Міністерство освіти та наукиУкраїни
Дніпродзержинський державнийтехнічний університет
Факультет соціології тафілології
Кафедра перекладу
Курсова робота з історіїзарубіжної літератури на тему:
«Монолог і його функції втрагедії В. Шекспіра « Гамлет, принц Датський»
Виконавець:
Студентка групи ПР-09-1д Титар К.А.
Керівник: к.ф.н., доцент ВороноваЗ.Ю.
Дніпродзержинськ 2010
Зміст
Вступ
Розділ 1. Відродження як явище всвітовій культурі та його відображення в літературному процесі Англії
1.1 Ренесанс як духовний,світоглядний, культурний переворот
1.2 Загальна характеристикаанглійського Відродження, його визначні творці
1.3 Шекспірівський театр якенциклопедія людських характерів, почуттів і пристрастей
Розділ 2. Монолог і його функції втрагедії В. Шекспіра « Гамлет, принц Датський»
2.1 Художні особливості трагедії В.Шекспіра «Гамлет, принц Датський» та загальна характеристика монологу якдраматичного прийому
2.2 Сутність духовних шукань героївтрагедії крізь призму їх монологів
Висновки
Список використаних джерел талітератури
Анотація
Реферат
Додатки
Вступ
Чудовийанглійський драматург Вільям Шекспір є одним з найбільших художніх геніїванглійської та світової літератури. Шекспірові випало жити в чудовий час. Вінбув сучасником великої епохи в історії людства, що дістала назву Відродження.Спираючись на античне гуманістичне розуміння людини та християнськелюдинолюбство, виходячи із захоплення людиною, її красою та здібностями, вірячив здатність людини до безмежного духовного збагачення та вдосконалення, добаВідродження прославляла людину як найдосконаліший витвір Господа і природи,утверджувала її право на земне щастя й радощі, право вільно досліджувати світ,природу і розкривати їх таємниці, щоб оволодіти ними, право на вільну думку тапошук у всіх сферах людського життя. Чи не найкраще висловив цей захват людиноюанглійський поет Вільям Шекспір у драмі «Гамлет»: «Що за майстерний витвірчоловік! Що за шляхетний розум! Який безмежний хистом! Як вражає і дивуєдоцільністю постаті й рухів! Дією подібний до ангела! Тямою до божества! Окрасавсесвіту! Найдовершеніше з усіх створінь!»
В історіїмистецтва немає іншого прикладу такої стійкої і тривалої популярності п’єси,ніж популярність шекспірівського «Гамлета, принца Датського». Понад чотиристароків ця трагедія ставиться на сценах театрів усього світу. І кожне покоління,люди різних національностей шукають у ній відповіді на питання, що їх турбують.Секрет такого постійного інтересу до трагедії — у філософській глибині ігуманістичній насназі цього твору, в майстерності Шекспіра-драматурга, якийвтілив загальнолюдські проблеми в художні образи. Ця трагедія є дужебагатогранною. Кожний бачить у ній своє: чи захоплюючу історію давнини, читрагічну розповідь про кохання, чи драму помсти, чи філософську трагедію. Ікожен по-своєму має рацію, тому що геній Шекспіра настільки всеосяжний, щоумістив у собі весь світ, усі його пристрасті, почуття, поривання, і саме томуйого п’єсу неможливо тлумачити однозначно.
Значне місце втрагедії Гамлет займають монологи. Їх виголошують герої в найбільш драматичнімоменти трагедії. Вибір теми курсової роботи вмотивований тим, щоб зрозумітироль монологів у трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський».
Актуальністьдослідження
Трагедія«Гамлет», особливо образ її головного героя, приваблювала митців різних епох ікраїн. Шекспір чи не вперше у світовій літературі зобразив свого героявнутрішньо роздвоєним, його характер – суперечливим, а вчинки – неоднозначними.Саме це викликало велику увагу до твору. Трагедію «Гамлет» досліджувало багатовітчизняних та зарубіжних вчених: О. Анікст, В. Бєлінський, Е.Берджес, Г.Брандес, Л. Виготський, С. Маршак, М. Урнов, І. Франко, А. Магаліф [4, 6, 11,13, 15, 20, 25, 32, 34]. Зокрема О. Анікст досліджував діалектику образуголовного героя трагедії Гамлета, Л. Виготський аналізував проблем йогохарактеру я з психологічного погляду[15, ст. 205-254], А. Магаліф робивпантографічний портрет особистості героя [34]. Але під час підбору літературидля курсової роботи виявилось, що джерел, присвачених дослідженню функціймонологів к трагедії дуже мало. Цей аспект у контексті загального аналізу творубільш менш детально розглядали О. Анікст та В. Бєлінський [4, 6]. Томуактуальність курсової роботи полягає у детальномк дослідженні ролі монологів у трагедіїВ. Шекспіра «Гамлет, принц Датський».
Метадослідження
Зрозумітифілософію та зміст головного конфлікту трагедії через з’ясування функціймонологів у ньому.
Завданнядослідження
Для досягненнямети перед нами були поставлені такі завдання:
1) Розглянути соціокультурні особливостіепохи, відображеної у трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський».
2) Дослідити творчість В. Шекспіра щобкраще осягнути ідейну направленість його трагедії «Гамлет, принц Датський».
3) Проаналізувати відомості з теоріїлітератури, щоб зрозуміти жанрову специфіку твору.
4) Дійти власного висновку про функціїмонологів у трагедії «Гамлет».
Об’єктомдослідження гуманістичнанаснага та філософський зміст головного конфлікту трагедії В. Шекспіра «Гамлет,принц Датський», проблема морального вибору і вчинку головних героїв.
Предметомдослідженняє монолог і його функції в трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Данський».
Методидослідження
Написаннякурсової роботи відбувалося за допомогою бібліографічного, історичного методів таметоду зіставлення та порівняльного аналізу. Бібліографічний включає опрацюванняперіодичних видань та праць вітчизняних та зарубіжних дослідників трагедії В.Шекспіра «Гамлет, принц Датський». Історичний метод був застосований через те,що неможливо досліджувати будь-який твір, не маючи уявлення про час йогонаписання. Порівняння проводилося шляхом зіставлення героїв даної між собою наоснові подібності чи відмінності світоглядів.
Основний змістта наукова новизна роботи
Дослідженнямонологу та його функцій у трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Данський»розкриває художні особливості монологу як драматичного прийому та його функціїу даній трагедії. Наукова новизна полягає у тому, що робиться спроба зрозумітисутність духовних шукань героїв через аналіз їх монологів.
Практичнацінність дослідження
Курсова роботапредставляє практичну цінність для вивчення курсу «Історія зарубіжноїлітератури» студентам філологічних факультетів університетів, а також студентамспеціальності «Переклад».
Структурароботизумовлена її метою та завданнями. Курсова робота (повний обсяг 50 сторінок) складаєтьсяіз вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.
Розділ1. Відродження як явище в світовій культурі та його відображення влітературному процесі Англії
1.1Ренесанс як духовний, світоглядний, культурний переворот
З історичнимперіодом пізнього середньовіччя співпадає особливій період в історіїєвропейського духовного життя та культури, який дістав назву доби Відродження.«Ця доба належить до тих корінних зламів в історії людства, які обумовлюютьрішучі зміни в усіх сферах життя. Таким був світоглядний злам середини Істоліття після Різдва Христова: вчення Ісуса Христа заклало підвалини якіснонового, християнського світогляду і християнської моралі, які, завоювавши вРимській імперії велику популярність у різних верстах населення, сталиідеологічною основою феодального суспільства та середньовічного світогляду іпобудованої на ньому середньовічної культури і, зокрема, літератури»[1][9, ст. 2].
Таким коріннимзламом була і доба Відродження. Вона виробила новий – гуманістичний, тобтолюдинолюбний світогляд, який вступив у боротьбу з феодалізмом та середньовічнимгеоцентричним світоглядом, тобто таким, у якого все було звернено до Бога.Новий світогляд дістав назву антропоцентричного, у якому вся увага булазосереджена на людині.
ГуманістиРенесансу вірили у безмежні здібності людини, плекали ідеали її гармонійного івсебічного розвитку, відкривали її багатство духу, закликали людину довдосконалення, людяності та добра, до творчої діяльності та земного щастя.Проголосивши людину вільною, бо волю їй дав сам Господь, гуманісти боролися зусім, що цю волю обмежувало, за її політичне і духовне розкріпачення, зарівність людей у суспільстві. Вони відкидали середньовічне розуміння людини як«упослідженої та немічної істоти, що у прасі народилася та в прах будеперетворена, яка повинна зректися земних благ, уповаючи на небесні, та жити якаскет, задовольняючись найскромнішим, бо це суперечить біблійному розуміннюлюдини» [9, ст. 2].
У науці довгийчас існувала тенденція розглядати культуру Відродження як вираз раньобуржуазноїідеології, тобто пов'язувати її з виникненням капіталістичних відносин і тимсамим бачити в ній безумовний і чи не єдиний витік Нового часу. Г.К. Косіковзауважив, що така концепція, наштовхується на відчутний «опір матеріалу». Вінприводить приклад того, що якщо в Англії, процес капіталізації господарстварозвивався досить інтенсивно і послідовно, що вже в середині XVII ст. призвелодо буржуазної революції, то цього не можна сказати ні про Францію, ні проНімеччину, ні про Іспанію [2, ст. 17]. А між тим у всіх цих країнах ренесанснийгуманізм отримав досить яскраве втілення.
Розвитокматеріальної і розумової культури кінця XV і початку XVI ст., а в Італії іраніше, отримало назву Відродження. Цей період отримав таку назву тому, щоконкретно-історично цей розвиток був пов'язаний з двома фактами: підвищенимінтересом до античної культури і прагненням до її відродження і з появою такихзнань і розумових течій, які не вкладалися в філософсько-богословську системусередньовічної церкви.
