Вступ
Тема роботиторкається питання, яке не залишає жодну людину байдужою – голодомор. Чорнікрила голодомору 1932–1933 рр. обійняли багаті чорноземи України, змусившиодних помирати страшною голодною смертю, інших – з потьмареним розумом – піддатисьжорстоким канібальським звичаям.
Організованийсталінсько-більшовицькою системою СРСР голодомор, що призвів до зменшенняукраїнців на одну п'яту, – сучасні дослідники обчислюють кількість жертвпорядком 7,5–8 мільйонів. Психічні відхилення мертвих канули в небуття разом зїхніми виснаженими тілами. Зранена психіка живих залишилася на все життя. Її жвони передають своїм нащадкам, навіть тоді, коли б їм цього не хотілося.
Уреспубліці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт.Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів хліба. Яка йогочастина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше:втрати України становили 5–7 млн. люду. Цей голодомор був безсумнівно штучним ікласифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.
Повідомленняпро пряму загрозу голодної смерті зустрічаються вже з грудня 1931 р.Навесні 1932 р., коли закінчилися їстівні припаси, заготовлені переважнона присадибних ділянках, в багатьох районах України почався повальний голод.Його жертвами стали десятки тисяч селян. Друкується багато документівприймальні голови ВУЦВК, куди голодуючі зверталися за порятунком.
Незважаючина загалом добрий урожай 1932 р., сільське господарство виявилосянеспроможним забезпечити потреби промисловості й експорту в зерні навіть ціноюзниження селянського споживання до злиденного рівня. Втрати під час збиранняцього врожаю вперше позначилися на хлібозаготівлях. Потік зерна, який упопередні роки надходив на елеватори і державні зсипні пункти, перетворився натоненьку цівочку. Від червня до жовтня 1932 р. з колгоспів та одноосібнихгосподарств України вдалося витиснути лише 132 млн. пуд. хліба. Як і доутворення колгоспного ладу, в країні вибухнула хлібозаготівельна криза. Різницяполягала лише в тому, що у 1928 р. в країні хліб був, а кризаобумовлювалася небажанням селян везти його на ринок. Тепер же запаси товарногоколгоспного хліба розтанули у втратах.
Провалпродрозкладки 1932 р. призвів до істотного скорочення централізованихресурсів продовольства. Відповідно зменшилися пайкове постачання робітників іслужбовців, хлібний експорт. Виник дефіцит зовнішньоторговельного балансу, щопризвело до появи великої короткострокової (вексельної) заборгованостііноземним фірмам за імпортовані товари. Це загрожувало державним банкрутством.
Партійно-державнаверхівка країни в обстановці, що склалася, прийняла холоднокровне рішення:вийти з кризи шляхом конфіскації наявних запасів зерна в хлібовиробній смузі.Надіслані восени 1932 р. надзвичайні комісії під керівництвом найближчихспівпрацівників генсека – Кагановича (Північний Кавказ), Молотова (Україна) іПостишева (Поволжя) викачали у селян внутрішні фонди – продовольчий, фуражний,насіннєвий. Конфісковане зерно пішло на експорт, щоб сплатити чергові внескивалютою за імпортовану техніку, а також у державну торгівлю – або нормовану (покартках), або комерційну. Цим самим було пом'якшено наслідки кризи упромисловості. Село ж на півроку, до нового врожаю, залишили напризволяще.
Звичайно,писати про події того час було заборонено. Адже радянська влада ретельноприховувала стан голодомору в Україні. Але знайшлися люди, які спромоглисявідкрити завісу брехні Радянського Союзу. Так, романи Уласа Самчука «Марія» таВасиля Барки «Жовтий князь» яскраво описують події того часу. Події, які булиописані не в газетах «Правда», а події, які були занотовані з вуст людей, якіпомирали з голоду, події, які записувалися, дивлячись на трупи українців, що валялисяна землі, опухлі від голоду.
Твори,які писалися за кордоном мали відкрити очі на цей жах.
Актуальністьроботи полягає в тому, щоб розкрити те, що було написано «між рядками» утворах, розкрити біль народу та нагадати ще раз, наскільки сильний народ –українці, які змогли вижити після цього.
Романиописують життя селян, що знаходилися в центрі подій, життя без прикрас таперебільшень.
Об’єктоммого дослідження є твори видатних українських письменників Уласа Самчука«Марія» та Василя Барки «Жовтий князь». Предметом дослідження була подіяголодомору, яка яскраво зображується саме в цих творах, що змогли описатидетально всі події тих років. Письменники вдалися не тільки до опису історії, ай яскраво розкрили життя людей, що були заморені голодом.
Метоюдослідження був аналіз поєднання історичних подій та життєвого шляху українцівпід час голодомору. Саме майстерність зображення історичного факту страшногогеноциду через призму життя звичайних селян є феноменальною. Адже факти єфактами, а розповіді з «живих вуст» людей є найточнішим зображенням правди тихчасів.
Роботаскладається з вступу, основної частини, що включає в себе підпункти розповідіжиття та творчості письменників, порівняльну характеристику романів, висновокта список літератури.
УласСамчук – видатний письменник України
Літературніпсевдоніми письменника Уласа Самчука – В. Данильчук і В. Перебендя,псевдоніми, якими письменник користувався в публіцистиці 1930–40-х років, –Іван Влодко, Ольга Волинянка, Кай, Ф. Грак.
Такожцілком офіційно митець мав впродовж життя два прізвища – Самчук і Данильчук(метричний запис про народження у церковній книзі зроблений на прізвище Самчук,а паспорт громадянина Канади 1975 р. виписаний на Данильчука).
УласСамчук народився 20 лютого 1905 р. у с. Дермань на Волині сучасноїРівненської області у порівняно заможній селянській сім'ї. Село відомеправославним монастирем, збудованим князями Острозькими. З ним пов'язанадіяльність Івана Федорова, Даміана Наливайка, Мелетія Смотрицького.
БатькоУласа – Олексій Антонович Самчук – мав від двох шлюбів п'ятеро дітей. Улас бувсеред них середульшим.
У 1913 р.сім'я у пошуках землі переїхала в Тилявці Кременецького повіту, де хлопецьрозпочав своє навчання. Цікаво, що ані цієї початкової школи, ані початкової уДермані, ані української гімназії в Крем'янці, ані вищих шкіл – Бреславльськогота Українського вільного в Празі університетів – він уповні так і не скінчив: уперших двох випадках завадили Перша світова війна й польська окупація, потім – арешті мобілізація до польського війська, згодом – літературна діяльність.
Навчаючисьу Кременецькій гімназії, Самчук редагував рукописні журнали «Юнацтво» і«Хвиля». Він був головою літературного гуртка «Юнацтво», яке видавалооднойменний журнал. Тут Улас почав писати малі оповідання, три романи, вірші тапубліцистичні твори. У 1922 р. у журналі «Юнацтво» Самчук помістив вірш«Не любити не можу свою я країну…». У 1923 р. він вступив до кременецькоїорганізації «Просвіта». Наступного року зробив спробу переходу польсько-радянськогокордону, яка скінчилась ув'язненням до польської в'язниці (причина нелегальногоподолання кордону пояснювалась дуже просто: Улас хотів «стати письменником», аце, на думку 19-річного Самчука, могло зреалізуватись тільки в Києві). У 1926 p.у с. Дермань Самчук організував школу «українського національного танку»,кваліфікацію для чого отримав перед тим на курсах митця народного танцю В. Авраменка.
