всі полеміки й розбіжностіпоглядів, саме полякові належить перше монографічне дослідження про Шевченка.)Намітилася також тенденція до зміни форми вираження полемічних пристрастей, —від белетристики до історичних і політичних праць. Власне літературні творицього періоду за якістю і кількістю поступаються романтичним.
Історичний аспект усе ще домінує, як,скажімо, у прихильних белетризованих нарисах Антонія Ролле або в романі РавітиҐавронського»Na kresach", але всі ці твори гаснуть перед романом, що й понинівтілює (на популярному рівні, певна річ) польську версію польсько-українськогоминулого, — перед «Ogniem i mieczem» Сенкевича. Разом із величезноюпопулярністю цей твір також викликав різку полеміку, достоту, як бурю,породжену «Гайдамаками». Консервативні краківські кола захопленовітали твір (С.Тарновський бачив у Сенкевичеві рівню Гомеру, Данте і Шекспіру);інші критики, такі як Болеслав Прус чи Іван Франко, який говорив, по суті, завсіх українців, були надзвичайно розчаровані. Тепер немає змоги докладноаналізувати цей твір; можна тільки зауважити, що завдяки майстерному синтезулегенди, пригод та історії роман схоплює етос і свідомість доби, і саме томувін витримує інтелектуальні й ідеологічні претензії, що йому виставляються. Алете, що він водночас посилював шовіністичні тенденції, — поза всякими сумнівами.Треба конче додати тут, що тільки кількома роками перед тим Куліш опублікувавсвою «Хуторну поезію» й «Крашанку русинам і полякам на Великдень1882 року», де вимальовується схожа картина польської «культурноїмісії», з одного боку, і темного, анархічного козацького наброду, — здругого. Однак сьогодні його позиції не мають резонансу в українському суспільстві,а їхній вплив не йде в жодне порівняння із впливом на польського читача«Ogniem i mieczem».
Протягом цього часу українськалітература, на противагу попередньому періоду, засвідчує зрослу зацікавленістьпольською сферою. Однією з форм її були переклади. У поезії, наприклад, ПавлоГрабовський перекладав Асника й Конопницьку, Франко здійснив багато перекладівіз Міцкевича (і Асника також), а пізніше Леся Українка переклала йпарафразувала Конопницьку. Впливова «Киевская старина» публікувала(російською мовою) переклади польської прози на українську тему — романиКрашевського, нариси Ролле, «Na kresach» Равіти-Ґавронського.
Ще визначальнішим для нової фазивзаємин був розвиток тісних контактів між окремими письменниками. Звісно, якісьзв’язки існували й раніше, наприклад, між Кулішем і Грабовським, але то буливинятки. А тепер контакти стають ширшими й регулярнішими. Велику роль відігравтут Куліш з його самотнім протистоянням тому, що він називав літературним«гайдамацтвом», і прагненням на консервативній платформі досягтиспільного відчуття мети — об’єднати розрізнені половини в одне вище ціле [3, 8].
Але найчіткіше тенденція до посиленняцих контактів виявляється в постаті Івана Франка. Листування й особиста дружбапов’язували його з багатьма визначними польськими письменниками того часу:Ожешковою, Каспровичем, Кшивицьким, Жеромським, Немоєвським та ін. Із багатьмавін працював над різними літературними проектами, співробітничав у польськійперіодиці, брав активну участь у політичному житті Польщі [3]. Франко, який написав також кількароманів і коротших прозових творів польською, був видатним популяризаторомпольської літератури серед української громади. Його критичні статті тарецензії охоплюють значну частину польської літератури, хоча переваганадавалася «українській школі». Приділяючи велику увагу добримпольсько-українським взаємозв’язкам, він водночас твердо обстоював українськуперспективу, як вона йому бачилася, нехай то буде дослідження старої польськоїлітератури про Хмельниччину, критика поезії Залеського, роману Сенкевича«Ogniem i mieczem» чи «політичної філософії» Міцкевича,яким він узагалі захоплювався і якого інтенсивно перекладав. В «EinDichter des Verrates» (1897) він засуджує валленродизм Міцкевича й«прославлення», як це він бачить, облуди й зради: «Сумні, певно,були часи, коли великий поет ступав на такий фальшивий, облудний шлях, яквеличання зради, і смутну, мабуть, долю матиме народ, що вважає такого поета занайбільшого свого національного героя без жодних застережень і живить молодьотруйними плодами його духа».
