Зміст
Вступ
Розділ 1. Сутність міжнародних відносин та місце школинеореалізму у них
1.1 Поняття міжнародних відносин
1.2 Школа неореалізму в теорії міжнародних відносин
Розділ 2. Концепція неореалізму у структурі міжнароднихвідносин
2.1 Класифікація неореалістичнихконцепцій
2.2 Структурнийреалізм Кеннета Уолца
2.3 Теорія довгих циклів
2.4 Теорія гегемоністської стабільності Р. Гілпина
2.5 Історико-системний напрямок та інші концепції неореалізму
2.6 Міжнародний конфлікт у теорії неореалізму
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність обраноїтеми обумовлена тим, щосучасні міжнародні відносини трансформуються й ці перетворення безпосередньовпливають не тільки на внутрішню й зовнішню політику різних держав, але й наконкретну людину, її світогляд, принципи взаємодії з іншими людьми й у ціломуна всю структуру її життєдіяльності. У наші дні навряд чи можна вважати гарнимпрофесіоналом людину, яка отримала вищу освіту в будь-якій області, але не маєуявлення про сучасні міжнародно-політичні процеси. Природа міжнародних відносинне є незмінною й не зводиться до «природного стану». Навпроти, вонирозвиваються — хоча дуже повільно й непослідовно.
Складність ісуперечливість такого розвитку, його далеко не явний характер породжують безлічдискусій, які становлять важливу частину змісту теорії міжнародних відносин.Без знання основних аргументів цих дискусій важко зрозуміти еволюцію теоріїміжнародних відносин і відповідно — скласти загальне уявлення про її об'єкт іті зміни, які вона зазнає в ході історичного розвитку людства.
Протиборство традиційі новизни реалізму й ідеалізму в сполученні з новітніми науковими відкриттями йосмисленими помилками політичної практики близької й давньої давнини вбудь-яких історичних умовах визначали й визначають характер прогнозів намайбутнє й зміст створюваних на їхній основі стратегій на майбутнє.
На сучасному етапілюдям, незалежно від того, мають вони доступ до процесів розробки національноїй глобальної політики або є лише звичайними громадянами, стурбованими долямисвоїх дітей і своєї життєдіяльності, доводиться осмислювати цілий комплексякісно нових наукових концепцій, політичних доктрин і філософських категорій,які вже роблять усе більш відчутний вплив на міжнародні відносини.
Виникнення школинеореалізму в міжнародних відносинах/>/>/>/> пов'язують із публікацією книжки К.Уолца «Теорія />міжнародної політики», перше видання якоїпобачив світ у 1979 року. Обстоюючи основні тези політичного реалізму («природнийстан» />міжнародних відносин/>,раціональність у діях основних акторів, національний інтерес як її основногомотиву, прагнення володіння силою), її автор у той час піддає своїхпопередників критиці за провал спроб створенні теорії />міжнародноїполітики, як автономної дисципліни.
Відповідно до />ідей неореалізму, структурні властивості />міжнародної системи фактично не залежать від якихосьзусиль малих та середніх держав, будучи результатом взаємодій між великимидержавами. Це означає, що саме їм і властивий «природний стан» />міжнародних відносин/>.
Без ґрунтовного вивченняпринципів та особливостей школи неореалізму картина історії та теорії міжнароднихвідносин буде неповною. Саме цим і обумовлений вибір теми курсового дослідження«Школа неореалізму у міжнародних відносинах».
Об'єктомдослідження є міжнароднівідносини.
Предметомдослідження є концепція, та основніідеї школи неореалізму у міжнародних відносинах.
Мета курсовоїроботи – дослідити етапистановлення, розвитку школи неореалізму, принципові позиції та ідеїпредставників неореалізму у міжнародних відносинах.
Для досягнення метинеобхідно виконати наступні завдання:
1. Розкрити поняття міжнароднихвідносин.
2. Окреслити існування різнихтечій, напрямків та шкіл у теорії міжнародних відносин.
3. Проаналізувати основні ідеї,принципи школи неореалізму у міжнародних відносинах.
4. Розглянути погляди танаукові доробки відомих представників школи неореалізму.
Практичне значення. Результати курсового дослідження можуть бути використані унауково-дослідницькій роботі, при написанні наукових, курсових та дипломнихробіт з даної проблематики, оскільки вони розширюють знання про напрямки уісторії та теорії міжнародних відносин.
Структураданої курсової роботи складається із вступу, двох розділів, висновку йсписку використаної літератури.
Розділ 1. Сутність міжнародних відносин та місце школинеореалізму у них1.1 Поняття міжнародних відносин
Незалежні держави нерозвиваються у вакуумі, вони взаємодіють один з одним, впливаючи на розвитоксвітової політики. Тобто держави діють у сфері міжнародних відносин.
Міжнародні відносини – це сукупність економічних, політичних,правових, ідеологічних, дипломатичних, військових, культурних й інших зв'язківі взаємин між суб'єктами, що діють на світовій арені.
Головною особливістюміжнародних відносин є відсутність у них єдиного центрального ядра влади йкерування. Вони будуються на принципі поліцентризму й поліієрархії. Тому вміжнародних відносинах велику роль грають стихійні процеси й суб'єктивніфактори. Міжнародні відносини виступають тим простором, на якому зіштовхуютьсяй взаємодіють на різному рівні різні сили: державні, військові, економічні,політичні, суспільні й інтелектуальні [12, С.157].
Міжнародні відносинипройшли тривалий історичний шлях. Вони виникли кілька тисячоріч назад,одночасно з появою держав і розвивалися на всіх континентах. Однак у зв'язку звідносно швидким ростом економічної й військової моці європейських країн, іособливо після великих відкриттів кін. IV – поч. XVI ст., почалася колонізаціяєвропейськими ділками й урядами країн і регіонів в Африці, Латинській Америці,в Азії, а також Австралії, які втратилися самостійної ролі в міжнароднихвідносинах, перестали бути суб'єктами міжнародних відносин і перетворилися воб'єкти політики ряду країн Європи. Найважливішим елементом міжнароднихвідносин протягом сторіч були протиріччя між капіталістичними країнами, а зкін. XIX ст. — поч. XX ст. — протиріччя між імперіалістичними країнами.Починаючи із часів Американської революції кін. XVIII ст. і до наших днів відбуваласяборотьба народів колонізованих країн за своє звільнення. У підсумку до кін. XX ст.у світі зложилася система більш-менш самостійних держав, які вступають міжсобою в міжнародні відносини. Якщо протягом століть характер і змістміжнародних відносин визначалися інтересами панівних класів різних держав, то востанні десятиліття, з ростом взаємозалежності й взаємовпливу країн, розвиткомсвітового ринку й міжнародного подолу праці. Міжнародні відносини почали усебільше визначатися загальнолюдськими інтересами. Такий поворот у міжнароднихвідносинах був пов'язаний з розвитком науково-технічної й науково-технологічноїреволюцій, наслідком яких були інтенсифікація обміну інформацією, створенняінфраструктур, що охоплюють великі регіони [22, С. 231].
Можнакласифікувати міжнародні відносини. Є різні підходи до вирішення цього питання.У марксистській літературі типологія міжнародних відносин проводитьсявідповідно до суспільно-класових критеріїв, відповідно до типусуспільно-економічної формації. Тут виділяються рабовласницькі, феодальні,капіталістичні й соціалістичні міжнародні відносини. Близька до цієї типологіяопирається на положення, що в кожній історичній епосі відмінними є сутність іспецифіка міжнародних відносин. Основним критерієм даної типології є спосібпрояву класових відносин на дві основні групи.
1 група — класово-одноріднівідносини, які можна назвати класово-гомогенними: феодальні, капіталістичні,соціалістичні.
2 група — міжнароднівідносини, неоднорідні в класовому відношенні — гетерогенні (перехідні). Тутможна виділити типи: феодально-капіталістичний, капіталістично-соціалістичний ітип міжнародних відносин з антиімперіалістичною орієнтацією.
Широке визнанняодержала типологія, міжнародних відносин по характерних типах міжнародних дій.Відповідно до цього критерію виділяють чотири основні моделі домінування усвіті, і міжнародні відносини будуються на цих моделях:
ü Класичний багатополюсний світ;
ü Двополюсний (біполярний) світ- світ з домінуванням двох держав або систем держав;
ü Однополюсний світ;
ü Наддержавний світ (безполюсний).
Тип міждержавних відносину таких світах може розрізнятися:
а) війна,
б) холодна війна,
в) мирне існування,
г) неприєднання,
д) співробітництво.
У широкому змісті всіміжнародні відносини можна підрозділити на два основних типи:
- відношення суперництва;
- відношення співробітництва.
Вивчаючипроцеси міжнародного співробітництва, політична наука реально показаламожливість припинення перегонів озброєнь і встановлення міцного миру напланеті.
Міжнароднеспівробітництво це також і загальна для всіх потреба в вирішенні глобальнихпроблем, що загострюються: забруднення навколишнього середовища, руйнуванняозонової оболонки Землі, виснаження природних ресурсів, міжнародного тероризмуй ін. У сучасних умовах окремі держави просто не в змозі поодинці вирішуватитакого роду проблеми [22, С. 139-140].
Таким чином, миможемо зробити висновок, що міжнародні відносини як сукупність інтеграційнихзв'язків між державами, міждержавними організаціями, партіями, приватнимиособами різних держав є те середовище, де реалізуються принципи зовнішньої йміжнародної політики.
Але без вивченняпоглядів та ідей різних напрямків та шкіл у історії міжнародних відносиннеможливо повністю осягнути сучасний розвиток міжнародного співробітництва.Тому в наступному підрозділі мова піде про виникнення неореалістичного напрямкуу міжнародних відносинах, його особливостях та принципах.1.2 Школа неореалізму в теорії міжнародних відносин
Серед науковихконцепцій, що існують в області міжнародних відносин (лібералізм, глобалізм,геополітика, постпозитивізм, конструктивізм), усе більше впливовим в Америці йусе більш популярним на пострадянському просторі стає неореалізм. Виходячи ізцієї концепції, домінуючим впливом на міжнародну політику відрізняється невнутрішня політика держави й не суб'єктивна поведінка конкретних особистостей,а об'єктивна міжнародна обстановка, система міжнародних відносин у цілому. Зпогляду неореалізму, «структура міжнародної політики характеризуєтьсятрьома основними властивостями: відсутність верховної влади (анархічність);захист кожною державою свого суверенітету; нерівномірний розподіл сили міждержавами».
Неореалізм сформувався наприкінці 1970-х р. як оновлена версія реалізму, якийпісля цього сталі йменувати «класичним». Незважаючи на триваючу критику, неореалізмзберігає позиції провідного теоретичного напрямку. Він досить різноманітний зазмістом й динамічний у своєму розвитку, при цьому деякі варіанти неореалізмузближаються з іншими теоретичними парадигмами.
