План
Вступ
1. Характеристикаосновних міграційних процесів Європи
2. Сучаснаміграційна політика західних держав.
3. Положення,що регламентують порядок в'їзду громадян 3-х країн на територію будь-якоїдержави ЄС
4. Проблемаспільного вироблення міграційної політики
5. Спільнаміграційна політика ЄС в контексті Євро інтегральних устремлінь України
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Початок ХХІ ст. в Європі відзначається двома основними демографічнимитенденціями: зростанням кількості країн, де зменшується кількість місцевогонаселення, і зростанням кількості країн з позитивним міграційним балансом. Урезультаті цього в багатьох випадках розмір міграційного сальдо визначає рівеньзростання чи зменшення населення в тій чи іншій країні. Так, на 2003 р.зростання населення тільки за рахунок імміграції спостерігалось в Австрії,Чехії, Італії, Німеччині, Греції, Словенії та Словаччині. Перспектива розширенняЄвропейського Союзу і приєднання десяти нових членів (Латвія, Литва, Естонія,Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Кіпр, Мальта, Словенія) з 1 травня 2004 р. викликалазанепокоєння щодо різкого зростання міграційних потоків з нових країн – членівЄС до країн Західної Європи. Після тривалих дискусій було виокремлено кількапричин, які унеможливлювали масову імміграцію до старих країн – членів ЄС. По-перше,як зазначалось, найбільша імміграційна хвиля до країн Західної Європи вжевідбулась, і тепер міграційний тиск буде перенесений на нових країн – членівЄС.
Статистика 2003 р. показала позитивний міграційний баланс у Чехії,Словаччині, Словенії та Угорщині. По-друге, більшість старих країн – членів ЄСзапроваджували “перехідний період” для громадян нових країн, що передбачавобмеження свободи пересування на їх територіях протягом 7 років. Після розширенняВелика Британія, Швеція та Ірландія відкрили робітникам з 8 нових країн – членівЄС доступ до своїх ринків праці. Австрія, Італія, Нідерланди і Португалія хочай залишили попередній імміграційний режим, але запровадили квоти для робітниківз нових країн – членів ЄС. По-третє, передбачалось зменшення економічногопідґрунтя для еміграції в результаті різкого зростання рівня життя в новихкраїнах-членах ЄС після розширення. Нарешті, аналіз демографічного потенціалу новихкраїн – членів ЄС свідчив, що вони не можуть бути джерелом масової еміграції докраїн Західної Європи в довготривалій перспективі через невпинні процесистаріння місцевого населення та його скорочення. Зважаючи на запровадженіобмеження, спостерігаються значні міграційні потоки з Центральної та СхідноїЄвропи до старих країн – членів ЄС. Уже за перший рік після розширення ВеликаБританія прийняла 175 тис. працівників з 8 країн, що приєдналися, Ірландія – 85тис., Швеція – біля 22 тис. Навіть на території Німеччини у 2004 р. працювали500 тис. робітників з 8 нових країн – членів ЄС. Наявність значної кількості працівниківз нових країн – членів ЄС у 15 країнах Західної Європи, особливо в тих країнах,де діє перехідний період, свідчить про велику потребу в робочій силі зЦентральної та Східної Європи.
На сьогодні не існує єдиної, добре відпрацьованої й загальновизнаноїміжнародно-правової бази для врегулювання проблем міжнародної трудовоїміграції, незважаючи на наявність паспортних та імміграційних законів ізначного періоду роботи МОП щодо встановлення норм трудових відносин. Однак дієчітка тенденція досягнення правового врегулювання кадрового аспекту міжнароднихугод.
КомісіяЄвропейського Співтовариства запропонувала Раді Європи узгодити політикунадання пільгового торговельного режиму країнам, в яких забезпечуєтьсядотримання трудових норм, у т. ч. 48-годинного робочого тижня, мінімальноговіку у 14 років для прийому на роботу, охорони здоров’я працюючих дітей ірівних можливостей працевлаштування незалежно від статі, раси та віросповідання
1. Характеристика основнихміграційних процесів Європи
До середини 80-хроків держави Європейського Союзу досить спрощено регламентували питанняімміграції. Однак до початку 90-х років у зв'язку з відомимисоціально-економічними процесами в країнах колишнього соціалістичного таборустановище принципово змінилося. Потоки іммігрантів у розвиненізахідноєвропейські країни прийняли масовий характер, це викликало серйознустурбованість громадськості та політичного керівництва країн Співтовариства.
У цьому зв'язку,у країнах ЄС з усією гостротою встало питання щодо можливих наслідків цьогопроцесу для їх ринку робочої сили. Усвідомлюючи можливість появи серйознихдиспропорцій у використанні трудових ресурсів у випадку об'єднання національнихекономік, уряди країн ЄС обговорюють питання про припинення або значнеобмеження використання праці іммігрантів. На введення найсуворіших обмеженьнаполягають у першу чергу влади Німеччини, Франції та Великобританії, депроживає до 90 відсотків переселенців. Особливу наполегливість виявляєНімеччина, перед якою стоїть задача працевлаштування етнічних німців, щоприбувають з Східної Європи і з колишнього СРСР, а також зниження безробіття насході країни.
Фахівціімміграційних відомств держав-членів ЄС проаналізували також наслідки подій вЮгославії, громадяни якої дотепер продовжують залишати батьківщину, а такожпроблеми, пов’язані з албанськими біженцями. В узагальнених документах ізаписках парламентами і урядами країн ЄС була зроблена спроба дати прогнозрозвитку подібних процесів на континенті і визначити наслідки можливиханалогічних подій в державах Східної і Центральної Європи, у тому числі і українах СНД. На думку експертів, очікувана хвиля імміграції населення з цьогорегіону представляє серйозну загрозу політичній стабільності і досягнутомурівню добробуту Заходу.
До того жситуація загострюється тим, що до кінця 80-х років загальна чисельністьіммігрантів у країнах ЄС перевищила 12 млн. чоловік, а реальні темпи росту ВВПсповільнилася до 1-1,5 % на рік.
Тому питання проперегляд основних принципів імміграційної політики західноєвропейських державвимагає негайного розв'язання. Аналогічний підхід, на думку ряду західних експертів,необхідний при розгляді нових конституційних положень про надання захисту пополітичних мотивах.
До причин, щообумовили необхідність істотних змін в імміграційній політиці країн ЄС вартоприрахувати і те, що досить недвозначно було виражено ексканцлером ФРН Г.Колем: «Проблема імміграції виросла до такого масштабу, що може зробитисерйозний стримуючий вплив на весь процес західноєвропейської інтеграції».
Подібніпобоювання висловив і колишній прем'єр-міністр Великобританії Д. Мейджор назустрічі глав європейських держав у Люксембурзі: «Імміграція — як легальна, такі нелегальна вийшла на 1-ше місце в політичній повістці країн ЄС».
Зміст цих заявстає ясним, якщо взяти до уваги, що процес вільного переміщення капіталів ітехнологій, як це і передбачалося провідними західними економістами, викликавінший процес — модернізації виробництв у більшості країн ЄС. Внаслідок цього наєвропейському ринку праці став поступово наростати надлишок робочої сили. Цеприводить до росту соціальної напруженості у суспільстві, антиіммігрантськимнастроям і як наслідок, екстремістським проявам і расовим переслідуванням.
