Гипероглавление:
1. Поезія відродження і сонетна творчість шекспіра.....................7-15
3.1. класичний сонет.................................................................29-31
Список використаної літератури ..............................................37
1. Поезія відродження і сонетна творчість шекспіра
Но после риторических потуг
«Замшелый мрамор царственных могил
2. Про сонет, його композиційні та змістові особлисті
у творчості Шекспіра
3. Діалектичний характер сонетної форми
3.1. Класичний сонет
3.2. Шекспірівський сонет
4. Образно-тематичний аналіз циклу “Сонети”
Висновки
Список використаної літератури
КУРСОВА РОБОТА
Сутність сонетів Вільяма Шекспіра
Зміст
Вступ............................................................................................3-6
1. Поезія відродження і сонетна творчість шекспіра.....................7-15 2. Про сонет, його композиційні та змістові особливості у творчості шекспіра.......................................................................................16-28
3. Діалектичний характер сонетної форми
3.1. класичний сонет.................................................................29-31
3.2. шекспірівський сонет .......................................................31-32
4. Образно-тематичний аналіз циклу “сонети”............................33-34
Висновки..................................................................................35-36
Список використаної літератури ..............................................37
ВСТУП
Людська цивілізація винайшла не тільки письмо, але й ряд жанрів мистецтва, зокрема, букет поетичних форм, серед яких найчільніше місце займає сонет.
Сонет називають царем поезії, оскільки він, на думку дослідників, має унікальну природу тексту, поєднує гармонійно форму і зміст, чітко передає думки про світ і людину, має філософський дух в осмисленні предметів, явищ навколишньої дійсності.
Сонет появився в Італії в ХІІІ ст. Тут викристалізувалися його основні ознаки, вперше описані Антоніо да Темпо (1332). Зяпочаткував цю форму віршування Джакомо да Лентіні. Розвинули її Данте Алігієрі, Ф. Петрарка, П’єр де Ронсар (ХVІ ст.) та Вільям Шекспір (ХVІІ ст.) — видатний англійський поет, драматург, сонети якого ми поклали за мету дослідити.
Сонет — старовинна канонічна форма вірша (італ. sonetto — звучати, від suono — звук), будується з чотирнадцятьох рядків п’ятистопного ямба, хоча буває шестистопний і чотиристопний ямб. Композиційно сонет поділяється на дві частини, в першу входить вісім рядків ( зав’язка), в другу — шість рядків (розв’язка). Перша частина має два чотиривірші, друга — два тривірші.
Науковці дослідили, що сонет нагадує невеличку поему, в якій проявляється ритм індивідуально завершеного твору, де відповідно до композиції зміст розгортається за схемою. Перший чотиривірш ставить тему, другий чотиривірш її поглиблює, далі перший тривірш робить злам, включаючи тему, що протилежна попередній, останній тривірш художньо розв’язує це утворене протиріччя. Це класичний варіант сонета, який об’єднаний двома римами в такому порядку: абба абба або абаб абаб, ввг дгд або ввг ддг. Можливі й інші варіанти розташування рим, все залежить від винахідливості автора, настрою та ритму образності сонета, афористичності письма.
Сонетна форма, як стверджують науковці, дуже примхлива. Вона вимагає лаконічності, огранення думки, афоризму, не можна зловживати повтореннями, струнка оповідь вимагає глибоких знань того, що взявся опоетизовувати автор.
Сонет — це фактично ліричний вірш філософського характеру. Він був зневажений класицизмом і відродився в добу романтизму, став улюбленою формою “ парнасців” ( Ж. — М. де Ередіа, Ш. Леконт де Ліль) та символістів. Як дослідили літературознавці, сонет появився в українській літературі 1830 року. Це була переробка вірша Сапфо, здійснена О. Шпигоцьким. До цієї форми зверталися в різні періоди творчості А. Метлинський, М. Шашкевич, Ю. Федькович, Б. Грінченко, Леся Українка, М. Зеров, М. Рильський, Б.- І. Антонич, Є. Маланюк, А. Малишко, Д. Павличко, М. Вінграновський та багато інших поетів. Зокрема добре вивчив природу сонета І. Франко, який описав його в своєму сонеті “Голубчики, українські поети”. Він ствердив, що “Тій формі й зміст най буде відповідний, Конфлікт чуття, природи блиск погідний в двох перших строфах...”, завершення повинно бути таким, що можна назвати “гармонія любови”.
І. Франко висловився про класичний сонет. Та знаємо, що були спроби змінювати усталену форму, адже це вимога руху, оновлення в діалектиці речей, пошук кращої можливості вдосконалення форми, як наголошують дослідники. Ось наприклад, у Вільяма Шекспіра сонет має три чотиривірші та двовірш, тобто тих самих чотирнадцять рядків залишається, але їх об’єднує інший ритм й змінене римування. Останні рядки римуються, що мовби робить сонет більш зібраним, коли вкладається вся енергія думки й почуття.
Дещо іншого характеру мають сонети Миколи Зерова. Окремі він назвав сонетоїдами. Друга строфа тут має специфічне римування аабб, останні два рядки римуються, як в Шекспіра. Ще знаємо в поезії сонети “хвостаті”, коли додається п’ятнадцятий рядок (літературознавчий термін – кода), є ще безголові сонети, коли твір складається з одного чотиривірша і двох тривіршів, суцільні сонети, коли рядки тримаються на двох римах, перевернуті — коли є по одному чотиривіршеві та тривіршеві. Розширюючи можливості сонета, Д. Павличко написав білі сонети ( коли відсутні рими). Існують так звані вінки сонетів, коли з останнього, магістрального, сонета починається кожен наступний сонет й таким чином утворюється вінок з п’ятнадцятьох сонетів. Вінки сонетів створили В.Брюсов, М.Жук, В.Бобинський, О.Ведміцький, Г.Плоткін, Б.Нечерда, Б.Демків, Ш.Чернявський, Я.Дорошенко, В.Колодій, інші поети.
Сонетна форма не всім поетам під силу, особливо тим, хто звик до вільного висловлювання, наприклад, до верлібру. Сонет є доступним для обраних, тих авторів, які схильні до точності, дисципліни думки, зваженої емоції. Приклад тут може бути Валерій Брюсов, який і сьогодні чарує своїми метафорами, образним мисленням читачів та науковців. Також, безперечно, великий майстер слова Шекспір, який прославився драматургією, зокрема творами “ Король Лір”, “Ромео і Джульєта”, “Макбет”, “Венера і Адоніс”, “Гамлет, принц Датський” та іншими. Сонети у нього, як зазначають дослідники, неповторні, вони ховалися в затінку основної творчості Шекспіра, бо писалися для найближчого оточення поета, були мало відомі широкому загалу шанувальників поезії. Це своєрідний ліричний щоденник, який можна назвати циклом, де автор пізнає взаємозв’язок себе і світу, ставить глибоко філософічні проблеми, чим звертає увагу на свої роздуми, пронизані переживаннями.
Світовий сонетарій сьогодні — це справжня скарбниця людського духу, боротьби за світло, за добро на землі. Сонет органічно поєднав мотиви громадянської, політичної та інтимної лірики, навічно увійшов у прогресивну літературу, завоював до себе виняткове ставлення. Про нього забували під час заворушень, революцій. Його згадували, коли душа прагнула гармонії в житті, шукаючи відповідного змісту, щоб віджила цікавість пізнання, зміцнів внутрішній світ людини. В цьому сонетарії – яскраве ім’я Шекспіра.
Досліджуючи сонетну творчість Шекспіра, намагатимемося по-новому глянути на його безцінні шедеври, проаналізувати тексти, цитуючи їх в міру потреби за вивіреним принципом тематичних груп, визначених літературознавцями, додати власні спостереження, міркування, висновки. Адже без осягнення високого світового мистецтва неможливий рух вперед, неможливе утвердження культури духу.
