ЕМОЦІЙНИЙ СПЕКТРЛІРИЧНОГО ГЕРОЯ
В ІНТИМНІЙ ЛІРИЦІТОДОСЯ ОСЬМАЧКИ
Емоційноюконстантою ліричного героя у поезії Т.Осьмачки виступає переживання самотності.Саме воно створює те силове поле, у якому рухається ліричний сюжет переважноїбільшості поезій, що належать до суб'єктної сфери ліричного героя. Емоційнийспектр ліричного суб’єкта охоплює не лише відчуття самотності в чужому середовищі(селянина в урбаністичному або українця в інонаціональному просторі), але йстан, не детермінований соціальною чи національною іпостассю носія ліричногопереживання, – самотність людини серед «інших».
Нанаш погляд, емоційний досвід ліричного героя, пов'язаний зі сфероюміжособистісної комунікації, репрезентується передусім драмою самотності, якарозгортається у любовній ліриці Т.Осьмачки. Однак це коло поезій, як правило,залишається поза увагою науковців. Автори небагатьох розвідок, у якихрозглядається інтимна лірика Т.Осьмачки (зокрема В.Барчан [1], Н.Зборовська[2], Г.Токмань [3], З.Клименко [4]), визначаючи настроєвий спектр ліричногогероя, зумовлений любовними переживаннями, обмежують коло аналізованих поезійзбіркою «Китиці часу», де драма нерозділеного почуття набуває особливоїгостроти. Інтимна лірика Т.Осьмачки, таким чином, не досліджується як ціліснеутворення. Отже, завдання нашої роботи полягає у спробі з’ясувати настроєвийдіапазон ліричного героя на основі аналізу засобів словесної презентації йогопсихологічної сфери в усьому масиві інтимної лірики Т.Осьмачки.
Емоційні реакції ліричногогероя Т. Осьмачки, вмотивовані опозиційністю українського й інонаціональногопростору, можуть сполучатися з переживанням самотності, витоком якої, за висловомН.Зборовської, є «роз’єднаність чоловічого і жіночого начал», «неможливістьзустрічності» [2, 22]. Так, для ліричного героя вірша «Перепелиця» спогад пронедосяжний український світ невіддільний від думки про можливу, але нереалізовану перспективу подолання цієї роз’єднаності («…гадаючи лише про ту,про ту, / що з долею не стрілася моєю» [5, 172]). У вірші «Присвята», щовідкриває збірку «Китиці часу», а також низку поезій, об’єднаних постаттючерниці, так само суміщаються образ «покинутого краю» і відгомін почуття, вякому ліричний герой даремно шукає порятунку від самотності («Крики чорні,крики птиці / в рідній, бідній стороні / разом з голосом черниці / не забутивже мені» [5, 153]).
Взагалі, зустріч, що несталася, є типовою ситуацією, навколо якої обертається ліричний сюжет поезійТ.Осьмачки, охоплених тематичним колом інтимної лірики. Мотив очікуваного, аленезустрінутого кохання розробляється, збагачуючись різноманітними нюансами,передусім у поезіях «Елегія» («Лікарня. Гармидер і крик»), «Казка» («Як купаламене мати»), «Сонце встало над лісами», «Подорожній». Асоціативне поле поняття«любов» тут утворюють образи «розквітлого» серця, квітки, зірваної дівчиною,дівочого вінка, весни (ліричний герой сумує через те, що «чогось забариласьлюбов / у вінку із барвінку» [5, 30]; в його серці «не співали / юні водивесняні, / і любов не шумувала / там, як вина на столі» [6, 36]). Якщо емоційнийстан ліричного героя у поезіях «Елегія» («Лікарня. Гармидер і крик») і «Казка»(«Як купала мене мати») не виключає можливості подальшої позитивної динаміки,то у віршах «Подорожній» і «Сонце встало над лісами» песимістичне забарвленняувиразнюється, посилюються ноти відчаю, безнадії, приреченості на самоту.