Зміст
Вступ
1. Біографія та кар’єра Івана Котляревського
2. Знавець української культури. Нова українська література
3. Світоглядні позиції письменника
4. Особливості гумору у творах Котляревського
5. Історичне та художнє значення творів Котляревського. «Енеїда»,«Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник»
Висновок
Список літератури
Вступ
Творчість класика нової української літературиІ.П. Котляревського належить до тих вічно живих явищ, про які, за словами В.Г.Бєлінського, кожна епоха складає своє судження, не вичерпуючи при цьому всьогобагатства і глибини їх змісту.
У вірші «На вічну пам'ять Котляревському» Т.Г.Шевченко, називаючи письменника «праведною душею», пророкував невмирущу славуйого імені:
«Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть.»
Близько 200 років минуло з часу появи поемиКотляревського «Енеїда» і понад 150 —з дня першої вистави його п'єси-опери«Наталка Полтавка», але й сьогодні ці твори є не тільки фактом історіїлітератури, а живим явищем сучасної культури, яке допомагає нам відчутибезперервність буття в його Історичному розвитку, збагачує наші уявлення просвіт у просторі й часі, примножує особистий досвід членів нашогосуспільства,дає їм естетичне задоволення, пробуджує І розвиває в них художників.
Пройнята любов'ю до народу, несучи в собі йогожиттєствердну енергію, його глибоку віру в торжество добра над злом, творчістьКотляревського дорога нам своїм гуманістичним пафосом, загальнолюдськимзмістом.
Котляревський жив і творив в епоху великихсуспільно-історичних перетворень, головним змістом яких було визрівання гостроїкризи феодального суспільства і перехід до нової, капіталістичної формації. Вінбув сучасником французької буржуазної революції, що знаменувала собою докоріннізміни в духовному розвитку людства, зокрема в мистецтві й літературі.
1.Біографія та кар’єра Івана Котляревського
Народився Іван Петрович Котляревський 9 вересня1769 р. у Полтаві в родині канцеляриста міського магістрату, яку 1793 р. буловнесено до списку дворян. Будинок Котляревських стояв в одному знаймальовничіших куточків Полтави, яка в ті часи нагадувала скоріше великесело. З високого пагорба відкривалася панорама далеких лісів і лук, серед якихсріблилася оспівана українськими поетами Ворскла. Тут у товаристві босоногихровесників промайнуло дитинство майбутнього письменника. «Нерідко доводилосяйому, — писав один з біографів Котляревського, — вдовольнятися… шматком хлібай ходити босим; але жива й весела вдача допомагала йому зносити домашнінестатки».
Діставши початкову освіту, як і водилося тоді, умісцевого дяка, Котляревський десятирічним хлопцем пішов учитися вКатеринославську (за назвою єпархії) семінарію Полтави. Навчання тут звичайнотривало 10 — 13 років і починалося з читання й письма та поступово включалоросійську І латинську мови й літературу, поетику, риторику, філософію йбогослов'я. Вивчаючи поетику й риторику, семінаристи набували практичнихнавичок перекладання та наслідування творів Вергілія, Овідія, Гораціяросійською мовою. На роки навчання Котляревського в семінарії припадає державнареформа шкільної освіти, внаслідок чого він дістав можливість вивчити ще йфранцузьку мову, з якої потім вільно перекладав.
Перший біограф Котляревського С.Стеблін-Камінський зазначає: «Ще в юнацькі роки Котляревський мав пристрасть довіршів і вмів до будь-якого слова вправно добирати рими, дотепні й вдалі, за щотовариші його по семінарії прозвали «римачем». 1789 р. Котляревський, недовчившись, залишає семінарію і вступає на службу до Новоросійської канцелярії,яка містилася тоді в Полтаві. 1793 р. він стає учителем у поміщицьких родинахна Полтавщині. «У цей період свого життя бував він на зборищах та іграхнародних І сам… брав участь у них, дуже уважно вслухався в народну розмову,записував пісні й слова, вивчав мову, характер, звичаї, обряди, вірування,перекази українців, наче готуючи себе до майбутньої праці...»
Тоді ж, у 1794 р., письменник починає роботу надсвоєю бурлескно-травестійною поемою «Енеїда».
З 1796 по 1808 р. Котляревський перебуває навійськовій службі у Сіверському карабінерному (пізніше драгунському) полку,сформованому на основі українських козацьких полків. Оскільки полк до 1806 р.був розквартирований на Полтавщині, Котляревський мав змогу братії участь умісцевому житті. Не припиняючи роботи над «Енеїдою», Котляревський у 1804 р.пише «Пісню на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію БорисовичуКуракіну» (у 1802—1807 рр. Куракін був генерал-губернатором Полтавської іЧернігівської губерній).
1798 р. у Петербурзі заходом колезького асесораМ.И. Парпури (за походженням заможний конотопський поміщик) виходять у світперші три частини поеми: «Энеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским».
1806 — 1807 рр. Котляревський у складі Сіверськогополку бере участь в російсько-турецькій війні, зокрема у взятті фортець Бендерита Ізмаїл, а на початку 1808 р. в чині капітана виходить у відставку. В цей часз'являється друге видання поеми: «Энеида на малоросспиский язык перелицованнаяИ. Котляревскнм. Издание второе, в Санкт-Петербурге, напечатано в типографииЙвана Глазунова, 1808 года» (перші три частини).
Сподіваючись знайти якусь цивільну службу,Котляревський їде до Петербурга, але через відсутність знайомств і зв'язків ціспроби виявилися марними. Одному з біографів письменника — О. Терещенку —поневіряння його в столиці бачаться так: «Тут він довго тинявся по передпокоях сильнихсвіту, просив, але просив марно. Хоч «Енеїда» була видана ще в 1798 р., та небагато допомогла поетові: на нього дивилися як на кожного бідняка без допомогий протекції». У час приїзду до Петербурга Котляревський здійснює першеавторське видання «Енеїди» (виправлене і доповнене четвертою частиною), щовиходить під назвою: «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык преложенная И.Котляревским».
Після повернення до Полтави Котляревський усередині 1810 р. дістає посаду наглядача полтавського Будинку виховання дітейбідних дворян. Заснований 1805 р. князем О. Куракіним, цей заклад, до якогоприймали І дітей різночинців, відзначався світським характером і давав знання зматематики, географії, креслення, літератури, військової справи. Образдіяльного й гуманного педагога, яким зарекомендував себе Котляревський,змалював Т.Г. Шевченко у повісті «Близнецы».
Сумлінність й енергійність Котляревського булапомічена тодішнім «малоросійським» генерал-губернатором Я.Лобановим-Ростовським, який з початком Вітчизняної війни 1812 р. доручає йомуяк колишньому військовому формування козацького полку. Сформувавши протягом 17днів козацький полк, Котляревський (не залишаючи своєї посади наглядача Будинкувиховання) у 1813 і 1814 рр. виконує окремі доручення губернатора і виїздить доДрездена і Петербурга. В цей час він працює над п'ятою частиною «Епеїди» і вквітні 1817 р. робить російський переспів «Оди Сафо». Твір був опублікований ухарківському альманасі «Молодик» на 1844 г.». Котляревського вважають також автором кантати «Малороссийских губерний общий хор», написаної, очевидно, вкінці 1814 — на початку 1815 р. з нагоди перемоги над Наполеоном .
У 1816 р. замість Я. Лобанова-Ростовськогогенерал-губернатором Полтавської І Чернігівської губерній було призначено М.Г.Рєпніна — рідного брата майбутнього декабриста С.Г. Волконського. Правителемйого канцелярії стає М. М. Новиков — член таємного товариства декабристів «Союзпорятунку», а пізніше — «Союзу благоденства». М. Новиков у 1818 р. засновує вПолтаві масонську ложу «Любов до істини», членом якої стає і Котляревський.Того ж, 1818 р. письменника обирають членом Харківського товариства аматорівкрасного письменства, а в 1821 р. — почесним членом петербурзького «Вільноготовариства любителівросійської словесності», що перебувало під впливомдекабристської ідеології. На засіданнях товариства у 1821 — 1823 рр. читалиуривки з п'ятої частини «Енеїди»(в 1822 — 1823 рр. опубліковані вжурналі товариства «Соревнователь просвещения и благотворения»).
Хоча Котляревський, ім'я якого значиться в«Алфавіті» декабристів, і підтримував тісні стосунки з М. Новиковим — авторомпершого республіканського проекту конституції і одним із діяльних учасниківдекабристського руху, вірогідних даних про близькість письменника до таємнихполітичних товариств немає. Склад полтавської масонської ложі «Любов до істини»соціально й ідеологічно був дуже неоднорідний (до неї, зокрема, належалиполтавський губернський маршалок С.М. Кочубей та сепаратистськії настроєнийпереяславський маршалок В.Л. Лукашевич). «Масонство, — як слушно зазначає Д.І.Багалій, — не було ні революційною, ні навіть яскраво опозиційною течією, хочвиникло почасти також на ґрунті незадоволення серед суспільства, — це був виразв колективній формі індивідуального самополіпшення людини». Слід додати,що в творчості Котляревського жодних впливів революційних Ідей декабристів непроявилося. Письменник виконував обов'язки вітії (промовця) в масонській ложі йодночасно був активним членом полтавського відділення Біблійного товариства.
Коли генерал-губернатором стаз Я.Лобанов-Ростовський, у Полтаві був збудований театр, в який 1818 р. новийгубернатор М. Г. Рєпнін запросив частину харківської трупи І.Ф. Штейна. Одним здвох директорів полтавського театру в 1818 — 1821 рр., його душею бувКотляревський. Він докладав багато зусиль до підготовки репертуару (нерідко сампереробляв тексти п'єс), бував на репетиціях і виставах, провадив значнуорганізаційну роботу. Можна думати, що сама атмосфера театрального життяПолтави, критичне ставлення Котляревського до таких псевдонародних п'єс, як«Казак-стихотворец» О. Шаховського, дружба письменника з М.С. Щєпкіним, крімусього іншого, сприяли зверненню його до драматургії. Написані у 1818 — 1819рр. «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» ще задовго до їх публікації дісталисценічне життя. О. Терещенко писав про театральні постановки творівКотляревського: «Вона («Наталка Полтавка» — М.Я.) була прийнята з гучнимсхваленням, а ім'я творця повторювалось з любов'ю не тільки в усій Малоросії, ай у багатьох містах Великоросі: та в обох столицях. Через деякий час наПолтавському ж театрі з'явився «Москаль-чарівник», теж прийнятий із загальним схваленням.Цей «Чарівник» примітний ще як п'єса, в якій блискуче виявився талант народногоартиста М. С. Щепкіна… Розкриттям свого таланту у виконанні ролей з народногожиття він зобов'язаний Котляревському, який розпізнав у ньому першокласногоартиста; надії Його справдилися» .