Як пише Г.К.Косіков, культура Відродження не була принципово новим явищем у світовійкультурі, а була закономірним породженням середньовічної цивілізації. Її корінняне стільки у формуванні буржуазних відносин, скільки у розвитку світськихтенденцій у культурі феодального суспільства – тенденцій, які виникли ще вXI-XII століттях, коли в результаті процесу розумової диференціації світськакультура почала відокремлюватися від церковної [2, ст. 17].
Швидкий тавпевнений розвиток середньовічної світської культури багато в чому був можливимтому, що він спирався на солідну наукову, філософську та літературну традиціюантичності. Однак Середньовіччя засвоює з античності лише те, що могло бутибезпосередньо пристосоване до його богословської моралі.
Відродженняпочалося тоді, коли з’явились люди, їх називали гуманістами, які зосередилиувагу не скільки на питані віри, скільки на вченні античних письменників тамислителів, в основі якого був намір розширити розумовий кругозір та встановитиоб’єктивний підхід до навколишньої дійсності. Вони відроджували античний ідеаллюдини, розуміння краси як гармонії і міри, реалістичну мову пластичних видівмистецтва. Але античність була використана гуманістами перш за все як «ґрунтдля затвердження нових ідей та нових культурних тенденцій, які органічно зрослиз суспільної практики передових людей тієї епохи» [1, ст. 141]
Гуманістами вепоху Відродження спочатку називали вчених та викладачів, які присвячували себене тільки питанням богослов’я і навіть не природничим наукам, в гуманітарнимзнанням, які розглядали духовну культуру людини. Вони вивчали граматику,риторику, історію, поезію і поетику, моральну філософію тощо, і спиралися на античніавторитети.
Для гуманістівлюдина – це центр світобудови. Здібності, якими природа наділила людину, требарозвивати та використовувати на ділі. Ідеалом гуманістів була всебічнорозвинута людина, здатна до роздумів і практичної діяльності. Прихильникинового світогляду, зломивши стару мораль покірності існуючим порядкам,відкидали будь-яку обмеженість діяльності людини. У творах гуманістів присутняголовна ідея про те, що людина творець своєї долі і себе самого, як, наприклад,у творі Піко делла Мірандола «Про гідність людини». На думкугуманістів, людина володіє свободою дій і сама управляє своєю долею.
Що стосуєтьсявіри, то гуманісти не заперечували як таку. Але вони не сприймали християнськуідею зречення земних благ, а стверджували, що життя дано людині для того, щоб уповній мірі реалізувати себе. Завдяки гуманістам в духовну культуру приходятьсвобода суджень, незалежність по відношенню до авторитетам, сміливий критичнийдух.
У розвиткукультури Відродження розрізняють наступні етапи: Раннє Відродження,представниками якого були Петрарка, Боккаччо, Донателло, Боттічеллі, Джотто іінші; Високе Відродження, представлене Леонардо да Вінчі, Мікеланджело,Рафаелем, Франсуа Рабле, і Пізнє Відродження, коли виявляється криза гуманізму(Шекспір, Сервантес).
Початок Ренесансуосяяний ім'ям Джованні Боккаччо, автора відомої збірки новел «Декамерон», уякій світ постав розмаїтим і життєрадісним, щоправда, водночас і зовсім неідеальним. У його творчості, а також у творчості поета Франческо Петраркигуманістичні, ренесансні риси перемагають над середньовіччям. Головним змістомлітературних творів стає опис земного реального світу, людини з їїпереживаннями і пристрастями.
Майстри ВисокогоВідродження прагнули досягти в своїх творах гармонійного синтезу найбільшпрекрасних сторін дійсності. Література Високого Відродження характеризуєтьсярозквітом героїчної поеми Л. Пульчі в Італії, Л. Камоенса — в Іспанії, в центріякої — людина, народжена для великих справ. У Франції період Високоговідродження представлений творчістю Франсуа Рабле. У його творі «Гаргантюаі Пантагрюель» у народній казковій і філософсько-комічної формі данавсебічна картина суспільства і його героїчних ідеалів. Чи не найкращимепіграфом до однієї з провідних думок літератури Відродження могли б статислова з цього роману: «Роби, що хочеш». Але цей вислів аж ніяк не сприймався якзаклик до анархії чи вседозволеності. Якраз навпаки: пером письменника водилабезмежна віра в людину, її внутрішнє благо-родство, «божественну і форму, ісуть» (Ш. Бодлер) [33].
Звісно мрії таідеали гуманістів були переважно утопічними. Деяким судилося збутись у ближчомучи дальшому майбутньому, а більшості не судилося зовсім стати реальністю. Томуми бачимо, що Пізнє Відродження характеризується кризою ідеї гуманізму і розуміннямнедосконалості суспільства. Розчарування гуманістів походить від грандіозноїневідповідності ренесансних уявленням про людину реальності. Це було зумовленонегативним впливом розвитку буржуазних відносин. На перший план у той часвиходить все руйнуюча сила золота, змінюються людські ідеали, люди починаютьвизнавати лише свої корисливі інтереси. Розлад гуманістичних ідеалів ідійсності породив невіру в можливість гармонійного розвитку особистості.
1.2Загальна характеристика англійського Відродження, його визначні творці
Відродження вАнглії хронологічно збігається з періодом правління династії Тюдорів, відвступу на престол Генріха VII (1485) і до смерті королеви Єлизавети (1603),останньої представниці цієї династії. В XVI столітті, при Тюдорах, Англіяпереживала повний переворот у всіх галузях економічного та соціального життя,що спричинив її перетворення із феодальної країна у країну початковогонакопичення капіталу. У цей період в Англії відбувається небачений розквіт увсіх галузях думки та мистецтва.
Процес розвитку нової,гуманістичної культури протікав в Англії в специфічних місцевих умовах.
Одна ізспецифічних особливостей англійського суспільного розвитку у цей період –спільність економічних та політичних інтересів найбільш могутніх класівсуспільства, які в рівній мірі були зацікавлені в підтримці абсолютної монархіїТюдорів, — земельного дворянства та буржуазії. Королівська влада заохочувалановий суспільний порядок і підтримувала розвиток промисловості та торгівлі україні. Англійські купці поступово звільняються від іноземного посередництва,будують могутній торгівельний флот, захоплюють нові ринки збитку товарів.
Швидкийкапіталістичний розвиток Англії мав і негативні наслідки, оскільки поряд зізростанням багатства привілейованих класів різко збільшувалась бідність народу.Зростала кількість жебраків, проти яких видавалися сурові закони; на селіспалахували повстання бідняків. Швидкий розвиток буржуазії в англійськомусуспільстві спричинив передумови для буржуазної революції, яка відбулася вАнглії в 40-х роках XVII століття. Однак вже з перших років правління Якова І(1603-1625) з’являються нові риси суспільного життя: загострення соціальнихпротиріч, розпад союзу між буржуазією та абсолютною монархією. До цього часу вАнглії поступово формується різка соціальна диференціація серед гуманістичноїінтелігенції, пізніше настає криза гуманістичної культури.
Відродження вАнглії пройшло кілька етапів розвитку. Ранній його період співпав з реформацієюі це визначило важливі особливості англійського гуманізму. Перш за все питаннярелігії та церковного життя для всіх ранніх гуманістів відігравали більшу роль,ніж для італійських гуманістів, оскільки перші захоплення античною літературоюта світом нових філософських ідей співпадають в Англії з життєвим інтересом допроблем Реформації, що розвивалася в той період. У другий період англійськогоВідродження королівська влада, знищуючи економічну та політичну могутністьцеркви, підірвала її до того часу сильний духовний вплив та авторитет. РеформаціяГенріха VIII полегшила наступним поколінням англійських гуманістів боротьбу засвітську культуру проти церковної, за життєрадісний світогляд протисередньовічного аскетизму, за звільнення розуму від церковної схоластики.Велике значення мало також і те, що Відродження в Англії було пізнім історичнимявищем. Завдяки цьому англійські гуманісти мали змогу користуватися ідейнимиздобутками гуманістів інших країн.
Найбільшийрозквіт ідей Відродження припадає в Англії на період правління королевиЄлизавети (1558-1603), який був разом з тим часом значного підйому колоніальноїі торгівельної могутності країни. В цей період буржуазія та протестантськаАнглія одержала перемогу над феодально-католицькою монархією Іспанії ( загибель« Непереможної армади» 1588), стає однією з найбільших морських держав,збільшуючи торгівлю та укріплюючи зв’язки з усіма країнами Європи. На цейперіод також припадає час найбільшої рівноваги сил дворянства та буржуазії,національного об’єднання, високого патріотичного підйому. Тоді ж в країні давпро себе знати і бурхливий гуманістичний рух, пов'язаний з реформою освіти івивченням античних авторів. Англія жадібно вбирає в себе всі скарбиєвропейської гуманістичної культури.
Дуже широкерозвиток отримує художня література. Виникає блискуча плеяда ліричних поетів,які йшли шляхом, який проклали перші наслідувачі італійських ліриків Уайет таСерей. Інші поети створювали епічні поеми, близькі за характером до поетівАріосто і Тассо. Дуже швидко розвивався англійський роман: лицарський, авантюрний,та реально-побутовий. Виникає багата драматургія з Шекспіром на чолі .
Пишний розквіт увсіх галузях думки та мистецтва, що переживала Англія в другій половині XVIстоліття, однак виявився порівняно короткочасним. Вже на самому початку XVIIстоліття основна частина англійської буржуазії починає виступати проти усієїсистеми англійського абсолютизму. «Єлизавітівська Англія як швидко піднеслася,так швидко і впала. Звичайно не як держава, а як ідея. Інакше кажучи, впала вочах ренесансних гуманістів, що схильні були до ідеалізації людського розуму іблагородства» [31, ст. 36]. Держава й далі зміцнювала свою владу, загарбувалачужі землі – одне слово, «підносилась». Але робила вона це, спираючись набеззаконня, на цинічну нерозбірливість у засобах. І віра в неї все швидшетанула, бо ставало дедалі помітніше, що метою держави була не людина, з їїдуховною свободою й особистим щастям, а перерозподіл багатства і влади. Якбачимо, дійсність жорстоко обійшлася з ренесансним ідеалом.
