ЗМІСТ
Завдання на курсову роботу
Реферат
Вступ
РОЗДІЛ І. Літературні пам’яткистародавньої Русі та України
1.1 Загальна характеристика літературнихпам’яток періоду Київської Русі
1.2 Роди та жанри давньоруськоїлітератури
РОЗДІЛ ІІ. “Ізборник Святослава 1073року” як найдавніший зразок писемності Київської Русі
2.1 “Ізборник Святослава 1073 року”та “Ізборник Святослава 1076 року” – найдавніші українські енциклопедії
2.2 Зміст та структура “Ізборнику Святослава 1073 року”
РОЗДІЛ ІІІ. Літературно-теоретичнезнання в “Ізборнику Святослава 1073 року”
3.1Літературознавча термінологія в “Ізборнику Святослава 1073 року”
Висновки
Список викорстаних джерел
РЕФЕРАТ
текст курсовоїроботи 35 ст., 22 джерел
Об’єктомдослідженняв цій роботі є найдавніші пам’ятки давньоруської літератури, а саме “Ізборнік Святослава1073 року” та вміщена в ньому стаття Хировоска “Об образах”.
Метою роботи є :
- описати та проаналізувати літературуКиївської Русі;
— дати характеристику “ІзборнікуСвятослава 1073 року”, проаналізувати його зміст та структуру;
— дослідити трактат Хировоска “Обобразах” та розкрити питання літературно-теоретичного знання в цьму трактаті.
Методидослідження– метод системного аналізу, опису, систематизації, аналізу, синтеза,формальний метод.
Науковоюновизноюцієї роботи є спроба з’ясувати та детально вивчити вміщені в “ІзборнікуСвятослава 1073 року” літературні терміни, їх трактування та пояснення.
Областьзастосування: викладання на уроках української мови в школі та вищіх закладах.
ІЗБОРНИК,ПЕРЕКЛАДНА ЛІТЕРАТУРА, АПОКРІФИ, ЖИТІЙНА ЛІТЕРАТУРА, ТРОПИ, ІРОНІЯ, АЛЕГОРІЯ,РИТОРИКА, ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО, ГЕНЕЗИС.
ВСТУП
Актуальність дослідженняполягає в тому, що воно дає змогу:
— проаналізувати літературно-теоретичнезнання та термінологію в “Ізборніку Святослава 1073 року” в контексті літературногота куоьтурного процесу тієї доби ;
— систематизувати знання та відомостіпро один з найдавніших зразків енциклопедичної літератури;
— проаналізувати літературознавчітерміни які описуються та характеризуються автором Хировоском у трактаті “Обобразах”.
Актуальність вивченнялітературознавчого знання є важливим для з’ясування розвитку протягом століттьвідомостей з тропіки та риторики.
Особливозаінтригували під час виконання роботи статті відомого російського вченого Г.Хазагерова. Він досить детально вивчав не тільки зміст статті Хировоска, а йшукав інтертекстуальні та історичні зв’язки. Ось що він пише в одній з своїхпублікацій: “Філологічний трактат “Об образах” – це переклад творуправославного автора Хировоска “О тропах”. Цей трактат був предназначений дляобслуговування гомілетики, а не для ораторіки. Саме тому ця праця не єпосібником з ораторського мистецтва. Усі тропи метафоричної групи видвинуті втрактаті на перше місце і подані диференційовано, в той час, як тропиметонімічної групи представлені дуже скупо… ”
Також Г.Хазагеров є автором статті “Об образах”: Іоан, Хировоск, Тріфон (до діахроніїтропів та фігур в греко-слов’янської традиції). Ця стаття присвячена проблемідіахроних тропів та фігур в греко-слов’янської традиції. Матеріалом длязіставлення та аналізу слугували два трактати з ріторики: текст хировоска ітекст Тріфона. Перший текст належить болгаро-давньоруській культурній спадщині,а другий – еліно-візантійській. В статті спостерігається наступністьтермінології риторіки і в той же час розглядається різниця во вживанні та восмисленні термінів.
Результатомсинезу і аналізу в нашій роботі повинні бути не широкі теоретико-типологічніузагальнення, а й конкретний аналіз літературознавчого знання яке міститься в“Ізборніку Святослава 1073 року”.
Об’єктомдослідження в цій роботі обрана історія виникнення, зміст та структура“Ізборніка Святослава 1073 року”в контексті літературного процесу тієї доби, атакож безпосередньо трактат Хировоска “Об образах”.
Метою роботи єз’ясування специфіки тлумачення тропів давніми авторами.
Досягнення поставленоїмети зумовлює розв’язання таких завдань:
1) з’ясувати жанрову специфіку і розмаїттялітератури Київської Русі;
2) проаналізати відомості про найдавнішупам’ятку перекладної літератури — “Ізборнік Святослава 1073 року”;
3) з’ясувати історію виникнення, зміст,структуру ізборника, а також мету появи твору;
4) проаналізуватилітературознавчі терміни вміщені в статті Хировоска “Об образах”.
Наукова новизнароботи. В роботі є спроба систематизовано й комплексно описати літературознавчітерміни вміщені в ізборнику, прослідити історичний зв’язок з більш раннімитворами інших авторів, дати їм оцінку і визначити ступінь впливу.
РОЗДІЛ ІЛІТЕРАТУРНІ ПАМ’ЯТКИ СТАРОДАВНЬОЇ РУСІ ТАУКРАЇНИ
1.1 Загальнахарактеристика літературних пам’яток періодуКиївської Русі
Запровадженняхристиянства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню писемності,створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис,кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурнізв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом зхристиянством на східнослов'янських землях були запроваджені церковнийвізантійський календар, культ «чудотворних» ікон, культ святих.
Християнствовнесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичнихрелігійних вірувань стародавніх слов'ян містився страх перед стихійними силамиприроди, ворожими і панівними, то християнство плекало надію на порятунок,почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширення й утвердження християнство на Русіпоступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевихслов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян [1; 56]. Візантійські церковні канони поступовопристосувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас зазначимо, що уборотьбі з «поганством» християни знищили безцінні пам'яткистародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев'яної скульптури,забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо. Християнство, однак, справило великий вплив на розвитокдуховної культури Київської Русі. З його запровадженням літературною мовою наРусі стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за 100 років доприйняття християнства болгарськими просвітителям Кирилом і Мефодієм. З неюпоширювалась освіта також на Балканах і в Моравії. Коли християнствостало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих зБіблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та йогосвітоглядом. Першимкроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантіїта Болгарії культової літератури.
Наголосимо, що долітератури-посередниці давньоруські книжники підходили творчо: редагувалитексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До перекладної літературиналежали: богослужебні книги — Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требникитощо; житія святих — апографи, патерики — збірники коротких розповідей проченців, аскетів; кормчі книги — пам'ятки церковного права, церковні статути;філософські твори на зразок «Шестодневу»; історичні хроніки;гомілетика — урочисті «слова» на церковні свята [2; 10]. Важливі політичні йісторичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, щоґрунтувалася на досвіді усної дохристиянської культури. Вчені дослідили, що в 10 тис. церкові монастирів, побудованих на Русі з кінця X до початку XIII ст., налічувалосьблизько 85 тис. перекладних та оригінальних книг. Специфіка релігійного змісту, можливостідоступу до досягнень світової культури сприяли тому, що першими руськимиписьменниками були переважно священнослужителі: київський митрополит Іларіон,митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи КирилоТуровський та Лука Жидята, дяк Григорій, ігумен Печорського монастиря Феодосій,ігумен Сильвестр та ін.
Основним джерелом викладуфілософських соціальних і морально-етичних проблем на Русі була Біблія, зокремаНовий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол(«Дії Святих апостолів» і «Послання апостолів»), Псалтир,П'ятикнижжя Мойсеєве, Бутя [2; 26]. Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з нихскладають тетра-Євангелія, тобто всі чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки,Іоанна) разом. Перший руськийсписок Євангелія виконав дяк Григорій у 1056—1057 pp. на замовленняновгородського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава.Звідси і назва — «Остромирове Євангеліє». Деякі дослідники вважають,що форма письма цього твору засвідчує про його київське походження, а дякГригорій, ймовірно, був з духовенства, яке приїхало з Києва до Новгорода. Інше важливе джерелодавньоруської християнської філософсько-літературної думки становилавізантійська література, зокрема патристична — твори «отців церкви»:Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста,Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина та інших, а також матеріали першихВселенських соборів (325 — 787 pp.). Уних обґрунтовані основні догмати християнства. Найдавнішою пам'яткою писемностіКиївської Русі вважається "Ізборник Святослава", укладений 1073 та1076 pp. для київського князяСвятослава Ярославича. Порядз творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патристичноїлітератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, дероз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В"Ізборнику" 1073 р. подано перший "Індекс книг істинних іхибних", в якому йшлося про книги, які слід читати і які заборонені(«відречені», апокрифічні книги). В "Ізборнику" 1076 р.згадувався автор — «грішний Іоанн», розповідалося, якими джереламикористувався укладач книги, коли була закінчена робота, хто замовив"Ізборник" тощо. Ці публікації були першими на Русі бібліографічнимидовідниками [3; 48]. Для характеристики епохи виникнення оригінальної літератури КиївськоїРусі найкраще підходить афоризм з "Євангелія від Іоанна":«Спочатку було слово». «Словами» називалися тоді творицерковно-повчального характеру. Сюжетом для їх написання могла слугуватиісторична подія, злободенна суспільна проблема, постановка моральної теми.
Першим відомимписьменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон.Роки його народження і смерті невідомі, творив він у XI ст. за часів княжінняЯрослава Мудрого. Він автор визначної пам'ятки вітчизняної писемності —церковно-богословського твору «Слово про закон і благодать»,написаного між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського народу,руської землі, руської церкви. Зауважимо, що під «Законом» стародавніписьменники розуміли Старий Завіт — першу частину Біблії (іудаїзм), а під«Благодаттю» — Новий Завіт — другу частину Біблії (християнство) [3;45]. МитрополитІларіон висунув перед собою складне історико-філософське завдання — довестиідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї введення давньоруськогонароду до всесвітньої Історії, показати, що руська земля «славиться в усіхчотирьох кінцях Землі». Автор акцентує на вільному і самостійному виборірелігії князем Володимиром, що повністю відповідало політичному курсу ЯрославаМудрого, який вів боротьбу за політичну, церковну і культурну незалежність відВізантії. В особіВолодимира Святославича Іларіон вперше в давньоруській літературі створює образідеального князя — «правдивого славного та мужнього». Він першим наРусі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямогопрестолонаслідування. Як церковний діяч митрополит Іларіон, безумовно, на першемісце висуває «божественну мудрість» [4; 13].
У Київській Русідостатньо швидко виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а неісторичні записи), у такому вигляді не відомий ні у Візантії, ні в Болгарії.Літописи — це не лише історичні, а й літературні твори, сказання, билини,народні перекази, посольські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500літописних списків, що є величезним надбанням культури східнослов'янськихнародів. Загаломдавньоруські літописи — це надзвичайно цінне історичне джерело, з якого можемодізнатися про окремі подробиці подій і процесів, більше ніде не висвітлених. Однак у тексти літописних зведеньчасто вносилися зумовлені політичною кон'юнктурою зміни. При зміні політичногокурсу чи ситуації літописи повністю переписувалися, інколи поспішно, аподекуди, можливо, і ґрунтовно. Робилося це майже так часто, як частозмінювалася влада на великокняжому столі, а за умов невпинних усобиць з кінця30-х років XII ст. це стало буденною подією. Ворогуючі князі й цілі князівськілінії, зокрема, «мономаховичі» й «ольговичі», котрівиступали замовниками підготовки літописних редакцій, не могли байдуже оминатипроцесу літописання і наполягали на необхідності ідеалізації своєї династичноїгілки та осуду своїх конкурентів. Літописи створювалися на підставі багатьохрізноманітних джерел, а укладачами таких хронік найчастіше були монахи.Передусім вони намагалися використовувати Біблію, а тому дуже часто розпочиналиопис з короткого переказу основних старозавітних подій: про перших людей,Великий потоп, розселення синів Ноя по світу тощо. Ця стабільна частинаісторичного передання, незалежна від змін у суспільному житті, мала на метінадати такий самий авторитет стабільності подальшим подіям, аж до сучаснихлітописцям включно [4; 21]. Найвидатнішим історичним твором Київської Русі йнайвидатнішим вітчизняним літописом серед збережених часом є «Повістьвременних літ», написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором 1113р. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу. До цього літопису ввійшли всіпопередні зводи та різні доповнення, зроблені самим Нестором та йогопопередниками. Вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі взагальноісторичному процесі, пов'язати її історію зі світовою.
