План
Вступ
РозділІ. Постать Павла Тичини в українській літературі
1.1.Творчийздобуток поета
1.2.Фольклорніджерела ранніх творів Павла Тичини
РозділІІ. Кларнетизм ранньої поезії Павла Тичини
2.1.Явище кларнетизму в літературі
2.2.ПавлоТичина – новатор
2.3.Рання лірика Павла Тичини – неповторний скарб творчості поета
Висновки
Додатки
Література
Вступ
ПавлоТичина – великий український нацiональний поет, у творчостi якого болючевiдбилася доля українського народу. В iсторiї свiтової лiтератури, мабуть незнайдеться iншого такого прикладу, коли б поет вiддав половину свого життявисокiй поезiї, а половину – нещаднiй боротьбi зi своїм генiальнимобдаруванням.
Людинависокого дару i великих творчих сил, П.Тичина був носiєм i виразникомукраїнської релiгiйної традицiї. У ньому вона голосно заговорила в переломнудобу нашої iсторiї i в ньому найяснiше засяяла – пiсля Шевченка. У ньому вона iперегорiла…
Радянськасистема не дала йому розгорнутись на повну силу його величезного таланту. Бiльштого, умови сталiнщини деформували цей талант, але навiть те, що вiн створив уперший перiод своєї творчостi, забезпечило йому мiсце серед найбiльших свiточiвлюдства.
Винятковемузичне обдарування Павла Григоровича допомогло йому створити незабутні твори,неповторність яких відома широкому загалу читачів. Адже таких барв, такоїмелодики рядків ми не зустрінемо в поезії інших творців української літератури.Музичність ранніх творів П.Тичини свідчить про рідкісний талант митця та йогобезмежний політ думки, яка простежується у віршах.
Томуаналiз раннiх поезiй Тичини, визначення їх проблематики, поетики та мотивiвздається важливим i актуальним, особливо за часи вiдродження нацiональноїкультури, переоцiнки цiнностей, виявлення нацiональних iдеалiв та символiки.
Зв'язокроботи з науковими планами, темами.
Курсоваробота пов’язана з проблематикою наукової роботи кафедри української літературиінституту філології Сумського державного педагогічного університету ім. А.С.Макаренка.
Об’єктомдослідження є рання поезія Павла Тичини.
Предметдослідження – риси кларнетизму в ранній творчості поета.
Метадослідження – з´ясувати причину появи кларнетизму в ранній творчостіПавла Тичини, дослідити образність кларнетизмів в поетиці митця.
Завданяданого дослідження:
дослідитижиттєвий та творчий шлях поета;
розглянутифольклорні джерела ранніх творів Павла Тичини;
з´ясуватиособливості явища кларнетизму в літературі;
виявитиознаки кларнетизму в поезіях Павла Тичини;
вивчитиособливості ранньої лірики поета;
дослідитиставлення сучасників до поезії Павла Тичини.
Практичнезначення – матеріали з даного дослідження можуть бути використанівчителями-філологами, викладачами та студентами філологічного факультету.Творчість Павла Тичини вивчається у 5 класі (згідно програми зукраїнської літератури для 12-річної школи).
РозділІ. Постать Павла Тичини в українській літературі
1.1Творчий здобуток поета
Ім´я ПавлаТичини в українській поезії ХХ століття йде безпосередньо за іменами такихвелетнів, як Іван Франко і Леся Українка. Спадкоємницький зв'язок творчостіТичини з їхньою спадщиною, так само, як і з спадщиною Шевченка та Грабовського,не потребує, здається, доказів. Є також глибока логіка в тому, що поета, якомусудилося стати одним з основоположників української літератури, благословив наславний творчий шлях Михайло Коцюбинський.
Син дяка зЧернігівщини уже з 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах«Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата», «Основа» таінших. Протягом 1913— 1914 pp. він публікує оповідання «Вавилонський полон»,«Богословіє».
Восени 1916 рокуповертається до Києва і під впливом «Лісової пісні» Лесі Українки починаєписати драматичну поему «Дзвінко блакитне».
У 1918 році вийшлаперша книжка його віршів «Сонячні кларнети», яка була зустрінута критикою зентузіазмом. У 1920 р. виходять збірки П. Тичини «Замість сонетів і октав»,«Плуг», а у 1924 році — збірка «Вітер з України».
У добутоталітаризму щирий революційно-патріотичний пафос у творчості багатьох митцівзаступає складна суміш напівщирості й напіввимушеності, настороженості й страху. У творчості П. Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела доособливо жорстоких психологічних зламів і криз. Як зазначав В. Стус, постать неменш трагічна в українській літературі, — «Феномен Тичини — феномен доби. Йогодоля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив учас, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль… Вінобрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цихумовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходиловсе менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню. Поетпомер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичніфункції… У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли,других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням.Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом»[24,91]. Місія громадянської поезії в практичній естетиці сталінізму, на жаль, узначній мірі сприйнятій і Павлом Тичиною, зводилась до трьох понять —«оспівувати», «закликати» і «боротись». У цьому ключі було витримано чи небільшість віршів у передвоєнних збірках поета — «Чернігів» (1931), «Партіяведе» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Написаніна підтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом зі своїм часом.
У роки ВеликоїВітчизняної війни Павло Тичина під час евакуації перебував в Уфі. Одним знайвизначних творів поета цього періоду була поема «Похорон друга» (1942).Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки («І рости, і діяти», «Ми —свідомість людства», «Комунізму далі видні»), хоча жодна з них уже не набулатакого широкого звучання, як попередні.
