МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Кучер Тетяна Вікторівна
СИМВОЛ У НОВЕЛІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА
«КАМІННИЙ ХРЕСТ»
6. 030500 – спеціальність українська мова ілітература,
так комп’ютерна лінгвістика
Курсова робота
студентки 2 – Г курсу
денна форма навчання
ННІ української філології
та соц. комунікацій
Науковий керівник
Кошова Інна Олексіївна,
кандидат філологічних наук, доцент
Черкаси – 2009
Зміст
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ЕКСПРЕСІОНІСТСЬКА ПОЕТИКА ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА
РОЗДІЛ 2. СИМВОЛОМИСЛЕННЯ ЯК НАЙХАРАКТЕРНІША РИСА ТВОРЧОЇМАНЕРИ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА
2.1 Смислова і образотворча рольсимволів у новелістиці Василя Стефаника
2.2 Образи-символи у новелі «Каміннийхрест»
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Вступ
«Його новели – як найкращі народні
пісні, в яких нема риторики, ані
сентиментальності, а тільки наочне,
голе, просте, не підфарбоване життя,
дуже часто сумна дійсність, але
оздоблена золотом найправдивішої поезії»
(Іван Франко)
Василь Стефаник — загальнознаний письменник: його правдиві,майстерні новели та оповідання давно знайшли місце у шкільних читанках тахрестоматіях, їх вивчають у школах і вузах. Томи його творів бачимо в усіхпублічних бібліотеках і на книжкових полицях читачів. Твори письменниказахоплено читають, про творчість новеліста вийшло вже понад двадцять тількимонографічних досліджень.
Василю Стефанику належить почесне місце в історіїукраїнської модерної літератури, адже завдяки йому наша література досяглавершин у жанрі новели.
Творчість Василя Стефаника – одне з найвищих досягненьукраїнської літератури кінця ХІХ – поч. ХХ століття. Володарем дум селянських іпоетом мужицької розпуки називали Василя Стефаника за глибоке знання селянськоїдуші і правди життя.
Твори Василя Стефаника відзначаються яскравістю змальованихкартин і соціальною гостротою піднесених проблем, психологічною заглибленістю ініжним ліризмом, виключним лаконізмом і художньою довершеністю, оригінальністюта самобутністю. Письменник став творцем і неперевершеним майстром експресіоністичноїновели в українській літературі. На невеликій площі, що давав авторові цейжанр, він вражаюче змальовував і нестерпне бідування простого люду, і йогонестримне прагнення до щастя, і головне – торкався проблем внутрішнього життялюдини, ірраціонемних, трансцендентних.
Менше знаємо про нього як про людину. А така інформація тежважлива для глибшого розуміння творчості письменника, для проникнення втаємниці його майстерності. Цікавим видається спогад Василя Костащука, якийдобре знав Василя Стефаника: “Гарна класична будова тіла, приємні риси обличчята благородні рухи творили з нього непересічний тип чоловічої краси. Бувнезрівнянним психологом. Інтуїція, якою володів, давала змогу йому відкриватинайтаємніші думки й бажання свого співбесідника, вбирав у слова те, що іншілише відчували, але назвати того не могли. Коли говорив, всміхався якоюсьдивною усмішкою: то дивиться з-під брів, то в очі глядів, ніби зазирав у душу.А як оповідав про щось гірке, то чоло морщив і хмурився; тоді здавалося, що от– от з буйної чуприни вилетить іскра і запалить світ” [21,36].
Оце вміння спостерігати і глибоко переживати бачене йпочуте надало новелам письменника того болю, що гримів, як музика Бетховена. Ауривчаста, нервова фраза зближує його творчість з експресіонізмом –літературно-мистецьким напрямом, що розвивався в перші десятиріччя ХХ ст.
Молоде покоління українськихписьменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливомсоціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літературдедалі більше усвідомлює обмеженість реалізму, необхідність змін, відходу відтрадиційних проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму,вузького просвітянства, “грубого реалізму”, бажання якось наблизитися доновітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативиреалістичного побутописання.
Стефаник Василь — неперевершений майстер психологічноїновели. У збірках «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест»(1900), «Моє слово» (1905) та інших відобразив тяжкі умови життязахідноукраїнського селянства в Австро – Угорській імперії, практичноперемалював всю ту голу бувальщину, котра охоплювала в ті часи бідноту народу вселі.
Описуючи лиху годину, понівеченні долі, соціально-культурнестановище Василь Стефаник прагнув донести до читача злиденність простолюдського життя, тим самим “давлячи” на психіку своїми, дещо сумними, дещозастережливими або ж жартівливими описами сьогодення. Тому ми спробуємо зробитианаліз його думки, особливо з психологічної точки зору, та показати як задопомогою символу Василь Стефаник показує читачеві внутрішній світ героя.
Василь Стефаник — письменник соціального і психологічного динамізму,для художнього мислення якого властивий історизм, поєднаний з ідеаламипрогресивного суспільства. Чутливо сприймаючи зміни суспільної свідомості, ВасильСтефаник дав глибокий аналіз різних сторін дійсності. В розкритті соціальногобуття людини, її внутрішнього світу митець ішов своїм шляхом. Його цікавивнасамперед душевний лад людської особистості, співвідношення характеру звпливом навколишнього середовища. Форма новел Василя Стефаника — це «формадуші» героя із всім комплексом його роздумів, міркувань, багатством емоційногосвіту. Гуманістична в своїй суті подія в сфері почуття під пером Василя Стефаникане менш значна, глибока і змістовна, ніж історична, тим більше що пройнята вонавірою письменника в людину, любов'ю до неї. Ця любов прихована, але доситьвідчутна і в розповідній тональності, музичному ритмі, в силі і простотіхудожнього зору, бездоганній формі, у світлі і тінях селянського життя.
Огляд критичної літератури.Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ – початку ХХ ст. розуміли вжесучасники. У 1901 р. І.Франко пише про традицію й новаторство творчості молодихукраїнських письменників у статті “З останніх десятиліть ХІХ віку”: “Засвоївшилітературні традиції своїх учителів, молода генерація письменників, до якихналежать О.Кобилянська, В.Стефаник, Л.Мартович, Антін Крушельницький, МихайлоЯцків і Марко Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя узовсім новій європейській манері”. У цій статті І.Франко велику увагу приділявдослідженню нових особливостей літератури кінця ХІХ — початку ХХ ст., правдивовисвітлив ті риси, що відрізняли “нову школу” літератури від “старої”, а встаттях, “Старе й нове в сучасній українській літературі”, “Принципи йбезпринципність” та ін. продовжив розмову на цю тему. Сучасні літературознавці,зокрема В.Мельник, М.Наєнко, вважають, що “антинауково було б трактувати її(літературу кінця ХІХ – початку ХХ ст.) як органічне продовження класичногореалізму”, що “то був ніякий не реалізм, а те, що пізніше назване модернізмом”.