Історична заслугалітописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіонаконцепцію осмислення давньоруської історії та висунув питання про введенняісторії Русі до всесвітньої історії. В центрі політичної історії епохи Нестора актуальнимзалишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність[4; 50]. Цінною пам'яткою староукраїнського письменства є «ПовчанняВолодимира Мономаха своїм дітям», написане на початку XII ст. КнязьВолодимир Мономах — одна з найвидатніших постатей княжих часів, синвисокоосвіченого князя Всеволода, який славився знанням п'ятьох мов. Від батькаВолодимир перейняв велике захоплення до книжок і до освіти. На київськомупрестолі він перебував 1113—1125 pp. У творі можна виділити три окремихчастини. В першій автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланнямдо його синів, закликає жити у мирі та любові, не переступати кордонів.«Якщо будете жити у ненависті та в роздорах, — зазначається у посланні, —то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власноюпрацею». У другій частині твору автор розглядає обов'язки щодо ближньогота повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, опікуватисявдовицями і сиротами, забороняє карати смертю: «Ні невинного, ні винногоне вбивайте й не кажіть убивати». В третій частині Володимир Мономахрозповідає про різні пригоди та небезпеки у своєму житті, з яких він вийшовцілий і здоровий. Причиною, на його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщоне відбувається. Отже, у «Повчанні Володимира Моно-маха»простежується світський, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнськоїморалі. Багатством художніх прийомів красномовства вирізняються твори єпископаКирила Туровського. Автор багатьох казань і повчань відверто висловлюється засвободу волі людини, розуміючи її як свободу вибору між добром і злом. Видатнимфілософом і літератором Стародавньої Русі був Даниїл Заточник (кінець XII—початок XIII ст.), гаданий автор «Слова Даниїла Заточника» (в іншійредакції — «Моленіє Даниїла Заточника»). Він високо цінує розум і мудрістьлюдини, часто посилається на притчі царя Соломона зі «СтарогоЗавіту», використовує афоризми античних філософів — Плутарха, Демокріта,Діогена, Геродота, Арістотеля, Піфагора та ін [5; 70]. Після запровадження наРусі християнства з'явився новий вид літератури — житія святих (агіографія). Уцих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів,церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста,Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком, засновникаКиєво-Печерського монастиря Антонія Печорського. У житіях відбивалися історичніподії тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення, вони становлятьцінні інформаційно-історичні джерела. Наприклад, у «Житії ФеодосіяПечерського» яскраво відображені монастирський побут кінця XI ст., норови,звичаї тощо. На початку XIII ст. склався «Києво-Печерський патерик» —збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого усередині XI ст. Антонієм. У ньому вміщено уривки з «Повісті временнихліт», зокрема розповіді Нестора-літописця про печерських монахів Даміана,Єремію, Ісаакія, Матвія, а також описуються деякі історичні події: провзаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем,Перемишлем, похід руських князів на половців. Справжнім шедевром, своєрідноюперлиною давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім»,створене невідомим автором близько 1187 р. За художнім рівнем цей твір не маєаналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для цьоголітературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пластхудожньої культури русичів. «Слово о полку Ігоревім» присвячене описуневдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославичапроти половців 1185 р. Автор твору яскравими фарбами змальовує образи князівІгоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та ін.Звертаючись до них, нащадків Ярослава Мудрого, він закликає їх «вкласти впіхви мечі», помиритися між собою.
За князя Ярослава (XIст.) книжно-писемна справа і вченість особливо піднеслися. Відомо, що самЯрослав проводив ночі за читанням, мав величезну бібліотеку. Характернийскладений книжником Іваном «Ізборник» — хрестоматія з кращих повчальних творіввізантійських авторів [6; 12]. За Ярослава на митрополичий престол Києва впершебуло поставлено не грека, а русича — Іларіона, вченість якого засвідченаблискуче написаною проповіддю «Слово про Закон і Благодать», що збереглася донаших часів. Тут патетично стверджується, що новозаповітна віра вища застарозаповітну, бо «благодать» є вільний вияв любові до Бога, а не страх передНим, як у часи Мойсеєві. Іларіон знаходить красномовну алегорію: закон подібнийдо рабині Агари, що поступилася Саррі як законній дружині й пані своїй. Авторпроповіді радіє, що слов'яни отримали світло віри саме «за благодаттю». Відомі й інші видатнікнижники Київської Русі, вченість яких захоплювала сучасників, а часомвикликала й заздрість. Це— Климент Смолятич і Кирило Туровський (XII ст.) [6; 18]. «Повість временнихліт» була написана найвідомішим із вітчизняних літописців —- Нестором, ченцемКиєво-Печерського монастиря, що жив у другій половині XI — на початку XII ст.Вона отримала назву за першими словами: «Се повесть времєнних лет...». Уповісті, крім власне літопису — опису подій рік за роком — Нестор зв'язуєісторію слов'ян зі світовою історією, описує їх побут, обряди, звичаї,вірування тощо. Наприклад, із «Повісті...» ми дізнаємося про існування в 945 р.у Києві кам'яного палацу князя Святослава, стіни якого були прикрашеніфресками, мозаїкою, інкрустаціями з мармуру [6; 21]. З'являється новий для слов'ян жанрлітератури — житія святих, у яких розповідається про життя церковних ідержавних діячів, оголошених церквою святими; тут фігурували як персонажісвітової церковної історії (Алексій — чоловік Божий, Іоан Золотоустий та ін.),так і герої давнього київського життя (мученики-князі Борис і Гліб, вбиті своїмбратом Святополком Окаянним у боротьбі за владу; засновники Києво-Печерськогомонастиря Антоній і Феодосій Печерські й ін.). У житіях відтворено історичні події тих часів,релігійно-моральні та естетичні погляди суспільства. Отже, в цій частинінашої роботи ми заглибились в історичну, культурну і мистецьку добу КиївськоїРусі, прослідили появу перших літературних пам’яток.