Взаємодію держав неореалісти розглядають з урахуванням впливу міжнародноїструктури. Крім конфліктності, неореалізм вивчає й умови співробітництва. Прицьому відзначається, що кожна держава все-таки прагне збільшити свою відноснувигоду й враховує можливість обману з боку партнера. Альтернативою політиці зпозиції сили вважається політика забезпечення безпеки. Пропонується трохи іншерозуміння ролі сили. Якщо класичний реалізм бачить абсолютне благо в їїпостійному нарощуванні, то неореалізм говорить про достатній рівень сили, якийнеобхідний для виживання держави й захисту національних інтересів. Як надлишок,так і недолік сили однаково чреватий втягуванням у небажаний військовийконфлікт [18, C. 183].
Представники неореалізму вживають спроби більш детального аналізу природинасилля. Дослідники звертають увагу на розходження між поняттями «влада»,«сила», «міць», «вплив», «авторитет», які в класичній традиції найчастішевикористовувалися як взаємозамінні. У фокусі уваги неореалізму не стількиджерела сили окремої держави, скільки розподіл сили в міжнародній системі.
Неореалізм має важливі методологічні відмінності. У протилежність індуктивізмукласичного реалізму багато версій неореалізму носять переважно дедуктивнийхарактер. Прагнучи достигнути перевіряємояті висновків, неореалісти схильнібудувати міркування у вигляді аналізу апріорних гіпотез, а також широковикористовують кількісні методи. Активно застосовуються різні методи моделювання.Хоча моделі дають лише часткове знання, спрощуючи картину світу, їхнюкорисність вбачають у тому, що вони допомагають висувати неочевидні гіпотези,які потім перевіряються на емпіричному матеріалі. Формальні моделі особливопопулярні в дослідженнях з політичної й військової стратегії. Опираючись нарозходження в методології й тлумаченні ряду положень, можна говорити продекілька тенденцій у розвитку неореалізму.
Введення в оборот терміна «неореалізм» приписують Ричарду Ешлі, якийговорив, про відродження популярності реалістичної традиції наприкінці 1970-хрр. Оскільки найбільший резонанс у науковій суспільності одержали роботиКеннета Уолца, саме його теорію спочатку називали неореалізмом. Сам авторвіддавав перевагу терміну «структурний реалізм», але згодом погодився з«неореалізмом». Однак паралельно розвивалися й інші концепції відновлення, якімали важливі методологічні й змістовні відмінності. Надалі їх теж сталіназивати неореалістичними.
Існує кілька варіантів класифікації неореалізму. Проблема полягає в тому,що вони опираються на основи, що не дозволяють одержати достатньо ясну й повнукартину, яка описує стан і розвиток всієї парадигми. Як наслідок, одну частинунеореалістів можна віднести відразу до декількох напрямків, інші ж невписуються в жодний з них. Наприклад, в основу класифікації Гідеона Роузапокладена одна з тенденцій розвитку, що пов'язана із частковим поверненням дотрадицій «класичного» реалізму. На противагу структурній теорії Уолца, щовідокремлює теорію міжнародної політики від теорії зовнішньої політики держави,ряд авторів підкреслює важливість їх об’єднання в єдине ціле. Адже структурна теоріясама по собі не дає відповіді, як конкретна держава поведеться в тій або інший ситуації,яка її можлива стратегія й кого вважати ймовірним союзником. За Роузом, неореалісти,незгодні з поділом політичної теорії на частині, тим самим у певній мері повертаютьсядо традиції класичного реалізму. Вони визнають, що зовнішня політика залежитьвід сили держави. Але, з іншого боку, вони стверджують, що розподіл сили вміжнародній системі впливає на державну ієрархію [22, C. 302]
Термін«неореалізм» відображає прагнення частини вчених до збереженняпереваг класичної традиції, з одного боку, й одночасно до збагачення її зурахуванням нових міжнародних реалій і досягнень інших теоретичних течій. Я вжебуло сказано, виникнення школи неореалізму пов'язують з публікацією у 1979 p.книги американського науковця, К. Уолца. Настоюючи на тому, що теоріяміжнародних відносин повинна ґрунтуватися на цілісності світу та розуміннііснування глобальної системи, елементами якої є держави, К. Уолц зробив крок дозближення з транснаціоналістами. При цьому системний характер міжнароднихвідносин зумовлений, на його думку, властивостями структури міжнародноїсистеми. Структурні ж властивості міжнародної системи є результатом взаємодіїміж великими державами. Великі держави також визначають зміст, форми інаправленість своїх взаємовідносин з малими та середніми країнами. Така точказору К. Уолца навіть дала привід називати неореалізм «структурнимреалізмом» або просто «структуралізмом» [31, C. 91-92].
У ціломунеореалистами зізнається й анархічний характер міжнародних відносин. Однак тутспостерігаються істотні зміни. Бузан говорить про формування в сучасному світі«зрілої анархії», що піддається регулюванню. Роль регулятора грають західнідемократичні держави. К. Уолц порівнював міжнародні відносини з ринком, дедержави, подібно фірмам, діючи у своїх інтересу, конкурують із одними йспівробітничають із іншими. Він сформулював 3 основних принципи структуриміжнародних відносин. Відповідно до першого, держави в міжнародних відносинах керуютьсямотивом виживання. Другий принцип полягає у визначенні учасників міжнароднихвідносин, якими залишаються тільки держави. Нарешті, третій принцип полягає втому, що всі держави не однорідні, а мають різні можливості або потенціалом [8,C.25-32]. Відповідно до теорії балансу погроз Уолца, держави на СередньомуСході формують союзи насамперед для того, щоб протистояти погрозам своїхсусідів, а не у відповідь на зміну глобального балансу сил [15, С.52].
Основніположення неореалізму-структуралізму стосовно регіональних систем розвинувдатський дослідник Б. Бузан. Регіональні системи він розглядає як проміжні міжглобальною міжнародною і державною системами. Найважливішого особливістюрегіональних систем є, з його точки зору, комплекс безпеки. Сусідні державинастільки сильно зв'язані в питаннях безпеки, що національна безпека однієї зних не може бути відокремлена від національної безпеки інших. Водночас цідержави піддаються маніпулюванню і впливу з боку великих держав.
Наоснові цієї методології датський учений М. Мозафарі здійснив аналіз структурнихзмін, які відбулися в Перській затоці в результаті іракської агресії протиКувейту, а потім розгрому Іраку фактично американськими військами. Він зробиввисновок про переваги структуралізму в порівнянні з іншими теоретичниминапрямами в міжнародних відносинах. Разом з тим М. Мозафарі показав і слабкісторони неореалізму, серед яких положення про вічність і незмінність такиххарактеристик міжнародної системи, як її «природний стан», баланссил, статичність тощо [18, C. 61-62].
Можнаконстатувати, що недоліки неореалізму, як й інших теоретичних напрямів, далеконе завжди можна виправдати. Ці концептуальні побудови часто нездатнівідобразити радикальні зміни на світовій арені. Така невдоволеність станом іможливостями науки про міжнародні відносини привела до виникнення соціології міжнароднихвідносин, як самостійної дисципліни й теоретичного наукового напряму.
Таким чином,неореалізм зберіг багато положень класичного реалізму, насамперед розгляддержави як ключовий елемент побудови міжнародних відносин. Держави сталирозглядатися неореалістами не тільки самі по собі, але й з урахуванням тихструктур, які вони утворять, у тому числі союзів і міжурядових організацій.
Розділ 2. Концепція неореалізму у структурі міжнароднихвідносин2.1 Класифікація неореалістичних концепцій
Неореалізм — одна знайбільш впливових парадигм теорії міжнародних відносин у США. Після періодузахоплення ліберальними концепціями на пострадянському просторі такожспостерігається помітний ріст інтересу до з
У політологічнійлітературі під неореалізмом у вузькому змісті слова зазвичай розуміють теоріюКеннета Уолца[15, C. 42], а в більше широкому — всьому його різновиді. У статтірозглядається один з можливих варіантів класифікації неореалізму, що дозволяєврахувати й своєрідність поєднуваних цим терміном концепцій, і ті початки, якіформують із них єдину парадигму.
У наш час відомокілька варіантів класифікації неореалізму. Проблема полягає в тому, що вони недають можливості одержати досить ясну й повну картину. Як наслідок, однучастину представників неореалізму можна віднести відразу до декількох напрямківцієї теорії, інші ж не вписуються в жодне з них. Крім того, самі неореалістиіноді або міняють свій науковий світогляд (приміром, С. Краснер і С. Хоффман усвоїх ранніх добутках були ближче до реалістичної традиції, але потімеволюціонували убік лібералізму), або запозичають концепції з інших парадигм — лібералізму, глобалізму, геополітики, постпозитивізму, конструктивізму. Длядеяких критиків це послужило підставою для тверджень, що сучасний неореалізмдеградує, а його окремі різновиди або примкнули до інших теорій, або носятьеклектичний характер.
У вітчизнянійполітологічній літературі проблема класифікації неореалізму дотепер зачіпаласямало. Найчастіше ця парадигма або розглядається в руслі розвитку реалістичноїтрадиції в цілому, або стверджується, що основною фігурою є К. Уолц, а інші неореалістилише розвивають його концепцію з деякими нюансами [38, C. 26-28]. Тим часом своєрідністьтеоретичних концепцій дозволяє говорити про декілька великих напрямків врозвитку цього наукового напрямку, а також про безліч приватних теорій.
Американськідослідники пропонують кілька варіантів класифікації. В основу концепції ГідеонаРоуза покладена одна з тенденцій розвитку неореалізму. Автор справедливовказує, що багато робіт поєднує прагнення перебороти відірваність структурноїтеорії Уолца від теорії зовнішньої політики. Перша покликана описувати політикулише в одному з аспектів: як системні сили впливають на держави й тим самимвідтворюють певні стійкі відносини й взаємодії між ними. Структурна теоріяпояснює умови виникнення глобальної війни й співробітництва між державами,тенденції формування альянсів, але не говорить про те, як конкретна державаповедеться в тій або іншій обстановці, яка її можлива стратегія й кого вважатиймовірним союзником. Значна частина реальних міжнародних процесів передається вполе зору теорії зовнішньої політики, що, з обліком внутріньо- ізовнішньополітичних факторів, повинна відповісти на ці питання.
За Роузом, неореалісти,які не згодні з таким поділом теорії на частині, у певній мірі повертаються дотрадиції класичного реалізму. З одного боку, вони визнають, що зовнішняполітика залежить від сили держави. З іншого боку, вони затверджують, щорозподіл сили в міжнародній системі впливає на державу лише побічно. Завданнятеорії — показати, як трансформується системний вплив на рівні атрибутівдержави: на прийнятті політичних рішень, на вмінні державного апаратамобілізувати наявні ресурси. Тому й звуження основної функції держави вміжнародній політиці до проблеми безпеки виглядає невиправданим.
