/>/>/>/>УКРАЇНСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙІНСТИТУТ
КАФЕДРАГЕРМАНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ
КУРСОВАРОБОТА
З дисципліни
Історіязарубіжної літератури
Відчуження особистості і суспільства у філософії Альбера Камю
(на прикладі повісті «Сторонній»)
Виконала
студентка гр. ГФ-31
філологічного факультету К.Р. Кривцун
Науковий керівник В.С. Майборода
Допуск до захисту:
Зав. кафедри, к. ф. н., доц… Г.В.Поліна
Буча 2009 р.
ВСТУП
З давніх часів культура Франції була щедра на «моралістів», наставників,проповідників чесноти. Перш за все це майстри пера і мислителі, які торкалися всвоїх книгах загадки людської природи з дотепною відвертістю, подібно Монтеню вХVI ст., Паскалю в ХVII ст., Вальтеру, Дідро, Руссо в XVIIIст. Франція XX сторіччя висунула чергове сузір'я таких моралістів: Сент-Екзюпері,Сартр. Серед перших у ряді цих гучнихімен повинен бути по праву названий і Альбер Камю. У своїй творчості вінрозглянув концепцію відчуження особи і суспільства. У своїх творах віндотримувався висновків «філософії існування», екзистенціалізму.
До однієї з таких книг відноситься і твір Камю «Сторонній», про який вженаписано тисячі сторінок. Він викликавживий інтерес як у Франції, так далеко за її межами. Але і сьогодні, більшесорока років після його виходу в світ, книгу продовжують читати, воназалишається у Франції бестселером. Ця книга Камю називається і «кращим романомпокоління Камю», і «одним з великих філософських міфів в мистецтві цьогостоліття» і навіть одним з найбільш захоплюючих, переконливих і найкращим чиномпобудованих романів в світовій літературі.
Актуальність теми обумовлена питанням природи виникнення відчуженняособистості, яке є актуальним і для сучасного суспільства. Одним з яскравихприкладів цього явища є виникнення різноманітних субкультур. Але з цього питання бракує системнихдосліджень, певні аспекти залишаються поза увагою дослідників.
Метою роботи є вичерпне дослідження концепції відчуження особистості ісуспільства за часів Альбера Камю та сучасності на основі цілісного аналізу.
Завдання роботиобумовлені її метою:
1. Аналіз літературних джерел зданої теми
2. Проаналізувати особливості та сюжет повісті Камю «Сторонній»
3. Докладно розглянути образ головного герою, Мерсо, зосередившиувагу на йогоповедінці в різних ситуаціях
4. Дійти висновків стосовно природивиникнення відчуження особистості
Об’єктом дослідження є творчість та філософія Альбера Камю в цілому, асаме його повість «Сторонній».
Предметом дослідження є концепція відчуження особистості та суспільства,яка викладена в зазначеному творі.
Матеріаломдослідження є:
· ТвірАльбера Камю «Сторонній»
· Критичністатті по творчості Альбера Камю
РОЗДІЛ І. Загальні положення 1.1Творча історія «Стороннього»: проблеми, психологія, жанр твору
Важливим явищемранньої творчості Камю стала повість «Сторонній». В центрі її уваги – проблемаабсурдної людини, абсурдного світу. «Сторонній» не з тих книг, які пояснюють:абсурдна людина не пояснює, вона описує; але «Сторонній» також і не з тих книг,які щось доводять.[20] Творча історія твору доситьлегко простежується по «записниках» Камю. Він відзначає, що головний геройповісті — людина, не бажаюча оправдовуватись. Він віддає перевагу томууявленню, яке люди склали про нього. Він вмирає, задовольняючись власним визнаннямсвоєї правоти. Примітно, що вже в цьому першому записі як ключове звучить слово«правда», в червні 1937г. з’явився нарис теми про людину, засуджену до страти.В'язень паралізований страхом, але не шукає ніяких втіх. Він вмирає з очима,повними сліз. У липні 1937г. знов з'являється запис про людину, яка все життязахищає деяку віру. Вмираєйого мати. Він все кидає. У серпні 1937г. у його щоденниках з'являється запис: «людина, яка шукала своєжиття там, де вона зазвичай і проходить (одруження, положення в суспільстві).Одного разу він усвідомив, наскільки чужим був по відношенню до власного життя. Йому властива відмова від компромісів і віра в «правду природи».Аджеця людина дивна, на що деяким чином натякала назва романа — «Сторонній».