Серед поемТичини найфундаментальнішою можна вважати симфонію «Сковорода», виданупосмертно книгою досить значного обсягу. Писалась вона протягом мало не всьоготворчого життя поета. (Перші розділи її опубліковані 1923року в журналі «Шляхимистецтва», потім робота над поемою продовжувалась у 1923 — 1934 і 1939 — 1940 роках,а збирання матеріалів тривало до 50-х років). Така надмірна увага до постатіСковороди не випадкова, адже Григорій Сковорода — духовний батько П.Тичиниперіоду «Сонячних кларнетів». Із мандрівним філософом, який не промінявпастушої сопілки на почесну роль «стовпа неотесаного», поет ідентифікувавсяпротягом чи не цілого життя, але, на жаль, вже не міг претендувати на епітафію:«Світ ловив мене, та не впіймав».
У галузі історіїлітератури та критики Павло Тичина залишив по собі значну есеїстичну спадщину.Особливо багато він зробив для розширення й зміцнення інтернаціональнихвзаємозв'язків української літератури. Знаючи французьку й старогрецьку мови,опанувавши вірменську, не раз практично звертаючись до тюркських і грузинськоїмов, багато працював на терені перекладацтва, збагативши українське письменствонабутками інших літератур.
Ще з юностівластиве поетові глибоке відчуття природи почало набувати своєрідних космічнихвимірів — можливо, під впливом новітніх науково-філософських віянь часу, щохарактерне для літератури модернізму. Мальовничою, сповненою ніжної й чуйноїдуші постає у віршах П. Тичини українська природа — така рідна, близька йводночас наче побачена з іншої висоти. Перші твори Тичини дуже схвально булиприйняті критикою, зокрема збірка «Сонячні кларнети». Його поезія народилася здуху музики. Саме з духу — а не тільки із зовнішньої звукової форми. Багатопоетів інструментували лірику вишуканими асонансами, алітераціями, внутрішнімримуванням і до П.Тичини. Особливої вправності у цьому набули символісти —західноєвропейські (П. Верлен, А. Рембо), російські (А. Белий, В. Брюсов, О.Блок), українські (М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка). Поль Верлен навітьпроголосив поетичне гасло: «Найперше — музика у слові»!
Була не однаспроба віднести ранні твори П.Тичини до певної літературної школи, проте поетне зараховував себе до якогось напряму. При цьому погоджувався, що на йоготворах позначилися впливи поетики символізму, імпресіонізму, навіть футуризмута імажинізму.
Шедевромінтимної лірики П. Тичини постає твір «Ви знаєте, як липа шелестить...», деважливу роль відіграє паралелізм картин природи і людських переживань. Загальнаемоційна тональність, інтонація й прихована ідея цього вірша близькі до творуО. Олеся «Чари ночі».
Помітне місце втворчості Павла Тичини займає вірш «Пам'яті тридцяти», вперше опублікований угазеті «Нова Рада» в березні 1918р. і присвячений пам'яті загиблих у бою звійськами Муравйова під Крутами київських студентів, пізніше похованих наАскольдовій могилі:
На кого взявсяКаїн?
Боже, покарай! –
Понад все вонилюбили
Свій коханийкрай [26, 272].
Прикро, але цейпоетичний реквієм після 1918року аж до нашого часу ніколи більше не друкувався.
Вульгарно-соціологічнакритика епохи тоталітаризму зробила все, щоб збіднити творчість Тичини, щобзамовчати або спотворити його шедеври, окарикатурено виставляючи в школі, передшколярські наївні очі якісь і справді невдалі рядки поета.
Сьогодні, нащастя, поет повертається до читачів неушкодженим, незнівеченим, повертається донас той, кому доступно було пізнати божественну красу гармонійності світу,відчути весь трагізм епохи, зіткнення сил світлих, творчих і чорних, руйнівнихв їх вічнім борінні.
1.2Фольклорні джерела ранніх творів Павла Тичини
Творча спадщинапоета — унікальне явище в історії національної культури. Сучаснийлітературознавець С. Гальченко переконано стверджує: «Творча особистість ПавлаГригоровича Тичини була багатогранною і складною. Він належав до тих великихталантів, які, за словами самого поета, не «замикаються в магічні кола», адослухаються до голосу людства. Його поетичні твори в перші пореволюційні рокивикликали не тільки захоплення, але й заздрість і навіть озлобленість деякихчитачів та соратників по перу»[3,3].
Павло Тичина мавсвої джерела. «Зокрема віртуозний смисловий поліфонізм поезій вторував надавньоукраїнське та церковне багатоголосся, зокрема на твори Д.Бортнянського таМ.Березовського, які вразили поета на співанках у Троїцькому хорі»[13, 6]. То жне дивно, що його лірика «будувалася» за принципом музичних п’єс, актуалізувалахорові партії.
Тема більшостіранніх творів П. Тичини — ліричний герой і природа. «Природа для поета, —вважає Л. Новиченко, — щось незмірно більше, ніж простий фон подій, які вінзмальовує, ніж звичайний пейзаж: до неї, наче до близького друга, він іде зсвоїми радощами і сумом, в осягненні її гармонійних законів він знаходитьдуховне визволення… Серед лугів і гаїв, спостерігаючи, як «женуть вітри, мовбуйні тури», як «тополі арфи гнуть», — він, за його власним визнанням, ставив удушу світлий парус, «бо в мене в серці сум». І це зовсім не було позою,прийомом, літературною умовністю...» [17,24].
Особливе уміннямолодого поета побачити, почути найтонші порухи рідних краєвидів, перейнятисягармонією світу, відчути себе вагомою часточкою Всесвіту, майстерно втілити всев поетичних образах і формах відзначала більшість дослідників його творчості.
