МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ТВОРЧА РОБОТА
на тему:
«Автор-текст-читач»
(за матеріаломновели Дж. Селінджера «Блакитний період де Дом’є Сміта»)
Виконала
студентка 210 групи
Інституту східних мов
Стоцька Оксана
Викл. Кирилова. Т.А
Київ – 2009
Загадковість Селінджера не перестає до цих пірнас дивувати. Після опрацювання великої кількості теоретичної літератури тасамого твору Селінджера, я зрозуміла, що герой новели на початку неспокійнопочувається в Нью-Йорку, потім він радіє місцю викладача заочних курсів вКанаді, відчуває піднесення, порив, збудження, після того, як помічає талант вмонахині Ірми, й пізнавши стан великого здивування і відвертості, приходить дозадоволення, по-новому починає ставитися до тих життєвих проблем, які раніше нерозумів і які здавалися для нього нерозв’язними .
Новела викликала досить багато коментарів літературних критиків, причому, досить багато можна сказати про цікавість до епізоду прозріння молодого художника біля вітрини з ортопедичними приналежностями: «Внезапно (я стараюсь рассказать это без всякого преувеличения) вспыхнуло гигантское солнце и полетело прямо мне в переносицу со скоростью девяноста трех миллионов миль в секунду. Ослепленный, страшно перепуганный, я уперся в стекло витрины, чтобы не упасть. Вспышка длилась несколько секунд. Когда ослепление прошло, девушки уже не было, и в витрине на благо человечеству расстилался только изысканный, сверкающий эмалью цветник санитарных принадлежностей». Судження по цьому приводу виказувались з позицій фрейдизму, екзкстенціалізму, містицизму і т.д.
Слід зазначити, що текст у текстісприймається літературознавцями як своєрідна гіперриторична конструкція,притаманна розповідним текстам. Ознакою цієї побудови є те, що основний текст спрямований наопис або написання іншого тексту, що й визначає зміст усього твору. Рольвставної новели переважно відіграє розповідь персонажа, історія пошуку тавідкриття певних документів, написання художнього твору чи наукового трактату.Читач стає співучасником своєрідної гри між текстами, кожен із яких претендуєна достовірність і націлений на пошук меж між реальністю та ілюзією.
Поширене в літературознавстві поняття “текст у тексті”,потрактоване Ю.Лотманом як уривок, який спочатку був не текстом, стає частиною цьоготексту, породжує нову художню цілісність. За Ю.Лотманом, “текст у тексті” – цеспецифічна риторична структура, при якій відмінності в закодуванні різнихчастин тексту постають чинником авторської побудови та читацького сприйняття.Така побудова, перш за все, загострює момент гри в тексті: з позиції іншогоспособу кодування, текст набуває рис підвищеної умовності, підкреслюється йогоігровий характер: іронічний, пародійний, театралізований смисл тощо. Митець,асоційований у читацькій свідомості з постмодерністом, розвінчує чинні міфи,водночас створює й обігрує нові, вдаючись до високохудожніх містифікацій.
При розгляді тексту новели Селінджера я використовувала структурний методаналізу, зокрема спиралась на концепцію французького структураліста Ролана Барта, щоописав формальну структуру тексту як явище культури (дискурс). Необхідно було визначититі елементи тексту, які розглядалися в аспекті впливу на свідомість. У результатіцієї частини дослідження, я отримала необхідну методологію для виділення елементів тексту якхудожнього твору.
Модель «Автор-Текст-Читач» я намагалась розглядати у кількохаспектах — психологічному, лінгвістичному, літературознавчому. Проте найбільшформально і точно ця модель розглядається у теорії інформації. Саме цю модельзапозичили інші науки, що зачіпають комунікативний акт — від семіології до структурноголітературознавства. Я обрала варіант, що був запропонований італійським семіологом УмбертоЕко. Автор розглядається як адресант, при цьому у його свідомості знаходяться іджерело інформації, і передавач інформації. Текст є сигналом, тобто закодованоюінформацією, що посилаються до адресата. Читач є адресатом інформації, йогосвідомість приймає сигнал, декодує його та реагує на отриману інформацію, якщоце потрібно. Цікаво було б розглянути, яким чином відбувається вплив на свідомістьадресата у межах комунікативного акту, у яких частинах цього процесу можнасвідомо регулювати цей вплив. Я визначила загальну картину впливу на свідомість, а також відзначила важливі процесикодування і декодування сигналу (тобто створення і сприйняття тексту). Їх можнарозглядати з лінгвістичної точки зору, і саме вони грають важливу роль усприйнятті тексту.
