ДИПЛОМНАРОБОТА
Художнясвоєрідність роману Ю. Мушкетика «Гайдамаки»
Зміст
1. Вступ
2. Історична основа і історія написання роману Ю.Мушкетика «Гайдамаки»
3. Образна-система роману Ю.Мушкетика «Гайдамаки»
4. Конфлікти в романі Ю.Мушкетика «Гайдамаки»
5. Висновки
6. Список використаних джерел
Вступ
Сьогоднінаше суспільство переживає складний процес націотворення та державної трансформації,важливу роль у якому відіграє історія. Саме вона, як наука про минуле, несе знанняпро розвиток соціального життя народу країни.
Поширеннюта розумінню минулого засобами слова допомагає художня історична проза.
Сьогодніісторична проза залишається пріоритетною як з точки зору суто кількісних критеріїв,так і з огляду на якість осмислення минулого засобами слова, яке вносить у цітвори актуальний зміст, функціонально перетворюючи їх в акт сучасності, наголошуючина історичному досвіді, здобутих і втрачених моральних цінностях.
Звертаннядо подій минулого сприяє розумінню історії як діалектичного процесу, усвідомленнюзалежності долі людини від суспільних обставин, формуванню історичного мислення,яке і робить можливим розуміння особистістю своєї ролі в суспільстві, шляхівсамореалізації та самовираження.
Історичнапроза Юрія Мушкетика цікава не лише в плані інтерпретації фактичної історії,але і як форма реалізації узагальнених моделей людської поведінки,універсального аспекту подій.
Актуальністьдослідження визначено місцем історичної прози Ю. Мушкетика, зокрема роману«Гайдамаки», в українській літературі другої половини ХХ століття, зумовлено нелише потребою її осмислення відповідно до сучасних літературознавчих вимог,пошуків нових підходів до її вивчення, потребою узагальнення наявних спостереженьнад творчістю прозаїка, а й необхідністю введення індивідуального художньогодосягнення Ю. Мушкетика в контекст літературознавчих уявлень про сучасне українськеписьменство.
Вагомийвнесок у вивчення історичних романів Юрія Мушкетика зробила Лада Федоровська. Усвоїй книзі «Романи Юрія Мушкетика» авторка розповідає про творчий шляхписьменника, знайомить з формуванням його індивідуального стилю. А в іншій праці– «Жити на чистих берегах… Проза Юрія Мушкетика: роки вісімдесяті» – аналізуєзміни, які відбулися у творчості автора.
Такожсвій внесок у вивчення історичної прози Юрія Мушкетика зробив Кость Волинський.
П’яновВ. у книзі «Визначні, відомі «та інші»: спогади, есеї, нариси» здійснив ґрунтовнийогляд життєвого і творчого шляху письменника.
ВікторБєляєв у статті «Полум’я народного гніву» розповідає про вихід нового романуЮрія Мушкетика «Гайдамаки». Аналізує головну ідею роману, персонажів, історичнуоснову.
НадіяКливняк у статті «Майстер історичної прози» характеризує творчість ЮріяМушкетика, наголошуючи на тому, що від роману до роману творчий почерк ЮріяМушкетика все більш увиразнюється, набуває неповторних рис.
МихайлоСлабошпицький у статті «Письменник і його герої» показує, як письменник створюєхарактери своїх героїв.
ВалерійШевчук у статті «Шляхи історичної прози Юрія Мушкетика « розповідає про творчішукання письменника.
СтаттяФедора Кейди «З відстані століть (Коліївщина в романі Юрія Мушкетика «Прийдімо,вклонімося...») присвячена аналізу двох романів – «Гайдамаки» і «Прийдімо вклонімося...».
АнатолійШпиталь у статті «Історична проза Юрія Мушкетика» аналізує творчий шляхписьменника.
АнатолійГуляк і Федір Кейда у статті «Концепція героя в романах Юрія Мушкетика проГайдамаччину» розкривають морально-етичну проблематику, нелегкі питаннястановлення людської особистості.
Одниміз останніх в доробку письменника є дисертація Горбач Наталі Вікторівни «Історичнапроза Юрія Мушкетика». У якій авторка досліджує особливість трансформаціїісторичної правди в художню, осмислює жанрову своєрідність творів.
Метанашої роботи – проаналізувати художню своєрідність роману Юрія Мушкетика«Гайдамаки».
Об’єктдослідження – історичний роман Юрія Мушкетика «Гайдамаки»
Завданняроботи полягає в тому щоб:
а) з'ясуватиісторичну основу роману та історію написання;
б) проаналізуватиобразну систему роману;
в) проаналізуватиконфлікти в романі.
У роботівикористано історико-літературний, літературно-критичний, порівняльно-типологічний,системно-описовий, біографічний, аналітичний методи літературознавчого аналізу.
Результатидослідження можуть бути використані при викладанні літератури, у подальшійрозробці обраної теми, у шкільній практиці на уроках та факультативних заняттях.
Дипломнаробота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використанихджерел.
Ірозділ. Історична основа і історія написання роману Ю. Мушкетика «Гайдамаки»
Протягомстоліть український народ вів героїчну боротьбу за свою свободу. Особливе місцеу цій боротьбі займають повстання та гайдамацький рух в 20-60 роках, ХVIII ст.
8січня 1654 роках в стародавньому українському місті Переяславі відбуласякозацька Рада, на якій було вирішено укласти угоду між Україною і Московською державою.Проте, шляхетська Польща не полишала спроби повернути під свою владу колишніукраїнські землі. Лише за так званим “Вічним миром” 1686 року правлячі колашляхетської Польщі відмовилися від зазіхань на Лівобережну Україну, однак Правобережжязалишалося під владою Польщі [32, 15].
Післязакріплення на Правобережній Україні, польська влада почала заохочуватипереселення селян на спустілі від безперервних війн землі. Було оголошено протак звані слободи, оселившись на яких, селян звільняли від повинностей на 15-30років. Ці заходи справді сприяли швидкому залюдненню Правобережної України. Тутпочався інтенсивний розвиток сільського господарства, ремесел, промислів, внутрішньоїторгівлі, зростали міста і міцніли містечка, посилювались економічні такультурні зв’язки.
Одночасновідбувалося подальше зростання поміщицького землеволодіння і посиленняфеодальної експлуатації селянства. Польський історик Станіслав Кутшеба писав,що пан, користуючись необмеженою владою, мав право на свій розсуд накладати населян різні побори і повинності [29, 187]. У зв’язку із зростанням феодальногоземлеволодіння та інтенсивним розвитком товарно-грошових відносин, наПравобережній Україні швидко збільшуються численні повинності і побори з селян.Протягом року селяни від всіх господарств відпрацьовували панщину по 3 дні натиждень, що складало близько 160 днів на рік. Крім панщини, селяни виконували різніповинності. Цілий ряд документів свідчать, що селяни працювали в панськихмаєтках по 12 годин на день взимку і 19 годин влітку. Поміщики часто переносилизимові панщинні дні на літо, тих, хто не виконував розпорядження пана чиуправителя, примушували відпрацювати силою: били різками, інколи катували.Поміщики встановлювали не тільки кількість днів, а й кількість годин, протягомяких селяни повинні були працювати на панщині. У поміщицьких господарствахособливо важкими Були роботи, які виконували всі селяни в залежності від розмірусвоєї землі. Від одного лану відробляли по 4-6 днів на тиждень, від півлану –3-4 днів на тиждень, від чверті лану – 2-3- дні, від 1/8 лану – 1-2 дні.Поміщики часто запроваджували в своїх маєтках так звану урочну панщину, приякій кріпаки зобов’язані були виконувати протягом дня визначену паном роботу [29,55].
Достановища селян було зведене і козацтво, що існувало на Правобережжі. Колипольський уряд збройною силою знищив козацькі полки, козаки змушені булипрацювати на поміщиків і козацьких старшин. Голота не брала участь у виборахкозацької старшини та у розв’язанні поточних питань, що розглядалися козацькою радою.Тому між козацькою старшиною і поміщиками та козацькою голотою завжди точиласьборотьба [32, 27].
Нещаднаексплуатація українських селян посилювалася національно-релігійними утисками. Польськашляхта і католицьке духівництво, здійснювали політику насильницькогопокатоличення і ополячення народу. Різні утиски примушували православне духівництвопереходити в унію (поєднання православної церкви з католицькою), а задухівництвом часто переходила й громада. На чолі боротьби стає МелхіседекЗначко–Яворський, ігумен невеличкого монастиря на Київщині. Він розуміє, щопотрібна зовнішня допомога. Польща на той час вже була послаблена. СусідніПрусія та Росія шукали приводу для втручання у внутрішні справи Речі ПосполитоїТакою причиною для Росії був утиск православних, а для Прусії — пригніченняпротестантів. Мелхіседек неодноразово звертався за допомогою до російськогоцаря та польського короля, дістав від них деякі документи, що забезпечувалиправославних від утисків. Боротьба уніатів з православними стає справоюдержавною. На захист православних в Польщі став російський уряд. Його посли вимагалиполіпшення становища для православних. І польський уряд пішов на поступки.
НаселенняПравобережної України, пригноблене і жорстоко визискуване, прагнуло скинути тяжкеіноземне панування. Ці прагнення знайшли свій яскравий вияв у збройномуповстанському русі гайдамаків. Гайдамацькі загони в основному складалися зселян, запорізької сіроми, наймитів, міщан-ремісників. Поруч з українськимиселянами в гайдамаччині брали участь білоруси, російські солдати-втікачі зцарської армії, донські козаки, волхи-молдовани, серби, а також польськіселяни. У другій чверті ХVIII ст. цей рух зосереджується на території Київськогой Брацлавського воєводств, а також у запорізьких степах і дістає назвугайдамацький рух.
Щовеснина Правобережній Україні з’являлися гайдамацькі загони, які нападали нашляхетські маєтки, палили або захоплювали шляхетське майно, знищувалидокументи, руйнували костьоли і уніатські церкви, нападали на орендарів,корчмарів, лихварів та представників гнобительської верхівки – шляхтичів та ін.Запорізька сірома і наймити відігравали найактивнішу роль у гайдамацькому русі[32, 25].
Першевелике гайдамацьке повстання вибухнуло в 1734 р. після того, як російське військовступило в межі Польщі, щоб підтримати обрання на польський престол царськогоставленика Августа III. Поява російського війська, а також козаків з Лівобережжяі Запоріжжя була з радістю зустрінута українськими селянами Правобережжя, якісподівались, що російське військо знищить польсько-шляхетське панування іПравобережжя буде возз’єднане з Лівобережжям. Цей великий народний рух охопивусю Правобережну Україну. Але російський уряд не був зацікавлений у повстанні,бо боявся що на Лівобережній Україні теж спалахнуть повстання. Силами царизму іпольської шляхти повстання було придушене. Частина повстанських ватажків урятувалась.Польські пани віддавали полонених гайдамаків катуванням, садовили на палі,вішали, четвертували. Проте ніякі жорстокі кари не могли припинити гайдамацькийрух на Правобережжі.
Навесні1735 р. на Правобережжі знову почалися заворушення. Незабаром тут з’являєтьсяцілий ряд гайдамацьких загонів – Гриви, Медведя, Жили, Харка, Рудя, Іванці.Особливо широкого розмаху набрали дії гайдамацьких загонів у 1736 р., коли вонивзяли Паволоч, Погребище, Крилов, Таращу, Чигирин, Сквиру. В 1737 р. гайдамаки взялиУмань, а в 1738 р. – Раків, Гранів, Животів [32, 15].