1.2 Родита жанри давньоруської літератури
Давняя українськалітература бере свій початок від часів давньоруської феодальної держави —Київської Русі. За вісім століть своєї історії пройшла кілька якісних етапіврозвитку. Перший — становлення і розквіт літератури часів Київської Русі, абодавньоруської літератури. Виникла вона на ґрунті усної народної словесності,слов'янської міфології, засвоєння (після запровадження 988 р. християнства)візантійсько-болгарського літературного досвіду. До наших днів дійшло два видипам'яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні. Із прийняттямхристиянства, будівництвом храмів і запровадженням шкільної освіти зростаєпопит на християнську церковну літературу, богослужебні книги, що й обумовиловиникнення перекладної літератури (біблійні книги, апокрифи, «житія», патерикий ін.). Перекладна література приходила на Русь головним чином із Візантії.Процес перенесення, «вживления» чужоземних пам'яток сприяв не тількикультурному збагаченню наших предків, засвоєнню ними філософського,культурного, морально-етичного досвіду інших народів, а й стимулював розвитокоригінальної творчості [7; 15].
Оригінальнадавньоруська література представлена у жанрах літописання («Повість минулихліт», «Київський літопис»), «повчань» («Поученіє» Володимира Мономаха),ораторсько-моралізаторської прози («Слово про закон і благодать» Іларіона),агіографічних творів, або життєписів святих («Сказання про Бориса і Гліба»,«Києво-Печерський патерик») та ін. Найвидатнішою пам'яткою літератури КиївськоїРусі є анонімне «Слово о полку Ігоревім». У ті часи співіснували мови давньоруська та старословянська,або церковнослов'янська. Давньоруською мовою писалися літературні твори, атакож державні документи, скажімо, «Поученіє» Володимира Мономаха, «Слово ополку Ігоревім», збірник правових документів «Руська Правда», різні грамоти,ділові акти, договори руських князів (Олега, Ігоря, Святослава) з греками.Після прийняття християнства поряд з давньоруською мовою вживалася іцерковнослов'янська, якою перекладалися книги, потрібні для відправленьхристиянського культу [7; 19].
Основні жанридавньоруської літератури: повісті, повідання, сказання, літописи, житія, слова,повчання, поеми та хождіння. Біблійні книги,канонізовані християнською церквою як „святе письмо” не вичерпували легенд,створених віками навколо старозавітних і новозавітних героїв. За такими позабіблійними творами закріплена назва апокрифи (грецьк. – таємний, прихований).
Первісна церква апокрифівне забороняла. Ними користувалися рядові християнські проповідники і „вчителі”та „отці” церкви. Коли ж апокрифічну літературу почали брати на озброєннярізноманітні єретичні секти, що були в опозиції до існуючого ладу івисловлювали погляди уярмлених класів, багато апокрифів потрапляють підзаборону церкви. Апокрифи жанрово неоднорідні. Це ігадальні книги, сонники, громник, і твори ораторська епістолярного такатехізисного характеру – промови, казання, пророцтва, заповіти, послання. Великугрупу становлять новозавітні апокрифи. Оскільки навколо постаті Ісуса Христавитворилося безліч переказів і лише частина з них увійшла до чотирьохканонічних євангелій, а решта побутували за рамками святого письма.
Апокрифічні євангеліїістотно відрізняються від канонічних. Останні багато уваги приділяють ученнюХриста. Апокрифічні – переповідають події про його життя [8; 41].
Три апокрифічні Євангелія– Іакова, Хоми, Никодима.
„Євангеліє” Іакова – або„Слово на рождество Христово”. В ньому розповідається про батьків богородиці –Йоакима й Анну, про дитинство Марії, про одруження (віддання „на соблюдіння”)Йосипові, про народження Ісуса Христа. Головна мета цього твору – возвеличитиМарію, про яку говорилося в канонічних Євангеліях дуже мало.
„Євангеліє” Хоми являєпродовження „Євангелія” Іакова: воно розповідає про дитячі роки Христа. Хомаоб’єднує окремі легенди про чудеса, які чинив Христос, будучи дитиною. Всіоповідання показують божественність цього незвичайного хлопчика, він зцілюєхворих, воскрешає померлих. У багатьохепізодах Христос – не проповідник любові до ближнього, а злостивий хлопчик. Никодимове Євангеліє –поєднання трьох тематично споріднених творів – „Пілатових актів” Пілатовоголиста до Клавдія та оповідання Йосипа Аримафейського про сходження Христа впекло і визволення душ праотців („Слово про збурення пекла” „Слово о Лазаревевоскресіння”. Розрізняють апокрифічні оповідання про мандри і пригодиапостолів. З-поміж новозавітних апокрифів есхатологічного змісту цікавий„Хожденіє богородиці по мукам” [8; 23]. Прямим продовження біографічнихтрадицій Біблії, була християнська агіографія, або житійна література, яказвеличувала подвиги найдавніших християнських діячів – святих, описуючи їхжиття і ті чудеса, що їх вони творили з ласки божої за життя і по смерті. Житійна література зароджується зразупо виникненні християнства. Особливо сприяло її розвиткові жорстокепереслідування прихильників нової релігії. Щоб закріпити їхні подвиги в пам’ятілюдей, ідеологи християнства починають створювати і записувати оповідання промуки і смерть християнських героїв. У Київській Русі були відомі Житія СавиОсвященного, Антонія Великого, Ніфонта, Андрія Юродивого, Василя Нового,Георгія Побідоносця, Іоанна Златоуста, Миколая Мирликійського, Олексія,чоловіка божого, Федора Стратилата. В цій частині нашої роботи ми проаналізували ісистематизували різноманіття творів давньоруської літератури, а також далихарактеристику і навели приклади жанрів, існуючих в ту добу.