У1926 р. у варшавському журналі «Наша бесіда» Улас Самчук опублікував першеоповідання «На старих стежках». За політичними мотивами він залишив Польщу іпереїхав до Німеччини.
Але впередвоєнній Німеччині важко було знайти цілісне українське середовище, томузгодом він переїжджає до Праги. Прага привела Самчука у велику літературу івелику політику. Протягом 1929–1931 pp. Самчук навчався в Бреславськомууніверситеті та в Українському вільному університеті в Празі.
У1931–1935 pр. у нелегальних революційно-пропагандистських журналах УВО-ОУН«Сурма» і «Український націоналіст» Самчук помістив 25 політичних фейлетонів,частина яких була у 1932 р. видана пропагандистським відділом УВО (Українськавійськова організація) окремою книжкою під псевдонімом Ольга Волинянка (ОУН – Організаціяукраїнських націоналістів, політична партія, яка виникла у Відні 1929 р.УВО фактично стала її бойовим підрозділом).
У1932 р. написаний роман «Кулак» – перша частина трилогії «Волинь» («Кудитече та річка»), наступного року повість «Марія» – твір, що висвітлює події страшногоголодомору в Україні в 1932–1933 роках. У 1936 Самчук видає збірку ранніхоповідань «Віднайдений рай». У 1937 р. була створена Культурна референтураПроводу українських націоналістів на чолі з О. Ольжичем. ЦентромКультурної референтури стала Прага, а однією з головних установ – Секціямитців, письменників і журналістів, де головував У. Самчук. У 1938–1939 p.письменник їздив Закарпаттям, агітуючи за проголошення незалежності КарпатськоїУкраїни, посідав місце референта пропаганди УНО (Українське національнеоб'єднання) в Хусті, будучи одночасно «звітодавцем» командування «КарпатськоїСічі» до нью-йоркської «Свободи» і празького «Українського слова». В Чехії,Німеччині, Польщі об'їздив протягом 1940–1941 p. з виступами десяткиукраїнських міст, містечок, селищ, сіл, громад і організацій.
У1941–1942 p. У. Самчук редагував газету «Волинь», згодом працював уНімецькому пресовому бюро. У березні 1942 р. його заарештувала німецькавлада за звинуваченням у тому, що він надав редагованій ним газеті небажаногодля окупантів самостійницького характеру. Проте незабаром Самчука випустили.
У1943 р. письменник повертається до Львова, але наступного року зновуопиняється в Німеччині, рятуючись від радянської влади. Тут включається вроботу, присвячену згуртуванню письменницьких сил, яким належало творити наеміграції «велику літературу». Саме так називалася і доповідь Уласа Самчука навідкритті першого з'їзду МУРу, головою правління якого він був обраний 22грудня 1945 р.
1944 –1987 р.– період «другої-еміграції» письменника. У 1946 р. під час перебуванняСамчука в таборах для переміщених осіб виходить друком його повість «ЮністьВасиля Шеремета». У 1948 р. він переїздить до Торонто (Канада).
Післяпереїзду основна частина творчих зусиль Самчука припадає на написання спогадів:«На білому коні» (1955), «Чого не гоїть огонь» (1959), «На коні вороному»(1975), «Планета Ді-Пі» (1979).-У 1980 р. – вийшов останній з розпочатихвивершених за океаном романів Самчука «Слідами піонерів», присвячений життюзаокеанської української еміграції.
Роман«Втеча від себе» (остання частина трилогії «Ост»), у якому Іван Мороз знаходитьсвою другу домівку – канадську, виходить у 1982 р.
Письменникпомер у Торонто 9 липня 1987 р.
Просвій рід і своє життя Улас Самчук розповів у книгах спогадів «На білому коні»та «На коні вороному», як і в інших книгах мемуарного характеру – «П'ять подванадцятій» (1954), «Планета Ді-Пі» та романі-хроніці «Чого не стоїть огонь».Цими книгами Улас Самчук здобув собі в літературі тривке місце талановитогописьменника-мемуариста. Окрім названих творів, письменник написав роман «ЮністьВасиля Шеремети» і до кінця життя працював над проблемним романом «Ost». Першакнига трилогії «Морозів хутір» (1948) написана талановито, по-мистецькивражаюче. Дещо поступаються у художньому відношенні наступні книги «Темнота»(1957) і «Втеча від себе». Роман «Ost» був висунутий співробітникамиросійського емігрантського журналу «Современник», з яким активно співпрацювавСамчук, на Нобелівську премію. Одержати цю премію він не міг, оскількиположенням про премію вимагається, щоб письменник жив зі своїм народом, нарідній землі, у своїй державі. Одним з найкращих творів Самчука по правувважають повість «Марія» – про воістину страшні метаморфози людського буття вумовах більшовицького геноциду, серед сили-силенної гріхів якого був і чи ненайбільший – Голодомор. Жах цієї трагедії подається крізь призму образу Марії,яка на сімдесятому році життя зазнає разом з рештою українців страшногогеноциду. З огляду на похилий вік головної героїні, ця трагедія, може, і невиглядала б такою вражаючою, якби читач з кожною сторінкою твору усе чіткіш неусвідомлював, що у цій старій жінці уособлена сама Україна, несхитна вморальних своїх навичках та переконаннях, але беззахисна перед злом.
Найвідомішимтвором письменника є трилогія «Волинь». «…Я ставив і зараз ставлю, – писавСамчук, – собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бутилітописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю». Чи ненайповніше конкретизує це завдання саме «Волинь» – розлоге епічне полотно, щоунаочнює шлях сільського хлопченяти, а потім юнака Володьки Довбенка (в образіякого яскраво простежуються автобіографічні мотиви) крізь війни, революції досебе самого. Але попри все це особисті образи повісті розширюються дозагальнонаціональних і загальнолюдських масштабів. Україна, якою та постає зісторінок «Волині», безперечно ж, не нагадує приналежні різним державам клаптіетносу, який, за твердим переконанням Самчука, уже побачив себе в дзеркалахрізноспрямованого (імперіалізм–комунізм) прогресу і рано чи пізно, але почне – зобов'язанийпочати! – пошук порятунку власним, так би мовити, духовним ресурсам.Рівнозначним остаточній смерті був би для нього впокорений послух порядкові,котрий робить розбій соціальною нормою, як то бачимо в епізоді, де заблукалий чужинецьзабирає у селянина найцінніше – його коня:
«–Дєд! Давай лошадь! Выпрягай, раз-два.
Матвійзупиняється. Випростався. Глянув. Володько ще тримає в руках чепіги. Большевикобриває посторонки, рве лошицю, скидає з неї шлею.
–Стій! – крикнув Матвій. – Ти куди? Твоє? – Большевик висмикнув з кобури нагана.– А вот!.. Не хочеш в лоб? – Очі його, мов шротини.
