Військово-промисловий комплекс України проблеми і перспективи конкурентноздатності

РЕФЕРАТ

на тему:

Військово-промисловий комплекс України:

проблеми і перспективи конкурентноздатності

План

1. Мета роботи

2. Постановка проблеми

3. Аналіз проблеми

4. Пропозиції до розв’язання проблеми

5. Обгрунтування пропозицій та вибір альтернатив

6. Здійснення пропозиції урядовими та неурядовими організаціями

7. Необхідні ресурси та умови

8. Висновки

Список використаної літератури

1. Мета роботи

У процесі здійснення переходу до ринкової економіки в Україні склався вимушено високий ступінь відкритості економіки в аспекті залежності економічних процесів всередині країни від зовнішніх економічних чинників. Ця підвищена відкритість поєднується з недорозвиненими механізмами функціонування відкритого до зовнішнього світу господарства, що об’єднують загальну інституційну основу відкритої ринкової економіки, інфраструктуру зовнішньоекономічної діяльності, державне регулювання. Внаслідок цього підвищена відкритість призводить і до підвищеної вразливості національної економіки, формування переважно однобічної залежності від світового господарства за відсутності належного впливу на його умови в зворотньому напрямку. Враховуючи це, стратегічним завданням української зовнішньої політики має бути перетворення країни з об’єкта на впливовий суб’єкт міжнародних відносин.

У цьому аспекті розвиток військово-промислового комплексу може мати, по-перше, неабиякий позитивний вплив на внутрішню ситуацію в державі, а по-друге, - бути однією з провідних складових забезпечення національних інтересів. У політичному плані продаж озброєння та військової техніки у ряді випадків використовується країнами-експортерами як інструмент прямого впливу на перспективи розвитку воєнно-політичного стану у різних регіонах світу, на зовнішньо-політичний курс окремих країн-імпортерів, а також на їхню військово-технічну політику.

Виходячи з вищеназваного, мета цієї роботи – спробувати окреслити експортний потенціал України щодо продукції військового призначення , визначити місце України на світовому ринку озброєнь, проаналізувати наскільки конкурентоспроможним є військово-промисловий комплекс України, визначити основні перепони в нарощуванні Україною експорту свого озброєння та військової техніки та сформулювати пропозиції щодо розв’язання наявних проблем.

2. Постановка проблеми

Основною характеристикою сьогоднішньої ситуації на ринку озброєння є його депресивний стан. Упродовж останніх років відчутно скорочуються трансферти озброєння в світі.

Трансферти озброєнь в Європу продовжують скорочуватися головним чином через різке зменшення витрат на оборону, в тому числі на закупівлю озброєння та військової техніки. Це пояснюється зміною стратегічної ситуації після закінчення “холодної війни”, що унеможливило масовану та безпосередню загрозу для європейських держав, а також необхідністю фінансової стабілізації в умовах жорстких монетарних вимог, які мають виконати країни Європейського Союзу в процесі переходу до єдиної європейської валюти. Тому зменшеня військових бюджетів європейськими урядами розглядається як один з головних засобів зниження бюджетних дефіцитів. Скороченя військових бюджетів як країн-виробників, так і країн-імпортерів озброєння та військової техніки стало важливим чинником зменшення трансфертів та посилення конкуренції на ринку озброєння.

Тенденція до зниження військових витрат у країнах – основних виробників зброї тривала до останнього часу. Це зниження позначилося на закупівлі нових зразків озброєння відчутніше, ніж інші види військових витрат. Відповідно і світове виробництво озброєння та військової техніки продовжує зазнавати серйозних труднощів. Хоча США та Росія вже планують підвищити рівень військових витрат.

Ще одним чинником згортання ринків озброєння більшості краін-імпортерів озброєння та військової техніки є курс на активний розвиток власної промисловості (Бразилія, ПАР, Індія, Індонезія).

На зменшення обсягів ринків озброєння суттєво впливає збільшення потоку озброєння та військової техніки, що надходить на світовий ринок в результаті скорочення зройних сил країн НАТО та колишніх учасників Організації Варшавського договору. Через це зменшився загальний обсяг замовлень на придбання нової зброї.

