Еволюція героїв Хемінгуея

Курсова робота

Еволюція героїв Хемінгуея.

/>

План

Вступ

І. Відображення Хемінгуея в його героях.

ΙΙ. Типові представники «героїв кодексу»:

1.Образ Фредеріка Генрі («Прощавай, зброє!»).

2.Роберт Джордан («По кому подзвін.»).

ΙΙΙ. Сантьяго – новий герой у творчості Хемінгуея.

Еволюція типового хемінгуеївського героя.

Неоднозначність образу.

Висновок
Вступ.

Хемінгуей — один з тих західних митців XXстоліття, які причетні до найістотнішого перевороту в світовому мистецтві. Звершувалась його пере орієнтація посеред знаменної і катастрофічної доби руйнувалися давні бур­жуазні цінності й виникали цінності нові. «Хемінгуеївський струмінь» в мистецтві слова являв собою виразний і необхідний розрив з попередньою стихійною описовістю, з усталеною міцністю авторського всебачення. Хемінгуей ніколи не був експериментатором. Він створював свій художній світ відразу, був вірним традиціям реалізму, прагнув відобразити, зафіксувати дійсність, яка повсякчас змінюється, але й повсякчас існує. Суть не в окремих прийомах, які він створив чи вдосконалив і які стали нині такі поширені, що часом і не сприймаються як хемінгуеївські. Більш істотний інший, куди важливіший внесок цього письменника. Хемінгуей привів до цілковитої, мало не ідеальної відповідності свого героя, його ліричний світ і манеру про них розповідати. Тканина його творів наскрізь, у кожному образі своєму й кожному слові, пройнята настроєм, співзвучним станові персонажа та його місцю серед суспільної реальності. В них немає жодного пейзажу, жодного портрета, жодного діалогу, що випадав би із загального тону, існував задля самого себе.

Хемінгуею та його герою певною мірою не залишається нічого іншого, як створювати «не буржуазне середовище» там, де кожен з них у цю мить перебуває, створювати його за рахунок особистого, індивідуального неприйняття навколишнього світу.

Суть цього питання я й намагатимусь висвітлити у своїй роботі. Предметом дослідження є власне еволюція хемінгуеївського героя. Перед собою ставлю завдання:

— показати те, що Хемінгуей у різних творах, у різних образах своїх героїв думкою повертається до того, «до чого старий Сантьяго прийшов у кінці свого життя», але письменнику ще треба було прийти, наблизитись і розв’язати це;

— розкрити суть поняття «герой кодексу»;

— показати, що і в Сантьяго був свій «кодекс», але він принципово відрізнявся від тих, що були в перших героїв Хемінгуея.
І.Відображення Хемінгуея в його героях.

Хемінгуей-рибалка, Хемінгуей-мисливець, Хемінгуей- «випивака», «авантюрист століття», «великий індивідуаліст», «ворог інтелекту», прихиль­ник «тотальної дії» відомий майже так само, як і Хемінгуей-письменник. Усе це невід'ємні частини легенди, міфу про Хемінгуея. Слова «легенда», «міф» не слід сприймати в тому розумінні, ніби Хемінгуей не був таким, яким його хотіли бачити. Одного разу він і справді зловив рибину вагою 468 фунтів, іншим разом вистояв чотири раунди проти якогось чемпіона -— боксера важкої ваги. На своїй яхті «Пілар» він не раз здобував перемоги в змаганнях, полював на качок у венеціанських лагунах, на левів, буйволів та антилоп куду в африканській савані, не гірше за багатьох матадорів умів завдати смертельного удару бикові.

Зрозуміла річ, до всього цього неминуче долучалося безліч казок і вига­док. Але навряд чи з вини Хемінгуея він не хвалився своїми подвигами, а тим більше не вигадував їх. Та він їх створював.

Та розмірковувати про те, що було б, якби Хемінгуей більше часу при­діляв творчості, а менше — полюванню, кориді чи морським подорожам за­няття малопродуктивне. Хоч би тому, що амплуа солдата, рибалки, яхтсмена специфічним чином організовувало хемінгуеївську творчість. Творчість ця наскрізь автобіографічна.

Нік Адамс, центральний герой у багатьох оповіданнях — не хто інший, як сам Хемінгуей. А втім, сам Хемінгуей — це й Джейк Барнс із роману «І сонце сходить», і лейтенант Фредерік Генрі з « Про­щавай, зброє», і полковник Кантвелл із «За річкою, в затінку дерев» і письмен­ник Гаррі із «Снігів Кіліманджаро», і художник Томас Хадсон із «Островів в океані». В усіх цих творах автор виходить із власного життєвою досвіду.

Найпомітніше місце в творчості письменника належить темі війни їй при­свячено романи «Прощавай, зброє», «По кому подзвін», «За річкою, в затін­ку дерев», «Острови в океані», з її наслідками пов'язані оповідання «Повер­нення солдата», «На чужині», «А тепер — спати», «Ви такі не будете»,— ну й, зрозуміла річ, роман «І сонце сходить» Проте й ця тема у Хемінгуея — певною мірою наслідок його специфічної манери жити. Світові й громадян­ські війни — одне з трагічних породжень суперечливої, складної історії XXсто­ліття, і Хемінгуей не залишався байдужим спостерігачем кривавих воєнних зіткнень, а брав у них участь, виступаючи завжди на боці правди.

Крайня неблагополучність — мотив, характерний для Хемінгуеєвих книг. Атмосфера страждання, муки, зовнішньої невлаштованості й внутрішньої порожнечі сповнює роман «І сонце сходить», герой якого хоче й не може ко­хати, а героїня — бажає, але не вміє бути вірною У «Прощавай, зброє» автор не вдовольнився показом трагедії війни — він долучив до неї і особисту тра­гедію від пологів умирає кохана героя, Кетрін Барклі. Неминучість смерті отруює і боротьбу Роберта Джордана в «По кому подзвін», і пізню, останню любов полковника Кантвелла в «За річкою в затінку дерев» Що ж до То маса Хадсона з «Островів в океані», то, перш ніж показати його смертельний бій з екіпажем німецького підводного човна, письменник відбирає в нього найдорожче життя трьох його синів і кохання жінки.