Сьогодні літературознавці намагаються осмислити процесзміни художніх методів, стилів та напрямів в літературі кінця ХІХ – початку ХХст. і трактують його або як продовження критичного (чи, як його ще називають,класичного) реалізму, або як початок модернізму (“ранній” модернізм). Проблемахронологічних рамок українського модернізму і критичного реалізму, а такожписьменників, яких називають модерністами чи реалістами, залишаєтьсядискусійною.
«Джерелом духовних цінностей» назвав СтефаникаВолодимир Винниченко. Загалом слухові образи превалюють у ранній творчостіСтефаника. “Музична інструментованість” його новели помітна і на рівнікомпозиційному, і в синтаксичній будові фрази, діалогу (при публікаціїписьменник прагнув це увиразнити навіть графічним розташуванням періодів,речень) і, зрештою, на рівні слова. Соціальну стихію у творах Василя Стефаникакритики відзначали не раз. І коли під таким «соціальним» кутомподивимося на новели Стефаника, то мусимо їх поставити генетично безпосереднійзв'язок його творів з бібліографічним викладом історії.
Актуальність обраної темизумовлена потребою глибокого вивчення творчості Василя Стефаника, зокремаґрунтовного аналізу системи символів у його новелах.
Мета курсової роботи. Дослідитиобрази – символи новели Василя Стефаника «Камінний хрест». Для цього необхіднорозв’язати такізавдання:
1) дослідитиекспресіоністську поетику Василя Стефаника;
2) вивчити смисло – іобразотворчу роль символів у новелах митця;
3) проаналізувати образи– символи у новелі Василя Стефаника «Камінний хрест».
Методидослідження: метод аналізу,синтезу.
Об’єктом дослідження є текстновели Василя Стефаника «Камінний хрест». Предметом дослідження є образи-символиновели Василя Стефаника «Камінний хрест».
Наукова новизна одержаних результатів полягає у розумінні експресіоністської поетики Василя Стефаника, атакож розуміння ролі та значенні символів, які використовував Василь Стефаник усвоїй творчості.
Практичне значення одержаних результатів. Ця робота може бути використанавчителями під час роботи зучнями над творчістю Василя Стефаника, та його новел. Також наукова робота будекорисною для студентів, які вивчають творчість видатного українського новеліста,та досліджують новели митця.
Структура дослідження. Роботаскладається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел.Обсяг роботи 31 сторінка. Список використаної літератури складає 29найменувань.
РОЗДІЛ 1.ЕКСПРЕСІОНІСТСЬКА ПОЕТИКА ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА
Експресіоні́зм (від франц.expression – вираження, виразність) — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму,що сформувалася в Німеччині на початку ХХ століття. Основний творчий принципекспресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення черезгіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливуреакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності,засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст.
Визначальні риси експресіонізму:
— зацікавленість глибинними психічнимипроцесами;
— заперечення як позитивізму, так іраціоналізму;
— оновлення формально-стилістичнихзасобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, якглибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;
— суб'єктивізм і зацікавленістьгромадянською темою.
В літературі український експресіонізмзапочаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов назасади експресіонізму. Проза Василя Стефаника запропонувала якісно новий поглядна світ, погляд очима митця – експресіоніста. Це бачення, а рідше візія світуяк динамічної, рухливої системи, взаємодії й контрасту абсолютнихпротилежностей, що породжує особливу напругу сприйняття дійсності.Конституційною ознакою експресіонізму є визнання великої ролі інтуїції, що даєможливість проникнути поза межі матеріальності, у світ справжніх сутностей явищта речей, у світ духу.
Експресіонізм Василя Стефаника є фактомбезперечним. Зв'язок його творчості з цією течією в європейській літературі, зїї філософською базою та практикою найґрунтовніше на сьогодні досліджено упраці О.Черненко [28]. У ній, зокрема, йдеться про те, що разом із появоюекспресіонізму відбулася революційна зміна у настанові до сприйняття дійсності:відтепер не емпірично — позитивістична,а інтуїтивно — суб'єктивна домінантависувається на перший план. Експресіонізм, що поруч із символізмом,неоромантизмом, футуризмом, сюрреалізмом тощо став складовою частиною широкогоявища модернізму, витворює новий підхід до реальності, а саме – так звану її«дереалізацію», «себто нищення зовнішнього вигляду реальнийречей і явищ, щоб вони у зміненій формі знову стали приступними нашомуемпіричному та смисловому сприйманню» [28, 185]. Найбільшу увагу привертаєвнутрішній світ героя, а відтак посилюється психологізм прози.
Василь Стефаник є визнаним майстром об'єктивізації душевнихстанів, його мета – оголити душу й«зацементувати» її найменші, ледь зримі порухи, зробити і образи душевнихстанів дотикальними. Це досягається, в першу чергу, особливим використаннямпорівняння та метафори. Мова йде про надзвичайно експресивний тип метафори:«сонце пражить, аж вогнем сипле» [22, 67], «шкіра з колін обскакує» [22, 68]. З другого боку, на посилення враження працює і часте використаннягіперболи: «Івана як коли хто батогом по чолі тріснув, така велика жиланапухала йому на чолі» [22, 66], «в попереці зачєло ножами шпикати» [22, 68]. Превалюють порівняння: «так баную за тимгорбом, як дитина за цицков» [22, 72], «згори кінь виглядав, як би Іван йогоповісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвиваласясітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі» [22, 66]. Багато уваги приділеной прямій мові персонажів, щоб створити враження природності: думки інодіобриваються, втрачають послідовність, перериваються звертаннями до слухачів,іноді голоси зриваються на відчайдушний крик.
Експресіоністи відроджують давнюхристиянську доктрину – переживання добра, за якого зло не є «річ у собі» – стала, вічна категорія, а лише тимчасовавідсутність добра. Бог і сатана не становлять рівновелику, рівносильнуопозицію. Над відносною красою і потворністю нашого матеріального світу є лишекраса у світі ідеально досконалому, духовному, над правдою і неправдою – лишеправда, над добром і злом – лише добро. Так герої новел Василя Стефаника,незважаючи на свої добрі чи лихі вчинки, ходять всі в білих сорочках, як на Великдень.