На початку 20-х років ім'я Котляревського якукраїнського письменника і культурно-громадського діяча не тількикористувалося великою популярністю на Україні, а й було добре відоме в Росії,зокрема в культурних колах Петербурга. Друкуючи уривок зп'ятої частини«Енеїди», журнал «Соревнователь просвещения и благотворения» додав такупримітку: «Наданий Товариству відомим автором І.П. Котляревським, Пропонуємойого читачам журналу, сподіваючись, що прихильники цього твору, сповненого незвичайноївеселості, дотепу й з усіх точок зору дуже оригінального, дістанутьзадоволення. Вони, певно, зрадіють, довідавшись, що п. Котляревський двомановими піснями повністю завершив малоросійську «Енеїду» і має намір невдовзівидати її повністю».
Займаючи у 1827 — 1835 рр. посаду попечителяПолтавського благодійно-лікувального закладу (одночасно з виконанням обов'язківнаглядача полтавського Будинку виховання дітей бідних дворян), письменник, які раніше, допомагав скривдженим, дбав про хворих і бідних: «Котляревський, запереказами, не раз заступався за скривджених сутягами козаків полтавських, ібудиночок його у Полтаві був відомий убогим чолобитникам...». У пам'ятісучасників він лишився привітною, доброю людиною, яка користувалася увагою ілюбов'ю всіх, хто з ним зустрічався. С. Стеблін-Камінський, який особисто знавписьменника, згадує, що той був душею будь-якого товариства, умів чудоворозповідати, говорити про серйозні речі весело, жартував без жодноїущипливості; мова його була барвиста, пересипана прислів'ями і приказками.
Певний час (з 1823 до середини 1838 р.)Котляревський за дорученням В.М. Рєпніної, кураторки Інституту благороднихдівиць, працював над перекладом з французької на російську мову праці Дюкеня «L Evangile medite et distibue» («Євангельськіроздуми, розподілені на всі дні року...»), не полишаючи разом з тим надіївидати повний текст «Енеїди». Однак підготовлене автором видання побачило світтількипісляйогосмерті, у 1842 р. Не були надруковані за життя Котляревського і«Наталка Полтавка» (що без згоди автора увесь час виставлялась трупою І.Штейна), і «Москаль-чарівник». У 1830 — 1833 рр.опубліковані були лишечотири пісні з «Наталки Полтавки».
В останні роки життя Котляревський підтримувавзв'язки з багатьма діячами культури, вченими, зокрема з М. Гнедичем, О.Сомовим, М, Максимовичем, Д. Бантишем-Каменськимта ін. Протягом 1829 —1838 рр. у нього в Полтаві побували М. Гоголь, редактор «Отечественных записок»П. Свиньїн, російський історик М. Погодін, російський літератор В. Пассек, І.Срезнєвський, Останньому Котляревський у 1837 р. передав для публікації«Наталку Полтавку» (надрукована у першій книжці «Украинского сборника» І.Срезневського 1838 р.) І «Москаля-чарівника» (друга книжка цього альманаху 1841р.).
2. Знавець української культури. Новаукраїнська література
Усі, хто спілкувався в ці роки з Котляревським,відзначають його глибоке знання української Історії, народного побуту і поезії.«Знання Котляревського з історії Малоросії, — пише С. Стеблін-Камінський, — івзагалі з усього, що торкається народного побуту України, були дуже широкі;багато хто з письменників російських, пишучи твори, що стосуютьсямалоросійського краю, листувався з Котляревським і діставай од нього вичерпні йвірогідні пояснення на свої запитання. Пан Бантиш-Каменський вказував на це впередмові до першого видання своєї «Історії Малої Росії» .
1835 р, Котляревський залишає службу, діставши500 крб. щорічної пенсії. Помер письменник 29 жовтня 1838 р., похований уПолтаві.
В другій половині XVIII ст.феодально-кріпосницький гніт та національне гноблення набрали на Україніособливо тяжких форм. На Лівобережній та Слобідській Україні були анульованірештки державної автономії (1764); ліквідовано Запорізьку Січ (1775),законодавчо введене кріпосне право (1783). На Правобережній Україні, щоперебувала під владою Польщі, настає економічна розруха, занепадає міськежиття. Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпатська Україна опиняються підвладою Австрії. За цих умов гостре невдоволення народних мас неодноразововиливалося у стихійні повстання (1750, 1754, 1757, 1761, 1764 рр.; у 1773 — 1774рр. — повстання Омеляна Пугачова; 1789 р, — повстання у с. Турбаях наПолтавщні; в 1768 р, — повстанняна Правобережній Україні, відоме підназвою Коліївщини). Усе це приводило до підриву економічної і політичної базисамодержавного ладу, до розхитування релігійної Ідеології. В суспільнійсвідомості, яка складалася в той час у Росії па ширшій базі, ніж феодалізм, підвпливом зароджуваних капіталістичних відносин і досвіду західноєвропейськоїпросвітительської думки, що ідеологічно підготувала Велику французьку буржуазнуреволюцію 1789 р., визрівають радикально-демократичній матеріалістичнітенденції.
Поширення ідей пізнаваності світу і самопізнаннялюдини, раціоналізму, критицизму та вільнодумства поєднується зантимонархічними, антикріпосницькими настроями, з гострою критикою церкви ідуховенства. Утопічний народний ідеал загальної природної рівності людейпереноситься у сферу конкретного соціального буття, висувається вимогадосягнення свободи особистості і людського щастя не в потойбічному, а вреальному, земному житті. В цих умовах панівна феодально-релігійна ідеологіяперестає задовольняти потреби часу. Прогресивний розвиток суспільства і,зокрема, ідейно-естетичний розвиток літератури стають можливими тільки на новійідеологічній основі.
З розкладом феодального суспільства пов'язаний ірозпад «універсалізму» в галузі художнього мислення. В суспільно-економічнихформаціях докапіталістичного часу ніжиття конкретної історичної епохи,ні суспільства, ні окремого народу не мали суттєвого окремого змісту, арозумілися лише як часткові модифікації одвічно повторюваної єдиної сутності.Виходячи з цього, склалися й провідні принципи художнього освоєння дійсності яквічні і незмінні для всіх часів і народів. Однак ще в надрах цього художнього«універсалізму» виникає рух, спрямований на створення самобутньогонаціонального мистецтва, вільного від пут раціоналістичної нормативності,утверджуючого багатоманітність художніх форм І засобів, виникає розумінняіндивідуальної творчості як вільного самовиявлення суб'єктивних творчих началмитця, його естетичних уявлень, пов'язаних з національними художнімитрадиціями. Цей процес в українській літературі почався ще в XVI ст. В кінці XVIII — у 30-ті роки XIX ст., в час, колижив і творив Котляревський, незважаючи на живучість раціоналістичних правилкласицизму, ідея національної своєрідності мистецтва і літератури, вільноговияву творчих здібностей письменника дістає не тільки загальне поширення івизнання, а й теоретичне обґрунтування.
Нова українська література формується якідейно-естетичне явище, пов'язане з процесом складання буржуазної нації іпокликане за самою ідеєю задовольняти духовні потреби усіх верств суспільства,в тому числі й широких народних мас. Будучи проявом не релігійного, асвітського життя, нова література так чи інакше втягується у сферу соціальноїборотьби і стає знаряддям розвитку національної самосвідомості. Поступововідходять у минуле традиційні форми книжної мови, розраховані на обслуговуваннясамих тільки освічених кіл суспільства. В літературу дедалі активніше проникаєнародна розмовна мова. Могутнім фактором оновлення ідейно-естетичного змістулітератури дедалі більше стає народна поезія, фольклор як художній літописжиття, історії, світобачення і найзаповітніших сподівань народних мас.
Гостра криза феодально-абсолютистського ладу ірозвиток в його надрах буржуазних відносин дістали своє ідеологічне вираження уПросвітительстві — могутньому ідейному русі XVIII ст., який охопивусі європейські країни. Характерною рисою просвітительської ідеології булабезмежна віра у перетворювальну силу людського розуму й освіти, щопротиставлялися усім формам суспільної свідомості і всім суспільним інститутамминулого як породженню релігійного мракобісся, темноти й забобонів. «Релігія,розуміння природи, суспільство, державний лад — все було піддане найнещаднішійкритиці; все повинно було стати перед судом розуму і або виправдати своєіснування, або відмовитися від нього. Мислящий розсудок став єдиним міриломвсього існуючого». Йшлося не просто про поширення освіти як такої, а про«просвітлення умів», про утвердження нового світогляду, «Істинних» уявлень просвіт, суспільство й людину — на противагу хибним ідеям і уявленням старогочасу. В цих умовах Ідеологія Просвітительства «сама ставала активним фактором,що допомагав розхитувати старий порядок, прискорював хід історичного розвитку».
Виступаючи від імені всього суспільства і ще невиявляючи свого окремого інтересу, просвітителі «щиро не бачили (почасти немогли ще бачити) суперечностей в тому ладі, який виростав з кріпосного». Хочоб'єктивно діяльність просвітителів спрямовувала суспільну думку на потребуреволюційних змін, суб'єктивно вони не висували революцію як єдиний засібперетворення світу. Великою мірою це пояснюється тим, що третій стан, який вонипредставляли, економічно був далеко не однорідний. До нього належала багатабуржуазія і народні маси міста і села. В Росії і на Україні в силу специфічнихумов історичного розвитку провідниками просвітительських ідей було ідворянство, і різночинна інтелігенція, не кажучи вже про близькість цих ідейшироким народним масам.