Часто героя Хемінгуея воліли вбачати у безстрашному тореро, сповнено­му холодної сміливості професіоналові-мисливцеві, у боксері, що ладен у разі потреби завдати суперникові забороненого удару, навіть у гангстерах і бутлегерах, які не спиняються й перед убивством — аби тільки його було вчинено згідно з «правилами гри». Це — данина легенді. Намагаючись її спро­стувати, Філіп Янг, один з найцікавіших дослідників Хемінгуея, поділяє тих персонажів письменника, яких можна було б назвати «позитивними», на власне героїв і «героїв кодексу». Цими другими і є професіональні тореро, боксери, мисливці, бутлегери; вони — ті, кого власне герой намагається наслідувати. Але тільки в одному — в дотриманні «кодексу».

Зводиться він, приблизно, до такого. Будь дужим навіть жорстоким, умій відповісти ударом на удар. Не сподівайся ні від кого співчуття, не ремствуй — мовчи, бо найнебезпечніше показати себе невпевненим і смішним, тоді тебе почнуть зневажати й перестануть боятися. Не піддавайся почуттям краще холодність, ніж душевна розхристаність, краще самотність, ніж беззахисність. Тільки так ти, можливо, вцілієш фізично у страшному, кривавому, беззакон­ному світі, в якому тобі випало нещастя жити,— тільки якщо кожну мить будеш готовий до двобою з ним, тільки якщо, вирушаючи в дорогу, не візь­меш із собою ніякого зайвого вантажу любові й віри. Але будь мужній, чесний, справедливий. Не нападай — обороняйся. Не прагни користатися з недосконалості, з підлості навколишнього світу. В крайньому разі відповідай супротивникові тим самим, але не чини проти нього підступів. Залишайся благородним навіть по відношенню до нього, не задля нього — задля себе. Тільки так ти збережеш шанс уціліти морально, не даси іншим розтлити, зруйнувати твою особистість, твою людську гідність — те єдине, що в тебе ще залишилось, без чого неможливо та й немає сенсу жити.

Ці норми Хемінгуей найчастіше спостерігав у спортсменів і солдатів, тоб­то в людей, яких сама їхня професія змушує щодня стикатися з небезпе­кою і смертю. Тим-то справжній хемінгуеївський герой і наслідує їхній при­клад. Але сам він — інший. Він може мати різні імена (Нік Адамс, Джєйк Барнс, Фрейзер, Фредерік Генрі, Гаррі, Томас Хадсон), але суть завжди за­лишається тою ж самою. Передусім, як уже відзначалося, він дуже близький самому авторові — Ернесту Хемінгуєю. Письменник немовби узагальнював і об'єктував себе в таких героях. Вони — особливо в першій половині творчос­ті — образи покоління, глибоко травмованого війною. Але вони не тільки пред­ставники покоління, а й певного типу людей всередині нього. Це вихідці з того самого, що й автор, інтелігентського середовища, у них та сама, що й у нього, життєва позиція. І позиція ця — при всій її наслідувальності — принципово відрізняється від позиції матадора чи мисливця.

Хемінгуей, «завжди був більшим інте­лектуалом, ніж хотів здаватися». Це стосується і його героїв. Як боксери, солдати, шкіпери вони не професіонали, навіть коли це й не впадає в око, як впала в око художнику Гроту «неправдоподібність» обвішаного гранатами «тата Хемінгуея». «Кодекс» для них не став сутністю, навіть міцною види­містю, а так і лишився роллю, оболонкою, покликаною щось приховати, за­хистити зранену, скривавлену, зболілу душу.

В романі «І сонце сходить» Джейк Барнс молиться в іспанському соборі. Це — не сповідь, не самооголення, хоча героя тут залишено не просто наодинці з самим собою (як Ніка у «Великій Двосердій річці»), а наодинці з його думками. Він уже не може від них утекти, а тому намагається їх обдурити, відтіснити якимсь шлаком спогадів про другорядне, неістотне, навіть зумисно вигадане — як, приміром, оте бажання «розбагатіти». Але й вимучена штучність процесу мислення, і конвульсивне прагнення забутися в молитві, і зворушлива неспроможність «пригадати смішну історію» відкривають, ви­кривають перед нами Джейка справжнього. Хоч ім'я Брет лише прослизнуло — немовби скориставшися з хвилинного послаблення самоконтролю,— за всім цим потоком вигадки, пустих жалів і награного інтересу до «грецького графа» стояла Брет, і вся безвихідь Джейкового кохання до неї, і вся його клята невлаштованість у цьому чужому й чужинському світі.

Хемінгуеївська фраза тут несподівано довга. Але ця довжина нібито не справжня. Період-монстр, що розтягся на добрі півсторінки, легко розчлено­вується: адже частини його не випливають одна з одної, утворюючи певну суперечливу й струнку цілісність, а лише одна за одну чіпляються. Проте є тут і свій сенс. Дії (скажімо, лижна прогулянка Ніка і Джорджа) саме в по­слідовній своїй уривчастості не залишають місця для небезпечних думок. Сама ж думка, яка б мала відвертати від головного, повинна зберігати без­перервність. Бо після кожної крапки, яку Джейк поставив би у своїй сві­домості, загрожує, мов бісеня з табакерки, вигулькнути Брет. А слідом за нею підніметься на поверхню і Джейкова трагедія.