РОЗДІЛ ІІ“ІЗБОРНИК СВЯТОСЛАВА 1073 РОКУ” ЯК НАЙДАВНІШИЙ ЗРАЗОК ПИСЕМНОСТІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
2.1 “Ізборник Святослава 1073 року” та “ІзборникСвятослава 1076 року” – найдавніші українські енциклопедії
Першою давньоукраїнськоюкнигою енциклопедичного характеру вважається “Ізборник Святослава 1073 року”.Цей унікальний рукопис разом з Остромировим Євангелієм ( 1056-1056 рр.) тадругим “Ізборником Святослава 1076 року” належить до найдавніших точнодатованих пам’яток писемності Київської Русі, які збереглися до нашого часу.“Ізборник Святослава 1073 року” – чудово оформлений рукопис, який відзначаєтьсявисокою якістю пергаменту, ретельним кирилівським письмом та мистецтвомоздоблення різнобарвними заставками, малюнками, ініціалами з використанням фарбі золота. Це список з болгарського оригіналу, що являє собою переклад згрецького (до нашого часу не зберігся) для болгарського царя Симеона (893-927).“Ізборник 1073 року” був перекладений на тогочасну літературну мову іприсвячений київському князю Святославу Ярославичу (1027-1076), сину ЯрославаМудрого [9; 24].
Рукопис міститьпонад 380 статей щонайменше сорока авторів з християнського богослов’я,філософії, логіки, поетики, граматики, етики, історії, ботаніки, зоології,медицини, мінералогії, фізики, математики, астрономії тощо. Основну частинузбірника складають “Відповіді Анастасія Синаіта” – зведення виписок зі СвятогоПисання та творів найавторитетніших візантійських богословів: КирилаОлександрійського, Іустина Філософа, Василя Великого, Григорія Ніського, ІоаннаЗлатоуста, Кирила Єрусалимського, Іоанна Лєствічника, Діодоха, Орігена, МаркаЧернеця, Максима Ісповідника, Нила Синайського та багатьох інших. У формі питань та відповідей порушеношироке коло проблем християнського світогляду, церковної догматики та моральнихнорм поведінки. Енциклопедичний склад збірника засвідчує і сам заголовок:“Събор от мног отець: тълкованія о неразумных словесах в еуангеліи и в апостолЂи в инЂх книгах вкратцЂ съложено на память и на готов отвЂт” (тобто “Збірник,складений з творів багатьох отців церкви, тлумачення незрозумілих слів вЄвангелії і в Апостолі і в інших книгах, складених коротко для пам’яті й дляготової відповіді”) [10; 11].
В “Ізборнику” вміщенапопулярна стаття Єпіфанія Кіпрського про чудодійну силу дорогоцінного каміння,довідки календарного характеру, медичні рекомендації. Так, наприклад, в одномуз рецептів з метою запобігання хвороб рекомендувалось звертати особливу увагуна харчування: в березні їж і пий солодке, в квітні не їж ріпи, в травніпоросят не їж і т. д. Увійшов у збірник навіть трактат з поетики “О образЂх”Георгія Хировоска.– короткий опис тропів і риторичних фігур.
Енциклопедичнийзміст збірника полягає і в тому, що в ньому є список 94 книжок “істенних іложних” (канонічних і апокрифічних) – 34 старозавітних, 24 новозавітних, 9 книг“елико вне 60” і 25 книг “ськровьныихь”, тобто апокрифічних, забороненихцерквою. Цей списокзначною мірою свідчить про коло літератури, яка уже в середині ХІ ст. булавідома в Давній Русі. “Ізборник Святослава 1073 року” слугував меті утвердженняхристиянської догматики та сприяв зміцненню князівської й церковної влади. Вінбув орієнтований на коло людей, котрі любили книги, в першу чергу, на великогокнязя, державного володаря, і його найближче оточення. Ймовірно, що він правивза навчальний посібник для княжих дітей або для навчальних закладів. На протязібагатьох віків і “Ізборник”, і болгарський кодекс багато разів переписувались.Сьогодні у різних книгосховищах зберігається близько 30 списків цієї пам’ятки,переписаних у XVI – XVII ст. Сам же рукопис “Ізборника Святослава 1073 року” насьогоднішній день знаходиться в Москві в історичному музеї. Його вивчають іукраїнські, і зарубіжні дослідники, зокрема болгарські, які хочутьреконструювати втрачений збірник царя Симеона. У 1978-1981 рр. було здійснено ґрунтовнуреставрацію рукопису, а в 1983 р. видано його факсимільне відтворення усупроводі наукового апарату. Таке факсимільне видання представлене і в Києві векспозиції Музею книги і друкарства України [11; 67]. Встановлено, що “ІзборникСвятослава 1073 року“ переписувався двома писарями. Один з них – диякон Іоанн:своє ім’я він вказав в кінці книги. Ім’я другого книжника залишилось невідоме.Рукопис рясніє чисельними південними русизмами. Устав письма прямий, подекудиледь нахилений вправо, почерк каліграфічний з деякими особливостями написанняокремих літер. Дослідники вважають місцем виготовлення рукопису Київ, де буливідомий скрипторій по переписуванню книг та велика князівська бібліотека. Відкриває “Ізборник” похвалаСвятославу Ярославичу, в якій він називається “великыи въ князъхъ князь“. Та ж похвала повторюється і в кінцікниги, але тут ім’я та титул князя, а також ім’я писаря написані на підчищеномумісці. Тож частина дослідників, включаючи Б. Рибакова, Я. Запаска, рахують, щорукопис виготовлявся на замовлення київського князя Ізяслава Ярославича, а ім’яйого брата, князя Святослава, було написано пізніше на витертому місці. Їхдумку підкріплює і кінцева дата написання рукопису – 1 березня 1073 року, аСвятослав, змістивши Ізяслава, сів на київський престол 22 березня 1073 року.Але не можна не враховувати того, що в реченні, яке слідує за витертим місцем,знову повторюється ім’я князя Святослава, написане вже на чистому полі. Цілкомможливо, що писар початково переписав з оригіналу ім’я царя Симона, а потімвиправив свою помилку. Але де ж тоді переписувався рукопис? Чернігівськідослідники Г. Кузнєцов та Ю. Новицька висувають гіпотезу про те, що “ІзборникСвятослава 1073 року” міг бути написаний в Чернігові в Болдинському монастирі.