--PAGE_BREAK--1. Поезія відродження і сонетна творчість шекспіра
Поетичне дарування складало в епоху Відродження необхідну передумову для того, щоб стати драматургом. Починаючи із середніх століть, п'єси завжди писалися у віршах. Відродження тільки змінило характер віршів, якими писалися драми. Міраклі, містерії, мораліте й інтерлюдії складалися в римованих віршах, але справжньої поезії в них майже не було. Кристофер Марло перетворив драматичне мистецтво, підняв його на висоту поезії. Він відкинув риму і ввів у драму білий вірш, у якому громоподібно зазвучали великі пристрасті цього незвичайного часу. Марло звільнив драму від ланцюгів — рима сковувала драму.
Публіка йшла в театр не тільки спостерігати дію драм, але і слухати прекрасну поезію. Автори змагались між собою в красах стилю, використовуючи весь арсенал засобів образної і риторичної мови. Спільними зусиллями вони створили мову поетичної драми, далеку від повсякденної мови, тому що треба було виразити грандіозні пориви, неясні передчуття і великі ідеї, невимовні звичайними словами.
Вже в перших п'єсах Шекспіра ми зустрічаємося з ним як з поетом. Описи пейзажу, щиросердечні виливи, розповіді про минуле, вкладені у вуста діючих осіб, являють собою вірші і невеликі поеми. Персонажі п'єс говорять білими віршами, зрідка римуючи окремі рядки.
Коли Шекспір вступив на драматургічне поприще, він відразу ж показав себе майстром, чий вірш не поступався поезії Марло, Гріна й інших його безпосередніх попередників. Недарма Грін у своєму відомому відгуку про Шекспіра, що є першим літературним свідченням про великого драматурга, сварячи його «вороною-вискочкою», писав про те, що цей актор, який переодягається «у чужі пера», «думає, начебто він також здатний гриміти білим віршем», як і драматурги, що вивчили поезію в університетах.
Шекспір дійсно спочатку виряджався «у чужі пера», і стиль його перших драм показує, що він скористався поетичними відкриттями попередників. Якісь рядки в них нагадують то Марло, то Гріна, то Кіда настільки, що згодом запідозрили, начебто ранні п'єси написані не ним, а кимсь з них, а, може бути, і всіма разом. Насправді ж Шекспір просто злився з потоком поетичної драми тих років. Не тільки він схожий на Марло, чи Гріна Кіда. Вони самі, у свою чергу, багато в чому схожі один на одного.
На жаль, нічого не відомо про те, коли Шекспір почав писати вірші. Однак зовсім очевидно, що його ранні драми не були першої проби поетичного пера. Важко повірити в те, що він міг з першого разу опанувати віршем як дійсний майстер поетичної драми. Очевидно, трьом частинам «Генріха VI» передували якісь ранні поетичні твори, які не дійшли до нас.
У біографічних переказах про Шекспіра не раз зустрічаються згадування про те, що в молодості він писав вірші. Так, у відомій легенді про браконьєрство Шекспіра є зацікавлена деталь: озливши на сера Томаса Люсі, що нібито переслідував його за полювання на чужій землі, Шекспір написав на свого кривдника сатиричні віршики, які розвісив на стовпах. Браконьєрство Шекспіра, швидше за все, вигадка, але частка правди, що міститься в ній, безперечно, полягає в тому, що молодий Шекспір писав вірші.
На більш твердому ґрунті ми опиняємося тоді, коли від подібних легенд переходимо до фактів, які дозволяють з'ясувати, відкіля почався інтерес Шекспіра до поезії. З нею познайомила його «граматична» школа, у якій Шекспір учився. Тут, вивчаючи латинь, школярі читали вірші Овідія, Вергілія й інших римських поетів. Вони заучували їх напам'ять, переводили, і можна з повною впевненістю стверджувати, що школа відкрила юному Шекспірові світ поезії. Його улюбленцем став Овідій. У численних пасажах поем і п'єс Шекспіра зустрічаються прямі і непрямі відгомони творчості давньоримського поета. У цьому відношенні Шекспір мало чим відрізнявся від «університетських розумів». Якщо обсяг шкільного курсу поезії уступав університетській програмі, то особиста обдарованість Шекспіра і — ми не помилимося, сказавши це, — захоплення поезією дозволили Шекспіру спочатку наздогнати, а потім перевершити своїх більш ерудованих побратимів по перу. Він засвоїв не тільки уроки, винесені зі школи, але і все, чим була багата вітчизняна поезія від Чосера до Спенсера.
Отже, в епоху Відродження англійська драма не існувала без поезії, але існувала поезія без драми. Ми тепер називаємо Шекспіра драматургом і поетом, не роблячи розходження між цими двома поняттями. У його час це було далеко не те саме. Положення поета і драматурга в суспільній думці було різним. Якщо тепер значення Шекспіра визначається в першу чергу його великими досягненнями в драматичному мистецтві, то в очах сучасників першорядне значення мала поетичну творчість.
Сам Шекспір, наскільки ми можемо судити, не дуже високо цінував те, що писав для театру. Глухі натяки в сонетах (28 і 29) дають підставу думати, що Шекспір вважав свою роботу для театру нижчим видом діяльності. Літературна теорія епохи Відродження визнавала справді поетичними лише ті драми, які були написані відповідно до правил і за зразком Сенеки чи Плавта. Оскільки народна драма, яка ставилася в загальнодоступних театрах, цим вимогам не відповідала, вона вважалася як тако., яка стоїть поза великою літературою. Літературна теорія вважала істинно поетичними лише твори, призначені для обраної публіки, яка складається з освічених цінителів.
У ту епоху поетична творчість носила риси аристократизму. Поезія розглядалася як вільна творчість, не зв'язана з матеріальними вигодами. Характерно, що перші поети-гуманісти англійського Відродження — Уайєт, Серрей, Сидні — були аристократами. Поетична творчість була для них високим заняттям, вправою розуму, засобом вираження думок і настроїв у витонченій художній формі, і свої твори вони призначали лише для вузького кола знавців поезії. Поезія вимагала ерудиції і мала на увазі поінформованість читачів у тонкощах віршування. Потрібно було знати міфологію, стійкі поетичні символи, трактування їх різними поетами, без чого ні ідея, ні поетичні перевати твору не були ясними.
Іншими словами, відкидалася творчість, призначена для широких кіл читачів.
Від середніх століть поезія Відродження успадкувала традицію присвяти віршів високопоставленим особам. То обов'язково був який-небудь вельможа або дама серця, до яких і звертався зі своїм твором поет. Меценатство процвітало. Протектувати поетам вважалося ознакою освіченості. Оцінка поетичних створінь у відомій мірі навіть визначалася висотою положення тієї особи, якій присвячувалися вірші.
Іноді поети, які складали кружок, що групувався навколо якого-небудь вельможі, що ними опікався, суперничали в боротьбі за його симпатії. Ілюстрацією цьому можуть служити деякі сонети Шекспіра (наприклад, сонети 78-86), де він пише про поетів, що суперничають з ним:
«Я уступить соперникам готов,
продолжение
--PAGE_BREAK--Но после риторических потуг
Яснее станет правда этих слов,
Что пишет просто говорящий друг." (сонет 82)
Хоча аристократи нерідко обдаровували поетів за присвяти грошима, проте, у принципі, вважалося, що плодами поетичної творчості «не торгують». Їх можна піднести як дарунок, але не можна виносити на книжковий ринок. Однак поширення друкарства торкнулося і поезії. Стали з'являтися видання віршів. Початок цьому поклав збірник, випущений видавцем Тоттелом у 1557 році. Спочатку вигоду з цього отримували тільки друкарі і книгопродавці. Навіть ті поети, що самі публікували свої вірші, не розраховували на доход від цього. Коротше кажучи, хоча книга вже і стала ринковим товаром, поетична творчість ще не стала такою. У той час як за п'єси театри платили драматургам, прибуток від них був невеликим, але все-таки це була творчість на продаж.
Вже античність здружила поезію з філософією. Великий мислитель стародавності Аристотель указував, що задача мистецтва не обмежується зображенням дійсності, воно повинно давати осмислене відтворення її, у якому виявляться закономірності, які керують життям.