Це, звісно ж, негайно спричинилополеміку, і навіть ще сьогодні критики говорять про статтю Франка як про«пасквіль» та «неприємний і злобний напад на польськогобарда». Окрім обгрунтованості звинувачення й контраргументу (якийпередусім полягає в тому, що валленродизм трактується Міцкевичем як трагедіязради, а Валленрод є персонажем, а не самим автором), тут слід пам’ятати продва моменти. Перший — це індивідуальний контекст: переживання Франком подібноїроздвоєності під час його політичної боротьби з консервативними польськимиколами в Галичині й глибока особиста травма від звинувачення у зраді за зв’язкиз поляками, що аналізується в одній із найкращих поем Франка — його так самовалленродівському «Похороні» (1899), і другий, — контекстнаціональний і той факт, що при всіх найкращих сподіваннях польсько-українськістосунки були зовсім не однозначними. Твердити, як це робили радянські критики[3], буцімто конфлікт був лише між «прогресистами» та«реакціонерами», незалежно від їхньої національності, і що відповіднітабори (наприклад «прогресисти» обох сторін) цілком поділяли погляди,— просто нерозумно.
Дуже виразним часовим проміжкомвсього постромантичного періоду є злам століть, епоха польського й українськогомодернізму, «Młod’ої Polsk’i» і «Молодої Музи».Протягом останніх років XIX і перших років XX ст. в Кракові зав’язуютьсяконтакти не тільки між окремими письменниками, але й між польськими таукраїнськими літературними колами, а мистецька та ідеологічна спільність їхніхпозицій сприяє поглибленню цих контактів. З одного боку, перекладаютьсяТетмаєр, Каспрович і Пшибишевський (наприклад, В.Щурат переклав програмний«декадентський» вірш Тетмаєра «Eviva l’arte»), а з другого— настрої і постава цих письменників широко проникають до української поезії.(Однак треба цілком об’єктивно визнати вторинність українських письменників«Молодої Музи», як і те, що жодному з них не вдалося талантом імайстерністю дорівнятися до представників «Молодої Польщі».)Найтісніші стосунки зароджуються в цей час між польським поетом і прозаїкомВладиславом Орканом і видатним українським письменником Василем Стефаником. Узібранні праць Оркана існують, як показало дослідження Вервеса [2], різноманітні плани й начерки1896-1899 рр. (жоден із них не реалізований) для творів на українські історичнітеми, наприклад, драми про Сагайдачного і роману («Руїни») про періодХмельницького.
На початку 1900-х років Оркан бувнайпалкішим прихильником української літератури. Найістотнішим наслідком цьогозахоплення стала його ключова роль у публікації антології українськоїлітератури «Młoda Ukraina» (1902) з власними перекладами іпередмова до видання «Antologia współczesnych poetówukraińskich» (1911). Водночас польська літературна критика теплосприймала Стефаника.
І саме в польській критичній реакціїна Стефаника та його колег — українських письменників — ми знаходимо важливийключ до основної структури польсько-українських взаємозв’язків цього часу. 1900року у впливовому варшавському часописі «Wędrowiec» критик АдамҐжимала-Седлецький в статті «Janosiki» пише про нову хвилюписьменників, які творять справжню «literatur’y narodów’у»,"їхні імена, — говорить він, — Владислав Оркан, Василь Стефаник, Лепкий,Йозеф Єдлич, Анджей Стопка, Владислав Ярош… Всі вони народилися в Карпатах івсі вони постали із селянських злиднів" [2, 174]. Припускаючи, що Стефаника вписано в цю нову хвилю польської«народної» літератури з тим, щоб надати їй більшого значення і ваги,Вервес ігнорує значно важливіше питання [2, 175].