Безперечно, є в цьому й дещо від спортивного азарту, гри. Але в цій грі шліфується техніка, опрацьовуються прийоми. Адже Хемінгуей грав усер­йоз. Він напружував усі свої творчі сили, щоб, не порушивши «кодексу» свого героя, який страждає мовчки, по-чоловічому, сказати про нього все, що, на його, авторову, думку, потрібно було сказати.

Хемінгуей чим далі, тим більше починав розуміти, що «кодекс» нерідко вступає у суперечність із людяністю. В «Снігах Кіліманджаро» письменник Гаррі, безглуздо вмираючи від гангрени в африканській савані, думає про те, що «занапастив свій талант, бо прирік його на бездіяльність, бо зрадив себе самого. І все, у що вірив, занапастив пияцтвом, лінощами, неробством, сно­бізмом, пихою, марнолюбством — і сим, і тим, і ще хтозна-чим». Зокрема згадує Гаррі й про одну свою бійку в Константинополі — безглузду, непо­трібну, п'яну бійку з англійським офіцером через повію. Він переміг тоді, збивши суперника з ніг, і забрав її. Вони «пішли до ліжка, і вона була й на дотик така ж перестигла, як і на вигляд». То була Піррова перемога «Коли він зібрався йти, вона ще спала і вигляд мала у вранішньому світлі досить-таки пошарпаний. Він повернувся до «Пера Паласу» з синцем під оком, несучи під пахвою піджак без одного рукава»,— та й сила була якась тварин­на, несвідома…

Герой Хемінгуея – крапля в морі Першої Світової війни і в вирі післявоєнної кризи. Хемінгуей не судить і не засуджує своїх героїв. Він скоріше співвідповідач. Він не дає їм ніяких рецептів, тому що сам рецептів не знає. Хіба що заставляє їх, закусив губу, з честю переносить випробовування, а саме смерть; він іде поруч з ними, співчуває багатьом з них.
ΙΙ.Типові представники «героїв кодексу»:
1.Образ Фредеріка Генрі («Прощавай, зброє!»).

«Прощавай, зброє!» показує, як самотній, у чужій країні й у чужій війні, архітектор-американець Фредерік Генрі був втягнутий у м'ясорубку першої світової війни, виявившись, як і сам Хемінгуей, лейтенантом в американській санітарній автоколоні на італійському фронті.

Важко поранений, він попадав госпіталь, де пересічна фронтова інтрижка з англійкою Кетрін Баркли, сестрою милосердя сусіднього санитарного загону, переходить у серйозне почуття. Повернувши на фронт, тененте Генрі ще довго не розуміє того, що вже ясно простим італійським солдатам. Однак розгром і втеча італійської армії з-під Капорет-то розкривають йому ока на що відбувається. Рятуючи від незаслуженого розстрілу, він біжить, потім разом с Кетрин переправляється у Швейцарію, де незабаром Кетрін умирає від пологів, а подальша доля Фредеріка Генрі так і залишається невідомої читачу.

Розчарування у війні за «порятунок демократії», утрата всього дорогого — і віри в справу, якій він служить, і надії на майбутнє, л своєї особистої любові,— породжує загальний безнадійний тон усього роману, що ще збільшується трохи пасивним відношенням героя до того зла, що він уже починає розуміти. »

Хемингуєй пробув на передовий недовго, усього з тиждень; його ранило, і після госпіталю, уже перед закінченням війни, до його фронтового досвіду додалася служба в піхотній ударній частині. От і усі. Але недарма говорив сам Хемингуэй, що письменнику потрібно знати війну, але не занурюватися в неї надовго. Може бути, саме стислість перебування на фронті не дала притупитися першому враженню, а поранення ще загострило його. Потім за місяці, проведені в госпіталі, Хемингуэй перевірив і розширив охоплення своїх переживань, слухаючи свідків катастрофи під Ка-поретто.

І от не тільки самі факти, але і художній здогад, а певною мірою й розгадка, що відбулися, зробили тиждень на фронті достатньої для того, щоб через десять років розгорнути широка полотнина роману.

Особиста тема роману — це, насамперед, безпосереднє, сильне почуття люблячих, виражене в самих невибагливих, нештучних словах, що оживляє вірно знайдена інтонація. А потім і відчуття неминучої утрати всього улюблених. Але проходить ця особиста тема на тлі великої і грізної теми війни.

Вирваний зі свого середовища, американець Фредерик Генрі не задається ще питанням «Як жити?», що хвилює Джейка Барнса. Він, як і Нік Адам, як і сам молодий Хемінгуей, спочатку ще повний ілюзій, приведших його добровольцем на фронт імперіалістичної війни — для захисту демократії й у пошуках військової романтики.Зараз треба воювати. А там — що загадувати, будь що буде. На сторінках роману Генрі болісно звільняється від всяких ілюзій, і для нього поступово вимальовуються три шляхи.

З всієї офіцерської компанії зближається Генрі тільки з польовим хірургом Ренальді і з полковим священиком. Обоє вони не плекають щодо війни ніяких ілюзій, але підкоряються необхідності.

Ренальді поспішає жити, поки не убили. Це він, наскучивши відвідуваннями офіцерської борделі, штовхає Генрі на інтрижку із сестрою милосердя Кєтрин Барклі. Однак обоє вони — і Ренальді і священик — однаково далекі від тих, хто реально воює. Це рядові солдати італійської армії, шофери і санітари машини таненте Генрі. За свою недовгу службу він мав справу з двома складами цих товаришів по службі — до і після поранення.

На очах у Генрі відбуваються спалахи класової ворожнечі. Він випробував на собі, що значить імперіалістична війна, він уже розуміє, що відбувається отут просто-напросто гігантська бійня. Після Капоретто він почуває себе найнятим прикажчиком, що не зберіг товарів свого хазяїна і якого збиралися розстріляти просто за те, що по-італійському він говорить з акцентом.