Одним із головних чинників, які знижують попит на основні види озброєння та військової техніки на світовому ринку, стала насиченість ринків країн, що розвиваються, внаслідок великих закупівель зброї цими країнами у 70-ті роки. До початку заміни цього потужного військового арсеналу потрібен певний , досить значний період у часі, аж поки не виникне потреба відповідно збільшити кількість контрактів на модернізацію застарілої техніки, а отже, на поставки запасних агрегатів, приладів та блоків.

Поряд з цим спостерігається зменшення кількості надійних фінансово спроможних покупців, що пов’язано із погіршенням фінансового стану багатьох країн-імпортерів.

Різноспрямований процес (збільшення кількості постачальників зброї та зменшення кількості потенційних покупців) суттєво підсилить конкурентну боротьбу на світовому ринку озброєння та неминуче призведе до звуження ринку збуту української військової продукції.

Саме ці тенденції світового ринку озброєння є основною проблемою для розвитку вітчизняного військово-промислового комплексу, що впливає на його регіональну і глобальну конкурентоздатність. Їх я і спробую проаналізувати.

3. Аналіз проблеми

Новий міжнародний ринок військової техніки, що формується, характеризується зовсім іншим зосередженням ділової активності порівняно зі старим ринком. Фірми дедалі більшою мірою враховують міркування міжнародного характеру, віддаючи їм перевагу перед вітчизняними інтересами. Звичайно, вітчизняні замовлення і в подальшому матимуть велике значення, але вони в той чи інший спосіб перекриватимуться необхідністю експорту продукцій для того, щоб фірми могли вижити. В той же час вітчизняні військові кола також сприятимуть експорту, прагнучи тим самим знизити вартість одиницісистем озброєння наступного покоління, які вони самі хочуть придбати.

Така посилена увага до міркувань міжнародного порядку дає підстави зробити деякі важливі висновки. По-перше, це означає, що виробники щодалі інтенсивніше розроблятимутьнові системи, які відповідатимуть вимогам найширшого сектора міжнародного ринку, навіть якщо це іноді призводитиме до ігнорування або пошуку компромісів у питаннях окремих вимог з боку національних збройних сил. Звичайно, що в такому разі фірми можуть надавати перевагу розробці військової продукції, розрахованої головним чином на експорт. По-друге, для спільних розробок, виробництва та організації збуту продукції імовірно створюватимуться певною мірою традиційні, але більш потужні ділові співтовариства. Виробництво компонентів військової техніки в зарубіжних країнах можливо стане, звичайною справою, як це вже має місце у сфері побутової електроніки, автомобілебудування тощо. По-третє, відчутно ускладнені обставини, викликані необхідністю продавати техніку за кордон, а також зростаюча кількість спільних ділових партнерів з сусідніми країнами бдуть і в подальшому погіршувати ефективність контролю за продажем звичайних військових технологій та озброєння.

Отже, одним з найголовніших рушійних чинників міжнародного ринку військової техніки все більшою мірою стають економічні інтереси. Це означає, що відносини між виробниками зброї та практика їх діяльності щодалі виразніше нагадуватимуть ситуацію, характерну для виробників цивільної продукції. Тому ціна, надійність та післяпродажне обслуговування у цій сфері набуватимуть, без сумніву, вирішального значення.

На перспективи українського експорту озброєння та військової техніки найнегативнішим чином може позначитися скорочення витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, оскільки ні для кого не є секретом, що війна майбутнього – це війна суперсучасних технологій.

Проблема фінансування оборонних розробок иоже стати серйозною перешкодою на шляху розширення експорту озброєнь у ХХІ сторіччі. Безсумнівною перевагою більшості експортних зразків українського озброєння можна вважати збереження порівняно невисокої ціни при досить високих показниках техніко-технологічних характеристик.