В епоху Відродження філософська традиція в поезії збереглася, набувши нову спрямованість, обумовлену духовними прагненнями, характерними для ренесансного світогляду.
У середні століття поезія, як і інші види інтелектуальної діяльності, потрапила в підпорядкування до богослов'я. Навіть любовна лірика випробувала на собі деякий вплив середньовічної схоластичної думки, що особливо помітно, наприклад, у Данте. Духовне розкріпачення, яке відбулося в епоху Відродження, позначилося і на поезії.
Боротьба земного, почуттєвого початку і духовності пронизує як філософію, так і поезію епохи Відродження. Поезія англійського Відродження шукає синтез духовного і фізичного в людині.
У найбільшого з поетів англійського Відродження — Едмунда Спенсера — боротьба земного і небесного, почуттєвого і духовного завершується перемогою саме духовного початку. Лірика й оповідальна поезія 1580-1590-х років на всі лади варіюють тематику, зв'язану з цією проблемою.
Оскільки тема любові зв'язана з питанням про природу людини, то природно, що в розгляд її входило і все те, що складає сутність життєвого процесу. Тому питання про земний і духовний початки сплітається з відношенням людини до Природи взагалі, а його життєвий шлях визначається співвідношенням з Часом. І, нарешті, філософська постановка всіх цих питань неминуче підводила і до питання про значення Смерті для буття людини. От чому в колі проблем любовної лірики епохи Відродження ми знаходимо не тільки теми Любові, але і теми Природи, Часу і Смерті.
Зміст поетичних творів розкривається не стільки в сюжеті, скільки у філолофсько-ліричних міркуваннях про Любов, Природу, Час і Смерть.
У великому світі творчості Шекспіра його поеми і сонети займають окрему область. Вони як би автономна провінція зі своїми законами і звичаями, багато в чому відрізняються від тих, які характерні драмі.
П'єси Шекспір писав для широкої публіки, для простолюду, для «юрби», впевнений, що літературної слави вони йому не принесуть. Якби його запитали, чим він може довести, що є поетом, то своїх п'єс він не навів би в підтвердження. Право на це високе звання давали тільки поетичні твори, що належали до визнаних жанрів літератури. Ось чому, видаючи поему «Венера й Адоніс», Шекспір у присвяті називає її «первістком своєї фантазії», тобто своїм першим твором. У світлі сказаного вище це означає не те, що поема була написана раніш п'єс, а лише те, що Шекспір не зараховував їх до великої літератури, датуючи свій вступ на Парнас названою поемою.
Свої сонети Шекспір оцінює так:
«Замшелый мрамор царственных могил
Исчезнет раньше этих веских слов,
В которых я твой образ сохранил.
К ним не пристанет пыль и грязь веков.
Пусть опрокинет статуи война,
Мятеж развеет каменщиков труд,
Но врезанные в память письмена
Бегущие столетья не сотрут.» (сонет 55)
Однак, помилиться той, хто подумає, що Шекспір справді був такий самовпевнений. Процитований нами сонет являє собою не що інше, як варіацію на тему відомого вірша Горація, який є і пушкінський «Пам'ятник».
Композиційно поетичні твори Шекспіра підкоряються суворим законам архітектури. У них ми знаходимо точний розрахунок пропорцій. Правда, у цьому відношенні поетичні конструкції Шекспіра нагадують ні стільки класичну суворість античних форм, скільки витонченість бароко, але це скоріше відноситься до великих поем, тоді як сонети — диво суворої і чіткої архітектоніки.
Як у музичному творі, Шекспір варіює в поемі той самий мотив. Досить тільки подивитися, як він на всі лади видозмінює речі Венери, яка молить Адоніса про любов, чи скорботні голосіння Лукреції, і ми зрозуміємо, що майстерність поета в тому, щоб з однієї мелодії витягти нескінченне різноманіття варіацій.
Вірш Шекспіра мелодійний і в буквальному значенні слова. Недарма він заслужив у сучасників прізвиська «солодощавого». Шекспірівський вірш співучий, паузи і наголоси мають велике значеннєве значення, також вони важливі й у музичній партитурі вірша.
Звучання шекспірівської поезії унікальне. Звуками визначається ліричний колорит: в одному випадку гнів, пристрасть, в іншому — спокійна урівноваженість. Звичайно, і інші компоненти вірша, зокрема ритм, грають у цьому свою роль. Ритмічна майстерність Шекспіра виявляється в тому, як він зумів додати розмаїтість звучання твердій і постійній строфіці сонета.
Гармонія — ось те, що поєднує художні методи шекспірівської поезії. Враження гармонійності виходить від усіх поетичних творінь Шекспіра.
Виразні засоби шекспірівської поезії надзвичайно багаті. У них багато успадковано від усієї європейської й англійської поетичної традиції, але чимало і зовсім нового. Шекспір також виявив свою оригінальність і в багатстві нових образів, внесених ним у поезію, і в новизні трактування традиційних сюжетів. Він почав з використання звичайних для поезії Ренесансу поетичних символів. Вже до його часу нагромадилася значна кількість звичних поетичних асоціацій. Молодість уподібнюється весні чи світанку, краса — принадності квітів, зів'янення людини — осені, старезність — зимі. Стійкими були також і ознаки краси — мармурова білизна, лілейна ніжність і т.п.
Це ж коло поетичних символів ми знаходимо й у сонетах, які описують красу шляхетного юнака, якому вони присвячені. Наприклад, сонет 18: " Чи порівняю з літнім днем твої риси?..". Невблаганний хід часу і неминучість старості уподібнюються порам року (сонет 12).
Значний вплив зробив на поезію Шекспіра евфуістичний стиль Лілі. Однією з його характерних рис є поетична гра антитезами. Правда, не Лілі вигадав її, ця гра була вже в поезії Петрарки, але ймовірніше всього, що до Шекспіра цей прийом прийшов через евфуізм Лілі. Типовим прикладом цього є сонет 43:
«Смежая веки, вижу я острей.
Открыв глаза, гляжу, не замечая...»
Сплативши данину традиції, Шекспір пішов своїм шляхом. Поруч зі звичними поетичними асоціаціями ми знаходимо в нього образи і порівняння несподівані і на перший погляд непоетичні. Це образи, узяті з повсякденного життя, порівняння й уподібнення з фактами, що самі по собі нітрохи не поетичні. У сонеті 23 поет, виправдуючи, що він мовчить і не знаходить слів для вираження почуттів, уподібнює себе актору, що забув роль (цей образ нагадує нам про професію самого Шекспіра). У наступному сонеті (24) він уподібнює свої очі художнику-граверу, що на дощечці серця закріплює вигляд улюбленого сотворіння. У сонеті 30 основу образу складає судова процедура: свою пам'ять поет уподібнює сесії суду, на якій як свідків викликаються спогади, і ця процедура відтворює вигляд відсутнього друга. У сонеті 47 серце й очі укладають договір, який полягає в тому, що, коли серце жадає побачити улюбленого друга, очі дають йому цю радість, а коли очам бракує споглядання друга, серце дає очам спогади про те, який він прекрасний. У сонеті 48 любов порівнюється зі скарбом: поет не подбав замкнути його в скриньку, і злодій викрав його. У сонеті 52 інший варіант того ж порівняння: поет, як багатій, зберігає скарби своїх почуттів у скриньці й у будь-який час може відімкнути її, щоб насолодитися видовищем коштовностей, які там зберігаються. Можливо, найбільш несподіваний по прозаїчності той образ, на якому побудований сонет 143: коли в господарки тікає одна з домашніх птахів, вона опускає на землю дитину, яку тримала на руках, і починає ловити утікачку, дитина ж плаче і проситься на руки. Тут себе поет уподібнює покинутій і зарюмсаній дитині, а свою кохану, яка женеться за надією, яка тікає від неї, на інше, більше щастя, порівнює із селянкою, яка ловить домашнього птаха.
Шекспір розширює коло тем поезії, вводить у неї образи з різних областей життя і тим самим збагачує традиційні форми вірша. З часом поезія Шекспіра усе більш втрачає умовність і штучність, наближаючи до життя, і особливо ясно ми бачимо це в метафоричному багатстві його сонетів.