1750р. гайдамацькі загони перейшли кордон річки Тясмина. Вони швидко захопилимістечко Мошни, спалили його, потім кинулися на Білу Церкву, сплюндрували всю Чернігівщину.Інші загони підійшли під Умань, захопили місто, спалили, зчинили страшнурізанину, потім рушили на Вінницю. Повстання 1750 р. на Правобережжі булопридушене. Багато його учасників зазнало жорстоких кар. У 60- роках ХVIII ст.пригноблення й визиск українських селян посилювався.
Алегнобителі безсилі були зломити волелюбний народ, і повстання знову охоплюютьУкраїну. Вищою точкою їх стала Коліївщина 1768 р. Її очолив Максим Залізняк.Народився він 1740 року в селі Медведівці на Черкащині. Батьки його були біднимиселянами, але, мабуть, хтось у його роду свого часу козакував, бо ще хлоп'ям МаксимЗалізняк мріяв про козацьке товариство. З цією мрією він подався – у свої тринадцятьроків – на Січ. Хлопчаки-підлітки там перестали уже давно бути дивиною. Жилисвоїм гуртом, навчалися шабельного бою, вправлялись у стрільбі, грамотуопановували, обов'язки джур виконували. Курінний отаман, помітивши інтересхлопчика до гармат, оддав його в науку до січових гармашів.
Чимживилася Січ у межичассі походів? Ловила рибу, полювала звіра, гляділа пасіки,випасала худобу… Максим пішов заробляти собі на харч до монастиря –Лебединського, Мотронинського. В Мотронинському потрапив на очі ігуменовіМатвію Значко-Яворському, завзятому борцеві проти засилля в Україні уніатськоїцеркви. Ігумен відчув у Залізнякові якусь внутрішню силу. Максим був людиноювеликої волі, а з часом став талановитим організатором.
Навесні1768 р., перед початком повстання, в Холодному Яру поблизу Чигирина з’явилосякілька сотень запорізьких гайдамаків. Їх очолив Максим Залізняк. Цьому неабияксприяв ігумен Значко-Яворський. Через близьких йому людей він впливав намісцевих ватажків, схиляючи їх до єднання. Освячення зброї відбулося, а разом зним й освячення гайдамацького руху в Україні [47, 332, 333].
26травня Залізняк виступив у похід. Загони Залізняка взяли спочатку Жаботин, апотім рушили через Смілу, Корсунь, Богуслав, Канів, Мошни. Повстанське військошвидко збільшувалось. Від нього відокремлювались загони, які йшли в інші райониПравобережжя. Розростанню повстання сприяла поява на Правобережній Україніросійського війська, запрошеного польським урядом для боротьби з барськими конфедератами.Українське селянство вірило, що царський уряд підтримує його в боротьбі протипольських панів. Такі ілюзії підтримувало православне духовенство. В цьомунапрямі діяв і Мотронинський монастир на Черкащині. Він став ніби центромрелігійно-ідеологічного впливу на гайдамаків. Настоятелем цього монастиря буввизначний церковний і політичний діяч Значко-Яворський, послідовний борець заправослав’я. Швидко рознеслася чутка, що Катерина ІІ видала «золоту грамоту», вякій наказувалося знищити польських панів, а на виконання цієї грамоти кошовийЗапорізького війська нібито дав козакам наказ виступити для захисту«благочестивої віри». Перші успіхи гайдамацьких загонів сприяли масовомувиступові покріпаченого українського народу проти експлуататорів – польськихпанів.
Удругій половині червня 1768 року загони Залізняка взяли місто та замок Черкаси.Населення міста урочисто зустрічало гайдамаків, виносило їм харчі, давалохолодну зброю – ножі та списи. З Черкас повстанці вирушили у напрямку Умані, дезібралась велика кількість магнатів і шляхти. На шляху до Умані гайдамакиоволоділи Богуславом, звідки попрямували до містечка Лисянки Звенигородськогоповіту. Загін Залізняка щодня поповнювався селянами і міщанами. Взяттягайдамаками панських маєтків і замків, зокрема, страшний розгром Лисянки,навели великий жах на магнатів і шляхту. Пани залишали свої садиби і ховалися вбільш надійні, укріплені міста Правобережжя зокрема в Умань [11, 17].
Військовігарнізони Умані складалися із 2000 кінних козаків, найнятих власником міста,магнатом Потоцьким. Крім цього, тут була сотня піших козаків, внутрішня обороназамку під командою Леонарда, а також двісті конфедератів. Гарнізоном командувавшляхтич Обух, йому підкорялись полковник Магнушевський і сотник Іван Гонта.Місто було добре укріплене, обнесене високими валами, на яких стояло 34гармати. Губернатором або комісаром Умані був призначений Младанович, який,дізнавшись про наближення повстанських загонів до міста, наказав козацькомуполку, розташованому поблизу, терміново прибути в його розпорядження.
Колигайдамаки Залізняка наблизилися до Умані, надвірне козацьке військо на чолі зГонтою перейшло на бік повстанців. Гонта за походженням – український селянин зсела Росошок на Уманщині. Оскільки він показав себе справним і хоробрим, апонад те й шляхетьські манери опанував, то незабаром дослужився до сотника. Авідтак став заможним, дістав собі на власність двоє сіл. Поляки його поважали,і цілком довіряли [6, 38]. Але Гонта не став зрадником свого народу.Відправлений з Умані для боротьби з гайдамаками, він з загоном перейшов на бікповсталого народу, захист якого вважав своїм священним обов’язком.
19червня 1768 року повстанці підійшли до Умані. Гайдамацькі ватажки запропонувалиМладановичу здати місто без бою, але він категорично відмовився. Тоді Залізнякі Гонта наказали штурмувати Умань. Перша хвиля штурмуючих була відбита шаленимартилерійським вогнем. Розділившись на дві частини, гайдамацькі загони і козакиГонти одночасно атакували місто з півночі і заходу. Штурм продовжувався весьдень, а також ніч з 18 на 19 червня. Стояла незвичайна спека, температураповітря досягала 40-45◦, а в місті не було води. Спрага, – пише ВеронікаКребс, – примусила дворян пити вино, мед і різні наливки.[50, 21] Не вистачалоі боєприпасів. Становище обложеного гарнізону було безвихідним, що примусилошляхту піти на переговори з повстанцями. Однак Гонта не захотів навітьрозмовляти з Младановичем.
Користуючисьтим, що ворота були відкриті для переговорів, гайдамаки кинулися в місто. Майжевсі магнати і шляхта, в тому числі Младанович, його найближчий помічник Шафранськийта інші були вбиті. Взяття Умані сприяло поширенню повстання. Залізняк і Гонтастояли тут близько трьох тижнів, посилаючи загони в інші райони Правобережжя.Як і інші гайдамацькі ватажки, вони сподівалися, що російський уряд підтримаєїхню боротьбу проти польської шляхти і що Правобережжя буде возз’єднане зЛівобережжям в складі Росії.
Післявзяття Умані гайдамацьке повстання охопило майже все Правобережжя. ЗагониНеживого діяли в районі Канева, Микити Швачки і Андрія Журби – на Васильківщині,Івана Бондаренка – в районі Брусилова і Макарова. Польсько-шляхетський уряд не мавдостатніх сил, щоб придушити бурю народного гніву, і звернуся до Катерини ІІ завійськовою допомогою. Царський уряд, наляканий народними заворушеннями і реальноюзагрозою розповсюдження повстань на території Російської держави, наказаввійськам негайно перейти російсько-польський кордон і придушити гайдамацький рух[50, 43].
Карабінерський,гусарський, Єлецький піхотний полк і Донська сотня у червня 1768 року вирушилина Смілянщину, Білоцерківщину, Чигиринщину та Уманщину. Командував карателямигенерал Кречетніков. Головний удар царського війська був спрямований на Умань –основний опорний пункт гайдамаків. В головній колоні йшли донські козаки полковникаГур'єва.
Знаючи,що повстанський табір міцно укріплений, а тисячне гайдамацьке військо добреозброєне і має хороших коней, Гур'єв підступно заявив Залізняку і Гонті, щоцарське військо прибуло на допомогу повстанцям і має завдання спільно з ним йтина Волинь проти магнатів і шляхти. Виконуючи наказ Кречетнікова, Гур'єврозташував своє військо біля гайдамацького табору. Йому вдалось умовитиЗалізняка і Гонту погодитись на те, щоб 27 червня 1768 року гайдамаки спільно зросійським військом вирушили на боротьбу проти магнатів і шляхти. З цією метоюГур'єв запропонував Залізняку і Гонті зосередити в одному місці всі військовіприпаси, а також артилерію. Не підозрюючи обману, керівники Коліївщини виконалипораду російського полковника. В цей час до гайдамацького табору підійшлиросійські війська під командуванням генерала Кречетнікова.
Вночі27 червня 1768 року, за наказом Кречетнікова, Залізняка і Гонту було викликанодо Гур'єва і заарештовано. Після цього царське військо оточило гайдамацькийтабір. Почалась масова розправа над учасниками Коліївщини. Коли гайдамаківрозбили під Уманню, шляхту опанувала безмежна радість. Захоплених поділили надві частини: одних – польських підданих відсилали до Браницького, других – доросійської влади [9, 213].
Страшнабула смерть Гонти. Цілих 14 днів тривало катування, перших 10 днів здирали знього по шматочку шкіри, на дванадцятий – відрубали руки, на 13-й –вирізалисерце, на 14 відтяли голову і 14 шматків виставили на 14 шибеницях по цілійУкраїні [50, 45].
ДоляЗалізняка була трохи легша. Засудили його на заслання у Сибір, але він утік, тайого знову впіймали і знову вислали до Сибіру. Там він десь і загинув. Протеповстання не припинялися. Вони охопили Брацлавщину, Київщину, Волинь іГаличину. Незважаючи на те, що загони Залізняка, Гонти та інших ватажків булипіймані і з ними жорстоко розправилися, гайдамацький рух не був придушений.Царські війська не могли перешкодити розвиткові гайдамацького руху. В кінцісерпня 1768 року князь Прозоровський, який командував російськими військами наПравобережній Україні, просив Рум'янцева терміново прислати кілька батальйонівпіхоти для посилення боротьби з гайдамаками. Восени 1768 року князьПрозоровський, побоюючись бути відрізаним гайдамаками від Києва, вдругезвернувся до Рум'янцева за допомогою. Останній надіслав Прозоровському загін іодночасно запропонував Київському генерал-губернаторові Воєйкову допомагатиПрозорському [6, 83]. Хоч селянсько-гайдамацькі повстання XVIII ст., зокремаКоліївщина, були жорстоко придушені польсько-шляхетськими і царськимивійськами, вони завдали непоправного удару феодально-кріпосницькому устроєвіпанської Польщі. Після придушення селянської війни Катерина ІІ вирішилапослабити козацький стан в імперії і, передусім, ліквідувати Запорізьку Січ, щобуло й зроблено уже в червні 1775 року [32, 115].
Боротьбаукраїнських і польських народних мас ослабила шляхетську Польщу, яка доживалаостанні роки свого існування. Ослаблення Польщі було використанофеодально-монархічними державами Прусією, Австрією, Росією, які в другійполовині ХVІІІ ст. провили поділи Польської держави. У 1793 році Правобережна Українабула приєднана до Росії. Незважаючи на колоніальну політику і гніт царизму щодоУкраїни, ця подія мала велике значення в історії українського народу. Відбулосявозз’єднання більшої частини українських земель, довгий час розірваних штучнимикордонами. Це сприяло зміцненню зв’язків та економічному інаціонально-культурному розвиткові України.