Коли «Сторонній» вийшов в світ, ціле покоління з жадністю прочиталоцю книгу — покоління, життя якого не покоїлося на традиційних основах,було замкнутим, позбавленим майбутнього, зовсім як життя «Стороннього».Молодь зробила з Мерсо свого героя. Головне, що визначає поведінку Мерсо, вважавписьменник -це відмова від брехні.
ПсихологіяМерсо, його поведінка, його правда — результат довгих роздумів Камю надестетикою абсурду, яка по-своєму відображала його власні життєві спостереження. «Сторонній»- твір складний, його герой «ухиляється» від однозначного трактування,найбільша складність повісти полягає в її двоплановісті. Повість розбитана дві рівні частини, що перекликаються між собою.
Друга- дзеркало першої, але дзеркало криве. Одного дня пережите в ході судовогорозгляду, і «копія» до невпізнання спотворює натуру. З одного боку, Камю прагнепоказати зіткнення «звичайної людини» віч-на-віч з долею, від якої захисту нема, з іншого боку,своїм негативізмом Мерсо повіряє загальноприйняті цінності, аби своєювнутрішньою правдою засудити зовнішню брехню.
Жанрромана наближається до моралістичного романа, тому філософсько-естетичнасистема автора невіддільна від його особи. Повноту «Сторонньому» додає йогофілософський підтекст. У «Сторонньому» Камю прагнедодати історії універсальний характер міфу, де життя спочатку відмічене друкомабсурду. Дійсність тут є швидше метафорою, необхідною для розкриття образуМерсо. 1.2Поняття відчуженості в психології та літературі
Термін «відчуження»,походить від німецького Entfremdung — «відділення», «відрив» та Anomie — «відхилення від закону».
Коли виникає питання про відчуження? Бути чужим чужому, це звичайно, це — в рамках життєвих норм. Дивацтво відчуття, розуміння своєї чужості чому-небудь,кому-небудь виникає з переживання свого як чужого, становлення свого чужим.
Мабуть, першим з психологів, що використали поняття «відчуження», був З.Фрейд. Він зв'язував феномен відчуження з патологічним розвитком особи, дляякої соціальна культура є чимось чужим, ворожим її природній природі.Самовідчуження, по З. Фрейду, веде або до невротичної втрати свого власного я — деперсоналізації, або до втрати відчуття реальності навколишнього світу — дереалізації.
Відчуження людини може фіксуватися і як відрив від якогось великого світуабо процесу: від космосу, від природи, від історії, культури, суспільства,сім'ї. Або, як інколи говорять: відчуження людини від власної природи і єства,маючи на увазі під природою і єством людини приналежність його до широкоїсистеми зв'язків і закономірностей, роз’ясняючи відчуження в цьому випадку якухилення людини від тієї дороги, яка була наказана йому природою або єством.[14]
Суспільство не зацікавлене в тотальному відчуженні особи. Його, звичайно,може не цікавити конкретна людина, але сама особова форма йому необхідна, йомуповажно, аби вона відтворювалася і навіть розвивалася.
В результаті відчужуваний суб'єкт приймає різну міру чужості повідношенню до інших, аж до ворожості. У другому значенні відчуження виступає яквідкидання, заперечення закону (у широкому сенсі), тобто як заперечення нормморалі, життєвого устрою, соціально-схвалюваних цілей, суспільного устрою ітому подібне Ці два значення терміну виявилися основними. [6]
Соціологи і соціальні психологи перш за все досліджують різні аспективідчуження особи в умовах сучасного суспільства. Це відчуження, замкнутістьлюдини, «рефлективний її відхід від світу», «внутрішня еміграція», що породжуєсамоту. Це і відчуження мети, породжене ситуацією цільового конфлікту, колиіндивід опиняється в «полоні» одночасно двох або більше цілей однаково значимихдля нього.
