Пізнавальний інтерес, його структура і особливості дослідження

ПІЗНАВАЛЬНИЙ ІНТЕРЕС, ЙОГО СТРУКТУРА І ОСОБЛИВОСТІ ДОСЛІДЖЕННЯ

(реферат)

Якість навчання і виховання зумовлюється багатьма психолого-педагогічними чинниками: рівнем методичної роботи, майстерністю вчителів, взаєминами їх з батьками та дітьми, стилем керівництва, загальною атмосферою шкільного життя та ін. Проте навіть найзразковіша організація шкільної роботи, найактивніша діяльність усього педагогічного колективу приречені на невдачу, якщо учні байдужі до навчання, коли фактичні знання не збуджують їхньої фантазії, не впливають на почуття, не викликають радості пізнання. Завдяки інтересу дитяча думка послідовно проникає в суть явища чи предмета, наполегливо відшукує звязки і, переборюючи перешкоди, досягає радісного осяяння, коли невідоме відкривається в усій логічній цілісності й красі. А це означає, що досягнуто основної мети навчання: не тільки збагатився знаннями учень, а й розвивається і формується його особистість.

Вивченню інтересів дітей, особливо інтересу до навчання присвячено багато психолого-педагогічних праць. Проблема пізнавального інтересу в основному розроблялась у таких напрямках: дослідження психологічної природи інтересу; вивчення інтересу як ставлення особистості або як мотиву навчальної діяльності. У ряді праць пізнавальний інтерес розглядається як засіб навчання й виховання.

Насамперед треба зазначити, що вивчення пізнавального інтересу відбувалося в контексті філософії. У філософській літературі інтерес розглядався і розглядається як форма вияву потреб людини і є важливою категорією для встановлення реальних причин та основних стимулів її діяльності й соціальної активності. Пізніше інтереси розглядались як такі, що зумовлюються самою природою людини, або як вияв психіки, свідомості (однак поза суспільними взаєминами) чи лишалися як результат діяльності надлюдських духовних сил.

До педагогічної науки категорію інтересу відніс Я.А.Коменський, який вважав, що завдяки інтересу учень прагне вчитися, не лякаючись ніяких труднощів, засвоюючи знання. Після Я.А.Коменського ґрунтовний психолого-педагогічний аналіз категорії інтересу зробив у свій час Й.Ф. Гербарт. Він визначав інтерес як вид розумової діяльності, зумовлений навчанням і вважав, що інтерес в педагогіці відіграє подвійну роль: з одного боку, - це мета виховання, з другого - принцип, який значною мірою визначає методику і дидактику. Розвиток його найближче завдання навчання. Водночас інтерес впливає на розвязування виховних завдань. Він є також ефективним засобом формування характеру особистості.

Наприкінці XIX - на початку XX століття посилилась увага до цього питання. Типовою на той час була думка, що пізнавальний інтерес закладений у дитині природою виявляється поступово з роками. Е. Клапаред, наприклад надаючи величезного значення навчальним інтересам розглядав їх як внутрішні іманентно властиві дитині рушійні сили її духовного розвитку.

Проте широке вивчення проблеми пізнавальних інтересів розпочалось з середини XX ст. В психологічній і педагогічній літературі зявилися дослідження, в яких висвітлювалась роль інтересу в навчально-виховному процесі (С.Л. Рубінштейн, Г.І. Щукіної, Л.І. Божович, Н.Г. Морозової та ін.).

Як форма вияву матеріальних і духовних потреб людини інтерес відіграє істотну роль у будь-якій її діяльності. Пізнавальні потреби, що виявляються в інтересі, спонукають особистість активно відшукувати способи і засоби їх задоволення, стимулюють пізнавальну активність у здобуванні знань. Сприяють поглибленню світогляду, викликають прагнення працювати.

Маючи завжди вибірковий характер, інтерес зумовлює загальну тенденцію: звертати увагу на певні обєкти і явища навколишнього світу з метою їх пізнання або на виконання певного виду діяльності. Він впливає на всі, без винятку, психічні процеси, спрямовує їх у потрібному напрямі. Розумова діяльність під впливом інтересу стає дедалі зосереднішою, зявляються роздуми щодо проблем, важливих для учнів.