РоманЮ.Мушкетика «Гайдамаки» був опублікований у 1957 році. Автор прагнув залучитидо твору досить широкий фактографічний матеріал і свого часу твір трактувався,як успіх письменника. Роман «Гайдамаки» з’явився внаслідок глибоких роздумівписьменника над трагічною історією України, її народу. «Історія кожного народу крутай терпка,– розмірковує відомий прозаїк, – одначе наша – гіркіша за полин. Може,через те на сторінках наших історичних романів та повістей не гуляють веселімушкетери й рідко віддають в офіру свої життя прекрасним обраницям безпечнілицарі, подібні до Айвенго, вони офірують його товариству, Батьківщині… Миважко добуваємося до свого коріння, ми ще й сьогодні не заглянули в душу нашогопредка, не розгледіли його історичного обличчя в тумані історії. Наша історичнасвідомість деформована, пам’ять – приспана, приснула, а в більшості населенняспить летаргічним сном» [11, 36].
«Гайдамаки»присвячені художньо-історичному осмисленню гайдамаччини – складної частинимогутніх національно-визвольних повстань нашого народу проти колонізаторськоїполітики Польщі та Росії в Україні. У центрі уваги Ю.Мушкетика – змалюваннятрагічного перебігу Коліївщини – піку гайдамацьких рухів і їх фактичногозавершення, також формування нової психології вчорашніх селян, які після довгихпоневірянь і принижень взялися за зброю в оборону свого права на життя. Передчитачем проходить ціла низка персонажів, кожен з яких сповна зазнав життєвих випробувань.
Відтворюючиісторичне минуле в цьому романі, автор виявляє свою обізнаність ізпершоджерелами, проте домінує тут не фактографія, а людське життя (якісторичних осіб, так і осіб, створених авторською уявою), яке репрезентуєідею-домінанту, співвіднесену із сучасністю. Своєрідність цьому творові надаєне лише інтерпретація незнаних досі фактів, а й уміння письменника, роблячиможливі психологічні та історичні припущення і наслідків Коліївщини, показатирізноаспектні зв’язки минулого і сучасного. Ю.Мушкетик намагається відтворитине тільки історичні події, але й передати дух епохи, який допомагає зрозуміти, щоспонукає людей до дії, в тяжких ситуаціях. Зі сторінок роману постав іісторичний, і духовно-емоційний, і мислительний, і художній досвід нашогонароду [2, 203].
Художнійреалізм цієї складної теми значною мірою допомогло урахування письменникомтакого важливого чинника національної культури, яким є народна творчість,зокрема фольклорна гайдамакіана. Для Юрія Мушкетика фольклорна спадщина – це нелише джерело інформації про історичні події, а й один із засобів пізнаннянародних оцінок цих подій. Уснопоетична творчість допомогла зрозуміти романістовісвітоглядні позиції народу на важливому етапі його історичного розвитку.
Гайдамацькіпісні, легенди, перекази й оповідання є продовженням історичної епічної тематикив умовах польсько-шляхетської окупації частини України, зруйнуванню морально-релігійнихнорм і традицій, перетворення національної еліти на слухняне знаряддя чужої волі,а народу – на покірних рабів [20, 315].
Важливимє також, що гайдамакіана не є адекватним відбиттям перебігу подій, як і життя ватажківруху, усе це детерміноване насамперед вимогами регіональної усної традиції та досвідомхудожнього осмислення народом історично важливих ідей і фактів [22, 98].
Примітно,що Ю.Мушкетик у романі творчо підійшов до народнопоетичної концепції гайдамацькогоруху. Передовсім із невичерпної скарбниці фольклорної поезії письменник вибравсаме ті твори, образи й мотиви яких відповідають його романові. Так, уже епіграфдо роману «Гайдамаки» – «Славен козак – Максим Залізняк, славне наше Запоріжжя»– є домінантою ідейного змісту твору.
Авторне подає широких картин підневільного життя українського народу. У «Гайдамаках»народна трагедія постає з невеликих реплік окремих персонажів. Так, одинселянин з болем говорить: «Подумати страшно… У селі вже вольних людей майжене лишилося. Куди тільки козаки діваються, і мору немає, і війни теж, а від ревізіїусе меншає й меншає» [35, 55]. Люди гинуть від тяжкої праці. За допомогою такихштрихів Мушкетик переконливо показує, як поступово наростає народний опір. Прицьому письменник зауважує: «Уже багато літ шагував по Правобережжю вогонь гайдамацькихповстань. Він то розгорався у велике полум’я… то замирав зовсім… Та жаринине згасли… Верлан, Грива, Гаркуша, Голий, Бородавка і десятки інших отаманівпройшли зі своїми ватагами за останні п’ятдесят літ все Правобережжя» [7, 186].Автор констатує, що до гайдамацьких загонів йшли звичайні селяни, в яких ще живволелюбний дух козацтва і які не хотіли миритися із становищем рабів, терпітидалі знущання, що в них пани не знали міри.
«Гайдамаки»– традиційний роман, якому притаманні панорамність зображуваних подій, значнакількість дійових осіб, монументалізм композиції, значна увага до матеріалів,дотичних до позитивного типажу, вміло змонтований сюжет. На відміну від іншихписьменників Ю.Мушкетик тут демонструє самобутність аналітичного підходу,ґрунтовність у відтворенні соціальних і міжнародних стосунків, пильну увагу доколективної та індивідуальної психології, багатство мовностильових засобів. Ужез перших сторінок роману письменник заявив про себе як знавець рельєфного,художньо-предметного письма з неоромантичним «освітленням». Саме таке«освітлення» вбачається у спрямуванні романіста до самовладногодіяльного начала в «національній» особистості, в актуалізаціїформальних моментів та органічному поєднанню ідей соціального й національноговизволення людини.
Чи ненайчільніше у цьому плані посідає образ Максима Залізняка. В образі Залізняка письменникпрагне органічно пов'язати історично-конкретне, національне із загальнолюдським,показати читачеві не лише видатну історичну особу, а звичайну людину. Томуспостерігаємо за героєм і у вирі історичних подій – у боях з поляками, під часпереговорів, у пошуках виходу із складних обставин, у побутовому спілкуванні зкозаками на Січі, і в інтимних розмовах з Оксаною, і на самоті.
Оце поєднанняособистісного і загальнолюдського, без сумніву, було виявом авангарднихтенденцій української історичної прози, яка давно і міцно стала на шляхлюдинознавства, на ґрунт мистецького освоєння історичних подій через долі конкретнихлюдей [44, 256].
Перебуваючиу центрі подій, постать Максима Залізняка зводиться поступово – міцніє,увиразнюється, втілюючи найшляхетніші риси нації – волелюбність, патріотизм,відвагу, і водночас, чутливість і ліризм натури. В образі Залізняка помітнеавторське прямування до фундаментальності, багатогранності, до відтворенняісторії особистості, перебігу кристалізації її характеру. Ця історіявикладається у поєднанні з аналізом визначних подій другої половини XVIII ст.,на тлі тогочасних суспільно – політичних обставин.
Прагнучидо якнайповнішого розкриття характеру героя, Ю.Мушкетик у першій частині романупередає безрадісну історію життя Залізняка. З раннього дитинства Максим ріс«буйним», часто бився, хоча ніколи не плакав, часто шкодив паничам ісоцьким. Уже з ранніх літ кмітливий хлопчик виявив талант різьбяра по дереву,але по смерті батька полишив цю справу. У шістнадцять років, залишив домівку,подався на Січ, «арготував» у Очакові, працював у наймах. Тяжкопережив він і драму власної сім'ї: рано помер батько, мати увесь вік важкопрацювала на поденщині, а сестру Мотрю, яка виняньчила Максима, пани Думковськівіддали «в придане» на чужину. Тому й піклувався так щиро Максим просестрину дочку Олю. Власне кажучи, з бажання помститися за сестру і виростаєЗалізняк – гайдамака. Багатьма сценами, епізодами, навіть репліками письменникніби накопичує морально – психологічний драматизм, масштаб якого – від окремоїособистості – до цілого народу [60, 48]. Та найвищий авторський намір –зобразити свого героя як втілення сутності етносу, що стоїть біля витоків власногосамоусвідомлення. Цей план реалізується у другій частині твору.
Набуваючидосвід ватажка, Залізняк уже мріє про об'єднання українських земель, починаєкраще розуміти внутрішній світ своїх побратимів, а, головне, несхитно вірить управоту розпочатої справи. Обраний гетьманом, Максим підпорядковує особисті інтересиінтересам народу. Він починає задумуватися: ідеали прекрасні, але чи коженготовий їх сприйняти духовно, чи не занадто віддалені вони від обставинреального буття, які формують свідомість окремого індивіда. Намагаючись осягнутинапруженість мислення людини, її думок і почуттів, Ю. Мушкетик у кращихтрадиціях класики і в другій частині роману застосовує здобутки поетикивнутрішнього мовлення, щоб зримо відтінити вирування суперечливих почуттівгероя [55, 98].
Залізнякзацікавив автора як унікальна індивідуальність – велика у військових справах, увзаєминах з однодумцями, у коханні. Максим поступово приходить до усвідомленнятого, що він узяв на себе велику відповідальність за народ, який повірив йому,пішов за ним у вир боротьби. Нестримний історичний потік – це енергійна, живастихія, і Залізняк, мов сконденсована міць цієї стихії, у ньому неначезгустилися століття народного стогону, зойку й бунту. І віки любові.
Цікаво,що Мушкетик не показує втечі Залізняка з-під варти, а лише натякає на це востанньому розділу роману. В епілозі твору із розмови Миколи з дідом Мусіємдізнаємося, що Максим воює десь на Дону, бо, за словами діда, «немає такихкайданів, які б не розбив Максим» [10, 80].
НоваторствоЮ. Мушкетика – в акцентації на людинознавчих, психологічних первенях у засобахконструювання образу видатної історичної особистості, у наданні йомуполітичного загостреного звучання, нового ідейного забарвлення, в поєднанніісторичного із загальнолюдським. Не позбавлений роман Ю.Мушкетика і риснеоромантизму, у ньому історичні факти, офіційні свідчення тісно переплітаютьсяз елементами пригодницькими, які, однак, не виходять за межі вірогідного.
Майжепаралельно з сюжетною лінією Залізняка романіст розгортає сюжетну канву, пов’язануз образом Івана Гонти. Змальовуючи цю історично загадкову постать, автор веде зчитачем діалог про волю і рабство, джерела добра і зла, про життя, ідеологічнодетерміноване, й життя, не заангажоване, про проблеми особистості і народу.Саме на цьому образі, на мою думку, найбільше позначилася діалектико-синтезуючаманера художнього стилю Мушкетика. Можливо, саме з Гонти починається розробкароманістом надзвичайно складної проблеми морального сумління, яка з часомпосяде одне з чільних місць у його творчості [54, 22].
Однієюз визначних ознак роману «Гайдамаки» є те, що гострота фабули у ньомупідпорядковується ідеї розкриття характеру, в дії, із заглибленням в індивідуальнупсихологію героя. Чи не найліпше ця ознака твору реалізується саме в образіГонти. Проведена письменником лінія особистих взаємин «злидарськихотаманів» Залізняка і Гонти переконує у тому, що це люди – одержимі духом,великі своїми помислами. Саме через ці образи письменник виносить на суд читачабагатий історично-інформаційний матеріал, сентенції загально етичного смислу,порушує проблему побратимства, яке у часи тоталітарного пригнічення особистостій нації набувало підкреслено злободенного звучання.
Залізнякта Гонта дали змогу авторові розвинути міркування узагальнено-філософського звучання:про державу і владу, тимчасове й невмируще, творення й руйнацію. Танайважливішим, на наш погляд, є те, що романіст показав, як очолене Залізнякомі Гонтою повстання справді переросло у національно – визвольну революцію.Ідейним підґрунтям якої стала національна ідея з її провідним компонентом – засадоюукраїнської державності [55, 111].