Генрі нарешті збагнув, що не варто жертвувати життям у такій війні, але коли вмирає Кетрін, то виявляється, що він не знає, як і для чого йому жити. Для нього ще не відкрився, як для Джейка Барнса, рятівний вихід у творчу працю. Риси вигляду Фредерика Генрі, як і вигляду Піка Адамса, виникають майже в кожнім «з наступних добутків Хемингуэя, — крок за кроком формується вигляд сучасника «втраченого покоління», але людина, хоча б що частковознашла опору в праці і творчості.

Досвід війни, спілкування з простими італійськими трудівниками, будить Генрі від шовіністичного духу. А потім і пережитий військовий розгром, і втрата улюбленої ламають його, але він «тільки міцніше на зламі». Правда, поки він здобуває тільки витримку дужезневіреної людини, він ще далекий від того, щоб оголосити війну війні. У «Прощай, зброя!» письменник вустами Генрі зухвало заперечує виявлений самим Хемингуеєм і офіційно відзначений героїзм.

Про все говориться простими і конкретними словами, промитими і скачаними, як галька в річковому руслі, теж видими з гори. І в усьому лиховісне передвістя лиха, як для всіх учасників війни, так і для героїв роману, зокремаФредеріка Генрі.

Захисний мур слів напружений до краю, його опір досягає небезпечної точки:

— « Справжня злива.

— Ти завжди мене кохатимеш?

— Завжди.

— І дощ нічого не завадить?

— Ні.

— От і добре. А то я боюся дощу.

— Чому? — Мене хилило на сон. Надворі не вщухав дощ.

— Не знаю, любий. Я завжди боялася дощу.

— А я люблю дощ.

— Я люблю гуляти під дощем. Але він приносить нещастя в коханні.

— Я завжди кохатиму тебе».

Це розмова між пораненим Фредеріком Генрі й Кетрін Барклі, що доглядає його в госпіталі. Фіксуються — майже натураліс­тичне — слова, вимовлені в напівдрімоті. До того ж обоє говорять, щоб за­повнити порожнечу часу й заслонити тривогу думки. Але річ не тільки в цьому. Відчувається й відбір, навіть навмисність. Люди (нехай і такі, як лей­тенант Генрі з його «кодексом») так не говорять. Це за них говорить Хемінгуей, що має свою мету. Одноманітність повторень створює відчутний образ безпросвітної похмурості дня, збігається в ритмі з хлюпотом дощу за вікном. І виникає відчуття душевної тривоги, тієї самої, яку співрозмовникам так хочеться, так важливо заслонити. І коли в Кетрін трохи згодом вихоплюється: «… часом мені ввижається, ніби я помираю в дощ»,— зізнання це не сприймаєш як випадкову примху настрою. Воно підготовлене. І через те звучить пророчо. Це — розпач, який розсунув мур слів.

І далі це передвістя здійснюється — один за іншим випливають епізоди поранення Генрі, панічної втечі з-під Капоретто, напружений епізод порятунку Генрі від карабінерів, друга втеча через озеро у Швейцарію і, нарешті, смерть Кетрін.

Стиснуто і стримано показана в романі і трагедія самотності. Фредерік Генрі — це звичайний герой Хемингуэя: іноземець у чужій країні, у чужій для нього війні.

Лейтенант Генрі, людина, опалена подихом війни. Війна жорстоко обдурила його він добровільно став під іта­лійські прапори, щоб захищати демократію, але виявився просто картою в чиїйсь корисливій і нечистій грі і він більш не хоче нічому вірити — ні чужим обіцянкам, ні поклику власного серця. Він сховався за щитом цинізму. Але щит цей малий, а емоції героя великі, і вони виказують себе на кожному кроці «Я, побачив, що очі в неї заплющені. Я поцілував її в обоє заплющених очей». Скільки трагічної ніжності стоїть за цією простою констатацією факту і починаєш розуміти, що Фредерікові Генрі зовсім не байдуже до Кетрін Барклі й що саме тому він намагається образити, прини­зити кохану в думках своїх. Щоб звільнитися від «наслання», щоб урятувати її і себе від майбутніх розчарувань.

Прагнення вірити, кохати, бігти на допомогу стрясає основи «кодексу». А бо ж, як сказав Гайсмар, але не про лейтенанта Генрі, а вже про самого Хемінгуея « Справжні порухи душі час від часу вихоплюються з-під контро­лю й виявляють себе — від цього. І йде художнє напруження кращих його книжок ».

Складний, суперечливий внутрішній світ Фредеріка Генрі зумовлює не тільки його болісне й сильне, трагічне й людяне кохання до Кетрін Барклі, але і його поведінку на соціальній арені Остаточно переконавшись у тому, що війна, в якій він брав участь,— війна злочинна, антинародна, лейтенант Генрі кинув зброю і втік до нейтральної Швейцарії. Його начебто анітрохи не обходить навколишній світ, і всі його думи й почуття зосереджені на Кетрін, на її пологах, на її смерті, на його переживанні цієї смерті як кінця всіх людських сподівань.

А почуття самотності ще посилено передбаченням неминучої утрати всього самого дорого. Гинуть усі навколо — гине від німецької кулі Аймо, від руки карабінерів багато інших, може бути вчорашніх товаришів, жахлива хвороба грозить Ренальді, нарешті, смерть несе найдорожче для Фредерика Генрі істота, і це представляється йому неминучим. «Тепер Кетрін умре. От чим усе кінчається. Смертю. Не знаєш навіть, до чого все це. Не встигаєш довідатися. Тебе просто жбурляють у життя і говорять тобі правила, і «у перший же раз, коли тебе застануть зненацька, тебе уб'ють. Чи уб'ють нізащо, як Аймо. Але чи рано-пізно тебе уб'ють. У цьому можеш бути впевнений. Сиди і чекай, і тебе уб'ють».