Святослав Ярославич був властолюбним і сильним володарем, вплив якогопоширювався на величезний простір: від Новгородської землі до Тмутаракані. Вінмав контакти з західними правителями, володів декількома мовами, шанував книги,був поборником християнства і вмів лагодити з духовенством. Князь особисто знавпреподобного Антонія, який був родом з Любеча, розташованого на чернігівськійземлі. За благословенням Святої гори Антоній заснував Печерський монастир уКиєві та благословив на будівництво церкви Успіння Святої Богородиці. УЛітописі Руському (Іпатському) записано, що коли у 1069 році київський князьІзяслав розгнівався на Антонія, то “Святослав, приславши, уночі забрав Антоніядо Чернігова. Антоній же, прибувши до Чернігова, уподобав Болдинську гору і,викопавши печеру, тут вселився. І єсть (печерний) монастир Святої Богородиці наБолдіних горах і до сих днів”. В 1072 році преподобний Антоній повертається доКиєва, а створений ним монастир продовжує розширятися. Тут будується Їльїнськацерква – єдиний безстовпний хрестово-купольний храм, який зберігся до нашогочасу. Також Святослав закінчив будівництво Спаського Собору в Чернігові.Вірогідно, що він став збирати свою бібліотеку та започаткував перепис книг уЧернігові. Перебуваючи близько чотирьох років на київському престолі, князьСвятослав прагнув встановити єдиновладдя, також зіграв важливу роль дляпосилення ролі церкви. За його сприяння був заснований Успенський соборКиєво-Печерського монастиря. Літопис Руський під 1073 р. пише: “Того ж рокуоснована була церква Печерська Святославом князем, сином Ярославовим, ігуменомФеодосієм (і) єпископом (юр’євським) Михаїлом”. Києво-Печерський патерик такожпідтверджує: ”Засновано було цю божественну церкву 6581 (1073) року в дніблаговірного князя Святослава Ярославича. Сам князь своїми руками заклав їїпідвалини, дав сто гривень золота на допомогу блаженному і, за гласом з неба,чутому на морі, золотим поясом Ісуса розмітив місце, де має бути церква“. В1076 році було упорядковано другий “Ізборник Святослава”, який містить релігійніта повчальні оповідання [12; 17].
“Ізборник Святослава 1073року” прикрашений шістьома мініатюрами, серед яких дуже вартісна за мистецькимта історичним значенням мініатюра з зображенням родини князя Святослава. Церідкісний випадок в історії давньоруського мистецтва – прижиттєве зображеннялюдей, не зарахованих до лику святих. Перший подібний прецедент – зображенняЯрослава Мудрого з родиною на фресках Софійського собору. Встановлено, щопортрет князя Святослава, його дружини і п’яти синів намальований безпопереднього протирання пергаменту кістковим порошком, тонким пензлем густимифарбами і золотом, нанесеним на кіноварну підкладку. Дослідники назвали цейсімейний портрет “першим руським рисунком”. З нього можна судити, як одягалисякнязі: на головах – своєрідні “тюркські” соболині шапки, у княгині – оздобленазолотом сукня, на шиях у синів надіті золоті гривні, талії підперезані поясами,на ногах сап’янові чобітки, на великому князі парчевий плащ з фібулою.Очевидно, що в руках Святослав тримає “Ізборник”. На наступній мініатюрі –“Спас на престолі”. Далі – чотири фронтиспісні мініатюри виконані у виглядістилізованих густо орнаментованих храмів, в середині яких зображені групи“отців церкви”. З боків храмів намальовані різні птахи та тварини. В рукописі єтакож малюнки 12 знаків Зодіаку. Дві великі заставки теж прикрашені рослиннимта геометричним орнаментами. Ініціали збірника – великі й малі –старовізантійського типу. Усі мініатюри й заставки виконані фарбами та золотом,переважають теплі кольори – жовті, оранжеві, ніжні червоні, підкресленізолотом, багато використані блакитні й сині кольори та відтінки зеленого. Якбачимо, всі ці кольори стали для українців традиційними. “Ізборник Святослава1073 року” – важлива пам’ятка усього слов’янського письменства, шедеврсвітового мистецтва. Це – наша духовна спадщина, гідна уваги й пошани [13; 54].
«Ізборник» 1076 року —одна з найдавніших давньоруських рукописних книг. В науковій літературі вонаіменується також «Ізборник (Збірник) Святослава», Збірник 1076 р.» В кінціцього рукопису є запис: «Закінчено цю книгу рукою грішного Іоанна. Вибрано збагатьох книг княжих», з якого випливає, що книгу було переписано в Києві заредакцією Іоанна. Дослідники дійшли висновку, що саме він добирав тексти. Існуєтакож припущення, що книга готувалась для князя Святослава. Якісь відомості проІоанна відсутні. Необхідно підкреслити, що при доборі рукописів з якоїсь княжоїбібліотеки, Іоанн здійснив глибоко продуманий і цілеспрямований(ідеологічно-світоглядний) добір текстів. Суспільно-політична тарелігійно-церковна ситуація, в якій перебувала тогочасна Русь, вимагала книги,де читач міг знайти відповідь на питання: «Як жити людині?» Метою створенняцієї збірки було сприяння духовному зросту читачів, формуванню їх етичноїсвідомості [13; 56].
Можливо, пам’ятку булозамислено як підручник для княжих дітей. На сьогодні знайдено грецькі паралеліприблизно до половини текстів цієї рукописної книги. Інші статті, вірогідно,складені на слов’янському грунті. Зміст «Ізборника», вплинув на подальшурелігійно-філософську традицію і, зокрема, на світосприйняття князя ВолодимираМономаха.