Моральніуроки історичних романів Ю.Мушкетика зводяться до утвердження простих, зрештою,істин. Не претендує на абсолютну новизну, скажімо, думка про те, що будь-якедобре діло, навіть і наймасштабніше, починається з доброї людини, або висновокпро необхідність активного гарту душі на громадські якості. Але письменник,мовби повертаючи свого читача до джерел багатовікового морального досвіду, занововідкриває, який складний шлях проходить людина, людство до осягнення набутихколись-то «нематеріальних» цінностей. Цю вартість кожне покоління маєусвідомити самостійно. З цієї сьогоднішньої необхідності й бере початок потребиуважніше глянути в минуле, самовизначитись у потоці часу. Адже пізнати щось уминулому – це краще збагнути й себе самого, що одвіку вважалося найскладнішим.
Невиключено, що робота над історичними творами загострила в письменника відчуттяморально – духовної спадкоємності, й він цілком звертався до досвіду свогопокоління, до подій, що нині вже стають новітньою історією [48, 125].
Ґрунтовнізнання історії власного народу, а так само всезагальної, він являє у багатьох своїхтворах, а пристрасть до поглибленого вивчення так званих «білих плям»увінчуються все новими творами, кожен із яких збагачує наші уявлення про історичніподії та історичні постаті. Юрій Мушкетик володіє щасливою властивістюпоєднувати методику пошуку новизни життєвого матеріалу із відтворенням самого процесудослідження явища. Він вводить читача у свята святих письменника – у своютворчу лабораторію. З неймовірною відвертістю і щирістю ділиться він із читачемнадзвичайно складним, болісним, драматичним, що часто набуває трагічних виявів,процесом пошуку першоджерел, які мали б висвітити істину правду про події, що вісторію увійшли під означенням Гайдамаччина, Коліївщина. Писали про ті події доЮрія Мушкетика, писали й після виходу в світ його «Гайдамаків», танікому не вдавалося так глибоко осмислити історичні події [56, 77].
Утворах, основа сюжету яких базується на ґрунті реального буття, Юрій Мушкетик розкриваєтьсяяк вдумливий аналітик, що уміє проникати в суть фактів і явищ робити широкіузагальнення. Якщо уважно вчитатися у твори Юрія Мушкетика, то у них знайдемореальні прикмети новаторства, елементи модерну, пошуки свіжих прийомів,оригінальних фабул, у яких не завжди можна провести чітку лінію міжтрадиційними засобами і новітніми, сучасними. І це не створює враження стильовоїеклектики, бо письменник володіє художницьким смаком, чуттям міри ідоцільності. Перевага Ю.Мушкетика полягає в тому що він мислить глобально, осягаєпроблеми загальнолюдські, звісно ж під кутом зору художника слова.
ДоробокЮрія Мушкетика багатий і розмаїтий. Об’єктивно вся творчість його присвяченаісторії – і в тих романах і повістях, сюжет яких зітканий з давніх і прадавніх подій,а в центрі оповіді стоять реальні історичні постаті, і тоді, коли твориприсвячені сьогоденню, адже по справедливості вони сприймаються як художнійлітопис нової доби. До того ж літопис правдивий, позбавлений як рожевогозабарвлення, так і дьогтю. Творча манера відзначається тією особливістю, щобазуючись на багатому досвіді класичної реалістичної школи, активно, алетактовно, зі смаком збагачується сучасною лексикою, не претендуючи напретенціозну вишуканість і уникаючи архаїчності [4, 155]. Майстерність йоговиявляється не у зовнішніх ефектах, а в багатстві лексики, щирості інтонації, внародній образності, чутті міри, психологічно вмотивованому відтвореннілюдських почувань, імпульсів, роздумів, реакцій. Все, чим багата натура, душаписьменника, знаходить вияв у його творчості.
РозділII. Образна-система роману Ю. Мушкетика «Гайдамаки»
Історіяпишеться людьми. Вона ж і відбувається в людях. Окрім центральних персонажівроману, у ньому згадуються і деякі відомі історичні постаті, другорядні з точкизору одного важливого образу – образу України. Він присутній в обох частинах роману.
Україна…І перед нами постає безліч різноманітніших образів. Хто згадує безкраї пшеничнілани і блакитне чисте небо; перед ким предстане прекрасна Либідь, абобезстрашний Святослав, комусь будуть вчуватися пісні Марусі Чурай. А хтопобачить перед собою козацькі полки що виступають у похід… Велич, краса і могутністьземлі, яку живлять води Дніпра, є одночасно і причиною спустошливих воєн, щотерзали тіло України.
Українапостає в образі покріпаченої землі. Чий народ змушували забувати своє коріння,історію, мову, віру. На жаль Україна на протязі багатьох столітть буларозділена, це зумовлено її розташуванням і історичними чинниками. Намагаючись звільнитиУкраїну від загарбників, Залізняк замислюється й про об'єднання України, мрієпро незалежну державу з єдиною нацією. І кожний, хто приходив до Залізняка і післянього, прагнули об’єднати українські землі.
Гайдамаки– учасники козацького і селянського повстання, яке отримало назву Коліївщина наПравобережній Україні, в ХVІІІ столітті [31, 55]. На жаль образ гайдамаків спотворилипольські й російські історики, тому що казали, що це повстання черні, говорилий про те, що гайдамаки були вбивцями, розбійниками, які грабували і вбивалимирний народ. Такий образ існував на протязі багатьох століть.
Усвоєму творі Юрій Мушкетик намагався об'єктивно відобразити і проаналізувати тіподії. Образ гайдамаків відображено в романі, як образ захисників українськогонароду, які звільняють покріпачений народ. Образи створювались на фольклорних уявленняхпро гайдамаків. Гайдамаки змальовані, як сміливі, сильні, шляхетні люди, якізахищають простий народ. Разом з тим вони мали освіту, нехай не таку бездоганну,як у Гонти, але ж з дитинства вчились військовій справі на Січі.
Вромані «Гайдамаки» образ народу передає основні риси українського національногохарактеру: працьовитість, старанність, життєрадісність, терплячість,добросовісність, наполегливість у справах і розважливість у вчинках, легкаадаптація до чужо етнічного оточення, висока моральність сільського населення,любов до природи. Найважливіша ознака українського національного характеру – цечуття товариства, товариська солідарність, і її найвища форма – побратимство [57,58].
Вобразі Максима Залізняка творець великого епічного твору втілює власнісоціальні, національні, моральні ідеали, вирішуючи сьогочасні історичні йетичні проблеми. Перебуваючи в центрі образного світу багатьох творів, постатьлегендарного ватажка сприяє яскравішому втіленню ідейних задумів автора,допомагає здійснювати широкомасштабне художнє дослідження гайдамаччини-героїчноїі водночас трагічної сторінки національного минулого, яка впродовж тривалогочасу замовчувалася або трактувалася викривлено.
Важливощо в образі отамана коліїв послідовно віддзеркалюються картини психологічногостану, внутрішнього устрою особистості у її відносинах з макросвітом – найбільшзначущими суспільно – соціальними, громадянсько-політичними процесами доби,переконливо і послідовно обстоюється українська ідея, державність, українськамова, як першорядна духовна вартість, за якою стоїть ментальність нації [25,58].
Отжеу образі Максима Залізняка – організатора і чільного керівника Коліївщини відтвореннінайшляхетніши риси гайдамаків. Герой запам’ятовується не лише своєю сміливістю йсамовідданістю, а й цільністю натури, адже перебування в центрі національно-визвольноїборотьби сприяло виявленню якостей розсудливого і вмілого керівника повсталоїмаси. Таким постає народний ватажок в літературному освітленні.
Образголовного персонажа Максима Залізняка змальований дуже детально. Максим постає28-літнім чоловіком, сміливим, сильним, але автор робить його значно старшимвід свого віку. «Обличчя, глибоко зрізане зморшками». [35, 8]. Залізняк ще не скороочолить повстання, але з перших сторінок твору Ю.Мушкетик робить його здатнимспівчувати, вболівати за долю інших, вести їх за собою. Виразний портрет допомагаєкраще зрозуміти характер героя: «На високий лоб набігали зморшки. Максим бувчоловік років двадцяти восьми; однак зморшки, що глибоко залягли під очима та двомадовгими борознами підрізали навкіс від прямого носа худорляві щоки, робили йогонабагато старішими. З-під смушевої довговерхової шапки вибивалося пасмо русявогочуба, такі ж русяві вуса підковою спадали від рота, сягаючи нижче різко окресленогопідборіддя. Від всієї Максимової постаті віяло силою, було видно – чоловік це сміливий,вдачі твердої, трохи похмурої» [35, 7,8]. Характер героя вміло розкриваєтьсяв ряді сцен. Сміливий, розумний, твердий, непримиримий для всіх проявів гніту ісоціальної несправедливості, вірний друг. Відважний у сутичці з ворогом – такимпостає Максимв сцені рятування потопаючого ігумена Мелхіседека, і в бою ззагоном шляхти, і у відвертій неприязні до жадібного і бундючного запорозького осавула,і в сцені рятування несправедливо обвинувачуваного Романа. Найвищий авторський намір- зобразити свого героя як втілення сутності етносу, що стоїть біля витоків власногосамоусвідомлення. Цей план реалізовується у другій частині твору. АджеМелхіседеку для цієї справи була потрібна не просто відважна людина, як,наприклад, Гаврило, але та, котра змогла б навіть “переступити той останній поріг,за яким або смерть, або безсмертя” [7, 57]. Таку людину і розгледів ігумен вЗалізнякові. Одне ім'я Залізняка наганяло великий жах на панів, а народ з любов’ювимовляв і оспівував його як символ волі і розплати з носіями кривди. У бою Залізнякзавжди там, де найважче. Серед своїх друзів він добрий, чуйний, веселий. Понадвсе у житті Залізняк любить волю й правду. Він відданий своїм переконанням,навіть не припускає, що може зазнати поразки. Коли його заарештували, він втік,переконаний, що краще померти вільним у степу, ніж жити у неволі.
Портретслугує авторові не лише для фіксації зовнішнього вигляду персонажа, а й виступаєважливим засобом його психологічного аналізу. Цього разу портрет разом зінтер’єром сприяє розкриттю внутрішнього світу героя, виступає засобом творенняавторської концепції особистості [5, 78]. Створюючи портрет персонажа, авторповинен узгодити рух, жести, міміку з настроєм і характерними властивостями героя,або навпаки показати, випадковість зовнішнього зображення героя. Характер формуєтьсяі пізнається у русі, запалі, подоланні перешкод [41,30]. Характер персонажів утворі виявляється не тільки за допомогою переліку їх рис, а й показом цихперсонажів у конкретних діях і вчинках, зіткненнях і боротьбі за певнихобставинах. Образ Максима в трагічній атмосфері показаний похапцем, про йогопереживання говориться ніби збоку, вони не досить розкриваються з середини.
Зауважимо:образ Залізняка, виписаний Мушкетиком, є узагальненням народних уявлень про селянина– гайдамаку. Залізняк – непримиримий месник за народні кривди. Томутвір мав великевиховне значення для поколінь борців за визволення народу. Автор постійно наголошуєна глибоко повчальних уроках Коліївщини. Ми не маємо права забувати своїх героїв.І для нас вони завжди будуть прикладом мужності і вірного служіння рідній землі.
Більшетого, історія часто стає у романі сферою суб’єктивних роздумів автора і героїв,непересічним матеріалом для виховання національної самосвідомості.