Але хіба так уже випадково і сам Хемінгуей, і його Філін Роллінгс із «П'ятої колони», і його Роберт Джордан із «По кому подзвін» згодом опинилися в Іспанії, на боці республіки, що боролася проти світового фашизму? Ні, ця можливість була закладена ще романом «Прощавай, зброє», бо вчинок Фредеріка Генрі — не звичайне дезертирство. Він не тікає від смерті, він кидає виклик війні, виклик буржуазному світові, що розв'язав цю війну, виклик колосальній і страхітливій бюрократичній політичній машині. Це його — лейтенанта Генрі — спосіб існування поза сферою досяжності законів капіталізму.
--PAGE_BREAK--2.Роберт Джордан («По кому подзвін.»).

Наступною значною роботою Хемінгуея, в якій надзвичайно яскраво проявляється як сила, так і слабкість письменника, був роман «По кому дзвін» (1940р.). Цей роман про боротьбу іспанських республіканців з фашизмом, показаний на невеликій території в тилу ворога, в гірському партизанському краю. Але головна діюча особа не іспанець, а один з тих улюблених Хемінгуеєм інтелігентів – американців, в яких так чи інакше проглядається образ їх творця, самого автора і яких можна умовно охрестити терміном «ліричний герой». При цьому Роберт Джордан, центральний персонаж роману, по зовнішніх ознаках і обставинах досить далекий від автора. Це вчитель іспанської мови в одному з американських коледжів, доброволець в іспанській війні, спеціаліст по вибухам поїздів і мостів. Історія заслання Джордана до ворожого тилу, докладна розповідь про три дні і три ночі, проведених ним в невеликому загоні партизан, про вибух моста, який повинен був відіграти суттєву роль в загальному наступі республіканської армії – така сюжетна основа роману. Ціною життя багатьох партизан, ціною життя самого Роберта Джордана мости були підірвані в той момент, коли противний розкрив план наступу республіканців і вибух мосту фактично вже не мав значення. Однак Джордан іде на небезпечну справу, на героїчний вчинок, і веде за собою партизан, усвідомлюючи, що обов’язкове виконання завдання, навіть на малій ділянці – внесок в загальну перемогу.

Не дивлячись на стійкість героя, вся атмосфера роману оповита духом трагічності.

«Земля – це таке місце, за яке варто боротись», — думає в романі Роберт Джордан. Так думає і Хемінгуей. Відповідальність за долю землі, за щастя проживаючих на ній людей, за їх свободу лягає на кожну людину.

Герой «Дзвону», як і сама книга, далеко не однолінійний. Джордан – все такий же глибоко травмований життям чоловік: він живе все таким же роздільним денним і нічним життям. Вдень, на людях, він діє не роздумуючи. Вночі, на одинці з безсонням і з собою, він в багато чому сумнівається, і в ньому безперестанно іде боротьба денного з нічним. Невеселі нічні думки Джордано про майбутнє, вони не менш важчі, а ніж нічні думки Фредеріка Генрі. Обставини вимагають від Джордано більше, ніж від його попередників, — йому підтримка більш потрібна, ніж іншим. І ось Джордану Хемінгуей дає порадника і помічника. Дід Джордана – учасник Громадянської війни. В важкі хвилини Джордан завжди згадував про нього.

Джордан не раз говорив за ці дні: «Ти не можеш нічого зробити для себе, але можливо, ти спроможний зробити щось для іншого?». Тепер він втілює ці слова в реальність, і ми залишаємо його на останній сторінці роману живим. Так, за короткий час своєї участі в «війні за справедливе життя» Джордан проходить шлях від палкого захоплення, через втрату багатьох ілюзій, до усвідомлення своєї приреченості і мужньому виконанню свого обов’язку.

І письменник Гарі, і письменник Джордан від всіх своїх сумнівів однаково відходять в смерть, але які вони різні, їх смерті.

Хемінгуей не ідеалізує своїх героїв. Він знає, що війна виховує в людині якості, необхідні для ведення війни. Хемінгуей проводить Джордана через горнило готелю Гейлорд так ніби для того, щоб «зішкрабати» з нього відому наївність людини, не дуже розуміючого те, що відбувається. Це свого роду додаткове загартовування Джордана жорстокою і грубою правдою війни, це свого роду проба сил для доказу своєї мужності, права на життя, на самоповагу.

Джордан виконає обов’язок перед людьми і перед собою. Він не помре доти, поки не виконає того, що повинен і що може ще зробити. Він дорого продасть своє життя, рятуючи інших.

Багато років по сторінках романів Хемінгуея рухається його герой зі своїм світоглядом, своїми заповітними думками і почуттями. І однією з основних його трагедій і розчарувань, не враховуючи особистих розчарувань, це крах віри в те суспільство, яке його породило. Це помітно і в «Прощавай, зброє!», і в «Фієсті», і в «Снігах Кіліманджаро»… Це в повній мірі сказалось в «По кому дзвін дзвонить».

«Дзвін» — це книга боротьби, але написана вона була в роки поразки і несе на собі відбиток приреченості, трагедії безнадійного подвигу.

Роберт Джордан — традиційний хемінгуеївський герой. Інтелігент з глибокою душевною травмою і рисами біогра­фії автора. Але традиційний герой поводиться нетрадиційно не обороняється, а скоріш наступає взявши у руки зброю, шоб захищати свободу чужого народу. І ті люди, яких він нині наслідує — інші. Це Ансельмо, Пілар, Ель Сордо, Агустін, російські комуністи Гольц і Карков Джордан навчається в них — у синів та дочок народу, для яких честь, справедливість, віра в себе і в кра­щий світ є природне похідне від соціального статусу, і в стратегів грома­дянської війни та революції, що свідомо присвятили себе великій, загально­людській меті. І таке учнівство ставить Джордана в нові стосунки з дійсністю, сповнює його життя новим змістом «У нас немає одинаків — каже він,— ми всі разом». Нерозривність зв’язку з подібними до себе породжує не знане досі почуття «То було почуття обов'язку, взятого на себе перед усіма гнобле­ними світу», і «воно визначає твоє місце в чомусь, у що ти вірив беззасте­режно, всім єством». Тож буття не здається тепер хемінгуеївському героєві суцільним «простором зла», чимось тільки беззаконним, тільки похмурим, тільки облудним. Поранений Джордан, готуючись не так умерти, як дорого продати своє життя, думає «Світ — гарне місце, і за нього варто боротися, і мені дуже не хочеться його покидати».