Саме поняття "інтерес" трактується в літературі по-різному. Одні автори трактують його широко і ототожнюють з спрямованістю особистості в цілому, з її зосередженістю на певному обєкті, представляють інтерес описово як сукупність проявів активності учня (його запитання, відсутність відволікань; позитивні, емоційні прояви, високий темп роботи). Інші автори розуміють інтерес не на стільки широко і зближують його з окремими стимулами, що входять в мотиваційну сферу, інтерес -- це актуальний мотив, це активне пізнавальне відношення або переживання, це емоційне вираження потреби. Різні точки зору на інтерес відображені в роботах Л.І. Божович, О.М. Леонтьєв, Н.Г. Морозової, А.В. Петровського, С.Л. Рубінштейна, Г.І.Щукіної, А.К.Маркової і інших.

З психологічної точки зору пізнавальний інтерес є складною синтетичною властивістю особистості, до складу властивості входять інтелектуальні, емоційні та вольові компоненти. Найбільш суттєве значення у функціонуванні пізнавального інтересу має звязок з інтелектуальними запитами та інтелектуальними почуттями особистості, а також з її моральними настановами і матеріальними потребами.

На взаємозвязок інтелектуальних, емоційних і вольових процесів у пізнавальному інтересі вказують багато вітчизняних психологів (С.Л.Рубінштейн, Л.І.Божович, Н.Г.Морозова, Г.І.Щукіна та ін.). Є також тенденція трактувати інтерес як вибіркову спрямованість особистості. "Пізнавальний інтерес виступає перед нами як вибіркова спрямованість особистості, що звернена до області пізнання, до її предметної сторони і до самого процесу оволодіння знаннями", - писала Г.І.Щукіна.

Такої ж думки притримуються Н.Г.Морозова: "Інтерес (в тому числі пізнавальний) можна визначити як емоційно-пізнавальне відношення ... до предмету або до безпосередньо мотивованої діяльності, відношення, що переходить при сприятливих умовах в емоційно - пізнавальну спрямованість особистості".

Як специфічну рису пізнавального інтересу виділяють його відшукуючий характер. Інтерес спонукає людину до цілеспрямованої пізнавальної діяльності, повязаної з відшукуванням відповіді на поставлене запитання. У цій особливості пізнавального інтересу виявляється закономірність його впливу на активізацію мислительних процесів. Це яскраво в тих дослідженнях, де пізнавальний інтерес вивчався як засіб навчання (Г.І.Щукіна, Д.І.Грай так, Н.А.Бєляєва та ін.).

Він є складовим компонентом системи провідних мотивів особистості. Так, А.К.Маркова і її колеги розглядали інтерес як наслідок, як одне із інтегральних проявів складних процесів мотиваційної сфери (в якості іншого загального прояву стану мотиваційної сфери можуть виступати відношення особистості).

О.М.Леонтьєв, Н.Ф.Добринін, Л.І.Божович та ін. пізнавальний інтерес розглядають як важливий мотив навчальної діяльності учнів. Зокрема, О.М.Леонтьєв підкреслював, що інтерес є не більш ніж явище, сутність і основа якого ще повинні бути знайдені.

Таким чином, теоретичний аналіз проблеми дозволяє виділити основні аспекти її дослідження: філософський, психологічний, дидактичний і методичний.

Вчення про інтерес як соціальне явище посідало значне місце в усіх філософських системах. Так, Арістотель, Демокріт, Лукрецій, Спіноза визначають "нужду" як першопричину способу життя людей, вчинків окремої людини й розвитку суспільства в цілому. Найбільш значущою для розвитку проблеми була спроба створити теорію інтересу, яку здійснив Гельвецій, який назвав пізнавальний інтерес "пружиною духовного розвитку людини". Він поділяє інтереси на три види:

інтереси індивідуальні (приватні, особисті);

інтереси тих чи інших соціальних груп;

інтереси загальні, суспільні.

Важливість роботи Гельвеція в тому, що він визначив інтерес як явище, що змінюється за певних історичних обставин.

Доповненням класичних традицій у тлумаченні природи інтересу стали погляди філософів, які розглядали його в структурі генезесного розвитку людини. Зокрема:

1. З точки зору "розумного егоїзму" (Гольбах). Інтерес ототожнювався з самолюбством, прагненням до задоволення особистих потреб, а не суспільних;

У межах концепції "економічної людини", згідно з якою інтерес зводився до матеріальної вигоди, погоні за наживою (І.Бент, Дж.Міляк);

У звязку з психологічним тлумаченням природи інтересу як емоційного процесу (В.Остеман, К.Штултер та ін.).