Загальна картина розвитку європейськогоПросвітительства характеризується поступовим переходом від чистогораціоналізму й віри в науковий прогрес до утвердження цінності первісного,природного стану. Живим втіленням розуму стає для просвітителів поняттяприроди, яке включає в себе й людину. Позбавлена строго наукового визначення«природа» виступає як найбільше благо і найповніше втілення розуму: природа —розумна, раціональна, розум — природний, натуральний. Розумна природа стаєаргументом у запереченні існуючого феодального ладу як такого, що відхиливсявід природних, а отже, й розумних начал.
Говорячи, що добра людська натура з розвиткомцивілізації зазнавала руйнівного впливу нерозумно організованого соціальногожиття, основаного на забобонах і насильстві, що прогрес йшов у напрямі занепадулюдського роду, Руссо ставив вимогу привести соціальне життя у відповідність іззагальними законами природи і разом з тим перетворити: кожного індивіда начастину більшого цілого, від якого він дістає своє життя, тобто — на родовуістоту. Протиставляючи соціальне, державу, і суто людське, природне,просвітителі вловлювали головну суспільну антиномію епохи, коли кризафеодально-патріархального типу мислення і несвідомої злитості особистості ізсуспільним цілим завершується переходом до національно-буржуазної свідомості іпризводить поступово до поляризації понять людина і суспільство. Основною темоюлітератури цього періоду є конфлікт між людиною соціальною і людиною етичною,між свідомим виконанням суспільного етичного обов'язку й егоїстичним потураннямпристрастям.
Без окреслення цих головних культурно-політичнихтенденцій епохи, перехідної від феодалізму до капіталізму, не можна визначитиідейно-естетичного змісту української літератури другої половини XVIII — першоїполовини XIX ст. і, зокрема, творчості Котляревського. І. Франко говорив, щоще до Котляревського «у нас було письменство і були писателі, було духовнежиття, були люди, що вибігали думкою поза тісний круг буденних, матеріальнихінтересів, сяк чи так шукали якихсь ідеалів і доріг для їх осягнення». Одним зтаких письменників, «предтечею нової епохи», за словами І. Франка, бувСковорода, у творчості якого відбилися «нові ідеї європейської філософії іетики, ті самі ідеї рівності людей, простоти і натуральності їх взаємнихвідносин, котрі у Франції проповідував Руссо». Від часу Котляревськогоукраїнське письменство «приймає характер новочасної літератури, стає чимразближче реального життя, чимраз відповідніше до його потреб. І мовою, і способомвислову воно наближується чимраз більше до живого народу, обхоплює всі йоговерстви, входить чимраз глибше в душу народу, двигає думку, піднімає ідеали,збільшує засоби духовної сили для боротьби за ті ідеали» .
Слова І. Франка вказують на ту загальнузакономірність мистецтва нового часу — активізацію реалістичного типухудожнього мислення, наближення літератури до життя народу, — яка булапов'язана з розвитком капіталістичних відносин, з утвердженням тверезих,«реалістичних» поглядів на природу, суспільство й людину. Настанова на художнюправду, якою пройнята уся творчість Котляревського, була в просвітителів однимз найважливіших аксіологічних принципів.
Хоча фабульною основою поеми Котляревського«Енеїда» стала героїчна епопея Вергілія — твір у повному розуміннікласицистичний, Котляревський іде своїм шляхом. У третій, п'ятій і шостійчастинах поеми він дає зрозуміти, що його «очуднена» оповідь (він називає їїказкою) не являє собою суто художнього вимислу, створеного за правиламикласицистичної піїтики, а базується на національній дійсності і ведеться зпогляду національних уявлень про неї. Письменник говорить про своє намаганнябути правдивим не тільки при описі битви між рутульцями і троянцями, а й самогопекла. Правдивість художньому твору, на його думку, може забезпечити ненаслідування Вергілія, поетичне мислення якого належить дуже давній епосі, ауявлення (хоч і «людей старих»), які склалися на ґрунті власному, народному.Вихідним матеріалом для нього є вітчизняна історія, що забезпечує власну точкузору при зображенні подій. Опозиційне ставлення до старих муз, якими можна букритії «зверху вниз Парнас», слід розуміти як заперечення поширеної тоді увітчизняному мистецтві класицистичної поетики. Він кличе собі на допомогу новумузу — «веселу, гарну, молоду». Слідування правді у змалюванні історичних подійі національних звичаїв висувається І в «Наталці Полтавці» у судженні її дійовихосіб про п'єсу О. Шаховського «Казак-стихотворец», бо то «нечепурно, що москальвзявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаїві повір'я нашого». «Велика неправда, — резюмує возний загальну думку, — виставленапред очі публнчності. За сіє малоросійськая літопись вправі припозватьсочинителя позвом к отвіту». Так з'являється у Котляревського думка просуспільну відповідальність творчості письменника.
Котляревський наповнює «Наталку Полтавку»українськими народними піснями та власними стилізаціями народної пісні. Таксамо, на противагу «світським» романсам, якими захоплюється Финтик, письменнику «Москалі-чарівнику» підносить художню вартість народної пісні, органічнопов'язаної з життєвими ідеалами і почуттями народу. І в «Енеїді», і в п'єсахоб'єктом художнього зображення є народне життя, а головними персонажами, яківтілюють богатирську велич і незнищенність духу, історичний оптимізм, відвагу івірність обов'язку, багатство і незлобивість душі, працьовитість, чесність ідоброту, — представники простого народу. Так вимога правдивості мистецтвапоєднується в Котляревського з принципом народності, що, за словамиБєлінського, став «альфою і омегою нового періоду літератури».
Пряма публіцистична критика феодальних порядківоб'єднує усіх просвітителів. Це проявляється не тільки вморально-раціоналістичному осудові дійсності, а й у філософсько-світоглядномуузагальненні самої її суті, у критиці суспільства як такого, що відхилилося відприродного світопорядку І прагне лише до збагачення одних за рахунок інших.Розглядаючи суспільство як соціально неоднорідне, Котляревський насампередрепрезентує самосвідомість приглноблених верств, яка сформувалася протягомдовгого історичного часу і сприймається вже як узагальнена оцінка їх життєвоїдолі: «Біда біду, говорять, родить. Біда для нас — судьби устав!» Соціальнонесправедливе суспільство породжує й антигуманну суспільну мораль: у людськихстосунках немає нічого святого навіть у сфері родинних взаємин:
Ти знаєш — дурень не бере: У нас хоть трохи хтотямущий, Уміє жить по правді сущій, То той, хоть з батька, то здере.
Якщо в «Енеїді» моральна свідомість членівсуспільства виступає як класово нейтральна, то в «Наталці Полтавці» вже виразнопроявляється її класовий характер:
Всякий, хто вище, то нижчого гне,— Дужийбезсильного давить І жме, Бідний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться предним, як дуга.
Яскрава картина пекла в «Енеїді» засвідчуєзанепад моральності серед усіх верств суспільства — від панів до слуг. Отже, вимогаправдивості у Котляревського невіддільна від критичної концепції дійсності. Взмалюванні узагальнюючої картини суспільства він по-своєму продовжує традиціїукраїнської та російсько сатиричної літератури XVIII ст. і Г.Сковороди, який говорив про тогочасний світ: «… Мир же єсть морепотопляющиеся, страна моровою язвою прокаженных, ограда лютих львов, острогплененных, торжище блудников, удица сластолюбная, пещь, распаляющая похоти, пирбеснующихся, лик і хоровод пяно-сумазбродных...». Котляревський робить значнийкрок вперед до з'ясування взаємозв'язку між загальним станом суспільства йособистістю.
Стара українська література суспільне середовищеі людину показувала ще як паралельні і, по суті, незалежні одне від одногоявища. Так, у Сковороди арсенал моральних понять індивіда виникає не історично,як результат суспільної практики, а є незмінним, оскільки визначається тією чиіншою вродженою «природою» людини. Етична норма виступає автономною як формаособистої поведінки, що може бути, на його погляд, реалізована незалежно відстану моральної свідомості суспільства. Тим часом особистий моральний ідеалтісно пов'язаний із структурою моральної свідомості суспільства, оскількиІндивід об'єктивно включений у суспільний організм. Виходячи з просвітительськогоуявлення про природну доброту людини, Котляревський у своїх творах показує, щореальна поведінка, прояв тих чи інших якостей особистості залежить від умоввиховання, середовища, від соціальної ролі та суспільного становища індивіда.
У п'єсі «Наталка Полтавка» Тетерваковськийзаявляє: «Я — возний і признаюсь, что от рожденія моєго расноложен к добримділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ніодного не зділал». Ці слова, по суті, характеризують антигуманний характерусього суспільного організму. Виходить, що в обов'язки возного, як одного здрібних функціонерів державного апарату, не входить робити людям добро.Навпаки, соціальна роль Тетерваковського саме і дає йому можливість нехтуватиІнтересами інших, зокрема домагатися силуваного шлюбу з Наталкою, погрожуючипри цьому старій Терпилисі судом, штрафом і навіть ув'язненням. Разом звиборним він вимагає щоб Петро всупереч своїм почуттям відступився від Наталкиі негайно забирався з села. «А коли волею не підеш, — підтримує його виборний, —то туда запраторимо, де козам роги правлять». Суспільство, основане на неправдіі насильстві над особистістю, сприяє, отже, виробленню егоїстичних,протиприродних рис. «Бач, возний — так І бундючиться, що помазався паном, — кажепро Тетерваковського Микола — Юриста завзятий і хапун такий, що Із рідногобатька злупить!» Возний чітко усвідомлює, що в такому суспільстві можна чогосьдомогтися тільки підкупом і брехнею, бо:
Всяк, хто не маже, то дуже скрипить,
Хто не лукавить, то ззаду сидить...