Адже брак диференціації між польськоюта українською літературами або ж навпаки — регіональна концепція української,тобто галицької, літератури виявляється тут досить чітко. І не потрібно кончедоводити, що це повсюдна ідея в тогочасному польському суспільстві (вона такою небула, але й не був це окремий випадок), щоб проілюструвати існування даноїструктури мислення. Бо якщо тільки частина (скажімо, «прогресивна»)даного суспільства визнає окремішність української літератури, а інша йогочастина це активні; або пасивно не визнає, то вже відсутність консенсусувизначає певну культурну настанову. Що ж насправді становить частину (в цьомувипадку польської) культурної перспективи і тим самим основну структуру данихлітературних взаємозв’язків, так це їхня невиразність, остаточнанерозділеність.
Підтвердження цього ми можемо знайтив іншій площині — соціально-політичної ідеології. Бо достоту як регіоналізм був«компромісним» засобом у цьому, так і соціалізм — в питаннісоціальної справедливості. Значною мірою польське розуміння українськоїлітератури в другій половині XIX ст., — як свідчить позитивна й негативнарецепція Шевченка та «практичне» використання «Кобзаря», атакож літературне співробітництво Франка з різними польськими письменниками, —характеризується тим, що ця література окреслювалася її соціальною ідеологією іпоходженням.
Міжвоєнні роки позначені відчутнимспадом літературних контактів, цілком імовірно — через антагонізми, породженіпольсько-українською війною і політичною невдоволеністю українців, теперприєднаних до Польщі. Ні той, ні той уряд не заохочував польських літературнихконтактів із радянською Україною. Прикметно, наприклад, що в українській поезіїв Західній Україні й самій Польщі, попри всю її життєвість, крім Антонича зйого ранніми наслідуваннями Вежинського і Тувіма, важко помітити будь-які слідиконтакту з дуже розвиненою польською поезією того часу. Набагато більшим булозацікавлення польським письменством в радянській Україні, де, з одного боку,увагу письменників привертала сучасність і недалеке минуле (скажімо, польсько-радянськавійна), як, наприклад, у «Чернігові» (1931) або «ШабліКотовського» (1938) Тичини, а з другого — класики минулого. Тут насампередварто згадати Максима Рильського, найобдарованішого перекладача польськоїлітератури на українську і щирого полонофіла. Його переклади «Кримськихсонетів» і «Пана Тадеуша» Міцкевича (за які він отримавсталінську премію, а що важливіше — загальне визнання поетів і читачів), йогоінтерпретації поезії Словацького та багатьох інших збагатили обидві літератури.
Ярослав Івашкевич — польськийписьменник того часу, який неодноразово вдавався до української тематики. Черезйого симпатію до України, прожиті тут юні роки і часте звертання до неї утворчості вважалося, що письменник хотів стати кимось на кшталт єдиногопредставника «української школи» серед скамандритів. Уже застосуванняцього поняття до Івашкевичевого зображення України також є для насвизначальним. Бо, як і романтична «українська школа» століття передтим, Івашкевич, на думку одного польського критика, бачить Україну як«останній резервуар польсько-українських традицій», і, як Словацький,він творить рапсодії, насичені українізмами, про її природні багатства,екзотику й польсько-українське минуле.
Отже, традиція спільноїпольсько-української батьківщини, з наївним пафосом виражена Вінцентом Полем в«Pieśn’i o ziemi naszej» (1843), продовжується такимінтелектуальним і витонченим письменником, як Івашкевич.
Існували також кілька письменників (іпубліцистів), які групувалися навколо видання «Biuletyńpolsko-ukraiński», котрі бачили український матеріал не тільки крізьестетичну й автобіографічну призму, але й з певної ідеологічної та історичноїперспективи. Найпомітнішим серед них був Юзеф Лободовський. Хоч його поезія наукраїнську тематику була зібрана і видана тільки після війни, писалася воназдебільшого за довоєнного періоду. Зі стихійного ототожнення себе з українськоюземлею та її минулим, із власного болю від братовбивчих конфліктів та пророцтвмайбутнього польського й українського народів Лободовський творить напружену,історично наповнену і в суті своїй трагічну візію польсько-українських взаємин.