Творчість Хемінгуея зазнала еволюції. Та все ж таки не слід перебіль­шувати її розмірів — ні за рахунок приниження книжок 20-х — початку 30-х ро­ків, ні за рахунок перебільшення значення того, що було створено від середи­ни 30-х і у 50-і роки.

У Джордана новий «кодекс», але його ставлення до цього «кодексу» — колишнє герой тільки прагне наслідувати Ансельмо чи Ель Сордо. І точні­сінько так само не почуває себе цілком своїм у їхньому товаристві, як Нік Адамс чи Джейк Барнс не почували себе цілком своїми серед матадорів, ри­балок, жокеїв Джорданові бракує тієї неодмінної і природної простоти, з якою іспанські селяни і партизани дивляться на життя. І тому він згоден при­йняти їхній світ лише за своїх умов наприклад, ладен «підкорити себе комуні­стичній дисципліні» лише доти, доки в Іспанії триває громадянська війна.

Людська неоднозначність схрестилася тут з почуттям обов’язку, з готовністю взяти на себе повноту відповідальності, сплатити по всіх рахунках і водночас із бажанням коли й не відвести удар від іншого, то хоча б по-джентельменськи його пом'якшити.
ΙΙΙ.Сантьяго – новий герой у творчості Хемінгуея.

Еволюція типового хемінгуеївського героя.

“Старий і море” – “лебедина пісня ” автора, якою він гідно закінчує свій творчий шлях, що підбиває філософський підсумок його боротьби за гуманізм, за красу за гідність людського життя. У 1954 р. за цей твір Хемінгуею присудили Нобелівську премію.

На таємничому могутньому Гольфстримі відбуваються події філософської притчі про людство і світ, про людину, що створена не для поразок. Все просте, як боротьба стихій: акули, море і самотній човен старого рибалки. Однак уже кілька десятиліть цей твір читається по-різному читачами різних поколінь.

Сантьяго – один із племені «неімущих». У нього нічого немає – ні сім’ї, ні майна (крім жалюгідної халупи і човна). Його життя – це повсякденна і неприглядна боротьба за життя. В його минулому немає романтичної авантюри, розквітаючого життя Гарі Моргана, чи почестей, які приваблювали Маноло Гарсіа на арену битви биків. Але Хемінгуей по іншому піднімає і облагороджує свого героя. В ньому живий незламний, гордий характер Маноло Гарсіа і непокірливий дух Гарі Моргана. Як і вони він наполегливою працею, настільки освоїв своє ремесло, що став майстром своєї справи, здатним впіймати велику рибу.

Постать простого старого – кубинця Сантьяго – це загальний образ, по- своєму великого чоловіка нерозкритих можливостей, який і в інших обставинах показав би, «на що здатна людина », справився б і з іншими завданнями.

Ансельмо – мирний чоловік. Він говорить: « Як би мені хотілось, щоб не прийшлось більше битись». Але, якщо все-таки прийдеться, «Я буду битись до кінця », — думає він. Старий Сантьяго з тієї ж породи незламних людей, і не дивлячись нінащо він залишається непереможним. Адже велика риба його не перемогла. «Хто мене переміг? Ніхто. Просто я занадто далеко зайшов у море».

Справа не в поразці, а в боротьбі. Сама боротьба з злою долею вже перемога, хоча б над самим собою. І в цьому основа образу Сантьяго – «останнього з непереможених» в творчості Хемінгуея.

Бувало, що Хемінгуей писав про вразливість і слабкість сильних людей, тут він пише про моральну силу старого Сантьяго. Тут більше віри в людину і повагу до неї; характерно, що більше ніж будь-де у Хемінгуея, тут стирається різка грань між тією простою людиною, до якої манить письменника, і його ж двійником.

В порівнянні з практиком Гаррі Морганом, Сантьяго – більш складна постать; він, як і Ансельмо в «Дзвоні», мислячий старий, або ж, за власним визначенням, -«старий не як інші ». Хемінгуей наділяє його можливістю про багато що розмірковувати, поетизує його спогади. Старому ввижаються береги Африки, грайливі левенята. Проста людина, насправді, не така то вже проста. У нього свої погляди на життя, на працю, на обов’язок, у нього своєрідне поетичне світосприйняття, глибокі переживання і почуття. «Він зібрав весь свій біль, і всі останні сили, і всю свою давно втрачену гордість і кинув їх на поєдинок з стражданнями, які терпіла риба». В інших місцях Сантьяго поетизує свого супротивника – довго очікувану велику рибу, яка йому дорожче брата, яку він прирівнює до віддалених друзів – «сестрам моїм зіркам», до місяця, до сонця, «і як добре, що нам не приходиться убивати сонце, місяць і зірки».

Хемінгуей завжди чітко бачив оточуючий світ, природу, але тільки тепер він позволив Сантьяго говорити про неї в повний голос. Навряд чи в перших його книжках можливо було б звернення Сантьяго до великої риби.

Чи думки про кашалотів і дельфінів: «Вони хороші… Вони нам рідня, як і летюча риба».

Від початку і до кінця книжки Сантьяго веде розмову з рибою і самим собою. Він як і автор думає про мужність, про майстерність, про свою справу. Він думає тільки про одне – витримати, перемогти. Потрібно зібрати всі сили, пустити вхід всю майстерність і перемогти. Його переслідує cмуганевдач.