Це призводить докризи радісного та життєстверджуючого ренесансного світогляду. Це фарбує пізнійанглійський гуманізм в досить песимістичні фарби. «Головним ворогом гуманізмустає в кінці кінців не старий феодальний світ, а нове суспільство, побудованена капіталістичній моралі» [1, ст.334].
Ця риса проступаєв творах двох найзначніших діячів англійського Відродження – у Томаса Мора таШекспіра.
Значною постаттюепохи Відродження в Англії був Томас Мор (1478-1535), який склав один ізпрограмних творів Відродження «Утопію», у якій замальовується ідеальнесуспільство, побудоване на рівноправності та справедливості, у якому визначнимиє принципи колективної власності та спільної праці, відсутні злидні, а головноюцілю є досягнення загального добробуту. Як справжній гуманіст Мор наголошував нагармонічному розвитку особистості і на тому, що більшу частину свого часу кожналюдина повинна присвячувати інтелектуальним заняттям.
Англійська поезіяРенесансу бере свій початок у часи правління Генріха VIII, коли при дворі сталошироко популярне літературне дозвілля. Першим гуманістом-поетом був ДжонСкелтон, вихователь майбутнього Генріха VIII, який прославився своєю ученістю.Скелтон залишив ряд поетичних поем («Чому ви не з`являєтеся при дворі»). Впершій половині століття йшло засвоєння нових літературних форм і жанрів, атакож античної спадщини. Популярність в Англії поезії Петрарки призвела доутвердження сонета як основної поетичної форми, хоча злегка зміненої на відмінувід класичної італійської. Першим англійським поетом-петраркістом був Томас Уаєт(1503-1542). Любовна лірика у подальшому була розвинута Генрі Говардом, графомСуррей, який створив цикл присвячений Джеральдині.
Прогресивнегуманістичний зміст культури Відродження отримує яскравий вираз в театральномумистецтві Англії, що зазнає значного впливу античної драматургії. Для ньогохарактерним був інтерес до внутрішнього світу людини, наділеної яскравоюіндивідуальністю. У театрі епохи Відродження розвиваються традиції народногомистецтва, поєднуються трагічні і комічні елементи. Найвищого розквіту досяглотеатральне мистецтво Відродження в творчості Шекспіра.
Шекспір у своїйтворчості так глибоко виявив протиріччя людської природи і осмислив долюособистості й суспільства, що не тільки поглибив ідеї гуманізму Відродження,але його розуміння людини. Його міркування і переживання сприймалися пізнішимиепохами, а п'єси увійшли до золотого фонду вічних творів, і без них і до цьогодня немислима діяльність драматичного театру.
1.3Шекспірівський театр як енциклопедія людських характерів, почуттів іпристрастей
Взята в цілому,творчість Шекспіра є виразом гуманістичних ідей у їх найвищою формі. Шекспіррозкриває сутність людських характерів, причини і наслідки людських вчинків.Також він показує картину життя широко і всебічно.
Творчість Шекспіравідрізняється своєю масштабністю – надзвичайною широтою інтересів і розмахомдумки. «У його п'єсах знайшло відображення велике розмаїття типів, положень,епох, народів, суспільного середовища. Франсуа Рене Шатобріан писав: «Шекспірохоплює життя цілком і суспільство загалом» [1, ст. 384].
Шекспір є авторомпринаймні 17 комедій, 10 хронік, 11 трагедій, 5 поем і циклу з 154 сонетів.
Драматургічнаспадщина Шекспіра дуже багата. Вона включає історичні драми, які ще називаютьхроніками, комедії, так звані високі трагедії та романтичні драми аботрагікомедії. Драми Шекспіра є видатним досягненням доби Відродження справжнімишедеврами світової літератури.
Історичніхронічки Шекспіра –це прояв його зацікавлення державними проблемамипередусім свого часу, спроба аналізу й осмислення минулого, історії, щоб взятив історії уроки. В історичних хроніках поет змальовує образи реальних королів:одні з них свавільні й деспотичні тирани, злодії і вбивці, інші – віроломні йбезсоромні честолюбці, що всіюють дорогу до трону трупами, ще інші – безвільніі занадто м’які і тому ввергають державу у біді. «Засуджуючи феодальну державуй королів, Шекспір проголошує гуманістичні ідеали, змальовує ідеальну державута ідеального короля. Ідеальною державою Шекспіра є міцна і єдина монархія, начолі якої має стояти ідеальний король – мудрий батько свого народу, якийкерується не примхами, а законами, справедливістю, який повинен втілювати собоюволю і розум нації, бути патріотом, любити свій народ і захищати його» [35, ст.84].
Комедії Шекспіравирізняються великою ренесансною життєрадісністю, веселістю, дотепністю іжвавістю дії. Світ комедій Шекспіра – світ прекрасний, казковий та реальний вводночас, у ньому живуть щасливі люди і добро завжди торжествує над злом, світ,у якому панують радощі й насолоди земного життя («Сон літньої ночі», «Дваверонці», «Багато галасу даремно» ).
Комедії Шекспірасповнені великим гуманістичним багатством, вони пропагують нову людинолюбнумораль та глибокі гуманістичні думки: людина має право на щастя на землі й неповинна відрікатися від земних благ, віддаючи аскетичним ідеалам; людинастворена Богом, щоб творити своє щастя земному житті, водночас збагачуючисьдуховно та ушляхетнюючись чеснотами; вона має право на кохані і повиннаборотися за своє почуття, захищати його і своє щастя від усякого зла.
Людина створенадля кохання, тому не можна порушувати закон природи й відмовлятися від радощівкохання, яке розкриває духовну красу людини, робить її життя повним і багатим(«Дванадцята ніч»). Людина повинна бути гармонійно розвиненою; духовна іфізична краса, висока моральність невід’ємні одне від одного («Марні зусиллякохання»). Природа впливає на людину благотворно, вона забезпечує її внутрішнюсвободу, мудрість і простоту, природність поведінки й життя взагалі, воназахищає людину від підступу і жорстокості, гармонізує життя («Як вам цеподобається»).
До жанру трагедіїВільям Шекспір звертався в усі три періоди творчості. Кожен із цих періодів своєріднообумовлював характер створених у його рамках трагедій, оскільки змінювавсяпогляд поета на світ і людей, його думки і почуття: Шекспір поступово приходивдо трагічного усвідомлення недосконалості світу під впливом життя,соціально-політичних подій тогочасної англійської дійсності.
Тому з ім'ямШекспіра пов'язане поняття «трагічного гуманізму»: усвідомлення трагедіїособистості, вимушеної вступати в боротьбу із суспільством. Майже завжди цяборотьба приречена, але необхідна і неминуча. «Критичне ставлення донедосконалого суспільства пов'язано з його ставленням до часу, могутньої сили,яка, однак, не відповідає принципам світового порядку, за образним висловомдраматурга в трагедії «Гамлет»: «Час вивихнув суглоб». Це прирікає на неминучузагибель більшість шекспірівських героїв, і навіть в комедіях зі щасливим кінцемгерої проходять через суворі випробування» [1, ст.385].
Уже воптимістичному періоді поет бачив жорстокості звичаїв і моралі старого світуфеодалізму, але твердо вірив, що їх можна подолати силою добра, дружби кохання.Саме такою вірою сповнена його трагедія «Ромео і Джульєтта».
Далі у творчостіпоета відбувається трагічний перелом, він відмовляється від оптимістичноїжиттєрадісності і під «впливом трагічного світогляду переходить до усвідомленнятого, що добро ще не має сил у цьому світі, щоб перемогти всесильне і могутнєзло, що гуманістичним ідеалам ще не судилося здійснитися у цьому світі» [35,ст. 86]. Трагічно усвідомлюючи нездійсненність гуманістичних мрій в умовахтодішньої соціальної дійсності, поет звертається у творах до найважливіших,найболючіших проблем свого часу, щоб філософськи осмислити їх і розкрити їхзагальнолюдське значення.
Трагічний періодтворчості Шекспіра – це період, коли поет пише найпрекрасніші трагедії.Предметом аналізу яких стають високі загальнолюдські і водночас англійськіпроблеми життя, високі почуття людини. Справжніми перлами трагедійної творчостіШекспіра стали «Гамлет», «Король Лір», « Отелло», « Макбет», «Антоній іКлеопатра». Це – трагічні гімни про людські страждання та пристрасті. Гострісуперечності розривають душу героїв, їхні помилки й недосконалості інодігублять їх у гострому двобої зі злом; їхні характери, їх душевний світ поетвикористовує. щоб розкрити одвічні життєві та суспільні протиріччя, якіпризводять до людських трагедій, до загибелі прекрасних героїв.
У романтичному,останньому періоді творчості Шекспіра, що ще зберігав гуманістичну віру влюдину і вболівав за неї в умовах тодішньої дійсності. «Закликаючи своїмитрагедіями до боротьби зі злом, хоч яким би сильним воно не було, поет уже немає сил не розчаровуватися в жорстокій реальності і робить спробу втекти віднеї у світ казки та фантазії, щоб зберегти найголовніше: віру в людину, в їїпризначення, в її вірність добру, в перемогу добра над злом, в майбутню долюлюдства» [35, ст. 87]. Драми цього періоду («Цимбелін». « Зимова казка»,«Буря»). Через такий характер драми останнього періоду називають або «романтичними» або трагікомедія ми, оскільки дія в них закінчується щасливо.
Велич Шекспіраполягає в тому, що він зміг у своїх творах поставити питання, які хвилюютьлюдей в усі часи, зробити ідеали Відродження близькими для нащадків і створитинадзвичайно складні, різнобічні, психологічно глибокі образи. Усе це робитьспадщину Шекспіра світовим скарбом. З плином часу твори Шекспіра не тільки невмирали, але усе більше входили в культурний побут людства. У міру того як усебільше визнавалося значення Шекспіра, кожне покоління по-новому осмислювало длясебе його твори, по-новому тлумачило їх. Усе більше розкривалися глибокі думки,закладені Шекспіром у його п'єси, усе ясніше ставала його художнямайстерність.Уже через сто років після смерті він був визнаний класиком, апотім зведений у ранг найбільших письменників світу.