У поемах ще переважали розгорнуті порівняння такого типу:
«И, как орел голодный, кости, жир
И даже перья клювом все терзает
И до тех пор, пока не кончит пир,
Крылами бьет и жертву пожирает … (»Венера и Адонис")
У сонетах перевагу одержує метафора:
«То время года видишь ты во мне,
Когда один-другой багряный лист
От холода трепещет в вышине,
На хорах, где умолк веселый свист.
Во мне ты видишь тот вечерний час,
Когда поблек на западе закат
И купол неба, отнятый у нас,
Подобьем смерти — сумраком объят.
Во мне ты видишь блеск того огня,
Который гаснет в пепле прошлых дней,
И то, что жизнью было для меня,
Могилою становится моей». (73)
Багато з сонетів представляють собою або одну розгорнуту метафору, або ланцюг метафор, як у тільки що процитованому вірші, де поет уподібнює себе спочатку осені, потім сутінкам і, нарешті, догоряючому вогню.
продолжение
--PAGE_BREAK--2. Про сонет, його композиційні та змістові особлисті у творчості Шекспіра
Форма сонета була винайдена давним-давно. Її створили, ймовірно, провансальські поети, але свій класичний розвиток сонет одержав в Італії епохи Відродження.
Форма сонета була придумана тоді, коли вважалося, що мистецтво поета вимагає володіння самими складними і важкими прийомами віршування. Як ми знаємо –
«Суровый Дант не презирал сонета,
В нем жар любви Петрарка изливал...».
І саме Петрарка підняв мистецтво написання сонетів на найбільшу висоту.
У сонеті завжди 14 рядків. Класична італійська форма сонета будується в такий спосіб: два чотиривірші і два тривірші з визначеною системою рим: авва aвав ccd edeчи авав авав ccd eed. Сонет не допускає повторення слів (крім союзів і прийменникових слів чи артиклів). Перший чотиривірш повинен містити експозицію, тобто виклад теми, причому вже найперший рядок повинен відразу вводити читача в тему вірша. В другому чотиривірші дається подальший розвиток теми, іноді за принципом протиставлення. У тривіршах дається рішення теми, підсумок, висновок з міркуваннями автора.
Труднощі форми, строгість композиційних принципів походять від поетів епохи Відродження. В Англії сонет увів Уайет. Однак він довго залишався другорядною за значенням формою, поки приклад Пилипа Сидні не підштовхнув інших поетів, і тоді, наприкінці XVI століття, сонет на короткий час зайняв головне місце в ліриці.
Спочатку англійські поети дотримувалися італійській схемі побудови сонета, потім виробилася своя система його композиції. Англійська форма сонета складається з трьох чотиривіршів і заключного двовірша (куплета). Прийнятий порядок рим: авав cdcd efef gg. Ця система є більш простою у порівнянні з італійською схемою Петрарки. Тому що нею користався Шекспір, то вона одержала назву шекспірівської.
Як і в класичному італійському сонеті, кожний вірш присвячений одній темі. Як правило, Шекспір дотримується звичайній схемі: перший чотиривірш містить виклад теми, другий — її розвиток, третій — підводить до розв'язки, і заключний двовірш в афористичній лаконічній формі виражає підсумок. Іноді цей висновок зі сказаного вище, іноді, навпаки, несподіване протиставлення всьому, про що говорилося раніше, і, нарешті, у деяких випадках простий висновок, який поступається у виразності попереднім чотиривіршам — думка ніби затихає, заспокоюється.
У ряді випадків Шекспір порушує цей принцип композиції. Деякі сонети являють собою послідовний від початку до кінця розвиток однієї теми за допомогою безлічі образів і порівнянь, які ілюструють головну думку.
Розглядаючи «Сонети» Шекспіра, необхідно насамперед точно уявляти собі вимоги композиції, якимт повинен був підкоряти свою уяву поет. І, щоб оцінити це мистецтво, треба навчитися бачити, як він умів підкоряти цю тверду схему своєму задуму, ідеї. Вчитуючись у «Сонети», можна бачити, як Шекспір все більше опановував цією складною формою. У деяких, особливо початкових сонетах ще почувається скутість поета — форма як би тягне його за собою. Поступово Шекспір досягає тієї волі володіння формою, коли ні сам він, ні ми вже не відчуваємо її соромливих рамок, і тоді виявляється, що в 14 рядків можна вмістити цілий світ, величезний драматичний зміст, безодню почуттів, думок і пристрастей.
Дотепер розглядалася зовнішня сторона сонета. Звернемося тепер до того, що складає його внутрішню форму.
Як уже сказано, у кожному сонеті розвивається лише одна тема. Оригінальність поета аж ніяк не в тому, щоб придумати її. Нерідко Шекспіра сонетна поезія, та й лірика взагалі були так багаті, що всі можливі теми одержали вираження у віршах поетів. Уже Петрарка, родоначальник поезії епохи Відродження і батько всієї нової європейської лірики, у своїх сонетах вичерпав весь запас тем, присвячених щиросердечного життя людини, особливо почуттю любові.
Кожен поет тієї епохи, який писав ліричні вірші, і зокрема сонети, знав, що вразити новизною сюжету він не може. Вихід був один: знайти нові виразні засоби, нові образи і порівняння, для того щоб усім відоме зазвучало по-новому. До цьому і прагнули поети епохи Відродження, у тому числі і Шекспір.
Ще Петрарка визначив основу внутрішньої форми сонета, його образної системи. В основі її лежало порівняння. Для кожної теми поет знаходив свій образ чи цілий ланцюг образів. Чим несподіваніше було уподібнення, тим вище воно цінувалося. Порівняння доводилося нерідко до крайньої степеня гіперболізму. Але поети не боялися перебільшень.
Безліч образів, які виникають у кожному сонеті Шекспіра, спаяні внутрішньою єдністю. Чим же воно досягається? Злитістю ідеї й образу. Італійці називали це словом «concetti», англійці «conceit», і буквальна українська відповідність цьому терміну — «концепція». Концепція ця є художньою. Сутність її в тому, що думка, почуття, настрій, усі невловимі і важко виразимі щиросердечні рухи виражаються через конкретне і наочне, і тоді виявляється, що між духовним і матеріальним світом існує нескінченна кількість аналогій. Так, думка про необхідність продовжити своє життя в потомстві поет виражає в сонеті 1, говорячи:
«Мы урожая ждем от лучших лоз,
Чтоб красота жила, не увядая.
Пусть вянут лепестки созревших роз,
Хранит их память роза молодая».
Зміст сонета складає почуття чи настрій, викликаний яким-небудь фактом. Сам факт лише глухо згадується, дається натяком, а іноді в сонеті й зовсім відсутній безпосередній привід — вірш служить вираженням настрою, який володіє поетом. Головне — у вираженні емоцій, у перебуванні слів і образів, що не тільки передадуть щиросердечний стан ліричного героя, але і заразять цим настроєм читача.
У сонетах, як і в поемах, окремі випадки є приводом для широких узагальнень, що стосується всього життя. Іноді здається, що мова йде про щось чисто особисте, скороминущий настрій, але поет неодмінно зв'язує його з чимось великим, що знаходиться поза ним. У драмах Шекспіра й особливо в його трагедіях ми зіштовхуємося з таким ж сполученням приватного і загального.
Поети Відродження, і особливо Шекспір, дуже гостро відчували протиріччя життя. Вони бачили їх і в зовнішньому світі й у душі людини. «Сонети» розкривають перед нами діалектику щиросердечних переживань, зв'язаних з почуттям любові, що виявляється не тільки джерелом найвищих радощів, але і причиною важких мук.