Спроби дослідників вибратися з полону теоретичних абстракцій і ухопитиреальні життєві прояви відчуження людини незмінно упираються в перешкодиемпіричного характеру. Все очевидніше встає питання про адекватні методикививчення феноменології відчуження. В той же час багатство смислових значень, атакож необхідність пояснення складних, суперечливих зв'язків людини зі світом ііншими людьми зумовили поширення цього поняття із загальнофілософського плану увласне психологічний.
Відчуження може привести до патологічної однобокості особи: або до їїповної розчиненості в довколишньому, бездумному прийнятті, «засвоєнні всьогобез розбору», коли особа, подібно до рідини, здатна набувати будь-якої формибудь-якої судини, повністю втрачаючи свою особу (досить пригадати чеховскуюДушку), або ж інша крайність — неприйняття, заперечення, «тотальне відчуження»,егоїзм (наприклад, «Сторонній» А. Камю).[7]
В той же час безумовно і інше: відчуження необхідне, коли потрібнопобачити щось іншими очима, поглянути на ситуацію, наприклад, спілкування івзаємодії суб'єкта з іншими як би зверху, відчужено.
Проблема відчуження, точніше, проблема його усунення з життя суспільстваі людини, багатьма фахівцями визнається майже тупиковою, але просвіти в їїрішенні, наскільки б складною вона не була, напевно, все ж є.
Суспільство у всіх своїх проявах по відношенню до людини повинне статидостовірно людяним. І діяльність суспільства, і діяльність людини мають бути спрямована на творення людяності.
РОЗДІЛ ІІ. Аналіз твору 2.1Позиція героя в творі
Механічнорозмірено тече життя молодого героя на міській околиці Альшера. Служба дрібногоклерка в конторі, порожня і монотонна, уривається радістю повернення Мерсо допляжів «залитих сонцем, до фарб вечірнього південного неба». Життя і тутпід пером Камю з'являється своїм «виворотом» і своїм «лицем». Самепрізвище героя містить для автора протилежність єства: «смерть» і «сонце».Трагізм долі людського, витканого з радості і болю, і тут з недоступністюзакону охоплює всі круги життя героя». Мерсо не вимагає багато від життя іпо-своєму він щасливий. Слід зазначити, що серед можливих назв романа Камювідзначив в своїх чернетках наступні: «Щасливалюдина», «Звичайна людина», «Байдужі». Мерсо — скромний, поступливий ідоброзичливий, правда, без особливої привітності, чоловік. Ніщо не виділяє йогоз числа мешканців бідних місць Алжіру, окрім одного дивацтва — він дивно нехитрий і байдужий до всього, що зазвичай представляє інтерес для людей.[5] 2.2«Психологія тіла» в творі «Сторонній»
Життя алжирця зводиться Камю до рівня безпосередньо плотських відчуттів.
Він не бачить підстав міняти своє життя, коли господар контори пропонуєйому подумати про кар'єру, де для нього знайшлася цікава робота. У Парижі Мерсовже бував, у нього немає не щонайменшого честолюбності, жодних надій. Аджежиття, вважає він, не змінити, те або інше життя кінець кінцем рівноцінне.
Але, колись напочатку життя Мерсо вчився, був студентом і, як всі, будував плани на майбутнє.Але навчання довелося залишити, і тоді він дуже скоро зрозумів, що всі йогомрії по суті не мали сенсу. Мерсо відвернувся від того, що раніше здавалосясповненим значення. Він занурився в пучину байдужості.