–Падайді только, кулацкая морда! Ето тебе не старий режім…».
Безостанньої фрази грабіжника епізод мало чим відрізнявся б від здавна усталенихстосунків вандала та його жертви, однак тепер вандалізм одержує ідейневиправдання, яким усе ставиться з ніг на голову: людська праця, право на їїрезультат. Так утверджувався світоустрій, де хліборобська душа не має умов дляповноцінного самовияву і де слово «хазяїн» є лише синонімом або владносполітизованої, або напханої грішми сили. Зміст трилогії цим далеко невичерпується, про що свідчать назви окремих її частин: «Куди тече та річка»(1928–1933), «Війна і революція» (1929–1938), «Батько і син» (1935–1937), кожнуз яких можна вважати своєрідною сходинкою до остаточної і художньо доказовоїпереконаності автора в спромозі українського селянина закласти своєю працею іДухом фундамент рідної держави.
Роман«Марія»
Першим,хто сказав світові правду про 1933 рік, його причини і наслідки, став авторроману «Марія» Улас Самчук. Написаний у високому стилі хроніки життяжінки-селянки, роман підносить її образ до символу України, багатостраждальноїнашої землі.
Яксин і виразник інтересів українського селянства, письменник зразу ж вловивувесь розмах нашої національної трагедії. Високого трагедійного звучання твірнабуває поступово. З перших сторінок іде навіть трохи ідилічний опис життя іпобуту українських селян з їх буднями і святами, радощами і клопотами. Зовсімінше, моторошне враження справляють останні розділи роману. Автор підносить їхдо рівня трагедійного національного епосу: всі головні герої – гинуть. Особистатрагедія жінки-матері стала трагедією всієї України. Образ Марії – найбільшємний і значущий. Автор продумав усе до деталей, починаючи з біблійного імені.Жодного разу ніхто в романі не назвав її Марійкою чи Марусею. Від колиски і дожахливої голодної смерті вона – Марія. «Коли ж її тепла і радісна мати селянкаОксана виймала з довгої пазухи груди, Марія здалеку відчувала їх, моргалаусточками й намагалася продерти свої майбутні оченята…»
Роман«Марія» – роман-спалах, роман-реквієм, роман-набат. Надрукований 1934 р. уЛьвові, він дуже довго ішов до своїх читачів. По-стефанівськи «коротко, сильноі страшно» описує Улас Самчук голодний 1933 рік. До зображення життя своїхгероїв автор підходить з мірою українського вітаїзму – життєствердження.
«Колине рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисячдвісті п'ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разівпереживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запахсонячного тепла й землі».
Попритрагічну тональність останніх розділів твору, роман У. Самчука сповненийжиттєстверджуючим пафосом: український народ безсмертний, і він має своємайбутнє. Тому так актуально звучить заклик Гната до уцілілих від голодуодносельців, скомпонований у біблійному стилі: «Затямте ви, сини і дочкивеликої землі… Затямте, гнані, принижені, витравлені голодом, мором! Нема кінцянашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажувам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніжвам, що відреклися й плюнули на матір свою!.».
Втілившиу своїй творчості гірку долю українського народу в ХХ столітті, письменник тайого роман «Марія» тепер уже назавжди залишаться в історії українськоїлітератури.
«Марiя»– найсенсацiйнiший твiр письменника та перший художнiй документ українськоїлiтератури про голодомор. Для розкриття теми автор
використавжанр «Житiя Святих.» Найпопулярнiшi джерела цього жанру – давня поема «ХодiнняБогородицi (себто Дiви Марiї) по муках» (про що зазначає й назва роману) тастрадницькi подвиги християнських Святих (Зосими, Саватiя та iн.).
Початоктвору – звичайне селянське життя з його щоденними турботами й радощами.Коханого Марiї Корнiя забирають до росiйського флоту, де вiн пробув сiм рокiв,ставши за цей час учасником нещасливої для Росiї вiйни з Японiєю. Не одержавшивiд свого коханого жодного листа, Марiя подала рушники Гнатовi, парубковiтихої, але наполегливої натури, невгамовному хазяїновi.
Зароки служби Корнiй нахапався того, що стало визначним у характерiйогосередульшого сина Максима, – зневаги до рiдної мови, бездумностi та жорстокостi.Але любов Марiї (пiсля повернення Корнiя вона покинула Гната, вийшла замiжвдруге за того, кого любила по-справжньому), невсипуща праця на землі,повернули його у звичайне селянське русло.
Тутсюжет скрiплений таємницею. Коли Корнiй та Марiя сп'ялися на ноги, хтось уВеликодню нiч пiдпалив їх нову хату, клуню, хлiви – усе обiйстя. Перед самоюМарiїною смертю приходить до неї старенький чернець, колишнiй її чоловiк Гнат,i просить у неї прощення за свiй злочин.
Усвiдомлюючинеобхiднiсть прозвiтувати про нього перед Найвищим Судом, Гнат вiдчуває потребуу спокутi. У фiнальнiй сценi вiдбувається досить часте в українських творах дiйство:Корнiй рубає сокирою свого сина-вiдступника, котрий пиячить з подiбними до себев той час, коли його мати помирає з голоду. У вчинковi Корнiя вiдбилася життєвапозицiя Самчука, його вiра в людську волю до життя аж до останнього подиху.
Такимчином, голодомор у розумiннi письменника – закономiрне звiрство сталiнськоївлади. Вiн є також i розплатою за людськi грiхи: нехтування Марiєю шлюбнимобов'язком, зроблений нею аборт, пiдпал Гнатом Корнiєвого хазяйства, анайголовнiше – фатальну прихильнiсть Максима до бiльшовицького ладу. Написаний «погарячих слiдах», роман не містить чiтких рецептiв виходу з кризи. Але Самчукпокладається на силу самого життя, яке не дозволить людям втратити Божу подобу.Головну героїню роману Марію називають Богородицею. Вона образ-символ багатостраждальної,сплюндрованої України. Багато що споріднює її з героїнями українських класичнихтворів, написаних у різні часи: з Маланкою Волик («Фата моргана» М. Коцюбинського),Катрею Гармаш («Мати»
А. Головка– перша редакція), Половчихою («Вершники» Ю. Яновського). Життя героїніроману У. Самчука, її любов, випробування, страждання, болі, муки – все цеописується в стилі агіографічного жанру, проходить через пам’ять вмираючої зголоду старої жінки, яка втратила в часи соціальних потрясінь дітей, чоловіка,нажите важкою працею майно. Доля Марії, її великомученицької дочки Надії змаленьким дитям, трьох синів – це доля України та її дітей, яким судився свійшлях – неймовірно важкий, страдницький і трагічний. В Уласа Самчука давнітрадиційні проблеми моралі, праці на землі, достатку, любові та щастя,християнської моралі, національної свідомості, батьків та дітей, постають у самобутнійхудожній інтерпретації, у спектрі бачення трагедії України 1917–1933 рр. НаймолодшийМаріїн син Лаврін, як найпорядніший, найлюдяніший, свідомий національно, стаєжертвою більшовицьких репресій. Трагедія Маріїного роду відбувається день заднем. Єдина дочка з маленькою дитиною гинуть у голодних муках. Середульший син,ледачий і неслухняний Максим, стає більшовицьким катом, глумиться над одвічноюнародною мораллю, руйнує святі храми, мордує своїх співвітчизників, зневажаєнаціональне коріння. Саме він символізує руйнівну антигуманну сутькомуністичного лжемесіанства.