Заспостереженнями Михайлини Коцюбинської, у творчості П. Тичини прадавніфольклорні традиції так химерно сплітаються із сучасною асоціативноюрозкутістю, що забезпечує чисте й сильне, глибоке й щире звучання поетичногоголосу майстра. «На тлі характерних для початку XX ст. і для першогорадянського десятиліття яскравих спалахів розкутої енергії поетичного словазасяяла геніальна поетична індивідуальність молодого Тичини (особлива силаекспресії поетичного слова, глибока мистецька трансформація фольклорноїобразности). Здавалося, ось він, той жаданий у новітній українській поезіїмитець — «І Зевс, і Пан, і Голуб-дух» у своїй державі Поезії» [15, 262-263].
Про глибоконаціональний художній світ, створений П. Тичиною, зокрема у збірці «Сонячнікларнети», Л. Новиченко говорить: «Це підтверджується, зокрема, його кревноюспорідненістю з світом української народної поезії. Фольклорне начало в Тичинипросвічує у всьому — в образах, у лексиці, в ритміко-інтонаційному ладі вірша.Іноді народнопоетичні елементи автор використовує у, так би мовити, «готовому»вигляді (як, скажімо, поетична форма «Думи про трьох вітрів»), але здебільшогопоет з великою винахідливістю і сміливістю по-своєму перетворює традиційніобрази і мотиви, збагачуючи їх, сповнюючи новим змістом»[17, 38].
Дослідженнянароднопоетичних джерел творчості П. Г. Тичини багатьох учених-фольклористів,літературознавців переконують, що поет глибоко знав творчість рідного народу, вякій відбилися звичаї та обряди, світобачення, етика й естетика, знав глибокоїї досконалу поетику й у міру своїх творчих потреб і естетичних уподобанькористувався скарбницею фольклорних засобів. Звертання письменника донароднопоетичних традицій стимулювало зростання його майстерності, надавалойого творам виразно національних ознак.
Про органічнийзв'язок ранніх віршів П. Тичини з народною творчістю констатує більшістьдослідників. Особливо виявляється він у творах збірки «Сонячні кларнети»: «Гаїшумлять», «Арфами, арфами...», «Десь надходила весна», «Цвіт в моєму серці»,«Енгармонійне», «У собор», «А я угай ходила», «Пастелі», «Одчиняйте двері»,«Хор лісових дзвіночків» і, нарешті, «Дума про трьох вітрів».
З цього приводуВ.Бойко зазначає: «Для Тичини характерне найтонше відчуття слова, всіх йогонюансів. Поет немовби володіє даром чарівника у доборі мистецьких засобів досвоїх творів. Що не вірш — то нова зустріч з прекрасним, відкриття нової гранісвоєрідного таланту» [2, 211].
Мальовничою,сповненою ніжної й чуйної душі постає у вірші П. Тичини природа. її життєвийрух, ритм, мінливість передано за допомогою дієслів шумлять, біжать, гуде,пряде, мріє, горить-тремтить. Ліричний герой поезії дуже чутливо сприймаєнавколишній світ, вловлюючи і «найтихіший шепіт трав», і дзвін далекий, що«пряде думки над нивами», в якому він « купається, мов ластівка»; його окомилує замріяний гай над річкою і золотий край неба, йому любо слухати музикуріки. Радість огортає його від відчуття єднання з такою красою, емоціїпереповнюють душу, тому й не встигає поет повно передати словами те, щомалювала його свідомість, творив його внутрішній світ — цим вчені пояснюютьуривчасту мову поезії П. Тичини як свідчення схвильованості митця. «Народнапісня…при всій своїй, здавалося б, простоті, при уважному вивченні, часто-густовиявляється продуктом витонченої словесної майстерності, — вважає академік О.Білецький, — а Тичина, дерзаючи й новаторствуючи, не відривається від своєїпервісної основи — народної творчості» [1, 26-27].
РозділІІ. Кларнетизм ранньої поезії Павла Тичини
2.1Явище кларнетизму в літературі
«Кларнетизм— термін, запропонований Ю. Лавріненком та В.Баркою для позначення стильовоїякості синтетичної лірики раннього П.Тичини і походить від назви його збірки«Сонячні кларнети» (1918). Кларнетизм вказує на «активноренесансну одушевленість життя» (Ю.Лавріненко), перейняту енергійнимисвітлоритмами, сконцентровану у стрижневій філософській "ідеївсеєдності", витворюючи поетичний всесвіт достеменної «гармоніїсфер» на рівні космогонічних концепцій та втаємничення в істину ВічноСутнього, органічної єдності «мікрокосму» та «макрокосму»,суголосному ментальному «кордоцентризму» та антеїзму.»[18, 163]Особливемісце в синкретичному кларнетизмі посідає панмузична стихія, котра приборкуєхаос, постаючи домінантним принципом тичининської поетики, в якій відбивсякритично переосмислений досвід народної пісні та символізму. Натякаючи на одиніз посутніх ключів свого поліфонічного стилю, поет зазначав: «Хто напартитурі читати не вміє, тому годі що-небудь у природі розібрати». Кларнетизмздійснив синтез мистецтв, чого прагнули романтики і модерністи (Новаліс,А.Рембо, Р.Вагнер, О.Скрябін та ін.), на цьому шляху зазнали невдачіавангардисти, зокрема, зорієнтований на штучне «поезомалярство»М.Семенко. Синтетичне мислення схильного до «кольорового слуху» та«слухового кольору» П.Тичини («Арфами, арфами...»,«Гаї шумлять...», «Пастелі» та ін.) зумовлювало одночасну«мальовничу музичність» і «музичну мальовничість» йоголірики, що перебувала у потужному полі синестезії, в єднанні семантичних ядер уцілісну структуру. Українська поезія у перспективі метафоричної концепції кларнетизмувступала у новоякісну фазу, долала інформативно розріджену, атомарну, хочверсифікаційно досконалу практику минувшини, спростовувала поширену віднародницьких часів легенду про літературну форму як несерйозну«забавку» «гулящих людей», актуалізувала майже весьприступний їй версифікаційний інструментарій, потенціювала шляхетні рисинаціонального «аристократизму духу» тощо. Водночас кларнетизм виявивсямістком, що перекидався від ідейно-естетичних, почасти врізнобіч спрямованихпошуків попередніх поколінь до синтетичного типу мислення, що не вкладалося вжодну стильову течію. Так, органічний для П. Тичини символізм щасливопереплітався з елементами авангардизму, імпресіонізму, імажинізму, про що поетписав у щоденнику, а разом з тим — і неоромантизму, неореалізму та необароко.Вони проявлялися в його доробку, але не в чистому вигляді, а в мірі естетичнопережитої сув'язі. При цьому відбувалося спостережене Л.Новиченком змагання між«артистичним лаконізмом», сильним своєю «образноюсугестією», та формами «риторично-декламаційного вірша», які, нажаль, у пізнішій творчості поета переважили, стали панівними, позбавивши їїенергії кларнетизму.