В умовах кардинальної зміни методологічних орієнтирів, а по суті -переходу від тоталітарної до демократичної системи, як визначають філософи, соціологи, став переважати тип людини, яка характеризується невизначеністю життєвих установок, інтересів (М.Барболін, П.Кравчук, Є.Головаха). Протиріччя, властиві суспільству, складні взаємозвязки суспільного й особистого інтересу, різноманітний характер відображення в інтересі суспільного буття засвідчують складність цього поняття в суспільних галузях наук (психології, педагогіці).

Основою обєктивного розуміння сутності пізнавального інтересу психологами були наукові відкриття в галузі фізіології, нейрофізіології. Розглядаючи сутність і походження інтересу дослідники спиралися на вчення І.Г. Шавлова, А.Г.Іванова-Смоленського про рефлекторну природу психіки. За Павловим, інтерес -- "орієнтувально-дослідницький" рефлекс, який проявляється у вигляді цікавості. Стійкість, глибина інтересів в окремих людей пояснюється з точки зору законів іррадіації, концентрації та індукції нервових процесів у корі головного мозку. Вияв інтересу пояснюється наявністю ділянок кори, які мають оптимальний ступінь збудження (принцип домінанти А. Ухтонського), що зумовлює виникнення сильних емоцій, які характеризують інтерес.

Значно поширились сучасні знання про фізіологічні механізми інтересу в результаті новітніх досягнень у галузі нейрофізіології (І. Анохін, Л. Воронін, Є. Аретян, П. Симонов). На стійкість рефлексу орієнтування, як зясувалось, найбільше впливають механізми підкріплення. Згідно з теорією аферентного синтезу психо-фізіологічна природа інтересу трактується таким чином: у відповідь на зовнішній подразник або певний стимул у корі головного мозку оживають сліди минулих знань, і раніше ніж завершиться його рефлекторна дія, у людини виникає випереджувальне уявлення про його зміст і способи здійснення. І лише потім відбувається сама дія. На заключному етапі аферентного синтезу завдяки зворотному звязку аферентації здійснюється контроль виконання. За умови відсутності проектованих дій досягнутим результатам рефлекторний акт закінчується; якщо такої відповідності немає - починаються пошуки нових рішень.

У загальній психології інтерес характеризується як "прагнення", "переживання", "ставлення", "увага", "спрямованість", "вторинна потреба" та ін. - усього понад пятдесят визначень. Смислові відтінки, які вносяться кожним дослідником і були зазначені вище, дають можливість краще висвітлити категорію інтересу, глибше зрозуміти цю особистісну якість.

Н.Г. Морозова, виділяючи інтерес з-поміж інших психічних утворень близьких до інтересу (любов, повага, визнання, захоплення), вказує ознаки, які, на її думку, властиві тільки інтересу: пізнавальне ставлення, забарвлене інтелектуальними емоціями; безпосередній мотив, який йде від самої діяльності.

Л.І. Божович визначає інтерес як "потребу в знанні, яка орієнтує людину в дійсності й виражається в особливому емоційному стані".

Розглядаючи психічні процеси, перебіг яких зумовлений пізнавальним інтересом (інтелектуальну активність, емоційні прояви, вольові зусилля), ряд авторів вважають емоції основою пізнавального інтересу (В.Г. Лежнєв, А.В. Петровський), інші підкреслюють важливість вольових зусиль (С.Л. Рубінштейн, М.Ф. Бєляєв).

Якщо розглядати структуру інтересу як складний комплекс властивостей, повязаних зі спрямованістю особистості, то багато авторів розглядають інтерес як відносно незалежний, самостійний компонент особистості, що впливає на інші. Розуміння автономності інтересу продемонстрував Стронг, порівнюючи здібності з мотором корабля, а інтереси -- з рулем.

Відрізняючи пізнавальний інтерес від інших мотивів навчання, дослідники вказують на такі його особливості:

раніше і швидше за інші усвідомлюється дитиною;

активізує інші мотиви;

створює внутрішнє середовище розвитку;

суттєво змінює пізнавальну діяльність, впливаючи на її характер, протікання і результат.

Педагогічні аспекти вивчення сутності пізнавального інтересу найповніше повстають у теоретико-експериментальних роботах Г.І. Щукіної.

Відокремлюючи пізнавальний інтерес від загального, вона вказує, що пізнавальний інтерес повязаний з ядром пізнавальної діяльності, із значущою властивістю людини - пізнавати навколишній світ не тільки з метою біологічної та соціальної орієнтації, а й з прагненням проникати в різноманітність світу, відбивати у свідомості суттєві сторони, причинно-наслідкові звязки, закономірності, суперечності. На цьому ґрунтується визначення інтересу як вибіркової спрямованості особистості, яка звернена до пізнання, його предметної сторони і самого процесу оволодіння знаннями.