Суспільна детермінованість моральних нормТетерваковського, його життєвих принципів і поведінки не становить якогосьвинятку з правил. Навпаки, він знаходить основу, і моральне виправданнявласного крутійства І брехні в загальному протиприродному стані суспільства. Увідповідь на репліку виборного, що брехати і обманювати інших — «од бога гріх,а од людей сором», возний заявляє: «О, простота, простота! Хто тепер — теє-тояк його — не брешеть і хто не обманиваєть? Повір мні: єжелі б здесь собралосямного народу і зненацька ангел з неба з огненною різкою злетів І воскликнул:«Брехуни І обманщики!., ховайтесь, а то я поражу вас!..» — Єй-єй, всі присілиби к землі совісті ради».
Брехун і панський блюдолиз Финтик(«Москаль-чарівннк»), який «в нынешнее просвещенное время» соромиться рідноїматері «за мужицкие наряды», теж втрачає совість і зрікається своїх природнихпочуттів під впливом чиновницького середовища. Цей представник крючкотворного«крапивного Семени», в якого «совесть купоросом подправлена», не боїться ніякогоосуду за неповагу до своєї матері. Таке ставлення до неї випливає з моральнихнорм суспільства, що і є для цього головним: «Надобно сообразоваться времена нпо оному поступки и чувства свои располагать».
Оскільки суспільство основане не на засадах природноїрівності людей і справедливості, а на «праві» сильного, який, керуючись своїмиегоїстичними інтересами, дбає не про загальне благо, а тільки про власнезбагачення і владу, соціальна несправедливість і зло у Котляревськогозосереджені переважно у пансько-чиновницькому середовищі. Не випадково, отже,що серед грішників, які тяжкими карами спокутують свої гріхи у пеклі («Енеїда»,частина третя):
«Начальники, п'явки людськії, І всі проклятіписарі,
Ісправники все ваканцьові,
Судді і стряпчі безтолкові,
Повірені, секретарі.
Панів за те там мордовали
І жарили зо всіх боків.
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів.»
Тим часом у раю — «бідні, нищі, навіжені»,«вдовії бідні, безпомошні, яким приюту не було». Є там «также старшинаправдива, — бувають всякії пани». Але письменник додає, що в рай потрапилонебагато добрих панів, бо в житті «трохи сього дива». Тенденція до зосередженняпороків на боці панства, яка дедалі виразніше проявлятиметься у творчостіпослідовників Котляревського — аж доки не виллється у Шевченка в гнівну йбезкомпромісну інвективу, спрямовану проти народних гнобителів, — уже наявна внього, хоч і не стала ще ідейно-художнім принципом. Показуючи зло як продуктегоїстичної станової поведінки, соціального змісту етичних переконань,класового характеру моралі загалом письменник ще не бачить.
Принцип зв'язку, залежності та єдності індивідіввеликою мірою у творах Котляревського ще має форму чуттєво-індивідуальних, а несоціальних відносин. Моральні норми розкриваються головним чином як сукупністьпринципів поведінки індивідів — представників єдиного людського роду, а непевних прошарків соціуму. Тому в «Енеїді» представників тих самих суспільнихстанів і груп ми бачимо і в раю, і в пеклі. У пеклі перебувають не всі пани, невся старшина, не всі судді, а тільки ті з них, які «людям льготи не давали» чи«по правді не судили». Так само духовенство, попи і «крутопопи» відбувають тутпокарання за персональні гріхи, за те, що нехтували своїми обов'язками іне показували прикладу в додержанні норм християнської моралі. Більшістьгрішників — це люди із загальнолюдськими морально-етичними вадами: злі мачухи йсвекрухи, вітчими і скупі тесті, сердиті шурини і сварливі зовиці, невістки,ятровки, п'яниці, волоцюги, легковажні панночки, молодиці, «що вийшли заміж застарих», «гуртові» діти і т. п. У смолі тут киплять цілі ремісницькі цехи,«писарчуки поганих віршів»; тут були паші й мужики, шляхта і міщани, багаті іубогі, миряни і попи.
Переміщення конфлікту безпосередньо у суспільнесередовище, у сферу повсякденних людських контактів (це найкраще вдалосяКотляревському в «Наталці Полтавці») об'єктивно наблизило письменника дорозуміння причинових зв'язків між людиною і середовищем, до зображенняособистості як суспільного типу. Оскільки особистість і суспільне середовищепротилежні як сторони єдності, що постійно переходять одна в одну, типособистості має розкривати характер суспільних відносин, їх найістотніші риси.
Не можна сказати, що у «Наталці Полтавці»Котляревський обходить матеріальні умови життя героїв. Навпаки, майнованерівність власне істає причиною драматичних переживань Наталки іПетра. І Терпилиха, і її дочка добре знають з власного життєвогодосвіду, що таке нестатки й бідність, однак саме соціальні причини нерівності іне з'ясовано в п'єсі. На думку Наталки, «бідность і багатство — єсть то божаволя». Протилежність людини і середовища, яка базувалася у той час на гострихсоціальних протиріччях панівних верств суспільства і селян-кріпаків, виведеназа межі художньої дії і присутня у творах Котляревського у вигляді окремихзгадок, так би мовити, «у знятому вигляді». Таким чином, суть конфлікту в йоготворах полягає не в непримиренності класових інтересів, як це трактуваларадянська критика, а в протистоянні характерів, в порушенні індивідамигуманістичних морально-етичних принципів.
Можна сказати, що Котляревський уже наблизився дорозуміння єдності типових обставин і типових характерів, однак про типові реалістичніхарактери говорити ще рано. Логіка їх не порушується внаслідок просвітительськоїнастанови на примат у суспільних відносинах «природного» і раціональногоначал, абстрактних морально-етичних цінностей. І Тетерваковський і Финтикпозбуваються своїх типових, характерних рис, «перевиховуються» і тим самимвтрачають своє суспільне обличчя. Але суть справи не тільки в цьому. Хоча уКотляревського, насамперед у сфері творення характерів, немає ще органічногозлиття типового з індивідуальним, вираження типового через індивідуальне. Цеособливо яскраво проявляється при змалюванні образів героїв, які представляютьу тих чи інших ситуаціях позитивне начало. Так, позитивні риси Енея, Дідони,Ганни, Лавінії, Наталки, Петра, Миколи, Тетяни та матері Финтикаваріюютьсяв одному колі синонімічних ознак: моторний, гарний, проворний, хоч кудикозак (Еней); гарна, весела, моторна, розумна, працьовита (Дідона); гарна,проворна, чепуруха, дівка хоч куди (Ганна); гарна, проворна, приступна,добра, не спесива, красива, молода (Лавінія); красива, розумна, моторна,проста, до всякого діла дотепна, з добрим серцем, не спесива, весела іжартівлива (Наталка); добра, розумна і поважна (мати Финтика); хлопецьславний, гарний, добрий, проворний, роботящий (Петро) .
Для Тетерваковського, Макогоненка,Финтика, Венери, Амати, Латина, Турна та інших персонажів, які протистоятьпозитивному началу, притаманні лицемірство і підступність, обман, крутійство таінші вади. Такі прийоми художнього узагальнення близькі як до класицистичної,так і фольклорної поетики. За своїм змістом характеристика позитивних героїв, більшістьяких представляє народ з його мораллю, далека, звичайно, від вимог класицизму.Вона виражає народний погляд на етичне й естетичне. Мова персонажів драматичнихтворів Котляревського типізована (а не індивідуалізована) в рамках збірнихсоціальних типів: селянин, чиновник, солдат.
3. Світоглядні позиції письменника
Зрозуміло, що проблема суспільного й естетичногоідеалу, невіддільна від творчого методу письменника, тісно пов'язана з йогосвітоглядом. Разом з тим не слід забувати, що світогляд і творчий метод у своючергу опосередковано пов'язані із суспільно-економічною структурою суспільства,з рівнем розвитку суспільної думки.
Провідним фактором формування українськогопросвітительського реалізму було те, що і Котляревський, і Гулак-Артемовський,і Квітка-Основ'яненко, у творчості яких проявилися основні його риси, припевних відмінностях ідейно-світоглядних позицій, характеризуються головнимчином спільністюсвого ідеологічного світобачення й естетичнихпереконань. Ця спільність об'єктивно випливала з самої суспільно-економічноїструктури і суспільної свідомості тогочасної України, яка у другій половиніXVIII — в першідесятиріччя ХІХ ст. переживала кризу феодально-кріпосницьких відносин.Суспільна свідомість тільки почала виробляти систему уявлень, пов'язаних зрозвитком капіталістичних відносин, і великою мірою спиалася ще на залишковіпродукти попередніх епох, насамперед феодалізму.
В силу нерозвиненості соціально-економічноїструктури та суспільної думки в Україні у свідомості багатьох вітчизнянихмислителів живою була ще ілюзія про можливість досягнення гармонії суспільнихта індивідуальних інтересів шляхом не повного державного відокремлення, аморального самовдосконалення людини, виправлення її вад та поміркованогоприведення суспільного організму у відповідність до потреб такої «виправленої»людини. Тому критика просвітителями порядків феодальної монархії не зачіпала їїполітичних і економічних основ, їх вимога перебудувати суспільство на засадахприродності була критикою антропологічною і в кінцевому підсумку стосувалася нестільки основ суспільства, скільки самої людини.
Для багатьох просвітителів було характернеілюзорне уявлення про можливість досягнення принципу політичної рівності членівсуспільства незалежно від економічних відносин між людьми, що переносилися всферу особистої ініціативи ітаким чином вичерпували свій характер.Основою цієї рівності мало бути, зокрема, добровільне обмеження індивідуальнихправ в інтересах суспільного цілого. Цей принцип підпорядкування часткового(особистого як егоїстичного) загальному (державі, суспільному обов'язку) бувшироко представлений у Росії в ідеології «освіченого абсолютизму», починаючивід часів Петра І та в часи царювання Катерини II, яка удавала із себеприбічницю французьких просвітителів.
Зрозуміло, Котляревський, як людина свого часу,письменник просвітительської орієнтації, не міг обійти це важливе питання,зокрема в поемі «Енеїда», що, як справедливо зауважив О.І. Біленький,«незважаючи на свою комічну зовнішність», є твором, «серйозним за своїмсуспільним значенням». Суть її полягає в пародіюванні «Енеїди» Вергілія, не вбурлескно-комічному наслідуванні попередніх пародій римської епопеї (Скаррона,Блюмауера, Осипова), а у віднайденні своєрідної гармонії між частковим(«природним», національним) і загальним (суспільно-державною системоюРосійської імперії).