Для Василя Стефаника головним є психологічний бік, йогоцікавить, як надзвичайні події відображаються в душах персонажів, як впливаютьна їхні настрої та почуття. Василь Стефаник розуміє душу свого героя –знедоленого земляка. Автор будує свої твори не стільки на розвитку зовнішніхподій, скільки на зміні почуттів, переживань героя. У його новелах немадокладних історій життя персонажів, деталізованих портретів, традиційнихзачинів. На початку чи наприкінці твору автор подає дуже стислі описи, якінагадують ремарку в драматичному творі. Василь Стефаник не вважає за потрібнеподавати надмірні авторські пояснення. Говорять, згадують, роздумують саміперсонажі, тому таку велику роль відіграють діалоги і монологи, у яких людськийбіль немов матеріалізувався і гострими голками впивався у серце і свідомістьнебайдужого читача. На двох – трьох сторінках розгортається така драмалюдського життя, від якої серце крається. Слово було для Василя Стефаникаалмазом, найдорогоціннішим матеріалом. Він невтомно шліфував його, відкидаючизайве і непотрібне, щоб заграло воно усіма барвами, замерехтіло і засяяло, яккоштовне каміння. У кожному рядочку творів відчувається злиття переживаньперсонажа і письменника. Здається, що ще півкроку – і серце не витримає ударівслова. Здається, автор із величезним напруженням стримує сам себе, щоб датислово нещасній матері, осиротілій дитині, доведеному до відчаю батькові,зламаному тяжкою роботою мужикові.
Хоча він був з заможної родини, але ніколи не цуравсябідняцької дітвори і дитинство його пройшло серед них. Василь Стефаник і пасхудобу з ними. Він дуже часто спілкувався з наймитами, які розповідали Василевібагато казок. Дуже любив пісні, що їх співали мати й сестра Марія. Коли підрісдопомагав влітку у роботі дорослим, а після закінчення польових робіт ходив досільської школи. Тому вся любов до людей, до селян особливо, вилилась у йоготворах. Він намагався писати без особливих прикрас, так як є насправді.
Однією з найважливіших для Василя Стефаника впродовж усієїйого творчості була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у йогоновелах майже завжди два часові плани: буденне сьогодення, всі вади якого вінаж надто прозорливо помічає, — і протиставлене йому омріяне майбутнє абоманливе минуле.
Творчість Василя Стефаника – феноменальне явище вукраїнській літературі. Селянський син за походженням, соціаліст запереконаннями, інтернаціоналіст за духом, Василь Стефаник залишив намвисокохудожні твори про трагічне селянське життя у капіталістичному суспільствіна зламі двох століть. Володарем душ селянських і поетом мужицької розпукиназивали Василя Стефаника за глибоке знання білої, як вишневий цвіт селянськоїдуші і правди, адже людська душа завжди цікавила літературу. Та попереднясоціально-побутова проза розкривала психологію персонажів головним чином череззовнішні дії, вчинки, портрети. Для Василя Стефаника у творенні психологічноїпрози головним стає не опис самих дій, а психологічний процес. Це, заФранком, зображення подій через призму “чуття і серця героїв”. Про Стефаника якмайстра психологічної прози Франко писав: “З великою майстерністю він проникає вдушу галицького українського селянина, вміє рисувати тяжкі психічні драми там,де інші бачать лише повсякденний факт економічного чи соціального життя” [21,125].
Порівняно з П.Мирним і Франком, новеліст відмовився віддокладних описів, дуже мало уваги приділяв зображенню етнографічно-побутовихобставин життя персонажів, звичаїв, обрядів. Перенесення основної уваги надушевні процеси людини зумовило значні зміни в композиції творів Стефаника. Вінбудує сюжети не стільки на розвитку зовнішніх подій, скільки на змінах почуваньі переживань, Письменник не визнавав надмірні авторські роз’яснення тапояснення. Говорять, згадують, роздумують самі персонажі. Тому таку велику рольу Стефаникових творах відіграють майстерно написані діалоги і монологи.Новеліст прагнув, щоб кожне повнозначне слово було немов згустком людськогоболю й звучало повноголосо. У Василя Стефаника немає довгих періодів,ускладнених синтаксичних конструкцій. Речення стислі, прості за будовою, інодіуривчасті, з пропущеними окремими членами. Особливо важливі слова виділяютьсяза допомогою інверсій. Письменник не захоплювався творенням тропів.
Стефаникові новели пройняті глибоким ліризмом. Хоч цейліризм прихований, а все ж кожне слово виявляє його намагання показати життясільських злидарів не з точки стороннього спостерігача, а як щось власне“М.Яцків у своїх спогадах про Василя Стефаника писав, що той “глибоко перекиваввчинки своїх героїв, вживався з ними в такій мірі, що писав не про них, а просебе” [21, 98]. В одному із листів Стефаник зізнався: “Кожна моя дрібниця, якуя пишу, граничить з божевіллям...” [21, 113].
Форма новел Василя Стефаника – це «форма душі» героя з усімкомплексом його роздумів, міркувань, багатством емоційного світу
Письменник залишив якнайменше місця авторським коментарям.Мовлення Василя Стефаника зведене до мінімуму, він одразу вводить читача у хідподій. Говорять, згадують, роздумують самі персонажі. Тому важливе місце у йоготворах належить монологам та діалогам.
Особливість Стефаникових новел полягає і в тому, що авторцілком поглинутий переживанням й думкам своїх героїв. Новеліст брав з життятеми трагічні, прагнучи привернути до них увагу громадськості, викликати вдушах людських любов і милосердя до знедолених, бажання допомогти їм, знищитизло.
Велич творчості Василя Стефаника полягає в тому, що вінзумів поєднати національне з уселюдським, тобто любов до української людини змодерним світоглядом і з модними на той час засобами мистецького впливу. ВасильСтефаник втілив експресіонізм в українську народну тематику, долучивши чариукраїнської природи та фольклору. Експресіоністи виступали протипозитивістського емпіризму імпресіоністів, вони твердили, нібито великоюпомилкою є переконання про потребу автомізувати об'єктивну дійсність на дрібнічастинки, щоб досягти сутності, бо мистецтво й дійсність не є прямовзаємозалежні, але вони обоє містяться в тому ж самому середовищі — у духові.Тому тільки своєю творчою та духовною інтуїцією може митець, як суб'єкт,досягнути об'єктивного пізнання світу й надати вираження, тобто експресії,абсолютному та духовному, — цій справжній реальності, що є прихованою сутністюпоза зовнішньою видимістю явищ і речей довколишнього світу.
На думку Василя Стефаника, справжню «голу душу» легшезнайти серед простолюду, аніж серед інтелігенції. Йому здавалося, нібито життяінтелігенції замасковане й нещире, бо серед неї нічого не діється справжнього,тому воно мусить вийти на декламацію. А серед мужиків так багато діється, щозвідти й «сирий матеріал» має користь. «Сирий матеріал» потрібен бувСтефаникові не для того, аби зображувати типові характери в типових ситуаціях,навпаки, «сирий матеріал» слугував йому для відтворення чогось унікального,випадкового й неповторного, що випливало з глибин людської психіки.