Символічнимє і те, що відступника-сина, як те ми маємо в Гоголя, власною рукою карає на смертьрідний батько Корній: «Швидкими кроками підійшов до нього і раз, другийрозмахнувся і опустив сокиру. Вирвався дикий крик і одразу замовк. Сокира своїмгострієм попадала у щось м’яке, що легко піддавалося, і тому глибоко грузла. З ліжкабілого, теплого виривалися деякий час стогони, але і вони затихли. Корній сік ісік. Сік, як малий хлопчина січе кропиву чи бур’ян, поки не втомилася рука…».
Але йсокирою Корній рубав соціалізм, пролетаріат, які винищили рід Перепутьків,знищили господарство, повиганяли з рідної домівки, які знищили мільйониукраїнських родин. Убивши сина-відступника – одного з винуватців національноїтрагедії, Корній водночас виявляє турботу про вмираючу дружину Марію, віддаючиїй те, що лишилося від недоїденого дохлого зайця, піклується про Надію, незнаючи, що збожеволіла і ошаліла від голоду дочка наклала на себе руки, задушившиперед тим своє дитя.
Марiя– головна героїня роману. Змальовуючи її нелегке сирiтське життя, Улас Самчукнаводить читачів на думку, що подiбною до Марiїної долi була iсторiя Україникiнця XIX – початку XX столiття, яка пiсля поразок минулих вiкiв лишиласясиротою, бiдною вдовою на узбiччi світової iсторiї. Проте цiною неймовiрнихзусиль зумiла вистояти, на початку XX столiття навiть змiцнiти, сподiваючись накраще. Коли читаєш твiр про долю жiнки-страдницi, то здається, що вже щосьподiбне доводилося чути ранiше. Це справдi так, бо наснажений цей образфольклорними мотивами: раннє сирiтство, дитинство в наймах, перше дiвочекохання, розлука з милим, вимушене одруження з нелюбом, трохи сiмейного щастя зкоханим. Все склалося саме так у життi Марiї. Та це ж тiльки, як-то кажуть, канва.А вишиванка життєвої долi Марiї значно строкатiша. «Провiсники лиха» раз у развриваються у її долю…»
Трагiчнийфiнал наштовхує на роздуми. Весь час, вiд раннього сирітського дитинства i аждо революцiї, ми постiйно вiдчуваємо, що, в якi б скрутнi ситуацiї непотрапляли герої твору, все одно не опинялись у ситуаціях безнадiйних: мовляв,усе минеться, адже головне – життя продовжується.
А чимже принципово вирiзняється бiльшовицька влада вiд усiх iнших? Вона такої надiїне залишала нiкому. Болiсно це сприймати розумом, але пiдтвердженням цьому єроман Уласа Самчука «Марiя» i, звичайно, життя. Розв'язка твору трагiчна – вмираєжiнка-мати, продовжувачка роду, який знищено соцiальними катаклiзмами.Письменник вiрив у те, що Україна i українцi ще вiдродяться, заживуть щасливо,тому i фiнал роману життєстверджуючий. Марiя бачить сонце, а Гнат (її першийчоловiк) бачить, як «воскресають мертвi з гробiв, встають з домовини люди, далекi,забутi, розкиданi по всiй землi. Встають i спiвають радiснi пiснi. Гнат цiлуєстаречу руку своєї колишньої дружини-красунi: «Цiлую руку матерi. Цiлуюсвятiсть велику. Цiлую працю! Марiє! Марiє!»
Такоцiнює автор долю жiнки, яка мужньо пройшла крiзь усi випробування i,наблизившись до бiблiйних героїнь, пiднеслася до символу України.
ВасильБарка – поет – «апостол»
16липня 1908 – у селі Солониця Лубенського району Полтавської області, народивсяВасиль Костянтинович Очерет. Село невелике, примітне тільки старовинноюцерквою, валами – рештками козацького табору Северина Наливайка – та широкимисолончаками поблизу: звідти в час біди люди, приходячи за десятки верст, брали«ропу» замість солі; можливо, так було з вікопомної давнини.
Батьковідбув звичайну службу в козачих частинах і російсько-японську війну. Сім'япереїхала на відкритий степ, приблизно за п'ять верст від міста (Лубні),розміщеного над річкою на горах.
У1916 році батька Василя Барки забрали на війну, де він отримав поранення. Щобвилікувати батька, сім’ї довелося продати весь наділ та переїхати до міста.
Післямобілізації батька, він пішов працювати інструктором в майстернях, що вироблялиспорядження для коней. Там він підхопив тиф. Близько двох років батько лежавхворий, що змусило молодого Барку йти на заробітки. Окрім цього, молодийписьменник навчався та доглядав за хазяйством.
У1930 році Василь Барка випускає свою першу збірку поезій «Шляхи» у Харкові. Алесподівання молодого письменника зламала жорстока рецензія,
самзаголовок якої відбиває весь її зміст: «Проти класово-ворожих вилазок в поезії».Друкувалася вона на всю сторінку в столичній «Літературній газеті»; містиланеправдиві закиди. Газета обвинуватила в злочинних речах, зокрема в спробахвідновити релігійний «пережиток капіталізму».
Найдорогоціннішимпридбанням була Біблія в перекладі Куліша: її подарував визначний артист-малярЕдвард Козак.
Почаласьевакуація з Берліна. Вночі, після бомбардування, письменник виїхав до Ваймара ітам жив з багатьма земляками в Гердер Шуле. Там Барка зустрів першіамериканські танки, що займали місто. Але після передачі Тюрінгії до радянськоїзони, довелося відходити на захід. Письменнику довелося пройти пішки біля 1000кілометрів. Іноді його підвозили на машині. В дорозі йому доводилося ховатисявід ловців з репараційних комісій. Ночував він то в сіні, то на долівці впорожній школі, то в куренях за селами.
Вроки життя в таборі «ДіПі» Барка писав вірші, есеї; склав роман «Рай», що весь бувпройнятий гіркотою тодішнього стану і полемічністю напівприречених – підпостійною загрозою видачі; це зрушило розповідні лінії в творі, що булонаписане в коридорі на підвіконні, бо в невеличкій кімнаті з ліжками в дваповерхи було надто тісно і шумно. Вірші, що писав автор, переважно середприроди, за межами табору, мали більш незалежний характер.
ПізнішеВасилю Барці вдалося дістати повідомлення на виїзд за океан.