Спроби поєднатиструктурну теорію й теорію зовнішньої політики одержали назву «неокласичнийреалізм». До неокласичного напрямку Роуз відносить роботи А. Фрідберга, М.Леффлера, Ф. Закарія, У. Уолфорта, Р. Швелера, Т. Кристенсена [15, C. 42].Погоджуючись із оцінкою Роуза характерних рис в еволюції неореалізму, все-такислід зазначити, що його концепція досить спірна. Наприклад, він відносить допершої хвилі «неокласиків» таких різних авторів як Р. Гилпин, П. Кеннеді й М. Мендельбаум.Хоча Роуз не одинокий у своїй думці [15, C. 42], більш виправдана точка зору,відповідно до якої поки ще не вдалося переконливо показати відмінні рисинеокласичного реалізму [15, C. 43].
Інший спосібкласифікації пропонує М. Спиртас. Він вважає, що потрібно аналізувати реалізм уцілому, а не тільки неореалізм. Тоді парадигму можна розділити відповідно дотого, який з рівнів аналізу вважати найбільш продуктивним для поясненняміжнародної політики — системний або елементний. Яскравим представником першогоє К. Уолц, другого — Г. Моргентау. Крім цих двох основних напрямків неореалізмформує деякі гібридні форми [15, C. 43]. Подібний критерій не може вважатисядостатнім, оскільки він також не дозволяє виділити різноманіття концептуальнихі методологічних підходів, що існують у рамках неореалізму.
Можна розглядатисвого роду двоступінчасту ієрархію даної парадигми. До верхнього рівня вартовіднести основні теорії: структурний реалізм, теорію гегемоністськоїстабільності, теорію циклів, історико-системний і нелінійний аналіз політики.Вони являють собою досить самостійні напрямки в еволюції політичної теорії неореалізму.У той же час їх поєднують такі положення як системне уявлення про міжнароднуполітику, визнання держави головним актором, конфліктність міжнародної системи,принцип балансу сил. Правда, поняття «система» й «структура» мають своюспецифіку в різних авторів. Щодо цього методологічною основою для структурногореалізму багато в чому послужив французький структуралізм, для теорії циклів ігегемоністської стабільності це структурно-функціональні принципи, длянелінійного аналізу політики — теорія загальних систем і спеціальні математичнідисципліни.
Нижній щабель упропонованій ієрархії утворюють теорії, які носять більш приватний характер.Більшість із них розвивають окремі положення згаданих основних напрямківнеореалізму й не претендують на повне охоплення міжнародної політики.2.2 Структурнийреалізм Кеннета Уолца
Головний постулатструктурного реалізму К. Уолца полягає в тому, що міжнародна політика державизалежить від змін структурних властивостей міжнародної системи. Структурнівластивості мають довгостроковий, універсальний й у певній мері передбачуванийхарактер. Аналіз на цьому рівні припускає абстрагування від параметрів, щовизначають внутрішню політику держави, політичний лад, а ще більше — відвластивостей конкретних особистостей. Структура створюється реальною різнонаправленоюполітикою держав і виступає як набір відносин, або «обмежуючих умов», якіпрацюють як своєрідні механізми добору. Вони не піддаються безпосередньомуспостереженню, але можуть бути виведені за допомогою дедуктивних суджень.
Структура міжнародноїполітики характеризується трьома основними властивостями: відсутність верховноївлади (анархічність); захист кожною державою свого суверенітету; нерівномірнийрозподіл сили між державами. Стан міжнародної системи залежить від розподілусили усередині її, що й накладає обмеження на політику окремої держави.Найбільш стабільною вважається біполярна структура, коли держави-лідери, щоволодіють приблизно рівною силою, змушені проводити політику взаємного стримування.
Структурна теоріяорієнтована на розуміння того, що відтворюється в міжнародній політиці прирізних умовах. Специфіка подій є предметом уже іншої науки — теорії зовнішньоїполітики держави. Лише разом вони здатні дати повне знання.
Структура вважаєтьсястабільною в часі, якщо мати на увазі її істотні властивості. У міжнароднійсистемі постійно відбуваються зміни, але ні вони, ні навіть глобальні процесине є системними факторами, а викликають лише перерозподіл сили. У якийсь моментчасу зміни здатні привести до трансформації всієї структури (її основнихвластивостей). Але цей механізм переходу кількості в якість не розглядаєтьсятеорією Уолца, а структура береться як позаісторична даність.
Крім структуралізму, науковий світогляд Уолтса сформувався багато в чому підвпливом Еммануїла Канта й сучасної критичної філософії. Уолтс поставив передсобою завдання побудови наукової теорії, уникнувши як властивого класичномуреалізму індуктивізму, так і заперечення об'єктивності, наприклад, в особіпостмодернізму. Як пише Уолтс, на відміну від редукционістського, системнийаналіз повинен вирішувати два дослідницькі завдання: «по-перше, простежуватиочікуваний розвиток міжнародних систем, наприклад, вказавши на ймовірний часїхнього життя й здатність до мирного існування; по-друге, показувати, якструктура… впливає на взаємодію одиниць й як вони, у свою чергу, впливаютьна структуру». Пояснювальна сила теорії полягає в тому, щоб «сказати, чому колоочікуваних подій попадає під певні обмеження; чому трапляються повторення в поведінці[акторів]; чому повторюються події, включаючи й ті, які можуть не подобатисядеяким акторам» [15, C. 44].
Пророкування системної теорії повинні носити загальний характер: щоприводить до війни як повторюваному явищу. За задумом Уолтса, послідовнареалізація принципу системного аналізу дозволяє вивчати міжнародну політику зурахуванням її багатоплановості, відокремлювати причини від наслідків, а середпричин виділяти приватні й загальні. Для цього варто звернути увагу на зв'язоктрьох рівнів: людина, держава й міжнародна система в цілому. Якщо перші дварівні описують сили, що діють у політиці, то без третього неможливо оцінити їхнюважливість і пророчити результат. Теорії потрібно враховувати взаємодію причин,які проявляються на різних рівнях.
У теорії Уолтса вихідними поняттями є структура й система міжнародноїполітики. «Система — це набір взаємодіючих одиниць. На одному рівні системаскладається зі структури, що є компонентом системного рівня й уможливлюєвивчати, за рахунок чого одиниці утворюють якийсь набір, відмінний від простоїсукупності. На іншому рівні система складається із взаємодіючих одиниць» [15,C. 43].
У політичних науках термін «структура» досить розповсюджений йнеоднозначний. Один зі змістів полягає в тому, що структура є таким «пристроєм,який компенсує,», який забезпечує вирівнювання, регулярність результату,незважаючи на варіації вихідних умов. Вони створюються природою або людиною дляконкретних, вузьких завдань: партії, парламенти, уряди. Їх Уолтс називає «агентами»,або «установами» (agent, agency).
Структури, про які мова йде в теорії міжнародної політики Уолтса, іншогороду. Це «набір обмежуючих умов», як, наприклад, вільний економічний ринок абоміжнародно-політичні структури, що працюють у вигляді механізмів добору, які непіддаються безпосередньому спостереженню. «Міжнародна структура виникає ізвзаємодії держав, що одночасно стримує їх від певних дій і стимулює до інших».«Щоб визначити структуру, потрібно відволіктися від того, як взаємодіютьодиниці [тобто держави] і сконцентруватися на їхньому відношенні один до одного(як вони організовані, упорядковані). Взаємодія… відбувається на рівніодиниць. [Але] відносини, у яких одиниці перебувають один з одним… неналежать одиницям. Упорядкованість (arrangement) одиниць належить всій системі»[15, C. 44].
У найзагальнішому вигляді Уолтс визначає поняття політичної структуричерез абстрактне поняття, незвідне до матеріальних характеристик. Воноописується через вказівку на принцип організації (впорядкування), диференціаціюелементарних одиниць за функціями і відносні можливості (силу) елементів, якіміняються при виконанні функцій.
Якщо виходити із цих трьох ознак, то структура міжнародної політикихарактеризується, по-перше, відсутністю вищого керівного органа, тобтоанархічністю. У цьому випадку це поняття не суперечить упорядкованості. Уолтсприбігає до аналогії з мікроекономікою Адама Сміта, який описує вільну ринковуконкуренцію. Упорядкованість спонтанно формується із взаємодій незалежних фірм,кожна з яких сподівається тільки на себе, захищає свій інтерес, але при цьомуне здатна поодинці контролювати ринок. Ситуація на ринку складається незалежновід намірів окремих учасників: усе прагне збільшити прибуток, але в результатісередня прибутковість падає; кожний прагне працювати менше й одержувати за цебільше, а результат прагне до зворотного.
Відповідно до теорії Уолтса, подібним чином утворюється міжнароднаструктура, де як елементарні одиниці виступають суверенні держави. Вонастворюється реальною різнонаправленою політикою держав і не має заздалегідьніякої «внутрішньої ідеї» свого розвитку. Уолтс вважає, що анархія не є чимосьнегативним для міжнародної системи, а навіть має ряд переваг перед ієрархією.Насамперед, це найдешевший спосіб організації: немає керуючої бюрократії йспеціальної інфраструктури. Анархія більше безпечна, тому що не створює підставдля унітарного володіння важелями глобального керування.
В умовах відсутності загальних законів і справедливості ієрархія постійноставила б світ на грань «громадянської» війни. У жодної держави немає прав навладу більше, ніж в інших. Реальний закон міжнародної політики — сила, а незаконодавча норма. Нарешті, це найбільш гнучкий спосіб організаціїспівтовариства, що дозволяє державам у міру необхідності створюватисупранациональні органи управління й координації.
По-друге, головною функцією держави як елемента міжнародної системи єзахист свого суверенітету. Підвищення активності субнаціональних і супранаціональнихакторов не заважає державі залишатися головним суб'єктом політики. Важливопомітити, що для Уолтса поняття суверенітету не припускає повної свободи вдіях, тобто «суверенітет» й «залежність» не протилежні. Суверенітет означає, щодержава «визначить сама, як вона буде вирішувати внутрішні й зовнішні проблеми,включаючи й те, чи буде вона шукати допомоги в інших [держав] і через прийняттязобов'язань обмежувати свою волю. Держави самі формулюють свою стратегію, свійкурс і все інше, на що спрямовано їхню діяльність» [15, C. 44].
Всі інші функції держави вторинні, тому що без збереження суверенітетувони неможливі. На рівні міркувань про міжнародну структуру держава береться вабстракції від її властивостей, таких як ідеологія, традиції, інтереси, формаправління, політичний лад. Міжнародна політика держави вважається незалежноювід внутрішньополітичних факторів.