Читаючи новелу, можна помітити, що автор,використовуючи поняття загальності, змушує сприймати деякі факти якзагальноприйняті і безсумнівні: «Его никто не понимает». Також автор опускавджерело інформації, коли не вказувалося до моделі світу кого відносить дане судженняі воно стає всезагальним: «Он даже не сомневался, что она был самым лучшимкандидатом». За допомогою номіналізації я сприймала процес як стан, тобто якщось, на що неможливо вплинути чи змінити: «Она знает о своем страхе перед темнотой», замість «Оназнает, что боится темноты». Одні читачі думають, що головне – це зрозумітиновелу, інші – випробувати естетичне насолодження. Я, мабуть належу до тоготипу читачів, які читають твір, заради насолоди.
Віддалення автора це не просто історичний факт,нині текст створюється й читається таким чином, що автор на всіх його рівняхвідсутній. Для тих, хто вірить в автора, він завжди здається в минулому повідношенню до текста. Текст і автор самі по собі знаходяться на загальній осі.На мою думку, автор «виношує» книгу, тобто передує їй. Міркує, страждає, живезаради неї.
В новелі Селінджера функція «автор» насправді неє просто-напросто реконструкцією, яка виступає як інертний матеріал. Будь-якийтекст несе певну кількість знаків, які посилають нас до автора.
Лотман зазначає, що текст – це не простоповідомлення, він здатний вступати в складні стосунки з оточуючим культурнимконтекстом і читацькою аудиторією й при цьому «знаходить якостіінтелектуального пристрою: він не лише передає вкладену в нього ззовніінформацію, але й трансформує повідомлення і виробляє нові». Саме «Голубийперіод де Домь’є Сміта»,проявляючи інтелектуальні якості, перестає бути лише посередником в акті комунікації.Він стає рівноправним співбесідником, який володіє високим рівнем автономності.Я гадаю, що і для автора, і для читача він може виступати як самостійнеінтелектуальне утворення, яке відіграє активну і незалежну роль в діалозі. Томудревня метафора «бесідувати з книгою» виявляється наповнена глибоким змістом.
Будь-який художній текст може виконати своюсоціальну функцію лише при наявності естетичної комунікації в сучасному длянього колективі: автор створює текст як витвір мистецтва і читач сприймає йоготак само; письменник створює текст не як витвір мистецтва, але читач сприймаєйого естетично; письменник створює художній текст, але читач не здатнийототожнити його з якимось з тих видів організації, які для нього вичерпуєпоняття художності, сприймає його з точки зору нехудожньої інформації.
На мою думку, сприйняння художнього тексту –завжди боротьба між читачем і автором. Після сприйняття деякої частини тексту,читач «добудовує» своє. Наступний хід автора може зруйнувати цю здогадку. Щенаступний хід автора може підтвердити цю здогадку і зробити подальше читаннябезкорисним. Але подольші дії автора знову висувають ці дві можливості. І такдо тих пір, поки автор, перемігши попередній художній досвід, естетичні нормичитача, не нав’яже йому свою модель світу, своє розуміння структури дійсності.Цей момент і буде кінцем твору, який може наступити раніше, ніж кінець тексту.
Таким чином, у постмодерній естетицітекстуальна гра постає одним із її елементів, а наявність “тексту в тексті”сприймається як ознака фрагментарної картини світу в добу, колизнання змінює свій статус і вже не може бути визначеним через метаоповідь. Якщо в модерній естетиці — естетиці величного — вставні конструкціїслугують перш за все посиленню психологічних колізій, загостренню духовноїінтуїції митця, то для постмодерністів текст у тексті — це своєрідне поле гри,орієнтоване та реципієнта- іронічного інтелектуала, співучасникатекстуальних змагань.
Отже, зв’язки між текстом, автором ічитачем становлятьперспективну літературознавчу проблему й потребують подальшого дослідження.