Київськийнаціональний лінгвістичний університет
Самостійна творчаробота
на тему:
„Перемогааполлонівської гармонійності над діонісійською пристрасністю у „Пісні двадцять четвертій– Викуп Гекторового тіла” поеми Гомера „Іліада”
виконала
студентка І курсу, 110групи
Інституту східних мов Стоцька Оксана
лектор: Бабарика М.Г.
Київ-2008
Однієюз ранніх ніцшеніанівських концепцій розуміння творчого процесу була концепціяаполлонівського та діонісійського начал. За Ніцше жанр трагедій народивсявнаслідок синтезу двох тенденцій руху давніх греків – аполлонівського(гармонійність, краса, пропорція, стриманість, розум та раціональність) тадіонісійського (спонтанність, творчість, ірраціоналізм, близькість до природи,а якщо краса, то дика і неприборкана).
Дваначала втілювались у комедіях і трагедіях давньогрецьких митців. Ці початкипостійно боролися між собою із явним періодичним переважанням одного із них.
Згідноз баченням Ніцше, інтелект та раціоналізм значущі лиши тоді, коли вониокреслюють перспективу якоїсь волі, що прагне розширити межі своєї могутності.Як це сталося у випадку з Ахіллом, коли він був вражений горем через смертьсвого друга Патрокла, коли його засліпила лють, ненависть до Гектора та жагапомсти. Тут він проявив повний ірраціоналізм, який Ніцше трактував як експресіюволі. Тут же ми можемо побачити і акт діонісійського безумства: як тільки Ахіллотримує звістку про смерть Патрокла,
„… Чорною хмарою вкриласкорбота Ахілла.
Взявши в обидві рукизакоптілого попелу жмені,
Голову ним він посипав,прекрасне чоло сплямувавши.
Чорна зола на ньому хітонзапашний забруднила,
Сам же в пилу вінпростертий лежав на увесь велетенський
Зріст, і терзав собікучері, та виривав їх руками...”
Вінпадає ниц, посипає свою голову пилюкою, страшенно спотворюючи себе, своє прекрасневолосся, своє біле тіло, забруднивни свій хітон чорним попелом, він нестримнокричить та страшенно ридає. Антілох тримає його за руки, боячись, щоб вінзалізом не різанув себе по горлу.
Післяцього він твердо вирішує помститися вбивці: смерть за смерть. Гомер зобразивнам Ахілла як „надлюдину”, що керується власною моральністю, для нього невластива альтруїстичність, адже це є мораль поневоленого розуму. Ахілл простобожеволіє, а саме у божевіллі, за Ніцше, криється особлива прозорливість.
Відомо,що основною характеристикою культу Діоніса був екстаз, тобто нестяма,несамовитість, у котру впадали під час винопиття та безумного танцю. Хочпередумовою Ахіллової нестями було зовсім не винопиття, та все ж він перебуваєу стані афекту – короткочасного бурхливого переживання, люті, гніву, жаху,відчаю, коли всі ці почуття зливаються в одне-єдине страхітливе, нерозумне інезрозуміле. Ніцше наполягає на тому, що природний стан людини полягає саме вдіонісійському екстазі.
Ніцшевважає творчість Гомера, тобто епос, типовим аполлонівським сновидниммистецтвом. І хоч він характеризує мистецтво Гомера як невимовно-піднесене,наївне, сповнене аполлонівської іллюзії, все ж візьму на себе сміливість непогодитися із таким твердженням. На мою думку, тут надзвичайно багатодіонісійських ознак і вони явно не являються в меншості. Невимовна жорстокість,жага до вбивства заради задоволення, помсти, ненависть, потяг до знищення ізавоювання, статева розпуста, екстатичне самозабуття, ірраціоналізм – все натерезах Артеміди поряд із добротою, спокутою, співчуттям, розумінням, жалістю,покорою, помилуванням. Як не крути, діонісійського очевидно більше.
Можливо,буду не зовсім права, коли буду одразу ж суперечити сама собі, та все ж,незважаючи на величезну кількість діонісізму у творі, у кінці твору, у піснідвадцять четвертій „Викуп Гекторового тіла” аполлонівська гармонійність все ж здобуваєперемогу над діонісійською пристрасністю.
Діонісійськашаленість переповнює Ахілла, коли він вбиває Гектора, вражаючи його жахливимударом списа. Гектор є особистістю, що піддається впливові обох першопочатків,але напротивагу Ахіллові, переможений аполлонівським, що символізує тріумфмудрості й впорядкованості. Гектор – самий гуманний герой в „Іліаді”. Недармавін наказує своєму синові, Астіанаксу, – бути справжньою людиною і відновитисправжню гармонійність світу, а не абсурдне існування, передчуваючи падінняТрої. Отже, він є типовим представником аполлонівського першопочатку, бо, хочвін і також був воїном, убивцею, та все ж віддзеркалює якесь світло, розуміння,йому не чужі земні, людські почуття і переживання, каяття та співчуття; навітьтой факт, що упродовж війни Аполлон опікувався троянцями, а Діоніс – ахейцямибагато про що нам говорить. Можна навіть сказати, що Гектор був найвеличнішимгероєм Трої і троянці його надзвичайно любили і шанували, звеличуючи йогогероїзм та могутність. Це підтверджує навіть той факт, що Патрокла оплакувалилише один день, а Гектора – аж дев’ять.