Виходить, що найголовніше — захист суверенітету. Дане положення теж єсвідомим спрощенням Уолтса для побудови теорії, а не відбиттям реальноїмотивації держав, що на практиці не така однозначна.
Третя ознака міжнародної структури — нерівний розподіл сили міждержавами. Мова йде не про силу окремих держав, а про розподіл, що євластивістю структури. Якщо анархія й захист суверенітету дотепер залишаютьсянезмінними атрибутами міжнародної системи, то розподіл сили міняється. Томулише з його допомогою теорія повинна показувати, як держави діють наміжнародній арені й чому відбуваються зміни міжнародної системи в цілому. Ізцього слідує висновок Уолтса, що розподіл сили найбільшою мірою забезпечуєпояснювальні можливості теорії міжнародної політики.
Отже, властивості структури, вивчення яких стає ключем до аналізуміжнародної політики, полягають у наступному: анархічність структури; виконаннякожною державою функції захисту свого суверенітету; нерівномірний розподіл силиміж державами. Будь-яка міжнародна система може розглядатися як залежна віддвох змінних: числа великих держав і розподілу сили.
Структурна теорія Кеннета Уолтса дотепер продовжує дуже впливати нарозвиток різних напрямків теорії міжнародних відносин, служачи однимконцептуальною основою дослідження, іншим — відправною точкою розвитку новихідей і предметом спорів [13, C. 22-23].
Критики відзначають кілька слабких пунктів структурного реалізму.Протиставлення ієрархії й анархії як принципів організації міжнародноїструктури невиправдано спрощує реальну картину. Ні те, ні інше не може існуватив чистому вигляді. Створюючи анархічну структуру, держави, проте, часомрозділяють близькі політичні традиції, норми, цінності, та й саме їхнєіснування опирається на легітимне визнання іншими державами.
Вважається перебільшенням положення Уолтса про тотожність держав зпогляду виконуваної функції (захист суверенітету). Критики вказують на середністоліття, які передували модерну, і на такі видимі риси епохи постмодерна, колипоняття суверенітету в одному випадку ще не сформовано, в іншому вже зникає. Виходить,що суверенітет явище тимчасове, а не істотна ознака міжнародної системи, якпостулує Уолтс.
Залишилося недостатньо розробленим питання про те, як відбуваєтьсязворотний вплив держави на міжнародну структуру. Багато дослідників вважають,що в результаті вплив структури на державу перебільшений. Зокрема,непереконлива теза Уолтса про те, що якщо держава проводить політику всуперечструктурним тенденціям, вона неминучо програє, і навпаки.
Структурний реалізм показує, як міжнародна система виникає із взаємодійдержав, які мають свої особливості й переслідують свої цілі, але не говорить,як дана держава буде поводитися в умовах анархії хоча б у самому типовомувипадку. Ще один недолік вбачають у тому, що структура Уолтса не залишає місцядеяким факторам. Не зовсім ясно, куди відносити (до рівня елементів абосистеми) розвиток технологій; ступінь взаємозалежності держав і розвиненостіміжнародних інститутів; сформовані умови міжнародного співробітництва;націоналізм, що може, як з'єднувати, так і роз'єднувати народи. Тим часом ціумови значно впливають на зовнішню політику окремих держав, умови їхньоївзаємодії, а також на перерозподіл сили.
Теорія Уолтса антиісторична, тому що вона не пояснює причин виникненнясучасної міжнародної структури й природи держави, а як наслідок — можливоїтрансформації самої структури, функцій і властивостей держави. Теоріяспрямована лише на вивчення повторюваних, регулярних процесів й явищ, навмисновідволікаючись від проблеми нагромадження змін як несуттєвих [13, C.45].
Викликає заперечення положення про державу як унітарного актора, доситьнезалежного від внутрішньополітичних факторів, на приклад, від характеру політичнихінститутів або впливу окремих сегментів суспільства. Але ж така помітна подія,як закінчення холодної війни, не знаходить структурних пояснень. Більшістьдослідників зв'язують колапс Радянського Союзу із провалом реформ Горбачова, щоне мав обґрунтованої концепції, тобто завдяки внутрішньополітичним факторам.
Багато дослідників вважають, що структурний реалізм залишаєтьсянезавершеним, тому що говорить в основному про міжнародну політику в цілому,але не про зовнішню політику окремої держави. На їхню думку, тільки з'єднанняцих двох аспектів однієї проблеми в рамках єдиної теорії дасть адекватне знанняпро міжнародну політику. Не всі згодні з тим, що раціональну природуміжнародної політики можна виявити за допомогою теорії. Державні лідери не обов'язковокеруються схемами неореалізму або іншої парадигми, а їхні дії далеко не завждираціональні й логічні.
Деякі вчені схильні бачити в теорії Уолца специфічно американськурефлексію політичної думки на умови холодної війни. Основна помилка Уолцабачиться їм у тому, що теорія побудована виходячи з конкретних історичних умовпротистояння двох супердержав, але, використовуючи структуралістський підхід,вона одночасно претендує бути універсальною.
2.3 Теоріядовгих циклів
У рамках неореалізмутеорія довгих циклів почала розвиватися з кінця 1970-х рр. Вона представлена вроботах Джорджа Моделскі, Вільяма Томпсона, Керена Реслера, Джека Леві, ПатрикаМоргана, Джошуа Голдстейна. З неореалізмом Кеннета Уолтса теорію циклів зближаєсистемний аналіз міжнародної політики, опора на універсальні закони(циклічність), залучення концепції балансу сил.
Держава вважаєтьсяголовним суб'єктом політики, при цьому визначальна роль приділяється найбільшмогутній з них — світовому лідерові. Теорія опирається на положення про конфліктністьміжнародної системи, породжуваної суперечливими інтересами, що робитьнеминучими війни.
На противагуантиісторизму структурного реалізму Уолтса, теорія циклів розвертає міжнароднуполітику в часі. На відміну від парадигми глобалізму теорія циклів віддаєпріоритет політичним, а не економічним факторам глобального розвитку.Родоначальником теорії циклів у рамках неореалізму вважається Джордж Моделскі,який очолив велику групу дослідників з Університету імені Дж. Вашингтона.Замість міжнародної системи Моделскі воліє говорити про світову систему (worldsystem). Її найважливішим компонентом є глобальний політичний пристрій (globalpolity). Вона визначається як підсистема світової системи у вигляді«спеціалізованої [у сфері політики] мережі керування для організації йрегулювання глобальних проблем, у яку входять всі великі держави, але в їїцентрі перебувають відносини держави-лідера і її суперника».
Крім цього, усвітовій системі співіснують глобальна економіка (міжнародна торгівля,транснаціональні корпорації), глобальні забезпечуючи системи (засоби масовоїінформації, система освіти і науки), глобальні співтовариства (організаціїеліти для вирішення світових проблем). Всі підсистеми працюють у декількохвимірах, які створюють ієрархію: глобальному, регіональному, національному йлокальному.
Зміст розподілуполягає в тому, що вплив глобальних проблем відбувається «зверху вниз». Такеуявлення про світову систему багато в чому опирається на ідеї Телкота Парсонса.В основі теорії лежить положення про циклічність світової політики. Це означає,що через регулярні проміжки часу сила концентрується в руках держави-лідера,але потім відбувається її обов’язковий перерозподіл [13, С. 37].
Кожен цикл триваєприблизно сто — сто двадцять років, проходячи чотири фази розвитку, кожнаприблизно по тридцятьох років. Він завершується війною за першість між великимидержавами (global war). Ситуація «історичного вибору», що випадає на долюдержави-лідера, дозріває об'єктивно. На якійсь період від неї у вирішальніймірі залежать відносини в міжнародній системі. Цикли показують істотні моментиполітики, виступаючи механізмом історії, що виводить на її сцену нового лідера.
Теорія циклівспрямована на вивчення політики в декількох аспектах, які до того ж можуть бутиобмірювані кількісними показниками й описані кореляційними залежностями.
Поляризація — концентрація сили навколо держави-лідера, що відбувається протягом кожногодовгого циклу в глобальній політичній системі.
Час — довжина циклу,протягом якого система здатна відтворювати себе, зберігаючи цілісність. Часовийфактор дозволяє розгорнути послідовність подій, що змінили глобальну політичнусистему.
Коаліції — політичнісоюзи, які створюються протягом виділених циклів. Вони показують подібність внутрішньоїструктури, відносну стійкість і передбачуваність змін у часі.
Глобальний конфлікт — зіткнення інтересів, чревате найбільш масштабними й руйнівними війнами. Вінможе закінчитися заключенням прийнятної угоди. Вирішення конфлікту стабілізуєсистему усередині чергового циклу.
Відповідно до теорії,лідерами завжди були великі морські держави, тому сила держави зводиться допоняття морської сили (враховується тоннаж, кількість кораблів й ін.). Оскількитеорія покликана показувати, на якому етапі розвитку перебуває міжнароднасистема, вона дає можливість побачити в довгих циклах не тільки процес, але йвизрівання системних проблем найближчого майбутнього. Фаза найбільшоїстабільності міжнародної системи пов'язана з піком політичної й економічноїмогутності чергового гегемона.
У підсумку теоріяциклів не переборола антиісторизм. Аналіз звівся, власне кажучи, доекстраполяції в майбутнє чисельних показників розвитку держав. Сама ідея довгихциклів не є універсальною, адже відомо всього п'ять циклів в історії людства.Теорія не змогла дати відповіді, за яким законом від циклу до циклу міняєтьсянапрямок інноваційної активності, що створює базу для економічного «прориву» догегемонії. Без цього прогноз не має змісту. Застаріле уявлення про морську силуяк найважливішу складову сили держави. Не випадково прогнози прихильниківтеорії циклів не вгадали ривка в економічному розвитку Китаю в 1990-і роки. Вважалосятакож, що СРСР, всупереч негативним тенденціям в економіці, збереже доситьзначні позиції й швидше за все залишиться головним опонентом США до 2000 р.
У результаті ідейноїкризи до середини 1990-х років теорія циклів була перетворена в новий напрямок- еволюційну теорію. До нього примкнули практично всі колишні адепти теоріїциклів: У. Томпсон, Дж. Моделскі, К. Реслер, Д. Рапкин, В. Фалджер, С. Патрик,Х. Спрут, П. Хенсел, К. Мерфі, Б. Поллінз, Дж. Харт, Дж. Стерлинг-Фолкер й ін.[13, С. 39-41].
Еволюційна теорія, невідкидаючи циклічності, робить особливий акцент на облік різного роду змін.Вона запозичує досягнення сучасної антропології й біології у вивченні еволюціїживих систем. Розвиток світової системи інтерпретується як безперервний процес.Постійна еволюція вважається нормою, а існування світової системи вподібнюєтьсяпотоку. Ця теорія опирається на постулати про те, що розвиток людинивідбувається як взаємодія її біологічної природи й культури; людина має багато спільногоз іншими представниками тваринного світу (приматами) в організації суспільнихформ життя. Цикли здобувають трохи інше трактування: передбачається зв'язок міжтривалістю історичного циклу (100 років) і зміною трьох суспільних поколінь (30років) [13, С. 41].