Проте вказана перевага у багатьох випадках нейтралізується зростаючою конкуренцією з боку нових експортерів – країн Східної Європи, Китаю, Єгипту, Ізраїлю та Бразилії, які пропонують на ринках дешеву військову техніку власної розробки, а також озброєння, вироблене за ліцензіями. Крім того, досить жорсткої конкуренції український оборонно-промисловий комплекс зазнає з боку держав (насамперед Росії), які пропонують власне озброєння та військову техніку, або аналогічне українському (танки, військові кораблі та судна забезпечення), або таке, що виробляється в кооперації з Росією, - до того ж нерідко за значно нижчою ціною ( на 20-30% менше).

Козирем України на світовому ринку озброєнь і техніки є та обставина, що за попередні десятиріччя в ряді країн світу накопичилася значна кількість озброєння колишнього радянського виробництва. Усе це відкриває для України потенційні можливості за умов певного динамізму й активності статити фаворитом в галузі модернізації деяких зразків озброєння та військової техніки, а також експорту запчастин до них та інших комплектуючих.

Постачання запасних частин, обслуговування техніки, створення відповідної інфраструктури, підготовка фахівців і, що найголовніше, надання послуг в модернізації зразків озброєння ряду країн, а також послуг у військово-промисловій базі може стати однією з найбільших перспектив українського військово-технічного співробітництва із зарубіжними країнами (за оцінками експертів, на ці види військово-економічної діяльності припадає майже третина всіх контрактів, що укладаються на світовому ринку озброєнь та військової техніки).

Однак необхідно враховувати, що перспективне для України військово-технічне співробітництво вже інтенсивно освоюється східноєвропейськими виробниками та Росією при активній участі зацікавлених у цьому західних та ізраїльських фірм.

Проте переваги, що їх має Україна на ринку озброєнння та військової техніки, є далеко не абсолютними. Їх можна втратити або з об’єктивних причин (зростання витрат виробництва та, як наслідок, збільшення вартості техніки), або в результаті посилення позицій потенціальних конкурентів українського оборонно-промислового комплексу.

Що ж до основних перепон в нарощуванні Україною експорту свого озброєння та військової техніки, то сюди можна віднести передусім фінансову слабкість країни ( продаж озброєння та військової техніки – спрва не тільки прибуткова, а й така, що потребує значних інвестицій), а також відсутність системи післяпродажного обслуговування і маркетингу. Крім того, для завоювання нових для України ринку озброєнння та вибору стратегії військово-технічного співробітництва необхідною умовою є вивчення структури конкретного регіону, блансу сил, ставлення країн-імпортерів до військового експорту, присутність традиційних експортерів на цьому ринку тощо.

Україна має непогані перспективи позмагатися за ємність ринків озброєнь тих країн регіону, які традиційно орієнтувалися на зброю і військову техніку виробництва колишнього СРСР. Моральне старіння та вироблення ресурсу такої зброї змушує уряди цих країн активізувати пошук можливостей продовжити термін їх використання шляхом модернізації або заміни. У найближчі роки має відбутись загострення конкуренції між країнами – традиційними виробниками систем озброєнь та військової техніки, розроблених спеціалістами колишнього СРСР (РФ, Польщею, Чехією, Словаччиною, Болгарією, Румунією, Угорщиною, КНР) за перерозподіл ринку зброї країн колишнього Варшавського договору, а також Близького Сходу, Африки, Азійсько-Тихоокеанського регіону та Латинської Америки. Україна, як держава, що отримала у спадщину понад 25% потужностей колишнього союзного оборонно-промислового комплексу, матиме можливість виготовляти, модернізувати та проводити капітальний ремонт значної частини систем озброєння та військової техніки, що надходили у різні часи до країн цих регіонів.

В цих умовах Україна повинна вжити усіх можливих заходів не тільки щодо збереження ринків колишнього СРСР, а й стосовно завоювання та зміцнення своїх позицій на цьому регіональному ринку озброєнь і військової техніки.