Аналізпрофесійного складу осіб, клопотання яких були задовільні, показує, щопереважна більшість являє собою кваліфіковану робочу силу, тобто вчені таінженерно-технічні працівники. Великі компанії, дослідницькі інститути,концерни та інші виступають з клопотанням про оформлення їм в’їзних віз,максимально скорочуючи процедуру розгляду відповідних заяв. Значно спрощеніімміграційні вимоги у відношенні «ключових робочих», до яких відносяться особи,що володіють технічними або спеціальними знаннями і досвідом. У цьомудиференційованому підході виражається чисто прагматичний інтерес західнихкраїн, спроба витягти максимум вигоди, на рубежі тисячоріч відбираючи потрібнікадри в загальному імміграційному потоці.
Особливузацікавленість у цьому виявляє Німеччина, яка хотіла б грати ведучу роль в управлінніміграційними процесами в регіоні. Це явно не влаштовує інші країни. Висунутийколишнім президентом Франції Ф. Мітераном на європейській конференції зміграційних процесів проект передбачає вирішення проблем міграції в інтересахусього загальноєвропейського простору, причому міжнародні-правові основирегулювання в цій сфері повинні бути вироблені в ході проведення форумів ОБСЄ. Принциповерішення, закладене в цьому проекті, досить просто: гармонізація імміграційноїполітики і виробітка єдиного підходу по регулюванню потоків іммігрантів приврахуванні інтересів усіх держав Співтовариства, тобто своєрідне квотуваннярозподілу висококваліфікованих кадрів з Східної Європи, України та інших країнСНД.
Таким чиномФранція має на меті не дати Німеччині скористатися перевагою географічноїблизькості з країнами Східної та Центральної Європи і стати «першим міграційнимфільтром», отримавши тим самим значної економічної і політичної переваги. Зокрема,німецькі підприємці, одержуючи доступ до більш дешевої кваліфікованої робочоїсили, виграють у конкурентній боротьбі, наприклад, з тією ж Францією.
В ціломуімміграційна політика країн ЄС, незважаючи на деякі розходження і національніособливості, характеризується в даний час наступними принципами: проведеннямполітики по обмеженню в'їзду в країну низько кваліфікованої робочої сили,боротьбою з нелегальною імміграцією, проведенням політики рееміграції.
Однією з основ усистемі безпеки, що компенсують керування внутрішніх меж ЄС ( як цепередбачається Шенгенською угодою), поряд із створенням Європола і Шенгенськоїінформаційної системи (СІС), є уніфікація національних правових норм країнСпівтовариства у відношенні іноземців, які знаходяться на їх території.Зазначена проблема була предметом серйозного аналізу в рамках ЄС, а ухваленнярішення по ним відбувалося в контексті Шенгенської, а пізніше і Маастрихтськоїугоди.
Важливим кроком урегулюванні імміграційної політики є підписана наприкінці 1990 року в Дублінідванадцятьма країнами ЄС Конвенція про право притулку та поводження з біженцями(Дублінська конвенція). Вона являє собою першу міжнародну угоду, яка даєбіженцю певні гарантії того, що його заява повинна бути розглянута владою тієїдержави, куди він її направляє. Для біженців, які проникли на територію ЄСнелегально, компетентною являється країна первинного в'їзду. Це правило не дієв тому випадку, якщо біженець перебував раніше в іншій державі ЄС і там подававклопотання про надання притулку.
Конвенціярегламентує також правила розгляду та обробки заяв про надання захисту,однозначно визначаючи, що ті хто звертається мають право подавати заяву тількив одній з країн, які підписали Конвенцію. Біженці одержують можливістьсамостійно визначати бажану країну притулку на всьому просторі Співтовариства.
Крім Дублінської конвенціїв регіоні діє також Конвенція про перетинання зовнішніх кордонів, якапередбачає координацію по питанню видачі віз і накладення санкцій на осіб, якінелегально перевозять людей, та не мають необхідних супровідних документів.
Однак проблемаперебуває в тому, що наявна міжнародна-правова база не відповідає сформованим уцьому регіоні реаліям. Внаслідок цього багато держав — членів ЄС починаютьодносторонні заходи відносно жорсткості національних законів про імміграцію танадання захисту, це привело до окремих, але дуже істотних невідповідностей ізраніше прийнятими міжнародними актами. Наприклад, через розходження впринципах, які застосовуються у країнах Співтовариства, та сама особа, щозвернулася з клопотанням про надання притулку, в одній із цих країн може бутивизнаною біженцем, а в іншій їй в цьому буде відмовлено. Через значнірозбіжності в законодавствах з питань в'їзду і перебування іноземців післяскасування прикордонного контролю всередині ЄС виникли додаткові складності порегулюванню в'їзду-виїзду. Без виробітки єдиного підходу при видачі візбудь-які суворі міри імміграційного контролю однієї з країн можуть бутиобійдені шляхом в'їзду на територію ЄС через країну з більш сприятливим режимомв її межах. Зокрема, до таких країн можливо віднести, наприклад, Австрію, яка всилу історичних причин, тісних економічних, політичних, культурних і іншихзв'язків має безвізовий в'їзд з деякими колишніми соціалістичними державами — Угорщиною, Чехією, Словаччиною. Таким чином, у іноземців є можливості безперешкодногопроникнення на територію ЄС через Австрійську Республіку.
На думкуекспертної ради країн ЄС, найбільш ефективним і універсальним методомрегулювання потоку біженців та іммігрантів являється введення уніфікованихв’їзних документів для всіх держав регіону. Це питання і стало ключовим пунктомШенгенської угоди. Система заходів для «ефективного прикордонного контролю івибіркового обмеження імміграції», названа «політикою контрольованоїімміграції», та була схвалена всіма країнами-членами Шенгенської групи у якостібази для спільних дій.
Під політикою«контрольованої імміграції» мається на увазі: гармонізація і розробленняєдиного поняття політичного притулку, а також норм і правил його надання;узгодження законодавств країн ЄС стосовно до іноземців взагалі, і доекономічних, етнічних і інших міграцій зокрема; визначення квот на робочі місцядля робочих мігрантів: уніфікація візової політики як у відношенні вільногопересування в межах ЄС країн-учасниць, так і в'їзду на територію державСпівтовариства та пересування в її межах громадян третіх країн. ПротоколиШенгенської Угоди передбачають ряд заходів для координації дій у цій області.
Водночас нинішняконцепція імміграційної політики ЄС все частіше зазнає критики. УЕвропарламенті серед представників лівих партій існує думка, що розробленізаходи, виключають можливість проникнення потенційного біженця в країнупередбачуваного притулку. Вони вважають, що необхідним є перегляд деякихположень, а можливо їх повне скасування. Але ця думка не знаходить широкоїпідтримки серед парламентаріїв.
У цьому зв'язкупевний інтерес представляють результати аналізу демографічної ситуації вкраїнах Західної Європи, що свідчать про те, що держави Співтовариствапотребують постійного притоку іммігрантів. Європейці тепер живуть довше і маютьменше дітей, в наслідок чого тягар утримання старих лягає на більш молодепокоління. Крім того, на думку американських дослідників Європа могла бприйняти значно більше переселенців. Наприклад, у країнах ЄС усього лише 2,3 %складають іноземці, у той час як у США – 3,7 %. Але навряд ці доводи приведутьдо змін в імміграційній політиці західноєвропейських країн, оскільки страхперед негативними наслідками масової імміграції, особливо зі Сходу, у даний часзначно сильніше, ніж розуміння необхідності постійного притоку визначеноїкількості іммігрантів.