Коли були створені «Сонети»? Більшість дослідників вважає, що «Сонети» були написані Шекспіром між 1592 і 1598 роками. Саме ці роки є періодом найвищого розквіту сонетної поезії в англійській літературі епохи Відродження. Поштовх цьому дало опублікування в 1591 році циклу сонетів Пилипа Сидні «Астрофил і Стелла» (написані вони були раніш, близько 1580 року). З цього часу сонет став самою модною формою лірики. Поети состязались один з одним в обробці цієї важкої віршованої форми і створили велику кількість сонетних циклів. У 1592 році Семюел Деньел опублікував цикл сонетів «Делия»; у 1593 році з'явилися: «Сльози уяви» Томаса Уотсона, «Парфенофил і Парфенона» Барнеби Барнса, «Филлида» Томаса Лоджа, «Лисия» Джайлза Флетчера; у 1594 році — «Діана» Генрі Констебла, «Сонети до Селии» Вільяма Перси, «Зерцало Ідеї» Майкла Драйтена й анонімний цикл «Зефирия»; у 1595 році — знамениті «Аморетти» найбільшого поета англійського Відродження Едмунда Спенсера, «Цинтия» Ричарда Барнфилда, «Сто духовних сонетів» Барнеби Барнса, «Альцилия» невідомого автора; у 1596 році — «Фидесса» Бартоломью Гриффина і «Хлориду» Вільяма Смита; у 1597 році — «Сто християнських пристрастей» Генрі Поки, «Лаура» Роберта Тофта, «Древо любовних хитрувань» Николаса Бретона; у 1598 році — «Альба» Роберта Тофта. Після 1598 року потік сонетної поезії відразу обривається, і в наступні кілька років не виходить ні однієї книги сонетів, поки в 1609 році видавець Т.Торп не випустив у світло «Сонети» Шекспіра.
Шекспір завжди був чуйний до запитів і інтересів свого часу. Його драматургія свідчить про це з достатньою ясністю. Коли написання сонетів стало модою, Шекспір також звернувся до цієї поетичної форми.
За те, що «Сонети» були створені між 1592-1598 роками, говорить також їхня стильова близькість до інших добутків, написаним Шекспіром у ці роки. Ряд тим і мотивів «Сонетів» перегукується з деякими строфами його поем «Венера й Адоніс» (1593) і «Лукреция» (1594). Виявлено подібність між поетичними вираженнями, образами і порівняннями, що зустрічаються в «Сонетах» і в драматичних добутках, написаних Шекспіром у ці роки. Особливо наочні паралелі між «Сонетами» і окремими місцями таких п'єс, як «Два веронца», «Марні зусилля любові», «Ромео і Джульетта», що були створені Шекспіром у 1594-1595 роках.
Але хоча основна маса сонетів була написана між 1592 і 1598 роками, не виключена можливість, що окремі вірші, що ввійшли в збірник, були створені раніш, а інші — пізніше цього років.
У звичаї поетів епохи Відродження було писати сонети так, щоб вони складалися в цикли, внутрішньо зв'язані з визначеною темою і ліричним сюжетом. «Сонети» Шекспіра близькі до цього.
В основному «Сонети» складаються в ліричну повість про жагучу дружбу поета з прекрасним юнаком і не менш жагучої любові до некрасивого, але чарівній жінці.
«На радость и печаль, по воле Рока,
Два друга, две любви владеют мной:
Мужчина светлокудрый, светлоокий
И женщина, в чьих взорах мрак ночной».
Далі ми довідаємося, що друг і кохана поета зблизилися й обоє, таким чином, змінили йому. Але це не убило в ньому ні прихильності до друга, ні пристрасті до коханої.
Єдність циклу Сонетів не стільки сюжетне, скільки ідейно-емоційне. Воно визначається особистістю їхнього ліричного героя — того, від чийого імені написані всі ці вірші.
У драмі, що розгортається перед нами в «Сонетах», три персонажі: Друг, Смаглява дама і Поет. Перших двох ми бачимо очима поета. Його відношення до них перетерплює зміни, і з описів почуттів поета стосовно цим двох обличчям перед нами виникає великий і складний образ головного ліричного героя «Сонетів».
Не можна прямо ототожнювати ліричного героя «Сонетів» із самим Шекспіром. Звичайно, в образ ліричного героя ввійшло чимало особистого. Але це не автопортрет, а художній образ людини, такий же життєво правдивий і реальний, як образи героїв шекспірівських драм.
Оскільки порядок, у якому дійшли до нас «Сонети», трохи переплутаний, зміст їх ясніше всего розкривається, якщо згрупувати вірша по тематичних ознаках. У цілому вони розпадаються на дві великі групи: перші 126 сонетів присвячені другу, сонети 127-154 — коханої.
Сонетів, присвячених другу, набагато більше, ніж віршів про кохану. Уже це відрізняє цикл Шекспіра від всіх інших сонетних циклів не тільки в англійської, але і у всій європейській поезії епохи Відродження.
Сонети до друга і сонети до коханої — це як би два окремих цикли, між якими є зв'язок. Але в цілому «Сонети» не виглядають як заздалегідь задуманий і планомірно здійснений цикл ліричних віршів.
Саме тому і склалася думка про порушення послідовності сонетів ще в першому виданні 1609 року? Навіть поверхневе ознайомлення приводить до висновку, що логіка ліричного сюжету не скрізь витримана. Так, наприклад, про те, що друг змінив поету з його коханої, ми довідаємося із сонетів 40, 41, 42, причому задовго до того, як довідаємося про те, що в поета була кохана, — про неї нам розповідають сонети, починаючи з 127-го.
Це не єдиний випадок порушення послідовності в розташуванні сонетів. Можливо, що сам Шекспір написав деякі сонети поза циклом, не піклуючись про те, яке місце вони займуть у книзі його «Сонетів».
У зв'язку з цим виникли спроби виправити неточності першодрукованого тексту, визначивши більш логічно послідовний порядок сонетів. Було запропоновано кілька систем їхнього розташування. Деякі з них заслуговують на увагу. Іноді при перестановці місць сонетів виявляється раніше логіка зв'язку, що зауважується не, між окремими віршами. Іноді зближення різних сонетів виявляється довільним, нав'язуючи автору більше, ніж він припускав.
«Сонети» Шекспіра належать до видатного зразкам ліричної поезії. У лірику, як правило, звикли бачити вираження особистих почуттів і переживань поета. У першій половині XIX століття, у пору панування романтизму, коли в поетичній творчості бачили головним чином засіб самовираження автора, затвердився погляд на «Сонети» як на ліричну сповідь Шекспіра. Поет-романтик Вордсворт, відроджуючи форму сонета, що исчезнули в поезії XVIII століття, писав: «Цим ключем Шекспір відкрив своє серце».
Такий погляд одержав широке поширення. Багато дослідників Шекспіра вирішили, що «Сонети» у самому точному змісті автобіографічні. У них стали бачити поетичний документ, у якому Шекспір розповів факти свого особистого життя й особисті переживання. Стали дошукуватися, хто ж ті особи, про які розказано в сонетах, — друг і кохана Шекспіра? Що стосується друга, то, на думку багатьох дослідників, ім'я його зашифроване ініціалами в присвяті, якою відкривається перше видання «Сонетів». Присвята говорить: «Тому єдиному, кому зобов'язані своєю появою нижченаведені сонети, пану W.Н. усякого щастя і вічного життя, обіцяних йому нашим безсмертним поетом, бажає доброзичливець, що ризикнув видати їх. Т.Т.».
Друга особа, яка згадується в «Сонетах», — кохана поета. По імені вона не названа. У ті часи автори сонетів давали дамам, яких вони оспівували, піднесені поетичні імена. У Сидні — це Стелла, у Деньєла — Делія, у Драйтона — Ідея і т.д. Шекспір не подбав навіть дати своїй улюблений умовне поетичне ім'я. З «Сонетів» ми довідаємося тільки, що вона смаглява, чорноволоса і не відрізняється вірністю в любові. За нею затвердилося ім'я «Смаглявої леді Сонетів» (the Dark Lady of the Sonnets).
Не важко представити, скільки праці було витрачено цікавими дослідниками на те, щоб установити особистість Смаглявої леді. Зрештою найбільша кількість прихильників вважає її Елізабет Вірною й особливо Мері Фіттон, а також жвава трактирниця міссіс Давенант з Оксфорда.