Ймовірно, саме тут треба шукати причину вражаючої байдужості Мерсо,секрет його дивацтва. Але про це Камю мовчить до останніх сторінок, до тієїключової сцени в романі, коли виведений з себе домаганнями священика Мерсогарячково викрикує слова своєї віри в особу служителеві церкви: «Я був прав, яі тепер прав, я завжди прав. Я жив ось так, а жив по-іншому. Я робив те, і неробив цього. Ну і що? Я славно жив в очікуванні тієї хвилини блідого світанку,коли моя правда виявитися. З безодні мого майбутнього протягом всієї моєїабсурдної муки підіймалося в мені крізь роки, що ще не настали, дихання мороку,воно все зрівнювало на своїй дорозі, все, що доступно моєму життю, — такомунесправжньому, такому примарному життю». Завіса над таємницею Мерсо підведена:смерть чарівний і безглуздий факт, лежить на основі правди.
Секрет «індивідуума» герою полягає у висновках, від яких він уїхав,усвідомивши кінцівку і абсурдність життя. Він бажає просто бути, жити і відчуватисьогодні, тут на землі, жити в «вічному сьогоденні». Все ж останнє, що пов'язуєлюдину з іншими, — мораль, ідеї, творчість, — для Мерсо знецінено і позбавленасенсу. Порятунок для героя може бути в тому, аби погасити свідомість, неусвідомлювати самого себе, розірвати формальний зв'язок з іншими. Мерсо вибираєвідчуженість, відділяється від суспільства, стає «чужаком». Його розум,здається, підсмикнув легким туманом, і вже при читанні початкових глав романустворюється враження, що герой перебуває в стані напівсну.[12]
Хоча, слово «абсурд» трапляється в романі всього лише один раз в кінціостанньої глави, вже перші сторінки «Стороннього» доручають читача в атмосферуабсурду, яка не перестає згущуватися до останньої сцени.
Яка ж основна ідея повісті? Безтурботно-байдужий, інертний Мерсо — цечоловік якого не вивело з сонної рівноваги навіть здійснене ним вбивство,одного дня він все-таки впав в шаленство. Сталося це саме в ключовій сценіроману, коли тюремний священик спробував повернути героя в лоно церкви, залучитидо віри, ніби все крутиться згідно волі божої. І Мерсо виштовхав священика задвері своєї камери. Але чому цей пароксизм люті викликав у нього саме священик,а не жорстокий, заганявший його в безвихідь слідчий, не нудьгуючий суддя, щоухвалив йому смертний вирок, не безцеремонна, така, що вирячилася на нього, якна самотня тварина, публіка? Та тому, що всі вони лише затверджували Мерсо вйого уявленні про єство життя і лише священик, закликав сподіватися набожественне милосердя, довіритися божественному промислу, розвернув перед нимикартину буття гармонійного, закономірного, зумовленого. І картина цязагрожувала поколивати уявлення про світ — царство абсурду, світ — первозданнийхаос.
Погляд на життя як на щось безглузде — модерністичний погляд. Тому «Сторонній»- твір для модернізму класичний.
Примітно, що розвиток дії в романі майже не спостерігається. Життя Мерсо- скромного обивателя із передмістя Алжіру — мало чим виділяється з сотні йомуподібних, оскільки це життя буденне, непоказне, нудне. І постріл з'явивсяпоштовхом в цьому напівдрімотному животінні, це було своєрідним спалахом, якийпереніс Мерсо в іншу площину, простір, в інший вимір, що зруйнував йогобезглузде рослинне існування.
Слід зазначити головну особливість Мерсо — це повна відсутністьлицемірства, небажання брехати і прикидатися, навіть якщо це йде на противагуйого власній вигоді. Дана риса виявляється перш за все тоді, коли він отримуєтелеграму про смерть матері в богадільні. Формальний текст телеграми з притулкувикликає у нього подив, він не зовсім розуміє і приймає, те, що його матипомерла. Для Мерсо мати померла набагато раніше, а саме: коли він помістив її вбогадільню, представивши турботу про неї службовцям закладу. Тому сумна подія івідчуженість, байдужість, з якою воно сприймається головним героєм підсилюєвідчуття абсурду.