Остаточний розрив зі спільноюпольсько-українською традицією — з можливістю такої традиції — стався запіслявоєнного періоду. Роз’єднання двох культур було зумовлене політичнимдекретом, і з тієї самої причини відбулася нормалізація їхніх взаємин. Терміни,в яких тривало осмислення і обговорення даної літератури та виражалося«ставлення» до неї, спочатку приписувалися офіційними директивами, азгодом засвоювалися в новому культурному змісті. Щезли злість і образи,принаймні вже не висловлювалися відверто, але літературні контакти від цьогостали досить нецікавими. Вони здебільшого обмежувалися перекладами ілітературознавством. Щодо перекладів, то здобутки українців тут порівняновагоміші, і пояснюється це тим, що працювали над ними кращі поети (не тількипредставники старшої генерації — Рильський, Бажан, Первомайський, але також імолодшої, наприклад, Драч, який перекладав Норвіда). Наукові дослідження майжезавжди краще вдавалися полякам, якщо провадилися, а загалом польсько-українськівзаємини не викликали особливого інтересу в польській науці. Розуміннялітератури кожної зі сторін безперечно увиразнилося, хоча з польського бокуцьому заважав прохолодний інтерес (на кожну таку книжку, як «Noceukraińskie» Єнджеєвича чи видання Шевченка в серії «BibliotekaNarodowa» припадало кілька українських досліджень польської літератури) іготовність прийняти, особливо в оглядових дослідженнях (наприклад, в антології«Literatura ukraińska»), радянську перспективу з її (по сутіпринизливим) наголосом на таких речах, як народність (ludowość)української літератури.
Тоді як з українського боку історіяукраїнсько-польських взаємин якщо й висвітлювалася взагалі, то тільки стосовноїхнього віддаленого минулого і з дуже жорсткими обмеженнями, польськіписьменники, звертаючись до недавнього минулого, виявляли певну різнорідністьйого трактувань. Так, у поемі «Słowa o nienawiści» (1955)Анджей Кусневич прагнув показати корені трагічних конфліктів й усунутиненависть між двома народами. Згодом у романі «Strefy» (1971),відзначеному премією, він знову повернеться до теми складних стосунків міжрізними національностями передвоєнної Галичини. В іншому відомому романі«Góry nad czarnym morzem» (1961) Вільгельм Max об’єктивнорозробив доволі делікатну тему післявоєнного польсько-українського конфлікту наЛемківщині. А в романі Юліана Стрийковського «CzarnaRóża» зображено (звісно, під відповідним ідеологічним кутомзору) різні середовища (польське, українське, єврейське) у зв’язку зпередвоєнним комуністичним рухом у Польщі.
Одначе ці більш-менш інтроспективні йвиважені твори мали також супровід в «нижчому» реєстрі. Йдеться пропсевдобелетристичні зображення на кшталт "Łuny w Bieszczadach"(1959) Яна Ґергарда — польської (і радянської) акції проти УПА на територіїповоєнної Польщі. Як і вся масова література, вони передусім покладалися навульгарну мелодраму й збуджувальні стереотипи. Позірно спрямовані проти«поганих українців», «буржуазних націоналістів», ці творимали на меті очорнити в очах широкого читацького загалу, якому вонипризначалися, все українське, а саме це поняття зробити синонімом бандитського.
Але гірке насіння цього конфліктутакож спричинило появу феномена, котрий якісно, коли не кількісно, набагатоперевищив негативізм попереднього. Йдеться про поезію Єжи Гарасимовича, щогрунтувалася на українсько-лемківських коренях і поетовому досвіді, пов’язаномуз насильним переселенням лемків. Вона насичена ремінісценціями та медитаціямипро час і культуру, що перестали існувати. Втім, іноді особиста травмапереростала в історичну візію, а в найвагомішій його поемі «Bitwa podBiałą Cerkwią» ми натрапляємо ще на одну (цього разусюрреалістичну й містичну) інтерпретацію одвічної польсько-українськоїпроблеми. «Українська школа» вперто не хоче помирати, і Гарасимович,останній польсько-український бард, що якось назвав себе «Wielki RuskiKsiąże Polskich Pastorałek», живе самотньо, мов сучаснийВернигора, десь на Бескидах.