Інколи здається, що через слова Сантьяго звучить голос самого старіючого автора, його інтонації, його думки. Це може бути прорахунок в побудові характеру, але наскільки важливо те, що автор, хоча б частково, співставляє себе з цим простим, мудрим трудівником.

Сантьяго тягнеться за підтримкою до молодості, але рідні Маноло не відпускають хлопчика на ловлю з невезучим старим. Чудовий хлопчик, що піклується про старого, це непросто предмет спостереження, хлопчик для старого – це реальна підтримка, це опора його старості.

Раніше герої Хемінгуея, якщо і проводили з кимось скупі розмови, то основою все-таки були внутрішні монологи, розмови з собою. Тепер у старого є кому передати свій досвід і свою майстерність.

Пильна увага до багатства душі не тільки свого звичайного героя, але і простого рибалки, увага до людини і до всієї природи, а також першочерговість майстерності, яку Сантьяго ніби в спадок передає хлопчику.

Хоч деякі герої пробують втекти від реальності – сама трагічна безпристрасність автора тільки підкреслює, що він то розуміє марність їх намірів і не розділяє їх ілюзій. В той же час він не піддається відчаю, але знаходить сили боротись з ним. Безпощадна вимогливість до себе, без всяких скидок і поблажок, і найвеличніша відвертість в самооцінці. Мужність, стійкість, витримка і постійна мобілізація людини, готового до боротьби з природою, з небезпекою, з самою смертю. Розуміння того, чим насправді живе людина. Потяг до простого, чистого життя. Готовність, якщо не здатність, йти на зустріч до людей з тим, щоб в хвилини найвищої небезпеки об’єднати з ними зусилля для досягнення спільної мети.

«Старий і море» — не повість про людину взагалі. Вона — про рибалку, про звичайного трударя. Старий Сантьяго — дзеркало безсмертної душі народу. Якщо зрозуміти це, то не так уже й безпосередньо важливо, що старий не довіз рибину до берега, що її зжерли акули. Все одно з колосального її кістяка дивувалися люди на березі. І повість перестає сприйматися як щось песимістичне, як не сприймаються такими ні «Іліада», ні «Пісня про Роланда», ні (якщо звернутися до ближчих у часі прикладів) «Мобі Дік » Мелвілла. Адже трагедія передусім — велична, а вже потім — гірка.

Старий Сантьяго — це в Хемінгуея новий герой, бо «кодекс» для нього не роль, а саме життя, як то було з матадорами, солдатами, мисливцями, одне слово — з «героями кодексу».

Неоднозначність образу.

Сантьяго і природа.Герой повісті “Старий і море”не шукає порятунку в природі, він належить до неї. Старий не тільки проживає довге життя на єдині з природою, з морем – він частина світу природи. Сантьяго любив летючих риб – то були його найперші друзі в океані, а от птахів жалів, особливо малих і тендітних морських ластівок.

Про море старий думав, як про жінку, про живу істоту, що може подарувати велику ласку, й позбавити її. Йому було жаль і гігантських морських черепах, серце яких б’ється ще кілька годин потому, як їх заб’ють. Він жаліє і захоплюється великою рибою, що була у нього на гачку, називає її чудовою, незвичайною, любить її і поважає. Логічна схема відображає суть даної проблеми. Насправді, людина – частина природи. І всі вони – птахи, черепахи, риби – її брати і сестри.

/>/>

А що їм може протиставити людина? Лише єдину зброю – волю та розум. Так вважає Сантьяго і доходить висновку, що “людина – доволі нікчемна істота проти дужих птахів і звірів.”Чому він так сказав? Мабуть, через те глобальне розуміння людяності, яке здатне було обійняти все достойне і прекрасне в житті.

Людина і суспільство. Сантьяго живе серед людей. Він старий, але все ще ходить у море. Це справа його життя, його покликання. І риба йому потрібна лише для того, щоб вижити, причому для Сантьяго битися за рибу – значить битися і за своє місце в людському суспільстві, яке не визнає невдах, адже вже пішов слух про те, що його човен “нещасливий”, оскільки вісімдесят чотири дні він виходив у море і не піймав жодної рибини. Вітрило його човна було полатане мішковиною і “скидалося на прапор безнадійної поразки”. Та і сам старий думає про те, що йому не щастить останнім часом. Але розраховувати він повинен лише на себе: ”Воно то добре мати талант. Та краще бути справним. Тоді щастя не захопить тебе зненацька.”Турбується про старого лише хлопчик Манолін. Проте старий думає про людей, які чекають його на березі, добре:”Сподіваюся, там за мене не дуже тривожаться. Власне тривожитися буде тільки хлопець. Одначе я вірю що він вірить у мене. Тривожитимуться старші рибалки. Тай інші теж. Люди в нашому селищі добрі.”

/>/>

З опорної системи видно, що Сантьяго- частина людського суспільства, яке штовхає людей на постійну боротьбу за існування і на самотність.

У повісті – притчі Хемінгуей порушує проблеми, які хвилювали і старого, і автора, і все суспільство: про вірність обов’язку, високу майстерність, життєве покликання тощо.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Людина і Всесвіт.Місяць, сонце, зорі – вони для старого його далекі друзі, любі брати і сестри. Вони – як люди: і відпочивають так як люди, просто сплять. Сантьяго залишився один у безмежному світовому просторі. “людина і океан – вони друзі, і вітер нам усе-таки друг, і небо, і хмари”, їх так розумів Сантьяго, умів читати по них погоду. І чи не найбільшим визнанням величі всесвіту є слова старого рибалки про те, що”все таки добре, що нам не треба замірятися вбити сонце, місяць чи зорі. Досить і того, що ми живемо біля моря і вбиваємо своїх щирих братів.”У ході розповіді відтворюється логічна схема, що відображає дану проблему.