2.2 Зміст таструктура “Ізборнику Святослава 1073року”
Ізборник — съборникъ,пізніше сборникъ або соборникъ,:
1) богослужбовікниги з календарними датами про богослужби протягом року, іноді з текстамибогослужб;
2) твори,складені з текстів різного походження: перекладні, напр., Ізборник т. зв.Святослава 1073 p., також деякі зб. проповідей(«Златоструй» і ін.); інші збірки постали на Україні: ймовірно Ізборник 1076 р.та зб. проповідей («Ізмарагд» та ін.); деякі збірки лише доповнено укр.матеріялом (Торжественник, проповіді на свята, доповнено проповідями КирилаТурівського). В 16—18вв. постають численні приватні збірки різноманітних текстів, зокрема віршованихі новелістичних. В науковій літературі назва «збірник» для компілятивнихсуцільних творів не вживається (напр., «Бджола» та под. збірки) [14; 66].
«Ізборник Святослава»(1073), уставний рукопис на 266 листків (фоліо) у 2 стовпці на пергамені, зцікавим малюнком родини кн. Святослава, відкритий 1887 p. K. Калайдовичем уВоскресенському Новоерусалимському манастирі під Москвою, зберігається в Московському історичному музеї. За змістом своєріднаенциклопедія — виписки з писань отців Церкви, хронологія, огляд фігур і тропів,притчі, загадки і перший у нас список заборонених книг. З грец. ориґіналуперекладений у сх. Болгарії для царя Симеона (892—927), якому й присвячений упередмові, а в Києві лише переписаний з заміною імени Симеона на кн. Святослава.Переписували текст у Києві два писарі (один з них «Іоанъ дьякъ»), що внеслидеякі фонетичні українізми; виданий фототипічно (з деякими підправленнями)Карповим 1880; третину рукопису підготовив до друку О. Бодянський з грец. ілатинськими текстами в «Чтеніях в Императорском Обществе Истории и ДревностейРоссийских при Московском Университете» (1882). Мову досліджував А. Розенфельд(«Русский Филологический Вєстник» І—II, 1899). Рукопис зберігається вРосійському державному історичному музеї в Москві. Вперше опублікований в 1880році (фототипічне видання). В 1983 році в Москві вийшло факсимільне виданнязбірника [15; 45]. «Ізборник» 1073 р. («Ізборник Святослава» 1073 р.) — найдавнішадатована давньоукраїнська збірка енциклопедичного характеру, що містить близько380 статей щонайменше 40 авторів. Цей трактат подає відомості з богослов’я,філософи, історії, медицини, біології, географії та багатьох інших галузейзнання. Основну частину «Ізборника» займають «Відповіді Анастасія Синаїта» —широкий звід виписок з біблійних книг і творів найавторитетніших візантійськихбогословів та проповідників. Нині існує кілька версій щодо того, як потрапила вРусь ця рукописна книга, складена у Візантії в IX ст. високоосвіченим італановитим невідомим нам представником грецької культури. Більшість ученихвважає, що збірку було перекладено у X ст. для болгарського царя Симеона, однакіснує версія (і є багато підстав підтримувати її), за якою книгу булоперекладено з грецької безпосередньо київськими книжниками. У будь-якому разі«Ізборник», хоч би де його перекладали, був переписаний у Києві і подарованийкнязю Святославу. Сьогодні у різних книгосховищах зберігається близько 30списків цієї пам’ятки, переписаних у XVI-XVII ст. Таким чином, ця перекладнапам’ятка (як і інші перекладні пам’ятки цієї доби) функціонувала на культурнихобширах Київської держави, тому її, безперечно, можна і треба залучати докорпусу писемної спадщини українського народу.
В античномусвітогляді та міфологічному світобаченні прадавніх українців ідея долівиступала як ірраціональна, безлика і сліпа сила, що безпосередньо впливає насвіт природи і людину. Вважалось, що неможливо покласти відповідальність задолю на якогось певного бога. Це приводило до фаталізму та прагнення якось передбачити майбутнє,випросити у богів ліпшу долю. Згідно ж із християнським віровченням, єдиноюдетермінантою, що править світом, є Божественний промисел. Його розуміли якраціональну та цілеспрямовану дію Бога, що має на меті вирятувати людство.Промисел виступав тут абсолютним, тотальним законом і виключав будь-якувипадковість. Саме слово «промисел» походить від слів «мисль», «промислити». Заодним із тлумачень, «промисел є думка Божа». Роз’ясненню цього смисложиттєвогопитання присвячена дана стаття [16; 32].
Серед статей «Ізборника»1073 р. міститься так званий «Філософський трактат», в основу якого покладеноположення Аристотелевої «Метафізики» і коментар Порфирія Тірського («Ісагоге»)до «Категорій» Аристотеля, адаптований Порфирієм до потреб християнськоїрелігійно-філософської думки. Це виклад низки логічних категорій, щовикористовувалися для боротьби з античними філософськими вченнями, різнимирелігійними течіями та єретичними рухами в середині самого християнства.Ймовірно, що «Трактат», як і весь «Ізборник», правив за навчальний посібник длякняжих дітей або для навчальних закладів. Трактат складається з окремих статей(«Про різницю між сутністю і єством», «Про випадкове», «Про індивідуальне»,«Про кількість і якість» тощо), Що дають достатнє уявлення про рівень знань зфілософії та логіки у вітчизняній культурі XI ст.
РОЗДІЛ ІІІЛІТЕРАТУРНО-ТЕОРЕТИЧНЕ ЗНАННЯ В ІЗБОРНИК У СВЯТОСЛАВА 1073 РОКУ”
3.1Літературознавчатермінологія в “Ізборнику Святослава 1073року”
Як i бiльшiсть iнших перекладних творiв, пам'ятки ораторської прозиприходили звичайно в складi збiрникiв, улюбленої у Вiзантiї Х – XI ст. форми лiтературної передачi. Особливо популярнi проповiдi Iоанна Златоуста ще в Болгарiї вживались в антологiях зназвами «Златоструй», «Учительне євангелiє» (вибранi уривки з пояснювальних бесiд Iоанна на євангелiя, з додатком повчань iнших вiзантiйських письменникiв, об'єднанi в збiрник болгарським письменником Х ст. Костянтином Пресвiтером) та iн. Зацими зразками складались i в Київськiй Русi антологiї ораторської прози(«Златоуст» i iн.). До творiв Iоанна Златоуста тут прилучалисяповчання й iнших письменникiв, а потiм i самостiйнi твори, написанi завiзантiйськими зразками. Декiлька збiрок антологiй такого типу дiйшло до насуже в списках ХI-ХII ст [17; 30].