У притулку для старезних Мерсо знову не розуміє необхідність слідуватипокладеному принципу і створити хоч би уяву, ілюзію співчуття. Мерсо смутновідчуває, що його засуджують за те, що він помістив свою матір в богадільню.Він намагався виправдати себе в очах директора, але він його випередив: «Ви немогли узяти її на утримання. Їй потрібна була доглядальниця, а ви отримуєтескромну платню. І врешті-решт їй жилося тут краще». Проте в притулку длястарезних поступають не згідно з бажаннями, проханнями, звичками людей похилоговіку — тільки із старим розпорядком і правилами. Крок убік був неприйнятним,виключення були лише в окремих випадках, да і то з попередніми відмовками. Якце сталося у випадку з Пересом, коли йому дозволили брати участь в похороннійпроцесії, оскільки в притулку він вважався женихом померлої.
Для Мерсо голоси людей похилого віку, що зайшли в приютський морг звучать«приглушеною тріскотнею папуг», у доглядальниць замість особи — «біла марлевапов'язка», на старечих лицях замість очей серед густої сітки зморшок — «лишетьмяне світло». Перес непритомніє, «як палець, що зламався». Учасникипохоронної процесії схожі на механічних ляльок, що нестримно змінюють одинодного в безглуздій грі.
Механічне є сусідом з комічним в «Сторонньому», що ще більш підкреслюєвідчуження героя від того, що оточує: розпорядник процесії — «маленька людина вбілому одіянні», Перес — «старичок акторської зовнішності», ніс Переса — «вчорних крапках», у нього «величезні в'ялі і відкопилені вуха, до того жбагрового кольору». Перес метушиться, зрізає кути, аби встигнути засупроводжуючими труну. Його трагікомічний вигляд контрастує із сповненоюгідності зовнішністю директора притулку, настільки ж безглуздого в своїйнелюдській «офіційності». Він не робить ані єдиного зайвого жесту, навіть невитирає піт з лоба і з лиця». [12] 2.3Відображення душевного стану героя за допомогою стихії природи
Мерсо як непричетний, відчужений від дійства, що відбувається на йогоочах, обряду похоронів. Йому чужа ця ритуальність, він просто виконуєобов'язок, всім своїм виглядом показуючи, що він робить саме це, не намагаючисьнавіть приховати свій відчужений, байдужий погляд. Але відчуженість Мерсоносить вибірковий характер. Якщо свідомість героя не сприймає соціальнийритуали, то воно дуже живе по відношенню до світу природи. Герой сприймає те,що оточує очима поета, він тонко відчуває фарби, запахи природи, чує ледвеуловимі звуки. Грою світла, картиною пейзажу, окремою деталлю речового світуКамю передає стан героя.[16] Тут Мерсо — самозабутнійзалицяльник стихій — землі, морить, сонця. Пейзаж також таємничим чиномпов'язує сина з матір'ю. Мерсо розуміє прихильність матері до місць, де воналюбила гуляти. Саме завдяки природі поновлюється зв'язок між людьми — мешканцями притулку, — який незбагненно рветься в побуті.
У другій частині повісті відбувається перестановка життєвих сил героя іперелицьовування його рядового, буденного життя в житіє лиходія і злочинця.Його називають етичним виродком, оскільки він нехтував синовим боргом і віддавматір в богадільню. Вечір наступного дня, проведений з жінкою, в кіно, в залісуду тлумачать як святотатство; те що він був на короткій нозі з сусідом, вякого було не дуже чисте минуле, свідчить про те, що Мерсо був причетний докримінального дна. У залі засідань підсудний не може відбутися від відчуття, щосудять когось іншого, хто віддалено схожий на знайоме йому обличчя, але ніяк нена його самого. І Мерсо відправляють на ешафот, по суті, не за скоєне їмвбивство, а за те, що нехтував лицемірством, з якого витканий «борг».