Засобами вираження цих емоційних нюансів у поезії «Подорожній» постаютьобраз-лейтмотив купальського вінка, «не-сплетеного» або посохлого («Мамо, моямамо, / Ні одна дівчина / Вінка не сплітала / Для твойого сина»; «А вінкидівочі / Шелестять посохлі!» [5, 76]), мікрообрази «не-зірваної» квітки-любові(«Ні одна красуня / На великих ріках / Мені не зривала / Найпершої квітки» [5,76]) та осені, що має витоки у традиційному метафоричному зіставленні фазлюдського життя з порами року. У вірші «Сонце встало над лісами», де мотивнезустрінутої любові співіснує з мотивом смерті, аналогічну функцію виконуєметафоричне зображення людської екзистенції як добового циклу («у свій західпопливу», «в ніч одвічну упаду» [6, 36]). Поезії «Казка» («Як купала менемати») і – особливо – «Подорожній» насичені фольклорною образністю, акцентуютьфатальну неможливість зустрічі: ліричний герой залишається самотнім всуперечритуальним діям матері («Як купала мене мати / у любистку...» [5, 37]; «Мамо,моя мамо, / Що ти ворожила, / Як мене малого / В колиску ложила? / Мамо, моямамо, / Що ти накликала, / Як мене малого / Вночі колихала?» [5, 75]). Мотивнезустрінутого кохання визначає смисловий стрижень вірша «Перепелиця»,обертаючи ліричний сюжет навколо роздумів про «нездійснені надії». Ліричнийгерой цієї поезії балансує між усвідомленням безперспективності своїх сподіваньі спалахами надії подолати самотність хоча б перед смертю.
Очікуване побачення, яке невідбувається, виступає драматичним епізодом емоційного досвіду ліричного героявіршів «Чекання», «Станси» («Ріка несе по кам’янім річищі»), «Камінь». Поезія«Чекання» характеризується мінімумом засобів власне інтроспективногозображення. Словесна презентація психологічної сфери тут здійснюється черезакцентоване ліричним героєм протиставлення своєї самотності єднанню інших(«ішли люди всі у парі, / а я ждав тебе»; «Розійшлися людські пари / в дорогинічні… / А я жду тебе самотній...» [5, 38]), а також через суб’єктивованесприйняття часу – гіперболізацію його тривалості («Там я ждав тебе віками...»[5, 38]). Драматичне напруження у вірші «Станси» («Ріка несе по кам’янім річищі»)створюється контрастністю настроєвої домінанти ліричного суб’єкта і пейзажу, натлі якого розгортається ліричний сюжет. Ліричний герой страждає, споглядаючисвіт, де все «кричить про щастя та тепло» [5, 164], розпачливо прагне зустріти«ніч німу», співзвучну його самотності. Муки самотності у їх граничному виявухарактеризують стан ліричного героя поезії «Камінь» («і камінь вхоплю я, мовщирого друга, / й навіки притисну до серця…» [5, 167]).
Упоезіях «Зустріч» і «Вдовиця» зустріч, що не відбувається, стає не лишеприводом до експресивного монологу, насиченого скаргами на самотність, людськароз’єднаність тут виступає предметом рефлективних роздумів носія ліричногопереживання. Ліричний герой вірша «Зустріч» знаходить її витоки уневисловленості, неспроможності подолати «німоту» або зрозуміти душевні рухиіншої людини без посередництва слова, а в поезії «Вдовиця» неможливістьзустрічі осмислюється як фатальна приреченість на самоту. У свідомостіліричного героя цього твору невблаганний фатум асоціюється з образом крука:
Чивін, може, чинник недолі найвищий,
щостежить за мною на кожнім сліду
ікожну мету ще у зародку нищить,
яктільки я серце до неї зведу… [5, 211].