«Голу душу» Василь Стефаник шукав у селянському середовищіі підносив проблеми селянина до площини вселюдських психічних потреб.Зображуючи українську душу, митець виплескує на поверхню внутрішнє життялюдини, з великою завзятістю зображує надзвичайну глибинність її існування. Новелісту своїх творах розкриває психологію народного духу завдяки заглибленню вселянську душу. Письменник уважно придивлявся до душі простої людини й чутливовислуховував у ній усе те, що було найістотнішим і найбільш вражаючим. Перше йнайважливіше місце у творах Василя Стефаника посідають прояви психічного життяпростих людей, найбільше значення мають для нього почуття мужицької душі. Отже,на основі аналізу художньо-літературних творів Василя Стефаника виявленівіддзеркалення ідей, які характеризують психологію «народного духу». Ці ідеїявляють собою відображення високого рівня психологічної думки й маютьсамостійне значення для етнопсихологічних знань. Стефаникові вдалося показатижиття простої людини, яке водночас є стражданням і радістю, має завжди сенс, пізнанняякого допомагає їй душевно зростати, навіть піднятися над собою, аби досягтинайвищої душевної досконалості.
РОЗДІЛ2.СИМВОЛОМИСЛЕННЯ ЯКНАЙХАРАКТЕРНІША РИСА ТВОРЧОЇ МАНЕРИ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА
2.1Смисло – і образотворча роль символів у новелістиці Василя Стефаника
«Чую їх, всі ті нитки, що рвуться між їхсерцем і селом, і мені рвуться, чую їх біль і муку...»
(В.Стефаник)
Еміграція.Скільки їх, українців, живе за кордоном. Протягом 1890– 1910 років тільки з Галичини виїхало за кордон 300тисяч українців. Цієї теми торкалися у своїй творчості багато письменників. Та йрозглядалося це питання по — різному.Бо ж і покидали свою батьківщину люди з різних причин.
УВасиля Стефаника в «Камінному хресті» еміграція —одиніз виходів для селян з нестерпного становища, пошуки кращої долі. Безземелля, занепадселянських господарств, загроза смерті – цештовхає селян до еміграції. Але й втрата батьківщини для багатьох була рівноцінноюсмерті. Так і з'явився камінний хрест на «могилі» живих людей яксимвол трагедії у житті українців.
Тема еміграції знайшла своє найповніше висвітлення в«Камінному хресті». Головна увага зосереджена на трагічних переживаннях селян,що з болем залишали свої клаптики землі, прощалися з усім рідним, сподіваючисьна чужині врятуватись від злиднів та голоду. В основу сюжету ліг факт з життя. ВасильСтефаник особисто знав Івана Дідуха, що став прообразом героя твору, листувавсяз ним після виїзду його до Канади. Ця новела — «сердечна робота», як називав їїавтор, присвячена його найближчому другові К. Гамораку. В листі до нього новелістописав про гаряче бажання прикувати увагу читачів до цієї трагічної події, «абивсіх наших гарних людей «обсипали ті сльози і кроваві крики народу, аби вонизапалилися» [20, 65] і не були байдужими спостерігачами народного лиха.
В перших же рядках оповіді розкриваються соціальні причиниеміграції селян. Наймит Іван Дідух, відслуживши 10 років у війську, повернувсядодому, але вже не застав батьків живими. У спадок лишилася «завалена хатчина»та шматок горба, де жінки копали пісок і «зівав він ярами та печерами піднебеса, як страшний велетень» [22, 70]. На цьому горбі почав господарюватиІван. «Разом з конем, запрягшись у воза, тягав гній у поле і снопи з поля. Наконя накладав ремінну шлею і нашильник, а на себе малу мотузяну шлею. Коливилазили на гору, від напруги на чолі в Івана напухала велика жила, а коли згори спускалися, «кінь виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусьвелику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом ізсиньої сталі» [22, 68]. Автор звертаєувагу читача на важку виснажливу працю селянина, який в умовах австро — цісарськоїмонархії був «доведений до стану робочої тварини. Від важкої праці Іванзігнувся, за що і дістав прізвисько « Переломаний ».
Показуючи нелюдські умови його життя і роботи, авторспівчуває своєму герою — працьовитій і глибоко нещасній людині. Убогегосподарство не могло врятувати від злиднів його родину, і Дідух шукаєпорятунку за океаном.
В наступних розділах в центрі уваги – відтворення важкихпереживань Івана, пов'язаних з виїздом у Канаду. Покликавши на останок у гостівсе село, прощаючись з ним, Дідух виливав в словах свій біль: «Озьміть тавгатіть ми сокиру отут у печінки, та,може, той жовч пукне, бо не вітримаю! Люди, такий туск, такий туск, що непамнєтаю, що си зо мнов робить!» [22, 71].
Іванові безмежно шкода піскуватого горба, на якому вік свійзмарнував, здоров'я втратив. На згадку він поставив на горбі камінного хреста,на якому викарбував своє і жінчине ім'я, і ревно просив людей не минати цьогомісця. Своїми добрими сивими очима Іван, здавалося, «хотів навіки закопати всерцях гостей свою просьбу» [20, 52]. Камінний хрест багатозначна символічнадеталь, якою письменник підкреслює, наскільки важкою була доля трудового селянствав буржуазному суспільстві. Перед усім селом Іван прощається із жінкою так, якпрощаються перед смертю. Він передчуває, що не доїде в чужий далекий край, азгине по дорозі: «Цілувалися. Стара впала Іванові на руки, а він казав: «А тоті, небого, в далеку Могилу везу» [22, 72].
Порівнюючи Канаду з могилою, вводячи в новелу символічнийобраз камінного хреста, Стефаник, як і Франко у циклі віршів «До Бразілії» та В.Короленко в повісті «Без язика», стверджував, що переселенці, емігранти зодного пекла потрапляють в інше — ще страшніше, ще жорстокіше.
Безпросвітне горе Івана виливається в довгих монологах, врепліках, звернених до односельчан, до дружини, – у виразі очей, в рухах,жестах. Відповідними мовностилістичними засобами, кожною деталлю портретаСтефаник розкриває найтонші душевні переживання свого героя. Іван тупо дивитьсянаперед себе, хитає головою, від хвилювання недоговорює слів, з горя «каменіє».«Дивився на людей, як той камінь на воду», «потряс сивим волоссям, як гривою,кованою з ниток сталевих», «заскреготав зубами, як жорнами», «погрозив жінцікулаком, як довбнею, і бився в груди», «одна сльоза котилася по лиці, як перлапо скалі». В наведених прикладах, як і в усій новелі, кожне слово не єпсихологічно нейтральним, а несе відповідне ідейно — емоційне забарвлення.Читач не лише бачить немов живого нещасного Івана Дідуха, а й чує його скарги,проймається його болем і разом з ним глибоко страждає.