Художник завжди збагачує натуру, вносячи багато чого, чого в ній немає. Художник вкладає в зображуване їм свій життєвий досвід, свої почуття, погляди, настрої, що не обов'язково і не безпосередньо відносяться саме до даної моделі. Тому можна доручитися, що і друг і кохана, оспівані Шекспіром, минулого іншими, чим вони з'являються в «Сонетах». Ми бачимо їх очима Шекспіра, а поет бачить, почуває інакше, більше, глибше, тонше, ніж звичайні люди. У лірику особливо важливий погляд саме самого поета, його бачення і почуття. Тому більше всього «Сонети» говорять нам не стільки про ті обличчя, що збудили емоції автора, скільки про нього самому, і, отже, помилково розуміти буквально все сказане поетом, зв'язавши це безпосередньо з його біографією. Творчість піднімає поета над ним самим, яким він є в повсякденному житті.
Окремі сонети, не зв'язані ні з темою дружби, ні з темою любові. Це просто ліричні міркування поета про різні життєві питання. Ці сонети здаються більш глибокими і більш зрілими, чим ті, котрі присвячені оспівуванню юного друга. Є в них думки, що перегукуються з трагедіями, написаними Шекспіром у перші роки XVII століття. Особливо цікавий у цьому відношенні 66-й сонет, близький по думках до знаменитого монологу Гамлета " чиБути не бути...".
У сонетах Шекспіра є внутрішня подвійність. Ідеальне і реальне співіснують у сонетах Шекспіра в складному сполученні, як і в його драматургії. Шекспір з'являється тут те як поет, що віддає борг піднесеній і ілюзорній романтиці аристократичної поезії, те як поет-реаліст, що вкладає в традиційну форму сонета глибоко життєвий зміст, що часом вимагає образів, далеких від галантності. Хоча в «Сонетах» Шекспіра багато реального, не можна сказати, що тут він з'являється винятково як поет-реаліст. Боротьба реального з ідеальним тут не увінчалася повним торжеством реального.
Італійські гуманісти, розробляючи нову філософію, узяли собі в учителі давньогрецького філософа Платона. З його навчання вони витягли поняття про любов як вищому почутті, доступному людині. Преклоніння перед красою і величчю людини складає найважливішу рису гуманістичного світогляду епохи Відродження на відміну від середньовічної філософії, що учила, що людина — судина всяких мерзенностей, від яких він звільняється тільки тоді, коли його душа залишає тлінну тілесну оболонку.
Гуманісти бачили в любові не стільки форму взаємин між особами різної статі, скільки істинно людську форму відносин людей друг до друга взагалі. Дружбу між чоловіками вони вважали настільки ж високим проявом людяності. Такий прояв любові вважалося більш високим, тому що в дружбі виявляється чистота почуттів. Дружба заснована на чисто духовному почутті.
«Сонети» Шекспіра — натхненний гімн дружбі. Якщо вже говорити про те, як проявився гуманізм у цих віршах, то він складається саме в безмежно високому розумінні дружби. Однак і краса друга завжди хвилює поета, що витончується в пошуках образів для її опису.
Шекспір аж ніяк не був самотній у такому розумінні дружби. Зберігся лист великого гуманіста епохи Відродження Еразма Роттердамського, що описував Ульріху фон Гуттену зовнішність і характер Томаса Мора. Уже на що сухою людиною був Еразм, але і він писав про Томаса Мора з щирим замилуванням. Не тільки моральні якості автора «Утопії», але і зовнішність його викликала замилування Еразма. Французький гуманіст Мішель Монтень живився повним замилуванням дружбою до Етьєна де ла Боеси і писав про нього з ентузіазмом закоханого.
Прославляння друга, таким чином, являє собою перенесення Шекспіром у поезію мотивів, що вже зустрічалися в гуманістичній літературі.
Вірші, присвячені другу, мають декілька тем. Перші 19 сонетів на всі лади тлумачать про одне й те саме: друг повинен женитися для того, щоб його краса ожила в нащадках. Через усю групу сонетів проходить протиставлення тлінності Краси і невблаганності Часу. Час утілює той закон природи, відповідно до якого все що народжується розцвітає, а потім приречено на зів'янення і смерть. Тут перед нами виявляється оптимістичний погляд на життєвий процес. Час може знищити одну істоту, але життя буде продовжуватися. Поет волає до друга перемогти Час, залишивши після себе сина, що успадкує його красу.
Є ще один засіб боротьби з Часом. Його дає мистецтво. Воно також забезпечує людині безсмертя. Свою задачу поет і бачить у тому, щоб у віршах залишити потомству вигляд тієї людської досконалості, яке виявляв його прекрасний друг.
Платонічний характер дружби вимальовується особливо в тій групі сонетів, які присвячені розлуці (24, 44-47, 50, 51). У цій групі сонетів почуття виявляє себе з такою силою, що навіть при відсутності друга він постійно залишається живою реальністю для поета.
«Усердным взором сердца и ума
Во тьме тебя ищу, лишенный зренья.
И кажется великолепной тьма,
Когда в нее ты входишь светлой тенью» (27).
Якщо спочатку друг зображувався як утілення всіх досконалостей, то, починаючи з 33-го по 96-й сонет, його світлий вигляд затьмарюється. Запал дружби змінюється гіркотою розчарування, настає тимчасове охолодження. Але почуття любові зрештою все-таки перемагає. Поет прощає другу навіть те, що він відняв у нього кохану. Для нього вадче позбавитися його дружби, ніж її любові:
«Тебе, мой друг, не ставлю я в вину,
Что ты владеешь тем, чем я владею.
Нет, я в одном тебя лишь упрекну,
Что пренебрег любовью ты моею» (40).
Цей мотив змушує згадати епізод фіналу «Двох Веронців», де Валентин виявив готовність уступити Протею свою кохану. У п'єсі це здається дивним і невиправданим, але, читаючи «Сонети», у яких зображується аналогічна ситуація, можна зрозуміти цей загадковий епізод «Двох веронців».
Заключна група сонетів, починаючи з 127-го по 152-й, присвячена «жінці, у чиїх поглядах морок нічний». Якщо друг зображений як істота ідеальна, то подруга поета показана як цілком земна:
«Ее глаза на звезды не похожи,
Нельзя уста кораллами назвать,
Не белоснежна плеч открытых кожа,
И черной проволокой вьется прядь...» (130).
Цей сонет повний випадів проти ідеалізації жінки в лірику епохи Відродження. Штампованим ознакам краси Шекспір протиставляє реальний жіночий образ.
З інших сонетів ми довідаємося, що кохана «примхи повна» (131), що вона мучить його і друга «примхою зрад» (133). Поет запитує себе:
«Как сердцу моему проезжий двор
Казаться мог усадьбою счастливой?» (137).
Почуття поета стає вкрай складним. Навіть переконавши в невірності, він зберігає до Дами прихильність. У їхніх відносинах запановує неправда:
«Я лгу тебе, ты лжешь невольно мне,
И, кажется, довольны мы вполне!» (138).
Очевидний контраст між почуттями до друга і до коханої. У почуттях до друга навіть біль і гіркота світлі, почуття до коханої стають нестерпними і любов перетворюється в суцільні муки:
«Любовь — недуг. Моя душа больна
Томительной, неутолимой жаждой.
Того же яда требует она,
Который отравил ее однажды» (147).
Любов отуманює розум і позбавляє здатності бачити людей і світ у їх справжньому світлі:
«Любовь слепа и нас лишает глаз.
Не вижу я того, что вижу ясно.
Я видел красоту, но каждый раз
Понять не мог — что дурно, что прекрасно» (137).