Його твориперекладені всіма цивілізованими мовами світу; його сонети декламують, вонистають словами романсів, пісень; його драматичні твори мають сценічне такінематографічне втілення; його твори покладені в основу лібрето опер, музикудо яких писали найвідоміші й найталановитіші композитори; шекспірівські образинадихали великих малярів, до видань його творів створено безліч ілюстраційнеповторними графіками (див. дод. 1);
Отже, як писав В.П. Шестаков, у Шекспіра ми знаходимо гуманістичну концепцію світу, близькегуманістам розуміння таких цінностей, як гідність людини, неоплатонічну ідеюкохання як універсальної сили, яка поєднує людину з природою. Він також поділявоптимістичну віру гуманістів в те, що світ ґрунтується на законах гармонії,тому вірив у досконалість людської особистості і її безкраїх можливостей [29,ст. 8]. Разом з тим Шекспір зобразив і обмеженість гуманістичного світогляду,падіння його ідеалу. Це дуже виразно зображено у його пізніх трагедіях, аособливо в трагедії «Гамлет принц Датський».
Розділ2. Монолог і його функції в трагедії В. Шекспіра « Гамлет, принц Датський»
2.1Художні особливості трагедії В. Шекспіра «Гамлет» та роль монологів у ній
Трагедія ВільямаШекспіра «Гамлет, принц Данський» найбільш відома п’єса англійськогодраматурга. Вже понад чотири століття не сходить зі сцен театрів світу, але йдосі вона хвилює глядача та глядача.
Трагедія «Гамлет»належить до такого роду літератури як драма. За В. Е. Халізеєвим, в класичнійестетиці XVIII – XIX століть, зокрема у Гегеля та Бєлінського, драма вважаласянайвищою формою літературної творчості [27, ст. 92].
Драматичний твір,як і епічний, зображує подій, вчинки людей та їх взаємини. Але «розгорнутеописово-розповідне зображення в драмі відсутнє, а основний текст драмистановлять висловлювання персонажів, їх репліки та монологи» [27, ст. 87].
Зазвичай, драмаохоплює невеликий проміжок часу, дія в ній сконцентрована, а часові рамкистиснуті. Це відбувається через то, що драматург повинен обмежуватися тимобсягом тексту, що відповідає запитам театрального мистецтва. І все ж,відтворюючи картини людського життя, письменники мусять дбати, щоб образи п’єсибули так само повнокровними і багатогранними, як і в епічних творах. Тому удраматичному творі «змалювання людини відрізняється більшою напруженістю, а головніпочуття, думки та прагнення героїв – виразнішими зображувально-виражальнимизасобами» [31, ст. 39]. «Разом з тим у драматургів є й істотні переваги передтворцями повістей та романів. Якщо за допомогою розповіді дія зображується якминула, то ланцюг діалогів та монологів у драмі створює ілюзію того, що діяпротікає у даний момент часу» [27, ст. 88]. Герой драматичного твору найчастішезмальований в переломний момент життя, коли з усією повнотою розкривається йогохарактер. У драматичних творах конфлікт, що лежить в основі драми, маєсуспільно-історичне підґрунтя: у зіткненні героїв відбиваються найактуальнішіпроблеми часу.
Але головноюособливістю трагедії «Гамлет» є те, що вона написана віршами, тобто є поетичноюдрамою. Такий спосіб побудови твору зображує поетичний погляд автора на світ,для якого характерним є зображення реального у фантастичних та незвичайнихбарвах.
Але требавідмітити те, що, хоча, трагедія «Гамлет» – драма, але вона також включає усобі елементі епосу та лірики. Епічні елементи простежуються у тому, що воснові трагедії лежить сюжет, який раніше був оброблений у формі епічноїрозповіді (середньовічна легенда про принца Амлета, яку записав Саксон Граматикблизько 1200 року і яка також знайшла своє відображення в «Трагічних повістях»французького письменника Бельфоре). У своїй трагедії Шекспір дає широкудраматичну розповідь про Гамлета, оскільки намагався змалювати всі події, якіпривели до трагічного результату. Ліричні ж елементи найяскравіше простежуютьсяв монологах головного героя. Без них трагедія втратила б свій глибинний зміст.Разом с цим ці монологи поетично бездоганні. Вони насичені яскравими образами,порівняннями, вражаючими метафорами.
Але, врешті-решт,«Гамлет» – це перш за все драма і її сила ґрунтується на драматичномуконфлікті.
Драма єспецифічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так ітеатру. Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твориподіляються на окремі види і жанри: драма, трагедія, комедія, фарс, водевіль,мелодрама, трагікомедія.
«Гамлет» належитьдо такого драматичного жанру, як трагедія. Трагедія — драматичний твір, який«ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагнемаксимально втілити свої творчі потенції, з об'єктивною неможливістю їхреалізації» [17, ст. 691—692]. Конфлікт трагедії має глибокий філософськийзміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному та духовному планах,відзначається високою напругою психологічних переживань героя. Трагедія майжезавжди закінчується загибеллю головного героя.
Як зазначає О.Анікст, в історії мистецтва існувало дві епохи найвищого розквіту трагедії – уV столітті до н. е. і на початку нового часу в XVII столітті. Трагічна ситуаціяв мистецтві є відображенням переломних епох історії, коли гине багатовіковійуклад життя, старий соціальній устрій, і на його місце приходить новий [4, ст.192-193].Так на кризову епоху Пізнього Відродження припадає новий розквіт трагедії.Криза і «розпад часів» відобразився найбільш яскраво в англійськійтрагедії, перш за все В. Шекспіра.
За часів Шекспірав Англії почався процес зміни феодального ладу капіталістичним. Цей процес бувдовгим та болісним для багатьох людей, в першу чергу для народних мас. Зрозвитком буржуазних відношень став процвітати разючий індивідуалізм.Заперечуючи всі старі норми людського спілкування, люди нового укладу зневажалибудь-яку мораль і визнавали лише свої корисливі інтереси. В «Гамлеті» немаєперсонажів, які належать до нового буржуазного класу. Тут дія відбувається усередовищі феодально-монархічної верхівки суспільства, але для драматурга більшважливим є те, що відбувається у відносинах між людьми та в їх душах, оскількисоціальні зміни впливали на звичаї та психологію людей. Саме це і відобразивШекспір в «Гамлеті».
У трагедіїголовний конфлікт виникає між Гамлетом і Клавдієм. Але, за О. Анікстом, Гамлетне є втіленням ідеалу феодального класу, а Клавдій – представником зростаючоїбуржуазії. Шекспір зображує не відкритий конфлікт двох класів, а зіткнення двохпонять про життя. Тут головне не те, що один король, а інший принц, а те, яквони відносяться до людських цінностей. Один визнає її, а інший зневажає [4, ст.195].
Соціальні такласові конфлікти Пізнього Відродження знайшли своє відображення у Шекспіра небезпосередньо, а опосередковано – через зображення характерів та духовногоскладу людей. Через це ломка життя приводить до своєрідних протиріч ухарактерах людей. Це можна ясно побачити на прикладі Гамлета. З одного боку,він хранитель найвищих цінностей старого ладу, його понять про ідеал лицарства,а з іншого боку, він увібрав елементи нового ладу, який породили суспільнізміни. «Суперечливим був буржуазний прогрес, який ніс розорення та лихо старимстанам феодального суспільства, але розвиток нового ладу потребував розквітунауки, більш кращих технічних засобів та багато іншого, на ґрунті чого виниклаідеологія гуманізму. Найкращі риси старого ладу поєднуються з найкращими рисаминового ладу, народженого епохою [4, ст. 195].
Але яка ізсторін, що зіткнулися у трагічному конфлікті, перемагає? Тут гинуть усі. О.Анікст пише у своєму аналізі трагедій, що цим Шекспір виражає неможливістьвирішення конфлікту зіткнення цих двох точок зору у дійсності, і він на знаєяка із сторін переможе в житті. [4, ст. 196]. Напевно, він жадав перемогивисоким моральним принципам Гамлета, але, глибоко пізнавши дійсність, розуміє,що Гамлет міг покарати Клавдія, але викорінити все зло він не має змоги, томузалишає за ним не реальну, а моральну перемогу. Саме це і є основою трагічногоу «Гамлеті».
Трагедія Шекспірамає ще одну художню особливість. Вона є філософською трагедією. Легенда, яканародилась у глибинах Середньовіччя, завдяки майстерності Шекспіра як художникаслова, перетворилась на трагедію, яка не тільки порушувала найважливі проблемитогочасної Англії, а й відображувала пошуки відповідей на питаннясуперечливості людського існування. Чи варто коритися обставинам долі? Якщо ні,то якими чином слід протистояти ворожості світу – активно боротися чивідсторонитися від усього і само заглибитися? Що важливіше для кожного із нас –виконати обов’язок перед минулим, чи побудувати своє майбутнє? Чи можна віритив кохання і дружбу? Чого варте життя?, адже кожного рано чи пізно чекаєсмерть? У чому тоді полягає сенс життя? У чому причина людських страждань?
Ці філософськіпитання важливі для кожної людини, за будь-якої епохи. Саме тому Гамлет, черезобраз якого показано філософську концепцію Шекспіра, переступив межі п’єси, ійого стали називати вічним образом.
Вічний образ – целітературний образ, який за «глибиною художнього узагальнення виходить за межіконкретних творів та зображеної в ньому історичної доби, містить у собіневичерпні можливості філософського осмислення буття» [31, ст. 33]. Такимиобразами в історії літератури також стали Прометей, Дон Жуан, Фауст, Дон Кіхоттощо.
Всю складністьзображення ідей в трагедії як в драматичному творі покликані розкритидраматичні прийоми. Ними перш за все є діалоги та монологи головних героїв, якіє основою їх саморозкриття. У даній роботі ми розглянули функції, які несе усобі монологи в трагедії «Гамлет». Перш за все, ми вважаємо доцільнимзосередити увагу на сутності поняття «монолог».