Перехід від народної самосвідомості, синтетичнимпроявом якої був фольклор, уся сфера традиційно-патріархального народногопобуту і звичаїв, до суспільної свідомості нового часу з його відокремленнямсоціального життя від «природи» та «природного» життя людини яскраво проявивсяв «Енеїді» Котляревського в прагненні до зведення не тільки суспільного життядо розумного начала, а й до подолання егоїстичності часткового, допідпорядкування його інтересам «загального добра». У сфері «природного»,національного принцип політичної рівності (виражений у формі гумористичнозавуальованих натяків) письменник бачить у відновленні старої гетьманщини та їїзбройних сил. Їх відносна автономність щодо суспільного цілого, на думкуавтора, зовсім не суперечила б загальнодержавним інтересам. Навпаки, ці силимогли б успішно «справляти повинність», тобто виконувати «службу» по охороніімперії від зовнішніх ворогів. Ця ідея втілена в образах Низа й Евріала, упатетичних словах про оборону «общого добра» («Де общеє добро в упадку...») тагероїчну любов до вітчизни («Любов к отчизні де героїть...»).
Хто такі Низ і Евріал у Вергілія? Це — троянськіюнаки, сповнені запалу до бою. їх помисли злиті з помислами всього народу; вонивиховані на традиціях батьків — захисників Трої і прагнуть подвигу та слави вім'я батьківщини. «Ідея батьківщини, своєї держави, — говорив Гегель проримлян, — ось що було тим незримим вищим началом, заради якого кожний трудився,що спонукало його до дії, що було його кінцевою метою або кінцевою метою Йогосвіту… Перед цією ідеєю зникала його індивідуальність, тільки для ідеївимагав він збереження і довгого життя, і міг здійснити це сам». Хто такі Низ ІЕвріал у Котляревського? Вони не троянці(«В них кров текла хоть нетроянська, якась чужая — бусурманська, Та в службі вірні козаки. Длябою їх спіткав прасунок. Пішли к Енею на вербунок»). Вони б'ються «зачужу вітчизну», «справляючи повинність»як найняті на службу воїни. Сутьпатріотизму як троянського, так і супротивного воїнства Котляревський при описіостанньої битви Енея з Турном формулює узагальнено так:
Зроблю лиш розпис іменам Убитих воїнів на полі ізгинувших тут по неволі Для примхи їх князьків душам.
Низ і Евріал не стільки живі художні характери,скільки своєрідні логічні моделі, за допомогою яких автор намагається поєднати«природне», «натуру» (особисту їх мужність) із суспільно-загальним (з васальноювірністю). Котляревський підкреслює хоробрість і боєздатність козацьких військ,наголошує на їх почутті загальнодержавного патріотизму, що проявився «в смутневрем'я».
Концептуально Котляревський близький до Вергілія,до ідеї підпорядкування природно-особистого соціального, державним інтересам(«общому добру»). Ми бачимо модель особистості, яка мусить розчинитися в«общому добрі», через служіння якому вона дістає сенс свого буття. Такий типособистості є, зрозуміло, проекцією на людину структури централізованогофеодального суспільства, яке не цікавиться її внутрішнім автономним світом іжиттєвими потребами. Держава як незалежна і самостійна сила використовуєіндивіда для досягнення відчуженої від нього всезагальної мети. Це, зокрема,видно в сцені оплакування Евріала його матір'ю. В її тужливому голосіннічується мотив самотності й безпорадності людини в чужому до її горясуспільстві, яке, вимагаючи від особистості жертв, не дає їй нічого на заміну.Але оскільки така поведінка матері Евріала деморалізує бойовий дух, отже,виступає як «егоїстична» щодо «загальної справи», вона має викликати неспівчуття, а осуд («кувікала, мов порося»).
Раціоналістичний детермінізм, який згодом ставпринципом пасивного підпорядкування окремої людини суспільній необхідностінезалежно від самої природи цього суспільства та обмежував сферу суспільної активностііндивіда потребами «общого добра», у ті часи, коли жив Котляревський, впринципі неминуче служив інтересам панівних націй, які і видавали свої інтересиза це «общеє добро».
Як художник, який намагався слідувати правдіжиття, Котляревський в «Енеїді» показує, що реальний вияв «природного»,людського лишається поза сферою офіційного світу і проявляється, по суті,всупереч моральному імперативові «общого добра». Тому і сам Еней, і троянці нестільки поспішають з виконанням волі богів і долі, скільки у численних бенкетахта любовних пригодах задовольняють потреби своєї «натури». Письменникоб'єктивно протиставляє офіційному світові всезагальних обов'язків, яківизначають особисту поведінку індивіда, світ безпосередніх чуттєвих контактів —як саморегулятор людської життєдіяльності без втручання держави, на засадах«природної» народної моралі. Діями троянців навіть у бою керує не усвідомленняними провіденціальної місії Енея (до покладеного на них згори обов'язку вонискоріше ставляться негативно), а спонтанний вияв історично вихованого бойовогозавзяття, їх «природної» «сродності».
Зрозуміло, що вільний вияв «природного» народногодуху в часи Котляревського (у тій кріпосницькій дійсності, про яку Шевченкосказав: «Кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить») став майженеможливий. І письменник вдається до ретроспекції, певною мірою абстрагуючисьвід соціальних проблем свого часу. Критика суспільних вад стосується переважноминулого, що взагалі було характерним для письменників-просвітителів. У центрізображення «Енеїди» побутовий уклад, в якому відбиваються характерніособливості народності. До того ж не вся побутова культура, в якій відбиваєтьсястановище суспільства, а традиційно-побутова, тобто ті стійкі її елементи, щовесь час повторюються і склалися у більш стабільних, ніж капіталістичні,феодальних умовах. До них у поемі належать традиційні звичаї й обряди, народнівірування і прикмети, ворожіння, народна медицина, одяг, житло, харчування,розваги, ігри, танці тощо. Усі ціелементи подані в «Енеїді» ветнічно-інтегруючому аспекті (так, наприклад, святковий стіл Дідони складаєтьсяяк з «царських», так і з простонародних страв; вбрання Латина включає якцарські шати, так і простонародні, а то й жебрацькі деталі одягу).
Наголошуючи на таких рисах національногохарактеру, як добродушність, простота, гостинність, довірливість, доброзичливість,тобто на тих рисах, які в умовах відносної стабільності патріархальногобуття функціонують великою мірою в силу традиції, передачі їх з покоління допокоління, Котляревський помітно абстрагується від ідеї національноїнезалежності. «Це любовне виписування деталей сільського побуту, — зазначав А.П. Шамрай, — треба вважати свідомим намаганням відтворити особливостіселянського життя і показати не лише його смішні сторони». Говорячи, що увагадо етнографічного змалювання народного життя була характерною рисою українськоїлітератури першої половини XIX ст. та сприяла його реалістичному відтворенню,дослідник разом з тим справедливо зауважує: «Етнографічне висвітлення народногожиття — це відображення застиглих і традиційних форм народного побуту безпроникнення в динаміку суспільного життя, без глибшого розкриття соціальнихпроцесів». Тому, очевидно, й не випадає без будь-яких застережень називати«Енеїду» «справжньою енциклопедією народного життя», бо Котляревський, засловами І. Франка, «не вичерпав, одначе, ані свого часу, ані багатстваукраїнської народної вдачі та традиції».
4.Особливості гумору у творах Котляревського
Гумористичне змалювання народного життя, різнихподій та вчинків персонажів в «Енеїді» у свій, час привело до неправильноготвердження про те, що Котляревський начебто сміється з народу. Цю точку зору,яку найбільш виразно висловив П. Куліш, першим заперечив М. Максимович, якийвказав на народну основу гумору письменника. Котляревський, говорив він,змальовує життя «точнісінько так, як і в нашій народній поезії, яка потішаласяоднаково над простолюдом і над панством, над усім, що потрапляло їй під веселийчас піснетворчості». Поєднання пародії і бурлеску з «більш глибокими думками»бачив в «Енеїді» М. Дашкевич. У поемі переважає народна стихія, яка «здаєтьсяжартівливою тільки при поверховому огляді, а насправді осяяна світом гуманноїдумки, якої в той час не так було багато в суспільстві… Сміхотворствоукраїнської «Енеїди» набуває більш глибокого смислу, тому що наближає читача дорадісного настрою...». Думка М. Дашкевичапро гуманізм «Енеїди», провиражені в ній діяльну любов до людини, до всього народу і почуття соціальноїсправедливості була підтримана І. Франком та М. Сумцовим.
В.В. Гіппіус, називаючи Котляревського вчителемГоголя, вказує на спільність самого характеру сміху в цих письменників.Порівнюючи природу сміху в «Гаргантюа і Пантагрюелі» Рабле і в Гоголя, М.М.Бахтін прийшов до висновку, що «світлий»,«високий» сміх Гоголя, якийвиріс «на ґрунті народної сміхової культури, лишився незрозумілим (багато вчому його не розуміють і досі). Цей сміх, несумісний із сміхом сатирика,визначає головне у творчості Гоголя». Висновок М.М. Бахтіна спирається насвідчення самого Гоголя, висловлене ним у «Театральному роз'їзді після виставипової комедії». Сміх свій Гоголь називає чесною, благородною особою,підкреслюючи, що його несе «набагато важливіший і глибший, ніж гадають», бо цене жовчний сміх, не той легкий, що служить для пустої розваги, а той, якийвипромінює світла натура людини. Цей сміх поглиблює предмет, виводить на світлоте, що може промайнути без уваги» .
Не заперечуючи думки П. Житецького проспорідненість сміху «Енеїди» з характером сміху в українській літературі XVII—XVIII ст. (насамперед уріздвяних та великодніх віршах мандрівнихдяків-пиворізів), було б,проте, несправедливим вважати сміх поеми тільки соціально-викривальним та«підтягувать» її до рівня реалістичної сатири, як це нерідко тлумачиться щесьогодні. Художній світ поеми генетично пов'язаний не тільки і не стільки зтворчістю мандрівних дяків чи сатиричною традицією XVIII ст., скільки знайдавнішими шарами народної культури, з її несвідомо діалектичним баченнямсвіту й гуманістичною концепцією людини.