Створюється враження, що суд над Мерсо відбувається не за фізичний злочин- вбивство араба, а за етичний злочин над яким не владний земний суд, судлюдини. У цьому людина — сама собі суддя, лише сам Мерсо повинен був відчутиміру відповідальності за скоєне. А питання про те, чи любив Мерсо свою матір неповинно було відкрито обговорюватися, дебатуватися в залі суду, а тим більше бутинайвагомішим аргументом для виголошення смертного вироку. Але для Мерсо неіснує абстрактного відчуття кохання, він гранично «заземлений» і живе відчуттямсьогодення, швидкоплинного часу. Домінуючим впливом на натуру Мерсо є йогофізичні потреби, саме вони визначають його відчуття.[16]
Отже, слово «любити» для «Стороннього» не має жодного сенсу, оскількиналежить до словника формальної етики, він знає про кохання лише те, що цесуміш бажання, ніжності і розуміння, з'єднання його з ким-небудь». 2.4Зустріч з Марі
Мерсо не чужий хіба що смак до тілесних «рослинних» радощів, потреб,бажань. Йому байдуже майже все, що виходить за межі здорової потреби уві сні,їді, близькості з жінкою. Це підтверджується тим, що наступного дня післяпохоронів він відправився купатися в порт і зустрів там друкарку Марі. І вониспокійно плавають і розважаються і, зокрема Мерсо, не відчуває докорівсумління, які повинні були природно виникнути у нього з приводу смерті матері.Його індиферентне відношення до цього переломного в житті кожної людини моментуі складає відчуття абсурду, що поступово нагнітається, на перший поглядреального твору. 2.5Злочин Мерсо — переломний момент в композиції романа
Отже бездумно, не знаючи мети, відчужений Мерсо бреде по життю, дивлячисьна нього, як людина абсурду.
У злочині Мерсо вирішальними були сили природи, яким Мерсо такпоклонявся. Це «нестерпне», пекуче сонце, яке робило пейзаж гнітючим. Символсвіту і спокою — небо стає ворожим людині, являє собою співучасника в злочині.
Пейзаж тут, тобто на арені злочину, і розжарена рівнина, і замкнутийпростір, де Мерсо відданий у владу жорстоких променів сонця і звідки немаєвиходу, тому головний герой відчуває себе в пастці, намагаючись прорватисякрізь цю пелену і безвихідність. Ворожа стихія спопеляє тіло і дух Мерсо,створює атмосферу рокового насильства, затягує жертву всвою безодню, звідки немає дороги назад. У алегоричному сенсі сонце стає катомМерсо, силує його волю. Мерсо відчуває себе на краю безумства. Аби вирватися зкруга насильства і зла потрібен вибух, і він відбувається. І вибух цей — вбивство араба.
Сцена вбивства араба є поворотним моментом в композиції «Стороннього». Цяглава ділить роман на дві рівні частини, обернені одна до іншої. У першійчастині — розповідь Мерсо про його життя до зустрічі з арабами на пляжі, вдругій — оповідання Мерсо про своє перебування у в'язниці, про слідство і суднад ним.
«Сенскниги, писав Камю, — полягає виключно в паралелізмі двох частин». Друга частина- це дзеркало, але таке, яке спотворює до невпізнання правду Мерсо. Між двомачастинами «Стороннього» — розрив, що викликає у читачів відчуття абсурду,диспропорція тим часом, як Мерсо бачить життя і як її бачить судді, стаєведучою асиметрією в художній системі «Стороннього». 2.6Мерсо в залі суду
У залі суду слідчий люто нав'язує Мерсо християнське покаяння іупокорювання. Він не може допустити думки, що Мерсо не вірить в Бога, вхристиянську мораль, єдиною мораллю для нього дієвою і справедливою є явища, щооточують його, і процеси. Він не вірить в те, що не можна перевірити, побачити,відчути. І ось звучить вирок: «голова суду оголосив в досить дивній формі, щоім'ям французького народу мені на міській площі буде відрубана голова».