В оповіданні — єдність з усією землею та космосом,викликана динамічно — експресивною, але й дуже важкою працею Івана. Тут влучновжитими активними дієсловами показаний внутрішній рух і закрите в колівзаємнення, яке створює цілість і єдність. Тінь Івана та горба несло разомсонце «далеко на ниви». Але лише його тінь виглядала, як тінь велетня, бо вінбув тим елементом, який оживляє все навколо себе. Спочатку ожив горб, бо він«зібгав у дугу» постать Івана, він «їсть сонце» та «п'є дощ», тому муситьродити хліб — задарма не можна жити, тому горб має працювати — родити хліб, іІван повинен працювати, збираючи цей хліб з горба, щоб також їсти. Тутвідбувається об'єднання протиріч зігнута в дугу до землі постать Іванаоб'єднується з його тінню, поширеною в безмежну далечінь. Експресія Івана, якає його працею, спонукає горб до праці, зрушує землю до руху життя, бо його тіньпросувається далеко по нивах і, заслонивши їм сонце, також їх тривожить. Іван —велетень, оскільки володіє всім навколо себе й об'єднує його в одну нерозривнуцілість. Виїзд до чужої країни — Канади — розірвав у його душі цей зв'язокєдності зі світом. Автор пригадував в останні роки життя: «Він дуже не хотівпокидати свого каменистого ґрунту, та діти, невістки і доньки не давали йомужити, і він лиш тому втік до Канади, щоби могти жити дальше. Він дійсно щедовго жив у Канаді, але писав мені, що все чуже довкола нього, і що його фермайому немила, та його дітям добре поводиться» [17, 193].
«Камінний хрест» — це воздвигнутий рукою та словомписьменника величний пам’ятник людським стражданням.Велика туга лягла йому на душу, йому здавалося, що життя його покинуло, бо він«каменів». Василь Стефаник часто вживає у своїх творах образ каменя дляпозначення омертвілої душі. Письменник знову використовує засіб перенесеннястану людської душі на мертвий предмет, щоб матеріалізувати його, — камінь,який вода викинула на чужий берег. Це водночас і доля Івана, яка викидає йогодо чужої країни: «То як часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь зводи і покладе його на берег, то той камінь стоїть на березі тяжкий ібездушний… Блимає той камінь мертвими блисками, відбитими від сходу і заходусонця, і кам'яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнітитьйого тягар води, як гнітив його від віків. Глядить з берега на воду, як навтрачене щастя. Отак Іван дивиться на людей, як той камінь на воду» [22,69].
Жити на своїй землі, бути фізично здоровим, умітигосподарювати, любити працю на землі понад усе — і не мати можливості з'їстишматок хліба, прогодувати свою родину. Чи може бути щось жахливішим?! Трагічнимвидається образ Івана Дідуха, який усе своє життя знав лише одне «роб та йроб». Старе дерево не прийметься при пересаджуванні. Так і Іван, він хоронитьсебе та дружину на рідному шматочку землі, з яким зрісся тілом і душею.
Значення образу каменя нам уже відоме. Сполученням протирічу багато площинному образі автор натякає на складність психічного стану Івана. Можнаприпустити, що туї ідеться про смерть тієї духовності, що зв'язувала його зрідною землею.
Підсвідоме, інтуїтивне відчуття цієї майбутньої духовноїкризи через розрив єдності з рідним середовищем спричинювало безмежний біль удуші Івана. Цей душевний біль Івана та його дружини матеріалізується такимиобразами: його хата заридала й прорвалася, як хмара плачу, « що повисла надселом» [22, 75]. Хата втратила свою оптичну властивістьреального об'єкта й перетворилася на суб'єктивний, душевний стан Івана,набуваючи вигляду дощу, який висить над селом. Таке перенесення ознак об'єктівна суб'єкти та навпаки, щоб об'єднати їх знову в образах, що сприймаютьсячуттєво, наповнює всі твори Василя Стефаника. Дослідники експресіонізмуназивають цей метод творчості «дереалізацією», тобто нищенням зовнішньоговигляду реальних речей і явищ, щоб вони в зміненій формі знову стали доступниминашому емпіричному та смисловому сприйняттю. Таким чином вони матеріалізують чиперсоніфікують внутрішній світ, невидимий і недоступний для нас, щоб винестийого сутність на поверхню видимого. Так експресіоністи досягали надчасової танадпросторової єдності, поєднання об’єкта із суб’єктом. Така творчістьзвільняла їх від потреби опису душевних переживань героїв, що присутнє вреалістичних творах Цю роль виконують, власне, в експресіоністів«дереалізовані» образи.
У новелі виявився могутній і зворушливий Стефаників ліризм,що своїм корінням сягає у глибінь усної народної творчості. Шум, гамір, зойкилюдей, «жалісну веселість скрипки» прорізує пісня, яку співають своїм старечим«заржавілим» голосом Іван та Михайло. Пісня про молодії літа, які вже неповернуться, ще більше нагнітає сумний настрій, нагадує про швидку розлуку.Нещасних, що покидають свій край, письменник порівнює з жовтим осіннім листям,що розвівається вітром по голій замерзлій землі. Сумний зміст пісні посилюєтьсяжестами: «Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко,аж сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися досебе і тулили чоло до чола і сумували. Ловилися за шию, цілувалися, биликулаками в груди і в стіл» [22, 75]. Особливохвилюючою є остання сцена, коли Іван, покидаючи хату, пускається з жінкою утанок.
Трагічні переживання Дідуха підсилює лірично забарвленийпейзаж. Природу, як і своїх героїв, автор малює стисло, лаконічно, вмілодобираючи потрібні художні засоби. Вдавшись до персоніфікації, авторрозповідає, як разом з Іваном ридає його хата, осінній лист «дрожить подертимиберегами, як перед смертю», «надбіг плач, як вітер, що з — поміж острих мечівповіяв та всі голови мужиків на груди похилив».
«Камінний хрест» був передрукований у газеті «Канадійськийфермер» (1903), потім у календарях. Особливо схвилював твір емігрантів.Мирослав Ірчан розповів у нарисі «Камінний хрест», як у бідній родині українців— переселенців у канадських степах він став читати Стефаннкове оповідання — іхата сповнилася гірким плачем.
На зламі віку класове розшарування в галицькому селівідбувалося дуже швидко: зростали окремі куркульсько — лихварські господарства,вбираючи в себе майно і землі сотень бідняків, які зубожіли, ставали на порігпролетаризації. Останнім важко було знайти якусь роботу в своєму краї, бо промисловістьне розвивалася, а в господарствах багатіїв більше ставало машин. Та вже не булозмоги й шукати щастя в Америці, бо поїздка туди вимагала значних витрат. Дотого ж вісті із-за океану від емігрантів були невтішні. Сотні й тисячі сімейшукали хоч якоїсь роботи на ланах у пана, попа або шинкаря.
І Стефаник глибоко показав складні переживання бідняків,зумовлені соціальними та іншими причинами. При цьому він уникав зайвоїописовості, як у драмі, змушував своїх персонажів саморозкриватися. Томуважливого значення набували діалоги та монологи.
Прочитавши новелу Василя Стефаника „Каміннийхрест“, О. Кобилянська писала йому: „Страшно сильно пишете Ви. Так,якби — сьти витесували потужною рукою пам'ятник свого народу… Гірка,пориваюча, закривавлена поезія Ваша, котру не можна забути...“ [21, 56].