Вірш «Елегія» («Я знов ходжуз уявою важкою») збагачує емоційний спектр ліричного героя Т.Осьмачки переживаннямсамотності як глобального випробування. Ліричний сюжет тут вибудовується наоснові зіставлення епізодів емоційного досвіду: ліричний герой, зазнавшиарештів і переслідувань у минулому, не впадає у розпач, проте любов без надіїна взаємність породжує справжній вибух страждання, що змушує благати Бога пропорятунок. Нестерпність випробування самотою увиразнюється завдяки контрастномузображенню станів ліричного героя: стриманість, здатність до спротиву («своїніколи руки / сльозою розпачу не пік»; «Не раз в страшнім «підвалі» / самодержавноїМоскви / з тюремщиком змагання вів зухвалі» [5, 215]) – в одному випадку,спалах емоцій, неспроможність опиратися відчаю («Врятуй мене, мій Боже, відтакого / шаленого чуття плачів» [5, 215]) – в іншому. Віндивідуально-особистісному вимірі ліричного героя розпач від поразки у змаганніз самотністю гіперболізується, відтак весь попередній досвід на його тлі постаєабсурдним («бо все дарма: мізерне і уроче, – / лише молю, не муч мене!» [5,216]).
Діапазонемоційних станів ліричного героя Т.Осьмачки, детермінованих людськоюроз’єднаністю й неподоланною самотністю, у поезії «Весна» розширюєтьсявідчуттям болючого розчарування й жорстокої образи, які приносить очікувана зустріч.Слід зауважити, що поезія «Весна» перебуває на перетині різних семантичнихплощин, посідаючи одну з ключових позицій у ліричній системі Т.Осьмачки:смисловий ряд «весна – любов – дівчина», утворений за допомогою метафоричногоперенесення («І у мої груди упало вогненне / серце журавлине, щоб співав япісню / про весну свою»; «І прийшла весна / до мене на луг...» [5, 39, 41]),долучається до асоціативного поля, розбудованого у ранній ліриці митця(«Елегія» («Лікарня. Гармидер і крик»), «Казка» («Як купала мене мати»), «Сонцевстало над лісами», «Подорожній»); міфологізований хронотоп актуалізуєесхатологічну просторово-часову модель, репрезентовану у віршах із суб’єктноїсфери ліричного оповідача (наприклад, «Колісниця», «Ґуральня», «Казка» («Ой зтрьох кінців світа»), «Труни у гаях», «На Ігоревім полі» та ін.); а настроєвадомінанта ліричного героя, динаміка його емоційного стану споріднюють цей твіріз пізнішими зразками інтимної лірики («Жорстокість», «Кон’юнктивіт»).
Уміфологізованому часопросторі поезії «Весна» розгортається подія зустрічіліричного героя з вимріяною весною-любов’ю, що завершується його символічноюсмертю-розчаруванням, вбивством-зрадою, вчиненими весною-дівчиною. Один ізмікрообразів предметного світу цієї поезії – вила, що стають знаряддямвбивства, – завдяки біблійній алюзії («І вила світили ліхтарем кривавим /… яксмолоскип Юди в саду Гефсімани» [5, 41]) сприяє утворенню асоціації «дівчина-весна– зрадливість, підступність». У рядках, які передують кульмінації («На четвертуніч / я сіно поправив / у вогкій копиці вилами дзвінкими...»; «Мене цілувала, авила бряжчали / у наших ногах...» [5, 40–41]), цей мікрообраз, виконуючи антиципаційнуфункцію, є засобом увиразнення драматичної напруги. Вірш «Весна» актуалізуєвластиву Осьмаччиній ліриці колористичну опозицію «поліхромність –червоно-чорна двоколірність» [докладно про неї див.: 7, 201–203], наповнюючи їїновими семантичними відтінками. Її перший компонент пов’язаний з ідеальнимобразом вимріяної ліричним героєм весни-любові:
Ахто ж мені скаже,
демоя весна
нагріватумани,
сієбілий цвіт?
Може,там, де верби
блакитьрозгойдали… [5, 40].
Однакзображення реальної зустрічі з нею витримано у червоно-чорній гамі, що в іншихпоезіях Т.Осьмачки є знаком катастрофічності:
Нічбула мов яма
вчерепі мерця… [5, 40]
(упоезії «Синя мла»:
авікна без шибок чорніли їм
такимидірами,
якмають людські черепи [5, 201]);
Дівчинатікала з вилами від мене,
аз зубків іржавих завірюха рвалась
бризкамикрові,
мовіскри комети
увогненний хвіст!..