«В українськійліриці кларнетизм — явище одиничне і неповторне, водночас вузлове в еволюціїестетичної та національної свідомості.»[18, 163] Здавалось би, перед естетичноюпрограмою кларнетизму розкривалися реальні перспективи саморозгортання усподіваний часопростір. Однак світлоритм першої збірки П. Тичини затьмарювавсятемними лиховісними символами («два чорних гроби і один світлий» таін. у «Золотому Гомоні», «Одчиняйте двері...», «СкорбнаМати» і т.п.), навіяними реаліями нещасливих для України визвольнихзмагань 1917-1921років, зокрема громадянською війною. Аристократичний дух кларнетизмуне переносив егалітарних консонансів, що загрожували гармонії «музикисфер», був виразом духотворчої ідеї всеєдності, що втілювала в собі рухвід конкретно-чуттєвої та морально-етичної природи, розгортав перспективуоновлення людини, тому вплив тичининського кларнетизму на українську літературуХХ століття виявився одним із визначальних.
2.2Павло Тичина – новатор
МузичністьТичинина — особливого типу. Музичність для нього — не прикраса, а принципсвітобачення. Зрештою, не просто атрибут, а сама сутність божественногоАбсолюту: «Навік я взнав, що Ти не Гнів,— Лиш Сонячні Кларнети»[26, 9].Напевно, невипадково поет обрав з усього оркестрового арсеналу кларнети,інструмент глибокий та ніжний, здатний відтворити будь-що — джаз, класику,естрадну музику чи поховальну відправу. Винесений у заголовок книжки незвичнийобраз-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуальногостилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєїтворчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла й світла змузичними ритмами всесвіту, що єднають людину з природою в найуніверсальнішомуїї значенні.
«Кожноговеликого митця історія нагороджує гучним найменням, у якому відбивається сутністьйого творчості. Шевченка вона назвала Кобзарем, Пушкіна — сонцем російської поезії,Франка — Каменярем, Горького — Буревісником, Лесю Українку — поетесою-другом робітників,Коцюбинського — сонцепоклонником.
Новатор! Так вслідза Горьким нарекла історія Тичину, виділивши цим самим одну з найяскравіших рисйого творчості»[6, 5]. Він зумів піднятися до вершин, яких не змогли дістатисяйого попередники.
Талант ПавлаТичини – це справжній могутній скарб, що збагатив художню скарбницю творамиправдивими, щирими, неповторними.
«Новаторство дляТичини — одна із закономірностей розвитку мистецтва. Воно знаходиться в діалектичномузв'язку з такими поняттями, як класовість, народність» .»[6, 7] Поняття новаторстваТичина розглядав у зв'язку з традиціями. Продовження, розвиток передових традицій- це одне із джерел новаторства.
Призначення митця-новаторапоет вбачав у тому, щоб прискорювати рух до щасливого майбутнього. «Тичина підкреслював:
«Новаторствонароджується на шляхах служіння суспільству»»[6, 7]. Цій священній меті завждислужила творчість Тичини.
1918 рік став поворотнимпунктом у мистецькій долі Павла Тичини. Перша збірка віршів«Сонячні кларнети» принесла йому заслужену славу і визнання. Вона сталазначною подією в українській літературі, ознаменувавши появу нового таланту, яскравоїхудожньої індивідуальності. На літературну ниву вийшов поет-лірик, котрий своєюмайстерністю, щирістю і задушевністю, любов'ю до життя і людини примушує згадативеликі імена Пушкіна, Шевченка,
Лермонтова,Франка, Лесі Українки.
Основу збірки становлятьвірші, написані у дожовтневі часи.
Більшість з них присвяченотемі природи, кохання. Поет не лишався байдужим і до суспільних явищ. Показовимдля розуміння його ідейно-світоглядного і мистецького зростання є твори про революційніподії 1917 року. У збірці відчутні імпульси громадянськості, що йшли від традиційдемократичної літератури. Але це зовсім не означає, що
Тичина піднявся врозумінні процесів класової боротьби на рівень таких своїх сучасників, як ІванФранко, Леся Українка, або таких своїх учителів, як Коцюбинський чи Горький. Дляпоета було іще багато неясного в суспільній боротьбі. У його світогляді проявлялисьсуперечливі риси. І, незважаючи на це, «Сонячні кларнети» відіграли важливуроль у розвитку української поезії.
Поява «Сонячнихкларнетів» сповістила світ про прихід у літературу Павла Тичини — видатногомайстра слова, який з великою художньою силою виразив красу нового дня. Не раз відзначавсявисокий художній рівень цієї збірки, з появою якої відкрився для читачів новий «сонячнокларнетний»світ, сповнений буянням радісної природи, наскрізь пронизаний сонячною музикою.