Зовнішня трудоваміграція відноситься до одного з видів міжнародної міграції населення, якахарактеризується переміщенням робочої сили, як правило, з менш розвинутихекономічно в більш розвинуті країни на тимчасову роботу з наступним поверненнямна батьківщину.
2. Сучасна міграційна політиказахідних держав
Незважаючи на те,що уряд кожної країни суверенний у своєму праві визначати напрямки і ціліміграційної політики, при розробці комплексу заходів, які регулюють процесизовнішньої трудової міграції, доцільно притримуватися визначених правовихстандартів, закріплених у документах міжнародних організацій.
Ратифікуючиміжнародні конвенції країни, які регламентують процес трудової міграції, визнаютьпріоритет норм міжнародного права над національним законодавством, яке маєважливе значення як для самої країни з погляду її інтеграції у світовеспівтовариство, так і для мігрантів, чиї права за кордоном істотнорозширюються.
Вивчення тавикористання відповідних правових документів міжнародних організацій має великезначення стосовно українського законодавства, оскільки при формуваннінаціональної політики в області зовнішньої трудової міграції повинні бутивраховані вимоги міжнародних конвенцій.
У самомузагальному виді зміст міграційної політики визначається економічними,політичними і соціальними задачами, які стоять перед країнами. Водночасвироблення мети, концепцій і засобів міграційної політики носитьтериторіально-диференційований характер, що випливає, у першу чергу, ізположення країн стосовно спрямованості потоку трудових мігрантів. При цьомуміграційна політика країн імпортерів і країн-експортерів робочої сили маєзначні розходження.
Як правило,міжнародна міграція виникає при наявності значного контрасту в рівняхекономічного розвитку і темпах природного приросту країн, які приймають івіддають робочу силу. Тому географічними центрами імміграції є найбільшеекономічно розвинуті країни, такі, як США. Канада, Австралія, більшістьзахідноєвропейських країн, а також країни, де у зв'язку з бурхливим економічнимростом у результаті високих прибутків від продажу нафти спостерігаються масовіімміграції робочої сили (Бахрейн, Кувейт, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднаніАрабські Емірати).
Мета імміграційноїполітики може бути розглянутою в трьох аспектах: забезпечення захистунаціональної економіки від небажаного притоку трудових мігрантів як помасштабах, так і по якісному складу; рішення найбільше гострих проблем вобласті зайнятості населення в середині країни, що приймає, за рахунок гнучкогорегулювання чисельності іноземної робочої сили («експорт» безробіття);раціональне використання прибуваючих у країну трудових мігрантів в економічнихі політичних інтересах країни-імпортера.
При виборі концепціїміграційної політики велике значення мають національно-історичні особливостікраїни. Так, уряди країн Європейського співтовариства, ставлячи своєю метоюстворення єдиного, міжнародного ринку робочої сили, виходять із концепціїінтеграції. Для політики Сполучених Штатів Америки, Канади або Австралії більштиповою є концепція асиміляції, або натуралізації, тому що масовий приїздіноземної робочої сили в цих державах в основному збігався з процесомформування нації. Очевидно, що дана концепція не відповідала умовам ЗахідноїЄвропи з її історично сформованими націями і високою густотою населення.
Незважаючи наочевидні «вигоди» для підприємців країн, приймаючих у сучасних умовах концепціюротації, вона не може претендувати на офіційне визнання урядами країн ЄС, томущо її відрито недемократичні та адміністративні принципи суперечать ідеямінтеграції Західної Європи.
На прикладіНімеччини розглянемо, яким способом ідея інтеграції прийшла на зміну широкопоширеній концепції ротації іноземної робочої сили. Як показало соціологічнедослідження, проведене науково-дослідним інститутом ім. Ф. Еберта в 1994 р. уНімеччині, серед більшості обстежених груп робітників-іммігрантів частка осіб,що не планують повернення на батьківщину, досить висока і коливається в межах 6,7– 40,1 % .
Таким чином, усередньому кожний четвертий мігрант у Німеччині припускає залишитися в країніперебування. При цьому, як відзначають західноєвропейські дослідники, часткамігрантів, яка не планувала повернення на батьківщину, продовжує зростати не тількив Німеччині, але й у ряді інших країн Співтовариства.
Зросла кількістьдовгостроково працюючих у Німеччині (до 1990 р. у країні 52% мігрантівпроживали понад 8 років) це сприяло тому, що підприємці стали розуміти перевагивикористання на виробництві того самого контингенту мігрантів: робітники звикаютьдо специфіки підприємства, у підсумку підприємець економить на тому, що їх непотрібно наново навчати і вводити в курс справи[ ]. Поступово все більшеполітиків і економістів стали приходити до думки, що використання працііноземних робітників не відноситься до числа тільки тимчасового явища,пов'язаного з напруженим становищем на ринку праці і що в разі потребиробітників нелегко буде відправити на батьківщину.
Створення ЄСстало якісно новим етапом, який характеризується більш глибоким проникненнямдержави в проблеми міжнародної міграції, зростанням ролі міждержавних органів,що контролюють діяльність національних урядів. У співвідношенні міжнародноїміграції регулююча функція міждержавних органів виражається в цілеспрямованомувпливі не тільки на обсяги, але і на національно-державний склад залучаєморобочої сили.
Розширення числакраїн-учасниць ЄС приводило до все більшого поширення тенденції до інтеграції.У кінці кінців перемогла концепція інтеграції робочої сили, яка не передбачаєжорстких термінів перебування трудових мігрантів в країні приймання,припускається возз'єднання їх з сім'єю, залишає за ним певні права, полегшуєадаптацію в нових соціальних умовах.
В основіпрактичних рішень Ради ЄС з питань трудової міграції лежить ідея про те, щомасштаби імміграції повинні визначатися не чисельністю робочих на ринку праці,які шукають роботу, а реальними потребами національної економіки у робочійсилі.
В даний час урамках загального ринку робочої сили країн ЄС міграційна політика формуєтьсяпід впливом двох визначальних чинників:
• розглянута внедавньому минулому як «тимчасове явище», робоча сила трудових мігрантівзнайшла статус одного з важливих компонентів, що робить вплив на економіку,незалежно від стану господарської кон'юнктури в країнах-імпортерах;
• відбуваєтьсяпостійне збільшення середньої тривалості перебування мігрантів у країні, якаприймає робочу силу. Працюючий мігрант стає в більшій мірі довгостроковимжителем країни-імпортера, і сам змінює характер міждержавної трудової міграції.
Одночасно вміграційній політиці західноєвропейських країн намітилися значні зміни стосовнодержав, що не є членами ЄС. У результаті дії довгострокових чинниківекономічного, соціального і політичного характеру у середині 70-х роківсформувалася нова імміграційна політика у відношенні країн не членів ЄС, щовиражалася в наступному:
— був забороненийнеобмежений в'їзд іноземної робочої сили з метою працевлаштування, у зв'язку зчим зросло значення якісних характеристик трудових мігранті;
— почалосярозроблення заходів для скорочення чисельності мешкаючого в країнах-імпортерахіноземного населення;
— сталиприйматися заходи для соціальної інтеграції давно мешкаючих у країнііммігрантів.
Основні причинирізкої жорсткості імміграційної політики економічно розвинених країн пов'язаніз економічним спадом, зростом чисельності робочих іммігрантів, які перебуваютьу країні, у тому числі і членів їх сімей, високою концентрацією іноземців унайбільших промислових центрах.