I справді, ця новела заворожує правдивим зображеннямлюдської злиденної долі. Таке відчуття, що ти знаходишся поруч з обездоленимигероями твору, переймаєшся ïхнiми стражданнями i болем. Здається, цевідчувається невипадково, бо цією новелою Василь Стефаник передав свої власністраждання від картин страшної правди.
Новела „Камінний хрест“ i стала тими»сльозами та кривавим криком" народу, які Василь Стефаник передавчерез монолітний образ Івана Дiдуха. У літературу ж вона увійшла вражаючимдокументом трагiчноï для українського народу дiйсностi кінця ХIХ — початкуХХ століття. В образ Дiдуха Василь Стефаник саме i вклав усі ті почуття, що недавали новелісту жити, гнітили його вразливе серце i примушували братись заперо. В образі Івана розкривається письменницький задум — показ трагедiïселян — емiгрантiв у пошуках кращої долі за океаном.
Василь Стефаник надзвичайно переконливо переплітає трагедіюІвана Дiдуха з трагедією всього краю, який несе камінний хрест нестатків iвідчаю. Поступово стає зрозуміло, у чому найголовніша сила образу Івана: вньому втілений образ цілого народу, який прагне власним трудом заробити собі iсвоїй родині добробут.
Чому ж тоді так багато болю i трагедiï в рядках новели«Камінний хрест»? Тому, що це був тільки пошук порятунку, пiдсвiдомiсподівання на краще життя. Знедолені емігранти знали, що вороття до минулоговже не буде, i з цiєï хвилини рідна земля перетворилася на мачуху, бо небули ïï працьовиті сини господарями на нiй. Вражає ще однаособливість задуму автора — показ взаємозречення. За соціальних обставин рідназемля не була годувальницею своїм дітям, i вони покидають ïï.
Новела кличе до роздумів. Знову емігранти сьогодніпокидають Україну, тікаючи від безробіття, безглуздя, якого, на жаль, ще й досідосхочу в новій державі, хоч i стала вона на шлях незалежності. Знову — людськітрагедiï, розлуки, зневіра. Але разом з головним персонажем новели миусвідомлюємо: чужа земля — «далека могила». Треба, долаючи труднощі,творити щастя на своїй прабатьківський землі.
2.2 Образи-символиу новелі «Камінний хрест»
На межі ХІХ – ХХ ст. в європейській літературіутверджується новий стиль – експресіонізм. В українську літературу цей стильприніс Василь Стефаник. Експресіоністи виробляють новий тип психологізму, вонинамагаються не атомізувати, розщеплювати психіку людини, а знаходити спільнуоснову у людині, тварині, рослині, – у всій природі. Звідси увага до простиххарактерів.
З великим інтересом експресіоністи художньо досліджувалисенс страждання і смерті людини. Експресіоністів захоплювала ідея про екологію– всезагальний взаємозв’язок усього сущого у світі. Творці цього стилювідродили давню істину, що «неможна навіть зірвати квітку, щоб при цьому нестривожити зорі» [18, 248], що весь космос є нерозривною цілістю.
Саме про це йдеться у новелі Василя Стефаника «Каміннийхрест». Так само, як кинутий у ставок камінь тривожить усе середовище, так Іванз конем і возом при праці «лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ятІванових» [22, 66], зрушуючи довкілля, бо «придорожнє зілля і бадиллягойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди» [22,66]. Важливо ще й те, що колеса, кінські копита і п’яти Івана творять єдністьсвоїм експресивним рухом, залишаючи сліди. А цей злитий єдністю рух, викликавширух оточення, сполучається з ним у цілість, бо, ввійшовши в гармонію з ходомкопит, коліс та ніг, зілля скидає на них росу.
Єдність із землею і космосом викликанадинамічно-експресивною, але й дуже важкою працею Івана Дідуха. Не випадковойого тінь на горбі у проміннях призахідного сонця виглядає, як тінь велетня.Саме Іванова експресія, що є його працею, спонукає горб до праці «Ото-с ні,небоже, зібгав у дугу! Але доки мі ноги носе, то мус родити хліб!» [22, 69], зрушує, тривожитьземлю, бо його тінь просувається далеко по нивах і заслоняє їм сонце. Іван –велетень, бо оживляє, орухомлює, скеровує все довкола і об’єднує його в одну нерозривну цілість, тобто точно виконує головнупокладену Богом на людину місію співтворця Всесвіту.
Знеможена працею, пригнута до землі «як би два залізнікраки стягали тулуб до ніг» [22, 68]постать Івана не вирізняється фізичною силою чи красою, навпаки, вона потворна.Проте письменник у негарному розкриває гарне – красу експресивного руху життявсього світу. Іван при праці також зображений засобом з арсеналу потворного:він уподібнений до коня, якого звичайно б’ють, аби тойтягнув віз угору. Отож й «Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, такавелика жила напухала йому на чолі» [22, 66]. Кінь же своїм виглядом при роботі розкриває причину, чому Дідухмусить так тяжко працювати на хліб щоденний: «Згори кінь виглядав, як би Іванйого повісив на шильнику за якусь велику провину» [22, 66]. Це – виразний натяк на первородний гріх перших людей. Пригадаймосказане Творцем Адамові при вигнанні того з раю: «Проклята земля через тебе. Втяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. Терня будяки буде вонатобі родити… В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, щоз неї тебе взято» (Кн. Буття, -3:17-19). Будяк, який вп’явсяв Іванову ногу, є виразом прокляття землі через людський переступ. Отож,потворне, як бачимо, виконує у новелі кілька функцій:
1) допомагає повно виявити об'єднаний у цілість колоритсправжнього життя (де переплетене і гарне, і бридке);
2) натякає на причину людських страждань на землі;
3) глибше розкриває красу людського існування, яка можездійснюватися тільки в єдності з усім довколишнім світом.
Тут зростається естетично відворотне з вітальним і духовнопрекрасним. Бо лише відчуття єдності з космосом, рідною землею та близькимилюдьми (родиною) наповнювало змістом Іванове життя, давало йому радість іщастя. Він полюбив свою тяжку працю і свій горб, з якого зробив родюче поле.Виїзд на чужину розірвав у його душі цей зв’язок здовколишнім світом. Іванові здається, що він «каменіє». У Василя Стефаникаобраз каменя часто означає змертвіння душі. Значить, і Дідух втрачає своєдуховне життя, тому «одна сльоза котиться по лиці, як перла по скалі»[22, 75]. Перлини завжди білі, а все «біле»чи «срібне» виражає у творчості Василя Стефаника чистоту душі. Перлина, щокотиться по скелі, – це символ того духовного життя Івана, яке тепер котитьсяпо мертвому камені. Очевидно, йдеться про загибель тій духовності, котра зв’язувала героя з рідною землею.