ІванГонта, один із найяскравіших образів серед гайдамацьких ватажків періодуКоліївщини (1768), приєднався до повстанців уже в розпалі боротьби. ПостатьГонти ще й досі залишається загадковою. Із зрозумілих причин, життя і боротьба герояне мали об’єктивного трактування в історіографіях. Дворянська історіографіявідстоювала позицію, що Коліївщина була лише соціальним бунтом «черні» протисуспільної верхівки панів. Іван Гонта до «черні» жодною мірою не належав. Більшесвоїми вчинками, поведінкою та й самим життям він спростовує це твердженняцілком і повністю. Іван Гонта понад десять років командував сотнею й за службу діставвід Потоцького два села, які давали йому великий, як на той час, прибуток. Вінстав ніби зовсім шляхтичем, зв'язаний своїми службовими й економічними інтересамиз шляхетською верстою. Виходить, що Гонта не міг приєднатися до повсталого народуні з причин соціального гніту, ні з нахилу до грабіжництва й особистої наживи.Крім двох сіл, Потоцький обіцяв Гонті шляхетство та інші привілеї за умови йоговірності Польщі. Приєднуючись до повстанців, Гонта втратив би села у разіуспіху повстання, бо колії проголосили скасування старих порядків. У випадкупоразки його чекала втрата не лише маєтності, а й власного життя, цього Гонтаусвідомлювати не міг. Виходить, єдиним мотивом його рішення приєднатися до лавповстанців було шляхетне переконання: щира любов до України та обернутого в рабстворідного народу. Свідомо йдучи на особисті жертви і втрати, Іван Гонта прагнув допомогтиспіввітчизникам звестися з колін, повернути волю на власній землі, у своїйдержаві [22, 186].
Незалежнийі гордий уманський сотник Гонта з душею щирого козака, як його характеризуєЖила у романі Ю.Мушкетика, людина досить багата, авторитетна і знана. Та думкою,серцем господар двох отриманих від Потоцького за службу сіл увесь час повертаєтьсяу напівголодне дитинство, згадуючи свою велику родину. З часом, не зважаючи на своїстатки, Іван починає відчувати душевний дискомфорт: «Був шляхтичем – і ненавидівусе шляхетське, катувався тим, що стоїть на стороні неправди...» [35, 215]. Романістуважно стежить за внутрішнім світом свого героя, його душевними пориваннями, осмислюючивитоки драматичного зіткнення між колаборантським «я» і уявленням народу. Гонтунепокоїть те, що його народ завойовники вважають за «бидло», здатне лише дотяжкої фізичної праці: як людина розумна, він бачить, що топчеться мова,культура українців, для яких воля – найбільша цінність. Герой усе частішезгадує своїх славних волелюбних предків, що лежать тепер у «високих могилах»,пригадує, як у їхній сім'ї шанували кобзарів, пісню. Пошуки відповіді напитання «як бути?», «кому служити?» приводять героя до єдиного вірного рішення:треба вертатися до власного народу. Ю.Мушкетику вдалося майстерно передати складнийпроцес входження Гонти в «іншу віру», високо художньо вмотивувати хід його думок,логіку, вчинки, пильно придивитися до тонких порухів у змінах настрою івисунути категорію совісті як надзвичайно важливий вимір героя. Беручи до увагидослідження авторитетних істориків, народнопоетичні джерела, Ю.Мушкетик усвоєму романі наголошує на миролюбності, сказати б, цивільності гайдамацького полковникаГонти. Щиро прагнучи не допустити марного кровопролиття, він проситьгайдамацьке товариство помилувати жінок і дітей, навіть відвести їх далі від місцямасових страт. Опираючись на історичні факти Ю.Мушкетик розмислює, чому Гонта перейшовна сторону гайдамаків [56, 35]. Письменник вдало обирає момент для включеннягероя в дію. Ми знайомимось з Гонтою у вирішальний момент, коли він визначаєсвій шлях. Короткі, лаконічні репліки, зосереджений, звернений в серединупогляд, неприховувана відчуженість Гонти серед уманської верхівки – добре передаютьвнутрішні роздуми героя, міцніючи свідомість того, що і він повинен «стати заправду, за землю рідну, за люд поневолений.» хвилюючим пафосом пройнятіфінальні картини нелюдських катувань гайдамацького полковника Івана Гонтиозвірілою шляхтою. Зв'язаний закатований Гонта, не підкорився панам, до останньогоподиху підбадьорював своїх полонених побратимів. Мужність і стійкість йогозмушені були визнати й вороги.
Створившиобраз Гонти, Ю. Мушкетик певною мірою попередив інтерес майбутньої історичноїпрози до героя з особливим типом душевної організації. Людина, що у час найвищогосвого морального злету здатна переступити всі «табу» розхожогоздорового глузду, піти на свідоме самознищення – цей характер набув у пізнішіроки подальшого цікавого розвитку.
Внутрішнікомпроміси придатні для більш-менш спокійних часів. У годину суворих потрясінь,ідейно-моральна невизначеність стає злочинною, принаймі з глибиною для особистості.Крізь випробування совістю проводить Ю.Мушкетик ще двох героїв роману. Російськогоофіцера Станкевича, обізнаний із творами Руссо й Вольтера, за своїми моральнимиуявленнями не може внутрішньо не співчувати гайдамакам, не відчувати тієїправди, що стоїть за ними. Але, за офіцерським обов’язком, має вжити проти нихрішучих заходів. Станкевич не захотів стати душителем, але й не приєднався, якГонта, до повсталих. Обидва – і Станкевич і Гонта – загинуть, та чи ж однаковийсенс у їхній загибелі.
Одниміз організаторів Коліївщини, а згодом активним запроваджувачем «новогоекономічного ладу» був полковник Семен Неживий. Значну увагу на особу Неживого звернувЮрій Мушкетик. Перед читачем постає людина, характер якої сформувався остаточно.Гайдамацький отаман діє виважено і спокійно, обмірковуючи кожний свій крок,постійно турбуючись про власний авторитет і репутацію загону. Неживий у романітвердо переконаний, що не існує «польської України», тому треба знищити ляхів увсій країні.
Йогоповстанський загін за короткий термін визволив від поляків Черкащину, Чигиринщинута інші губернії. Характерно, що саме Неживий веде листування з архімадридом МелхіседекомЗначко-Яворським, полковником Чорбою про допомогу рухові з боку церкви таросійського війська. Тут письменник, поза сумнівом, спирається на історичнідокументи. Відомий лист Неживого до підполковника Хорвата з вимогами видатиколіям поляків та євреїв, що перейшли на «російську» територію. Російськасторона звичайно відмовила. І тут Семен приходить до важливого висновку: « Несоснова тичка розділяє їх, а висока стіна!» Оця стіна постає між Україною іРосією» [35, 329].
ОбразМелхіседека не дуже вдалий, тому що автор до кінця не розкриває характер героя.Метою Мелхіседека було приборкання коліїв до рук, поставивши на утриманнямонастирської казни. У вирішальний момент він виявився непослідовним ібоягузливим.
Письменникнамалював цікаві образи веселого козака Романа, селянина Миколи, діда Мусія ісліпого кобзаря Сумного. Кожен з них наділений індивідуальними рисами, вонидобре запам’ятовуються. Є в романі ряд жіночих образів – Оксани, Галі, Орисі, матеріЗалізняка. Оксана, Галя, Орися мають спільні риси – вірність і відданість своїмкоханим. У цих образах розкриваються щирі почуття, чисті душі дівчат і віру вбезхмарне майбутнє для себе і своєї країни.
Образматері змальований з великою любовью, повагою, і з уособленням безкорисливоїлюбові і відданості. «Мати сіла поруч. Люблячим зажуреним поглядом подивиласьна сина»[39, 62]. Мама – це символ любові і ласки, ніжності й найвірнішогокохання. На плечі матері лягає важкий тягар відповідальності за своїх дітей, зате, щоб вони виросли справжніми людьми. «Хустка спала на плечі, з-під очіпкавибилося сиве волосся. Як тільки добігла до сина, так і припала до його грудей,голосно схлипнула» [39, 59]. Тому відчувається велика любов до матері з бокуЗалізняка.
Западаютьв пам'ять і образи представників інших народів, яких доля закинула вгайдамацький табір – росіянина Василя Озерова, поляків братів Яна і Василя.
У романі«Гайдамаки» є ще один цікавий образ – Орлика, вірного коня Максима. Як говорив Залізняк,Орлик – це все майно що у нього є, і сват, і побратим вірненький. «Як зліз знього і так мене за серце вхопило. Я його цілую, а він, ніби розуміє все чисто,– в очі дивиться» [39, 15]. Завжди Орлик опиняється у важкі хвилини поряд з Максимомначе розділяючи з ним увесь його біль, ніби янгол охоронець. Важко Максимові булонавіть думати, що коли небудь втратить коня. Мені здається, що Орлик не доповнюєобраз Залізняка, а є окремим персонажем у цьому творі, зі своїм характером іповедінкою. «Кажуть скотина без'язика нічого не розуміє. Неправда те.» [39, 14].
Дужецікаві в романі образи природного оточення – пейзажі. За допомогою пейзажівавтор не тільки зображає місце дії, а психологічно підсилює настрій і характергероя. «Важкі, бруднувато-сизі хмари непорушно застиглі в небі, здавалося, вонивмерзли в його крижану поверхню. Зрідка в неширокі сині проталини виглядало сонце,але воно вже було не в силі розігріти нахололу за ніч землю» [39,7]. Цейпейзажний образ підкреслює сум, хвилювання людини. Зображуюча природа, підсилюєефект сприйняття тієї чи іншої події у творі. Картини тихої ночі, дрібногодощика відображають також смуту, стан героїв. Образи степу – це образи вільнихлюдей, які живуть під небом серед безмежжя землі. Ступінь одухотворення природиу більшості випадків у Юрія Мушкетика майже не виходить за межі звичайноїобразності народної мови.
Такожв образну-систему роману входить інтер'єр, тобто речове оточення героїв. Задопомогою інтер'єру ми дізнаємося про смаки героїв, їхні специфічні риси, це слугуєдля визначення характеру героя, соціальний статус. Хата для українців займає однеіз чільних місць, постаючи як головна цінність життя людини. У романіописується дім Максима: «Покрівля протікає, треба залатати. Як тільки мати водубере? Колодка одірвалася, а прибить нікому».[39, 60] Ці думки, які виникають уЗалізняка, говорять що він був працьовитою людиною, бо наступного ж дня став лататидах. Одночасно з безпосереднім баченням української хати як оселі національногосвіту, письменник вводить і символічне наповнення образу, прирівнюваного до державногоцілого. Інтер’єр підсилює психологічний стан людини.
Перебігісторичних подій в романі «Гайдамаки» розгортається в традиційно-повіствувальнійманері, що розкриває перед автором широкі можливості, як для опису подій, так ідля заглиблення у внутрішній світ не однакових за долями, темпераментом і характеромгероїв. У діалогах і монологах певною мірою відбивається душевний стан автора.Для посилення впливу на читача – вдається до алегорій, до підтексту. Не уникаєписьменник і прямих позитивних характеристик своїх героїв, але робить це,переважно вдаючись до висловлювань своїх героїв. Юрій Мушкетик уважно стежитьза змінами, що відбуваються у психології сучасного читача, його ставленні донабутків цивілізації у духовній сфері, починаючи від епосу, народнопісенної творчості,класики – до новітніх пошуків.
Образчитача у творі також присутній, автор наче спілкується з читачем. Він не робитьвисновки, а дає читачу змогу самому зробити висновки, а інколи й певною мірою йдодумати, чому саме так відбувалася певна подія. У «Гайдамаках» образ читачарозглядається, як певне внутрішнє, естетично зорієнтовано читацьке «я» [5,108].Образ читача – це певна читацька реакція на написаний твір. У романі «Гайдамаки»мене вразило висвітлювання подій, які реальніше передають історію коліїв. Такожбуло цікаво читати про змальовані батальні картини, облоги гайдамаків. ЮрійМушкетик своїм твором захоплює читача, вводить його в художню розповідь, так начети переносишся в ту епоху, і стаєш частиною твору.