Івила світили ліхтарем кривавим… [5, 41]
(упоезії «Ґуральня»:
Навратах горить ліхтар...
Розпускаєсвіт кривавий… [5, 22]);
Ав пробиті груди
вжедивиться ніч,
забризканакров’ю… [5, 42].
Отже,у поезії «Весна» зустріч, що неминуче несе втрату ілюзорних сподівань ірозчарування, знаменує катастрофу, «апокаліпсис» одного життя, який за своєюзначущістю в індивідуально-особистісному вимірі ліричного героя може дорівнюватиесхатологічним подіям.
Засліпленийстражданням, ліричний суб’єкт «Весни», а також пізніших творів «На зрубанійакації», «Жорстокість», «Кон’юнктивіт», «Дзвонар», «Останній арешт» покладає провинуза свою самотність на героїню поезій. Схема, за якою будується ліричний сюжетвірша «Весна», в цілому відтворюється у поезіях «Жорстокість» (у збірці «Із-підсвіту» – «Цариця») і «Кон’юнктивіт». Внутрішній стан носія ліричного переживанняхарактеризується емоційним сплеском, викликаним радісним очікуванням,сподіванням на взаємність, що змінюється новим спалахом страждання, глибокимрозпачем, коли надії виявляються марними. Разом з цим трансформується ставленнядо жінки, яка не відповідає на почуття ліричного героя: розчаровуючись,усвідомлюючи облудність сподівань, ліричний суб’єкт приписує їй холоднубайдужість, погорду або підступність. У поезії «Жорстокість» подібний зламдістає вираження передусім у контрастному вживанні стилістично маркованої(урочисто-піднесеної і зниженої) лексики: «королева», «цариця» – «звичайнаябаба». Образні ряди поезії «Кон’юнктивіт» («сонце, хвороба очей», «дівчина,страждання серця»), побудованої на основі паралелізму, суміщаються у свідомостіліричного героя, який однаково наділяє немилосердністю і природну стихію, ілюдину:
Боя довірив сонцю зір свій зрячий
ісерце дівчині живе приніс,
анині вже в вічу пісок гарячий
ісерце мре без ласки і без сліз [5, 207].
Подоланіспалахи «коханням приспаних образ» [5, 131] вчуваються у монолозі ліричногогероя поезії «На зрубаній акації», де основні засоби інтроспективногозображення – психофізіологічний паралелізм і метафоричне ототожнення душевноїмуки й фізичного болю – відсилають до образу-лейтмотиву цього твору – акації якуособлення джерела страждань:
… Давнона пальці бачу кров
Іпочуваю на душі пекуче горе,
Що,може, й мрію проколов...
Іти, хоч самітна, у далечінь ваблючу
Десьвіднесла комусь любов,
Акаціюмені покинувши колючу
Іна руці від неї кров… [5, 130].
Ліричнийгерой цієї поезії балансує між обожненням об’єкта свого нереалізованого почуттяі докорами, плеканням образи. Подібне балансування, нездатність зненавидіти заоблудну надію, але й неспроможність до незатьмареної образою любові стаєнестерпним випробуванням для ліричного героя поезії «Сліпе»:
… беззітхання стогну
віднімої розпуки душі, –
щоне можу я вас навіть тут поклясти
іне маю такої снаги,
абиобраз хоч ваш через світ пронести
щесвятішим як вічні боги [5, 214].
Такимчином, загострене переживання самотності, зумовлене фатальною неможливістюзустрічі, сполучається у поезіях Т.Осьмачки з іще однією настроєвою домінантою– відчуттям образи, розчарування, якими щоразу завершується спроба подолатироз’єднаність. Цей емоційний стан набуває особливої драматичності, контрастуючиз окриленістю й ейфорією – породженням ефемерних надій ліричного суб’єкта.