Монолог, за И. В.Нестеровим, – це розгорнуте висловлювання однієї особи, що не вимагає негайноївідповіді (в цьому сенсі протиставлений діалогу), що протікає незалежно відреакції співрозмовника (іноді навіть незважаючи і всупереч їй). Також цейлітературний прийом, що служить для передачі таємних думок та почуттівперсонажів. Монолог може бути як в усній, так і в письмовій формі.
У драмі такназивають порівняно довгу промову героя з викладенням його думок, занадтоінтуїтивних або небезпечних, щоб повідомляти їх іншим персонажам. У ліричнійпоезії монологом називають вірш, що відтворює мову якогось персонажа, зверненудо наявного мовчазного слухача. У прозі монологом (або внутрішнім монологом)називають відтворення думок і почуттів персонажа. При цьому розрізняютьмонологи «на самоті» та монологи-звернення. Монолог «на самоті» звернений досамого себе або до вищих сил, може представляти собою уявний діалог, а монолог-зверненнябезпосередньо впливає на слухача, реалізується, як правило, в офіційнихситуаціях [27, ст. 78-79].
У драмі з самогоїї виникнення монолог використовувався, щоб повідомити глядачам відомості проте, що не можна представити на сцені. У класичній грецькій драмі персонажізазвичай зверталися з монологом до хору, а отже, і до глядачів. Служили цімонологи декільком цілям: у них розкривалася передісторія подій; повідомлялосяпро події, що відбулися за сценою; виражалося ставлення персонажа до того, щовже трапилося або можливим подіям. Іноді в монологах зустрічаються молитвибогам або філософські роздуми.
Нове значеннямонолог отримав в кінці XVI – початку XVII століття в англійському тафранцузькому театрі. В англійському театрі тієї епохи сцена була маленькою ічасто видавалася в середину залу для глядачів. Тому вже саме простір виставистворювало близькість між глядачем і акторами, і саме така атмосфера дії робилаглядача безпосереднім адресатом промови. Головним змістом драми у той час ставдушевний рух персонажів розкрити які повинен був монолог. Іноді акторвиголошував монолог, стоячи на сцені один, іноді були присутні й іншіперсонажі, але передбачалося, що вони монологу не чують.
Гамлетівськімонологи мають то сповідально-психологічний, ліричний характер, то постає уформі монологом запитування-відповіді. Вони хоч і виголошуються ним наодинці,але потенційно адресуються публіці. У них виявляється глибоко драматичнанапруга, яка передається свідомо і несвідомо тому, хто їх сприймає.
Гамлет у своїхмонологах виявляє здібність узагальнювати окремі факти, події, зіставляти словаі вчинки людей, знаходити загальні закономірності та робити висновки. Йогодумки часто висловлені в образних сентенціях, в алегоріях.
У загальномузначенні монологи в трагедії набувають узагальнюючого значення, концентруючи усобі вічні морально-філософські проблеми: життя і смерті, кохання і зради, воліта насилля, правди і лицемірства, совісті і ницості. Саме через монологиголовних героїв ми можемо зрозуміти основний конфлікт очами автора, а такожпростежити розвиток характерів героїв.
2.2Сутність шукань героїв трагедії крізь призму їх монологів
Головний геройтрагедій В. Шекспіра – Гамлет. Його образ один з найскладніших і найбільшзагадкових образів світової літератури. На наш погляд, характер героя євіддзеркаленням епохи в яку жив і творив письменник: неоднозначної тасуперечливої. У різні періоди розвитку людства філософська думка знов і зновзверталася до образу данського принца, всякий раз знаходячи в нім відгук на найважливішіпитання свого часу, оскільки його вустами автор роздумує над важливимисуспільно значущими питаннями життя.
У своєму творіШекспір показує послідовний розвиток характеру Гамлета. Він проходить шляхдуховного самопізнання, шлях зростання, внутрішнього змужніння, він пізнаємудрість життя і його непрості закони. Хоча трагедія охоплює декілька місяців,але це був період справжнього перетворення героя з юнака, який ніколи нестикався з буденною реальністю життя, на мислителя, філософа, готову до дійлюдину.
На початку п’єсими бачимо молодого студент Віттенбергського університету, що весь пішов в наукуі роздуми, тримався далеко від придворного життя. В університеті, який на тойчас був одним із найбільш прогресивних навчальних закладів Європи, Гамлетсприйняв ідеали добра, правди, справедливості, честі, дружби, поваги до людини,ким би вона не була. Але доля приготувала герою тяжкі випробування. Гамлетраптово відкриває такі сторони життя, про які він не мав уявлення. З його очейнемов спадає пелена. Йому відкривається жах непостійності матери, що вийшлаповторно заміж, «не встигнувши зносити черевиків», в яких ховала першогочоловіка, жах неймовірної фальші і розбещеності всього датського двору(Полоній, Гільденстерн і Розенкранц, Озрік та інші). В світлі моральноїслабкості матері йому стає ясно також етичне безсилля Офелії, яка, при всій їїдушевній чистоті і коханні до Гамлета, не в змозі його зрозуміти і допомогтийому, оскільки у всьому вірить і покоряється жалюгідному інтриганові — своємубатькові. Жахи життя розбили повітряний замок його ідеальних уявлень.
Вся повнота йогопотрясіння передається вже у його першому монолозі. У ньому ми бачимо наскількитяжко принц розчарований недосконалістю життя, бачачи весь світ у темнихфарбах:
«Які гидкі, мерзенні,недоладні,
Пусті для меневтіхи на цім світі!
Ганьба і сором!Це здичілий сад;
Лиш бур'яни,потворне й хиже зілля
Буяє в нім...»[2][ І, 2]
Його сильнообурює аморальний вчинок матері, яка проміняла, за думкою Гамлета, ідеалблагородної людини на чоловіка нікчемного за своїми якостями. Батько, напротивагу нинішньому монарху, був для нього ідеалом монарха, поняття Гамлетапро всі високі якості людини були втілені в ньому. Ось як він порівнює їх:
«Володарсправжній, мов Гіперіон,
А нинішній — сатир супроти нього» [ І, 2]
Шлюб батьківздавався принцу досконалим. Про чистоту і силу кохання батька та матері вінзгадує:
«Мою він матіртак кохав, що й легіт
Лиця їїторкнутися не смів.
Чи згадувать?..До нього так горнулась,
Немов жага у нійросла від того,
Чим гамувалась...»[ І, 2]
Він не розуміє яктаке кохання, таку пристрасть можливо так швидко забути, як людина, яку віндобре знав і кохав змогла настільки вражаюче змінитись:
«…Через місяць!
Ще ятрить сіль їїнещирих сліз
Розчервонілі очі,а вона
Вже шлюб бере. Обезсоромна хуткість:
Так поспішати вкровозмісне ложе!» [ І, 2]
У монолозі мибачимо схильність Гамлета робити із поодиночних фактів широкі узагальнення.Так, недостойна поведінка матері приводить його до негативного судження провсіх жінок. Він болісно скрикує: «Зрадливість — ось твоє наймення, жінко!»
Таким чином, мибачимо, що Гамлет – натура, наділена великою чуттєвістю, болісно сприймаєжахливі явища, які з ним трапилися. « Його думки збуджуються не абстрактнимспостереженням фактів, а глибоким переживанням їх» [4, ст.83]. Одне з найбільшзначущих якостей Гамлета полягає у повноті відчуття життя, свого зв’язку з ним,в розумінні того, що все, що відбувається навкруги має велике значення іпотребує від людини певного відношення до подій та людей.
Гамлет переживдва потрясіння – смерть батька та занадто швидкий другий шлюб матері. Але найого чекало ще одне потрясіння. Від тіні свого батька він дізнається, що його смертьбула підступно вчинена руками його рідного брата Клавдія. Душевний стан Гамлетвсе більш ускладнюється. Він починає розуміти, що нікому, навіть рідній таблизькій людині, не можна вірить. Все оточується здається йому породженнямбрехні та фальші. Пороки, що роз'їдають людські душі, сховані дуже глибоко.Люди навчилися приховувати їх. Тому Гамлет нарікає:
«О згубна, згубнажінка!
О гад,усміхнений, проклятий гад!
Мої таблички,запишім до вас,
Що можна все всміхатисьі всміхатись
І бути гадом. ВДанії принаймні» [І,5].
Він бачитьКлавдія не тим негідником, чию підступність видно ззовні. Він – «усміхнений,проклятий гад», який ховає безсердечність та жорстокість під маскоюблагодушності, державної мудрості та веселості. Через це Гамлет стає пильнішепридивлятися до всього, що його оточує, з підозрою відноситися до людей ібачити в них ворогів. Лише один Гораціо залишився його товаришем, якому вінможе повідати тривожні передчуття своєї душі.
Тінь батькапокладає на плечі молодого принца тяжку задачу – помститися за його смерть(див. дод. 2). Цю задачу помсти Гамлет приймає з бурхливим запалом. Вінпереповнюється великим обуренням і показує повну готовність до виконаннянаміру:
«…З табличокпам'яті моєї
Зітру дотла всізаписи пусті,
Всю мудрістькнижну і усе минуле,
Всі молодості йдосвіду відбитки;
Тепер це маловажить. А віднині
У книзі мозкузапис лиш один -
Твій заповіт. Такбуде, присягаюсь!» [І,5]
Таким ми бачимоГамлета на початку п’єси. Студент Віттенберзького університету мріяв присвятитижиття піднесеним ідеям і благородними намірам. Але тепер має жити у світі зла іприсвятити свої духовні сили тому, щоб хитрувати, прикидатися не таким, якимвін є, а найголовніше, він сам повинен стати творцем такого огидного йому зла.Він проклинає час, в який народився, проклинає те, що йому випало жити у світі,де цілком панує зло і де йому, замість того щоб жити благородним життям, надолі написано боротися проти зла. Але ми не можемо з упевненістю сказати, що Гамлетздатен легко і не задумуючись вирішити поставлену перед ним задачу. Вінспочатку має осмислити все, що відбувається навкруги. Герой, опинившисьвідкрито перед реальністю, отримує можливість глибоко пізнати життя. Для ньогоосягнення всієї дійсності пов’язано з великим потрясінням. Але саме стикнувшисьз протиріччями дійсності, люди позбавляються від ілюзій і починають розумітижиття.