На фоні посиленнятенденції до жорсткості імміграційного законодавства у відношенні країн, що неє членами ЄС, особливо помітною стала зміна пріоритетів у поглядах на проблемиміграції серед країн-учасників Європейського співтовариства, яка відбулася у80-ті роки. Саме в цей період стала втрачати свою актуальність суперечка проте, наскільки необхідно використовувати іноземну робочу силу в значнихмасштабах або краще взагалі від неї відмовитися. А у концепції міграційноїполітики все більше набуває значення принцип адаптації іммігрантів (не тількиробітників, але і членів їхніх сімей) до умов праці і життя в іншомусоціальному і політичному середовищі країни-імпортера робочої сили.
Таким чином, усучасній міграційній політиці формула « гуманізація імміграції», виражає собоюновий підхід національних урядів і органів ЄС до проблем міграції іноземнихробітників і їхніх сімей у відношенні країн-учасниць ЄС, поєднується зжорсткістю імміграційного законодавства у відношенні країн, що не є членамиСпівдружності.
Визначення цілейі концепції міграційної політики є основою для розробки системи заходів абозасобів, спрямованих на ефективне вирішення міграційних проблем, найбільше актуальнихдля сучасного етапу соціально-економічного розвитку. Класифікація засобів міграційноїполітики може здійснюватися по різноманітних критеріях: за їхнім утриманням(економічні, правові), за характером впливу на об'єкт управління(організаційні, адміністративні) і т.д. .
Структура таієрархія засобів здійснення міграційної політики має виражену національнуспецифіку, пов'язану з розмаїтістю конкретно-історичних, політичних,соціальних, економічних і т.п. умов розвитку країни. Водночас у комплексізастосовуваних різними країнами заходів можна виділити деякі характерні длябільшості з них підходи до регулювання процесу зовнішньої трудової міграції.
Найважливішоюметою імміграційної політики є захист національного ринку праці віднеконтрольованого притоку іноземної робочої сили, держави імпортера робочоїсили, тому широко застосовують заходи, направлені на запобігання імміграції іскорочення числа іноземної робочої сили в країні перебування.
До числа цихзаходів відносяться:
1. Припиненнянесанкціонованого законодавством в'їзду в країну (нелегальної імміграції).Нелегальна імміграція одержала широке поширення практично у всіхкраїнах-імпортерах робочої сили. Наприклад, у США, за різними оцінками,проживає біля 13 млн. незареєстрованих мігрантів.
Для боротьби знелегальною імміграцією широко застосовується метод депортації та інтернування іноземців,які незаконно проникли в країну. Так, у США в 1994 році було прийнятопрезидентське розпорядження №12473 про створення для незаконно прибулихіноземних таборів, куди вони повинні бути інтерновані. На дану акцію здержавного бюджету було асигновано 8 млн. 262 тис. доларів для будівництвадесяти таборів, розрахованих у цілому на 200 тис. осіб. Подібна депортація«нелегалів» проводилася аж до 1986 р., коли був прийнятий імміграційний закон«Симпсона» .
Положення нового законодавстває взаємодоповнюючими: надання права на легалізацію частини незаконнихіммігрантів супроводжується обмеженням нової нелегальної імміграції. Данийзакон ввів санкції проти підприємців, які укривають нелегальних іммігрантів — увигляді штрафу в розмірі від 250 до 10 тис. доларів або тюремного ув'язнення натермін до 6 місяців.
Здійснюютьсязаходи для зміцнення Служби імміграції і натуралізації (СІН) з метоюзабезпечення більш жорсткої охорони кордону. У 1994 р. уряд США приступив доздійснення програми, вартістю 550 млн. доларів, яка передбачає установку новихсистем радарного і телевізійного спостереження на деяких ділянках кордону зМексикою, збільшене число прикордонників.
Одночасно з посиленнямполітики стосовно нелегальних іммігрантів, законодавство США передбачає право налегалізацію для частини іноземців, це є гуманним актом і свідчить продемократичні тенденції в здійсненні сучасної імміграційної політики. Враховуючиінтереси великого агробізнесу, був зроблений виняток для сезоннихсільськогосподарських робітників. Легалізованими також вважалися ті іноземці,що могли підтвердити документально, що вони проробили в США біля — 90 днів іпрожили безвиїзно не менше 180 днів.
В даний часлегалізації незареєстрованих іммігрантів у США перешкоджає довгий рядбюрократичних перепон: одержання дозволу на конкретну трудову діяльність,розгляд клопотань про надання пільг, тяганина з судовим розглядом, затримки звстановленням квот, засвідчення про знання англійської мови та американськогозаконодавства.
У Великобританіївідповідно до цілого ряду законів про імміграцію державі були надані більшширокі повноваження по депортації і виселенню незаконно прибулих у країнумігрантів. Депортації, відповідно до британського законодавства, підлягають всіособи, якщо їх присутність розглядається яка «не є сприятливою суспільномудобробуту». Особи, що вважаються нелегальними іммігрантами, можуть бутивиселені в будь-який час і без зайвої бюрократичної тяганини.
Спроби ввестирізні форми імміграційного контролю розпочинають не тільки промислові центриПівночі. Аналогічним способом діють і «країни, що недавно встали на шляхпромислового розвитку». Наприклад, у 80-ті роки відбулося посиленняімміграційних процедур стосовно нелегальних іммігрантів у країнах Перськоїзатоки: збільшилося число відмов у проханнях про видачу дозволу на роботу,підсилилися поліцейські заходи проти іноземців, яки не мають належнихдокументів, значно виросли масштаби депортації.
Метод депортаціїшироко застосовується і у Нігерії. У період економічного підйому нігерійська владамирилися з присутністю у країні великої кількості нелегальних іммігрантів(точніше, що стали нелегальними після закінчення 90-денного терміну безвізовогоперебування в країні). Однак спад в економіці на початку 80-х років змусив урядНігерії посилити свій імміграційний контроль і здійснити масову висилкунелегальних іммігрантів, це торкнулося більш 2 млн. осіб.
Крім методівпрямого впливу на скорочення чисельності нелегальних іммігрантів, до якихвідноситься депортація і судове переслідування іноземців, які незаконнознаходяться в країні перебування, імміграційне законодавство містить такожзаходи впливу, що мають відношення до наймачів, використовуючих працюнелегальних іммігрантів, у виді штрафних і судових санкцій. Подібні міри широкопрактикуються в Нідерландах, Німеччині, Бельгії, Люксембурзі та ін. країнах.
Наприклад,відповідно до бельгійського законодавства, наймач, який використовує працюнеофіційних мігрантів, повинен крім штрафу в 500 тис. бельгійських франківоплатити витрати по відправленню іммігранта та членів його сім'ї набатьківщину. Крім того, у судовому порядку може бути закрита вся або частинакомпанії наймача. У Німеччині сума штрафу з іноземця, що працює без дозволу,складає від 500 до 1000 марок. Одночасно з цим з власника підприємства, що використовуєпрацю незареєстрованих іноземців, стягується штраф у розмірі 5 тис. марок .
Особливо суворізаходи приймаються стосовно посередників, які займається постачаннямнелегальних іммігрантів. Так, французьким законодавством за такий злочин передбаченепокарання позбавленням волі на термін від двох до п'ятьох років або накладанняштрафу від 10 тис. до 200 тис. франків.
У якості одного ззасобів здійснення обмежувальної імміграційної політики використовуються міри,спрямовані на скорочення чисельності іноземного населення, що перебуває вкраїнах-імпортерах.