Алеразом з тим дає змогу самому проаналізувати перебіг подій, зробити висновкицієї боротьби, винести певні уроки. Також у романі відчутний патріотизм дорідної країни, стверджується думка, що Україна має бути незалежною державою.Спочатку, коли розгортаються повстання, вони направлені проти уніатів, а потім Залізнякприходить до думки, що ми народ, і повинні мати свою державу, єдину мову івіру. Автор не нав'язує читачеві свою позицію, читач повинен сам проаналізуватитвір, обов'язково зробити для себе висновки.
РозділІІІ. Конфлікти в романі Ю.Мушкетика «Гайдамаки»
Конфлікт(латинського conflictus — зіткнення, сутичка) – зіткнення протилежних інтересіві поглядів, напруження і загострення суперечностей, що призводить до активнихдій, ускладнень, боротьби, які супроводжуються складними колізіями [31, 372].Залежно від сфери життєдіяльності людей конфлікти поділяють на виробничі, громадські,політичні, побутові. Вони, творчо трансформовані уявою митця відповідно до йогозадуму, живлять конфлікт художніх творів і реалізуються передусім у сюжеті.Художні конфлікти класифікують за: тематикою (політичні, виробничі, побутові,естетичні, моральні тощо), типовістю (типові, нетипові), питомою вагою у структурітвору (головні, другорядні), за сферою побудування (зовнішні, внутрішні), за гранямидуховного світу (конфлікт між розумом і почуттям, обов'язком і честю тощо) таін. Конфлікт притаманний творам усіх літературних родів, різниця полягає у поданніконфлікту. В епічному творі розповідається про нього, у ліричному конфлікт відтворюєтьсячерез переживання, а в драматичному – представлений реципієнту. Тому сюжеттрактують як форму художнього освоєння і здійснення конфлікту, залежно віддинаміки (зародження, визрівання, розгортання, загострення і розв'язання).Конфлікти виділяють компоненти сюжету (експозиція, зав'язка, розвиток дії,кульмінація, розв'язка). Художній конфлікт, як створений письменникоменергоносій художнього світу, має в собі зародок цілісності твору, авторського світобачення,естетичну мотивацію всіх компонентів твору. З погляду художнього втілення цих різновидів,дійсних чи створених уявою письменника, літературознавці передусім цікавлятьсядвома мотивами конфлікту: 1) конфлікт, персоніфікований в групі дійових осіб зпевними яскраво окресленими характерами, що діють у відповідних обставинах; 2)конфлікт, відтворює автор від себе або через оповідача, ліричного героя, уформах сповіді, монологу, опису, медитації [26,62].
Головнийконфлікт твору Ю.Мушкетика «Гайдамаки» – гостра суперечність між нелюдськими умовамижиття і прагненням народу до визволення від гніту. До спалаху спричиниланестерпна експлуатація селян польськими та українськими феодалами – панщинадоходила до шести днів на тиждень, до того ж майже щодня вигадувались нові й новіподатки. Соціально-економічне гноблення посилювалось національним і релігійнимгнітом. Народ примусово прилучали до унії, православна церква була заборонена. Реальністьфізичної та духовної смерті й примусила селян взятися за зброю [10, 78].
Вепічних творах завжди на першому плані зображення окремих людей, людські особливостідіють у визначених обставинах, конкретному просторі й часі.
Але діїодних персонажів зазвичай викликають в інших персонажів
відповіднідії, що створюють конфліктні стосунки між ними. А ці стосунки, в свою чергу, вимагаютьвідповідних конфліктних дій. Так із вчинків персонажів твору, що виникають ірозвиваються у визначеному просторі і часі, складається ціла подія.
Вцьому творі протест визріває як неминуча реакція на гноблення та насильство. Іщонайперше – у сильних, красивих душах, здатних протистояти всезагальній заляканості,безголоссю, приреченості. Є люди, присутність яких додає віри та впевненості.До них належав і Максим Залізняк.
Щирийу коханні до Оксани, він відчував що вона всією душею пригорнулася до нього. Щез дитинства покохали вони одне одного, і ніяка розлука не розірвала їх кохання.Вірив їй Максим, і ця віра жила в ньому довгі роки. Тільки вона й моглавідігнати всілякі сумніви і острах розлуки, не штовхнути в чужі обійми. Невимовнатяжка туга за потоптаним ворогами коханням огортає цього сильного чоловіка, що такі не пізнав щастя своєїродини. Залізняк до самої смерті не припиняв кохати Оксану.Завжди згадував її з великою любов’ю, залишався вірним тільки їй. Вона, в свою чергу,дуже його підтримувала і вірила, що Максим робить добру справу. За допомогою конфліктівавтор виділяє, розвиває й творчо підсилює ті сторони в характерах персонажів яківін вважає найбільш істотними.
ДумкиЗалізняка близькі і зрозумілі покріпаченому народові, заповітні думи народнівиражає ватажок гайдамацьких загонів, говорячи про те, що треба «відновитикозацькі порядки, унію зруйнувати і панів погубити» [2, 21]. Авторитет Максима необмежується лише колом простого люду. Своїм розумом, гідністю, мужністю він викликаєсимпатію Гонти “Подобалось відверте, сміливе обличчя, приємна, хоч і скупа посмішка,подобалось і те, як розсудливо, він говорить, як уважно вслухається в чужумову” [39, 345], і в самого Мелхіседека, який обере його на роль ватажкаповсталих: “Гострий розумом і словом, – далі промацував буравчиками очейігумен. – Сміливий і рішучий. Цей не завагається” [39, 46]. Саме життя виховувалов нього ненависть до гнобителів. Шукаючи виходу, тимчасово опиняється Залізняку Мотронівському монастирі. Тут він зближується з ігуменом монастиря МелхіседекомЗначко-Яворським, енергійним борцем проти унії. Мелхіседек кличе Максимаслужити богові, «захищати віру, захищати правду», але Максима хвилює «степ іволя», вільне життя на вільній землі. Розходяться шляхи ієромонаха і Залізняка.
Оттому з усіх боків ідуть до нього селяни, ідуть козаки, прориваються крізьотаманські заслони, переходять на бік гайдамаків загони надвірної сторожі. Всеяскравіше розгорається полум'я народного гніву, охоплюють нові й нові райони,сіючи жах серед гнобителів. Нові риси виявляються тепер у характері МаксимаЗалізняка. Відважний воїн, що сміливо виступає перед надвірними козаками вобложеному панському замку, умілий і досвідчений воєначальник, організатор повсталих,Залізняк не втрачає і в цих умовах людяності. Мужність у боях і щире вболіванняза долю пригноблених, робить Залізняка улюбленцем мас. Ближчою і зрозумілою стаєнам велич Максима, коли ми чуємо його відверте зізнання: «З чого починати – ще самне знаю» [39, 153]. Набуваючи досвід ватажка, Залізняк мріяв про об’єднанняукраїнських земель, починав краще розуміти внутрішній світ своїх побратимів, аголовне несхитно вірити у правоту розпочатої справи.
Обранийгетьманом, Максим підпорядковує особисті інтереси, інтересам народу. Важко булоМаксиму дізнатися, що Оксану закатувала шляхта, та не міг він собі дозволити поїхатидодому й поховати її. Ніс відповідальність перед гайдамаками, які його обрали.Залишалось тільки оплакати її, та щоб ніхто не бачив його сліз. Навіть виказатисвою слабкість не міг він собі дозволити. Також важко було Залізнякувтратившого кохану, щей і доброго друга втратити Романа. З яким багато пережилиразом, й ділилися останнім шматком хліба.
Бачимоглибоку віру Максима в підтримку з боку царського уряду, певність, якаобернулася на трагедію для повстанців. «Хіба не ви по Орелі кріпостейпонаставляли, фортпостами і шанцями Січ оточили. І опинилась та воля в погребі.А митні рогатки?» — заявляє він Войєнкову [39, 317]. Важко було Максимовіусвідомити що Російський уряд не хотів допомагати, боявся, що повстання перейдена Лівобережну Україну, треба було придушити його негайно. Гур’єв пішов нахитрощі, бо боявся Залізняка, розумів що у бою можуть програти. Бо мав Залізняквнутрішню силу, яку не чим не зламаєш.
МаксимЗалізняк займає у романі головне місце. У ньому письменник прагне органічнопоєднати історичне, національне із загальнолюдським, показати читачеві не лишевидатну історичну особу, а звичайну людину. Спостерігаємо за Максимом у вирі історичнихподій у боях з поляками, під час переговорів, у побутовому спілкуванні з козакамина Січі, і в розмовах з коханою Оксаною. Перебуваючи у центрі подій, характерМаксима Залізняка розкривається поступово: міцніє, увиразнюється, втілюючи найшляхетніриси нації: волелюбність, патріотизм, відвагу, і водночас чутливість, і ліризмнатури в образі Максима Залізняка, помітне авторське прямування домонументальності, багатогранності, до відтворення історії, особистості перебігу,кристалізації її характеру [7, 76].
Залізнякупритаманна органічна потреба справедливості: він із тих, хто завжди діє так, якналежить, не зважаючи на те, добром чи лихом це, для нього самого обернеться. Йпричина такої поведінки вичерпується однією фразою «не міг інакше» [39, 22]. Неправдазавжди залишається для нього неправдою, фальш-фальшю, ніщо не примусить йогочорне, назвати білим. Це моральна сутність Залізняка. Такий ніколи не зрадитьпочатої справи, бо для цього треба б було зрадити спочатку себе, але в тім-то іріч, що зрадити свою душу він не міг. Навколо Залізняка, як підкреслює автор,завжди виникало поле посиленого морального тяжіння до правди.
У стосункахперсонажів відбуваються зав'язки, кульмінації, розв'язки їхніх конфліктів. А в реальномужитті конфлікти між людьми звичайно виникають у різних сферах стосунків іможуть мати всілякі властивості
Порядз Максимом Залізняком виступає Іван Гонта. Юрій Мушкетик зобразив внутрішнійконфлікт Гонти. Старший сотник уманських козаків, у вирішальну мить переходитьна бік повсталого народу [7, 120].
Якщо МаксимЗалізняк сам вийшов із наймитів-поденників, його гнів до панства, польської шляхти,до різного роду орендаторів і визискувачів праведний, бо соціально зумовлений,то з Іваном Гонтою було значно складніше. Так, він теж був із бідноти – йогобатько гнув спину на мізерному клаптику поля, яке так і не зміг викупити впана, але Гонта – старший сотник уманських городових козаків, його лицарські заслугиоцінив сам граф Потоцький, подарував йому за це двоє сіл і виклопотав нобілітаціюв дворянство. Що здавалося б тепер єднає його з цією голотою?
ОтутЮрій Мушкетик і одержав бажаний простір для морально-психологічного дослідженняконфлікту героя. За яким принципом доводиться роботи вибір Іванові Гонті? Засоціально-класовим? Та не хлоп він, до панів належить, хоч пам'ять у нього не забуланічого. За морально-психологічним? Тривожила совість, випитувала минуле,повертала погляд на безправність селянства, змушувала думати, аналізувати [48,122].
Йомубуло боляче за свій зневірений народ, за його кобзарів, з рук яких польськашляхта виривала кобзу, а з душі-пісню, за себе, бо не до того берега плив усе життя,за батьківські могили, за волю і братерство, славу і відвагу України.