У другій діїп’єси душевний стан героя кардинально змінюється. Про це ми дізнаємось від йогокоханої Офелії:
«Принц Гамлет — геть розхристаний, без шапки,
У непідв'язаних,брудних панчохах,
Обвислих, мовкайдани на ногах,
Блідий як сніг,колотяться коліна,
А на виду такастрашна розпука,
Мов просто зпекла вирвавсь розповісти
Страшністрахіття,- увійшов до мене» [ ІІ, 1].
Полоній, якоговже давно хвилювали відносини дочки з принцом, миттєво висуває припущення: «3кохання стратив глузд?» [ ІІ, 1]. Більше того, він бачить в цьому наслідоксвоєї заборони Офелії зустрічатися з Гамлетом.
Але чи насправдіГамлет втратив глузд? Це питання займає значне місце в шекспірознавстві [3, 4,7, 14, 25]. Існує версія, що нещастя, які лягли на плечі молодого хлопця,спричинили потьмарення глузду. Але це твердження різко спростовується самимГамлетом:
«Тут, як і там,боронь вас боже, друзі,
Хоч як би дико йдивно я повівсь
(Мені на думкуможе спасти згодом
Прикинутисядурником абощо)...» [І, 5]
З цих його сліввидно, що божевілля – маска, яку Гамлет надягає на себе з певних причин.
Не Шекспірвигадав божевілля героя. Воно було вже в древній сазі про принца Амлета. Алетой використовував божевілля, щоб приспати пильність свого ворога, щоб услушний момент помститися йому. Гамлет Шекспіра не присипляє пильність Клавдія,а навмисно викликає його тривогу і підозри. Як відомо, розмови божевільного неможливоконтролювати. Божевілля слугувало Гамлету для того, щоб прикидаючисьбожевільним, мати змогу говорити людям те, що він про них насправді думає.
Дізнавшись проте, що трупа акторів, що колись буда йому дуже до вподоби, прибула в Ельсінор,Гамлет радо зустрічає їх. Він просить актора прочитати монолог, розповідь якоговходить в древню легенду, повну кривавих жахів та жорстокості. В ній грецькийцар, який увірвався в Трою, переповнений жагою крові шукає свого головноговорога – троянського царя Пріама. Але знаходячи слабкого, нездатного дляборотьби старця, він не поспішає вчинити помсту, але:
« …так,повагавшись, Пірра
Повстала мста доділа кличе знов.
Не падали імолоти циклопів,
Для Марса вічнийпанцер куючи,
Лютіше, ніжкривавий Піррів меч Пріама вразив» [ ІІ, 2].
За О.Анікстом,такий монолог був обраний невипадково. Він вважає, що, слухаючи монолог, Гамлеткорить себе за бездіяльність. « Ми будемо недалекі від істини, якщо припустимо,що Гамлету хочеться бути таким ж месником, який зволікає, але тим сильнішимбуде його удар, колі він нанесе його з такою ж невблаганністю» [4, ст.97].
У монолозі акторадля Гамлета є ще одне важливе місце – це те, що говориться в ньому про дружинуПріама Гекубу. Ця частина монологу починається словами: «А хто, хто зрівцарицю, вбиту горем!..» [ ІІ, 2] Гамлет реагує на це з подивом: «Царицю, вбитугорем?». А тим часом актор продовжує розповідати про горе Гекуби, яка бачитьвбивство свого чоловіка:
«То зойкстрашний, що вирвавсь у Гекуби,-
Як смертне їхзворушує хоч трохи,-
Залив би слізьмижар очей небесних
І збурив би богів»[ ІІ, 2].
Образ Гекуби –приклад вірної дружини. Але Гертруда не є Гекубою і через це біль ірозчарування Гамлета у сімейних цінностях ще більше посилюється посилюється.
Як тільки Гамлетзнову опиняється наодинці докори сумління наздоганяють його. Бачачи наскількигостро актор перейнявсь подіями, змальованими в монолозі, принц вигукує:
«…Що б вінвчинив,
Якби таку, як я,він мав причину?
Рікою сліз вінзатопив би сцену.
Потряс биглядачів громохким словом,
Поверг би виннихв безум, чистих в жах,
Згнітив бинетямущих, скам'янив би
Всі вуха й очі,душі і серця» [ ІІ, 2].
Другий монологГамлета також, як і перший, сповнений обурення, але на цей раз воно направленепроти нього самого. Він докоряє собі за бездіяльність:
«…А я,
Ледащо, тугодум,безверхий бевзь,
Тюхтій оспалий,ні на що не здатний,
Марнію і мовчу;мовчу й за батька,
У кого владу тажиття так підло
Украдено. Невже ябоягуз?» [ ІІ, 2]
Як бачимо, Гамлетне із тих людей, які знаходять пороки тільки в інших. Він не менш суворий табезжалісний до самого себе, і ця риса характеру ще більше підкреслюєблагородство його натури.
Але у багатьохдослідників (Бєлінський, Гете) така поведінка героя викликала непорозуміння [6,7]. Постає питання: чи є Гамлет безвольним по натурі, чи його душевний станвикликаний жахливими подіями, що впали на його плечі? На думку О. Анікста,відповідь може бути тільки одна. «До всіх відомих нам подій Гамлет був цільноюгармонічною особистістю. Але ми зустрічаємо його вже тоді, коли ця гармоніяпохитнулась» [4, ст.90].
Гете вирішив, щоГамлетом оволоділа слабкість [6, ст. 307].
Бєлінський інакшепояснює стан Гамлета після смерті батька. Те, що Гете назвав слабкістю, надумку російського критика, «є розпад, перехід з дитячої, несвідомої гармоніїдуха в дисгармонію та боротьбу…І чим вище людина духом, ти жахливіше буває йогорозпад, і тим величніше буває його перемога» [7, ст. 292-293].
О. Анікстузагальнює подану Бєлінським концепцію психології героя. За нею, Гамлет проходитьтри стадії розвитку: гармонія, її розпад та відновлення.
На даному етапіми бачимо Гамлета на другій стадії, стадії розпаду. Але дуже важливо правильнозрозуміти сутність терміну «розпад». О. Анікст показує, що під ним требарозуміти не моральний розпад особистості героя, а розпад духовної гармонії, якараніше була йому властива. Порушилася колишня цілісність поглядів Гамлета нажиття та дійсність [4, ст.91].
Хоча ідеали дляпринца залишилися колишні, але все, що він бачить у житті, суперечить їм. Йогодух роздвоюється. Він впевнений в необхідності виконати обов’язок помсти, алеце суперечить його моральним ідеалам: як людина доби відродження він визнаєправо кожної людини на життя.
Разом із тим уГамлета були сумніви стосовно правдивості сказаного Привидом, які ми чуємонаприкінці другої дії п’єси в монолозі про Гекубу:
«…Ну, а привид -
Диявол, може? Маєж силу біс
Прибрати милийобраз. Може, він
Мене, ослаблого вборні з журбою,-
А над такимидушами він дужчий,-
Обманює длязгуби. Ні, потрібне
Певніше опертя» [ІІ, 2].
Тому геройвирішує за допомогою акторів показати королю п’єсу, в якій буде представленоточнісінько такий злочин, який скоїв Клавдій. У такий спосіб він хотівостаточно знайти докази вини короля в смерті свого батька. Принц говорить: «Вполююя виставою сумління короля» [ ІІ, 2]. Також, як зазначає О. Анікст, у Гамлетасвоя етика помсти. Він жадає, щоб Клавдій знав, за що його очікує кара. ДляГамлета звичайне вбивство не було б справжньою помстою, адже перш за все вінпрагне збудити у Клавдія розуміння його вини, щоб він знав, що його карає нетільки Гамлет, а й моральний закон справедливості [4, ст.101].
На початку ІІІдії ми зустрічаємо Гамлета в полоні його думок, які він виражає в своємунайбільш відомому монолозі. Цей монолог починається із запитання і весьпронизаний сумнівами.
Монолог «Бути чине бути» – це кульмінаційна точка сумнівів Гамлета. Він виражає умонастрої герояв момент найвищого розкладу його свідомості, оскільки не на одне питання,поставлене ним, він не отримує відповіді.
Починаєтьсямонолог з риторичного запитання: «Чи бути, чи не бути — ось питання…» [ІІІ, 1].Ці слова Гамлета можна зрозуміти як роздуми про самогубство. Але далі герой самрозкриває сутність своєї фрази. «Бути» для принца значить «зітнувшись в герці зморем лиха, покласти край йому», а « не бути – це «коритись долі і біль відгострих стріл її терпіти» [ІІІ, 1]. Тут він вирішує для себе питання: чиборотися проти моря зла, чи ухилитися від боротьби? У боротьбі Гамлет бачитьлише один вихід – смерть. І це не просто слова, адже ми вже побачили природнурису характеру героя все узагальнювати. Проблема помсти перетворюється длянього у нього до всесвітніх масштабів викорінення зла. Тому він розуміє, що недостатньо лише помститися за смерть батька, бо світове зло у такий спосіб непобороти (див. дод. 3). За таких обставин Гамлет звертається у бік смерті. Ітут він виступає як філософ, задаючись питанням: що таке смерть? Принц зновубачить два можливих варіанта того, що чекає людину після смерті. Можливо смертьподібна до сну, є зануренням у небуття:
«…Заснути, вмерти–
І все. І знати:вічний сон врятує,
Із серця виймебіль, позбавить плоті,
А заразомстраждань. Чи не жаданий
Для нас такийкінець?» [ІІІ, 1]
Але одразу в думкахгероя виникає інший варіант життя після смерті:
«…Ось в чімклопіт;
Які нам сниприсняться після смерті,
Коли позбудемосьземних суєт?» [ ІІІ, 1]
Його лякає те,що, можливо, жахи потойбічного життя можуть насправді виявитися ще страшнішими.Ось чому людина не може «простим лезом … собі здобути вічний спокій» [ ІІІ, 1].Саме такою він бачить причину людських страждань. Адже інакше:
«…Хто стогнав би
Під тягарем життяі піт свій лив,
Коли б не страхпопасти після смерті
В той крайнезнаний, звідки ще ніхто
Не повертався?» [ІІІ, 1]
Тут також вартозазначити ще одну особливість характеру Гамлета. Він не тільки узагальнюєпоодиноку подію до всесвітніх масштабів, але й переймається долею всіх людей,які живуть в його час, і долею їх майбутніх нащадків. Це проявляється в тому,що коли він перелічує біди людей у цьому світі, жодне з них не відноситься донього самого:
«Бо хто б терпівбичі й наруги часу,
Гніт можновладця,гордія зневаги,
Відштовхнутулюбов, несправедливість,
Властей сваволю,тяганину суду,
З чеснотискромної безчесний глум…» [ ІІІ, 1].