Багато дослідниківвідзначають музичність «Сонячних кларнетів» як найхарактернішу особливістьцієї збірки.
Теоретики і практикисимволізму не раз висловлювалися на кшталт того, що «поезія є внутрішня музика»і що «музика — скелет поезії».
Основа художньогоуспіху П.Тичини полягає в тому, що він, вбираючи, як губка, в свою художню системунайосновніші досягнення поетичної форми кінця XIX — початку XX ст., зумів у символістськихпошуках вибрати для себе найцінніше, піднести його на новий, вищий рівень. Одночаснопоет зберіг те основне, чого не могли зберегти символісти, — образну сутність слова.Більше того, Павло Тичина зробив те, чого так довго і без особливих успіхів домагалисядекаденти — знайшов не бачений досі синтез словесних і музичних способів вираження.Поет досяг такого синтезу саме тому, що «озвучував» поетичний твір нетільки через сонорику слова, а й через його семантику. Ось один із найпоказовішихприкладів такого «озвучування»:
Гаї шумлять -
Я слухаю.
Хмарки біжать -
Милуюся.
Милуюся — дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.
Гей, дзвін гуде-
Іздалеку.
Думки пряде -
Над нивами.
Над нивами — приливами,
Купаючи мене,
мов ластівку.[26,11]
Аналізуючи механізмсприйняття музичних тропів «Сонячних кларнетів», можна помітити, що центральним,найактивнішим подразником, який формує музичний напрямок розвитку асоціацій, є слово,що означає певне музичне чи звукове поняття, — арфа, кларнет, звук, дзвін, музика,мелодія, струна, скрипка, бандура, пісня, гімн, дует, орган, флейта. Наприклад:
Горить — тремтить ріка,
як музика.[26,11]
Арфами,арфами -
Золотими, голоснимиобізвалися гаї
Самодзвонними…[26,13]
Слухаю мелодій
Хмар, озер та вітру.
Я бриню, як струни
Степу, хмар та вітру…[26,15]
Подивилась ясно- заспівали скрипки! [26,17]
Кожне виділене словоє ключовим при сприйнятті фрази — без нього вона не зрозуміла. І тому текстові фрагменти,в яких смислова вага сконцетрована на словах, що позначають музично-звукові поняття,випромінюють складний комплекс асоціацій, серед яких домінуючими є музикальні.
Поет широко користувавсяметодом передати словом своє синестезичне сприйняття звуку. В цьому була певна художнядоцільність: він знайшов лаконічний і місткий спосіб характеризувати звук. «Сонячнікларнети», «арфами, арфами золотими», «сміх буде, плач буде»перламутровий", «в чорному акорді», «синє брязкання кадил»,«зелений гімн» — характер усіх цих тропів є виразно синтезичним.
Досить часто П. Тичинаоживлює звуки, надає їм виразної емоційної характеристики:
Лиш від осель пливутьтужні, обнявшись, дзвони…[26,23]
Прихід весни,«запашної, квітами-перлами закосиченої», славить Тичина і в поезії «Арфами, арфами...». Емоційний настрій поезії забезпечується світлою і ніжноюгармонією барв та звуків у природі, описуваній автором, насиченістю поезіїмузичними пісенними образами, алегоричними художніми деталями, специфічноюритмікою. Римування у вірші обіймає рядки двох різних строф: самодзвонними — ніжнотонними,з переливами — там за нивами. Важливе значення для ритмомелодики твору мають івнутрішні рими: золотими — голосними, поточки як дзвіночки. Такі засоби надаютьвіршеві особливої мелодійності, ніби рука музиканта двічі плавно торкнуласьструн, і вони обізвались далеким, тремтливим, ледь чутним звучанням.
У чому ж полягаєпершопричина виняткової музикальності поезій першої збірки П. Тичини? У природілюдського обдарування. Талант П. Тичини, в якому геніально поєднані абсолютний музикальнийслух, здатність до синестезично-асоціативного сприйняття дійсності і найтонше відчуттяслова — явище рідкісне.
У своїй музикальностіпоет настільки самобутній, що його неможливо наслідувати. Він недоступний для епігонівнайвищої кваліфікації.
Крім того, музикальнийталант Павла Тичини — талант розвинений.
Підхід автора «Сонячнихкларнетів» до музики — це не підхід аматора (хай навіть і дуже здібного), апрофесіонала, який віддав музиці багато років життя. В ранньому дитинстві він бувпостійним учасником монастирського хору, в молодості — керівником і диригентом одногоз кращих хорів Києва. Павло Тичина грав на багатьох музичних інструментах, сам складавмузику. Звідси, очевидно, і походило бажання ввести в поетичний текст музику, бажання,яке призвело до справжнього мистецького успіху.
Наділений рисамивродженої панмузичності, Павло Тичина сам помітив, що мислить піснями, щоголовний матеріал для поета – це звук. Але ніщо не виникає з нічого. Адже митецьспирався й на досвід попередників-модерністів, які також намагалися якомогабільше наблизитись до музики. Поліритмічна, гармонійно цілісна стихія поезіїПавла Тичини, народженої в дусі музики, засвідчила не просто винятковий талантпоета, а й професійного музики, навіть можна сказати диригента, який збагачувавукраїнську літературу музичнии принципами, очищав від консонансів, адже не мігтерпіти «дефекти музичного слуху», вважав їх вадами мови і стилю. «Він здійснивпроект пріоритетизації музики та поезії в мистецтві як достеменно можливого знання,започаткований єнськими романтиками, А.Шопенгауером, Ф.Ніцше, втілюваний ужиття Р.Вагнером, П.Верленом, українськими «молодомузівцями», М.Вороним таО.Олесем, водночас спромігся на органічний синтез мистецтва на противагуавангардистам, зокрема М.Семенку, що зазнав у цьому творчої невдачі»[13,6].