Принципово важливою ознакою пізнавального інтересу вважається не накопичення інформації в процесі вибіркової діяльності особистості, а активні дії субєкта в її переробці. Тому ініціативність пошуку, самостійність у здобутті знань є найхарактернішими проявами пізнавального інтересу. Він не тільки впливає на всі психічні процеси зумовлюючи результативність навчання, а й визначає вплив навчання на особистість учня. Ця обставина дозволяє розглядати пізнавальний інтерес як "центральний мотив" навчання, значущу частину загальної спрямованості особистості (В.Г. Леонтьєва показано, як функціонуючий в навчанні інтерес, взаємодіючи зі стійкими способами поведінки, закріплюючись, стає рисою особистості, мотивом, який зумовлює вчинки і дії).

У результаті експериментальних пошуків визначено якісні особливості становлення інтересу, від елементарного, безпосереднього інтересу до нових фактів і цікавих явищ він переростає в інтерес до пізнання суттєвих властивостей предметів і явищ, до встановлення причинно-наслідкових звязків, закономірностей. У процесі розвитку інтересу підвищується його стійкість. Із ситуативного, випадкового, обмеженого окремими емоційними реакціями на конкретну ситуацію, він стає стабільним, безпосередньо не повязаним із зовнішніми стимулами.

Для глибшого розуміння сутності досліджуваної якості важливо представити інтерес у поєднанні з фундаментальною діяльністю (навчання та учіння), якій, як свідчать дослідники (Г.Т.Щукіна, О.К.Дусавицький, В.Ф.Морун та ін.), пізнавальний інтерес постає в різноманітних модифікаціях: як засіб навчання, мотив навчальної діяльності, стійка якість особистості.

Як мотив навчальної діяльності пізнавальний інтерес має ряд переваг перед іншими мотивами (обовязку тощо), він проявляється тоді, коли учень проявляє готовність, прагнення вдосконалювати свою пізнавальну діяльність. Взаємозвязок мотивацій та пізнавального інтересу - явище складне і багато аспектне. Насамперед у структурі мотивації він може грати провідну роль і може підпорядковуватись іншим мотивам, пізнавальний інтерес усвідомлюється учнем раніше від інших мотивів; пізнавальний інтерес як мотив легший для розпізнавання у школяра; має меншу ситуативну залежність.

Пізнавальний інтерес як стійка якість особистості проявляється в найрізноманітніших ситуаціях. Так, люди одержимі переборюють всі перепони на шляху до наукових відкриттів, творять навіть усупереч різноманітним обставинам. Пізнавальний інтерес у даному випадку визначає пошуковий, творчий характер будь-якого виду діяльності.

Пізнавальний інтерес - це якість, що формується. Він має чіткі ознаки, що зумовлюють можливість його виміру і керування процесом розвитку.

Процес виникнення пізнавального інтересу як мотиву навчальної діяльності, його спрямованість і характер перебігу експериментально досліджували психологи і педагоги: Л.І.Божович, М.Ф,Морозов, М.Г.Морозова, Г.І Щукіна та ін. Було виявлено основні етапи процесу формування пізнавального інтересу:

створення умов для появи пізнавального інтересу, які сприяють виникненню потреби в даних знаннях;

формування позитивного ставлення до предмета і до діяльності, надання можливості переживати успіх, радіти від продуктивної діяльності тощо;

3) організація діяльності, в умовах якої формується справжній пізнавальний інтерес.

Спеціальні дослідження, присвячені проблемі формування пізнавального інтересу, показують, що інтерес у всіх його видах і на всіх етапах розвитку характеризується наступними моментами.

позитивною емоцією по відношенню до діяльності;

наявністю пізнавальної сторони цієї емоції;

наявністю безпосереднього мотиву, що йде від самої діяльності;

зрілістю цілей (вміння ставити цілі);

смислом навчання кожного школяра (певні ідеали, ціннісні орієнтації).