«Еволюціоністи»відмовляються від фіксованої ієрархії суб'єктів політики і їхні атрибути.Передбачається більше вільний вибір одиниць аналізу, куди крім держав можутьвходити фірми, міжнародні організації, ідеології, окремі особистості. В аналізвключаються глобальні процеси, яким власне кажучи надається статус самостійнихфакторів політики. У цій світоглядній гнучкості прихильники еволюційної теоріїбачать для себе можливість встати «вище» міжпарадигмальних спорів.2.4 Теорія гегемоністської стабільності Р. Гілпина
У теорії гегемоністськоїстабільності Р. Гілпин [Gilpin 1981; Gilpin 1987; концепція гегемонізмурозвивалася також у роботах: Organski 1968; Kindleberger 1973; Krasner 1976;Mckeown 1983; Stein 1984; Mansfield 1992] висунув альтернативу й одночаснедоповнення теорії Уолца, вказавши на статичність поняття структури. Концепція Гілпинає варіантом теорії довгих циклів з елементами структурного реалізму йісторизму. У ній також підкреслюється, що міжнародна система існує вбезперервному розвитку. В основі вчення лежать узагальнення економічнихдосліджень про тенденції розвитку великих імперій й інтерпретація на їхнійоснові природи змін у світовій політиці.
Центральне місце втеорії займає концепція економічного лідерства однієї держави, що визначаєрозвиток міжнародної системи. Гілпин відзначає, що державний інтерес лідера неможе бути статичним. До кінця XX ст. став особливо важливим контроль надміжнародним подолом праці. Він превалює над політичним домінуванням аборозширенням території. Теза про вплив міжнародної структури на державузводиться до часткового контролю гегемона. Тобто Гілпин вважає структуроюміжнародних відносин той вид підпорядкування, що складається в міжнароднійсистемі.
В історії людствавиділяється три види таких структур. Перша з них, гегемоністська, фактичнопереважає в історії, тому що всі відомі системи мали тенденцію розвиватися убікгегемонії однієї держави. Друга форма, біполярна, відповідає періоду «холодноївійни», вона була менш стабільною й недовговічною. Третя, багатополярнаструктура існувала за законом балансу сил, але теж відносно недовго. Аналогічнотеорії циклів у Гілпина найбільш мирний стан міжнародної системи доводиться нафазу найбільш стійкого панування чергового гегемона. Панування забезпечуєтьсянасамперед економічною міццю. Зліт і неминуче падіння чергового гегемона абоімперії є функцією нагромадження й наступного вичерпання економічних надлишків.
Серед найважливішихпостулатів Гілпина, які характерні для неореалізму в цілому, можна відзначитинаступні:
· суверенні держави якголовні суб'єкти в міжнародній політиці, конфліктність відносин держав черезрозходження інтересів;
· розподіл сили як істотнахарактеристика міжнародної системи;
· вплив системних обмеженьна поведінку держав [13, C. 43].
Теорія Гілпинавідрізняється декількома особливими ідеями. Інтереси держави не зводяться дооднієї мети (або їхньої ієрархії), будь то безпека або нарощування сили. Цеякийсь рівнодіючий вектор, який відбиває сукупність декількох інтересів тадиктує відповідну політичну стратегію. Інтерес не може бути статичним, тому щов історії зовнішні пріоритети держав мінялися.
До кінця XX ст.найважливішим інтересом держави варто вважати контроль над міжнародним поділомпраці. Він превалює над прагненням до політичного домінування або розширеннятериторії. За Гілпином, замість статичного розуміння розподілу сили як відносинпотрібно опиратися на поняття «динаміки силових взаємодій у часі». Значна увагаприділяється впливу внутрішньополітичних факторів на політику держави. Уметодології Гілпину ближче структурно-функціональна точка зору на природуміжнародної системи, хоча сам він і посилається на структурні принципи Уолтса.Він не вводить яких-небудь критеріїв про приналежності елементів до структури.
Поняття проміжнародну систему, за визнанням Гілпина, у цілому інтуїтивне й зводиться донаступного:
· Елементами є державирізного типу (міста-держави, імперії, національні держави, а також їхнівластивості, політичні процеси й структури.
· У системі відбуваютьсярегулярні дипломатичні, військові, економічні, культурні взаємодії, які можутьмінятися від рідких контактів до тісного співробітництва й взаємозалежностідержав. При цьому визначальними є фінансово-економічні відносини й міжнароднийподіл праці.
· Для анархічної системихарактерно певний пристрій, у якому присутні різні регулюючі механізми, віднеформальних правил до формальних інститутів.
За Гілпином, тезаструктурного реалізму про анархічність міжнародної системи не цілком коректна.Всі держави відчувають певний вплив з боку системи, обумовлений розподіломсили. Але не система взагалі, а саме держава-лідер нав'язує свою волю іншим,реалізуючи власні національні інтереси. У зв'язку з особливим розумінняманархічності Гілпин вважає структурою міжнародних відносин певний видпідпорядкування, що складається в міжнародній системі.
Розглядаючи еволюціюміжнародної системи у світі концепції гегемонії, Гілпин виділяє два головніетапи її розвитку. На імперському, котрий існував до Вестфальскої системинаціональних держав (1648 р.), економічний розвиток держави-лідера залежав відторгівлі й землеробства. Останнє було засновано на експлуатації праці рабів абоселян і примітивних знарядь праці. Економічний приріст йшов переважно зарахунок екстенсивних методів розвитку. Технологічний й економічний прогресвідбувався досить повільно, а тому імперії існували століттями. В управлінніпанували командні методи. Будь-яка імперія жила доти, поки могла забезпечитизміст армії й виробництво новітньої зброї. Але темпи росту військових витратперевищували нагромадження економічних надлишків, що ставило часову межуіснуванню древніх імперій [13, C. 44].
Новий етап розвитку,властиво гегемонізм, відрізняється трьома ознаками:
· національна держава сталаголовним суб'єктом міжнародної політики;
· економічний приріст ставзабезпечуватися головним чином за рахунок впровадження науково-технічнихдосягнень;
· з'явився світовийекономічний ринок.
Ринкові економічнівідносини прийшли на зміну командним, а на рівні держави й міжнародної системисформувалися плюралістичні політичні структури. Підвищилися темпи економічногорозвитку, а місце територіальної експансії поступово зайняли важелі управліннясвітовою економікою й політичний вплив. Скоротився час панування гегемонів упорівнянні з «імперським» періодом. Новому етапу відповідало два типиміжнародних структур: балансу сил і гегемонії (Великобританії до Першоїсвітової війни й США після закінчення Другої світової).
Якщо стабільністьміжнародної системи за Уолтсом залежить від приблизно рівного розподілу сил, тов Гілпина вона доводиться на фазу найбільш стійкого панування гегемона.Стабільність не може тривати вічно в силу циклічності розвитку. Зліт і падіннячергового гегемона (імперії) «багато в чому є функцією нагромадження й потімвичерпання економічних надлишків». Циклічність Гілпин описує логістичноюS-подібною кривою, що відбиває динаміку нерівномірного зростання показниківекономічної, військової й технологічної сили. На першому етапі сила й владагегемона ростуть. У вищій точці розвитку приплив ресурсів, одержуваний урезультаті експансії, приводить до найбільшого посилення його сили й влади. Аледалі гегемон зіштовхується із протидією інших держав, що повертають міжнароднусистему в силову рівновагу. На останньому етапі циклу лідер поступовозанепадає.
Стримуваннябезперервного поступального росту могутності гегемона визначається декількомафакторами. Насамперед, існують природні межі експансії держави (географія,клімат, комунікації), які впливають на витрати. Із часом держави-конкурентинамагаються відновити баланс сил і розширити зони свого впливу. У кожнуісторичну епоху між умовами економічного процвітання й політичної інтеграції, зодного боку, і розмірами імперії, з іншої, існує оптимальна залежність.Виходячи за ці межі, держава-гегемон не має досить ресурсів і не можезабезпечити ефективний контроль.
Теорія Гілпина неносить яскраво вираженого прикладного характеру, як теорія циклів. По йоговласному визнанню, вона не претендує на наукову строгість і значимістьзагальної теорії, подібно неореалізму Уолца, а лише пропонує інші рамки дляміркувань про згадані питання [13, C. 44].2.5 Історико-системний напрямок та інші концепціїнеореалізму
Появаісторико-системного аналізу політики [Kennedy 1987; Schraeder 1995; Gaddis2001; Pelz 2001; Liska 1998] пов'язана з тим, що неореалізм залучив до себеувагу істориків, які вивчають міжнародну політику, дипломатичну й військовуісторію. З неореалізмом їх зближає визнання таких положень, як анархічністьміжнародної системи, вирішальна роль провідних держав, конфліктністьміжнародної системи й закон балансу сил.
Незважаючи на трохи іншетрактування цих понять, більшість вчених-істориків вважає, що, принаймні, дляперіоду 1648-1945 р. реалістичний напрямок залишається найбільш адекватним ізвсіх існуючих теорій міжнародних відносин. Увагу до неореалізму в останнєдесятиліття підігріли суперечки про те, наскільки переконливі аргументи цієїпарадигми при поясненні такого масштабного явища, як закінчення «холодноївійни». Тим більше, що йогопредставники намагаються інтерпретувати й навіть пророчити розвиток міжнароднихвідносин у постбіполярному світі.
Оскільки історичнанаука також не дає однієї відповіді, виникло запитання: якою мірою тут можебути корисний неореалізм, що претендує на загальну теорію політики? Саме втакого роду теорії зацікавлені історики, схильні шукати в історії пояснення, ане тільки відбиття минулих епох.
Інтерес донеореалізму порозумівається прагненням істориків працювати з довгостроковимипроцесами й загальними концепціями: роль гегемонії в історії; тенденціїрозвитку міжнародної системи в умовах анархії; значення ядерних озброєнь усучасній політиці; зв'язок між війною як загальним і конкретним явищем. Великоюпопулярністю серед істориків користуються теорія гегемоністської стабільності,теорія циклів й еволюційний підхід, який формується на його основі. У свою чергу,структурний реалізм зазнає ґрунтовної критики за антиісторизм і дедуктивність.які, з одного боку, досить критично ставляться до претензій неореалізму назнання універсальних законів і значимість загальної теорії, а з іншого боку — цілком співзвучні йому по багатьом положенням.