Алемаючи слабке здоров’я, письменник дуже боявся їхати в Америку. Адже на той часдля іммігрантів там була лише важка праця, Барка боявся, що він не зможевитримати. Тому згодився на пропозицію молодших людей* (*Упівці – з ОУН (р)):пішки перейти «начорно» кордон Франції. Там запевнена праця викладача вукраїнській школі, недалеко від Парижа. Ще з дитинства Василь Барка любивфранцузьке мистецтво і часто перекладав французькі вірші. Нажаль, французькаполіція спіймала автора та його друзів у потязі. Барка був засуджений такинутий до в’язниці. Відсидівши певний срок, письменника відправили назад докордону.
Йоголітературна спадщина, крім рукописів, які з великим трудом вдалось зберегти іпримістити в УВАН в Нью-Йорку, це понад 20 книг поезій, романів, повістей,есеїв, перекладів, літературної критики. В місті Рівному, у видавництві «Діва»в 1998 році появилась книга «Портрет», автором якої є письменник МиколаВірний-Француженко. Це велика, солідна праця, в якій подано біографію ВасиляБарки, перелік його творів та їх оцінку літературознавцями.
ТворчостіВасиля Барки притаманна глибока християнська релігійність, часті посилання наБіблію, для видання якої він присвятив багато праці. Йому завдячуємо мовну редакцію,літературне опрацювання «Об'явлення» («Апокаліпсиса») на підставі давньогрецькихджерел. Це найповніше ілюстроване видання, що появилось в 1963 році в Римі.
Впоезії Василя Барки часто знаходимо біблійні мотиви, які у високомистецькійформі віддзеркалюють події з історії українського народу, зокрема його трагедіюпід час Великого голоду. Ось лише два рядки:
«Молятьсясоняшники: Грім на хмарі Біблію читає… тополя пошепки: страшний який твій плач,Ісає! Моляться соняшники. Голод; мати немовля вбиває… тополя закричала: он якиймій рай, Ісає!»
Зароманом «Жовтий князь» (вийшов також французькою) О. Янчук створив фільм«Голод-33».
Авторкниги «Портрет» стверджує, що «в Україні видають повільною чергою твори одногоіз найбільших українських поетів-модерністів XX століття – Василя Барки».
ПоезіяВасиля Барки – це віддзеркалення його глибокої християнської релігійності іетики, це мова його серця. Тому й основні прикмети його характеру – ценезвичайна доброта і скромність, гуманність і побожність, толерантність іпошанування думки другої людини, беззастережне визнання вчення Біблії.
ПоезіяВасиля Барки, з погляду звичайного читача, це мережаний килим, частонезбагненного взору, це гаптовані рушники, ткані різнокольоровиминитками-словами. Озвучення, музичне оформлення, мелодійність і чистота вислову,композиція новотворів, як наслідок творчого процесу, власна інтерпретація мовинароду – це складові компоненти поезії Барки. В післямові до збірки поезій «Білийсвіт» мовиться: «Поезія Барки – це суцільний переклад дійсності на мову серця».І далі: «В поезію Барки треба вчитатися і головне – вчутися, і тоді ми побачимосвіт його очима, і станемо від цього напевно душевно багатші, змістовніші,глибші, світліші».
Бутив товаристві В. Барки – це була велика приємність. Його всесторонні знаннявсього, чим багате людство, не мали меж. А тому кожна розмова з нимушляхетнювала людину.
ВасильБарка останні три роки хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили знадмірної праці. Самітній, в старечому домі, серед чужого оточення помер, якнуждар і каліка. Він любив оселю «Верховина», власність Українського БратськогоСоюзу, де у США, серед гірської природи, прожив 32 роки, де написав більшістьсвоїх творів.
Чомуж Василя називали письменником-апостолом? Барка з самого дитинства ріс насторінках Біблії. Улюбленою книгою його батька був «Апокаліпсис». Батько часточитав її малому сину. Тому його роман «Жовтий князь», – це уособлення, образзла, демона князя – головного героя роману. Саме владу порівнюють зі звіромапокаліпсису, який принесе кінець українському народові. А Василь Барка єписьменником – апостолом, адже це є глибоко віруюча людина, людина, що якапостол, намагається допомогти людям та спасти їх через свої писання. Самписьменник про свій роман каже так: «голодність», «люта голодність», «голодстає страхом», «діти називають це чумою, кажуть – це государство».
Роман«Жовтий князь» – книга «українського Апокаліпсису».
Архiвнiдокументи i газети свiдчать, що в усiх мiсцевостях України, крiм прикордонних,були подвiрнi обшуки з конфiскацiєю всiх запасiв їжi, заготовлених людьми донового урожаю. Це було карою за нiбито куркульський саботаж хлiбозаготiвель, афактично – акцiєю, свiдомо спрямованою на фiзичне винищення селянства.
Голодлютував, Сталiн на Пленумi ЦК цинiчно заявив: «Ми, безперечно, досягли того, щоматерiальне становище робiтникiв i селян поліпшується з року в рiк. У цьомуможуть сумнiватися хiба що тiльки запеклi вороги Радянської влади». Люди уселах їли мишей, щурiв, горобцiв, траву, борошно з кiсток, кору дерев. Тисячiселян iшли в мiста, намагаючись урятуватися, але дороги були блокованi iселянам хлiба не продавали. Були випадки, коли батьки пiдкидали своїх дiтей,просто їх кидали, їли жаб, трупи коней i навiть люди їли людей. Це бувсуцiльний жах, за рiк в Українi вимерло з голоду до 10 млн чоловiк. I щонайстрашнiше – зареєстровано 10 тисяч судiв над людожерами. Так це тi, щозареєстрованi…
Письменникз дiаспори Василь Барка вiдтворив цю народну трагедiю i романi «Жовтий князь», придумавшисимволiчний образ Жовтого князя – демона зла, який несе з собою руйнацiю iспустошення, сiє муку i смерть.
Самепро становище села розповiдає роман «Жовтий князь». Автор глибоко розкриває тупроблему. Залишившись без хлiба, село голодувало. Люди не тiльки поїли усiхсобак, щурiв, домашнiх тварин, а почали перетворюватись на канiбалiв. Чи моженормальна людина з'їсти своїх дiтей? Нi! Але до цього їх довела радянська влада…Село вимирає, люди деградують, а партiя заявляє, що народ почав жити краще!.. Невжевсе так погано, невже це – кiнець? Нi! У той час народ вижив. В автора також єнадiя: вiн залишає живим Андрiйка; саме в нього автор вкладає надiю на краще.Попри все народ живе!!!
Зневичерпним горем i спiвчуттям В. Барка розкриває характерселян-гречкосiїв. Вiн розповiдає про справжнiх мученикiв, про родинуКатранникiв, про український народ. Вiн називає жертви переслiдування iгонiння, болiсно сприймає їхнi пережитi страждання. Немов на пiдтвердження цiєїдумки, Василь Барка створює свiй календар:
вересень– розбоєнь
жовтень– худень
листопад– пухлень
грудень– трупень
сiчень– могилень
лютий– людоїдень
березень– пустирень
квiтень– гумень.