Помітимо, що на відміну від інших добутків у Сонетах ліричний герой не шукає для себе виходу в смерті. Ліричний герой «Сонетів», хоч і кличе смерть, усе-таки знаходить щось, що примиряє його з життям: це його друг і радість, що дає любов до нього. Він не хоче залишити свого друга в суворому світі:
«Зову я смерть. Мне видеть невтерпеж
Достоинство, что просит подаянья,
Над простотой глумящуюся ложь,
Ничтожество в роскошном одеянье,
И совершенству ложный приговор,
И девственность, поруганную грубо,
И неуместной почести позор,
И мощь в плену у немощи беззубой,
И прямоту, что глупостью слывет,
И глупость в маске мудреца, пророка,
И вдохновения зажатый рот,
И праведность на службе у порока.
Все мерзостно, что вижу я вокруг.
Но как тебя покинуть, милый друг!»
Якби можна було бути упевненим у тому, що розташування сонетів відповідає хронології подій, то підсумок усієї цієї ліричної історії був би трагічним, тому що завершується весь цикл прокльонами тієї любові, що принижує людину, змушує миритися з неправдою і самим бути брехливим. Притулком від перенесених страждань є поновлення дружби, яку випробування зробили ще міцнішою. Платонічна ідея любові як почуття духовного бере в «Радах» Шекспіра повну перемогу.
«Сонети» Шекспіра – справжній шедевр англійської лірики епохи Відродження. Крізь умовність і штучні рамки форми в них пробилися справжні людські почуття, великі пристрасті і гуманні думки.
продолжение
--PAGE_BREAK--3. Діалектичний характер сонетної форми
3.1. Класичний сонет
Порівняно невелика кількість так званих твердих форм – суворо канонізованих і стійких строфічних комбінацій існує серед величезної розмаїтості поетичних творів різних жанрів. По популярності і поширеності жодна з твердих форм – італійські і французькі (середніх століть) тріолет, віріле, секстина, іранська газель, чи танка з японської поезії – не зрівняється із сонетом.
З'явившись приблизно на початку XIII ст. в Італії (сонет – від італ. Sonet (пісенька), в основі слово Son (звук)), цей жанр дуже швидко набув канонічних правил, сформульовані в 1332 р. падуанським юристом Антоніо да Темпо, які пізніше неодноразово уточнювалися й ставали жорсткішими.
Найбільш стійкі структурні ознаки класичного сонета:
стабільний обсяг – 14 рядків;
чітке членування на чотири строфи: два чотиривірші (катрена) і два тривірші (терцети);
роблячи повторюваність рим – у катренах звичайно дві рими чотири рази, у терцетах три рими двічі чи дві рими тричі);
стійка система римування – більш краща «французька» послідовність: abba abba ccd eed (чи ccd ede), "італійська": abab abab cdc dcd (чи cde cde);
постійний розмір – звичайно це найбільш розповсюджений у національній поезії розмір: п'яти- чи шестистопний ямб у російській, німецькій, голландській, скандинавській поезії; п'ятистопний – в англійській; одиннадцятискладний вірш – в Італії, Іспанії і Португалії; так називаний олександрійський вірш – дванадцятискладний з цезурою посередині – у класичному французькому сонеті.
Крім того сонетний канон містить ще і деякі інші більш-менш універсальні вимоги:
кожна з чотирьох частин (катренів і терцетів) повинна володіти, як правило, внутрішньою синтаксичною закінченістю і цілісністю;
катрени і терцети розрізняються інтонаційно – на зміну наспівності перших приходить динамічність і експресія других;
рими переважно повинні бути точними і дзвінкими, причому рекомендується регулярна зміна чоловічих рим (з наголосом на останньому складі);
украй небажане повторення в тексті однакових слів (за винятком союзів, займенників та ін.), якщо це не продиктовано свідомим задумом автора.
Тематика сонетів вкрай різноманітна – людина з її діяннями, почуттями і духовним світом; природа, яка її оточує; вираження внутрішнього світу людини через образи природи; суспільство в якому існує особистість. Сонетна форма однаково успішно використовується в любовно-психологічній і філософської, в описовій, пейзажній, політичній ліриці. Через неї прекрасно передаються як ніжні почуття, так і гнівний пафос, гостра сатира. І все-таки специфіка форми насамперед обумовлена універсальною пристосованістю до передачі відчуття діалектики буття.
У роботі Іоганнеса Р. Бехера «Філософія сонета, чи Маленькі наставляння по сонету» найбільше докладно розкрите й обґрунтоване визначення сонета як діалектичного жанру.
На думку Бехера, сонет відбиває основні етапи діалектичного руху життя, почуття чи думки від тези, через антитезис до синтезу (положення – протилежність – зняття протилежностей).
У класичній формі сонету перший катрен містить тезу, другий – антитезис, терцети (секстет) – синтез. Але «відносини між положенням і протилежністю бувають винятково складними, і, можливо, на перший погляд – непомітними, так само як і зняття обох протилежностей у заключній частині».3
Всі основні вимоги сонетного канону міцно зв'язані з діалектичним характером цієї поетичної форми і виникли в пошуках найбільш зробленого способу втілити діалектичний зміст. Проте способи передачі форм руху людської думки, що реалізують її внутрішню діалектику, нескінченно різноманітні в сонеті. Сонетний канон не настільки нерухомий, як це може показатися з першого погляду. До неканонічних форм сонета відносяться, наприклад «хвостаті сонети» (сонети з кодою – додатковим віршем, одним чи декількома терцетами), «перекинутий сонет» – починається терцетами і завершується катренами, «безголовий сонет» – відсутній перший катрен, «кульгавої сонет» – четверті вірші катренів коротше інших і т.п.
3.2. Шекспірівський сонет
Сама історія сонетної форми глибоко діалектична: внутрішня стабільність і стійкість канону сполучається з постійним його рухом і удосконалюванням.
«Шекспірівський» сонет дотепер багато словників відносять до жанру сонета умовно, називаючи англійським римуванням. Хоча перші англійські поети, які зацікавилися цим жанром, ймовірно, і не усвідомлювали, що зухвало порушують сонетний канон.
Поети Томас Уайєт і Генрі Говард, граф Серрей, створювали свої сонети в 1530 роках. Безсумнівно, що стимулом для них послужило знайомство із сонетами Петрарки і його італійських послідовників. Крім того, вони неодноразово бували у Франції. Таким чином, їх сонети будувалися за схемою: abba abba cdd cee. Але в перших виданнях розбивка на катрени і терцети найчастіше не позначалася, тому незабаром ця схема стала сприйматися як сполучення трьох катренів і двовірша: abba abba cddc ee. Серрей робить ще один крок у порушення класичного канону – у дванадцятьох із шістнадцяти сонетів він розбиває вірш на три чотиривірші з перехресною римою і заключне двовірша з парною римою: abab cdcd efef gg, тобто не обмежується секстетом, як французькі поети й Уайет, але перебудовує всю структуру сонета.
Вживання парних рим наприкінці сонета і перехресних рим у катренах дослідники пояснюють впливом англійської балади, а також почасти тим, що англійська мова відносно бідна на рими. До того ж, наявність «сонетного ключа» (заключного двовірша з парною римою) відповідало смакам англійських поетів, їхній пристрасті до епіграматичної завершеності вірша.
Рука Шекспіра зробила нормою те, що було тільки боязкою спробою в його попередників. Той тип сонета, що ввів в англійську поезію Серрей, одержав назву «шекспірівського» і після Шекспіра став національним англійським варіантом канону.
4. Образно-тематичний аналіз циклу “Сонети”
Як вже було згадано вище, Шекспірові належить цикл із 154 сонетів, опублікований (без відома і згоди автора) у 1609 р., але написаний, очевидно, ще в 1590-х роках (у всякому разі, вже в 1598 р. у друці промайнуло повідомлення про його «солодкаві сонети, відомих близьким друзям») і який виявився одним із самих блискучих зразків західноєвропейської лірики епохи Відродження.
Ставши популярною серед англійських поетів, сонетна форма під пером Шекспіра заблищала новими гранями, вмістивши в себе обширну гаму почуттів і думок – від інтимних переживань до глибоких філософських роздумів і узагальнень. Дослідники давно звернули увагу на тісний зв'язок сонетів і драматургії Шекспіра. Цей зв'язок виявляється не тільки в органічному сплаві ліричного елементу з трагічним, але й у тому, що ідеї пристрасті, які одухотворяють шекспірівські трагедії, живуть і в його сонетах.