Таким чином,історико-системний напрямок, яскравим представником якого є П. Кеннеді,розвивається на стику історії й теорії міжнародних відносин. Книга історика Пола Кеннеді «Розквіт і занепадвеликих держав» являє собою яскравий приклад міждисциплінарного дослідження, щоз'єднує концепцію циклічного розвитку міжнародної системи з історичниманалізом. Книгу Кеннеді не можна беззастережно відносити до неореалізму, про щопопереджає й сам автор, але той факт, що історики відгукнулися про неї восновному критично, а неореалісти схильні вважати Кеннеді своїм колегою по цехуй навіть власником власної теорії, говорить сам за себе. Явних формулювань йоготеорія не одержала, але неореалісти бачать її в наступному вигляді:
· Значні зміни міжнародноїсистеми пов'язані з розвитком економіки й технологій. У свою чергу, вониприводять до змін у соціальних структурах, політичних системах, військовій силій ієрархії відносин у міжнародній системі.
· Темпи змін у регіонах ідержавах нерівномірні. На це впливають коливання в кількості й швидкостівпровадження винаходів і технологій, особливості клімату й географії, війни.
· Військова міць державивизначається інфраструктурою виробництва, технологіями й фінансовою системою.Нерівномірність економічного розвитку зменшує військову силу й погіршуєстратегічні позиції держави. Війни між великими державами пов'язані з їхнімпіднесенням і наступним занепадом. Виграє той, хто здатний мобілізувати навійськові потреби більше матеріальних ресурсів. У результаті війн встановлюєтьсяновий поділ світу.
· Держава стає великоюдержавою в особливих історичних обставинах, які дозволяють опанувати незвичайновеликими силовими й економічними ресурсами. Із зникненням цих умов відбуваєтьсяповернення до «нормального» розміру території й ієрархії відносин. Причомузанепад може бути прискорений, якщо держава буде намагатися виконуватизобов'язання, які перевершують її можливості [10, C. 233].
Позиціямісториків-«партикуляристів», які особливо підкреслюють неповторність й індивідуальністьу кожному епізоді розвитку історії, Кеннеді протиставив узагальнену картинуміжнародних відносин як історію політики балансу сил між великими державами.Він стверджує, що «міжнародна система піддається постійним змінам, але нетільки тим, що викликаються щоденними діями державних діячів і припливами йвідливами політичних або військових подій, але також і тим, що походять відбільш глибоких трансформацій у основах світової сили, які не відразупроявляються на поверхні».
Кеннеді робить умовиводина основі історичних узагальнень. В основі його концепції лежить переконання,що існує причинний зв'язок між положенням, яке держава займає в міжнароднійполітиці, і загальним балансом економічного розвитку. Слідом за прихильникамигегемонізму й теорії довгих циклів Кеннеді пов'язує великі зміни міжнародноїсистеми, включаючи глобальні війни, з економічними факторами. В основіпроцвітання — впровадження корисних інновацій в економіку й військову справу.
Аналогічно ГілпинуКеннеді виділяє доіндустріальний й індустріальний періоди розвитку міжнародноїсистеми (піднесення Британії з 1815 р.). Черговий переділ світу завждивідповідав перерозподілу сили в системі.
Слід зазначити, щопредставники історико-системного підходу не схильні жорстко прив’язуватися до тієїабо іншої парадигми теорії міжнародних відносин. Подібні роботи можутьвиявитися близькі не тільки неореалізму, але також лібералізму. Частинадослідників іде по шляху синтезу різних концепцій і методів, намагаючисьзалишитися «вище» суперечок між різними парадигмами.
Синтез методівісторії й неореалізму покликаний зберігати специфіку історичних узагальнень. Цепроявляється в тому, що виведені тенденції носять обмежений у часі й просторіхарактер, не претендуючи на універсальність. Причинні зв'язки трактуютьсяісториками менш категорично, як умови, які носять ймовірнісний характер.Границі між причинами й наслідками, залежними й незалежними змінними, не можутьбути задані жорстко в силу закону загального зв'язку речей і безперервногорозвитку. Історики схильні бачити в політиці процес, у якому узагальненняневіддільні від комплексу подій; вони не є ізольованими ланцюжкамипричинно-наслідкових зв'язків. Саме це дозволяє враховувати, яким чином самперебіг часу впливає на події. Перевага віддається ретроспективним висновкам, ане прогнозам. Модель минулого будується як реконструкція, а не аналог. Самепояснення для історика означає головним чином простежування того, як процеси йподії міняються в часі й просторі.
Концепція аналізуполітики як нелінійної системиз'явилася в результаті взаємного інтересу вчених-природників і гуманітаріїв.Значною мірою вона являє собою «технократичну» точку зору через прямий переносу сферу вивчення політики понять, далеких гуманітарній науці [17, C. 227].Нелінійний аналіз має особливу спрямованість: показати на імітаційній моделі,коли й при яких обставинах міжнародна система перебуває на грані хаосу,чреватого потрясіннями або глобальною війною. Для побудови моделі, щопредставляє собою максимально повний аналог дійсності, використовуєтьсяскладний математичний апарат (теорія складних систем, теорія хаосу, теоріяклітинних автоматів й ін.) і суперкомп'ютери.
В основі науковогосвітогляду авторів даного напрямку лежить наступний постулат: увесь навколишнійсвіт перебуває в стані не завжди передбачуваних змін. Це означає, що міжнароднасистема при тих самих вихідних умовах може приходити в рівновагу різнимишляхами. Тільки випадок визначає, який з подібних сценаріїв буде реалізований.Той факт, що тільки одна з багатьох можливостей стане дійсністю, надає системі(і її моделі) історичний вимір. Це свого роду «пам'ять» про минуле, яка впливаєна подальшу еволюцію системи.
У нелінійному уявленніпро світ, зв'язок явищ не обов'язково пропорційний й однозначний; причини йнаслідки не завжди можна виразити явно й пророчити; система як ціле незводиться до суми частин й їхніх функцій. Нелінійність означає, що події неможна пророчити із заданою вірогідністю, але в той же час у певних межах потікподій має властивість самоорганізації. При цьому межі передбачуваності рухливі.Останнє робить неадекватним планування й керування у звичайному (лінійному)розумінні.
Найбільш ефективнастратегія поведінки в подібній системі — управляти на основі знань про межі їїстійкості. Міжнародна система періодично переходить зі стану відносноїстабільності в хаос. Але якщо Уолц використовує поняття «хаос» як принцип впорядкуваннясистеми, то тут мова йде про характер взаємодій. Однак природа структури Уолца,що обмежує поведінку держав і спонтанно виникає з їх різнонаправлених дій,близька до розуміння поведінки держави в термінології лінійного аналізу.
Модель міжнародноїсистеми імітує процеси руху різних ресурсів, які переміщаються в результатівзаємодій між суб'єктами політики. Елементи, у число яких входить не тількидержава, і взаємодії між ними утворюють так звані мережі, які з'являються йзникають, забезпечуючи адаптацію системи до мінливих умов.
Особливу актуальністьцьому напрямку додали нездатність політичної науки пояснити несподівані йдраматичні зміни в Східній Європі й СРСР, а також помітне наростання хаосу вміжнародних відносинах, що виявилися в перерозподілі сфер впливу й виникненнібезлічі нових джерел конфліктів.
Малі війни більше нестримуються супердержавами. Тому, якщо нелінійний аналіз буде освоєнийгуманітарними науками, очікується істотний прогрес у їхньому якісному розвитку.Цей напрямок також активно використовується для розробки нової стратегії йтактики воєнних дій в умовах швидкоплинності сучасної війни, паралельногорозгортання операцій, відмови від твердої ієрархії управління боєм. Правда, привсій привабливості методу, сам по собі він не вирішує концептуальних проблемполітичної науки, тому що багато в чому є технологією. У недавньому минуломутакий же бум спостерігався у зв'язку із широким залученням методів теорії ігорі біхевіоризму.
Існує близькийрізновид системного аналізу міжнародної політики, що опирається на поняття теоріїскладних систем і концептуально тяжіє до неолібералізму. Він виник напочатку 1990-х років як ще одна спроба охопити системним аналізом динамічнізміни, що ускладнилися та пов'язані із закінченням «холодної війни». Цейнапрямок позначають терміном complexity analysis, і його відмінність віднеореалістичного варіанта складається лише в тому, що міжнародна системавважається впорядкованою тим або іншим способом. З одного боку, держава єієрархічною структурою стосовно свого суспільства, а зовнішня й внутрішняполітика взаємозалежні. З іншого боку, хаос міжнародної політики почастивпорядкований через міжнародні норми, транснаціональні інститути або картельніугоди [13, 52].
Численні теоріїприватного характеру утворюютьнижній щабель у парадигмі неореалізму. Вони не претендують на закінчену картинуміжнародної політики. Деякі з авторів можуть бути віднесені до досить умовної«лінії Уолца» [Mandelbaum 1988; Snyder 1997; Walt 1987; Posen 1984; Mearsheimer2001; Krasner 1978; Krasner 1985; Ikenberry, Lake, Mastaduno (eds.) 1988; Betts(ed.) 1994]. Справа в тому, що, з одного боку, вони відштовхуються від положеньструктурного реалізму, а з іншого, не завжди досить послідовні в дотриманнійого канонів. Ймовірно, стосовно приватних теорій як відмітну ознаку кращевикористати проблемний критерій.
У зв'язку зособливостями трактування концепції балансу сил виділяють «наступальний»(offensive) реалізм (інші його назви — «агресивний» або «песимістичний»). Йогоприхильники наголошують на прагненні держав максимально нарощувати силу длязабезпечення безпеки з урахуванням складного балансу, думаючи, що тількиактивна політика в цьому напрямку дає гарантію виживання.
Альтернативоювважається «оборонний» (defensive) реалізм (інші назви — «оптимістичний» або«посткласичний»). Відповідно до цього напрямку, міжнародна система можестворювати умови не тільки для конфлікту, але й для співробітництва, томудержава повинна піклуватися про досягнення оптимальної сили [13, C. 52].
Інший варіант, щопредставляє собою гібрид структурного реалізму й наступальної-оборонної логіки,одержав назву «умовний» (contingency) реалізм. Відповідно до цієї концепції,суперництво й співробітництво — це два взаємно додаткових способи виживаннядержави. Розуміння балансу сил лише як суперництва представляється однобічним.Крім того, не тільки розподіл сили, але й наміри держав, які проявляються увійськовій політиці, значно впливають на їхню стратегію [13, C. 53].
Залежно від того, чивважається баланс сил як і раніше серцевиною теорії міжнародної політики чи ні,неореалістів умовно ділять на прихильників «вузького» (specific) реалізму (доних відносять найбільш послідовних прихильників Уолца й класичних реалістів,починаючи з Моргентау) і «широкого» (generalist) реалізму. Представникиостаннього вважають, що баланс сил перестав бути визначальним законом теоріїміжнародної політики, тому не тільки розподіл сил, але й інші фактори маютьзначення. Наприклад, держави для захисту спільних інтересів активно створюютьсупранаціональні інститути, які також впливають на політику. Отже, балансуванняне обов'язково є найбільш регулярною або кращою політикою [13, C. 53]. «Широкі»реалісти досить близькі до позицій неоліберальних інституціоналістів.