4. Пропозиції до розв
’
язання проблеми

Для того, щоб розпочати процес розв’язання негараздів та проблем військово-промислового комплексу України, я вважаю за необхідне та доцільне здійснити наступні заходи:

- Визначити пріоритетні напрямки розвитку військово-промислового комплексу України (чи потрібна Україні спеціалізація або універсалізація у розвитку ВПК);

- Створити комітет ВРУ чи урядову групу для розробки ефективної програми широкомасштабної реструктуризації ВПК України;

- Переглянути програму конверсії оборонно-промислового комплексу України;

- Приділити більшу увагу модернізації озброєння власного виробництва;

- Сприяти створенню замкнених виробничих циклів у галузях, причетних до виробництва зброї; якщо ж цьому заважатимуть іноземні конкуренти, то:

- Створити ефективну систему військово-технічного співробітництва;

- Сприяти інтернаціоналізації проектів та військового виробництва.

5. Обгрунтування пропозицій та вибір альтернатив

Якщо розглянути проблему виходу українського оборонно-промислового комплексу з кризового стану з позиції підвищення експортного потенціалу України стосовно продукції та послуг військового призначення, то необхідність переходу від політики обвальної конверсії підприємств комплексу до реконструкції військового виробництва підтверджується досвідом інших країн у вирішенні цього складного завдання. Так, у Чехії, яка за ліцензією Росії виробляла танки типу Т-72, ліквідацію конструктивних недоліків військової продукції здійснили шляхом впровадження передових французьких розробок (перехід на нову систему управління та на основу французького виробництва). Що стосується України, то на початковому етапі реконструкції військового виробництва підприємства ВПК могли успішно виконувати замовлення країн колишнього СРСР та інших країн-імпортерів зброї радянського виробництва, забезпечувати їх запасними частинами та комплектуючими елементами.

Під час реструктуризації виробничих потужностей оборонно-промислового комплексу слід зберегти ті підприємства й організації, які здатні виробляти продукцію, стратегічно значиму для національної безпеки та оборони країни, а також вироби, конкурентоспроможні на зовнішньому ринку, в той час, як економічно безперспективні підприємства - перепрофілювати або ліквідувати.

Розробка озброєння вимагає тривалого часу (з моменту розробки оперативно-тактичних вимог до готових зразків, що надходять у військові частини, минає 10-15 років). Отже, далеко не кожна держава, якщо врахувати її економічні можливості, здатна вирішувати подібні завдання. У цьому зв’язку багато держав надають перевагу модернізації озброєння шляхом організації безперервного процесу проведення конструктивних і технологічних заходів, спрямованих на вдосконалення бойових характеристик озброєнь та підвищення ефективності бойового застосування їх на всьому діапазоні розширеного життєвого циклу. В подальшому, в міру одержання валюти від експорту зброї колишнього СРСР та запасних частин до нього, цілком можливою стала б розробка та виробництво більш сучасного озброєння, причому в такій кількості, якої б вистачило б для забезпечення не тільки інтересів національної безпеки України, але й для можливого експорту. Такий підхід полегшив би подолання труднощів проникнення на світові ринки зброї шляхом кооперування з тими західними спеціалістами в розробці та виробництві озброєння, які мають пріоритет з тієї чи іншої системи (управління, надійність, ергономіка). Реальність підвищення експортного потенціалу України за рахунок продажу зброї підтверджується результатами зовнішньої торгівлі в минулі роки. Навіть за умов економічної нестабільності, відсутності замкнених циклів виробництва основних видів власного озброєння, самостійного досвіду торгівлі таким специфічним товаром Україна змогла експортувати озброєнь на суми, що значно перевищують доходи від зовнішньої торгівлі такими традиційними товарами, як локомотиви, електровози, мотоцикли.