Більшістькраїн-імпортерів робочої сили прийняли державні програми стимулюваннярепатріації офіційно зареєстрованих іноземців. На відміну від методу депортаціїі судового переслідування іммігрантів, заходи, спрямовані на стимулюваннярепатріації, не є чисто адміністративними, тут переважають економічністимулятори.
Прийняті програминосять селективний характер, тому що розраховані на заохочення репатріаціїтільки визначених категорій іммігрантів, а саме: осіб, національності яких єнебажаними для країни-імпортера; професій які не користуються попитом нанаціональному ринку праці і т.п. Дані програми передбачають спільне будівництвозасобами країн-імпортерів і експортерів робочої сили підприємств у країнахпоходження з використанням грошових заощаджень робітників-мігрантів. Результатомподібних заходів повинно було стати, з одного боку, уповільнення росту новоїеміграції, а з іншого боку — забезпечення робітниками місць визначеної частиниреемігрантів.
Прикладом такогоспівробітництва є Німеччина і Туреччина, які підписали двосторонню угоду простворення кооперативів розвитку, а в подальшому й акціонерних товариств ізпритягненням коштів працюючих у Німеччині турецьких громадян. У Нідерландахтакож розроблений державний проект, розрахований на стимулювання від'їздуіноземців із країни і забезпечення їх зайнятості на батьківщині, що передбачаєнадання кредитів робочим мігрантам, які бажають відкрити, власні невеликіпідприємства на батьківщині. У рамках даної програми в Югославії був створенийспеціальний фонд для фінансування зайнятості в економічно відсталих районахмасової еміграції.
Закон проробітників-мігрантів, прийнятий в Австрії. Закон передбачає, зокрема, щогастарбайтери можуть бути прийняті на австрійські підприємства лише в томувипадку, якщо не постраждають інтереси австрійських робітників з поглядунадання їм робочих місць і створення необхідних умов праці. Іноземцям може бутивідмовлено в прийомі, якщо в тієї або іншій галузі економіки або вадміністративному районі вже зайняте велике число мігрантів.
Незважаючи нажорсткість імміграційного законодавства і посилення заходів, направлених назахист національних ринків робочої сили від притоку неконтрольованих потоківмігрантів країни імпортери постійно відчувають потребу в обмеженому притоціробочої сили визначеного кількісного і якісного складу. Відповідно до даноїмети міграційної політики можна виділити заходи, направлені на регулюваннячисельності і якісного складу прибуваючих трудових мігрантів.
Що стосуєтьсярегулювання якісного складу прибуваючих мігрантів, в інтересахкраїни-імпортера, скорочення чисельності трудящих мігрантів у приймаючихкраїнах, супроводжується одночасним зростанням вимог до їхнього якісногоскладу. Регулювання складу прибуваючих мігрантів здійснюється за рахунокактивного використання державою селективної функції міграції, за допомогою якоїможна впливати на якісний склад населення і трудових ресурсів країни внеобхідних напрямках у даний історичний період.
В імміграційнійполітиці країн спостерігається велике число різноманітних ознак, щодо якихрегулюється якісний склад трудящих іммігрантів, а саме:
— наявністьдефіцитної професії на національному ринку праці. Відповідно до американськогозаконодавства 6 основних груп (преференцій) іммігрантів, які можутьрозраховувати на першочергове одержання в’їзної візи, виділяються дві, що маютьбезпосереднє відношення до трудящих іммігрантів. До них відносяться: особивизначених професій, в яких є потреба на ринку праці США в даний момент;представники рідких професій; фахівці високого класу або наділені винятковимталантом; робітники (кваліфіковані і некваліфіковані), що претендують навакансії, які не заповнюються громадянами США (як правило, це мало оплачувані,не престижні, важкі або шкідливі для здоров'я види робіт). Автори цьогоамериканського імміграційного законодавства вважають, що припливвисококваліфікованої робочої сили буде сприяти розвитку передовихвисокотехнологічних галузей промисловості і тим самим збільшить конкурентноздатністьамериканської продукції на міжнародному ринку;
— наявністьосвіти або кваліфікації, визнаної в країні імпортері. Про високі вимоги доякості прибуваючої робочої сили свідчить необхідність проходження процедуривизнання наявних у мігранта документів про освіту або професійну підготовку.
Проблемапорівнянності професійних дипломів виникла в зв'язку з посиленням міграційкваліфікованих фахівців. Тому в Європейському співтоваристві було прийнятерішення, відповідно до якого, починаючи з 1991 р. на всій території ЄСпризнаються всі дипломи про вищу освіту, отримані в одній із країн-членів. Дипломи,отримані в третіх країнах (які не входять у ЄС), можуть бути визнані за умови,що їх власники як мінімум три роки працювали за даними дипломам в одній з країнЄС. Для вирішення про остаточну порівнянність дипломів був вироблений рядкритеріїв, одним із яких, наприклад, є вимога одержати вищу освіту будь-якоготипу протягом не менше 3 років. Крім цього, з недавнього часу діють секторальнідирективи визнання дипломів, що включають докладний перелік професій і галузей,де дипломи признаються рівноцінними у всьому просторі ЄС, і де потрібнообов'язковий мінімум додаткового навчання.
міграційнаполітика європейський держава
3. Положення,що регламентують порядок в'їзду громадян 3-х країн на територію будь-якоїдержави ЄС
Деякі положення,що регламентують порядок в'їзду громадян 3-х країн на територію будь-якоїдержави ЄС, вже погоджені і прийняті:
а) підписавшиугоду країни зобов'язуються надавати право подавати на розгляд заяви щодополітичного захисту всім іноземцям на своїй території. Кожний хто звертається,одержує гарантії, що його заява буде розглядатися однією з держав-учасниківУгоди, і цей розгляд буде відбуватися відповідно до принципів Женевської конвенції1951 р. і Нью-йоркського протоколу 1967 р.;
б) відповідно до Угодине допускається повторна подача заяви про надання притулку у випадку відхиленняйого однією із країн-учасниць Шенгенської угоди. Іноземець, який не одержав дозволу,автоматично позбавляється права на проживання в інших країнах-учасницях.Передбачається створення спеціального регістра, винесеного за рамки банку данихСІС;
в) за Згодоюкожна з держав зобов'язана приймати назад осіб, які подали заяву з проханнямпро надання притулку і які виїхали тимчасово в сусідню державу, що є учасникомШенгенської угоди.
Заходи длякоординації політики в цій області включають:
— обмінінформацією про становище в країнах — джерелах мігрантів;
— співробітництвопосольств держав-членів Шенгенської угоди в країнах, де особливо сильніеміграційні тенденції;
— взаємний обмінстатистичними даними, зокрема, про великі групи біженців;
— поділфінансових витрат при депортації.
Комітетом зімміграційних питань, куди входять міністри внутрішніх справ і керівники імміграційнихслужб країн ЄС, була проведена підготовча робота з вироблення загальнихкритеріїв і єдиних правил розгляду візових клопотань. Комітет визначив видидокументів, по яких може видаватися віза і національні служби, уповноваженізайматися їх оформленням. Була встановлена єдина форма «шенгенської візи», їїзміст, терміни дії, розміри зборів за її видачу, порядок продовження термінудії. Комітет погодив єдиний список держав (понад 110), громадянам якихнеобхідно одержання візи для в'їзду в країни Шенгенської угоди, а також списокосіб, в'їзд яких небажаний через різні причини. Були також розроблені заходидля спільної боротьби з підробками віз і паспортів.