Саме співвідношення цих сторін мотиваційної сфери проявляється у вигляді інтересів школярів. Тому інтерес виступає як важлива особистісна характеристика, як пізнавально-емоційне ставлення школяра до навчання. Адже допитливість, зацікавленість, готовність і прагнення до пізнавальної діяльності, спрага до знань - все це різні вираження пізнавальної спрямованості особистості, в основі якої лежить пізнавальний інтерес, що визначає активне ставлення до світу і процесу його пізнання. Постійно функціонуючи в діяльності школяра пізнавальний інтерес, взаємодіючи з мотивами, стійкими способами поведінки, все більше і більше укріплюючись, стає в результаті стійкою рисою характеру людини. Стаючи стійкою рисою особистості школяра, пізнавальний інтерес визначає його активність у навчанні, ініціативу при визначенні пізнавальних цілей, поряд з тим, які становить учитель. Діяльність, зігріта радістю пізнання, досягнень, насичена активною думкою і пошуком, стає продуктивною, успішною, творчою. Все це формує почуття власної гідності школяра, підвищує його статус у колективі однолітків і серед дорослих.

Інтерес є відображенням складних процесів, що відбуваються в діяльності та її мотиваційній сфері. Таке розуміння інтересу витікає із психологічного аналізу наукових джерел. Зробити навчальний предмет цікавим, писав О.М.Леонтьєв, - це означає зробити дієвим або створити знову певний мотив, а також сформувати відповідні цілі у школярів. Процес формування інтересів, як відмічає Г.І.Щукіна, відбувається в діяльності, структура якої складає обєктивну основу розвитку пізнавальних інтересів. В одному із досліджень вікових можливостей учнів початкових класів було показано, що у процесі формування у молодших школярів повноцінної учбової діяльності, становлення теоретичного мислення складаються і чітко проявляються навчально-пізнавальні мотиви. І такі інтереси у них можуть стати, як свідчать факти, достатньо стійкими і особистісно значимими. Більшість зрілих пізнавальних мотивів веде й до більшого усвідомлення соціальних мотивів відповідальності, підвищує суспільну спрямованість особистості школяра. Навчально-пізнавальний інтерес поступово стає таким же узагальненим, може розповсюджуватись на кілька навчальних предметів.

В ряді психолого-педагогічних дослідженнях була показана можливість прискореного загального розвитку молодших школярів через організацію у них діяльності спостереження, мислительської діяльності, практичної дії. Відмічається, що в цих умовах навчання школярів у них формується внутрішній стимул до навчання. Школярі вчаться вже не заради хорошої оцінки, а через прагнення до знань. Зокрема, Л.В.Занков писав, що такі діти відчувають задоволення від інтенсивної розумової роботи, раді виконувати важкі завдання, прагнучи до нових знань. Але це прагнення треба постійно підтримувати. Адже з самого початку навчання орієнтація на засвоєння знань зумовлена не пізнавальним інтересом, а значущістю для учнів шкільного життя. Це, так би мовити, орієнтація соціальна. Про школу тлумачили батьки, дитячий садок, телевізор. "Школа, як загадковий інститут знань, пройшовши крізь який, можна задовольнити дитячі мрії: стати кимось - важливим і потрібним. А також страх залишатися незрозумілим, неграмотним, бути гіршим за інших".

Однак, ця ситуація, хоча й дуже сприятлива для навчання, містить серйозну небезпеку. Момент, коли можна буде використати шкільні знання й уміння у професійній діяльності, ще такий далекий, що губиться. Виявляється, треба довго й терпляче вчитися. Позиція школяра дуже швидко вичерпується. По-перше, вона уже досягнута, можна нічого не робити, щоб її утримати. По-друге, вона не перебуває у певному відношенні зі змістом того, що відбувається у школі, не визначає чим треба займатися, що засвоювати. Тому згодом виникає тривожність, як мотив поведінки, протилежна інтересу, тобто "спіраль, що веде не вгору, а вниз, точніше, до дуже серйозних негативних наслідків особистості". І однією з найпоширеніших причин тривожності є підвищені вимоги до дитини, негнучка система виконання, що не враховує власної активності людини, її здібностей, інтересів та нахилів.

Згодом, замість інтересу, переживання тривожності поступово стає внутрішнім спонуканням учбової діяльності. Діяльність є, але за її результатом не завжди можна розгледіти, чим вона спонукається -- інтересом чи тривожністю. А це психологічно принципово відмінні мотиви. Перший -- інтерес - підносить особистість у власних очах через засвоєння знань. Другий - тривожність - поглиблює і заповнює простір "Я"- дитини. Тоді вже зовнішньо безвинні ситуації починають сприйматися нею через призму чорних окулярів: вона бачить те, чого немає. А відповідно стає підозрілою та недовірливою.