Здатністьсинтетично мислити Павло Тичина виявив у собі ще в пору навчання уЧернігівській семінарії, а вдосконалювати її зміг під впливом такого педагога,як О.Архангельський, що схилявся до поєднання музики та літератури. У нарисі«На крилах пісень» поет зізнавався, що звуки, торкаючись його вуха, лягалиперед очима барвами. Павло Тичина був схильний до так званого кольорового слухуі мав здатність по-своєму трактувати тони. Тому небезпідставно стиль поета бувназваний кларнетизмом (Ю.Лавріненко, В.Барка). Кларнетизм виявився переходом відідейно-естетичних стильових тенденцій попередніх поколінь до синтетичного типутворчості, який не вкладався у жодну стильову течію, адже у Павла Тичини символізмдосить добре поєднувався з елементами авангардизу, неоромантизму,імпресіонізму, неореалізму та необароко, а також сприяв усуненню залежності відстороннього впливу. Також кларнетизм може сприйматися і тим переходом відпрірви небуття до відродження України, якій невідомий кращий «смисловислів»,аніж «необарокова парабола «Золотого Гомону», осяяна ентузіазмом духовноговоскресіння та історіософічного націотворчого дійства» [13,7]. Отже, кларнетизмПавла Тичини залишився в українській літературі явищем неповторним, відкриваючиперед нею нові обрії.
Порiвнюючи“Сонячнi кларнети” з iншими збiрками, В. Стус зазначає: «У свiтi “Сонячнихкларнетiв“ людину було возвеличено в космiчному масштабi, там iснувала гармонiялюдини i всесвiту. Тепер космос у Тичини знелюднюється, а сама людина, цеймакрокосм сонячнокларнетнiвського перiоду, перетворюється на iнфузорiю, життєвепризначення якої – свято дотримуватись своєї орбiти i великого закону. В цьомуновому Тичининому космосi людина стає в’язнем, рабом iсторичного процесу»[24,16].
Рядки“Сонячних кларнетiв” сповненi музикою, ритмикою, рухом, що вiдображається усамiй побудовi строф з чергуванням голосних, наголосiв та рiзноманiтних ритмiв.
Сковородаписав про розчинене музикою повітря; провселенську музику, що бринить над свiтом, писав О. Блок. Ще задовго доСковороди i Блока про “музику небесних сфер” говорили пiфагорiйцi. Їм уявлялисявелетенськi струни мiж землею та планетами, якi виграють могутню надсвiтнюмелодiю. З музикою та музичнiстю порiвнювали свої поезiї французькi символiстиВерлен, Малларме, Рембо.
Хтостворив це диво? Бог: Зевс: Чи пан? Хто?
НеЗевс, не Пан, не Голуб – Дух,
ЛишСонячнi Кларнети
Утанцi я, ритмiчний рух
Вбезсмертнiм – всi планети. [26, 9]
Людина,поет у цiй свiтовiй музицi – лиш частка, лиш звук неусвiдомлений. Як людинаусвiдомлює себе, своє мiсце у свiтовiй музицi – так i сама стає творцем iдиригентом її. I якщо ранiше вона не думала про своє “я”, а лише про Боже,надлюдське “ти”, то зараз вона бачить своє мiсце у всьому свiтовому оркестрi.
Ябув не Я. Лиш мрiя, сон.
Навколо– дзвоннi згуки,
Iпiтьми творчої хiтон,
Iблаговiснi руки.
Прокинусья – i я вже Ти:
Надмною, пiдо мною
Горятьсвiти, бiжать свiти
Музичноюрiкою [26, 9]
Уцьому вiршi – ключ до самих основ свiторозумiння поета, його свiтобачення i дозагальної картини Всесвiту в його уявi. Новiтнiй мiф про всезагальнийсвiтлозвук, свiтлоритм, що творить музику «Сонячних кларнетів».
Мотивисвiтла у творчостi Павла Тичини неможливо вiдiрвати вiд музичних мотивiв. Вониодне – єдине. Це єдиний свiтлозвук, який не можна розкласти на складовi. Iнколинавiть важко зрозумiти, де закiнчується музика i починається звук. Вони всюди:їм немає нi кiнця, нi початку.
Коливаласяфлейтами
Там,де сонце зайшло… [26, 37]
Мояпiсне, вогниста, шалена
(Крешенебо i котить свiй гнiв),
Ах,розбийся на свiтлi акорди,
Розридайсь– i затихни, як грiм…[26, 21]
Поезiя,творчiсть повинна бути безкорисною, iти вiд серця, дарувати людям тепло,зiгрiвати їхнi замерзлi душi. Але не вiдчуває в їхнiх очах поет енергiї сонця,енергiї вiдродження. А без цього сонячного духу не прийняв би, мабуть, спасiнняз рук самого Христа “Я – сонцеприхильник, я вогнепоклонник…”, бо вiрив у йоговсеочищаючу силу. Лише сонце здатне запалити людськi серця до нового життя ,“лишСонячнi Кларнети”.
І в подальшій творчостіпоет ще не раз «повінчував» слово і музику. Його твори зазвучали бетховенськимиакордами могутнього «Плуга», і леонтовичівською співучістю лірики, і шопенівськимиРитмами «Похорону друга», і всією нескінченною симфонією, яка в історіїлюдської поезії названа поезією Тичини.
Та найбільша нагорода- вдячна пам'ять нащадків…
2.3Рання лірика Павла Тичини – неповторний скарб творчості поета
Говорячи проособливість поетичної творчості Тичини, Максим Рильський відзначав, що найкращахарактеристика її у виразі — «музична ріка», що «Тичина і пісня— брат і сестра», що коли багатьох поетів називаємо за трафаретом«співцями», то для Павла Григоровича слово «співець» —найприродніший епітет. Підтвердити цю думку можна вже прикладами з ранніхвіршів поета, які ввійшли до першої його збірки «Сонячні кларнети».