Відповідно доУгоди особа, що клопоче щодо одержання в’їзної візи, зобов'язана:
— звернутися в консульськепредставництво тієї країни Шенгенської угоди, на території якої знаходитьсяосновна мета поїздки;
— дати необхідніроз'яснення при порушенні клопотання щодо видачі в’їзної візи;
— додати наступнідокументи:
закордоннийпаспорт, з дійсним терміном ;
запрошення абовиклик;
медичнийстраховий поліс;
проїзні квитки (вобидва кінці), страховий поліс на автотранспорт і т.п.;
підтвердженнярезервування номера в готелі;
довідку про те,що всі витрати по перебуванню бере на себе сторона, яка приймає;
документи, щопідтверджують наявність коштів для існування (банківські й інші гарантії);
- з'явитисяза запрошенням для особистої бесіди (при необхідності).
При видачі візивизначальним є дотримання 2-х основних принципів: забезпечення безпеки країнСпівтовариства і припинення нелегальної імміграції. Громадяни третіх країнможуть одержати візу уніфікованої форми для в'їзду в країни Співтоваристватерміном до 3-х місяців, дійсної у всіх країнах Угоди.
Процедурарозгляду клопотань включає: перевірку клопотання про видачу візи; індефікуванняособистості заявника щодо з'ясування відповідності по наданим документам;перевірку наданих документів, які засвідчують особистість, по обліках СІС яквикрадені, загублені та інші. Вони повинні бути дійсні для в'їзду на територіюкраїн-учасниць Шенгенської угоди, а також термін їх дії не повинен бути менше3-х місячного терміну дії візи.
В певнихситуаціях мають місце і інші види перевірок, наприклад, підтвердження місцяпроживання і наявності родинних і інших зв'язків у країні виїзду.
З застосуваннямШенгенської угоди вперше ціла група держав регламентує процедуру перевіркиіноземців, що оформляють в’їзну візу на територію Співтовариства. Країни-учасницізалишають за собою деякі права на самостійні рішення з урахуванням сформованихтрадицій і національних особливостей, які не суперечать Шенгенській угоді.
Особливе значенняв даному питанні набуває організація обміну інформацією та узгодженості дійзакордонних представництв країн. У першу чергу це стосується питань практичноївидачі віз і рішення виникаючих при цьому проблем. Передбачається також обмінінформацією про тенденції політичного та економічного розвитку в країнах,вихідці з який можуть стати потенційними іммігрантами.
Одержання візиможливо в будь-якому закордонному представництві держав, що підписалиШенгенську угоду, незалежно від того, в яку з них здійснюється початковийв'їзд.
У випадку більштривалого перебування (більш 3-х місяців) і влаштуванні на роботу в одній ізкраїн Угоди, оформляється національна віза, одержати яку можна в посольствітієї країни, де має намір перебувати заявник.
Таким чином,імміграційна політика країн ЄС базується головним чином на контрольних іобмежувальних заходах. Особливе місце в їхньому ряду займають проблеми контролюза міжнародними транспортними перевезеннями населення, що мігрує і питаннядепортації біженців, які стали в останні роки дуже серйозною політичною,юридичною і економічною проблемою.
Однак, на думкуекспертів Комітету з імміграційної політики ЄС, контроль на зовнішніх кордонахСпівтовариства не забезпечує необхідний рівень безпеки. У зв'язку з цим країниЄС вже найближчим часом будуть змушені повернутися до подальшого вивчення цієїпроблеми. Так, не виключена можливість розробки нових варіантів концепціїімміграційної політики ЄС і інших підходів до її реалізації в рамках «ЄдиноїЄвропи», причому вони будуть спрямовані насамперед на подальше обмеженняміграційних потоків у країни ЄС.
4. Проблемаспільного вироблення міграційної політики
Проблемаспільного вироблення міграційної політики гостро постала перед державами –членами ЄС відносно недавно. На початкових етапах інтеграції в засновницькихдоговорах лише закріплювалася серед інших свобода пересування робочої сили врамках єдиного європейського ринку. З підписанням Договору про створенняЄвропейського Союзу було значно розширено нормативно-правову базу щодо спільнихзаходів з регулювання міграції, реагування на проблеми біженців, нелегальноїміграції та деякі інші проблеми в досліджуваній галузі. Лише в Амстердамськомудоговорі окрему частину присвячено свободі пересування, притулку та імміграції.Спеціальним протоколом договору до права ЄС інтегровано Шенгенськідомовленості. І з цього часу єдина політика у сфері міграції повинна булавключати в себе: справедливий розподіл витрат; спільні стандарти допуску членівсімей іммігрантів і працівників-мігрантів; спільні стандарти допомоги біженцям;забезпечення рівності прав громадян та іноземців; полегшення доступу догромадянства; підвищення рівня участі іноземців у політичному житті;недопущення дискримінації у працевлаштуванні та умовах проживання.
ТакожАмстердамський договір закріплював право інституцій ЄС приймати у сферіміграції обов’язкові для держав – учасниць рішення, і дану сферу переміщували зтретьої до першої опори, що давало змогу спростити процес прийняття рішень. У2002 р. затверджено план запровадження спільної охорони зовнішнього кордонуЄвропейського Союзу та започатковано пілотний проект спільного патрулювання наСередземному морі.
Окремою сферою успільній міграційній політиці постала проблема інтеграції іммігрантів у суспільствокраїни-перебування, і хоча політику щодо інтеграції здійснюють національніуряди, проблему визнано як спільний інтерес Європейського співтовариства.
Восени 2005 р.Брюссель знову повернувся до обговорення спільної міграційної політики через пожвавленняміграційних потоків з африканських держав. Даній проблематиці було присвяченопозачергову
зустріч міністрівюстиції і внутрішніх справ держав – членів ЄС. За результатами зустрічі було розробленопрограму дій, яка була узгоджена з урядами Іспанії та Марокко як державаминайбільш зацікавленими у вирішенні проблеми.
У листопаді 2007р. відбулося чергове засідання Ради ЄС з питань міграції. У висновках,складених за результатами засідання, зазначалося, що міграція, керовананалежним чином, може сприяти більш тісним зв’язкам між країнами походження,країнами транзиту та призначення, допоможе відповісти нинішнім і майбутнімпотребам ринку праці і сприятиме розвитку всіх країн.
Рада міністрів закликалаЄвропейську Комісію разом з країнами – членами ЄС у ході діалогів з третіми країнамипродовжувати зусилля щодо інтеграції питань міграції в національні стратегіїрозвитку. Також черговий раз було підкреслено необхідність захисту правмігрантів, включаючи права на пошук притулку та ефективний захист переміщенихосіб.
Окрему увагуміністри держав Європейського Союзу звернули на проблеми “відпливу мізків”, наголосившина необхідності перетворення “відпливу” у “прибуток від мізків”, у тому числішляхом “циркуляції мізків” у ключових секторах, включаючи освіту та охоронуздоров’я, а також уникнення цілковитого виходу інтелектуалів з ключовихсекторів економіки як у країнах походження мігрантів, так і у країнахпризначення.
Відповідно доузгоджених позицій механізми реалізації спільної міграційної політики в рамкахЄС включають такі інструменти: обмін інформацією про становище у країнах –джерелах мігрантів; співробітництво посольств держав – членів Шенгенської угодив країнах, де особливо сильні емігрантські тенденції; обмін статистичнимиданими з визначених проблем, зокрема про великі групи біженців; поділ фінансовихвитрат при депортації.