Отже, центральною, визначальною рисоюпольсько-українських літературних та культурних взаємин є той факт, що протягоммайже всієї їхньої історії то були взаємини не літератури з літературою, акультури з культурою і літератури (польської) з культурою (українською). Інакшекажучи, за різних часових проміжків зв’язок Польщі з українською культурою абоукраїнською сферою (наприклад фольклором, історією, ландшафтом) не бувопосередкований українською літературою, українською версією цієї культури.Якщо література є кодом, «мовою», якою культура виражає і пізнає себей свою версію реальності, тоді «кодом дана правда» (вживаючи точневизначення Якобсона будь-якої перцепції реальності) не була знайдена і не булазасвоєна. І це, певна річ, природна консеквенція об’єктивного політичного йсоціального розподілу сил між обома сторонами.
/>/>Висновки
У ХХ ст.,культурні взаємини між Україною і Польщею набули нової якості. В цихвзаємозв’язках позначився більш широкий аспект: від особистих контактів міждіячами культури і до перекладів, проведення літературних свят і взаємногонаукового дослідження літературного процесу в обох країнах.
Появу незалежної України1991 року дуже прихильно сприйняла еліта, та, власне, й усе населення Польщі.Польська Річ Посполита стала першою країною, яка вже 2 грудня 1991 року визналанезалежність України. Це був прояв переконання польських політичних кіл у тому,що в політичних інтересах — у їх найглибшому розумінні — Польщі належитьпідтримати суверенітет України і надати їй всебічну допомогу в проведенніполітичних та економічних реформ. Варто наголосити, що швидкість, із якоюформувалося це переконання, зробила його своєрідним феноменом. Почасти це можнапояснити усвідомленням (зважаючи на набутий досвід) унікальності історичноїмиті, а ще — поширеною серед політиків ідеєю Мєрошевського й Гєдройця пронеобхідність активної східної політики, спрямованої на Україну, Білорусь,Литву. Характерною рисою феномену проукраїнської політики є те, що вона незалежить від того, як розвиваються переконання політичних діячів.
Прихильне ставлення домолодої української держави з боку інституцій, що мають вплив на прийняттярішень та формують громадську думку, сприяло розвиткові взаємних контактів, алевідсутність відповідних регулятивних інструментів між Польщею та Україноювимагала створення договірно-правової бази. Далі я хотів би назвати тількидеякі найважливіші документи. Під час візиту президента Леоніда Кравчука доПольщі 18 травня 1992 року був підписаний «Договір про добросусідство таспівробітництво між Польщею і Україною». Він містив декларацію про спільністьінтересів та запис договору про взаємну відмову від територіальних претензій, атакож гарантії шанування прав національних меншин. Це був успіх для обох сторіні незабаром польсько-українські стосунки стали взірцевими в масштабі регіону.12 січня 1993 року представники президентів обох країн підписали протокол простворення Консультаційного комітету президентів Польщі й України для «обмінупоглядами та інформацією щодо способів розвитку добросусідської співпраці тапідготовки відповідних пропозицій для Президентів обох Держав». Важливою подієюстало підписання 21 березня 1994 року Міжурядової угоди про охорону пам’ятнихмісць і поховання жертв воєн і політичних репресій. Створений у лютому 1993року Єврорегіон «Карпати», а також І засідання Польсько-Української змішаноїкомісії з питань торгівлі та економічного співробітництва в березні того ж рокузасвідчили прагнення урядовців перенести офіційні політичні заяви у сферурегіональної і економічної співпраці.