Так само, як у трагедіях, Шекспір торкається в сонетах коріння проблеми буття, яке хвилювали людство, веде мову про щастя і сенс життя, про співвідношення часу і вічності, про тлінність людської краси і її величі, про мистецтво, здатне перебороти невблаганний біг часу, про високу місію поета.
Вічна невичерпна тема любові, одна з центральних у сонетах, тісно переплетена з темою дружби. У любові і дружбі поет знаходить справжнє джерело творчого натхнення незалежно від того, чи приносять вони йому радість і блаженство чи ж муки ревнощів, сум, щиросердечні сумніви.
Тематично весь цикл прийнятий поділяти на дві групи: вважається, що перша (1 – 126) звернена до друга поета, друга (127 – 154) – до його коханої – «смаглявої леді». Вірш, який розмежовує ці дві групи (можливо, саме в силу своєї особливої ролі в загальному ряді), строго говорячи, сонетом не є: у ньому лише 12 рядків і суміжне розташування рим.
Лейтмотив уболівання про тлінність усього земного, проходячий через весь цикл, чітко усвідомлювана поетом недосконалість світу не порушує гармонійність його світовідчування. Ілюзія загробного блаженства далека йому – людське безсмертя він бачить у славі і потомстві, радячи другу побачити свою молодість відродженим в дітях.
У літературі Відродження тема дружби, особливо чоловічої, займає важливе місце: вона розглядається як вищий прояв людяності. У такій дружбі гармонійно сполучаються веління розуму з щиросердечною схильністю, вільною від почуттєвого початку.
Не менш значні сонети, присвячені улюбленій. Її образ підкреслено нетрадиційний. Якщо в сонетах Петрарки і його англійських послідовників (петраркистів) звичайно оспівувалася золотоволося ангелоподібна красуня, горда і недоступна, то Шекспір, навпроти, присвячує ревниві докори смаглявій брюнетці – непослідовній, яка кориться тільки голосу пристрасті.
Шекспір писав свої сонети в перший період творчості, коли ще зберігав віру в торжество гуманістичних ідеалів. Навіть розпач у відомому 66-м сонеті знаходить оптимістичний вихід у «сонетному ключі». Любов і дружба поки виступають, як у «Ромео і Джульєтті», силоміць, які утворджують гармонію протилежностей. Розрив Гамлета з Офелією, як і розірваність свідомості, втілена в принці датському. Пройде кілька років – і перемога гуманістичного ідеалу відсунеться для Шекспіра в далеке майбутнє.
Саме примітне в сонетах Шекспіра – постійне відчуття внутрішньої суперечливості людського почуття: те, що є джерелом найвищого блаженства, неминуче породжують страждання і біль, і навпаки, у тяжких муках народжується щастя.
Це протиборство почуттів самим природним образом, якою б складною не була метафорична система Шекспіра, укладається в сонетну форму, якій діалектичність характерна «від природи».
Висновки
Отже, на прикладі “Сонетів” Шекспіра, які є невід'ємною частиною і, по-моєму, досить яскравим зразком його творчості, можна прийти до наступних висновків:
1) Зміни, розвинуті й закріплені Шекспіром у національному англійському варіанті сонетного канону, названого “шекспірівським”, не без підстави дозволяють вважати його “Сонети”, як частину творчості, вершиною англійського Відродження.
2) Традиції загальноєвропейської ренесансної культури, обумовлені як відродженням античного способу мислення і відчуттям того, що є при цьому підсумком розвитку середньовічної культури, створили умови для появи видатних творчих особистостей, якою, безсумнівно, є В. Шекспір. Образно-тематична система і сама форма його “Сонетів” відбивають антропоцентричне мислення цього періоду, на основі новоєвропейської діалектики розкриваючи складний внутрішній світ великого поета, блискуче втілюючи його творчий задум. Таким чином, творчість В. Шекспіра можна вважати вищим синтезом традицій загальноєвропейської ренесансної культури.
3) Сама історія сонетної форми глибоко діалектична: внутрішня стабільність і стійкість канону сполучається з постійним його рухом і удосконалюванням. «Шекспірівський» сонет дотепер багато словників відносять до жанру сонета умовно, називаючи англійським римуванням. Хоча перші англійські поети, які зацікавилися цим жанром, ймовірно, і не усвідомлювали, що зухвало порушують сонетний канон. Вживання парних рим наприкінці сонета і перехресних рим у катренах дослідники пояснюють впливом англійської балади, а також почасти тим, що англійська мова відносно бідна на рими. До того ж, наявність «сонетного ключа» (заключного двовірша з парною римою) відповідало смакам англійських поетів, їхній пристрасті до епіграматичної завершеності вірша.
Шекспір завжди був чуйний до запитів і інтересів свого часу. Його драматургія свідчить про це з достатньою ясністю. Коли написання сонетів стало модою, Шекспір також звернувся до цієї поетичної форми.
За те, що «Сонети» були створені між 1592-1598 роками, говорить також їхня стильова близькість до інших добутків, написаним Шекспіром у ці роки. Ряд тим і мотивів «Сонетів» перегукується з деякими строфами його поем «Венера й Адоніс» (1593) і «Лукреция» (1594). Виявлено подібність між поетичними вираженнями, образами і порівняннями, що зустрічаються в «Сонетах» і в драматичних добутках, написаних Шекспіром у ці роки. Особливо наочні паралелі між «Сонетами» і окремими місцями таких п'єс, як «Два веронца», «Марні зусилля любові», «Ромео і Джульетта», що були створені Шекспіром у 1594-1595 роках.
Але хоча основна маса сонетів була написана між 1592 і 1598 роками, не виключена можливість, що окремі вірші, що ввійшли в збірник, були створені раніш, а інші — пізніше цього років.
У звичаї поетів епохи Відродження було писати сонети так, щоб вони складалися в цикли, внутрішньо зв'язані з визначеною темою і ліричним сюжетом. «Сонети» Шекспіра близькі до цього.
В основному «Сонети» складаються в ліричну повість про жагучу дружбу поета з прекрасним юнаком і не менш жагучої любові до некрасивого, але чарівній жінці.
Рука Шекспіра зробила нормою те, що було тільки боязкою спробою в його попередників. Той тип сонета, що ввів в англійську поезію Серрей, одержав назву «шекспірівського» і після Шекспіра став національним англійським варіантом канону.
Список використаної літератури
Аникст А.А. Поеми, сонети і вірші Шекспіра — М.: Книга, 1974
Аникст А.А. Шекспір: ремесло драматурга. — М.: Сов.письменник, 1974
Барг М.А. Шекспир и история. М.: «Наука», 1976.— С. 199
Гарін И.И. Шекспір Вільям, про нього. Художня література. Харків: Гариниздат, 1998
Літературна енциклопедія. – М., 1994.
Донская Е. Некоторые особенности языка и стиля сонетов Шекспира //Шекспировские чтения. 1984- Л.: Наука, 1986.-С.240-252.
Матвеева Л. Сонеты Шекспира // Литература (Прил. к газ «Первое сентября»). — 1997. — №3.
Плошенко В. Шекспир. Сонет 66: Урок литературы в 9 классе // Литература (Прил. к газ. «Первое сентября»). — 2000. — №3.
Українська і зарубіжна культура / За ред. І.Є.Козира. – К. 2000.
Всесвітня літ. в середн. навч. закл України. – К., 1999. — №4. – С.24-25
Шестаков В. Мий Шекспір. Гуманістичні теми у творчості Шекспіра. — М.: Слов'ян.діалог, 1998.
Літературознавчий словник-довідник. – К.: Академія, 1997. – С.648-650
Шекспір В. Вибрані твори. – В 2-х книгах. – К., 1998.
Шекспир В. Сонеты. – М., 2001.
Штейн А.Л. Вільям Шекспір: Життя і творчість. — М.: Ин-т иностр.яз. (Гаудеамус), 1996