Маркізде Брадомін
Першза все варто сказати кілька слів про автора, щоб зрозуміти, як його життявплинуло на творчість, хто з письменників мав на нього вплив і що посприяло написанню«Сонат» зокрема.
РамонМарія дель Вальє–Інклан народився 28 жовтня 1866 року у місті Вільянуева деАроса, що в Понтеведрі. Він вважається ключовим автором XX століття іспанськоїлітератури.
Батькописьменника ліберальний письменник Рамон дель Вальє – Бермудез і мати Долоресде ла Пенья – і – Монтенегро походили з родів ідальго, що володіли високимититулами. Письменника охрестили ім’ям Рамон Хосе Сімон Вальє і Пенья, але вінвзяв творчий псевдонім від предка по батьківській лінії Франсіско дель Вальє–Інклана.
Здитинства у його розпорядженні була велика батьківська бібліотека. До 1885 рокунавчався у Інституті Понтеведри. В цей час величезний вплив мав на нього йогодруг, журналіст Хесус Муруайс, будучи визначальним у формуванні Вальє–Інкланаяк письменника.
Звересня 1885 року за порадою батька почав вивчати право в університеті Сантьягоде Компостела з середньою успішністю, адже Рамон частіше з’являвся в кафе, ніжв аудиторіях. В ці роки розпочалася дружба письменника з тими, хто пізніше ставвизначними фігурами галісійської культури і політики. В цей час публікується в газетах«Café con gotas» та в барселонській «La Ilustración Ibérica». Разом з братом Карлосом беруть активну участь ужурналістському житті міста.
У1890 році зі смертю батька покидає навчання праву і повертається у Понтеведру.
Протягом1890–1893 рр. подорожує спочатку до Мадриду, потім до Мексики і Куби і в 1893році повертається в Іспанію і зупиняється в Понтеведрі. Протягом перебуваннятам, що тривало до 1896 року видає свою першу книгу на любовну тему «Femeninas»(1894).
В1896 році знову оселяється в Мадриді. Там відвідує багато вечірок, дезнайомиться з великою кількістю визначних постатей епохи, такими як РікардоГомес, Піо і Рікардо Бароха, Асорін, Бенавенте та іншими.
У1900 році бере участь у конкурсі оповідань, організованому газетою «El liberal».Хоча Вальє не перемагає, але його оповідання «Sátanas» помічає ХуанВалера.
ПротягомПершої Світової Війни був запрошений французькою владою відвідати воєннийфронт. У Парижі зав’язав стосунки з іспанськими авторами, такими як ПедроСалінас, Мануель Сігес Апарісіо і Корпус Барка.
У1916 році отримав наукове звання на кафедрі естетики мистецтв у школі СанФернандо. Цього самого року публікує «Чудову лампу», медитацію про літературніфакти, на яку дуже вплинув окультизм журналіста, письменника і теософа МаріоРоса де Луна і засновниці «Теософічної общини» Хелени Бравацької.
У1921 знову подорожує до Мексики, за персональним запрошенням самого президентаРеспубліки, Альваро Обрегона. У 1925 році осідає у Мадриді. Приймає участь уроботі експериментального театру «Чорний дрізд».
З1924 року Вальє – Інклан демонструє свою незгоду з диктатурою Прімо де Рівери. У1929 потрапляє до в’язниці Модело де Мадрид, через відмову заплатити податок.
Востанній період життя письменник показує явну симпатію до комунізму. За йогоініціативи, у 1933 році проходить зібрання Першого Конгресу Асоціаціїписьменників і митців – революціонерів у Мадриді.
Вберезні 1935 року переїхав до Сантьяго де Компостели, там потрапив до лікарні,в якій помер від раку 5 січня 1936 року.
Сонатипублікуються в книжках у 1902 році – «Осіння соната», 1903 – «Літня соната»,1904 – «Весняна соната» і 1905 – «Зимова соната». Ці розповіді являють собоювигадані автором спогади Маркіза де Брадоміна і становлять найвизначнішийприклад модерністичної прози в іспанській літературі. В «Сонатах» автор виявляєчуттєву ностальгію, яка є типовою для учнів батька модернізму, Рубена Даріо.Модернізм – це сукупність художніх тенденцій, що затвердилися у другій половині19 століття у вигляді нових форм творчості, де перевагу мало не такнаслідування духу природи і традиції, як вільний погляд майстра, здатногозмінювати світ на свій смак, за своїми враженнями.