Розуміння стратегічногопартнерства — і відповідно відносини між Варшавою й Києвом — весь часзмінюється. На початку нашої співпраці особливої ваги набуло створення тарозширення механізмів політичних консультацій. Цей необхідний для обох сторінпроцес побудови інфраструктури взаємних стосунків тривав фактично до 1996 року,а результатом його стало близько 70 міждержавних угод і договорів.
Особливим досягненням удругій половині 90-х років стало збагачення польсько-українського діалогупроблематикою міжлюдських зв’язків. Спільна Декларація президентів РеспублікиПольщі і України про порозуміння і єднання від 21 травня 1997 року містилазапис про те, що «замовчування або одностороннє висвітлення… фактів(спільної польсько-української історії) не загоїть болю скривджених та їхніхблизьких, не сприятиме поглибленню взаєморозуміння між нашими народами. Шлях досправжньої дружби лежить передусім через правду і взаєморозуміння. Визнаємо, щожодна мета не може бути виправданням злочину, насильства і застосуванняпринципу колективної відповідальності».
Декларація про примиренняне залишилася звичайною формальністю. Її засади втілюються в життя. У процесіпобудови польсько-українських культурних взаємин без стереотипів важливу роль відіграють середовища, які формуютьгромадську думку, кола науковців і представники самоврядування. Прикладом їхдіяльності є унікальний документальний фільм «Трудне братерство», присвяченийспівпраці Пілсудського і Петлюри.
Діалог про спільну, частоболісну історію набув форми регулярних зустрічей польських і українськихісториків у рамках міжнародних історичних семінарів «Польсько-українськістосунки у 1918—1947 рр.», організованих спільно Світовим союзом солдатів АрміїКрайової та Союзом українців у Польщі. А почалися вони 1994 року з ініціативиЦентру Карта.
Прогрес відчутний також устворенні та відбудові пам’ятних місць і поховань осіб, внаслідок воєн іполітичних репресій вбитих або закатованих як на території Республіки Польщі,так і на території України. Президенти обох держав відкрили 23 травня 1998 рокупам’ятник в’язням табору в Явожно у Польщі, а 26 червня 1998 року спільновмурували документ про урочисте закладення польсько-українського цвинтаря жертвтоталітаризму в Харкові, П’ятихатках. Увічнена пам’ять солдатів і офіцерівармії Симона Петлюри, похованих на цвинтарі в місті Каліш-Щипьорні, солдатівГалицької армії, похованих на Раковецькому цвинтарі, а також українців, яківоювали за Вільну Україну під час Другої світової війни на території Пікуліце,Корні і Мороховської Завадовки. Відкриті пам’ятні дошки на честь С.Петлюри вмісті Тарнові, а у Варшаві закладено наріжний камінь на місці майбутньогопам’ятника великому українському поетові Тарасу Шевченку. Незважаючи на деякісуперечності, завершуються роботи з відновлення Цвинтаря Орлят у Львові.
Трагічні сторінки історіїпольсько-українських стосунків під час Другої світової війни перестали бутипредметом табу і білою плямою. Наукові дослідження розбивають стереотипи про«польських панів і українських гайдамаків», відкривають багатство спільноїкультурної спадщини.
З другого боку, наївнобуло б стверджувати, що нам удалося цілком розрахуватися зі спільним минулим —завдання з’ясувати подробиці і віддати достойну шану жертвам «кривавих ночей наВолині», жертвам примусового переселення в рамках акції «Вісла» все ще стоїтьперед нами.
Та можна стверджувати, щочерез десять років пошуку шляхів примирення, поляки і українці ставляться одиндо одного з більшим розумінням і відкритістю.
В рамкахзустрічей представників органів самоврядування організовані економічні зустрічібізнесменів, а також мистецькі акції. «Дні Києва», які продовжують відбуватисяу Варшаві, дозволили варшав’янам не тільки насолодитися церковною музикою увиконанні українського хору, а й познайомитися з фільмами Параджанова, Києвомчасів Булгакова. Польськіта українські організатори планують найближчим часом провести «Дні Варшави» уКиєві. З січня 1999 року у Києві розпочав роботу Польський інститут і мисподіваємося, що невдовзі у Варшаві діятиме Український центр культури йінформації. Вже плануємо організацію польсько-українського оперного фестивалю іфестивалю рок-музики. І таких прикладів безліч.