Військово-технічне співробітництво має надзвичайно важливе значення, оскільки на цій основі формуються політичні цілі та завдання держави щодо забезпечення її національної безпеки. У зовнішньополітичному та стратегічному відношеннях військово-технічне співробітництво є одним із дійових засобів самоутвердження країни в світі, підняття її політичного, економічного та наукового авторитету. В економічній площині таке співробітництво, особливо торгівля озброєнням та військовою технікою, є чи не єдиним фактором здатним врятувати українську оборонну промисловість та зберегти науково-промисловий потенціал високих технологій. Головним партнером України в царині військово-технічного співробітництва є Росія . Слід відзначити, що обсяги торгівлі 1999р. у цій галузі помітно збільши­лися. Проте дуже істотно обмежу­ють контакти політичні супереч­ності (партнерство з НАТО, Таш­кентським договором) 3 іншого боку, активність на російському напрямі по суті блокує виведення на високий рівень співробітницт­ва з країнами-членами НАТО — США, Німеччиною й ін.

Є перспективи розширення військово-технічного співробітниц­тва з Узбекистаном, Азербайджа­ном. У свою чергу дуже важливими партнерами в цій сфері для Ук­раїни є “нестратегічні” Пакистан, Конго, Греція (приміром, член НАТО Греція підписала з Україною угоду на придбання двох малих де­сантних кораблів на суму $100 млн.)

У військовій сфері жодну з країн сьогодні не можна назвати справді стратегічним партнером України. З погляду створення умов для зміцнення обороноздатності України, порівняно ефективнішим виглядає військове співробітницт­во зі США й Польщею та військово-технІчне з Росією. Серед інших держав найперспективнішими є контакти з Великобританією, Нідерландами й ін.

Інтернаціоналізація проектів та виробництва з метою досягнення відповідності міжнародним вимогам спрямована на підвищення експлуатаційної сумісності військової техніки, що є важливим чинником, якщо враховувати зростаючу кількість спільних військових операцій в регіональних точках. Новий акцент на економічні розрахунки і вигоди має привести до зниження витрат на одиницю продукції, а отже, створити нову або удосконалену техніку, що буде більш доступною для багатьох країн. Це, у свою чергу, має посилити, в кінцевому підсумку, регіональну безпеку країн "третього світу" щодо їхніх сусідів.

6. Здійснення пропозицій урядовими та неурядовими організаціями

У початковий період проведення конверсії підприємств оборонно-промислового комплексу України здійснювалось за планами колишнього СРСР. Тоді не бралися до уваги національні інтереси майбутньої незалежної держави. Після проголошення незалежності України було розроблено і затверджено урядом основні напрями державної програми військового виробництва. Ставилося завдання зберегти потенціал оборонного комплексу як базавого, використати його можливості для здійсненя структурно-технічної перебудови промислового сектора економіки, розвитку сільського господарства і переробних галузей. Водночас було визначено підприємства і організації, що підлягали глибокій конверсії – насамперед ті, де спад обсягів військового виробництва перевищував 20%.

Після того, як у 1992р. припинилися державні замовлення на виробництво військової продукції, було самоліквідовано 750 конструкторських бюро та 700 підприємств, що призвело до значного зростання кількості безробітних. Уряд намагався вживати певних заходів для зниження економічної та соціальної напруженості в конверсійних підприємствах оборонного комплексу. Було створено Міністерство машинобудування, оборонно-промислового комплексу та конверсії, яке 1992р. завершило розробку 540 цільових комплексних науково-технічних програм розвитку виробництва продукції різноманітного призначення. При цьому передбачалася можливістьпереходу до рухливих форм ринкової кон’юнктуриі формування багатоярусної “піраміди” пріоритетів.

У процесі розробки 540 цільових програм було передбачено використання інвестицій і технічної допомоги зарубіжних країн. Проте експертиза, проведена стосовно надання технічної допомоги з боку Європейського Союзу, виявила досить обмежені реальні напрямки дій. З метою перегляду цільових програмяк у якісному, так і в кількісному аспектах Кабінет міністрів приийняв постанову “Про підвищення науково-технічного та виробничого потенціалу ОПК для розвитку економіки”, за якою 142 комплексні науково-технічні програми було згруповано у 22 пріоритетні завдання розвитку економіки. На виконання їх передбачалось фінансувати 568,8 млрд.крб. (у цінах 1993р.), при чому меншу частину (32,8%) – з державного бюджету, решту – власними коштами підприємств і кредитуванням.