Комічне, сміх у ранніх (язичницьких) формахфольклору ніколи не мали однозначного характеру. При наявності відмінностей міжсерйознимі комічним давній світ народного світобачення характеризуєтьсяцілісністю відображення, де піднесене і низьке не протиставлені і нечергуються механічно, а співіснують у синтезі, як грані цілісного явища, декомічне спрямоване не на заперечення високого, героїчного, а виступає як формайого існування. В стихійно-діалектичній єдності суперечливих якостей (єдністьпротилежностей) у народно-язичницькомусвітобаченні межа між добром ізлом ще не прокреслена, а сміх ще не набув однобічної спрямованості сатирипізніших часів. У давніх міфологічних уявленнях сміхове бачення світу малоуніверсальний характер і зовсім не виключало, а, навпаки, передбачало поширенняосміяння і на богів та героїв, про що, зокрема, свідчать давньовавілонські ідавньогрецькі, а не тільки давньослов'янські народнопоетичні пам'ятки.
У давніх народних культурах сміх — це сфера існуваннятієї людської свободи і суспільної рівності, якої люди, пригнічені силамиприроди і соціальною нерівністю, не могли мати в реальному повсякденному житті.В умовах антагоністичних класових формацій народний сміх неминуче і закономірноставав опозиційним щодо офіційних норм суспільного життя. Це «друге життя» будувалосяяк пародія на щоденне, реальне, як «світ навиворіт», у якому все високе,офіційно освячене, сакральне переводилося у знижено-сміховий план,профанувалося, зводилося до рівня простонародного життя. У цьому «другому світі»,сферою вияву якого були народні звичаї і обряди, свята, ярмаркова багатоголосаі безначальна стихія (чи в країнах Західної Європи міський карнавал з йогоперевдяганням і масками) тощо, панували однакові для всіх, незалежно підсуспільного становища (буквально від жебрака до божества), природна людськарівність і незалежність від норм офіційного світу, свобода від внутрішньої цензурита моральних заборон, прийнятих у суспільстві, тобто вільний вияв людськоїнатури.
Особистість, скинувши на час кайдани офіційнихнастанов, само-утверджувала свою чуттєву людську сутність як рівна середрівних. При цьому сатиричний елемент сміху спрямовувався тільки проти того, щообмежувало природні потреби людини та принижувало її гідність як «вільної»людини. Сміх у цьому світі «свободи» мав, як правило, незлобивий, гумористичнийхарактер і рівною мірою стосувався як об'єкта, так і самого суб'єкта(самопародіювання). Так, наприклад, в одному з великодніх віршів прославляютьсяне Христосі святі апостоли, а ковбаса і чарка, солонина та печенепорося, зужити, які зібралися царі і пророки, священики, святі мученики іселяни. Тут в одному колі як рівні святий Петро з апостолами, владики іпустельники, сільські молодиці й дівчата, п'яні біблійні царі Давид, Соломоні сам архістратиг Михаїл. У великодньому вірші «Нуте лиш, беріте яйця»постає гумористично-утопічна картина тотального прощення гріхів і братаннявсього роду людського: старців, погоничів, паничів, бідних і багатих, сільськихМусіїв і Михеїв, Адама і Єви, Ноя, царя Давида і т. д.
Якщо порівняти цей вірш з «Енеїдою»Котляревського, видно не тільки текстуальні подібності у словесних формулах«пиру на весь світ», Його козацького, запорізького розмаху, а найперше світсвободи, рівності, безпосередніх чуттєвих контактів, можливий тільки всередовищі, вільному від імперської ієрархії.
Заперечуючи однобічне й однозначне розумінняприроди сміху в «Енеїді» Котляревського, В. В. ГІппіус справедливо писав:«Зухвале» поводження з античними «святинями» не означало нігілістичного запереченняїх цінності; зміст був в іншому — у поширенні єдиного живого життя навіть і наантичний заповідник. Життя людства, як виявлялося, не зміна золотого вікузалізним: воно єдине. Немає меж для людської природи. Голодрабець Еней стаєкоханцем цариці, а потім — історичним героєм. Боги — ті ж люди, І з повнимправом можна сміятися з хабарника Нептуна та з «сучої дочки» Юнони. Справжнійукраїнський побут, з усіма улюбленими народними звичаями, іграми, танцями,вбранням, стравами, у Котляревського все заповнює і все об'єднує».
Виходячи з природи такого сміху, Котляревський невдається до однобічного заперечення і самого твору Вергілія — його героїчноїпоеми. Гуманістичні мотиви епопеї, героїчні діяння Енея, дух мужності, патріотизмуй товариської солідарності були співзвучні історичним традиціям українськогонароду. Народно-язичницькому баченню світу, через призму якого Котляревськийтворчо переробляє «Енеїду» Всргілія, віддалену від української дійсностісередини XVIII ст. багатьма віками, близька була великою мірою іміфологічна сторона римської епопеї, ексцентричність й ефективність у поведінціїї персонажів. Отже, Котляревський творив свій поетичний світ не лише якантитезу світові Вергілія, а як буття, що несе в собі загальнолюдські народніриси. І разом з тим це був світ новий, український, представлений у світлінародної сміхової культури — всупереч суворо-героїчній однозначності епопеїВергілія.
У сферу карнавально-ярмаркової фамільярності,розвінчання й добродушного осміяння потрапляють і римські боги, що так багатов чому нагадують українських можновладців, внаслідок чого «Олімп начебтоперетворюється на карнавальну площу». Суто серйозний і однозначно-похмурийВергіліїв Тартар постає у Котляревського в народно-сміховому освітленні якмісце, де урівнюються «в правах» представники усіх станових груп, як світ, уякому поряд Із трагічно-жаским розквітає безтурботність веселого пекла. І разомз тим крізь цю веселість, що однаковою мірою обіймає не тільки землю, а й пеклота небеса, просвічуються як суворий і героїчний світ Вергілія, так і зовсім небезхмарна українська дійсність, що відхилилася від «природної» розумності, пригніченеРосійської імперією суспільство, яке пригнічує свободу людини.
Хоча природа сміху в «Енеїді» і пов'язанаорганічно з народною сміховою культурою та з гумористичною традицією віршівмандрівних дяків, з певними елементами української сатири XVIII ст., суспільнафункція його набуває в поемі пової якості, притаманної саме представникампросвітительської думки. Як гуманіст і просвітитель Котляревський ставить свійсміх на службу суспільному прогресові, досягненню гармонії між особистим ісуспільним, між людиною і державою. Сміх Котляревського виявляє риситипологічної подібності із сміхом Гоголя не тільки в своїй естетичній природі,а й у суспільній функції. Як Сковорода і Котляревський, Гоголь вважав джереломосновного зла в Росії невідповідність особистості її місцю в суспільстві. Зтези про необхідність підпорядкування «я» обов'язкові Гоголь виводив ідеюморального саморегулювання, самовиховання і самоочищення. Взаємноопосередковане утвердження і заперечення в неоднозначному (амбівалентному)сміхові Котляревського, як і в Гоголя, виводить його сміх за межі суторозважального, спрямовує у сферу серйозного призначення. Та цілісність, з якоюсміх «Енеїди» обіймає всі прояви життя, робить народне буття не низьким чипотворним, а тільки земним і навіть героїчним. Осміюючи не стільки соціальнезло та викриваючи його коріння, скільки моральну недосконалість членівсуспільства, Котляревський вірить в об'єднуючу силу сміху в боротьбі всіхсуспільних станів з людськими вадами, за піднесення і возвеличення «моральноїсуті» людини. Заклик до морально-етичного очищення суспільства через осміяння ісамоосміяння людських вад, а також самоорганізації суспільства на засадахрозуму засвідчує суто антропологічний підхід Котляревського-просвітителя дозв'язку людини й суспільства. На відміну від сміху сатиричного (хоч елементийого і наявні в поемі), який випливає з непримиренності реальності й ідеалу,гумор Котляревського шукає позитивне в тій самій заперечуваній дійсності. Сміх«Енеїди» не стільки поляризує життєві явища, скільки виявляє їх діалектичнускладність, неоднозначність та єдність. Саме тому, на відміну від дидактичноївіршової сатири класицизму, яка (хоч і перебуває у сфері низького тапотворного) взагалі не включає в себе комічного елементу і сміху в «Енеїді»з'являється радісний сміх, який утверджує позитивну сторону заперечуваногооб'єкта.
Гносеологічна суть такого способу утвердженняполягає у «зв'язку негативного з позитивним, знаходження цього позитивного внегативному». На відміну від однобічної класицистичної сатири «Енеїда»Котляревського належить до того гумористичного роду поезії, який, за словами Бєлінського,потребує «освіченого, розумного погляду на життя», «що трапляється не вбагатьох», бо гумор «є стільки ж розум, скільки і талант».
Глибоко народна й специфічна естетична природасміху «Енеїди», що є організуючим центром усієї поеми і визначає характерестетичного відношення її автора до дійсності, виводить цей твір з обмеженого імало продуктивного у художньому плані кола травестій епопеї Вергілія у широкийсвіт споріднених ідейно-естетичних явищ європейської літератури, осяянихсвітлом народного гуманізму. Поема Котляревського різними своїми гранямиблизька до «Декамерона» Боккаччо, «Моргайте» Пульчі, до гуманістичної сатириєвропейського Просвітительства (Рабле, Еразм Роттердамський, Сервантес), дотворів німецької бюргерської сатири, «гробіанської літератури» (С. Брант, И.Рішарт), до комічних національних епопей часів Просвітительства («Мишоїда» і«Монахомахія» І, Красіцького, «Девін» С. Гнєвковського, комічні поеми М.Чоконаї «Боги ділять здобич» та «Боротьба мишей і жаб» тощо). «Енеїда» засвідчуєзв'язок із сюжетно-екстенсивним (насамперед рицарським і крутійським) типомроману, з російською сатиричною повістю XVII — XVIII ст. та бурлескноюкомедією XVIIІ ст., зокрема з травестованою «Енеидой» М. Осипова — О.Котельницького.