Наявність пізнавально-учбового інтересу ніби створює перешкоду для виникнення тривожності. Негативні емоції, породжені невдачею, легко відкидаються роботою думки. Крім того, інтерес сприяє значному підвищенню працездатності. Відомі факти, коли діти в умовах навчання, побудованого на інтересі, легше витримували 10-12 годин навчання щоденно. Нудне навчання, особливо, якщо воно не підкріплено особистим пізнавальним інтересом самого учня, приводить до втоми значно швидше. І все ж у прихильників навчання, яке базується на інтересі, завжди були противники, які вважали, що не слід зловживати, а тим більше розважати дитину, бо корінь навчання гіркий. Навчальна праця повинна будуватися не на інтересі, а на почутті обовязку, відповідальності, дисциплінованості. Особливо це важливо для учнів початкової школи, де закладаються основи всіх наук, зокрема, основи знань з української мови.

Звичайно, діти повинні бути дисципліновані, виховувати у собі силу волі й почуття обовязку. Але розраховувати на свідоме ставлення дітей до навчальних обовязків як на готовий ґрунт для тривалої і складної навчальної праці було б помилково. У дитини менше, ніж у дорослих, розвинута воля і свідомість. У неї надто туманна уява про солодкі плоди навчання. У неї надто слабо розвинуті довільна увага і память, необхідні для того, щоб вчитись, якщо навчання не захоплює саме по собі. Природа відпустила дитині набагато менше працездатності, ніж вимагає школа.

Якщо,все-таки,уявити собі таку чудо-дитину, яка виконує і виучує все, що від неї вимагається, добросовісно, але без захоплення, то ми матимемо справу з сумним явищем у школі - з формальними знаннями. "Вимучене", з почуття обовязку навчання, не наповнене пізнавальним інтересом, перешкоджає становленню особистості людини, утруднює її вихід у самостійне життя. У дитини, якій школа не прищепила любов до розумової праці, не виникає бажання поглиблювати свої знання, не розвивається любов до інтелектуального напруження, її життя не буде забарвлене радістю пізнання. І хто знає, якими шляхами поведе школяра його природна підліткова активність, якщо вона не буде спрямована ніякими розумовими інтересами, якщо вона не стане основою для вивчення програмового матеріалу в початкових класах.

Таким чином, питання про розвиток пізнавального інтересу - це одночасно питання про виховання особистості людини, її духовного світу. Провідним видом діяльності молодших школярів є учіння, тому необхідно шукати можливості підвищення їхньої активності у цьому процесі, що сприятиме не тільки поліпшенню якості загальноосвітньої підготовки учнів, а й формуванню активної особистості. Навчання справедливо розглядається передовими дидактами як один із видів пізнання. Активність школярів у навчанні формується у процесі їх пізнавальної діяльності, характеризується прагненням до пізнання, розумовим напруженням і виявленням морально-вольових якостей учнів і в той же час сама активність впливає на якість діяльності. Вона вимагає такої постановки процесу навчання, що сприяла б вихованню ініціативності і самостійності в учнів, міцному і глибокому засвоєнню ними знань, виробленню необхідних умінь і навичок. Тобто активність у навчанні повинна викликати пізнавальну активність школярів.

Повноцінна і різноманітна пізнавальна діяльність школярів, яка є результатом і умовою успішного навчання, формується лише тоді, коли учні розуміють цілі навчання, усвідомлюють значення того, що вивчається, виявляють інтерес до процесу і результату учіння. Психологічні дослідження свідчать, що усвідомлена мета досягається людиною активніше, швидше, а результат при цьому стає вищим і якіснішим. Тому педагог повинен знайти такі способи керівництва навчальним процесом, які б постійно стимулювали активність, пробуджували і розвивали пізнавальний інтерес школярів, виховували в них допитливість, прищеплювали творчий підхід до того, що вивчається, і таким чином сприяли розвитку пізнавальних сил учнів, готували їх до самоосвіти.

Зокрема, Н.Г.Морозова досліджує наявність інтересу до навчання в різних сферах поведінки учня.

Перша група показників позитивного ставлення до шкільного навчання проявляється у поведінці дитини на уроці. До них відносяться наступні внутрішні ознаки: активне включення у навчальну діяльність, жагуче сприймання пізнавального матеріалу, велика зосередженість на матеріалі, що зацікавив, відсутність відволікань, перевага довільної уваги, виникнення запитань у процесі навчальної діяльності, бажаная як можна довше займатися даним предметом і небажання припинити заняття, співучасть у ході викладання матеріалу на уроці, співпереживання, що проявляється у запитаннях до вчителя. Зовнішніми ознаками позитивного ставлення учнів є: пожвавлення дітей, поява радості на обличчях, блиск широко відкритих очей, напруженість і спрямованість вперед, щоб краще бачити і чути тощо.