Увесьемоційний спектр, зумовлений любовними переживаннями ліричного героя,репрезентовано у низці віршів Т.Осьмачки, що об’єднуються образом черниці.В.Барчан, зараховуючи поезії «Присвята», «Предше», «Кривда», «Хустка»,«Помста», «Молитва» («Мій Боже, ти любиш з блакитної арки»), «Сліпе» до числатворів, прообразом героїні яких стала мати Йосифа, відзначає, що вони «тяжіютьдо циклу» [1, 49]. На нашу думку, цей перелік слід доповнити віршем «Фіякр»,опублікованим у часопису «Наші дні». Локативний маркер «Криниця» співвідноситьхудожній простір цієї поезії з тим місцем, де відбулася реальна зустріч поета зматір’ю Йосифою, а подія, яка визначає перебіг ліричного сюжету (від’їздгероїні з Криниці), становить очевидну паралель між художньою і реальноюбіографією митця.
В.Барчандокладно аналізує згадані твори у їх єдності, досліджує динаміку емоційнихстанів ліричного героя, виходячи з того, що низка цих поезій є ціліснимутворенням, однак розглядає їх дещо ізольовано, вилучає з контексту всієїліричної системи Т.Осьмачки. Урахування контекстуальних зв’язків дає підставистверджувати, що «цикл про черницю» не лише синтезує емоційні домінантиліричного суб’єкта поезій, охоплених тематичним колом інтимної лірики, але йвідбиває кульмінаційний момент любовних переживань ліричного героя Т.Осьмачки.
Засловами В.Барчан, настроєвий діапазон поезій, об’єднаних образом черниці,«неширокий, обмежений, в основному, відтворенням страждань самотнього чоловіка»[1, 47]. Слід наголосити, що це зауваження видається цілком слушним і для тихтворів, які перебувають поза межами «циклу про черницю» (у чому має переконатиздійснений вище аналіз). Словесна презентація болючого переживання фатальноїроз’єднаності і прагнення її подолати, розпачу і відчуття образи, які становлятьемоційний спектр ліричного героя у згаданому циклі, пов’язана з розгортаннямобразу-лейтмотиву жіночого серця, відданого Богу. У поезіях «Хустка», «Кривда»,«Молитва» («Мій Боже, ти любиш з блакитної арки») він є своєрідним ключем дорозуміння емоційного стану ліричного суб’єкта: саме ця жертва унеможливлюєсподівану зустріч (наприклад, у вірші «Хустка»: «Бо віддали ви Богу все: / і серце,веснами зелене, / і вже і грім не донесе / і найсвятішого від мене...» [5,157]), а отже, вмотивовує відчай ліричного героя.
Художняпаралель – жоржина з обірваними пелюстками і серце, «замучене горем до краю»[5, 155], – у поезії «Кривда», де ліричний герой переживає нерозділене коханняперш за все як драму скривдженого почуття, актуалізує образний ряд ранньоїлірики Т.Осьмачки, зокрема метафору розквітлого серця. Відчуття образи тутвербалізується у докорах, адресованих героїні твору, яка офірує не лише власнесерце («Ви вирвали серце у себе з грудей, / а разом із ним і тривогу / і десьподали аж на небо руде / з маленької келії Богу» [5, 154]), але й жоржину-серце-любовліричного героя, у чому він і вбачає першопричину своїх страждань. У поезії«Фіякр» драма скривдженого почуття розгортається завдяки акцентованоконтрастному зображенню психологічної сфери персонажів, яке обмежуєтьсямісткими антитетичними деталями: якщо «безслізнії очі» героїні твору «сяли» і«сміялись», то у ліричного героя «кипіли повіки / І слізьми, і смутком сторіч,/ І входила в очі навіки / Без жодного променю ніч» [8, 2]. Окрім того,настроєва домінанта ліричного суб’єкта у цій поезії репрезентованапсихологічним паралелізмом, причому ту суб’єктивну трансформацію, якої зазнаєпейзаж, робить особливо відчутною прийом обрамлення: у цілому нейтральний описсходу сонця на початку поезії («То сходило сонце у горах / І дихав туманамибір» [8, 2]) разюче відрізняється від фінальної картини, що несе відбитокемоційного стану ліричного героя («І сонце знімалося вчора / з звіриної ніби нори,/ І знов поринало у горах / У мряку та в чорні яри...» [8, 2]).