За свого часу, «Сонати» досягли небаченого успіху і принесли їхавтору неабияку славу. Поміж усіх творів Вальє–Інклана, «Сонати» найбільшеперевидавалися. Критики в один голос визначили неперевершену красу прози твору.Окрім неї, автор має ще багато заслуг. Однією з них стало створення атмосферикожної пори року. І також, безсумнівно, нею стало створення ще одногопредставника галереї Дон Хуанів, Маркіза де Брадоміна. Переходячи дохарактеристики Маркіза де Брадоміна, варто почати з опису його автором упередмові до твору: «Це був дивовижний Дон Хуан. Мабуть, найдивовижніший зусіх! Католик, огидний і сентиментальний.» Отже, вже з перших слів розуміємо,що перед нами не звичний для літератури красень – спокусник, що даний персонажповодиться певним оригінальним чином.
Наявнедуже чітке роздвоєння між Брадоміном головним героєм, пристрасним шанувальникомтілесних насолод, і Брадоміном оповідачем, який з ностальгією споглядає давноминулі події. В його словах читається туга за минулим. Автор піддається підвплив емоцій.
Проте,в інших ситуаціях маркіз поводиться більш відсторонено. Він навіть можесміятися зі своєї старості і слабкості. Критик Віланова вказує, що вибіравтобіографічної форми дає хорошу можливість переглянути свої гріхи, і це можебути основною метою «Сонат». Спогади є фрагментарними і не поступовими. Багатощо залишається в тіні, деякі речі легко і нізвідки виникають, так як його любовдо загадкової Лілі, через яку Брадомін їде до Мексики.
Головнийгерой є неймовірним, у його поведінці немає логічності, що притаманна людині;він з’являється як «позолочена, гарно вдягнена лялька, добре вихований, здотиком Відродження і музикою (часом можемо чути її в повітрі) менуету» [3:632].Але як літературний персонаж він нас задовольняє.
Окрімпостійної присутності маркіза, єдності сонатам надає і той факт, що деякі персонажіпереходять з одного твору в інший, вони вже є знайомі читачу з минулого. Минулеоб’єднує все у творі, теперішнє не точне і швидкоплинне, а майбутнє навіть незгадується.
Галантністьі еротизм займають чільне місце у «Сонатах». Брадомін – це нове втілення міфупро Дон Хуана, адже він володіє всіма його якостями, які є такими дорогими длямодерністів і декадентів. Сам себе Брадомін називає сентиментальним, протедеякі автори так не вважають. Наприклад, у «Підручнику іспанської літератури»сказано: «Ми не віримо, що він був сентиментальним, так як він сам себехарактеризує. Все якраз навпаки. Нам він здається цинічним, егоїстом інеспроможним співчувати завойованим ним жінкам. Вони є лише способом ще разпідтвердити його еротизм» [3:632]. Хороший приклад цих слів ми бачимо в«Осінній сонаті». Конча не вселяє йому ніякого милосердя чи любові, а лишевикликає бажання.
Вжінках Брадоміна приваблює лише те, що можна відчути: «секс, риторика ізабуття. Перш за все забуття. Складається таке враження, ніби він поспішаєвідправити жінок, яких кохає у музей своїх спогадів» [3:633]. До кохання маркізвідноситься скептично, він обожнює жінок, але не вірить їм.
Йогопригоди завжди мають дотик розпусти. Його спокушає гріх. Для того, щобпереконатися у цьому варто лише глянути на список його «коханих»: незайманадівчина, що готується стати черницею, жорстока креолка, помираюча відтуберкульозу і, врешті – решт, власна донька. Маркіз вихваляється тим, щовчинив всі види гріхів, хоча скаржиться, що «тільки троянди Венери виросли вйого душі». Йому б хотілося спробувати кохання з юнаками, але, на жаль, вжепізно.