Монолог Гамлетазакінчується роздумами про природу вагань. Перед нами постає розум героя, якийаналізує не тільки дійсність і своє положення в ній, але й характер своїхдумок. Він намагається осмислити свої переживання та дати аналіз свого стану.Тут принц приходить до сумного висновку. Обставини вимагають від нього дії, алероздуми обтягують його волю:
«Так розумполохливими нас робить,
Яскраві барвинашої відваги
Від роздуміввтрачають колір свій,
А наміри високі,ледь зродившись,
Вмирають, ще невтілившись у дію» [ ІІІ, 1].
Гамлетзізнається, що надлишок думок послаблює його здатність до дії, але він невідмовляється від свого обов’язку. Моральні принципи не дозволяють йому зробитижахливий вчинок і він весь час бореться із собою подумки.
Як вже булозазначено, монолог «Бути чи не бути» – момент найбільших роздумів і ваганьгероя п’єси. Але чи зупиняється думка Гамлета на цьому чи це лише перехіднийетап до подальшого розвитку подій? Дія п’єси показує, що, наскільки б важливимне був монолог, наскільки б глибокими не були думки героя, на цьому духовнийрозвиток героя не завершується.
Далі у ході діїнаступає кульмінаційний момент. Відбувається вистава п’єси, яка виконує функцію«пастки», щоб показати: винний король чи ні.
ПоведінкаКлавдія, який перервав виставу, не залишає ніяких сумнівів у його причетностідо злочину. Бо як писав Й. Шиллер: «Істина – це дзеркало, відображення якогонестерпно для лицемірства». Тепер вони обоє, Гамлет і Клавдій, знають про однеодного головне.
Ця подія поселилав Гамлеті впевненість у вині короля, і тепер, здається, ніщо не може зупинитипринца. Він зустрічає Клавдія, ідучи на зустріч до матері. Принц застає короляпід час молитви. Але вбити Клавдія тепер – значить направити його душу до раю.Не такої помсти прагне Гамлет. Він жадає для вбивці батька найгіршої участі.Тому він залишає Клавдіє життя.
Король у своїмолитві-монолозі відкриває всю сутність свого єства. «Пасткою» Гамлет хотівпробудити совість Клавдія. Але чи є в нього совість? Напевне, що ні. Він молитьсяне заради покаяння, а лише хоче скинути з себе провину. Дивлячись на свою руку,король питає: «Невже б забракло в небесах дощу / її омити, щоб була як сніг?»[ІІІ, 3] Оскільки Клавдій не хоче відмовитися від здобутків, які отримавкривавим шляхом, він не вірить у можливість свого прощення: «Чи ж можна / Ірозгрішитись, і спожити гріх?» [ІІІ, 3]. Тому, в роздумах впевнившись убезглуздості наміру вимолити прощення, король каже: «Слова, що без чуття вдалеку путь / Я вирядив, до неба не дійдуть» [ІІІ, 3].
Монолог Клавдія єпаралеллю до монологу Гамлета «Бути чи не бути». Їх порівняння відображаєрізницю моральних цінностей двох героїв. Але у цих монологах існує однаподібність. В них обидва герої вирішують для себе, як їм поводитися: Гамлет –чи іти на ризик пов'язаний з боротьбою, а Клавдій – чи визнати провину іпокаятися? Обидва монологи виявляють внутрішній світ персонажів, шляхетністьодного і ницість іншого.
Ці два монологипереплітаються ще в одному аспекті. В них викриваються пороки людського суспільства.Як Гамлет нарікає на «гніт можновладця», «гордія зневаги», «Властей сваволю», «тяганину суду» [ ІІІ, 1], так і Клавдій говорить:
«На цім продажнімсвіті золотою
Рукою злочинвідхиляє суд
І нечестивонадбаним багатством
Закон купує»[ІІІ, 3].
Але король, навідміну від принца, не нарікає на недосконалість суду та влади. О. Анікст пише:«Він вважає, що в порочному світі несправедливість природна, і якщо гріх маєпідтримку закону, то чому б і йому не заручитися підтримкою небес» [4, ст.173].
Упевненість упричетності короля до смерті батька, породжує в Гамлеті більшу рішучість:
«…Тепер я б міг
Напитись кровітеплої й такого
Накоїти, що білийдень здригнувся б,
Уставши вранці»[ІІІ, 2].
Він жорстоковідкриває очі матері на її пороки; думаючи, що за завісою у спальні матерістоїть Клавдій, вбиває Полонія.
Але Клавдій дієшвидше ніж Гамлет. Він наказує Розенкранцу та Гільденстерну доправити принца доАнглії, начебто щоб не терпіти «риск безуму» [ІІІ, 3]. Насправді Клавдійнадсилає королю Англії, як своєму васалу, листа, в якому наказує вбити Гамлета.
Принц зрозумівнамір короля і влаштовує все на свою користь. Покараними залишаються змовникикороля, Розенкранц і Гільденстерн.
Після цих подійпочинається нова, завершальна фаза дії в трагедії. У ній ми бачимо Гамлета нарівнині в Данії. Він спостерігає прохід військ Фортінбраса територією Данії навійну до Польші. Для принца це спричинило новий привід для роздумів.
Він, порівнюючисебе з мужнім, відважним та честолюбним Фортінбрасом та його безстрашним військом,як і в монолозі першого дії, Гамлет знову дорікає собі:
«…У мене Забитобатька, матір у ганьбі,
І серце, й розумзбурені до краю,
А я, приспавшиїх, дивлюсь байдуже
На тисячіприречених людей,
Що ради вигадки йпустої слави
В могилу йдуть,як в постіль…» [ІV, 4].
І дійсно вжепройшло не мало часу з того моменту, коли Гамлет заприсягся в будь-щопомститися за підступну смерть батька. Як і в монолозі «Бути чи не бути» вінзамислюється над питаннями, які вже давно хвилюють його. Розум для нього – ценайвища відзнака людини, і сила його в тому, що він знаходить рішення життєвихпитань і показує людині дорогу до дії:
«Чи ж то людина,хто найбільшим благом
Вважає їжу й сон?Тварина, й годі.
Творець, якийдумками наділив нас, -
Що бачить крізьвіки, дав не на те
Нам здібності табогорівний розум,
Щоб гнив він убезділлі» [ІV, 4].
Цей монолог єсвоєрідним продовженням монологу «Бути чи не бути». Роздуми про природу вагань,якими завершується монолог «Бути чи не бути», у цьому монолозі показуються так:
«…Чи тваринне
Тут забуття, чиполохка розважність,
Що без кінця всезважує кінець?
На частку глуздуміркування містить
Три часткибоягузтва» [ІV, 4].
Тут вже даєтьсячітка відповідь на те, що в монолозі «Бути чи не бути» залишилося невирішеноюпроблемою:
«…Я не знаю,
Чому лишетверджу: «Це слід зробити»,
Дарма що єпричина, воля й сила,
Аби зробити…»[ІV, 4].
Але наприкінцітвору він нарешті знаходить у собі тверду рішучість: «О, вже час, / Щоб роздуммій чи вбравсь у кров, чи згас!» [ІV, 4].
Повернувшисьдодому Гамлет, переживає ще одне потрясіння: померла Офелія. ЇЇ брат Лаерт,вважаючи Гамлета винуватцем всіх лих своєї сім’ї, викликає принца на дуель.Гамлет, хоч і усвідомлюючи жах і несправедливість своїх вчинків стосовно Офеліїта Полонія, погоджується на двобій. Саме це і потрібно було підступномуКлавдію. Він підготував для свого племінника подвійну пастку: налив до бокалувина, призначеного принцу, отрути та отруїв меч Лаерта, яким він мав вбитиГамлета.
В заключнійчастині трагедії доля внесла свої корективи. Вино з отруєного бокалу вирилаГертруда, Гамлет і Лаерт поранили одне одного отруєним мечем, а Клавдійврешті-решт отримав справедливе покарання. Тепер, коли Гамлет помирає, йомуважливо, щоб всі пізнали суть таємниць королівської родини. І це він заповідаєсвоєму другові Гораціо.
Отже, ми бачимо,що хоча автор змальовує трагічне бачення сучасної йому дійсності, вінсподівається, що у майбутньому прийдуть люди, які змінять суспільство на краще.
Висновки
Укурсовій роботі були досліджені такі моменти: жанрова специфіка трагедії В.Шекспіра «Гамлет, принц Датський», аспекти творчості письменника тасоціокультурні особливості епохи, в яку він творив. Розглядаються поглядибагатьох світових критиків на дану трагедію та її проблематику, а також функціїмонологів у трагедії.
Уході роботи було з’ясовано, що, хоча дія трагедії сягає Середньовіччя, її змістпронизаний гуманістичними ідеями доби Відродження. Досліджуючи цю епоху, ми дійшливисновку, що це дуже суперечливий етап розвитку суспільства. З одного боку, їїтворці, гуманісти, поставили людину в центр всесвіту, вірили в її безмежніздібності, боролися за її політичне та духовне розкріпачення, за рівність людейу суспільстві. З іншого боку, більшість ідей гуманістів були утопічними черезграндіозну невідповідність ренесансних уявлень реальності.