5. Історичне та художнє значення творівКотляревського. «Енеїда», «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник»
Значення для української літератури «Енеїди»Котляревського, яка відкрила людству цілий національний світ з його неповторноюісторією, побутом, барвистою мовою, з етичними й естетичними уявленнями, якапринесла нові їдейно-художні принципи бачення світу і потужний заряд народногогуманізму та просвітительських ідей нового часу, можна певною мірою порівнятиіз значенням «Кєнтерберійських оповідань» Чосера — для англійської, «ДочкиСлави» Коллара — для чеської і словацької, творчості Кохановського — дляпольської.
Естетика Просвітительства в особі йогонайвидатніших теоретиків Дідро і Лессінга вважала театр найбільш доступним ідійовим засобом для пропаганди нових ідей, для боротьби проти феодальноїчужинської тиранії і жорсткої станової нерівності, бачила в ньому ефективнезнаряддя виховання моральності. Вони висунули й обґрунтували теорію«міщанської» драми, яка всупереч мертвим естетичним нормам класицизмуутверджувала принцип зближення мистецтва і літератури з життям. Героями просвітительськоїдрами стають представники третього стану, звичайні люди з їх щоденнимиінтересами й життєвими трагедіями.
Поклавши своїми п'єсами «Наталка Полтавка» і«Москаль-чарівник» початок українській драматургії й національному театрові,Котляревський виступив прибічником цих нових, просвітительських ідей. Навідміну від «високої» класицистичної трагедії, яка за допомогоюабстрактно-логічного узагальнення показувала подвиги і страждання великихлюдей, та комедії, де об'єктом смішного виступав простий народ, Котляревськийвиводить на сцену представників простого народу — як героїв, гідних поваги йнаслідування. Характерно, що на відміну від Дідро, який висував на перше місцерух ситуацій, їх зіткнення (типові обставини), та Лессінга, який, певною міроюнехтуючи фактичною й історичною достовірністю обставин дії, вимагав насампередзображення родових типів, Котляревський намагається у своїх п'єсах показати діїтипових характерів у конкретних національних обставинах свого часу. Замістьосновного класицистичного конфлікту — між людиною і суспільством — удраматургії Котляревського з'являється типовий життєвий конфлікт у середовищісамого суспільства, між окремими його членами, що має в «Наталці Полтавці»досить виразну соціальну основу.
На появу «Наталки Полтавки» І «Москаля-чарівника»безперечний вплив мали розвиток російської драматургії XVIII ст. (Фонвізін,Капніст, Княжнін, Плавильщиков та ін.) І театрального життя, зокрема могутнійталант М. С. Щепкіна. Великою мірою п'єси Котляревського були пов'язані і зтрадиціями українського народного театру (вертепу), з інтермедіями XVIII ст. та зфольклорно-пісенною стихією, так широко представленою у цих творах, Можнатвердити, що в такому важливому аспекті, як увага до соціального змісту образівперсонажів, Котляревський багато в чому пішов далі типової європейської«міщанської» драми.
Письменник близько підходить до думки про те, щосуспільна мораль тогочасної дійсності суперечить загальнолюдським гуманістичнимпринципам. Це, зокрема, яскраво відбилося в самому змісті образівТегерваковського, Макогоненка і Финтика. Боріння вродженої доброти, бажаннящастя своїм рідним і близьким, з одного боку, і певного матеріальногорозрахунку — з другого, становить основу душевної драми Терпилихи, яку життя зйого невмолимими законами примушує іти проти своїх природних благороднихпочуттів. Так само вірність, чесність, правдивість і щирість Петра у ставленнідо Наталки приходить у конфлікт з реальною дійсністю, де мірилом усього єматеріальне становище людини. Немовби на противагу Терпилисі й Петрові, які неможуть до кінця встояти під тиском життєвих обставин і змушені тією чи іншоюмірою поступитися своїми гуманістичними переконаннями, Котляревський вперше вукраїнській літературі виводить на сцену нових героїв — Наталку і Миколу, якізавдяки силі свого характеру здатні вступити на опору «нелюдським обставинам».
У найскрутніших ситуаціях Наталка, виявляючирозум і винахідливість, зберігає почуття людської гідності, прагне утвердитиособисту незалежність та зберегти своє глибоке почуття до Петра як найбільшуморально-етичну цінність. Вона розуміє, що шлюб, узятий не на основі почуття, зматеріального розрахунку, не може зробити її щасливою. Соціальна нерівність міжнею і возним наводить її на думку: «У пана така жінка буде гірше наймички…Буде крепачкою». І Наталка використовує найменшу можливість для збереженнясвободи життєвого вибору й утвердження свого права на особисте щастя.
На відміну від «ідеального», але дещо слабодухогоПетра, цілісним за своєю соціальною суттю типом виступає бурлака Микола.Відмітною його рисою є розвинуте почуття людської гідності, прагнення донезалежності, сміливість, почуття солідарності із знедоленими. Саме через образМиколи проявляється критичне авторське ставлення до місцевих можновладців,викриття їх лицемірства, крутійства й захланності.
Говорячи про значення «Наталки Полтавки» дляукраїнської літератури і культури в цілому, І. Срезневський у передмові до їїпублікації писав: «Наталка Полтавка» була не тільки одним з першихкнижно-народних творів України, а разом з тим і першою збіркою пам'ятокукраїнської народності, взірцем для всіх наступних». Вона мала великий вплив навивчення української народності, «можна сказати, пробудила його». На думку І.Срезневського, «Наталка Полтавка» серед великих за обсягом творів тогочасноїукраїнської літератури, «за своїм внутрішнім достоїнством займає перше місце».
У 1898 р., характеризуючи вісімдесятирічнесценічне життя «Наталки Полтавки», видатний український драматург і актор І.Карпенко-Карий назвав цю п'єсу «праматір'ю українського народного театру»,«зразком народної поезії в драматичній формі». Вказуючи на органічну близькість«Наталки Полтавки» до думок і почувань народу та на великий емоційний вплив їїна глядачів, він зазначав, що «радість, і горе, і сльози Наталки були горем,сльозами і радістю всієї зали, котра була набита панською прислугою».
Провідною ідеєю у водевілі «Москаль-чарівник»,генетично тісно пов'язаному з народнопоетичними джерелами, є утвердженняпозастанової цінності людської особистості, високої моральності представниківпростого народу, протиставлення її пансько-чиновницькій етиці. Сценічну славуцій п'єсі забезпечив М.С. Щепкін, у розрахунку на якого, власне, вона була й написана.Згадуючи про виконання Щепкіним «чудових за своєю простотою і грацією куплетівіз п'єси «Москаль-чарівник», якими протягом свого перебування в Петербурзіпостійно викликав захоплення в публіки», Бєлінський зазначав, що саме в роліЧупруна гра артиста досягала повної досконалості. Завдяки п'єсам КотляревськогоЩєпкін, за свідченням С.Т. Аксакова, «переніс на російську сцену справжнюмалоросійську народність, з усім її гумором і комізмом. До нього ми бачили натеатрі тільки грубі фарси, карикатуру па співучу, поетичну Малоросію,Малоросію, яка дала нам Гоголя. Щепкін тому міг це зробити, що провів дитинствоі молодість свою на Україні, зріднився з її звичаями і мовою. Чи можна забутиЩепкіна а «Москалі-чарівпику», у «Наталці Полтавці»?».
Сповнені непідробного гумору, високоїпоетичності, щирої любові до народу, п'єси Котляревського добре відомі глядачамусієї нашої країни. Це нев'янучі квітки у всенародному вінку шани великомуукраїнському письменникові-гуманісту.
Історико-літературнезначення творчостіКотляревського для становлення нового українського письменства велике йбагатогранне. Це стосується, зокрема, й такого важливого фактору йогорозвитку, як утвердження письменником в українській літературі народної мови.Живе народне слово в XVI — XVIII ст. уже було представлено у творах українського письменства,але Котляревський перший відобразив невмируще багатство розмовної мови. Віндовів здатність її для творення високохудожньої літератури, відігравши цимсамим велику роль у наближенні письменства до широких народних мас, привернувувагу до художньо-естетичної цінності мовної культури народу.
У творах Котляревського представлена насампередпобутова лексика (тільки «Енеїда» містить 7 тисяч слів найрізноманітнішихсемантичних груп). У поемі міститься велика кількість назв одягу, хатньогоінтер'єру, будівель, сільськогосподарських знарядь, народного харчування, назвлюдей за суспільним і родинним станом, найменування рослин і плодів, тваринтощо. Поема містить також військову, абстрактну (назви суспільних явищ,процесів, людських переживань) та іншомовну лексику (зокрема імена міфологічнихперсонажів). Настанова автора на викликання сміху, гумористичний стиль творувизначають значний прошарок специфічно-розмовної і просторічно-згрубілоїлексики, зокрема семантичні ряди лайливих слів.
Твори Котляревського відзначаються широкимспектром лексики синонімічної, близьких варіантів, які демонструють багатіможливості народної мови у змалюванні різних відтінків душевного стану людини,передачі мови персонажів. Особливо широкий у письменника синонімічний арсеналслів на означення дії, що об'єктивно свідчить про динамічний стиль його поеми.Так, наприклад, різні відтінки процесу мовлення передаються в «Енеїді»дієсловами: говорити, розмовляти, балакати, розказовати, балагурити,бурчати, базікати, ворнати, бормотати, мурмотати, харамаркати, булькати,верзти, цвенькати, сипати, щебетати та ін.
Котляревський подав у своїх творах багатющустихію народної фразеології (тільки в «Енеїді» близько сімдесяти тематичнихгруп), зокрема прислів'їв і приказок, лексикалізація яких дає невичерпні можливостідля характеристики різних життєвих ситуацій і поведінки персонажів. Багатоприслів'їв і приказок виражають типові народні думки й сентенції з приводу важливих суспільних явищ, як,наприклад: «Мужича правда єсть колюча, А панська на всі боки гнуча». Мовнізасоби художньої характеристики збагачуються у творах письменника шляхомвикористання народних образних формул, усталених порівнянь типу «Злякався,побілів як сніг».