Виділяють такожприхильників балансу сил і балансу інтересів. Тут розходження засноване на тому,що вважається головним фактором міжнародної політики. Перші підкреслюють важливістьвиду полярності як показника розподілу сили й зневажають впливом малих держав.Другі звертаються до характеру й спрямованості зовнішніх погроз державі йпрояву агресивних намірів політичних опонентів, а також до мотивів поведінкималих держав. Демонстрація великими державами неагресивності політичного курсустворює умови для співробітництва.
Прихильникивідносного росту значимості економічних інтересів держави й включенняекономічного й технологічного аспекту в сферу безпеки в якості головних, які витісняютьвластиво військову складову, називають свою концепцію «меркантилістичного»(merchantile) реалізму [13, C. 54].
Під впливомконструктивізму деякі дослідники говорять про «реалізм ідентичності» (identityrealism), пов'язуючи утворення анархічної міжнародної системи як змагальногосередовища з тим, що кожна держава має свою власну ідентичність. Міжнароднасистема розглядається крізь призму соціології й психології поведінки малоїгрупи. Поняття ідентичності в остаточному підсумку витісняє «національні інтереси»й «безпека», що представляється досить спірним моментом. Природа конфліктності вбачаєтьсяприхильниками цього напрямку в тому, наскільки інтенсивно відбувається процесзміни ідентичності держав. При цьому міра для швидкості зміни ідентичності не пропонується.Автори концепції опираються на непрямі показники, одержувані на основі аналізуполітичної термінології й мови. Наприклад, у відношенні сучасного Китаю цеступінь витиснення марксистської термінології націоналістською; мовні проявинетерпимості до маргінальних груп. Держави із близькою ідентичністю співіснуютьбільш мирно, навіть якщо сила між ними розподілена нерівномірно. Таким чином,розподіл сили разом з ідентичністю визначають характер міжнародної системи [13,C. 55].
Еволюція неореалізму пов'язанатакож зі зростаючим інтересом до країн «третього світу», який диктується тим,що країни, які розвиваються, здатні швидко перейти в стан нестабільності йповного хаосу. У політичних теоріях малим країнам традиційно приділяласямінімальна увага. Сьогодні висувається ідея створення «молодшого» (subaltern)реалізму [13, C. 55], який повинен у рамках структурного реалізму врахуватиспецифіку держав, які розвиваються, їхню роль у міжнародній політиці. У цьомувипадку багато фундаментальних понять вимагають уточнення, тому що часомперетворюються в парадокси. З погляду малих держав, анархія міжнародноїструктури обертається ієрархією, яка регулюється великими державами; ієрархіязовнішнього світу найчастіше виступає регулятором внутрішньої політики; принципраціонального вибору, заснований на стереотипах західного світу, виявляєтьсянеспроможним; держави не мають ознак, на які опирається неореалізм (розвиненіефективні інститути влади, визнані границі, монополія на насильство). Категоріясили не має настільки великого значення, тому що ці держави занадто слабкі впорівнянні із країнами Заходу. Зміни в їхній політиці більше залежать від ідей,ніж від розподілу сили.
Дихотомія «війна ймир» для ідеології країн «третього світу» не так актуальна, оскільки вони увесьчас перебувають у стані боротьби зі своїм оточенням і з великими державами.
Ще один варіанттеорії, так званий «периферійний» реалізм, пропонує інший спосіб адаптаціїструктурного реалізму до проблематики «третього світу». Основна проблема теоріїУолца бачиться в недоробці рівня аналізу, що відповідає державі. У цьомузв'язку пропонується розрізняти великі держави, які самі живуть в умоваханархії, але встановлюють ієрархію для інших, і периферійні держави. Серед них,у свою чергу, перебувають більшість покірних держав й «заколотники», якіпрагнуть жити за правилами анархії, подібно великим державам. Через недостачуресурсів «заколотники» змушені жертвувати інтересами своїх громадян.
Системно-структурнийаналіз не дозволяє пояснити поведінку периферійних держав, тому що на нихвпливають більшою мірою не загальні, а специфічні умови. Нова ідея полягає в тому,щоб доповнити структурний реалізм аналізом зовнішніх і внутрішніх факторів, яківпливають на політику конкретної держави. Визначальна роль приділяється рівнюдержави, а не структурі. У главу кута зовнішньої політики ставляться інтересинаціональної економіки, тому що без цього політичну владу очікує крах.
Таким чином, непросто влада, а влада плюс внутрішній добробут стають основним мотивомміжнародної політики периферійної держави. Загалом, це відповідає ідеї Уолцапро поєднання системного аналізу міжнародної політики з теорією зовнішньоїполітики держави, але пріоритети перевернені. Крім того, Уолц не вважав заможливе поєднувати ці дві теорії в одну.
До відмітних рис«периферійного» реалізму варто віднести інше тлумачення анархії. Прихильникицього напрямку пропонують розглядати анархію як плід реальних обставин,знімаючи, до речі, досить незручну для неореалізму проблему сполученняпротиріччя інтересів і можливості співробітництва. У міжнародних відносинаханархія існує поряд з ієрархією, причому порядку в реальному світі більше, ніжанархії. Відповідно до цій «переверненій» логіці відкидається й теза провідносну незалежність зовнішньополітичної сфери. Можна помітити, що й«периферійний», і «молодший» реалізм ідуть по шляху подолання антиісторизмуструктурного реалізму Уолца. Але в цілому, ані вони, ані інші різновидинеореалізму не дають ясної відповіді на питання, що лежить у основі міжнародноїполітики країн «третього світу», крім вказівок на хаос і непередбачуваність.
Отже, незважаючи нарозмаїтість підходів, що демонструють представники загальних і приватнихтеорій, неореалістів поєднують положення, які утворюють стрижень даноїпарадигми, а саме:
· системне уявлення проміжнародну політику;
· визнання державинайважливішим актором;
· анархічний характер іконфліктність міжнародної системи;
· концепція балансу сил.
Своєрідність основнихнапрямків неореалізму (теорії циклів, теорії гегемоністської стабільності,історико-системного аналізу, нелінійного аналізу політики) полягає в тому, щовони по-своєму прагнуть перебороти антиісторизм Уолца, відірваністьвнутрішньополітичних факторів від зовнішньополітичних, а також пропонують іншетрактування умов міжнародної стабільності. У роботах представників цихнапрямків приділяється більше уваги зв'язку між політикою й економічнимрозвитком у міжнародному й національному масштабах, що свідчить про певнуеволюцію убік парадигми глобалізму. У дусі неолібералізма політикаспівробітництва всі частіше трактується не як виключення із правил, а якчастина дихотомії «співробітництво — забезпечення безпеки». Описуючи еволюціюнеореалізму, можна відзначити тенденцію до синтезу, що простежується як пошляху розвитку міждисциплінарної методології, так і по шляху адаптаціїконцепцій інших парадигм. Приватні теорії демонструють аналогічні тенденції.2.6 Міжнародний конфлікт у теорії неореалізму
У всій сукупностіглобальних процесів, що чинять вплив на сучасну світову політику, самеглобалізація безпеки (Globalization of Security ) розглядається в теоріїміжнародних відносин як сполучена найбільш тісно з ризиками, пов'язаними звикликами міжнародного тероризму й радикального фундаменталізму.
Неореалізм відрізняє державно-центричнийпідхід і пріоритетність тези про поляризацію впливу наддержав у системіміжнародних відносин, а саме ідеї про біполярності, однополярності, багатополярностій інших комбінацій полярності пристрою світової системи.
Предметом досліджень,проведених у рамках теорій неореалізму, є проблеми розподілу економічноговпливу в системі міжнародних відносин як, детермінуючого фактора, глобальноїполітичної структури, що визначає у свою чергу, і структуру безпеки.
Основний акцент у неореалізмі робиться на конфлікті йконкуренції, коли країни співпрацюють і одержують якийсь загальний прибуток,вони задаються питанням, як його розділити. При цьому вони вирішують хто самеодержить більше. Визначним є положення, відповідно до якого вирішальне значенняв сучасних міжнародних відносин чинить глобальний рівень системи міжнароднихвідносин, тобто сама міжнародна структура. Вона й «задає» розподіл можливостей(у першу чергу військових) серед держав.
Для розуміння міжнародного конфлікту важливе формулюваннятрьох основних принципів структури міжнародних відносин за К. Уолцем:
· Держави в міжнароднихвідносинах керуються мотивом виживання — вони можуть мати безліч розходжень уцілях. Основою для досягнення є виживання.
· Учасники міжнароднихвідносин — тільки держави, недержавні учасники тільки тоді будуть відігравативирішальну роль у системі міжнародних відносин, коли зможуть наздогнати йперегнати наддержави по наявності повноважень і владних можливостей. Державипідпадають під вплив і примус системи міжнародних відносин, але вони наділеніправом вирішувати, як будуть діяти в цих умовах.
· Держави не однорідні, амають різні можливості або потенціал. Вони намагаються збільшити його, що можепривести, і приводить, до зміни структури міжнародних відносин [14, C. 28-29].
Логіканеореалістичних теорій безпеки заснована на такому розумінні структуриміжнародної безпеки, за яким допускається правомірність ідеї про зміну в умовахглобалізації в період після закінчення холодної війни структури співвідношення владина глобальному рівні. У рамках логіки теорій неореалізму, відповідно,обґрунтовується положення про кінець біполярності, а метою проведенихдосліджень є ідентифікація природи, суті змін, які відбуваються, для виявленняїхнього впливу на рівень безпеки світоустрою.
Для неореалізмузалишається незаперечною пріоритетність глобального рівня політичного аналізу.Спектр досліджуваних змін обмежується рамками даного рівня, що знаходитьвисвітлення в настільки ж обмеженій сукупності концептуального інструментаріюданих теорій, лімітованого вибором між концепціями однополярності (Unipolarity)або багатополярності (Multipolarity).