Аналізуючитворчість В. Шекспіра, ми з’ясували, що у ній відображені як здобутки так, іслабкості та обмеженості епохи Відродження. Це у повній мірі можна побачити у трагедіїВ. Шекспіра «Гамлет, принц Датський». Головний герой втілює філософськуконцепцію Шекспіра: жити потрібно за законами власної совісті. Образ головногогероя у ній зображений у жорстоких протиріччях, які є відображенням поглядівдраматурга на суперечливий характер сучасної йому епохи.
Підчас розгляду художніх особливостей трагедії «Гамлет, принц Датський» мивизначили, що це є поетична драма, в основі якої лежить зображення кризигуманістичного світогляду в епоху Пізнього Відродження. Художньою особливістютвору Шекспіра є те, що він уявляє собою філософську трагедію, тобто відображаєпошуки відповідей на питання суперечливості людського існування. Образ Гамлетаувійшов у світову літературу як вічний образ, оскільки містить у собіневичерпні можливості філософського осмислення буття.
Монологяк один із драматичних прийомів покликаний зобразити у трагедії всю складністьідейної суті трагедії «Гамлет, принц Датський». Монологи головних героїв, які єпредметом дослідження роботи у загальному значенні в трагедії набуваютьузагальнюючого значення, концентруючи у собі вічні морально-філософськіпроблеми: життя і смерті, кохання і зради, волі та насилля, правди ілицемірства, совісті і ницості. Саме через монологи головних героїв ми можемозрозуміти філософію головного конфлікту трагедії через призму сприйняттяавтора, а також простежити розвиток характерів героїв.
Списоквикористаних джерел та літератури
1. Алексеев М. П., Жирмунский В. М.,Мокульский С. С., Смирнов А. А. Істория зарубежной литературы. Средние века иВозроднение Учеб. для филол. спец. вузов. М., Висшая школа, 1978.
2. Андреев Л.Г., Косиков Г.К., ПахсарьянН.Т. и др… Зарубежная литература второго тысячелетия. 1000-2000: Учебноепособие /. / Под ред. Л.Г. Андреева, М.: Высшая школа, 2001
3. Анненский И., Проблема Гамлета. Втораякнига отражений, М., Наука, 1979
4. Аникст А. А. Трагедия Шекспира «Гамлет»:Лит. комментарий. — М.: Просвещение, 1986.
5. Аникст А., Творчество Шекспира. М.,Художественная литература,1963.
6. Белинский В. Г. “Гамлет”, драмаШекспира. Мочалов в роли Гамлета. М., Государственное издательствохудожественной литературы,1948
7. Белинский В. Г. Полн. собр. соч.,Белинский В. Г. Полн. собр. соч. в 13-ти тома,. т. ІІ. М., 1953—1959..
8. Беляева Н., Шекспир. «Гамлет»: проблемыгероя и жанра. Литература, № 33, 2001
9. Борецький М. Доба європейськогоВідродження, Тема. На допомогу вчителю зарубіжної літератури, 2002
10. Бартошевич А. В. Шекспир на английскойсцене. Конец XIX — первая половина XX в. — М.: Наука, 1985.
11. Берджесс Э. Уильям Шекспир: Гений и егоэпоха. — М.: Терра, 2001.
12. Болотов В. Вильям Шекспир. Настоящему ибудущим поколениям. — Пермь: Звезда, 2000.
13. Брандес Г. Шекспир. Жизнь ипроизведения. — М.: Алгоритм, 1997.
14. Верцман И. Е. «Гамлет» Шекспира. — М.,1964.
15. Выготский Л. С. Анализ эстетическойреакции: Трагедия о Гамлете. Психология искусства. — М.: Лабиринт, 2001.
16. Гарин И. Н. Шекспир. — Харьков:Гаринздат, 1998.
17. Гром'як Р. Т., Ковалів Ю. І. та ін.Літературознавчий словник-довідник, — К., Академія, 1997.
18. Дубашинский И. А. Вильям Шекспир: Очерктворчества. — 2-е изд. — М.: Просвещение, 1978.
19. Козинцев Г. М. Наш современник ВильямШекспир. — 2-е изд., перераб. и доп. — Л. — М.: Искусство, 1966. Магалиф А.Ю.
20. Маршак С. Я. Выступление нашекспировской конференции в Стратфорде-на-Эйвоне Собрание сочинений в восьмитомах. Т. 6.М., «Художественная литература», 1971.
21. Мацохейн Б. Кто этот господин?: Беседы оВильяме Шекспире, его эпохе, … — М., Топливо и энергетика, 2001.
22. Морозов М. М. Театр Шекспира. — М.:Всероссийское театральное общество, 1984.
23. Пимонов Б. Загадка Гамлета. — М.: М. И.П., 2001.
24. Соколянский М. Г. Перечитывая Шекспира:Работы разных лет. — Одесса: АстроПринт, 2000.
25. Урнов М. В., Урнов Д. М. Шекспир.Движение во времени. — М.: Наука, 1968
26. Холлидей Ф. Е. Шекспир и его мир. — М.:Радуга, 1986.
27. Чернец Л.В., Хализеев В.Е., БройтманС.Н. и др. Введение в литературоведенье. Литературное произведение: основныепонятия и термины: Учеб. Пособие / / Под ред. Л.В. Чернец. – М.: Высш. шк., 1999
28. Шведов Ю. Ф. Эволюция шекспировскойтрагедии. — М.: Искусство, 1975.
29. Шестаков, В.П. Английский акцент =English accent: англ. искусство и нац. характер / В. П. Шестаков. — М.: РГГУ,2000.
30. Вильям Шекспир. К четырёхсотлетию со днярожденья. 1564—1964. исследования и материалы. — М.: Наука, 1964.
31. Всесвітня література в середніхнавчальних закладах України» 2000, № 10. – school.xvatit.com.
32. Іван Франко і світова культура. –http:// ua.textreferat.com/referat-14067-7.html
33. Ковбасенко Ю.І. Доба європейськогоВідродження (Ренесансу), її хронологічні межі. Ідейний рух гуманізму. Рольантичності. Скарби культури Ренесансу. – school.xvatit.com.
34. Магалиф А. Ю. Патографический портретГамлета, Независимый психиатрический журнал, М., 2003.www.magalif.ru/?an=coll_gamlet
35. Тема. На допомогу вчителю зарубіжноїлітератури, 2002. – school.xvatit.com.
Анотація
Титар К. А.Монолог і його функції в трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський»: Курсоваробота. – Дніпродзержинськ: ДДТУ, 2010. – 50с.
Курсова робота єдослідженням монологу та його функцій в трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принцДатський». У роботі розглядаються художні особливості трагедії «Гамлет, принцДатський» та загальна характеристика монологу як драматичного прийому.Проаналізований образ головного героя трагедії крізь призму його монологів.Розглянуто відображення поглядів В. Шекспіра на суперечливий характер епохиВідродження.
Ключові слова:ТРАГЕДІЯ, ВІЧНІЙ ОБРАЗ, МОНОЛОГ, ГОЛОВНИЙ КОНФЛІКТ, ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ,ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКІ ПРОБЛЕМИ, ДВІЙНИЦТВО .
Реферат
Курсова роботаскладається з 50 сторінок, 35 використаних джерел, 3 додатків, анотації,реферату.
Перелік ключовихслів: ТРАГЕДІЯ, ВІЧНІЙ ОБРАЗ, МОНОЛОГ, ГОЛОВНИЙ КОНФЛІКТ, ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ,ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКІ ПРОБЛЕМИ, ДВІЙНИЦТВО.
Тема курсовоїроботи: «Монолог і його функції в трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський».Ця тема обрана у якості теми для курсової роботи, бо, незважаючи на те, щотворчість В. Шекспіра – достатньо освітлений в літературознавстві матеріал,існує деяка суперечливість поглядів на образи і характери головних героїв тафункції їх монологів у відомому творі Шекспіра.
Об’єктдослідження – гуманістична наснага та філософський зміст головного конфліктутрагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський», проблема морального вибору івчинку головних героїв.
Предметдослідження – монолог і його функції в трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принцДатський».
У вступіподається стислий аналіз суспільних тенденцій у XVI – XVII ст., обґрунтовуєтьсяактуальність даного дослідження, яка полягає у недостатньому вивченні функціймонологів у трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський», окреслюється метадослідження, а саме – проаналізувати функції монологів у творі «Гамлет, принцДатський». Також виділяються основні завдання, об’єкт та предмет дослідження.У вступі зроблено огляд методів дослідження, серед яких провідним є історичнийта порівняльний методи. Обґрунтовується наукова новизна та практична цінністьроботи.
У першому розділіподається загальний огляд епохи Відродження та її особливості в літературномупроцесі Англії на прикладі творчості В. Шекспіра. Детально подається аналізпоглядів драматурга на суперечливий характер сучасної йому епохи. Таким чином,перший розділ роботі допомагає сформувати уявлення про особистість письменниката про епоху епоху зображену у досліджуваному творі.
У другому розділібезпосередньо проводиться дослідження функцій монологів у трагедії В. Шекспіра«Гамлет, принц Датський». З цією метою визначаються художні особливостітрагедії, аналізуються теми добра і зла, життя і смерті, кохання і зради, атакож проблема морального вибору і вчинку крізь призму монологів головнихгероїв твору. Таким чином, другий розділ курсової роботи повність присвяченийдослідженню монологу та його функцій у трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принцДатський».
Матеріал курсовоїроботи представляє практичну цінність для вивчення курсу «Історія зарубіжноїлітератури» студентам філологічних факультетів університетів, а також студентамспеціальності «Переклад».
Додатки
Додаток1
Даніель Макліз.Сцена з трагедії «Гамлет, принц Датський»
/>
Додаток2
Вільям Блейк.«Гамлет і Тінь його батька» 1806.
/>
Додаток3
Гравюра Дж. МакКарделла«Гамлет» В. Шекспіра».
/>