Iзвражаючою силою i правдивiстю автор показує, як українська земля, що завждинесла радiсть хлiборобовi, який горнувся до землi, жив у гармонiї з природою,перетворилася для селян у зону смертi, могилу… Дехто iз селян не мiг збагнути,хто ж спричинив їхнє лихо, а тому вiрили у прихiд антихриста. Вони булиохопленi мiстичним жахом, бо не могли зрозумiти абсурдної логiки винищеннясвоєю владою своїх же людей i тому вiрили, що наближається кiнець свiту.Зляканi, вони в усьому вбачали знаки бiди: в бiблiйному числi 666, уапокалiптичному завершеннi XX столiття, в падiннi з неба мертвих птахiв, учервоному прапорi, що набухає i чорнiє вiд пролитої кровi. Батюшка ж закликаєлюдей не уподiбнюватися до слуг антихриста, а мати в душi злагоду, мир, любов iпрощення.
Зметою яскравiшого, переконливiшого змалювання картин голодомору письменниквикористовує цiлий ряд образiв-символiв. Мiсяць – мов карб, мiсяць – мовкрейдяна печатка на блакитний папiр, мiсяць – як нагайка проти каїнства.Асоцiюються цi порiвняння iз легендами та повiр'ями про Каїна i Авеля,переростають у символ бiблiйної кари за зло. Символiчним i вражаючим є тойфакт, що руйнацiя духовностi йде разом iз фiзичним знищенням людей. Чи ненайяскравiший приклад i доказ цього – руйнування сiльської церкви: «Дзвiнлетить, як блискавка; свiтнув, обкинутий сонцем, i з громовим гуркотом ударивсяоб цеглу бiля дзвiницi… Нечутно, але з страшною луною духовною вiдгукнувся тойзвук навколо – в цiлому селi. Стало сумно, як пiсля пожежi».
Хлiб –ще один символiчний образ, то головна вiсь, навколо якої обертається все вроманi. Церква у селi Кленовичi – то «Давня церква. Бiла, як празниковий хлiб».Органiчне єднання людини – Божого творiння i церкви – посередника мiж Богом iлюдьми.
Iстворена В. Баркою кольорова жовто-чорно-бiла гама допомагає ще чiткiше,повнiше i яскравiше вiдтворити на сторiнках роману народне горе. Жовтий колiрзбуджує апетит, чорний i бiлий заспокоюють, нейтралiзують усi почуття. Жовтий –ненаситнiсть, спустошенiсть, а у поєднаннi iз словом князь утверджуєзверхнiсть, могутнiсть, непоборнiсть i повновладдя. Уявляється мiфiчна iстота,подiбна до гоголiвського Вiя, що своїм поглядом все спопеляє. Тож створившиправдиве полотно – роман «Жовтий князь», автор вiдповiв на своє запитання: «Чому?»Український народ має спокутувати свiй грiх, який полягає у вiдступництвi вiдвiри, неординарному ставленнi до Бога, руйнуваннi храмiв, закриттi їх, масовомугонiннi вiруючих. Роман-хронiка розкриває перед читачами широку панорамуштучного голодомору 33-го, але над усе розкриває свiтовi болючу правду прототалiтарну систему, яка нищила все свiтле й гуманне на своєму кривавому шляху,«пожирала своїх дiтей», бо сама була «жовтим князем».
Письменникрозкриває перед нами два духовнi свiти: диявольський свiт жовтого князя iхристиянський – родина селянина-хлiбороба Мирона Даниловича Катранника та йогодружини Дарiї Олександрiвни. День за днем автор розповiдає про життя хазяїна тайого родини. Якою ж була ця сiм'я? Якi життєвi принципи сповiдала? Чим жила?Про що думала i мрiяла? Як сприйняли полiтичнi подiї епохи гвалтiвноїколективiзацiї i штучного страхiття-голодомору в Українi? Якими були наслiдкицих подiй? Як автор ставиться до своїх героїв? Все це панорама життя сiм'їКатранникiв, що потрапила, як i iншi – пiд безжалiсне колесо голоду. Як i всiголоднi, родина їла вночi кашу iз ще поки що схованого пшона, а голод ставав щесильнiшим; потiм їли усе, що залишилося в полi – буряки, соняхи, мерзлу конину,зерно, вiдловловлених Мироном та Андрiєм ховрахiв, горобцiв, шпакiв. Алепорятунку немає. Смерть голодна хапає у свої обiйми родину. Першою помираєберегиня роду, сiмейного затишку, бабуся Христина Григорiвна. Вона щедронадiляла всiх любов'ю, теплотою, мудрими порадами – дорослих, казками – дiтей.Вона вчила доброти, людяностi й своїх дiтей та внукiв, й чужих. Другим забираєсмерть старшого сина Миколу, розумного, доброго, справедливого. Це вiн даєвлучнi назви людям i нелюдам, залежно вiд того, як вони заробляють свiй хлiб напрожиття: хлiбо-труди, хлiбо-куси, хлiбо-проси, хлiбо-вози, хлiбо-дани…
Гострийконфлiкт виникає мiж хазяїном роду Мироном Катранником i представникомбiльшовицької влади Григорiєм Отроходiном. Хоча вони – люди однiєї епохи,одного часу, але у кожного своя мета в життi. У Мирона – християнська вiра вБога i вiн усiма своїми силами, але тiльки не за рахунок когось прагне зберегтижиття своєї родини, а у Отроходiна – партiйно-бiльшовицька вiра в Сталiна, якийладен винищити цiлий народ заради так званого «свiтлого майбутнього». А томугостро зiткнулися iнтереси Мирона i Отроходiна на чашi. Чому Мирон мовчав? Аджейого мовчання – це смерть родини. Мiг би й признатися заради своїх дiтей. Нiхтоб i не дiзнався. Все одно через деякий час село вимерло б, а Катранникизалишилися б жити. Чому ж вiн так не вчинив? Бо людська етика, мораль села недають права вибору. Односiльчани проклянуть його i всю родину. Нiщо не можезмусити Мирона вийти за межi народної моралi. Вiн отримав у спадок вiд своєїнацiї найголовнiше – вiру в Бога, яка дає мiцну духовну силу. Сам потерпає, аiнших обороняє, нiколи не стоїть осторонь чужої бiди. Згадаймо, як Миронзнаходить у мертвого хлiб. Вiн ховає мертвого. Хоч i ганебно, але можна забратихлiб у мертвого, як це зробив Мирон, можна вбити ховраха, собаку, з'їсти їх.Однак є речi, через якi переступити неможливо. Коли переступиш – ти вже нелюдина. Тому Мирон дiлиться кониною, не вiдганяє немiчного, слабкого, старого.А чи замислювались ми, чому так само поступає i Андрiй? Звiдки така поведiнка вобох?
ВасильБарка, переймаючись болем, розповiдає, якими засобами кривава бiльшовицькавлада руйнувала одвiчнi устрої життя українцiв. Перший удар прийняла звичайнаселянська хата: пiд час обшуку все розгромили, розкидали. Це було першим крокомдо знищення, бо хата для селянина – це надiйне родинне гнiздо, запорука миру,достатку, оберiг. А її зруйнування – це початок власної смертi, як фiзичної,так i духовної. Другий удар спрямовано на ламання вiками усталеногоукраїнського сiмейного устою, обрубування родинних коренiв. Поступово вимираєсiм'я Катранникiв, бо її традицiйний годувальник – батько не здатен утриматиродину. Помирає донька Олена, мамина радiсть i надiя, помирають усi Катранники,крiм Андрiя. Село доведене до вiдчаю, їсти бiльше нiчого – починаєтьсялюдоїдство. I все ж, чого в романi бiльше: людоїдства чи людяностi? Хоча людьмиправить у час голоду зло, страх, безнадiя, але ж людяностi бiльше. Люди, як можуть,підтримують один одного.