Часом,наш герой задовольняється показуючи себе переможеним якимись містичнимиподіями. Він навіть порівнює себе з Святим Хуаном де ла Круз [3:633]. З усіхдекадентських якостей, які множаться у творі, безсумнівно найбільш визначною єпостійна взаємодія, що виникає з непоясненних насолод, кохання і смерті. «ДляБрадоміна запах ладану чи воску у приміщенні, де знаходиться покійний, запахпохоронних квітів, що починають в’янути, навіть сам звук церковних дзвонів виступаютьафродизіаками» [3:637].
Такимє середовище, поряд з покійним Гаетані, де народжується кохання Брадоміна доМарії Росаріо. З усіх рис Кончі безперечно найбільше його спокушає її трупнаблідість, вихудале обличчя, коротше кажучи, це тінь смерті. Дівчина помирає, втой час як вони з маркізом пристрасно цілуються: «її холодні і бліді вуставикрутила жорстока гримаса». Далі слідує сцена, що абсолютно непідпорядковується здоровому глузду. Поки тіло його коханої ще не встиглоохолонути, Брадомін лягає в ліжко з її племінницею Ісабель. Сам маркіз навітьвідчуває великий переляк від такої своєї сміливості.
Навітьв «Літній сонаті», де все, як здавалося, служить життю і повноті людськогоіснування, наявні випадкові натяки на смерть. Вражаючою є сцена, в якій чорнийморяк гине у пащі акул перед задоволеним поглядом жорстокої креолки, яка саме вцей момент здається маркізу найбільш чуттєвою і прекрасною.
У«Зимовій сонаті» криваві події карлістської війни ставлять смерть на першийплан.
СантосСільва спостерігає, що на протязі чотирьох новел повторюються моменти,пов’язані з темою еротизму. Брадомін заявляє, що він духовний син Казанови, чиї«Спогади» є його улюбленою книгою. Також він визнає вчення римського письменникаОвідія, який в «Ars Amandi» навчив маркіза не однієї любовної стратегії. Також знаходимобагато символічних натяків на міф про Ероса.
Темарелігії також з’являється неодноразово у творі. Як вказує Лавауд, вона складаєчастину сімейної традиції головних героїв. Насправді, для них релігія – це лише«хороший тон». Брадомін теж бере участь у цій сфері життя. Проте для ньогоцікавими лише є помпезні обряди, загадковість літургії, лише естетична сторона.
Разомз тим маркіз одразу постає перед читачем, оточений ореолом диявола. Вінпостійно говорить про нечистого, йому подобається знаходити щось схоже, абонавіть ідентифікувати себе з дияволом. Так, у «Весняній сонаті» в очах МаріїРосаріо Брадомін перетворюється у самого Сатану. Конча знаходиться при смерті втой час, коли маркіз відчуває задоволення від залякування дівчини нечестивимисловами. Помираюча відчуває паніку: «Ти лякаєш мене, коли говориш ці нечестивіслова… Так, лякаєш, тому що це не ти говориш… Це Сатана… Навіть твій голосздається іншим… Це Сатана!» («Осіння соната»). Лавауд зазначає, що ця тематикамає тенденцію до зростання протягом усіх чотирьох «Сонат».
Увесьчас у творі змішується святе із мирським, містицизм з чуттєвістю. Як зазначаєЛітвак, герої знаходять «інстинктивну еротичну двозначність у святих місцях».Так, для прикладу, у монастирі монахинь – августинок, у якому герої ховаються,вдаючи з себе одружених, Брадомін і Нінья Чоле проводять свою «першу шлюбнуніч».
Проте,окрім сюжету, повного неймовірних любовних пригод, «Сонати» є справжнімвитвором мистецтва. Це стосується багатої мови. Вона є повною чудових описів,які вражають своєю чуттєвістю і красою. Передусім, це помітно у «Веснянійсонаті», де Марія Росаріо порівнюється з твором мистецтва: «Марія Росаріоплакала в тишині, і світилася красою і чистотою, ніби Мадонна… Тоді менізгадалися старовинні картини, бачені мною велику кількість разів у давньомумонастирі в Умбрії, прерафаелівські картини, які намалював у своїй усамітненійкелії невідомий монах, закоханий у безхитрісні дива, з яких постає легенда прокоролеву Туринхії.»