Дідух і його родина відчувають майбутню кризу-мукубезуспішної боротьби всіх емігрантів за збереження своєї духовної ідентичності.Це передчуття викликає страшний біль. Автор матеріалізує його у такому образі:«Ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася» [22, 75]. Тут хата Дідухів втрачає властивостіреального об’єкта і перетворюється на знак суб’єктивногодушевного стану родини. Дослідники експресіонізму називають такий прийом «дереалізацією»,себто нищенням зовнішнього вигляду реальних речей з метою перетворити їх назнаряддя зматеріалізування внутрішнього світу, невидимого й неприступного длянас, аби винести його сутність на поверхню видимого.
Василь Стефаник увійшов в історію не лише української, а йсвітової літератури як автор правдивих соціально – психологічних новел з життягалицького селянства. «Мабуть, ніхто до Стефаника не показав селянську душухлібороба у такому повному освітленні, — захоплено писав Михайло Мочулевський,— ніхто не змалював так, як він, переживань цієї душі: відчай, резиґнація, плачі сміх, сум і сподівання. Стефаник відкрив нам джерело ніжних порухівселянської душі» [12, 68].
Іван Дідух — селянин, що своєю працею досяг середніхстатків. Портрет свого персонажа Василь Стефаник подає у зіставленні з конем,щоб підкреслити виснажливу працю селянина. Це зіставлення набуває символічногозначення: в умовах капіталізму людина доведена до стану робочої худоби. Післядесятирічного перебування у війську Іван повернувся додому. Батьків не застав.Вони померли, залишивши у спадок хатину і горб «щонайвищий і щонайгірший надусе сільське поле» [22, 68]. На нього витратив Дідух молодечу силу, на ньомускалічився і постарів. А тепер, на старість літ, господарство, налагодженетакою каторжною працею і неймовірними зусиллями, Дідух змушений залишити. Вінзалишає на полі, рясно политому його потом, пам’ятник пособі i своїй дружині. Йому ніби легше від того: не зникне безслідно, нерозвіється, як лист по полю. Пам’ять про нього залишитьсяна рiднiй землі. Так камінний хрест переростає в образ-символ, що уособлюєважку долю народу — трудівника. Він з вражаючою силою символізує пам’ятниктисячам українських селян, які так i не повернулись додому, засуваючи чужіземлі своїми кістьми.
Шість розділів новели містять у собі цілий комплексскладних почуттів героя, формуючи найголовніше — трагізм розставання з рідноюземлею. Пройнятий страшною тугою, Іван Дідух почував себе як камінь, викинутийхвилею на берег. Та й весь він неначе закам’янів. Причину своєї туги Іванпояснює людям сам: це любов до рідної землі і вимушена розлука з нею.Намагаючись розвіяти сумний настрій Івана, сусіди розраджують: «То вже, Іване,пропало. За цим краєм не варт собі тускдо серця брати! Ой, здолали нас, так нас ймили в руки, що з тих рук ніхто насне годен вірвати, хіба лиш тікати...» [22, 71].У цих словах розради страшнаправда селянського життя і еміграції. Особливої надії на краще життя за океаному селян немає. Недаром Дідух прощається з дружиною перед людьми, як на смерть,і ставить хрест, ніби заживо ховаючи себе. «Хотів — єм кілька памнєтки по собілишити,» [22, 73] — несміливо признається він краянам. Йому стало легше: і відтого, що виповів людям свою сердечну таємницю, і від обіцянки односельчандоглядати той хрест. Не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю,пам'ять при нього в людей. І це найважливіше.
Іван Дідух емігрує, піддавшись вимогам дружини і синів. Вінне тішить себе ніякими ілюзіями, бо переконаний, що Канада — це могила длянього і дружини: «Куди цему, ґазди, йти нечі? Аді, видши, де твоя дорога та йтвоя Канада? Отам! І показав їй через вікно могилу» [22, 72].
Життєва доля Дідуха — трагічна. Всі його зусилля змінитижиття, покращити його закінчуються безрезультатно. Спів Івана і старогоМихайла, в якому слова йшли, «як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить позамерзлій землі, а воно… дрожить подертими берегами, як перед смертю» [22,75], підсилює тему народної драми, нездійсненних поривів і стремлінь, марновтрачених сил молодості. І цей сумний спів старими мозолистими голосами стаєалегоричним виразом народного горя і страждань.
Новела «Камінний хрест» багата на символічні деталі йобрази. Це стосується насамперед камінного хреста, що символізує нестерпні мукиі терпіння не тільки Івана Дідуха, а й всього народу, який хилиться підкам’яною вагою гніту.
Що ж символізує собою камінь? Слово це незчисленнукількість разів вживається на сторінках новели («Стояв перед гостями, тримавпорцію горівки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен бувзаговорити» [22, 69], «То як часом якась долішня хвиля викарабутить великийкамінь із води і покладе його на беріг, то той камінь стоїть на березі тяжкий ібездушний. Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу і малює по нім маленькіфосфоричні звізди. Блимає той камінь мертвими блискатами…» [22, 69], «Отак Івандивився на людей, як той камінь на воду» [22, 69]), звучить воно і в назвітвору. Спробуємо розгадати таємницю образу «камінного хреста». Камінь єсимволом буття, означає міцність і гармонійне примирення з самим собою. Він єодним із першоелементів світу (поряд із землею, водою, вогнем, повітрям).Камінь символізує вічність. За народними віруваннями, каміння може народжуватилюдей, а люди перетворюються на каміння [29, 218].
Хрест називають знаком знаків. Він є охоронним символоммайже у всіх культурах світу. Хрест в алхімії є символом чотирьох елементів:повітря, землі, вогню і води. Однак найперше хрест – це символ Христа, Йогорозп’яття, а відтак Християнської віри і Церкви. Хрест являє собою образ людиниз розпростертими руками. Це прямий образ Страстей Христових. Це хрестРозп’яття, хрест Життя, хрест Страждання. Хрест це – символ вічного життя [29,16 – 17].
Викинутий на берег камінь, Канада — могила, камінний хрест виступаютьсимволами трагізму українського селянина — емігранта.
Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який всежиття гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона неспроможна його прогодувати.
Всі епізоди новели підпорядковані головному завданню —розкриттю теми народної недолі, людського горя і водночас сподівань трудівниківна краще майбутнє.
Василь Стефаник писав, що його творчість була важкою ношеюяк для її творця, так і для читачів: «Я робив, що міг. І все, що я писав, менеболіло» [21, 163]. Тодішня соціальна дійсність не давала змоги для радостінародної. Слово селянина, пропущене через серце і душу письменника, ставалозболеним, як і його бідняцька доля. Саме тому так глибоко западало в душі людейСтефаникове слово, пробуджувало в них добро й гуманність, співчуття долюдського горя і чесність, справедливість і любов до України та її народу — цете, що і сьогодні хвилює мільйони.
ВИСНОВКИ
Найвизначнішим майстром короткої реалістичної експресіоністичноїновели в українській літературі кінця XIX — початку XX ст. був Василь Стефаник.Письменник створив вражаючу за силою впливу на читачів картину з життясільської бідноти та наймитів, розкривши складні душевні переживання людини. ВасильСтефаник був великим письменником, жив долею України, чесно і послідовнопрацював для неї.