Разом з тимміністри звернули увагу на необхідність подальшого розвитку країн, з якихпоходять мігранти та проведення європейської міграційної політики. Задля цьогоРада міністрів пропонує втілити в життя такі фінансові інструменти, як“Тематична програма міграції та притулку”, “Інструмент співпраці з розвитку”,“Інструмент для стабільності”, “Інструмент європейського сусідства тапартнерства”, “Інструмент допомоги перед набуттям членства в ЄС та Європейськийфонд розвитку” .
Аналізуючирозвиток спільної міграційної політики Європейського Союзу, доходимо висновку,що провідними тенденціями є створення умов регіональної безпеки шляхом боротьбиз нелегальною міграцією та заохочення іммігрантів з високим рівнем кваліфікаціїдля перетворення ЄС на висококонкурентоспроможний центр світової економічноїсистеми. Країнами-членами вже досягнуто угоди про спрощення процедури прийомунаукових кадрів з третіх країн. Демографічна ситуація в Європі спонукає державиконтиненту і до активної політики щодо міграції некваліфікованих сезоннихпрацівників.
У сучасній Європівільне пересування людей є безперечним правом і ознакою демократії, та все ж нашляху становлення спільної міграційної політики залишається багато перепон.Держави-члени неохоче передають дану галузь до компетенції Брюсселю. Спільнаміграційна політика в рамках Європейського Союзу вже пройшла початкові етаписвого становлення і значно динамізувалася на сьогодні, що пояснюється великоювзаємозалежністю держав-членів, потребами регіональної безпеки та єдиногоекономічного простору.
5. Спільнаміграційна політика ЄС в контексті Євро інтегральних устремлінь України
Визначено впливпроцесу становлення спільної міграційної політики Європейського Союзу наУкраїну, проаналізовано нормативно-правову базу визначеної галузі. Досліджено,як формування міграційної політики в рамках єдиного європейського просторувпливає на процес вироблення та реалізації вітчизняної політики у даній сфері.
Проблемиміграційної політики європейських держав у загальному контексті висвітлювали усвоїх працях такі вітчизняні науковці, як І. Грицяк, В. Муравйов, О. Сушко, О.Чалий. На жаль, у науковій літературі недостатньо висвітлено процес формуванняспільної міграційної політики ЄС. Це зумовлено тим, що процес гармонізаціїміграційного законодавства та менеджменту в рамках Європейського Союзурозпочався відносно недавно. Але дана проблематика є надзвичайно актуальною дляУкраїни як безпосереднього сусіда ЄС і країни, яка прагне повноправногочленства в цій міжнародній організації.
Входячи зпроведеного автором аналізу історіографічної бази даної розвідки, зазначимо, щов українській науці мало уваги приділено формуванню спільної міграційноїполітики ЄС, її основним етапам упровадження.
Майже поза увагоюнауковців залишилися проблеми впливу сучасних тенденцій у цій галузі на Українуяк безпосереднього сусіда Європейського Союзу. Недостатньо вивчено досвід європейськихдержав у галузі міграційного менеджменту та можливості запровадженняєвропейських стандартів при подальшому вдосконаленні українських інструментівдержавної політики в галузі міграції. На окрему увагу науковців заслуговуєсфера розвитку співробітництва України з державами – членами ЄвропейськогоСоюзу в галузі міграції, проблеми біженців тощо.
Останнім часомкількість людей, які перетинають кордони в пошуках кращої долі, різко зростає.Таким чином, на початку XXI ст. один з тридцяти п’яти жителів планети –мігрант. На основні механізми державної політики України в галузі міграціїзначний вплив справили попередні здобутки та помилки радянського періоду нашоїдержави. У Радянському Союзі дослідження міграції стосувалися тих формміграційної політики, які були пов’язані із зайнятістю населення та відповідноз перерозподілом трудових ресурсів. Міграційна політика як частина діяльностідержави тісно пов’язувалася з політикою розміщення продуктивних сил, житловогобудівництва, відтворення населення тощо.
Державнаміграційна політика є системою концептуально об’єднаних засобів, за допомогоюяких держава, а також її суспільні інститути, дотримуючись визначенихпринципів, прагнуть досягнення цілей, які повинні відповідати і сучасному, імайбутньому етапові розвитку даного суспільства. Слід зазначити, що більшістьдослідників, розглядали міграційну політику як частину демографічної політики. Головнимицілями міграційної політики можна назвати такі:
1. Активізаціяімобільної міграційної рухливості населення, що швидко зростає, щоб на ційоснові істотно підвищити ступінь реалізації спроможності до переселення.
2. Підвищеннярівня приживаності новоселів у районах інтенсивного економічного освоєння, деще не здійснений процес формування постійного складу населення.
3. Раціоналізаціянапрямків і масштабів територіального переміщення населення з метою досягнення раціональнихспіввідношень у джерелах демографічної динаміки.
Міграційнаполітика є комплексом заходів, які відносяться до сфери державного управління,і включають процес прийняття рішень, який врегульовано правовими нормами,контрольований представницькою владою і спрямований на впорядкуванняміграційних процесів. Виходячи з аналізу форм і засобів, необхідно підкреслити,що міграційна політика є сукупною частиною напрямків зовнішньополітичної,економічної, демографічної, соціально-інтеграційної, соціально-культурної, правовоїта іншої діяльності держави.
До основнихфункцій державної міграційної політики міграційної політики відносять такі:
1. Функціярегулювання міграційних процесів, бо міграційна політика здійснює комплекснийвплив на міграційні потоки з метою їхнього упорядкування, через створеннявідповідних соціально-економічних умов, прийняття законів і підзаконних актів,з метою дотримання внутрішньополітичних інтересів України, а у зовнішньополітичнійсфері – за допомогою двосторонніх і багатосторонніх договорів – урегулювання загальнихпроблем міграції у світі.
2. Функціяраціоналізації протиріч, що виникають, яка реалізується через пошукконсенсусних рішень у конфліктних ситуаціях, що виявляються у зменшеннісоціальної напруженості серед різних категорій мігрантів при дотриманнідержавних інтересів України.
3. Інтегративнафункція державної міграційної політики. У внутрішньополітичному аспекті здійснюєтьсячерез процес включення змушених мігрантів в українське суспільство, охоплюючиодержання ними громадянства України, а також сприяння в облаштованості нановому місці проживання, створення робочих місць, іншої соціальної підтримки. Узовнішньополітичному аспекті інтегративна функція державної і граційноїполітики здійснюється через співробітництво з окремими державами, міжнародними урядовимиі неурядовими організаціями, фондами з метою захисту прав мігрантів, а такожзапобігання і припинення нелегальної міграції.
4. Функціямобілізації людських ресурсів державної міграційної політики є втіленнямсоціальної динаміки. Дана функція дозволяє використовувати міграційну політикуяк важливий чинник у відновленні соціуму.