Авторочима Дарiї та Мирона бачить, що зникає краса i душi, i природи. А вони умiлибачити їх у життi. Знали вони, що саме краса живить людське серце, душу. Атирани хотiли її, красу, вбити, але не вдалося.
ВасильБарка вiрить у вiдродження життя людей, а тому й лишає у творi живимнаймолодшого з Катранникiв Андрiя. Вiн оживає, повертається до життя, бо бачитьуже красу синього ранку, чує запах м'яти. Його серце не байдуже до краси, аотже, й до життя. Письменник вiрить у незнищеннiсть душi, яка вихована у красi,гармонiї взаємин людини з природою i людини з людиною. Церковна чаша символiзуєв романi свiтло, вiчнiсть життя, а отже, й вiчнiсть України, яка вiдродиться,незважаючи нi на що.
Головніподії, зображені у творі, відбуваються в с. Кленотичі. А за цим селом – усязамордована Україна. В центрі розповіді – хліборобська родина Катранників:батько Мирон Данилович, його мати Харитина Григорівна, дружина ДаріяОлександрівна і троє їхніх дітей: Миколка, Андрійко й Оленка, Поряд з нимиодносельчани, такі ж хлібороби – «гурт худих дядьків». По інший бік – ГригорійОтходін, столичний партпрацівник, його помічник Шкрятов, «партійці йсільрадівці з револьверами в кишенях, і також міліціонери з револьверами напоясах».
«Тотільки здається, що їх прапори червоні, вони темні», – говорить МиронДанилович.
Авторніби нагадує своїм читачам про дві форми вияву вічності – добро і зло. Напочатку роману він робить наголос на силі добра: сонячний ранок, мати одягаємалу Оленку до церкви. Вічне почуття материнства у цьому епізоді заступає всеяк конкретний вияв добра. Саме це почуття допомагатиме людям лишатися людьми,боротися з невблаганними обставинами, не скоритися «жовтому князеві». Алескоро, дуже скоро скрізь запанував «жовтий князь» – чорною буряною хмароюпровисла над Клинотичами кампанія викачування хліба. Повисіла, затьмарившилюдям сонце, та й покотилася далі Україною. А тут залишилася руїна, смерть,перше відчуття голоду. В душах людей – таке ж спустошення, як і по дворах,страх перед невідомістю.
ЗмальованіБаркою докладні, часом вражаючі натуралізмом картини смерті селян та їх дітей,реалістичні описи голодних мук, пошуків їжі на зимових полях розкриваютьсвітові страшну правду про істинну сутність «процвітаючого суспільства», розвінчуютьрадянський тоталітарний режим, який так цинічно штовхнув у голодну прірву своїхгромадян, селян-хліборобів.
Викривальність«Жовтого князя» не лише в таких алегоричних схемах. Вона супроводжує весь тексттвору. З особливою силою стримує викривальний пафос через зображення трагедіїродини Мирона Катранника, у якій вимерли всі, лишився тільки наймолодшийпагінець – Андрійко.
Спочаткудо невпізнання була спустошена хата Катранників, хата-святиня, де ікониспоконвіку осявали хліб на столі. Не лише хати, а й цілі села перетворювалися впустку, згарище, руїну. «Сади скрізь вирубано, самі пеньки де-не-де стирчать подворищах, серед бур'янів. Все, що цвіло до сонця, пропало, ніби знесене бурею,пожаром, потопом, пошестю… Все зруйноване! Зграї гайвороння кружать скрізь, надвсенародною пусткою, і через шляхи відлітають геть: на степи, обернені в океанбур'янів». Під колесо, яке самі розкрутили, потрапляють і самі партійці,пристосуванці (Гудина, Лук'ян), бо були рабами, слухняними гвинтикамилюдиноненависницької системи.
Конкретнимносієм зла, його невід'ємною частиною у творі Барки є «рудий», «золотозубий» жовтийкнязь – представник високої партійної верхівки. Це він – той звір, «якийвилазить із багна в образі компартії».
Вдаєтьсяавтор і до містичних видінь, символіки, казкових образів, щоб підсилитивикривальний пафос твору. Всі негативні персонажі твору – це запроданці своїхдуш нечистому – жовтому князю.
Викриваючита розвінчуючи, Василь Барка не береться судити.
Проблемадуховності, людяності, як одна із основних, розкривається через символічнийобраз церковної чаші, яку, ризикуючи життям, селяни врятували і зберегли. Доречі, про цю схованку знає Андрійко. Може, тому й залишився він єдиним із усієїродини живим, щоб віднайти цю чашу, – нехай вона знову у свій час засіяє вцеркві.
Такийобнадійливий символічний фінал роману «Жовтий князь». Духовне його наповненняспонукає нас до гордості за українську націю, в дітей якої навіть голоднасмерть не може вбити найголовнішого – людяності і любові.
Порівняльнахарактеристика романів
Отже,як ми бачимо, обидва романи торкаються теми голодомору в Україні, що відбувся у1932–1933 роках. Головними героями письменники обрали простих українців – селян,але через призму голодомору кожен зобразив різні речі. Символи та образи у кожногоавтора були свої. Не зважаючи на те, що тематика одна, але світло вийшло інше.
Неварто робити висновки, що зображуване у творців є різне. Особисто я вважаю, щовоно є гармонійним доповненням одне одного. Адже розкрити всі образи одночаснонеможливо, і, до того ж, кожна людина бачить одну й ту ж саму подію з різнихсторін. Кожен творець, маючи перед собою полотно, творить у своєму стилі,незважаючи на те, що тема шедевру є одна.
Так,зображуючи Марію, Улас Самчук вдається до образу жінки, який завжди викликавасоціації добра, тепла, надії, уособлення світла та народжуваності,материнської турботи. Через цей символ він зобразив Україну. Адже головнагероїня роману – жінка. Марія померла від голоду. Так символічно «померла» іУкраїна в той період. Цікаво і те, що автор зазначає точну кількість днів життяМарії, тобто вдаючись до хронологічної точності. Улас описує все життя головноїгероїні від днів її народження і до самої смерті. Як ми вже встигли переконатися,жіноча доля Марії була сповнена болем, тяжкими сірими буднями та тугою. Можнавиділити першу сюжетну лінію – це життя Марії. Протягом роману ми переживаєморазом з нею спочатку втрату справжнього кохання, а потім і біль від зради,невдалий шлюб, втрата дітей, що народжувались і помирали, побої чоловіка, якоговона кохала та чекала все життя, втрата сина на війні, самогубство улюбленої таєдиної доньки, вбивство ще одного сина руками чоловіка. А другою лінією сюжетує голодомор, який накладається на першу. Тобто роман починає свою розповідь нез теми голодомору, а простого життя жінки. Можна припустити, що основою романутаки є життя жінки, а сюжет голодомору був наче ще одним доповненням, ще одним«зерном нещастя» в долі Марії. Але, як виявилося, це «зерно» впало не тільки наїї долю, але і на долю всіх селян України. Таким чином, через призму життяжінки автор розкриває тему голодомору, який «добив» жінку, залишивши помиратиїї в самотності, в холодному будинку, як і багатьох інших. Голодомор, якийприйшов і нещадно поставив крапку в багатьох долях. Нібито такий собі сюжетзавершення життя Марії, кінець в якому автор зображує саме голодомор, абизакарбувати це жахливе явище, що з’явилося в Україні, аби розповісти йоговсьому світу та записати в історію. Користуючись сюжетом життя української селянки,автор показує криваві пазурі голодомору, якими він розривав людей та жер, набиваючисвою горлянку роботящими тілами, які мали свої мрії та надії на яскраве,щасливе життя.