Ще доприбуття гайдамаків у табір, Гонта від уманської верхівки. Не дивлячись на приязньграфа, Іван Гонта весь час відчуває на собі презирливе, зверхнє ставлення усіхшляхтичів. А ще до того співчутливість Гонти до селян, що приходили до нього зклопотаннями, біль за весь український народ, який повинен мати вищепризначення, роблять більш зрозумілим те, чому Гонта “був шляхтичем – і ненавидівусе шляхетське, катувався тим, що стоїть на сторожі неправди, визиску, рідногонароду, що й сам став запроданцем” [39, 224].
Вінчастіше замислюється над своєю долею, намагається виправдатись перед сумлінням.«Чому не зупинив? Як міг спокійно дивитись на таке?» Страшний сором палив йогомозок, він постійно думав що про нього сказав батько. « А він Іван хто! Хто вінзараз, з ким? Де той берег до якого плив усе життя? Тут, де шляхта, а там вінзалишив товаришів, односельців, родичів. Щоб вони сказали йому, коли б побачилийого сьогодні. Ні не було б йому прощення» [35, 216]. Гонта дуже переживав,живучи серед шляхтичів, всеодно залишався козаком у душі. Не міг переступитичерез свою точку зору. Не міг зрадити свою душу, тому що б перетворився б наістоту, яка не жеве а існує, а можливо б такий крок привів би його досамогубства.
Постійніпереживання, вагання, не давали Гонті спокою. Гайдамаки ще не підійшли до Умані, а Гонта вирішив на якому він буде боці. Сам пішов до Залізняка у табір. Докінця свого життя не пожалкував про обраний шлях. Оцей внутрішній конфлікт Гонтиутворює своєрідну драму його душі, яка збігається з драмою усього народу. Однакця драма не руйнує, а навпаки, збагачує його непересічну особистість.
Суперечностілюдини з навколишнім середовищем, людини з природою, а також внутрішня боротьбапереходять у художній конфлікт [27, 49].
Отак творитьсясуд над власною долею, як він переконався, пов’язана з долею власного народу, іте, що судилося народові, неминуче судилося і йому. Знав, усвідомлював, що невдасться побороти польську шляхту, яка не хотіла, втратити свої маєтності йпривілеї, вона зуміє знайти підтримку серед сильних світу сього. Та розважливообдумував, розумів, що повстання придушать, не пригашує болі в душі, мук совісті.Тому Гонта робить свій вибір остаточний: очолює і згуртовує повстання разом ізМаксимом Залізняком, за його переконанням, великої правди чоловіком, і йде докінця – до мужньої поразки і страшної смерті. Тому що людина не може йти наперекір своїм переконанням, і не може відцуратися від голосу своїх пращурів,від своєї історії, і національного ототожнення.
Гонтадуже переживав, як зустріне його Максим Залізняк, що буде йому казати, не знав Іванна, що сподіватись. Але коли побачив Залізняка, зразу зрозумів, що вчинивправильно, приєднавшись до гайдамаків. «Було в Залізняку щось особливе, вінніби притягував, вабив до себе. Чи погляд був такий, чи слова, чи просто йогощирість і проникливість. Цього Гонта не міг зрозуміти. Одне знав, відчувавдушею-великої правди чоловік. Вірно зробив він приєднавшись до Залізняка» [39,345].
Залізнякприслухався до Гонтиних порад що до війська. Гонта довіряв Залізняку, навітьрозповів йому про своє дитинство. Залізняку було ніяково перед Гонтою, тому щоне вмів Максим читати. Попросив Гонту щоб навчив його грамоті. Гонта погодився.
Жодногоразу не пожалкував Гонта що обрав цей шлях. Мужність і стійкість його визналинавіть вороги. Коли катували Гонту, він ще й підбадьорював гайдамаків. «Хлопціне бійтесь, смійтесь з них, плюйте їм у вічі» [39, 364]. Не могли зрозумітикати, зламати Гонту було важко, навіть смерті він не боявся. Не знали кати, щосмерть зробить Гонту вільним. Так поводить себе людина, яка любить свою батьківщину,свій народ. Іван Гонта постає справжнім патріотом, якому навіть смерть нестрашна
Реальніподії стають художніми тоді, коли стосуються особистості в процесі її розкриттяв сюжеті. У сюжеті епічного твору, як правило, не одна подія й не один герой. Увеликому творі епосу виникають більші сюжетні «материки», у центріяких стоять значні індивіди [14, 177].
Однимз цікавих характерів у романі є Роман. “Роман був вродливий, густий чорний чуб,підстрижений під макітру, великі сині очі дивились безжурно, і здавалось трохихитрувато; вони безперестанно сміялися, сміялись навіть тоді коли потрібно булобути серьойзним” [39, 8]. За його нескінченими жартами і розповідями ховалась –чиста і ніжна душа, що розкривається у несміливому першому коханні. Дужесподобалась йому Галя, він купив їй у подарунок хустку, хотів з нею одружитися,бо не було ні кого на світі гарніше ніж вона.
«Романазвинуватили у крадіжці на Січі. Роман був чесний, ніколи нічого чужого не брав,навіть у такій ситуації не припиняв жартувати. Але не витримавши розплакався, якдитина «Не брав я тих грошей, не злодій я» [35, 54].
Приїхавшидо дому, він пішов у гайдуки до пана Калиновського, люди казали що добрий пан.І Романові теж так здавалося, бо їв на полюванні з ними, тай ставився до них нетак, як інші пани.
Романбув сміливим, рятуючи діда Стодурка від канчуків, занапастив себе. «Романе,зупинись, що ти робиш?– заговорив дід Стодурок» [35, 144]. Тільки потім Романотямився, і зрозумів, що накоїв. З одного боку врятував діда, а з другого бокузанапастив себе. Та не залишить цьог, буде мстити йому. Нічого не залишається йому,як приєднатися до гайдамаків.
Романхоч був веселим, але завжди був чесним, ніколи не брав чужого. Хотів Максимові подаруватичаси, так на це Залізняк відповів, що в Романові ганжд. «В цьому «Ех ти» чувсятакий осуд, такий докір, що Роман поморщився, мов від болю. Переосмисливши свійвчинок, він просить пробачення. Суворо глянув Максим Романові у вічі. Немов удушу заглянув через них, повірив, що Роман більше так не буде» [35, 200].
Ще важчепереживає Роман, коли знов його звинувачують у крадіжці грошей. «Семен Неживийне повірив, що Роман не брав грошей. Роман глянув йому у вічі і з жахом побачив,що Семен не вірить»[35, 275]. Важко було для Романа і те, що навіть Хрін неповірив йому. «Весь день Роман не виходив на вулицю, важко було йому, соромнодивитись людям в очі. Знав, Максим повірив би йому, бо бачить людей наскрізь.Сильно стискалося серце, і вперше в житті промайнула думка «Навіщо жити?» [35, 200].Намагався Роман накласти на себе руки, але його врятував Василь Озеров. Василь бачивхто взяв гроші, але не став виправдовувати Романа. Подобалась йому Галя, а вонакохала Романа. Тож Василь хотів щоб Галя відвернулася від Романа. Але несподівався Василь, що все так обернеться, думав минеться, всі забудуть прокрадіжку. От тільки Роман не міг витримати цього, мав чисту совість. Тай Васильне зміг би взяти на себе такий гріх, смерть невинної людини.
Юрій Мушкетикстворює однакові умови, але зрізними значеннями, щоб поставити Романа уконфліктні ситуації й показує, як він їх переносить. Двічі Роман потрапляє уситуацію, коли його звинувачують у крадіжці. Першого разу це було на Січі, йомуніхто не вірив, не так було боляче померти, ніж коли це трапилося вдруге, тому,що Романові не було байдуже, що подумають про нього люди, з якими він разомздобував волю. Біль не давав йому спокою коли про нього так думали. Зовнішніобставини призводять Романа до внутрішніх переживань, а разом з тим й до страшноїдумки накласти на себе руки. Ця ситуація призводить Романа до внутрішнього конфлікту.
Робітнику багача Зозулі, гончар Семен Неживий, випив до дна гірку чашу бідняцькогожиття. Семен терпів усі дорікання Зозулені, не звертаючи на нього велику увагу.Стримувався щоб не засміятись, коли Зозулиха питала що варити на сніданок,татарську юшечку, а в коморі у нього висять мішки з салом, висять доки й червав ньому не заведеться.
СеменНеживий, як і Залізняк, повстав проти несправедливості, знущання над селянами.Семен був сміливою людиною, щирою, розумною, терплячою. Семен захистив Євку, відпана Грешка. «Дівчину, не смій кривдити, вона й так нещасна. Я один раз кажу, аяк дізнаюсь, то лихо буде» [35, 101].
Коли йогосхопили він все одно намагався захистити своїх побратимів. Незрозумілим йому булой те що Мелхіседек хотів і віру захистити і панів не чіпати. ХарактериЗалізняка і Неживого, Юрій Мушкетик зробив подібними: обидва постали протипанів, заради визволення народу від панщини, несправедливості.
Ще одинпобратим Залізняка – Микола, молодий, сильний. Микола мріє заробити грошей,купити шматок землі, щоб одружитися з коханою дівчиною.
Сильнопереймається, коли не розуміє економ, що діду Тарасу вже скоро сімдесят років буде,що важко дідові працювати, але треба панщину відпрацьовувати. У його душі так ікипіла ненависть до панів. Хоча пана Загійного він захищав, бо казав, що унього все не так, як у інших. Та коли Загійний не заплатив йому за роботу усієїсуми, зрозумів Микола, що не такий Загійний простий, як здається.
«ПривелоМиколу у табір гайдамаків помста пану Думковському за вбивство коханої Орисі.На Орисеній могилі пообіцяв Миколи помститися за її смерть панам Думковським,та не тільки їм. Помста горіла в ньому вогником, а потім розгорілась у пожежу.У таборі гайдамаків шукає Микола помсти, немає іншого шляху у нього. Миколастримав свою обіцянку, але коли гайдаймацьке повстання придушили, він їде на Донвоювати, здобувати волю. Жага помсти потребує все нової крові, нових боїв.»[35, 215]. Це внутрішній конфлікт із самим собою, який потрібно подолати, боінакше випалить всю душу. Й не залишиться у ній нічого заради чого хотілось житидалі. Мені здається, що помста Миколи засліпила у ньому всі добрі риси його душі,і вона скам'яніла для оточуваного середовища. Тільки потребувала нової крові йсмерті, щоб хоч якось утамувати порожнечу, яка утворилась у ній.
Усіконфлікти, які змальовані у творі, Юрій Мушкетик намагався дуже добре розкрити,показати героїв у складних ситуаціях, які рішення вони приймали, на якому боцівони залишалися. Намагався описати найвищі душевні переживання, почуття, якіохоплюють того, чи іншого персонажа. Навіть якщо автору в деяких випадках невдалося досконало відтворити конфлікти, в цьому не має його провини. Тому що«Гайдамаки» був його другим художнім твором, йому ще не вистачало досвіду утакому романі. Нажаль, на сьогодні ми не можемо сказати, що конфлікти, якізображені у цьому творі, відображають людей тих епох. Але мені хочеться вірити,що саме такими, якими вони постають у творі «Гайдамаки», вони існували декількастоліть тому.
Висновки
Історичнаоснова роману «Гайдамаки» – це повстання, яке відбулося у 1768 році ХVIIIстолітті. Його очолив Максим Залізняк, а згодом до нього приєднався і ІванГонта. Нажаль повстання було жорстоко придушене, але ця подія мала великезначення для України: відбулося возз'єднання більшої частини українськихземель, які були довгий час розірваними штучними кордонами.