Усе в нього (П.Тичини)співає і звучить: земля — орган, співає стежка на городі, і весь город — суцільнийзелений гімн, ріка тремтить, як музика; прихід красуні весни ліси зустрічаютьголосними самодзвонними арфами; верба над дорогою вбирає дзвінкі струни дощу;душа самого поета немов та самотня верба, що перебирає «струнивічності», вона дзвенить, мов струни степу, хмар і вітру, в ній — "ібурі, і грози, й рокотання ридання бандур".
Основне, чимприваблюють поезії збірки, — це юна, весняна свіжість, легкокрила радість упоєднанні з молодим завзяттям і бадьорістю. І лише іноді в цей світлорайдужниймажорний тон вливаються журливі нотки.
У вірші«Гаї шумлять» переважають життєрадісні, оптимістичні мотиви.Вчитуючись у поезію, чуєш звуки замріяних гаїв, голублячий шепіт трав, ніжнийголос закоханого героя. Інтонація вірша м'яка, милозвучна, відповідає настроєвіліричного героя.
Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся —дивуюся,
Чого душі моїй
так весело…[26,11]
У ранній поезіїП.Тичина не порушує важливих питань соціальної дійсності, а відбиває лишепереживання і настрої, навіяні природою, коханням, філософськими роздумами.Бадьорість, життєрадісність, окриленість, свіжість — найпривабливіші мотивиранньої лірики Павла Тичини.
Спiвочий талантпоєднався з винятковими музичними здiбностями, а його захоплення живописомпоступилося лише перед поетичним даром. Так на лiтературному небосхилiУкраïни спалахнула зiрка, що за силою i красою свого сяяння стала гордiстюукраïнськоï лiтератури. У ïï iсторiï постать спiвця«Сонячних кларнетiв» не має собi рiвних за глибиною осягненнясвiтовоï гармонiï й дисонансiв, за емоцiйнiстю, символiкою таоригiнальнiстю віршування.
Висновки
Внаслідок проведеного дослідження миможемо зробити висновок, що:
Павло Тичина — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. Син простогоселянина з Чернігівщини піднісся до висот людського духу. І йому відкрилисяпрості й вічні істини історії: будь-яке насильство згубне, особливо те, якеприкривається демагогічними гаслами. Юний Тичина писав унікальною, єдиною усвіті мовою свого серця. Він був від Бога наділений дивовижною здатністю чути іМузику Космічної Безмежності, і тихі, невідомі іншим, голоси Природи, яка буладля нього єдиним цілим; він не ділив її на живу і неживу. Павла Тичина – авторпоетичних збірок «Сонячні кларнети», «Плуг», «Замість сонетів і октав», «Вкосмічному оркестрі», «Вітер з ураїни».
Павло Тичина мавсвої джерела. Поліфонізм своїх поезій митець запозичив з давньоукраїнського тацерковного багатоголосся, зокрема на твори Д.Бортнянського та М.Березовського,які вразили поета на співанках у Троїцькому хорі. То ж не дивно, що його лірикабудувалася за принципом музичних п’єс, актуалізувала хорові партії. Доситьвагомо впливала українська народна пісенність та рідна мова.
Кларнетизм— стильова якість синтетичної лірики раннього Павла Тичини, яка походить відназви його збірки «Сонячні кларнети». Термін, запропонований Ю. Лавріненком таВ., вказує на активно ренесансну одушевленість життя, перейняту енергійнимисвітло ритмами. Особливе місце в синкретичному кларнетизмі посідає панмузичнастихія, котра приборкує хаос, постаючи домінантним принципом тичининськоїпоетики, в якій відбився критично переосмислений досвід народної пісні тасимволізму. Кларнетизм здійснив синтез мистецтв, чого прагнули романтики імодерністи.
МузичністьТичинина — особливого типу. Музичність для нього — не прикраса, а принципсвітобачення. Винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячнихкларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини.Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував насинтез у ній животворного сонячного тепла й світла з музичними ритмамивсесвіту, що єднають людину з природою в найунівер-сальнішому її значенні.
Говорячи проособливість поетичної творчості Тичини, Максим Рильський відзначав, що найкращахарактеристика її у виразі — «музична ріка», що «Тичина і пісня— брат і сестра», що коли багатьох поетів називаємо за трафаретом«співцями», то для Павла Григоровича слово «співець» —найприродніший епітет. Підтвердити цю думку можна вже прикладами з ранніхвіршів поета, які ввійшли до першої його збірки «Сонячні кларнети».
Поезія тичини –це суцільний спів та музика, де кожна частина цього світу має вагоме значення умузичній композиції землі. Основне, чим приваблюють поезії збірки, — це юна,весняна свіжість, легкокрила радість у поєднанні з молодим завзяттям і бадьорістю.І лише іноді в цей світлорайдужний мажорний тон вливаються журливі нотки.
Рядки “Сонячнихкларнетiв” сповненi музикою, ритмикою, рухом, що вiдображається у самiйпобудовi строф з чергуванням голосних, наголосiв та рiзноманiтних ритмiв.
Отже, поставленамета досягнута, завдання виконані.курсова робота заслуговує на увагу вподальших дослідженнях даної теми.
Додаток
У ході роботинад даною темою був проведений дослід, мета якого – спостерігати тапроаналізувати асоціації та емоції читача, що супроводжують читача під часчитання поезії Павла Тичини.
Ось результати,які ми отримали.
«Танцюють згукина дзвіниці,
І плаче дзвін…»[26, 22] – асоціації: звучить мелодія органу.Сум, самотній цвіт яблуні. Плачскрипки.