Навітьпередсмертні прохання Гектора віддати його тіло рідним для належного похованняне розчулюють і не справляють ніякого враження на Ахілла. Він, шаленіючи відгніву й горя, прив’язує тіло Гектора до своєї колісниці. Тут Гомер намзмальовує діонісійський потяг до Танатосу (до смерті), що сповнює всю бурхливусутність Ахілла. Жодна жилка на його обличчі не ворухнеться та жодна струна вйого душі не забринить, коли коні волоком волочитимуть останки найвеличнішоготроянського героя на очах у батьків та дружини, які спостерігали за битвою збашти: його сповнював лише гнів та нестримне бажання помсти. Як Гекторпоглумився над тілом Паріса, знявши з нього обладунки і залишивши голим, так ітепер Ахілл прагнув обезчестити його самого.
Та незаспокоїлась після цього Ахіллова ненависть та презирливість до Гектора. Навітьпотому, після ігор на честь Патрокла, як тільки бурхливий та шалений діонісізмв душі починав його мучити, не давав йому спокою, він знову прив’язував тілоГектора до колісниці і волочив його тричі навкруг Патроклової могили.
І,лише коли до Ахілла прибуває мати його, Фетіда, із волею Зевса припинити глумта знущання та віддати тіло Гектора його рідні за викуп „яким він [Ахілл] бувби задоволений”, він проявляє дещицю покори та розіміння і погоджується віддатитіло тому, хто принесе викуп. Та це ще зовсім не означає, що аполлонізм знайшовмісце у душі Пелея і прийшов на місце діонісізмові, хоча натяк на це вже булозроблено.
Тасправжнє просвітління прийшло до нього, коли старий цар Трої Пріам, батькоГектора у супроводі бога Гермеса уночі приходить до шатра Ахілла, аби викупитиу нього спаплюжений труп сина. Сльози і прохання Пріама зворушують грізногоАхілла. Тим паче, що старий троянський цар заклинає героя іменем його батька:
„Батькасвого спогадай, до богів подібний Ахілле!
Также, як я, він стоїть на старості скорбнм порозі.
Може,в цю саму хвилину сусіди й йому учинять
Утиски,й нікому ту небезпеку й біду відвернути.
Все жвін принаймні, почувши про те,
щоживий ти і цілий,
Серцемрадіє своїм і плекає надію
Любогобачити сина...”
Тутвін викликає жалість і співчуття у вбивці його сина, тим самим примусившиАхілла випустити на волю його глибоко заховані світлі почуття, стриманість. Пріам,кинувшись до Ахілла, обійняв його коліна і цілуючи руки, молив про помилуваннясинового тіла. Думка про безпомічного батька просто розривала душу Ахілла, асльози Пріама змусили і його заплакати. Вони обоє ридали нестримно: один – засином, інший – за батьком та другом. І сльози ці ніби змивали всю лють таненависть Ахілла, все темне, що тримало цього воїна у цілковитій владі протягомтривалого часу, що примушувало його паплюжити пам’ять героїв, забирати у нихжиття та знеславлювати їх. Аполлонівське начало асоціюється зі світлом,гармонійною красою, порядком, злагодою між душею і тілом, знанням та розумом.Ми бачимо, як тяжко далося Ахіллові це почуття, цей перехід від діонісійськогопід покровительство до Аполлона.
Отже,абсолютно ясно видно, що одвічна боротьба темного та світлого, доброго танегативного, гнітючого та легкого і у Гомера знаходить своє віддзеркалення.Гармонія перемогла в душі Ахілла шляхом тиску на сімейні почуття та зобов’язання до свого батька. Взагалі, у греківбуло особливе відношення до сім’ї та родини. Вони могли навіть не задумуючись піти на війну,на вірну смерть за першим же покликом. Можливо, ворог, з яким вони воювали, невдіяв нічого конкретно комусь, але скривдив його родича, хай навіть і далекого,помста не примусить себе довго чекати. Як і Ахілл утримувався від війни протиТрої, аж доки його не закликають воювати іменем родини.
Точнотак само подіяли на нього і молитви старого Пріама. Троянський цар виявив йогонайболючіше місце, можливо, навмисне, можливо, несвідомо. Сімейна вірність тавідповідальність виявилися значно сильнішими, ніж ірраціоналізм та шаленістьдіонісізму.
Тож,навіть найзапекліший воїн, месник, убивця може розтанути, заплакати,поспівчувати та зрозуміти звичайні людські нещастя та почуття, якщо знайти вірнийшлях до його серця, свідомості та десь глибоко захованому, але все жприсутньому, духу аполлонівської гармонійності.