Хоч у п'єсах Котляревського синонімічне розмаїттянародної мови (що часом набуває в «Енеїді» самодостатнього значення)представлене набагато скромніше й економніше, використання народно-розмовнихлексичних засобів є більш різноманітним і цілеспрямованим. Письменник засвідчуєвеликі можливості народного слова для мовної характеристики персонажів, їхіндивідуалізації як певних суспільних типів.
Своїм доробком Котляревський спростувавнігілістичне ставлення російських кіл суспільства щодо самої можливостітворення літератури мовою українського народу. Він увів у нову українськулітературу той основний словниковий склад народної побутової мови, яким великоюмірою послугувалися письменники дошевченківського періоду, збагачуючи ірозвиваючи його. При тому, що мова Котляревського була очищена й незмірнорозвинена Шевченком, який став основоположником сучасної українськоїлітературної мови, його барвисте слово і сьогодні не втратило своєї соковитостіі художньої влучності, здатності викликати радісний сміх і давати нам душевне задоволення.
Творчість Котляревського не тільки відкрилачитачам новий національний світ з його неповторним комплексом історичної,соціальної і морально-етичної свідомості, а й утвердила в українськійлітературі нові принципи художнього освоєння дійсності, цілу ідейно-художнюепоху. Як справді великий твір мистецтва, його «Енеїда» являє собоювисоко-інтегровану художню систему, в якій успадковано не тільки літературнутрадицію, а й багатовікову народну культуру та народне світобачення в цілому.Взаємодія успадкованого і нового в поемі є дуже складною, синтетичною, оскількириси традиційного входять в неї як органічні внутрішні елементи. Органічнепоєднання традиційного і новаторського утворює нові системні зв'язки, що надає«Енеїді», незважаючи на запозичений сюжет, рис справді оригінального твору.
Виступаючи важливим фактором розширенняпізнавальних можливостей мистецтва, нагромадження в ньому рис реалістичності,звернення до народного світобачення і народної культури, таке характерне длятворчості Котляревського, означало насамперед рішуче наближення літератури донового для неї об'єкта зображення — народу, а відтак —: до можливості пізнанняйого як рушійної сили історії. Вторгнення Котляревського в царину народногосвітобачення й естетичної свідомості сприяло відходу української літератури відстатичності й умовності універсальних типів художнього мислення, У творчостіКотляревського міститься дух народного гуманізму, що проявляється у прагненніособистості до соціальної та національної свободи, у співвіднесенні автороместетичного ідеалу і самої мсти художньої творчості зінтересаминародних мас.
Проникнення в «Енеїду» Котляревського цілісного«язичницького» світобачення, не розчленованого раціоналістичною свідомістю напротиставлені одна одній естетичні категорії, сприяло усвідомленню тогочасноюхудожньою думкою єдності і взаемопроникностів людському життітрагічного і комічного, піднесеного й низького, прекрасного й потворного і,таким чином, поглиблювало конкретно-історичне розуміння сутності явищ і предметів,а також параметрів людської натури, що в перспективі відкривало можливості длястворення в літературі різноманітних індивідуальних характерів.
Життя у творах Котляревського є поліфонічним ібагатобарвним, цілісним й неприкрашеним, як сама природа. Письменник творитьсвій світ, наповнений достовірними життєвими реаліями, що оцінюється знеофіційних, народних критеріїв прекрасного. Він не просто «реконструює»природні стосунки між індивідами, а од відтворення родової людської сутінаближається до відображення багатовимірних суспільних зв'язків між людьми, заяких особистість з кола емпіричних побутових відносин виходить на орбітузагальнонаціональних та історичних закономірностей. Соціальні інститути в йоготворах починають втрачати свою зовнішню і незалежну природу стосовноособистості, як здавалося раніш, і виступають як витвір І результат сукупної діяльностілюдей. На відміну від раніш усталеного в давній літературі принципу осмисленнялюдського буття через призму незмінних релігійно-міфологічних уявлень, якінаперед визначали структуру суспільства і місце в ній людини як чогосьнезмінного, Котляревський приходить до розуміння як провідного начала в життісуспільства й людини принципу історичної змінюваності. Відчуттяцілеспрямованого руху часу (на відміну від циклічної його природи в епопеїВергілія), його протікання поза сюжетом, за межами твору пов'язане уКотляревського саме з усвідомленням історичної змінюваності і неповторностісвіту.
Крім наявності прямих висловлювань автора проісторичну змінюваність світу, про державне життя, суспільні порядки, про царіві вельмож та історичних діячів елементи історизму у творчості Котляревськогояскраво проявляються в художньому освоєнні конкретно-історичного змісту життясвоєї епохи, у відтворенні його неповторного образу Я колориту, у здатностіписьменника схопити ряд провідних тенденції суспільного розвитку.
Історизм мислення Котляревського проявляється і вуловлюванні духу тих змін, які сталися в державному організмі протягом XVII-XVIII ст., зокрема врозумінні таких законодавчих реформ, як не порядкування церкви державі, змінаправових норм судочинства, у розумінні ним такої важливої історичної акції, як відродженнянаціональної свідомості в України, до якої він ставиться однозначно позитивно.
Звернення до об'єктивно-історичних факторівнаціонального життя, поява рис історичного художнього мислення її історичноїсвідомості у Котляревського приводить його до відображення національноїсамосвідомості народу, розуміння ним своєї історичної долі. З ідеєю «общей отчизны»у Котляревського вже поєднується ідея національної самобутності українськогонароду, його історичного побуту і звичаїв та права на самостійний розвиток.Представлена в «Енеїді» самосвідомість українців містить у собі й елементи їхнаціональної свідомості, внаслідок чого у читача закономірно виникає думка протогочасне суспільство як соціально несправедливе.
Зображення Котляревським народу як головногооб'єкта літератури приводить до переходу в літературі народного з царининизького, як воно розумілося тоді у пануючій раціоналістичній естетиці, у сферуідеального й героїчного. Звернення до національних культурних витоків, донародної естетики й етики вело до руйнування художнього універсалізму,поширеного в давній українській літературі, до переходу від ідейно-художньоїобробки поширених літературних сюжетів до конкретно-історичного баченнядійсності, до створення оригінальних художніх структур. Це був шлях доурізноманітнення проблематики, тем, ідей, до поглибленого розуміння концепціїбуття й людини, до удосконалення поетичної мови, зростання активного творчогоначала в літературі, шлях до українського культурного та політичного ренесансу.
Тоді як у давній українській літературі суспільнезначення людини було «начебто підняте на висоту художнього ідеалу» (Д.Лихачов), за межами якого не могло бути свого, індивідуального ставлення додійсності, поведінка персонажів Котляревського не вкладається у певний становийстатус. Його «Енеїда» не просто однозначно пародіює античних героїв, арозкриває широкий спектр ролевої поведінки і почуттів персонажів, що залежитьвід зміни обставин. Персонажі поеми відкрито виражають незадоволення своєю(визначеною божественним провидінням) долею, тобто особистість уже починаєосмислювати себе через, може, ще до кінця для неї неясну власну сутність. І хочці прояви внутрішнього життя дійових осіб ще не складаються в систему ціліснихреалістичних характерів, письменник, показуючи їх спонтанність і«невмотивованість», об'єктивно заперечує однозначність характеру особистості Танаводить читача на думку про невичерпні можливості людської натури.
Висновок
Іван Котляревський став зачинателем новоїукраїнської літератури. Він першим звернувся до живої української мови, донаціональних витоків, що за три десятиліття призвели до здобуття НезалежностіУкраїни.
Відхід Котляревського від прямолінійноїпозаестетичної умовності у змалюванні персонажів, від символіки й алегоризму якголовних засобів художнього узагальнення в давній українській літературі, відкласицистичної одноплановості й однозначності образів персонажів в його творахвільного художнього вимислу як своєрідної «гри без правил» — важливий кроквперед в історії літературного образу, на шляху творення реалістичниххарактерів. Ці його естетичні уроки дали могутній поштовх новій українськійлітературі.
Великийвплив яскравого і самобутнього таланту Котляревського, розвиток йогохудожньо-естетичних принципів позначився на художній спадщині багатьохукраїнських письменників і, зокрема, у творчості Шевченка, Кропивницького,Карпенка-Карого. Твори Котляревського, що увібрали в себе багатовікові традиціїукраїнської і світової культури, на рубежі нової Історичної й літературноїепохи знаменували перехід до нового типу художньої творчості, до реалізму йнаціональної свідомості. Котляревський не тільки з великою силою ідостовірністю відобразив зміст життя свого часу, що забезпечує його творамнеперехідне пізнавальне значення. Як художнє узагальнення певного історичногоетапу розвитку суспільства, втілення високих гуманістичних ідеалів творчістьКотляревського й сьогодні дає нам естетичну насолоду, зберігаючи принадністьсвоєрідного і неповторного взірця.
Гуманістичнийпафос її співзвучний нашим ідеалам боротьби за свободу людини і людства.
Списоклітератури
1. Бахтин М.М.Искусство слова и народная смеховая культура(Рабле и Гоголь).— М.: Контекст,1972.
2. Волинський П.К. Іван Котляревський: Життя і творчість. — 3.вид., доп. і перероб. — К.: Дніпро, 1969. — 270 с.
3. Детально про образи персонажів в «Енеїді»// Яценко М.Т. Нарубежі літературних епох. — К., 1977.
4. Дончик В. Історія української літератури ХХ ст. – К., 1993.
5. І.П. Котляревський у критиці та документах. — К. 1959.
6. Кирилюк Є. Живі традиції. Іван Котляревський таукраїнська література. — К., 1969.
7. Малий словник історіїУкраїни / В.А. Смолій (ред.). — К.: Либідь, 1997. — 464 с.
8. Мацько Л.І., Стилістика української мови, К.: Вища школа, 2003
9. Проблеми Просвещения вмировой литературе. М., 1970
10. Шамрай А.П.Проблема реалізму в «Енеїді» І. П.Котляревського.—Укн.: Котляревський — П.Повне зібр. творів: У 2-х т. К., 1952, т. 1, с.55.