Друга група особливостей поведінки і діяльності учнів, що характеризують їх інтерес, проявляється поза уроком: після уроку учні не йдуть, а оточують учителя, задаючи запитання або висловлюючи власні судження з проблеми, що цікавить; добровільний вибір учнями завдань для самостійної роботи, читання додаткової літератури тощо.

Третя група особливостей торкається способу життя, що виникає під впливом інтересу до тієї чи іншої діяльності: поведінки і видів занять у вільний від школи час, відвідування гуртків, секцій тощо. Таким чином, пізнавальний інтерес як мотив, як важлива особистісна характеристика пронизує всю поведінку дитини. Тому важливим є вміння вчителя розвивати і формувати в учнів початкових класів пізнавальний інтерес.

Г.І.Щукіна виділяє показники, за якими можна визначити наявність пізнавального інтересу:

1. Прояви, що характеризують мислительну активність учнів.

а) запитання учнів як результат активного і глибокого пізнавального процесу;

б) прагнення учнів за власним бажанням, без вказівок і вимог вчителя брати участь в обговоренні запитання, доповнити і виправити відповіді товаришів (підняті руки, кількість і характер відповідей учнів);

в) зосередженість уваги;

г) характер процесу діяльності: готовність до дії або байдужість до завдання; рівень виконання пізнавального завдання (самостійно, за зразком, шляхом списування з дошки готового розвязку); ставлення до процесу своєї діяльності (уважний чи ні, байдужий чи зацікавлений...).

2. Емоційні прояви:

а) мовні реакції (висловлювання типу: "О, це так!"), обмін думками з сусідом по парті;

б) особливі емоційні наслідки - тиша, що вказує на схвильованість, цікавість, що викликані судженнями, думками;

в) адекватні реакції на те, що відбувається в класі (сміх - як результат гумору).

3. Вибіркова спрямованість читацьких інтересів учнів та їх участь в різних формах і видах позакласної роботи (КВК, вечори, предметний гурток), виконанню індивідуальних завдань і характер використання ними вільного часу.

Для активізації навчання необхідне глибоке розуміння вчителем можливостей тих чи інших засобів збудження активності школярів, точне врахування рівнів розвитку учнів окремого класу, щоб правильно визначити співвідношення між репродуктивною і пошуковою діяльністю.

Однією з умов ефективності навчання є сформованість у школярів умінь самостійно здійснювати пізнавальну діяльність. Особливе значення мають ті з них, які забезпечують процес ефективного навчання. Це уміння: планувати діяльність, організовувати виконання плану, здійснювати самоконтроль, виділяти головну думку, порівнювати, узагальнювати, конкретизувати, класифікувати, визначати і пояснювати причинно-наслідкові звязки.

Багато вчених, які розглядали розвиток пізнавального інтересу як провідного мотиву навчання молодших школярів вказують на важливу роль оцінки.

Про вплив оцінки на навчальну активність школярів йдеться у багатьох працях В.О.Сухомлинського, Ш.О.Амонашвілі та ін. Психологи, педагоги і вчителі - майстри одностайні у тому, що оцінка - бал - лише один із засобів мотивації; вона не має витісняти більш важливих і довготривалих стимулів активного і сумлінного учіння. У цьому переконує нас і О.Я.Савченко.

У початкових класах має домінувати оцінка у вигляді мотивованого оцінного судження, що дає учневі змогу усвідомити, як саме він впорався з роботою, що вийшло добре, у чому помилка, як її краще виправити. Цю змістовну оцінку вчитель висловлює так, щоб дитина не втратила стимулу до праці.

З першого класу доцільно розвивати інтерес до процесу навчання, заохочувати щонайменші прагнення до самовдосконалення. О.Я.Савченко вважає помилковим використання матеріальних замінників оцінок - усіляких рибок, зірочок, паперових прапорців тощо. По суті, вони є миттєвими стимулами, "добре виконав - щось одержав". Це у свідомості дитини перетворює навчання на гонитву за відмінними оцінками. Не слід також привчати дітей до одноманітного заохочення: "Молодець!", "Чудова робота". Такі вислови мають короткочасний емоційний вплив і не замінять розгорнутих оцінних суджень про те, що добре, а над чим ще треба попрацювати. Крім того, клас швидко звикає, що вчитель хвалить всіх однаково, а отже, похвала з часом втрачає стимулююче значення. Треба поступово привчати дітей оцінювати не стільки своє ставлення до роботи ("Я дуже старався", "Я довго вчив"), а й кінцевий результат.