Далізвернемося до характеристики Маркіза літературознавцями. Зокрема О. Пронкевичемі Х. Ортегою і Гасетом. Пронкевич називає його «фемінізованим» Дон Хуаном[1:144]. Передусім автор розглядає «Літню сонату», оскільки за його словами вній найпослідовніше і досить проблемно представлено чоловіка – переможця,чоловіка – завойовника. Тут начебто маємо справу з Дон Хуаном, який перебуває,принаймні зовні, в найвищій фазі свого егоїзму.
«Місцеподій «Літньої сонати» Мексика, колишня колонія Іспанії. Новий континентзмальований майже як екзотичний локус із руїнами давніх цивілізацій і дикоюприродою де існують лише бандити, нерозвинені індіанці і створені для коханняжінки, яких білі авантюристи беруть у полон. Маркіз де Брадомін прибуває туди зметою забути своє нещасливе кохання і, на перший погляд, поводиться там яксправжній колонізатор, якому далекий край мусить підкорятися, як слухнянажінка, на тій підставі, що він білий представник розвиненішої цивілізації. Усвоїй історії про стосунки з Нінья Чоле Брадомін – наратор проводить паралельміж власними любовними пригодами і завоюваннями Америки. Вона – ацтекськапринцеса, яку він бере силою, а маркіз де Брадомін – один із конкістадорів, якіраніше на кілька століть прибули до Нового Світу, аби приєднати його доІспанської корони. Час від часу йому подобається пригадувати свою іспанськістьі називатися лицарем. Він уявляє себе шукачем пригод з Естремадури, якийпідпалює свої кораблі.
Протене можна не помітити, що лицарсько–конкістадорська риторика не завждипідтверджується вчинками персонажа. Взагалі поведінку маркіза де Брадоміна з«Літньої сонати» важко назвати прикладом лицарства або героїзму, адже він небездоганний взірець такої риси традиційного чоловічого комплексу чеснот, якхоробрість. В епізоді з індіанцем, який кидається на нього з ножем, маркіз деБрадомін відверто називає себе боягузом. Під час бійки він захищає себе якосьхаотично, а потім взагалі непритомніє, що, очевидно, й рятує йому життя. У сценіз іншим персонажем Хуаном Гусманом маркіз де Брадомін справді виявляєхоробрість, але головну бійку з основним його суперником Дієго Бермудесом вінпросто проспав, а Нінья Чоле сама повернулася до маркіза. В одному з коментаріввін зізнається ще в одній антигероїчній рисі – слабкодухості, яка більше пасуєромантично налаштованій дівчині, ніж Дон Хуану. Він критикує себе заслабкодухість, на яку прирік себе своїм розніженим життям і яка протягом усьогожиття чинить йому прикрість. Далі він себе порівнює зі святим, який впав з алтаряй ходить по землі з розбитою головою.» [1:145]
ТакожО. Пронкевич вказує на занадто велику чуттєвість маркіза. Це автор пов’язує зтим, що вихований він був жінками і тому насолода стала смислом його життя.Його мета – не завоювання земель чи розбудова держави, а відкриття все нових інових плотських радощів. Якщо маркіза де Брадоміна і можна назвати лицарем, толише лицарем чуттєвості. Ще на початку твору фантазує, якого успіху міг бидосягти, якби був жінкою.
Відомийіспанський діяч культури Хосе Ортега і Гассет пише у своїй статті «Літня сонатаРамона дель Вальє–Інклана», що тілесне кохання і ненависть нерозлучно злиті угероях твору. В творі є сторінки, що напевне коштували автору тижнів праці надсловом і його розташуванням, тижнів нескінченних перестановок і змін. Він, безсумніву, багато попрацював, щоб навчитися правильно розташовувати слова, щобприкметники набрали особливої сили і пружності.
Протестаття Ортеги і Гассета в більшості присвячена автору «Сонати» і його творчомуталанту, тому повернемося до теми курсової, до образу маркіза де Брадоміна.
«Веснянасоната» показує нам початок любовних авантюр маркіза, тут він зустрічає своєєдине справжнє кохання, як сам Брадомін зізнається. Це Марія Росаріо, дівчина,що готується стати черницею. Ця дівчина справді чиста душею, навіть не можедопустити думки про земне кохання до чоловіка. Маркіз бачить в ній справжньогоянгола. Проте, на мою думку, його поведінка не змогла б причарувати жоднудівчину. Спочатку наш Дон Хуан кидається на нещасну, вбиту горем після смертібатька Марію Росаріо із зізнаннями в обожнюванні, згодом починає їїпереслідувати і до того всього застрибує до неї у спальню через вікно, через щодівчина втрачає свідомість. А потім безсоромно поводить себе з її матір’ю,вдаючи, ніби нічого не сталося.