Помітнимявищем в українській історичній прозі є роман Юрія Мушкетика «Гайдамаки». Вінзмальовує картини героїчного минулого українського народу. Цей роман розвиває основнулінію – яка присвячена одному з найважливіших етапів визвольної боротьби народуУкраїни проти гнобителів. Ю.Мушкетик сміливо взявся на розборку цієї дуже складноїтеми. Новаторське рішення автора полягало насамперед розкриттям справжньої ролінароду, що творить історію. Відтворюючи в складному переплетінні людських доль,індивідуальних характерів, хід історії, романіст–історик не може пройти повзтих двох таборів, двох світів. Втілення з точки зору народу особливостейборотьби є в історичному романі основою відтворення правди життя, у змалюваннілюдських характерів.
Авторісторичного роману має поєднувати у своїй роботі сумісність уважного дослідниказ художньою проникливістю. Однією з суттєвих ознак роману «Гайдамаки»є те, що гострота фабули у ньому підпорядковується ідеї розкриття характеру, в дії,із заглибленням в індивідуальну психологію героя. Автор ставить героїв у конфліктніситуації, у яких найповніше розкриваються їх характерні риси. Автор показує, якочолене Залізняком і Гонтою повстання насправді переросло у національно-визвольнуборотьбу. Ідейним підґрунтям якої стала національна ідея об’єднання України вєдину державу.
Роман«Гайдамаки» – є не тільки більшим за обсягом. Він відзначаєтьсяширшим епічним розмахом в охопленні подій, і проникливішим відтворенням самоїісторичної епохи, нарешті, й певним поглибленням у розробці характерів, увагоюдо деталей, предметності у відображенні обставин дії. Хоча й тут не все щеоднаковою мірою вдалося автору. Герої Юрія Мушкетика це і реальні історичні особи,і витворені уявою письменника народні типи і характери, що втілюють в собі абодобре українське начало, або нице, чуже, привнесене з інших країв.
Основахудожніх прийомів у романі Ю. Мушкетика виразна реалістичність. Проте реальніподії та явища часом набувають легендарного звучання, а іноді йгіперболізуються, і в цьому своєрідність романтичного забарвлення роману.
Образнасистема роману Юрія Мушкетика «Гайдамаки» повністю розкрита й детальнозмальована. Всі образи, які автор створює у своєму романі, доповнюють один одного.Нажаль, деякі з образів не дуже вдалі тому, що крім різних прізвищ, мають однаковіриси. Наприкінці книги письменник, говорячи про розгром повстанців, іноді нібизабуває про Залізняка, випускає його з поля зору. Але не можна ставитися до автораупереджено, тому що це його другий твір. Це є крок автора на шляху до йоговдосконалення. Портрети підсилюють авторське зображення героїв, а також їхоточення, дає змогу дізнатися про них дуже багато цікавих фактів, якідоповнюють роман.
Кожнийобраз у романі чітко продуманий. Читаючи твір, ти наче потрапляєш у минуле,переживаєш за героїв, намагаєшся зрозуміти, що рухало ними у той важкий час.Образи пейзажу, інтер’єру не тільки змальовують побут, природу, але допомагаютьрозкрити характер героїв, підсилюючи сприйняття персонажів у різних ситуаціях.
У«Гайдамаках» традиційне поняття авторства тільки ледь виходить за свої кордони.У даному випадку можемо вести мову про автора-оповідача, своєрідністьтлумачення історичних подій, історика і художника. Автор ставить питання на якіпротягом всього твору намагається знайти відповідь разом з героєм цього твору.
ЮрійМушкетик не нав'язує своєї думки, а дає змогу читачеві самостійно проаналізувати,й зробити для себе висновки, надаючи читачеві об'єктивне викладення подійКоліївщини.
Головнийконфлікт твору – це повстання проти поневолювачів народу, яке очолив МаксимЗалізняк.
Дужецікаво показано внутрішній конфлікт Івана Гонти. Гонта має все та, не маєдуховного спокою, мучається, що зрадив народ, і як поводяться пани з народом,так поводяться із ним.
Крімголовного конфлікту є й другорядні, вони тісно переплітаються між собою. Другорядніконфлікти насичують і збагачують події роману, дають повне уявлення прозображувальні явища. У романі «Гайдамаки» присутні, як зовнішні так і внутрішніконфлікти, які зумовлені різними чинниками.
Позасумнівом, роман «Гайдамаки» став помітним явищем в новітній українській прозі.
Списоквикористаних джерел
1. Білий О. Літературний герой у контексті історії. – К.: Науковадумка, 1980. – 120 с.
2. Бєляєв В. Полум'я народного гніву // Вітчизна. – 1958. – №4 – С. 203–206
3. Волинський Кость. Із секретів майстерності: Критичні етюди. – К.:Радянський письменник, 1973. – 266 с.
4. Волинський Кость. Літературне сьогодення. Літературні критичністатті. – К.: Радянський письменник, 1982. – 293 с.
5. Волинський П.К. Основи теорії літературознавства: Вступ долітературознавства. – К.: Освіта, 1962. – 264 с.
6. Горбань М. Гайдамаччина.– Харків: Шлях освіти, 1923 – 84 с.
7. Горбач Н. Історична проза Ююрія Мушкетика. Дисертація – Запоріжжя,2006 – 183 с.
8. Гречанюк Ю., Нямцу А. Проблеми історизму і традиції в літературі19-20 ст. – Чернівці: Рута, 1997. – 123 с.
9. Грушевський М.С. Історія України – К.: Либідь, 1990. – 398 с.
10. Гуляк А., КейдаФ. Концепція героя в романах Юрія Мушкетика про Гайдамаччину // Київськастаровина. – 2004. – № 2. – С. 74 – 85
11. Гуслистий Кость. Коліївщина– К.: Українське видавництво політичної літератури, 1947. – 48 с.
12. Денисова Т.Н.Роман і проблеми його композиції. – К.: Наукова думка, 1968. – 220 с.
13. Дончик В. Гранісучасної прози: Літературно-критичний нарис. – К.: Радянський письменник, 1970.– 323 с.
14. Дончик В. Єдністьправди і пристрасті. Літературно-критичні статті. – К.: Радянський письменник,1981. – 270 с.
15. Жулинський М.Людина як міра часу. – К.: Дніпро, 1979. – 273 с.
16. Жулинський М.Істина – в людських душах / Передмова // Мушкетик Ю. Твори. У 5-ти т. – Т.1. –К.: Дніпро, 1987. – С. 5–34.
17. Ільницький М.Безперервність руху. – К.: Радянський письменник, 1983. – 231 с.
18. Ільницький М.Людина в історії (сучасний український історичний роман). – К.: Дніпро, 1989. –365 с.
19. Ільницький М. Увимірах часу: Літературно-критичні статті. – К.: Радянський письменник, 1988. –275 с.
20. Кейда Ф. Відлуннядалекої доби: Гайдамаччина в українській літературі. – К.: Логос, 2000.– 520 с.
21. Кейда Ф.Мистецька концепція новій український літературі літературі (від 40-х років досьогодення) // Пам’ять століть. – 2000. – №1. – С. 99–106
22. Кейда Ф. Українськийфольклор про гайдамаччин – К.: Вирій, 1999. – 240 с.
23. Кейда Ф. Феноменгайдамаччини: витоки, суть, історіографія, художня модель в украйнськомуписьменстві. // Сіверянський літопис.– 2001. – №3 – С. 71–73
24. Кейда Ф. Фольклоризмроманів Юрія Мушкетика “Гайдамаки” і “Прийдімо, вклонімося…” // Дивослово. –1999. – № 3. – С. 10–12.
25. Кейда Ф. Художнєосмислення гайдамацьких рухів у літературі новітньої доби // Вісник Луганськогодержавного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філологічні науки. –2001. – № 4. – С. 50–60.
26. Кисельов Й.М.Конфлікт у художньому творі. –К.: Художня література, 1962. – 73 с.
27. Ковальчук О. Душалюдська на перехресті страху // Київська старовина. – 1994. – №2. – С. 44–57.
28. Костомарів М.Історія України в життєписах визначніших її діячів. – К.: Україна, 1991. – 492 с.
29. Кутшеба С. Очеркистории государственного и общественного строя Польши – СПБ, Суворина, 1907. – 232с.
30. Кухар-Онишко О.Індивідуальний стиль письменника: генезис, структура, типологія. – К.: Вищашкола, 1985. – 173 с.
31. Літературознавчийсловник– довідник. – К: ВЦ Академія, 2006. – 725 с.
32. Лола О.П. Гайдамацькийрух на Україні 20 – 60 рр. XVIII ст. – К.: Наукова думка, 1965. – 180 c.
33. Лук'яненко О. Живеминуле // Україна – 1958. – №4. – С. 21 – 22
34. Мельничук Б.Випробування істиною (Проблема історичної та художньої правди в українськійісторико-біографічній літературі (від початку до сьогодення). – К.: Академія,1996. – 270 с.
35. Мушкетик Ю.Гайдамаки. – К.: Радянський письменник, 1957. – 371 с.
36. Мушкетик Ю.Історія – гіркіша за полин // Літературна Україна. – 1997. – 12 червня.
37. Мушкетик Ю.Українська література в процесі суспільного становлення // Літературна Україна.– 1988. – 8 грудня.
38. Наєнко М.П’ятиліття українського роману: Літературно-критичний нарис. – К.: Радянськийписьменник, 1985. – 400 с.
39. ПисьменникиРадянської України. Літературно-критичні нариси. – К.: Радянський письменник,1984. – 263 с.
40. П'янов В.Я. Визначні,відомі й «та інші»: спогади. есеї, нариси. – К.: Українськийписьменник, 2002 – 463 с.
41. Семенчук І.Р.Мистецтво композиції і характер. – К.: Вища школа, 1974. –135 с.
42. Сиротюк М. Живийперегук епох і народів. – К.: Дніпро, 1981. – 248 с.
43. Сиротюк М.Українська історична проза за 40 років. – К.: Радянський письменник, 1958. –334 с.
44. Сиротюк М.Й.Український радянський історичний роман. – К.: АН УРСР, 1962. – 395 с.
45. Слабошпицький М.Літературні профілі: Літ.-критичні нариси. – К.: Радянський письменник, 1984. –310 с.
46. Сорока Б. ЮрійМушкетик «Гайдамаки» // Зміна. – 1957. – №9. – С. 22
47. Сушинський Б.Козацькі вожді України: Історія України в образах її вождів та полковників ХV-XVIIIст. – Одеса, ВМВ, т.2, 2004.– 81 с.
48. Ткаченко А. Стильпрози Юрія Мушкетика // Проблеми, Жанри, Майстерність. – 1980. – №5. – С. 116 –135
49. Українськалітература: Імена і долі письменників. – 3-я частина. – К.: Наукова думка,2001. – 344 с.
50. Уманська різня(Нотатки Вероніки Кребс) – К.: 1879. – 250 с.
51. Фащенко В.В.Вибрані статті.–К.: Дніпро, 1988. – 373 с.
52. Фащенко В.В. Углибинах людського буття – М.: Дніпро, 1981 – 297 с.
53. Федорів Р.Історична романістика та національна свідомість // Дзвін. – 1996. – № 10/12. –С. 109-113.
54. Федоровська Л. РоманиЮрія Мушкетика. – К.: Радянський письменник, 1982. – 203 с.
55. Федоровська Л.Утвердження правди. Літературні критичні статті. – К.: Радянський письменник,1978. – 184 с.
56. Чумак В. Минуле –очима сучасника. Літературно-критичний нарис. – К.: Радянський письменник,1980. – 184 с.
57. Шевченко Ф. Проміжнародне значення повстання 1768 р. на Правобережній Україні // Українськийісторичний журнал. – 1968. – № 9. – С. 10–15.
58. Шевчук В. Шляхиісторичної прози Ю.Мушкетика // Українське слово: т.3 – К.: 1994 – С. 142–147.
59. Шпиталь А.Історична проза Юрія Мушкетика // Київська старовина. – 2003. – № 5. – С. 46–54.