Для неореалізмухарактерна операціоналізація концепції безпеки в межах двох рівнів — системномуі державному, але таким чином, що системний рівень є визначальним для всіхрозроблювальних у рамках даного теоретичного напрямку дефініцій./>
Неореалістичний фокусна проблемі переходу від біполярного до однополярного світу й дослідженнівідповідних ефектів зміни співвідношення сил у світовій політиці характернийдля досліджень Кеннета Уолца ( Walt K. N .), Стивена Уолта ( Walt S. M .),Берта Тансена ( Hansen B.) і ряду інших прихильників цього підходу. Цілкомочевидно, що неореалістичні концептуальні акценти відрізняються статичністю йхарактерні як для робіт кінця 70-х років XX століття, так і досліджень початкуXXI століття [14, C. 30]./>
Ризики безпеки,пов'язані з викликами міжнародного тероризму, трактуються з позиційнеореалістичного підходу як наслідок однополярності світового порядку.Неореалістичні теорії безпеки містять принципове положення про США як головноїмети міжнародного тероризму, з одного боку, і особливої відповідальності даноїнаддержави в реалізації відповідних дій, спрямованих проти поширенняміжнародного тероризму, з іншої сторони./>
Відповідно до даногоположення терористичні акції інтерпретуються як один з наслідків однополярностісучасного світу. Таким наслідком є насамперед фрустрація (катастрофа надій) українах, що становлять периферію глобального світу, яка виникає у зв'язку зпосиленням влади, присутності й впливу США на світовій арені й порушеннямбалансу сил. Відповідні контртеррористичні дії трактуються як приклад реальногофункціонування однополярної структури світоустрою, яка реалізує себе, зокрема,у формі очолюваної США антитерористичної коаліції.
Вихідними посилкаминеореалістичних досліджень безпеки початка XXI століття є ідеї:
— про відродження узв'язку з погрозою міжнародного тероризму союзницьких відносин великих світовихдержав і зниженні напруженості у взаєминах США, з одного боку, і Росії, Китаю йінших країн, з іншої;
— про перспективузниження впливу з боку світового співтовариства до проблеми прав людини;
— про посиленнятенденції до підвищення рівня легитимізації дій, спрямованих проти міжнародноготероризму;
— про посилення ролідержави й національної політики по зміцненню національних границь і територій,а також заходів по забезпеченню національної безпеки, розширенні сферикомпетенції держави в здійсненні контролю за різними видами діяльності;
— про можливі моделіповедінки США як єдиної наддержави, що визначає вектори світової політики врамках власної стратегії керування ризиками безпеки [14, C. 32]./>
Три ключові проблемиє пріоритетними для сучасних неореалістичних досліджень безпеки міжнароднихвідносин і ризиків, пов'язаних з міжнародним тероризмом:
— проблема поширеннязброї масового знищення (Weapons of Mass Distruction = WMDs ) і погрози йогозастосування транснаціональними терористичними організаціями;
— проблема зростанняризиків застосування збройних сил і військових методів рішення проблемизабезпечення безпеки від будь-якого виду погроз, включаючи погрозу міжнародноготероризму;
— проблема конфліктуцивілізацій, лінії якого визначаються основними паттернами диференціаціїкультур, насамперед, розходженнями західної й ісламської цивілізацій./>
Висновки
Неореалізм, якнапрямок у теорії міжнародних відносин, сформувався наприкінці 1970-х р., якобновлена версія реалізму, який після цього почали називати «класичним». Виникнення школи неореалізму в міжнароднихвідносинах пов'язують із публікацією книжки К. Уолца «Теорія міжнародноїполітики», перше видання якої побачив світ у 1979 року. Обстоюючи основні тезиполітичного реалізму («природний стан» міжнародних відносин, раціональність удіях основних акторів, національний інтерес як її основного мотиву, прагненняволодіння силою), її автор у той час піддає своїх попередників критиці запровал спроб створенні теорії міжнародної політики, як автономної дисципліни.
Відповідно до ідейнеореалізму, структурні властивості міжнародної системи фактично не залежатьвід якихось зусиль малих та середніх держав, будучи результатом взаємодій міжвеликими державами. Це означає, що саме їм і властивий «природний стан»міжнародних відносин.
Взаємодію держав неореалісти розглядають з урахуванням впливу міжнародноїструктури. Крім конфліктності, неореалізм вивчає й умови співробітництва. Прицьому відзначається, що кожна держава все-таки прагне збільшити свою відноснувигоду й враховує можливість обману з боку партнера. Альтернативою політиці зпозиції сили вважається політика забезпечення безпеки. Пропонується трохи іншерозуміння ролі сили. Якщо класичний реалізм бачить абсолютне благо в їїпостійному нарощуванні, то неореалізм говорить про достатній рівень сили, якийнеобхідний для виживання держави й захисту національних інтересів. Як надлишок,так і недолік сили однаково чреватий втягуванням у небажаний військовийконфлікт.
Незважаючи натриваючу критику, неореалізм зберігає позиції провідного теоретичного напрямку.Він досить різноманітний по змістом й динамічний у своєму розвитку, при цьомудеякі варіанти неореалізму зближаються з іншими теоретичними парадигмами.
Неореалізм якпарадигма теорії міжнародних відносин — явище неоднорідне. Головні напрямкинеореалізму, крім концептуальних особливостей, відрізняються специфікою врозумінні системності політики. Структурний реалізм опирається наструктуралізм; теорія гегемоністської стабільності, теорія циклів (і еволюційнатеорія, що згодом почала розвивається з неї), історико-системний напрямоквикористовують елементи структурно-функціонального підходу; нелінійний аналізполітики має в основі теорію складних систем, теорію динамічного хаосу й інші,позначувані поняттям нелінійності.
У рамках неореалізмурозвиваються також приватні теорії, що не претендують на досить повне охопленняміжнародної політики. Вони можуть бути класифіковані за проблемним принципом,тому що спрямовані на вивчення окремих теоретичних аспектів. Між основниминапрямками неореалізму існують помітні розходження. Яскравим прикладом служатьрозбіжності в трактуванні умов стабільності міжнародної системи: якщо дляструктурного реалізму вона втілена в біполярній конфігурації, то для теоріїгегемоністської стабільності — у стійкому пануванні однієї супердержави.
Проте, можна говоритипро єдину науково-світоглядну платформу неореалізму: системний підхід уметодології, анархічність міжнародної системи, суверенна держава як головний їїелемент і діючий суб'єкт, концепція балансу сил як ядро міжнародної політики.
Список використаної літератури:
1. Антюхина-МосковченкоВ.И. Основы теории международных отношений / В.И.Антюхина-Московченко,А.А.Злобин, М.А.Хрусталев. — М., 1988.
2. Бжезінський З. Велика шахівниця. — К., 2000.
3. Бжезинский Зб. Выбор. Глобальное господство или глобальноелидерство. — М., 2004.
4. БогатуровА.Д. Очерки теории и политического анализа международных отношений /А.Д.Богатуров, Н.А.Косолапов, М.А.Хрусталев. — М.: Научно-образовательный форумпо международным отношениям, 2002.
5. БоришполецК.П. Методы политических исследований / К.П.Боришполец. — М.: Аспект Пресс,2005.
6. Давыдов Ю. П. Норма против силы. Проблемамироурегулирования. — М., 2002.
7. Делягин М. Г. Мировой кризис: Общая теория глобализации. —М., 2003.
8. Історіярозвитку політичної думки. Курс лекцій. Навч. посібник/ В. Маддіссон,Л.Ларченко, В.Степко, Л. Діденко. — К.: Либідь, 1996.- 176 с.
9. Камінський А. Вступ доміжнародних відносин. – Львів, 1995.
10. Кеннеди П. Вступая в двадцать первый век / Пер. с англ. —М., 1997.
11. Киссинджер Г. Дипломатия. — М., 1999.
12. Киссинджер Г. Нужна ли Америке внешняя политика? / Пер. сангл. — М., 2002.
13. Конышев В. Н. Неореализм в современной политическоймысли США. - СПб: Изд-во БАН, 2001
14. Конышев В.Н. Неореализм о природе войны: эволюцияполитической теории. — Спб.: Наука, 2004.
15. Конышев В.Н. О неореализмеКеннета Уолтса // «Полис», № 2, 2004.
16. Лебедева М.М. Мироваяполитика: Учебник / М.М.Лебедева. — М.: Аспект Пресс, 2006.
17. Мадіссон В. В., Шахов В.А. Політологія міжнароднихвідносин. — К., 1997.
18. Мальський М., Мацях М.Теорія міжнародних відносин. — Львів, 2002.
19. МакарычевА.С. Современная западная политическая мысль: «постпозитивистская революция» /А.С.Макарычев, А.А.Сергунин. — Н.Новгород, 1999.
20. . Международные отношения:социологические подходы / Под ред. П.А.Цыганкова. — М.: Гардарика, 1998. — С.266-306.
21. Мироваяполитика и международные отношения в 1990-е годы: Взгляды американских ифранцузских исследователей / Под ред. М.М.Лебедевой и П.А.Цыганкова. — М.,2001.
22. Мироваяполитика: теория, методология, прикладной анализ / Под ред. А.А.Кокошина иА.Д.Богатурова. — М.: КомКнига, 2005.
23. ПоздняковЭ.А. Системный подход и международные отношения / Э.А.Поздняков. — М.: Наука,1976.
24. Политическаянаука: новые направления / Под ред. Р.Гудина, Х.-Д.Клингеманна / Науч. ред.русск. издания Е.Б.Шестопал. — М.: Вече, 1999.
25. Рябов С.П. Теоріяміжнародної політики // Політологічні читання. – 1995. – № 1.
26. СафроноваО.В. Теория международных отношений: Уч. пос. / О.В.Сафронова. — Н.Новгород,2001.
27. Системныйподход: анализ и прогнозирование международных отношений. — М., 1991.
28. Современныемеждународные отношения и мировая политика / Под ред. А.В.Торкунова. — М.:Просвещение, 2004. — С. 66-89.
29. Теориямеждународных отношений на рубеже столетий / Под ред. К.Буса и С.Смита: Пер. сангл. / Общ. ред. и предисл. П.А.Цыганкова. — М.: Гардарики, 2002.
30. Теориямеждународных отношений: В 2-х т. — Н.Новгород, 2004.
31. Теория международных отношений на рубеже столетий /Под. ред. К. Буса, С. Смита. — М., 2002.
32. Теориямеждународных отношений: Хрестоматия / Сост., науч. ред. и комм. П.А.Цыганкова.- М.: Гардарики, 2002.
33. Хонин В. Н. Теория международных отношений. Общая часть. —К.: Академ-Пресс, 2005.
34. ХрусталевМ.А. Теория политики и политический анализ /М.А.Хрусталев. — М., 1991.
35. ЦыганковП.А. Социология международных отношений / П.А.Цыганков, А.П.Цыганков. — М.:Аспект Пресс, 2006.
36. ЦыганковП.А. Теория международных отношений / П.А.Цыганков. — М.: Гардарики, 2002
37. Цыганков П.А., ФельдманД.М. Мировая политика: проблемы теории и практики. — М., 1995.
38. Шепелєв М.А. Теоріяміжнародних відносин: підручник. – К.:«Вища школа», 2004.– 622с.
39. Шлезингер А. 1992. Циклыамериканской истории. — М., 1992.