Водночасз цим, маркіз де Брадомін називає своїм духовним наставником Казанову. У своїйрозмові з дівчиною він говорить, що теж мав одну дуже добру подругу черницю іщо їх стосунки були дуже близькими. Але бідна дівчина не розуміє про що йдетьсяі сприймає цей факт досить позитивно. Крім того, протягом всього твору геройзгадує про свої пригоди з жінками, отже, можемо стверджувати, що він буввпевнений в собі і крім того володів якимись секретами зваблення жінок. Адже вжез початку твору читач дізнається, що він був некрасивим. У поведінці МаріїРосаріо помітні відтінки легкої закоханості в Брадоміна, адже вона червонієкожен раз як бачить його і уникає його спеціально, щоб не піддатися спокусі.Можливо, її привабила сентиментальність маркіза.
ДонХуана приваблює хворобливість і нечестивість цього забороненого кохання, щонароджується у найбільш непідходящий момент. Як зазначає Самора Вісенте,особистість Дон Хуана проявляється тут більше всього. Адже він не відчуває ніякихсумнівів перш ніж почати залицятися до чистої незайманої дівчини.
Події«Літньої сонати» розвиваються на мексиканських землях у першій половині XIXстоліття. У ній переважає тропічна атмосфера, світло, колір і музика.
Брадомінвідвідує Мексику для того, щоб забути своє нещасливе кохання. Але, щойноприїхавши, він зустрічає жінку, що нагадує йому ту, яка його так розчарувала. Вцьому випадку вже не маркіз відіграє роль спокусника, її переймає на себе НіньяЧоле. Вальє–Інклан ще раз зображає збочене кохання, додаючи до всього інцест,адже креолка виявляється дочкою Брадоміна.
Уекзотиці Гарячої Землі читач може спостерігати декілька жорстоких сцен.Касальдуеро зазначає, що «людська сутність ідентифікується з природою: діїлюдини подібні чи до урагану, чи до бурі, лінивий період».
«Осіннясоната» переносить читача до вологої галісійської осені, що описана автором звинятковою красою. У цьому творі, як і в інших, бачимо, що Вальє–Інклан шукає усвоїй рідній Галісії «старовинних чеснот раси, її минулих ідей і вірувань»(Віланова).
Діявідбувається в палаці Брандесо, куди Хав’єр прибуває, щоб провести з Кончою їїостанні дні. Автор створює «хворобливу» атмосферу. З перших моментів читачзнає, (адже Брадомін повідомляє нам про це) що дівчина померла. Коханець відчуваєякесь нездорове задоволення, спостерігаючи за тим, як на жіночому обличчіпроявляються сліди смерті. Слабкість, блідість Кончі притягують його до себе якмагніт. Свої останні години дівчина проводить у вогні кохання, хоча і відчуває,що це гріх і її бере сором при згадці про її благочестиву мати. Вальє–Інкланвдається до детальних описів тіла дівчини, душа якої незабаром його покине.
Напротивагу Брадоміну у творі з’являється паж Флорісель, який навчав свиступтахів Кончі і приносив їй квіти. Дама насолоджується компанією цьогоперсонажа, він здається їй героєм, зійшовши зі сторінок казок про фей ічарівників. Між ними двома існує цілий всесвіт, відкритий лише їм.
«Осіннясоната» вважається найкращою з чотирьох. Видавництво Планета надрукувала її усвоїй збірці «Найкращі сучасні романи».
Події«Зимової сонати» мають місце у країні Басків під час останньої карлістськоївійни.
Брадомін,далеко вже не молодий, приїхав до Естрельї, де знаходився двір Карлоса VII. Тутвін з’являється поважним паном, який користується королівською довірою. Такогопрестижу він набув, героїчно борючись на полі війни.