Так неосвічений рибалка відчуває свій зв’язок з цілим світом. У душі поет, він одухотворяє все, що його оточує, і тисячами невидимих ниток зв’язує його з небом, зорями, космосом, з усім, що існує вічно. В праці – в боротьбі з незвичайною рибою, акулами, в перемозі над тілесними недугами розкривається нам мужній характер старого.

Хемінгуей побудував свою повість на системі мотивів, які постійно повторюються в оповіді, переплітаються і взаємодіють. Серед роздумів про рибу і їжу старому приходить думка, надзвичайно важлива для розуміння образу рибалки:”Не можна, щоб людина доживала свого віку в самотності, — думав він. – Але нічого не вдієш.”Старий неодноразово повторює слова’’сам – один’’, “самотина“,“самотній“.

“Старий поглянув на безмежний простір моря, збагнув, який він тепер самотній”. Але там, у безмежному океані, з’явився табун диких качок; і “старий розумів, що людина в морі ніколи не буває самотня.”Старий визнає свою зверхність над рибою, але в той же час і захоплюється нею, називає її незвичайною.

Життя – боротьба, яка наповнює його суттю і змістом. Доля Сантьяго – вічна боротьба, що є джерелом самоповаги. Тому і веде він боротьбу проти риби, проти акул, і навіть проти власної старості, і все тільки тому, щоб не втратити людського.

/>/>
Сантьяго
/>/>/>

Людина постійно бореться в обставинах, котрі створює не вона, і єдина можливість перемогти – це в будь-якій стихії залишатися людиною. Це і є ідея повісті. Старий – справжня людина з власним етичним кодексом. У його поразках і перемогах – все його життя і життя людства. Ось “Моральний кодекс”честі Сантьяго:

простота і гідність,

воля та розум,

ніколи не оглядатися на минуле,

впевненість в своїх силах,

віра в себе, в людей,

спокій та розсудливість,

безкомпромісна готовність до боротьби,

мужність і витримка,

гордість,

повага до братів наших менших.

Висновок.

Отже, на різних етапах своєї творчості Хемінгуей перетворювався то в Ніка Адамса, то в Джека Барнса, то в Роберта Джордана. Якби не відрізнялися ці образи один від одного, їх споріднює між собою загальні риси, властиві самому Хемінгуею, – ріднить ворожість до буржуазного устрою життя, ненависть до брехні і лицемірства, порив до простих, чистих людей, захоплення мужністю і майстерністю.

Тому говорити про хемінгуеївського героя окремо, від власне автора, є неможливим. Недивно, що творчість Хемінгуея в цілому і його герої зокрема зазнають певної еволюції.змінюється сам Хемінгуей, його світогляд – і всі ці зміни відбуваються з його героями.

Цікаво, що пізній Хемінгуей визнає право на деяку роз­двоєність не лише за власне героєм, але й за «героєм кодексу», що колись витісувався з моноліту. В «Небезпечному літі» про геніального матадора Антоню Ордоньєса сказано, що «в ньому поєднувалося дві особи — людина і тореро», і далі « він вивів теорію, за якою людина не відповідає за те, що тореро змушений робити із ввічливості». Це, якщо хочете, саме те вміння зазирнути всередину не лише власної, але й чужої душі, з якого виник образ Сантьяго, а ще раніше — Гаррі Моргана.

Та загалом Хемінгуей так і залишився вірний колишній системі гри. Художник Томас Хадсон з «Островів в океані» — знов амбівалентний власне-герой, що наслідує «героїв кодексу. Майже завжди у Хемінгуея, людина і обрана нею роль не зли­ваються, не прилягають щільно одне до одного. Залишається зазор, щілина. Надто вузька, щоб внутрішньому світові вихопитись ринути назовні. Але й досить широка щоб він, напружуючи, розсуваючи а часом і ламаючи за­хисний мур слів, міг усе ж таки стати відчуттям читача. Щілина ця і є дже­рело славнозвісного хемінгуеівського підтексту.
Старий Сантьяго, з тих ціленаправлених, сильних і незламних людей, до яких тягнуло Хемінгуея все життя. «Людину можна знищити, але її неможна перемогти». Ці слова Сантьяго – кредо самого письменника. Нехай акули з’їли отриману з таки зусиллям здобич, святкує все таки рибалка: він доказав, хоча б самому собі, що він майстер, творець. Моральна незламність – це, за думкою Хемінгуея, одна з тих якостей, яка звеличує людину, робить вартим його цього імені. «Людина не для того створена щоб терпіти поразки ». саме до цього можна сказати, «ідеального образу» йшов Хемінгуей все своє творче життя. Сантьяго-людина, яку перемогти неможливо, але ця людина, за творчим задумом письменника, здатна філософствувати. Вона прагне пізнати себе. Вергілієвське: «бежит невозвратное время», яке пригнічує пересічну людину, для рибалки Сантьяго не є небезпекою.

Отже, сила його творів в іншому — в чуйній і вимогливій людяності. У Хемінгуея свій світ і такий же світ у його героїв. І як кожний великий митець, він має на це право. Бо те, що бачить такий митець,— завжди відображення тих чи тих важливих аспек­тів реальності.
Використана література

Хемінгуей Е. Твори в 4 томах. Том 1. Романи та цикли оповідань. — пер. з англ. — К.: Дніпро, 1979. — 717с.

Хемінгуей Е. Избранное: Пер. с англ./Послесл. сост и примеч. Б. Грибанова. — М.: Просвещение, 1987.— 304с.

Грибанов Б. Т. Эрнест Хемингуэй. М., «Молодая гвардия», 1971.

Кашкин И. Эрнест Хемингуэй. М., 1966

Маянц З., Человек один не может. «Просвещение», 1966.

Литературная история США. М., 1979. Т. 3.