Указом ПрезидентаУкраїни від 24 травня 2000 р. “Про основні напрями соціальної політики до 2004 року”було визначено пріоритетні напрями – регулювання міграційних процесів, до якихналежать: сприяння репатріації вихідців з України та їхніх нащадків, поверненнядепортованих за національною ознакою, захист соціально-економічних інтересів іправ українських працівників-мігрантів, надання права на притулок і захистбіженців. Вищезазначеним указом визначалось завдання щодо створення правових і соціально-економічнихзасад регулювання зовнішньої трудової міграції, збереження трудового та інтелектуальногопотенціалу держави, завершення формування законодавства з питань міграції та вдосконаленнясистеми органів виконавчої влади, які здійснюють управління міграційнимипроцесами. Найгострішу міграційну проблему сьогодні становить не лише вимушенаміграція і повернення людей на батьківщину, а й трудова міграція громадянУкраїни за кордон, що супроводжуватиметься “відпливом мізків”. Це створюєзагрозу значних втрат трудового та інтелектуального потенціалу нації. Черезвисокий рівень безробіття в Україні та відсутність чи недієвість чиннихміждержавних угод про взаємне працевлаштування українці змушені звертатися докомерційних структур, які провадять посередницьку діяльність ізпрацевлаштування за кордоном. Такі структури не несуть правової відповідальностіза невиконання своїх зобов’язань. Канали нелегальної міграції активновикористовуються транскордонною злочинністю для торгівлі людьми, контрабандинаркотиків і зброї. Зростання обсягів нелегальної міграції в Україні сприяєпогіршенню загальної криміногенної ситуації.
У 2001 р.Верховною Радою України прийнято Закони України “Про громадянство”, “Проімміграцію”, “Про біженців”. У січні 2002 р. Україна приєдналася до Конвенції іПротоколу ООН про статус біженців. Кабінет Міністрів України затвердив Програмурегулювання міграційних процесів, розроблену Державним комітетом України усправах національностей і міграції за участю зацікавлених міністерств івідомств. Стратегічними завданнями цієї програми стали такі: завершенняформування нормативно-правової бази з питань міграції, визначення концепціїстворення скоординованого адміністративного механізму державного регулюванняміграційних процесів і забезпечення його впровадження й ефективногофункціонування, забезпечення захисту прав осіб, яким надано статус біженців чипритулок в Україні, сприяння процесу репатріації в Україну вихідців з Українита їхніх нащадків, створення правових і соціально-економічних засад регулюваннятрудової міграції, розвиток міжнародного співробітництва у сфері міграції.
Для ефективноїреалізації цих основних завдань передбачено здійснення низки заходів. Зокрема,з метою вдосконалення національної законодавчої бази з міграційних питаньдоцільно розробити нові законопроекти, що визначали б основні засади державноїміграційної політики України, запроваджували б додаткові форми захисту вУкраїні осіб, які вимушено залишили свою країну, а також посилювали б відповідальністьза порушення законодавства з питань міграції. Окрім цього, вищезазначеноюпрограмою передбачено розробити проекти нормативно-правових актів, яківрегульовували б процеси трудової міграції та визначали б порядок використанняв Україні іноземної робочої сили з метою захисту національного ринку праці,забезпечували соціальний захист громадян України, які працюють за її межами. Міграційнаслужба займається питаннями регулювання міграційних процесів, виходячи з джерелїх виникнення. Тому найпершим завданням такої служби є відпрацювання політикидержави, спрямованої на використання на користь України інтелектуального,трудового та економічного потенціалу мігрантів. Поряд з цим виробляються заходищодо створення всередині держави умов для превенції незаконної міграції, тобтотакого становища, за яким в Україну буде невигідно та безперспективнонамагатися потрапити нелегально. В усіх розвинених європейських державахвикористовується програма припинення незаконної міграції шляхом вжиттязапобіжних заходів, виявлення та видворення незаконних мігрантів з території держави.
Пріоритетниминапрямками співпраці України з ЄС у сфері міграції можна визначити такі:запобігання нелегальній міграції, торгівлі людьми, забезпечення безпекикордонів. Окремо стоїть проблематика інтеграції іммігрантів, спрощення порядкутрудової міграції, умови захисту прав та інтересів громадян України закордоном, розширення можливостей працевлаштування в країнах ЄС. Під чассвітової кономічної кризи все це має для України не тільки політичне, а йвелике соціально-економічне значення.
До проблемукраїнсько-європейської співпраці в галузі міграції слід віднести такі:запровадження більш відкритої імміграційної політики посилюватиме привабливістьЄС для потенційних мігрантів з України, особливо висококваліфікованих кадрів ітому вимагатиме активізації зусиль зі скорочення еміграції, поверненняемігрантів на батьківщину; правова проблема полягає в тому, що розгалужене ідеталізоване законодавство у міграційній сфері потребує в процесі інтеграції доЄС його повної імплементації та досягнення відповідності європейськимстандартам.
Створення єдиногоміграційного простору в рамках ЄС є надзвичайно важливим для України, оскількивона прагне стати інтегрованою частиною цієї організації та з огляду насучасний стан міграційних потоків – сотні тисяч українців працюють, навчаютьсяв Європі, через територію нашої держави проходять шляхи нелегальних мігрантів.Беручи до уваги вже окреслені та багато інших проблем, Україна має великийпотенціал розвитку двостороннього та багатостороннього співробітництва з ЄС тадержавами-членами в галузі міграції. Дана проблема заслуговує на увагунауковців та аналітиків з метою аналізу напрацьованого досвіду та наданняпрактичних рекомендацій щодо шляхів вирішення наявних питань, визначенняперспективних напрямів спільних зусиль, удосконалення нормативно-правової базитощо.
Висновки
Одним знайважливіших чинників забезпечення загальних прав людини і громадянина єсвобода пересування. Це необхідна умова реалізації духовного, культурного,ділового та й будь-якого іншого потенціалу особистості. Тому увага суспільствадо діяльності держави у цій сфері завжди є пильною. Сучасні міграційні процесигромадян пов’язані з національними інтересами. Вони впливають на стан яквнутрішнього, так і міжнародного авторитету держави в нових умовах. Українаповинна об’єднати зусилля з європейськими колегами, щоб налагодити дієвусистему координації міграційними процесами і спільно проводити акції поборотьбі з міжнародними кримінальними групами, які мають шалені прибутки віднелегальної торгівлі людьми та наповнення дешевою і безправною робочою силоютіньового ринку праці. І водночас, українська влада має подбати про захист правукраїнських заробітчан, які стали учасниками великої економічної гри під назвою«велике переселення трударів» за умов глобалізації економічних процесів. Можнапередбачити, що під впливом приєднання до ЄС держав-сусідів стимулюватиметьсяпоступове долання соціально-історичних, політичних, культурних, релігійних,мовних та інших можливих розходжень між українськими етнотипами шляхомзапозичення сучасних європейських „соціальних зразків”. Свобода пересуванняукраїнських громадян потребує цілеспрямованої діяльності держави щодо їїзабезпечення. „Прогрес на цьому шляху вимагає політичної волі, значних зусиль ічасу”.
Списоквикористаної літератури
1. О.А.Малиновська; Україна, Європа, Міграція: Міграції населення України в умовахрозширення К., Бланк-Прес, 2004, 171 с
2. УказПрезидента “Про Державний комітет України у справах національностей таміграції”: станом на 13 вересня 2001 р. № 836/2001 // Урядовий кур’єр. – 2001.– 20 верес.
3. Договор осоздании Европейского Економического Сообщества: [сб. междунар. правовых док.,регулирующий вопр. миграции] / Междунар. орг. по миграции. – М., 1994. – С.278–284.
4. ЧеховичС. Б. Питання вдосконалення порядку нормативно-правового регулюванняміграційних процесів в Україні / С. Б. Чехович // Державно-правова реформа вУкраїні. – К., 1997. – С. 18.
5. http://www.ji.lviv.ua
6. http://8emc.mvc-expo.com.ua/uk/press-releases/
7. http://bibl.kma.mk.ua/