Амбівалентністьнавіть найбільш обожнюваного образу черниці – об’єкта нереалізованого почуттяі, одночасно, докорів («Предше», «Кривда», «Помста», «Сліпе», «Фіякр») – виступає(як і в поезіях поза циклом) знаком балансування ліричного героя між любов’ю таобразою, яке виражається з більшою або меншою експресією: від констатуванняцього факту у поезії «Предше» («Я вас любив, побожний, то злорікий» [5, 154])до вибуху відвертої агресії у поезії «Помста», – проте ніколи не продукуєсаркастичних нот (як у поезії «Жорстокість»). Ліричний герой поезій «Присвята»і «Молитва» («Мій Боже, ти любиш з блакитної арки»), сповнених благальнимиінтонаціями, вивищується над спалахами образи, які не лише не знімаютьемоційної напруги, але й посилюють напади відчаю. У поезії «Молитва» («МійБоже, ти любиш з блакитної арки») дістає завершення розгорнутий у «циклі прочерницю» лейтмотив серця, відданого Богу. Прагнення ліричного героя, охопленого«безумною тугою», подолати роз’єднаність набуває форми молитовного звернення доБога:
… схилисяу вівтар і пальцями з криці
дарункисвої розгорни,
візьмиодне серце з мішка і черницю
нагрішную землю верни [5, 159].
Накресленаліричним героєм перспектива поєднання з коханою людиною («… верни їй узяте, якБог, / аби ми серцями, немов писанками, / могли помінятися вдвох...» [5, 159])завдяки асоціації «серце – писанка», що актуалізує уявлення про великоднєвоскресіння й оновлення, має усвідомлюватися як перехід до нової якості, тобтозвільнення від «безумної туги» й самотності. Однак у вірші «Присвята», якийформально є передмовою до циклу, але за логікою біографії ліричного героя мавби бути своєрідним епілогом, останнім епізодом історії почуття до черниці, цяперспектива постає нереалізованою. Найбільш драматичне в емоційному досвіділіричного героя коло надії – розчарування – відчаю завершується поверненням досамотності, що є «звичним станом душі» [1, 47].
Отже,динаміку психологічної сфери ліричного героя у розглянутих поезіях Т.Осьмачки(у тому числі й тих, що перебувають поза межами «циклу про черницю»), на нашудумку, доцільно схарактеризувати як повторюваний рух по колу, де вихідною іконечною точкою є відчай, породжений самотністю. Настроєвий діапазон ліричногогероя Осьмаччиної любовної лірики, який розбудовується навколо двох домінант:переживання фатальної роз’єднаності й драми скривдженого кохання, – становлятьрозпач, туга, відчуття образи й розчарованість, що мають витоки в усеосяжному йнеподоланному стражданні людини, приреченої на самотність.
Література
1. Барчан В. Драма одинокого серця (черниця вжитті і творчості Т.Осьмачки) // Науковий вісник Ужгородського університету.Сер. Філологічна. – Ужгород: Ужгородський нац. ун-т, 2000. – Вип. 5. – С.45–49.
2. Зборовська Н. «Танцююча зірка» ТодосяОсьмачки. – К.: МСП «Козаки», 1996. – 64 с.
3. Токмань Г. Урок – філософське дослідження //Дивослово. – 2002. – № 5. – С. 41–46.
4. Клименко З. Дещоз інтимної лірики Тодося Осьмачки // Творчість і доля Т.С.Осьмачки в контекстіукраїнського письменства ХХ століття. Матеріали Всеукраїнської науковоїконференції, присвяченої 100-річчю від дня народження Т.С.Осьмачки. 11–13травня 1995 року. – Черкаси, 1995. – С. 15–16.
5. Осьмачка Т.Поезії. – К.: Рад. письменник, 1991. – 252 с.
6. Осьмачка Т. Сонцевстало над лісами // Глобус. – 1926. – № 2. – С. 36.
7. Лапко О. Структурахудожнього часу в ліриці Тодося Осьмачки // Наукові записки. Сер. Філологічнінауки (літературознавство). – Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В.Винниченка, 2004. –Вип. 56. – С. 197–206.
8. Осьмачка Т. Фіякр// Наші дні. – 1943. – № 6. – С. 2.