Перспективними є й нашіспільні освітні програми. Після тривалих дискусій і планувань цьогоакадемічного року розпочне свою діяльність Польсько-український колегіум уЛюбліні, який буде зародком спільного Польсько-українського університету.
У польських учбовихзакладах здобувають освіту дедалі більше українських студентів. Саме лишнаукове стажування, організоване Касою імені Юзефа Мяновського, Фондом сприяннярозвитку науки, пройшли 600 стипендіатів, з них 300 осіб з України. Достойноюуваги є ініціатива Конференції ректорів недержавних вузів, яка передбачаєнадання протягом п’яти років 100 стипендій для навчання у Польщі молодим людямз України. Багато пропозицій може надійти й від української вищої школи — якзасвідчила практика, польські випускники київських чи харківських вузів даютьсобі раду на ринку праці в умовах ринкової конкуренції. [32, 23-24]
Новим явищем єспівробітництво мас-медіа, яке реалізується у кількох напрямках. Першийнапрямок — це кооперація Крайової ради радіомовлення і телебачення Польщі звідповідною українською установою — Національною Радою України з питаньтелебачення і радіомовлення, яка формально розпочалася підписанням 18 березня1997 р. договору про співпрацю. Другий напрямок — обмін програмами між TVP S.A.(Акціонерне товариство «Польськe телебачення») і Національною телекомпанієюУкраїни. І нарешті третій — це контакти між комерційними станціями ірадіомовними компаніями. З ініціативи Консультаційного комітету президентівПольщі і України під час IV Форуму бізнесу в Дніпропетровську 3–4 червня 2001року відбулася перша зустріч підгрупи представників мас-медіа, до складу якоїувійшли польські та українські власники електронних мас-медіа. Польськіпідприємці в галузі телебачення і радіомовлення вважають медіа-ринок Українидуже перспективним, а працівники багатьох польських радіокомпаній і станційтелебачення є частими гостями в Україні.
/>/>Списоквикористаних джерел та літератури
1. Баран В.Д. Давніслов’яни. Україна крізь віки. – Т.З. – К., 1998. – С.33;
2. Вервес Г.Д. ВладиславОркан і українська література. — К., 1962;
3. Вервес Г.Д. Іван Франко іпитання українсько-польських літературно-громадських взаємин. — К., 1957;
4. Глібов В. В.,Горун О. Д. Українсько-польські відносини в пострадянський період. Деякіаспекти політичного й економічного співробітництва // Політика і час. – 1997. –№ 5-6. – С. 15-21.
5. Всесоюзнаяперепись населення. «17 декабря 1926 г. Краткие сводки. Вьіп. 4. – М., 1928. – С.2 – 3;
6. Декларація продержавний суверенітет України // Голос України. – 1990, 17 липня.
7. Жулинський М.Україна і Польща: перспективи набуття реальної Європи// Всесвіт.-2002.-№1/2.-с.143-150;
8. Зарецька ТПольське населення УНР в добу Української Центральної Ради (1917 – 1918 рр.) //Україна – Польща: історія і сучасність. – 4.1. – С. 182;
9. Ільюшин І.І.Протистояння УПАі АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни на тлідіяльності польського підпілля в Західній Україні. – К. – 2001.