В очікуванні страти Мерсо відмовляється від зустрічі з тюремнимсвящеником: духівник — в стані його противників. Відсутність надій на порятуноквикликає незборимий жах, страх смерті невідступно переслідує Мерсо в тюремнійкамері: він думає про гільйотину, про буденний характер екзекуції. Всю ніч, незмикаючи око, в'язень чекає світанку, який може бути для нього останнім. Мерсонескінченно самотній і нескінченно вільний, як чоловік в якого немаєзавтрашнього дня.
Замогильні надії і втіхи не зрозуміли і не прийнятні для Мерсо. Віндалеко від відчаю і вірний землі, за межами якої нічого не існує. Обтяжливабесіда зі священиком закінчується раптовим вибухом гніву Мерсо. У житті царюєбезглуздя, ніхто не в чому не винен, або ж всі винні у всьому.
Гарячкова мова Мерсо, єдина на всьому протязі романа, де він розкриваєдушу, неначе очистила героя від болю, вигнавши всяку надію. Мерсо відчуваввідчуженість від світу людей і свою спорідненість з бездуховним і якраз, томупрекрасним світом природи. Для Мерсо вже немає майбутнього, є лише миттєвесьогодення.
Коло гіркоти у фіналі роману замкнулося. Зацькований всесильною механікоюбрехні «Сторонній» залишився зі своєю правдою. Камю, мабуть, хотів, аби коженповірив, що Мерсо не винен, хоча він і убив незнайому людину, і якщосуспільство послало його на гільйотину, означає зробило воно злочин щестрашніший. Життя в суспільстві організоване не праведно і нелюдяно. І Камю-художник немало робить аби вселити довіру донегативної правди свого героя. 2.7В очікуванні страти. Смерть
Існуючий відсталий порядок в світі підштовхує Мерсо до бажання піти зжиття, оскільки він не бачить виходу з порядку речей, який склався. Томуостаннім словом роману все-таки залишається «ненависть».
У долі Мерсо відчувається абсурд: молодий і закоханий в «страви земні»,герой не міг знайти нічого, окрім безглуздої роботи в якійсь конторі;позбавлений коштів, син вимушений помістити свою матір в богадільню; післяпохоронів він повинен приховувати радість близькості з Марі; судять його не зате, що він убив (про убитого араба по суті мови немає), а зате, що він не плакавна похоронах своєї матері, а на порозі смерті йому нав'язують звернення до Бога.
ВИСНОВКИ
Отже, підсумовуючи вищезазначене, можна зробити висновок, що виходячи за межі понять, якібули потрібні Камю для створення екзистенціального типу «невинного герою», мистикаємося з питанням можливості виправдання вбивства на тій підставі, щосталося воно випадково. Концепція абсурду не лише відображала художнє баченняписьменника, але і не звільняла героя від властивого йому пороку етичної індиферентності.У трактаті «Людина блукаюча» Камю строго оцінить те, що з часом він змушенийбуде долати. Відчуття абсурду, якщо намагатися витягувати з нього правило дії,робить вбивство щонайменше байдужим і, отже, можливим. Якщо ні в що вірити,якщо ні в чому немає сенсу і не можна затверджувати цінність чого б то не було,то все допустимо і все неважливо. Немає «за і проти», вбивця ні прав ні не маєрацію. Злодійство або доброчесність — чиста випадковість або «примха».
У «Сторонньому» Камю зробив спробу встати на захист людини. Він звільнивгероя від фальші, якщо пригадати, що свобода для Камю — це «право не брехати».Аби виразити відчуття абсурду, Камю створив типовий образ епохи тривог ірозчарувань. Образ Мерсо живий і в свідомості сучасного французького читача,для молоді ця книга служить вираженням їх бунту.
І в той же час Мерсо — це свобода бунтаря, що замкнув всесвіт на самомусобі. Остаточною інстанцією і суддею залишається певна людина, для якої вищимблагом є життя «без завтрашнього дню». Борючись з формальною мораллю, Камюпоставив алжирського клерка «по той бік добра і зла». Він позбавив свого героялюдської спільності і живого мешкання моралі. Любов до життя, подана в ракурсіабсурду, занадто явно викликає смерть. У «Сторонньому» не можна не відчути рухКамю вперед: це життєстверджуюча відмова від відчаю і наполеглива тяга досправедливості.