Якщобрати до уваги роман Барки, то там трішки інше «світло». Автор використовує усвоєму романі справжні архівні дані, які він зібрав. Головними героями Васильобрав звичайну українську сім’ю, яка попала в хижі пащі голодомору. Але, навідміну від Самчука, Барка не вдається до зображення жіночих символів тарозгляду жіночого життя. Тема голодомору у творі присутня з самого початку досамого кінця. На сторінках ми зустрічаємося з проблемами виживання. Автор бередо уваги проблеми сімей, які намагаються вижити. Барка яскраво описує, якзабирали їжу, рили землю у пошуках «харчових скарбів», перевертали всю хату впошуках їжі. Як люди гинули та падали прямо на вулиці. Коли люди були ладнівбити один одного ради їжі. Масові випадки канібалізму. Автор яскраво давзрозуміти, що це за закон, який отримав у народі назву «закон про п’ять колосків».Дав зрозуміти, що буде, якщо десь заховати хоч жменю зерна або сказати «криве»слово про владу. Тобто, в творі Василя Барки українська сім’я є лише допоміжнимзасобом для зображення голодомору, а «основною картиною» роману є голодомор.Адже письменник більше вдавався до опису подій, які відбувалися на «вулицяхголодомору», а не власними переживаннями сім’ї. Автор дає й характерну назвуроману «Жовтий князь», для того, щоб розкрити не тільки правдиву картинусмерті, але й зобразити «сатану» цього «балу мертвих». Автор не випустив зуваги того моменту, що влада приховувала справжні дані, приховувала існуванняголодомору в Україні. Адже сусідні країни, дізнавшись про це, намагалися надатидопомогу помираючому від голоду народу. Але все це ретельно приховувалося таподавалася інформація за кордон, що все нормально та геноциду ніякого немає.Але Барці вдалося розкрити цю тему в усіх її кольорах, не приховуючи жоднийвідтінок.
Висновки
Отже,зробивши детальний аналіз двох романів, можна сміливо сказати, що розкриттятеми голодомору через різні призми світла мають свій результат. Головні героїрізні, аспекти наголосу також різні, побудова сюжету – аналогічно. Але є єдинийключовий момент – голодомор. Дякуючи цим двом романам та їхнім авторам, нашасучасність може пізнати глибини тієї чорної дірки не з «штампованих» даних, а звуст справжньої історії. Факти, яких не знайдеш в жодних архівах. Так, вивчаючидані з «вуст народу» та архівні дані, можна мати майже цілу картину голодомору.Бачення цього геноциду з двох сторін – помираючої сторони та сторони влади. Церомани, які є тією другою частиною картини, що є страшнішою за першу, аленабагато правдивішою. Саме ці романи спростовують красу «намальованих» даних тодішньоювладою. Це ті чорні барви, які «псують натюрморт» всієї картини. Завдяки цимдвом романам весь світ дізнався правду.
Відмінністьтворів певними задумками, ідеями, подіями дозволяють побачити картинуголодомору не лише з однієї сторони. Романи надають змогу порівняти та пережититі події, які пережили герої. Спостерігати за тим, як в кожній сім’їпереживався голодомор. Які критерії ставили перед собою головні герої. Думки, якіз’являлися у кожного з героїв, прийняті рішення на тлі емоцій та переживань. Миможемо спостерігати, як голодомор змушує змінювати власні рішення, думки, якголод змушує їсти собі подібних. Унікальність творів полягає в тому, що будучив середині сім’ї, яка переживає це все, ми наче стоїмо поруч та бачимо це всена власні очі. Адже чуючи слово голодомор – уявити, що воно таке – можна. Алечи буде це повною картиною? Лише пройшовши через сторінки романів, лише уявившисебе там, поруч з помираючою Марією, лише уявивши, як забирають останнє зерно, лишеуявивши, як воно, коли твої власні діти пухнуть з голоду – розумієш, що несе всобі слово голодомор і яким страшним воно є. Адже ніщо так не може змуситиуявити ці картини, як детальний їх опис, який змушує пережити це.
Особистоя вважаю, що ці романи є справжньою знахідкою в історії України. Хоч цісторінки романів чорні, як всесвіт, та сповнені болем, сповнені нездійсненимимріями мільйонів людей, сповнені відчаєм, заляпані кров’ю та віють холодомсмерті – це є правда, це є те, що не можна взяти і викинути, забути. Це тічорні сторінки нашої історії, які повинен знати кожен українець. Знати правду,а не «архівні» сухі листки статистики…
Списоквикористаної літератури
1. Історія українськоїлітератури XX століття: кн 2./ За ред. В.Г. Дончика. – К., 1993, 1998.
2. Барка В. Жовтий князь.– К., 1991. – 266 с.
3. Дроботько Н. Характеристикародини Катранників (за романом Василя Барки «Жовтий Князь») // Дивослово.– 2000. – №4
4. Думанська О.,Лисенко М. Тема голодомору в українській поезії і прозі. – Львів, 2000.
5. Літературнаенциклопедія. – К., 1994
6. Орлюк Я. Василь Баркаі його роман «Жовтий князь» // Дивослово. – 2000. – №6
7. Хрестоматія.Українська література ХХ ст. – К., 2000
8. Юрченко І.С.Біографічний портрет Василя Барки. – К., 1999
9. Линь О. Урок пам’яті«Чорна сповідь твоя, Україно». У. Самчук «Марія». Тема голодомору 1932–1933.-2001. – Березень. – №7.
10. Фасоля А.Українська людина на зламі століть двох епох (Роман «Марія» Уласа Самчука) /А. Фасоля //. – 1999. – №4.
11. Федоренко В. Буттяукраїнців за романом «Марія» / В. Федоренко // Українська мова ілітература. – 2005. – №5
12.Шовкова О. Роман «Марія»: ідейний зміст, проблематика, образи / О. Шовкова //Дивослово. –2006. – №6.
13. Чечель Н.Матеріали за романом «Марія» У. Самчука / Н. Чечель //Українська мова і література. – 2006. – №6–8
14. Улас Самчук.Марія. Український історичний роман. – К. – 1997.