Уцьому випадку ми вже не бачимо єдиного кохання. Дон Хуан відчуває потяг до двохжінок. Це графиня Антоніета і Максіміна, жінки, що дуже відрізняються одна відодної. Поруч з розбещеною поведінкою маркіза, жінки навпаки прагнуть доочищення. Графиня жертвує своїм щастям для того, щоб присвятити себе покійномучоловіку, котрого завжди ненавиділа. Це одна з вальє – інкланівських жінок, якіпоєднують в собі гріх і благочестя. Скромниця Максіміна покінчує життясамогубством після першого поцілунку. Вона хоче забрати з собою страшнутаємницю: дівчина кохає Брадоміна, який насправді є її батьком.
Цікавимепізодом є візит маркіза до королеви. Його душу захоплюють «одночасно релігійніі любовні емоції». В ньому прокидається рицарський дух і бажання померти «за цюжінку, руки якої були як лілії, а в імені її відчувався аромат легенди пробліду, святу і далеку принцесу» [3:107].
Відомимє епізод, в якому герой втрачає ліву руку. Ворожі вистріли досягають Брадомінав момент, коли він хоче втікати. Отже, цю сцену не можна назвати героїчною. Іпершою думкою, що приходить йому в голову є як використати свою безрукість, щобмати більший успіх у жінок. Водночас маркіз відчуває заздрість до Сервантеса,адже його втрата руки була набагато славетнішою. Отже, він мало думає проінших, мета його життя – зробити добре собі і отримати побільше насолоди.
Висновки
Уході написання курсової роботи було досліджено образ головного героя «Сонат» Рамонадель Вальє – Інклана маркіза де Брадоміна. Його поведінка і власне ставлення досебе з впевненістю додають маркіза до галереї Дон Хуанів у світовій літературі.Адже перед нами постає відважний коханець, спокусник жінок, який не зупиняєтьсяні перед чим для досягнення своєї мети.
Жінки,яких він обирає є надзвичайно різними. Крім того, наш герой довго незатримується ні з однією з них. Тому, можна сказати, що кохання як чистепочуття його не надто цікавить. Брадоміна цікавить лише сам процес завоювання іперший інтимний досвід з жінкою, далі інтерес до неї зникає. У цьому віннагадує першого в історії літератури Дон Хуана з твору Тірсо де Моліни.
Алеще одним інтересом, на мою думку, не дуже здоровим є інтерес маркіза до смерті.Смерть супроводжує його у всіх любовних пригодах. Можливо, це помста долі зайого розбещений і гріховний спосіб життя. Адже серед його коханок, окрімзаміжніх жінок, чистої дівчини, що готується стати черницею, навіть є йоговласна донька.
ВБрадоміна присутня велика впевненість в собі і своїх можливостях. Адже ні разувін не сумнівається, чи підходить він обраній ним дівчині і чи потрібна йогоприсутність в її долі. Дон Хуан діє на перекір усьому, переступаючи через всізакони людського життя, через всі моральні цінності. Для нього всі засобихороші, якщо вони приводять до досягнення мети. А метою героя є спокуситиякомога більше різноманітних жінок, він навіть подумував про королеву.Складається враження, що саме у цьому полягає зміст життя маркіза.
То щож могло привабити стількох жінок у цьому «сентиментальному непривабливомукатолику»? Скоріше за все, ця авто характеристика Брадоміна дещо перебільшена.Адже як міг сентиментальний католик посягнути на честь незайманої дівчини, щоготувалася стати черницею?
Вйого образі дивним чином змішалася релігійність, таємничість і містика. Вінвміє проводити світські бесіди, але не розкриває повністю свої карти. Можливо,ця загадковість і приваблювала жінок. Здається, що він добре знав психологіюслабкої частини людства, бо до кожної з них Дон Хуан обирав свій підхід, який убільшості випадків приносив йому бажаний результат.
Списоклітератури
1. Пронкевич, Олександр. Нація – нарація в іспанській літературі добимодернізму. – К.: Вид-во «Педагогічна преса», 2007.
2. Ortega y Gasset, José. Obras completas. Tomo VI. – Madrid:Alianza editorial revista de occidente, 1997. – 518 p.
3. Pedraza Jiménez, Felipe B., Milagros Rodríguez.Manual de literatura española VIII. Generación de fin de siglo:Introducción, líricos y dramaturgos. – Pamplona-Iruñea: CénlitEdiciones, 2001.