«Гей над дорогоюстоїть верба,
Дзвінкі дощовіструни ловить,
Все вітамихитає, наче сумно мовить:
Журба, журба…
Отак роки, отакбез краю
На струнахВічності перебираю
Я, одинокаяверба.» [26, 24] — асоціації: фортепіано. Журлива, повільна і легка мелодія.Гармонійне поєднання елементів природи з внутрішнім станом автора. Філософськіроздуми над життям.
«Ми дзвіночки,
Лісовідзвіночки,
Славим день.
Ми співаєм
Дзвономзустрічаєм:
День!
День.» [26, 51]– асоціації: музичний трикутник. Звуки легкості, милозвучності. Срібніпередзвони. Трелі.
«Гаї шумлять -
Я слухаю.
Хмарки біжать –
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй так весело.»[26, 11] – асоціації: сопілка. Легке і сонячне навіювання. Піднесення настрою.Літо. Радість.
«Арфами, арфами–
Золотими,голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.» [26,13] – асоціації: мальовничість, весна, все молоде, запашне, переливаєтьсязвуками співучої арфи. Тонкість і чарівність весни – тонкість струн арфи.
Висновок:музичність поезій Павла Тичини викликала захоплення не лише в часи їх творіння,але й майже через дві сотні років. Це свідчить про те, що сучасний читач можене лише прочитати твір мистецтва, але й «почути», відчути його в собі. Тому цеще раз доводить майстерність Павла Тичини не лише на поетичній ниві, але й якобдарованого музиканта. Слова в поезіях – це не просто слова, а ноти, звукимузичних інструментів.
Література
1. БілецькийО. Павло Тичина. – У кн. П.Тичина, твори в 6т., Т.1. – К.: Рад.письменник,1961. – 391с.
2. БойкоВ. Поетичне слово народу і літературний процес. – К.: Наук.думка, 1965. – 336с.
3. ГальченкоС.А. Грані великого таланту: До 100-річчя від дня народження П.Г.Тичини. – К.:Знання, 1990. – 48с.
4. ГальченкоС.А. Текстологія поетичних творів П.Г.Тичини. – К.: Наук.думка, 1990. – 130с.
5. ГельнюкС. Павло Тычина. Очерк поэтического творчества. – М.: Худож.лит., 1974. – 280с.
6. ГубарО.І. Павло Тичина. Літературно-критичний нарис. – К.: Рад.письм., 1981. – 258с.
7. ГуменюкВ. Творчість П.Тичини в контексті мистецьких віянь його доби// Дивослово. –2005. — №5. – С.56-60.
8. ДонецьГ. Славень Україні. З нагоди 80-річчя виходу в світ «Сонячних кларнетів»П.Тичини// Освіта. – 1989. — №44-45. – С.10 – 11.
9. ДроздовськийД. Під знаком саморозп´яття. Роздуми про феномен Тичини – поета і людини//Українська мова. – 2006. – 7 лютого. – С.13.
10. ДунайП. Павло Тичина – знакова постать розчахнутої доби// Українська мова талітература. – 2004. — №19. – С.3 – 9.
11. КлочекГ. «Душа моя сонця намріяла…»: Поетика «Сонячних кларнетів» Павла Тичини. – К.:Дніпро, 1986. – 367 с.
12. КлочекГ. Художній світ поезії Павла Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить…»//Дивослово. – 2007. — №11. – С.53 – 60.
13. КовалівЮ. Кларнетизм Павла Тичини – нереалізована естетична концепція// Слово і час. –2003. — №1. – С.3 – 8.
14. КоцюбинськаМ. З любов´ю і болем. Спогади про П.Тичину// Українська мова талітература. – 2001. — №4. – С.1 -3.
15. КоцюбинськаМ. Мої обрії. В 2 т., Т.1. – К.: Дух і література, 2004. – 336с.
16. ЛогвіненкоН. Вивчення фольклорних джерел ранніх творів Павла Тичини. 5 клас// Українськалітература в ЗОШ. – 2006. — №3. – С.21 – 32.
17. НовиченкоЛ. Поезія і революція. – К.: Дніпро, 1968. – 279с.
18. ОліфіренкоС.М., Оліфіренко В.В., Оліфіренко Л.В. Універсальний літературнийсловник-довідник. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2007. – 432с.
19. ОпанасюкІ. Павло Тичина – незламний співець краси рідної природи і народу// Українськалітература в ЗОШ. – 2006. — №12. – С.29 – 31.
20. ПавлоТичина. Життя і творчість в документах, фотографіях, ілюстраціях/ Упор.В.І.Грунічев, С.М. Шаховський. – К.: Рад.школа, 1974. – 263с.
21. СипливецьС. Ідея вселенської гармонії у збірці Павла Тичини «Сонячні кларнети»//Дивослово. – 2007. — №11. – С.61 – 63.
22. Співецьєдиної родини: статті, есе, спогади, худ.твори про П.Тичину. – К.:Рад.письменник, 1981. – 303с.
23. СтарченкоН.І. П.Тичина. Пейзажна лірика// Все для вчителя. – 2000. — №3. – С. 34 – 36.
24. СтусВ. Феномен доби (Сходження на Голгофу слави). – К., 1993. – 96с.
25. ТичинаП. Про мистецтво і літературу. Збірник. – К.: Мистецтво. – 1981. – 286с.
26. ТичинаП.Г. Сонячні кларнети: Поезії/ Упоряд., підгот. текстів, приміткиС.А.Гальченка. – К.: Дніпро, 1990. – 399с.
27. ФасоляА. Поезія Павла Тичини крізь призму світобачення поета//Рідна школа. – 2001. –№2. – С. 53 – 55.
28. ШаховськийС.В. В майстерні поетичного слова. Лірика Павла Тичини.– К.: Худ.літ., 1958. –250с.
29.