Отже явище відчуження продовжує привертати увагу з боку дослідників, недивлячись на те, що воно займає місце вже не перше століття. Це пов’язано зтим, що в наші дні все гостріше відчувається та небезпека, яка створюєтьсядругою стороною людського прогресу. Людство стає сильніше, могутніше танебезпечніше для самого себе.[19]
В реальному світі все взаємопов’язано, тому говорити про «чуже» можна незабуваючи його відносність. Отже відсутність зв’язків – це вже відношення.Тобто відчуження має місце завжди в будь-якій предметній діяльності людини.Навіть в розвиненому суспільстві людина робить щось не стільки для себе,скільки для інших.
Неприйняття, заперечення, «тотальне відчуження», егоїзм є тією крайністювідчуження, патологічною однобокістю, яка так чітко виражена в творі.
Працюючи над твором, Камю вже вирішив проблему свободи в її зв'язку зпроблемою правди.
Список використаної літератури
1. Белов В.И.Ремесло отчуждения. М., 1988.Камю А. Посторонний. – М.; Харьков,1999.
2. Камю А. Записные книжки. – М., 2000.
3. Камю А. Бунт и рабство // Камю А. Изнанка и лицо
4. Камю А. Беседа о бунте // Камю А. Изнанка и лицо
5. КамюАльбер. Вибране. Вступна стаття Веліковського С., Москва. Видавництво «Правда»,1990 р.
6. КамюАльбер. Вибране. Збірка. Передмова Веліковського С., Москва. Видавництво«Веселка», 1989 р.
7. КамюАльбер. Вибрані твори. Післямова Веліковського С., «Прокляті питання» Камю.Москва. Видавництво «Панорама», 1993 р.
8. Антонян Ю. М.Психологическое отчуждение личности и преступное поведение. Ереван, 1987.
9. Кутасова И.М.Альбер Камю: нигилист против нигилизма//
Вопросы философии.- 1975.
10. Долгов К. Красота и свобода втворчестве Альбера Камю/ Камю А. Творчество и свобода. Сборник.- М., 1990.
11. Кушкін Е.П., Альбер Камю.Ранні роки. Ленінград. Видавництво Ленінградського університету, 1982 р.
12. Затонський Д. Книга прозарубіжну літературу ХХ ст Москва. Видавництво «Освіта», 1979 р.
13. Евнина Е. Судьбы экзистенциалистскогоромана// Вопросы литературы.- 1959.
14. Огурцов А. Отчуждение// Философскаяэнциклопедия. М., 1967
15. Лапин Н.И. Отчуждение // Новаяфилософская энциклопедия. М.,2001
16. Маньковская Н.Б. Проблема “человек иприрода” в философии Камю/ Весник МГУ Сер.8. Философия.- 1973.
17. Маньковская Н.Б. Счастливая смертьпостороннего// Вестник МГУ.- 1973.
18. Маркович М. Маркс об отчуждении//Вопр.филос., 1989
19. Ойзерман Т. Человек и егоотчуждение// Человек и эпоха. М., 1964.
20. Попович М. Бунтівливий Камю//Зарубіжна література.- 1998.
21. Попович М. Похід проти розуму.- К.,1960
22. Антонян Ю. М. Психологическоеотчуждение личности и преступное поведение. Ереван, 1987.
23. СартрЖ.-П. Разбор «Постороннего» // Сартр Ж.-П., Камю А. Две грани экзистенциализма- М., 2001. – C. 329.
24. noblit.ru/content/view/199/33/
-Великовський С.И. “Проклятые вопросы“ Камю
25. dic.academic.ru/dic.nsf/bse/92904/Камю — Карпушин Б.А. Концепцияличности у Альбера Камю
26. online библиотека Reliquarium Ж. П. Сартр – пояснення«Стороннього»