У молодшому шкільному віці дитина погано розуміє значення оцінки, і тому лагідний дотик до голівки або плеча учня, підбадьорлива усмішка чи доброзичливий погляд учителя можуть справити на неї більше враження, ніж "оцінка" у щоденнику.

Таким чином, емоції, звязані з навчанням в молодшому шкільному віці, мають важливе мотиваційне значення для засвоєння знань, зокрема, з української мови, а також для засвоєння способів одержання нових знань.

Досвід емоційно-ціннісного ставлення до знань формується тоді, коли у процесі навчання мають місце емоційні переживання учнів. А це можливо за умови збагачення змісту навчання цікавим, емоційно насиченим матеріалом, стимулюванням позитивних інтелектуальних почуттів (здивування, захоплення, радості, успіху та ін.). Цей підхід зумовлений тим, що: по-перше, як відомо, існує єдність афекту та інтелекту (Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн), тобто думка учнів початкових класів невідємна від почуттів і переживань; по-друге, психологи і педагоги вважають емоційність характерною рисою молодших школярів (В.А. Крутецький, Г.О. Люблінська, А.В. Петровський, О.Я. Савченко, П.М. Якобсон та ін.).

Тобто це означає, що вплив на учня через емоційну сферу у молодшому шкільному віці найбільше відповідає природі дитячого організму.

Таким чином, з одного боку, наповнення змісту навчання цікавим, особистісно значущим матеріалом, з іншого - підтримка позитивних емоцій, стимулювання інтелектуальних почуттів молодших школярів - першочергові вільний від школи час, відвідування гуртків, секцій тощо. Таким чином, пізнавальний інтерес як мотив, як важлива особистісна характеристика пронизує всю поведінку дитини. Тому важливим є вміння вчителя розвивати і формувати в учнів початкових класів пізнавальний інтерес.

Г.І. Щукіна виділяє показники, за якими можна визначити наявність пізнавального інтересу:

1. Прояви, що характеризують мислительну активність учнів:

а) запитання учнів як результат активного і глибокого пізнавального процесу;

б) прагнення учнів за власним бажанням, без вказівок і вимог вчителя брати участь в обговоренні запитання, доповнити і виправити відповіді товаришів (підняті руки, кількість і характер відповідей учнів);

в) зосередженість уваги;

г) характер процесу діяльності: готовність до дії або байдужість до завдання; рівень виконання пізнавального завдання (самостійно, за зразком, шляхом списування з дошки готового розвязку); ставлення до процесу своєї діяльності (уважний чи ні, байдужий чи зацікавлений...).

2. Емоційні прояви:

а) мовні реакції (висловлювання типу: "О, це так!"), обмін думками з сусідом по парті;

б) особливі емоційні наслідки - тиша, що вказує на схвильованість, цікавість, що викликані судженнями, думками;

в) адекватні реакції на те, що відбувається в класі (сміх - як результат гумору).

3. Вибіркова спрямованість читацьких інтересів учнів та їх участь в різних формах і видах позакласної роботи (КВК, вечори, предметний гурток), виконання індивідуальних завдань і характер використання ними вільного часу.

Для активізації навчання необхідне глибоке розуміння вчителем можливостей тих чи інших засобів збудження активності школярів, точне завдання початкової школи, оскільки принципово важливо, щоб навчальна діяльність (як провідна у цьому віці) приносила дитині насолоду від здобуття знань.

Аналіз навчальних програм з української мови та читання для початкових класів показує, що ідея забезпечення емоційності навчання знайшла у них певне відображення. Наприклад, на уроках навчання грамоти і розвитку мовлення у 1 класі програмою передбачено формування у дітей умінь правильно, емоційно сприймати мовлення дорослих і однолітків, використовувати у діалогічному мовленні виразні засоби: жести, міміку, інтонації, запитання, відповіді, прохання, а також емоційно виразно, послідовно, звязно розповідати про прочитане, почуте, побачене.

Важливу роль у засвоєнні знань на уроках в початковій школі взагалі належить створенню умов, до яких розвивається і виникає пізнавальний інтерес до навчання.