10. Ісаєвич Я. Українсько-польські відносини періоду Другої світовоївійни:інтерпретації істориків і політиків // Історія в шк. України. – 2003.-№2. – с. 39 – 40.;
11. Історія України(керівн. автор, ко-лект. Ю.Зайцев). – Львів. – 1996.– С.334;
12. Історіяукраїнської еміграції. – К.,1997.-с. 479;
13. Єременко Т.І.Польська меншина в Україні в 20 – 30-і рр. XX століття. – К., 1994;
14. Йогож. Українська»Полонія": сторінки минулого // Українська діаспора, 1994. – № 5;
15. Йогож. ПолякиУкраїни в антигітлерівському русі опору (1941 – 1945 рр.) // Вісник Академіїпраці і соціальних відносин. – 2004, № 2;
16. Калакура О.Я.Політика «радянизації» українських поляків в 20 – 30-і рр. //Українська нація і етнічні меншини: перспективи інтеграції в громадянськесуспільство та майбутнє Східної Європи. – К., 1994;
17. Кондрацький А.А.Поляки на Україні в Х – ХІХст. // Укр. істор. журн., 1991.– № 12;
18. Куліш П. Крашанка русинам і полякам наВеликдень 1882 року. — Львів, 1882. — С. 20.
19. Лащук Ю.Україна-Польща: культура взаємин // Культура і життя. –2002. – 1 трав.;
20. Литвин В. XXстоліття в українсько-польських відносинах // Україна -Польща: історія ісучасність. – Ч.І. – К., 2003;
21. Мельникова І. М.Україна у взаємовідносинах з прикордонними державами Центрально-СхідноїЄвропи: створення міжнародно-правових підвалин добросусідства і співробітництва(90-ті роки) // Україна в європейських міжнародних відносинах. – К., 1998. – С.59-87.
22. Національніменшини України у XXстолітті. – К., 2000. – с. 339.
23. Національнийсклад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнськогоперепису населення 2001 р. – К., 2003. – с. 7;
24. ПаховськийТ. І. ІванФранко про «українську школу» в польській літературі // Слов’янськелітературне єднання. — Львів, 1958.
25. Переселенняполяків та українців 1944 – 1946. Невідомі документи з архівів спецслужб. –Т.2. – Варшава – К., 2000. – С. 70, 78, 80;
26. Рубльов О. Шкіцдо історії загибелі української «Полонії», 1930-ті роки // Україна-Польща: історія і сучасність. – Ч.І. – К., 2003;
27. Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. –Тернопіль, 1997;
28. Сгронський Г.Й.Злет і падіння. Польський національний район в Україні в 20 – 30-і рр. –Тернопіль. – 1992 – С. 18;
29. Сторонський Г.Й.Злет і падіння: Польський національний район в Україні в 20 – 30-і рр. –Тернопіль. – 1992;
30. Україна – Польща: роль та місце у європейськійінтеграції: Незалеж.культуролог. часопис „І”, №14 1998 / Ред. Т.Возняк.-Жовква, 1998.-173с.;
31. Україна – Польща– стратегічні партнери на зламі століття. – К., 2001;
32. Україна і Польщав XX ст.: проблеми і перспективи взаємовідносин. 36. наук, праць. – К. –Краків, 2002;
33. Українсько-польськівідносини в Галичині уХХ ст.: Матеріали Міжнар.наук-практ. конф. (21-22 листоп.1996р.)-Івано-Франківськ: Плай, 1997.-451с.;
34. Українсько-польськікультурні взаємини ХІХ-ХХ століття: (Збірник) / Ін-т мистецтвознання,фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України; Ін-т мистецтвПольської АН; Гол. ред. О. Федорук. — К.: Видав. М.П. Коця, 2003. — 293 с.;
35. Численность,состав й размещение населення СССР. Краткие итоги Всесоюзной переписи населення 1959 г. – М., 1961. – С. 25, 29;
36. Федорук О.Україна і Польща – питання спадщини // Польська культура в житті України.Історія. Сьогодення. – К., 2000. – С. 55-64.
37. Чикаленко Л. Д.,Васильєв О. О. Українсько-польські відносини в контексті сучасних інтеграційнихпроцесів у Центрально-Східній Європі // Україна в європейських міжнародних відносинах.– К., 1998. – С. 140-161.
38. Численность йсостав населення СССР. По данным Всесоюзной переписи населення 1979 г. – М., 1984. – С. 102 – 103;
39. ЩуратВасиль. Першіпольські голоси про Шевченка (1842-1844) // Вибрані праці з історії літератури.— К., 1963.