Василь Стефаник переймався трагічною долею своїх земляків,їхніми думами й болями. Непосильні податки, безземелля, кривди з боку властейкаменем лягали на плечі й душу народу. Той камінь митець намагався підважитисвоїм плечем, щоб хоч трохи полегшити ношу своєму людові Наскрізною темоютворчості Стефаника було важке життя західноукраїнської сільської бідноти.Письменник найперше взявся відображати болісний процес «розселення» уселі і породжені ним душевні трагедії.
Новела «Камінний хрест» цілком присвячена теміеміграції. У ній письменник розкрив ті причини, що гнали бідняків у чужіневідомі краї.
Влучно і точно Василю Стефанику вдалося передати внутрішнійбіль героя тільки тому, що він був нерозривно пов'язаний зі своїм народом,писав картини з життя, переймався цими проблемами з великим переживанням заподальшу долю кожного селянина. Іван Дідух залишив на полі, рясно политому йогопотом, пам’ятник по собі й своїй дружині. Це підтримує віру селянина в те, щовін не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю, пам'ять про ньогозалишиться на рідній землі.
Новела «Камінний хрест» багата на символічні деталі йобрази. Це стосується насамперед камінного хреста, що символізує нестерпні мукиі терпіння не тільки Івана Дідуха, а й всього народу, який хилиться підкам'яною вагою гніту, але не падає. І не впаде. Витримає, як витримав Дідух,самотужки висадивши хрест на горб.
Символічність новели (викинутий на берег камінь, могила —Канада, камінний хрест) ліризує її, наповнює внутрішньою силою, що дихаєлюдяністю і любов'ю. Камінний хрест – це символ, що уособлює важку долю людини,а відтак і народу. Він – пам’ятник тисячам українців, які так і не повернулисядодому, так і не здобули омріяного щастя – долі в чужих краях. Чималоукраїнських емігрантів занедужало, загинуло в дорозі, чимало їх, знесиленихфізично і пригнічених морально, так і не знайшли притулку на чужині.
Зневірені українці й нині покидають рідну землю, тікаючивід безробіття й нужді, прагнучи само реалізуватися хоча б в чужих краях і житив достатку.
Образ Івана Дідуха – це образ цілого народу, якийнамагається власними руками заробити на хліб і до хліба собі, своїй родину,заквітчати врожаями рідну землю. Трагедія Івана Дідуха – це трагедія всьогокраю, що несе камінний хрест нестатків і відчаю.
Новела зразу ж одержала високу оцінку з боку критики,«… читав я Вашого „Камінного хреста",— писав Б. Грінченко.— Прочитав я цевсе і поздоровив українську літературу з новим талантом, а Галичину з новимбелетристом, що, певне, стане поруч із найкращими галицькими белетристами —Федьковичем та Франком» [19, 54].
Новела «Камінний хрест» зворушила І. Франка, Лесю Українку,О. Кобилянську. Серед творів Василя Стефаника, надрукованих у 1899 році, І.Франко назвав «Камінний хрест» найкращою новелою, а самого письменника – митцем«із вродженим талантом», який «досконало володіє формою, має гідний подиву смаку використанні художніх засобів». Леся Українка підкреслювала, що «Каміннийхрест» — новела, яка «вражає і бере за душу» [19, 72].
СПИСОКВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Букса І. Творчість та словник малозрозумілих слів Василя Стефаника.Монографія. – К.: Смолоскип, 1996. – 134 с.
2. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник. – К.,2001. – 278 с.
3. Гнідан О. Василь Стефаник: Життя і творчість. К.,1991. – 222 с.
4. Гоян Я. Дорога: літературний портрет Василя Стефаника. – К.: Веселка,2003. – 70 с.
5. Грицюта М. Василь Стефаник // Історія української літератури: У 2 — хт. – Т.1. – К., 1987.
6. Грицюта М. Художній світ Василя Стефаника. – К.: Наукова думка, 1982. –200 с.
7. Донцов Д. Поет твердої душі // Літературно – науковий вісник. – 1927. — № 4 – 5.
8. Єфремов С. Стефаник і його школа. // Історія українського письменства.–К., 1995.
9. «Камінна душа» Г. Хотькевича: проблематика, система образів, символи //Вісник Черкаського університету. – Випуск 58. – Черкаси, 2004.
10.Кодак М. Психологізм іпоетика творчості Василя Стефаника // Українська мова і літератра в школі. –К.: Дніпро, 1980. № 9
11.Костащук В. Володар дум селянських: Друге, доп.вид. – Ужгород: Карпати, 1968.
12.Кучинський М. Стильові особливості новелВ.Стефаника // Дивослово. –1995. – № 5– 6.
13.Лепкий Б. Василь Стефаник: Літературний нарис. — Львів, 1903. – 123 с.
14.Лесин В. Василь Стефаник. Життя і творчість. –К.: Дніпро, 1981. – 150 с.
15.Лесин В. Василь Стефаник – майстер новели. –К.: Дніпро, 1970. – 94 с.
16.Лесин В.Василь Стефаник: Нарис життя ітворчості. – К.: Дніпро. 1981.
17.Музичка М. Штрихи до біографії В.Стефаника //Дивослово. – 1995. – №5– 6.
18.Пахаренко В. Українська поетика. – Черкаси,2002. – 320 с.
19.Погребенник Ф. Сторінки життя і творчостіВасиля Стефаника. – К.: Дніпро, 1980. – 350 с.
20.Погребенник Ф. У консуляті. До 120-річчя з днянародження Василя Стефаника // Сучасність, 1991. — № 5.
21.Співець знедоленого селянства: Відзначеннясторіччя з дня народження Василя Стефаника. – К.: Дніпро, 1974. – 348 с.
22.Стефаник В. Твори. – К.: Дніпро, 1964. – 358 с.
23.Стефаник В. Життя і творчість у документах,фотографіях, ілюстраціях: Альбом (автор – упорядник Ф. П. Погребенник). – К.:Дніпро, 1987. – 68с.
24.Українська література: Посібник длястаршокласників і абітурієнтів / за ред… М. К. Наєнка. – К.: Либідь, 1996. –456
25.Фащенко В. Герой і слово:Проблеми, характери і поетика радянської прози 80-х років. К., 1986. – 412 с.
26.Хропко П. Українська література: Підручник для10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій, коледжів. – К.: Освіта, 2002. – 487 с.
27.Хрущ О., Слоньовська О.Психологізм як засіб характероутворення // Василь Стефаник – художник слова. Івано – Франківськ, 1996. – 253 с.
28.Черненко О. Експресіоністична творчість ВасиляСтефаника. — Мюнхен, 1989 – 392 с.
29.Энциклопедиясимволов. – М.: Издательство АСТ; Харьков:Торсинг, 2003. – 591с.