Важке загальне становище в оборонно-промисловому комплексі, вжиття заходів, пов’язаних з конверсією, набуття ними обвального характеру було зумовлено тим, що конверсія проводилась за відсутності власних законодавчих документів (хоч існував Лісабонський протокол), які регламентували б різноманітні взаємопов’язані чинники. Затримка розгляду Верховною Радою військової доктрини України не дозволяла розпочати розробку програм розвитку озброєнь. А це, в свою чергу, не могло не вплинути на обгрунтовані розрахунки потреб силових міністерств в озброєнні та військовій техніці, а отже, - на глибину конверсії. Аналогічна ситуація склалася і щодо Закону про конверсію та її концепцію.

Позитивним моментом однак є те, що для пожвавлення роботи ВПК України вже було визначено пріоритетні напрями,складено реєстр продукції, яка може витримати конкуренцію на світовому ринку, та надано їй бюджетну та кредитну підтримку.

Після деякого погіршення економічних відносин між Україною та Росією протягом 1997-1999 рр., у 2000 р. цей негативний їх вектор було замінено на позитивний. З ціллю його закріплення на початку 2001 р. відбувся свого роду прорив в українсько-російських відносинах. За підсумками українсько-російської зустрічі на вищому рівні, що відбулась у Дніпропетровську 12 лютого поточного року, було підписано 16 двосторонніх документів. Усі вони стосуються співробітництва в галузі промисловості і технологій, головним чином, в авіаційно-космічній сфері та енергетиці. Президенти підписали спільну заяву з питань розширення співробітництва в галузі ракетно-космічної і авіаційної техніки. Крім того був підписаний Меморандум про співробітництво в галузі електроенергетики, пройшов обмін 12 документами, що стосуються співробітництва в різних галузях промисловості, в тому числі і в оборонній. Зокрема було підписано угоду про умови співпраці в галузі технічного сприяння третім країнам у будівництві, реконструкції, модернізації і експлуатації на їхніх територіях промислових підприємств та інших об’єктів; угоду про переміщення космічної техніки в рамках співпраці в освоєнні космічного простору, про звільнення цієї продукції від митних податків при перетині кордонів обох країн (як заявив В.Путін, цієї угоди ракетобудівники чекали майже 10 років, оскільки вона дозволяє істотно зменшити вартість ракетно-космічної продукції й підвищити її конкурентоспроможність на ринку космічних послуг, де нині панують американські фірми). Крім цього, було підписано програму співробітництва у сфері дослідження і використання космічного простору в мирних цілях на 2001 рік, а також програма співробітництва між Російським авіаційно-космічним агенством і Національним космічним агенством України. Вельми відчутні наслідки для економіки двох країн може мати затверджена на переговорах програма регіональної та прикордонної співпраці до 2007 року.

7. Необхідні ресурси та умови

Достеменно відомо, що без комплексної державної програми підтримки військово-промислового комплексу України, наявні проблеми у цій галузі вирішити неможливо. Тому важливою умовою для вирішення проблем ВПК є підвищена увага до них з боку держави, посилений контроль над здійсненням тих чи інших заходів і , звичайно ж, фінансова підтримка галузі, оскільки проблема фінансування оборонних розробок є серйозною перешкодою на шляху розширення експорту озброєнь. Саме з тими країнами, які готові забезпечити фінансову підтримку військового співробітництва, Україна сьогодні найактивніше взаємодіє. Це передусім США, Великобрита­нія, Канада. Нідерланди, Німеччи­на. (Причому за обсягами фінан­сування (з 1994 р. - близько $30 мли.) і кількістю проведених за­ходів українсько-американська програма порівняна з усіма разом узятими програмами співробітниц­тва з країнами—стратегічними партнерами). Останні роки розши­рюється військове співробітницт­во з Росією (1998 р. проведено 28 спільних навчань, 1999 р. - 31, - 2000р. близько 50). Активно розвиваються контакти з Польщею.

Потрібно також визнати, що нашій країні бракує фахівців, які б розумілися у всіх тонкощах фінансово-торговельних операцій зі зброєю, могли формувати стратегію в цій сфері, грамотно пов’язувати її з національними пріоритетами. До цього додаються ще проблеми технології організації озброєннями, що не обминули жодну країну. Мова йде передусім про механізми перерозподілу доходів від проданої зброї, слабку організацію маркетингової діяльності та аналітичних служб. Саме необхідністю вирішення цих проблем і продиктоване рішення щодо утворення на основі трьох самостійних експортерів зброї “Прогрес”, “Укрінмаш”, “Укроборонсервіс” державної компанії “Укроспецекспорт”. Створення цієї організації, в першу чергу, було направлене на забезпечення наступних необхідних для подолання вищезгаданих проблем умов:

- Посилення ролі держави в експорті озброєння, що має забезпечувати розширення ринків збуту української військової продукції;

- Посилення контролю за експортом озброєння з боку держави у зв’язку з тим, що з’явились повідомлення про постачання надлишків українського озброєння в нестабільні регіони світу;

- Забезпечення виконання вимог Вассенаарської угоди (WassenaarArrangement).

8. Висновки

На закінчення слід зазначити, що процеси формування національної системи військово-технічного співробітництва та експортного контролю, завоювання Україною нових ринків озброєння відбуваються в непростому міжнародному контексті, який безпосередньо і опосередковано впливає на ці процеси. І, мабуть таки, однією з найголовніших причин такого стану є те, що по закінченні “холодної війни” різко загострилася конкурентна боротьба між основними експортерами озброєння, до якої нинішня Україна, як виявилось, ще не готова. Основними ж перепонами в нарощуванні Україною експорту свого озброєння та військової техніки є передусім фінансова слабкість країни, а також несвоєчасна розробка та прийняття законодавчих актів, що підтримують конверсію та визначають державну оборонну концепцію, невдале проведення конверсії ВПК за умов одночасної реконструкції усіх галузей цивільного сектора, що випускає продукцію, які на час розпаду СРСР мали такі ж незавершені технологічні цикли виробництва кінцевої продукції, недостатнє врахування специфіки зовнішньої діяльності під час розробки програм конверсії, несвоєчасне і поверхневе проведення маркетингу і, як наслідок, - стихійна диверсифікація продукції ВПК.

Потрібно відзначити, що сучасна військово-технічна політика розвинених країн стосовно країн СНД ( в тому числі і України) направлена на перехоплення передових ідей, придбання за безцінь нових технологій та конструкторської документації, закупівлю окремих зразків сучасного високоефективного озброєння для подальшого вивчення і налагодження їх виробництва на своїх підприємствах, а також залучення до співробітництва провідних спеціалістів.

Проте, незважаючи на окремі проблеми, які переживає сьогодні український ВПК, Україна має всі передумови для значного розширення своїх експортних поставок військової техніки на світовий ринок. Доходи від експорту українського озброєння та послуг військового призначення доводять, що продукція українського ВПК в своїй більшості відповідає світовому рівню і не поступається своїм аналогам з найбільших країн-експортерів військової техніки.

Список використаної літератури:

1. Бегма В.М. Оборонно-промислові комплекси України та Росії: співробітництво, партнерство, конкуренція. – К.:НІУРВ, 1998. – 192с.

2. Чумак В.М., Бегма В.М., Кукин А.Ф., Заборський В.Л. Україна і світовий ринок озброєнь. – К.:НІСД,1997.

3. Шевцов В.І., Боднарчук Р.В. Міжнародна інтеграція оборонно-промислового комплексу України: стан і проблеми розвитку. – Стратегічна панорама, №3-4,2000.

4. Пашков М., Чалий В. Реалії та перспективи стратегічного партнерства // Дзеркало тижня. – 2000. - №22 (320). .

5. Шевченко В. Українсько-російське партнерство: спроба номер п’ять // Дзеркало тижня. – 2001. - №1 (325).

6. http://www.niurr.gov.ua/

7. http://www.niss.gov.ua/