Сюди належить насампередзбiрник Святослава 1073 р. Збiрник цей був переписаний якимсь дяком Iоанном длявеликого князя Святослава Ярославича i в оригiналi вiдомий пiд заголовком«Събор от мног отець». На слов'янську мову збiрник цей був перекладений ще в IX– Х ст. за наказом болгарського царя Симеона, для якого вiн спочатку йпризначався. Склад його досить строкатий. Поряд з вибраними творами IоаннаЗлатоуста, Василiя Великого, Григорiя Богослова, Єпiфанiя Кiпрського[18; 19].
Особливий інтересдля стилістики становить стаття Георгія Хировоска „О образhхь”, в якій стисло називаютьсяосновні стилістичні засоби — тропи і риторичні фігури: „Творчі образи суть 27:алегорія (инословис), метафора (прhвод), зловживання (непотрhбиє),прийняття, зміна порядку слів (поворот), протиріччя (съприятиє), сполучення(сънятис), ономатопея (имєпотворис), порівняння, антономасія (заміна одногоімені іншим), метонімія, найменування від протилежностей (вспятословие),перифраз (округлословиє), еліпсис (нестаток), плеоназм (изрядиє), гіпербола(лихорhчиє), парабола (притча),приклад, повчення (отданиє), персоніфікація (лицетвориє), уподібнення (сълог),іронія (поруганиє), попередження (послhдословиє) та ін.
В цьому трактатіна перше місце видвинута алегорія, і тропи, які з нею пов’язані: приклад(інігма), притча (парабола), прилег (парадигма). Досить вичерпнодиференційована іронія: поруганіє (іронія), поіграніє (сарказм), посмеяніє(астеізм), похухнаніє (міктерізм). Іронію та алегорію об’єднує те, що оба цітропа можуть бути невірно тлумаченні і тим самим являють найбільший інтерес длячитачів. Крім цього, ці тропи найменш описові і найбільш условні.
Реку же: узде коневиправитель єсть и вьздhржяние: правhдьнику же книгы. Не съставить бо ся корабльбезь гвоздии, ни правhд никь бесь почитаний книжьнааго… Красота воину орижиеи кораблю вhтрила, тако и провhднику почитание книжьное.
Основна частина„Ізборників” є перекладеною, переклад відзначається високою художністю (вінпризначений для світської еліти) та стилізацією до східнослов’янського, зокремакиївського, мовного ґрунту: „Слово про читання книг”, „Слово одного батька досвого сина”, „Поради для заможних”, „Стословець”, „Яка має бути людина” та ін.Тексти сповнені риторичними фігурами, прислів’ями, мудрими сентенціями, щостали чи могли стати афоризмами. Наприклад: ногами ступай тихо, а духом біжихутко до воріт небесних; радість цього світу плачем кінчається, як можна бачитив світі цьому на двох сусідах: у цих відправляють весілля, у тих за мерцемплачуть; матір’ю злого є лінощі; не той багатий, хто багато має, а той, хто небагато потребує; якщо ступаєш на стезю подвигу, душу від розслаблення звільни[19; 72].
За своїм складом і типомІзборник 1073 року нагадує антологію ранніх пам’яток патристики. Своєріднадобірка мала цілком конкретну мету: дати пояснення широкому колу читачів,читачів, не обізнаних у тонкощах догматики і богослов’я, про основні істинихристиянського віровчення, запобігти основним непорозумінням, які могливиникнути при читанні книг Нового і Старого заповітів, викласти основирозуміння деяких закономірностей світобудови. Інакше кажучи, ввести новопросвічених християн у коло ідей та уявлень, пов’язаних із прийнятою нимивірою, а головне – у досить короткій і легкій формі допомогти їм освоїти певнийрівень просвіти, який наблизив би їх до візантійської освіченості. Саме томуСимеон та книжники, які працювали на його замовлення, залишають осторонь всете, чим цікавляться їхні сучасники, а звертаються до найбільш ранніх пам’ятокпатристики, перш за все ІУ-УІ ст. Таким чином, до складу Ізборника потрапляє неСемеон, Новий Богослов чи Пилип Монотроп, а Василій Великий, АфанасійОлександрійський, Іустин Філософ, Іоанн Златоуст, Єфрем Сирин, Іоанн Дама скині, головне, Атанасій Синаїт, дуже популярний своїми про питаннями івідповідями” [19; 87].
У грецькому оригіналістаття називається „Про тропи”, а в латинському перекладі – „Про фігури”. Усписку 1073 року вона названа „Про образи”. Чому руська назва саме така?А.Востоков обстоював думку про те, що зміна назви статті пов’язана з тим, щокиївський дяк Іоанн заміняв деякі незрозумілі болгарські слова руськими навимогу князя.
Відомий російськійвчений Г. Хазагеров досить детально вивчав не тільки зміст статті Хировоска, ай шукав інтертекстуальні та історичні зв’язки. Ось що він пише в одній з своїх публікацій: “Філологічний трактат“Об образах” – це переклад твору православного автора Хировоска “О тропах”. Цейтрактат був предназначений для обслуговування гомілетики, а не для ораторіки.Саме тому ця праця не є посібником з ораторського мистецтва. Усі тропиметафоричної групи видвинуті в трактаті на перше місце і поданідиференційовано, в той час, як тропи метонімічної групи представлені дужескупо… ” [20; 24]
Також Г. Хазагеровє автором статті “Об образах”: Іоан, Хировоск, Тріфон (до діахронії тропів тафігур в греко-слов’янської традиції). Ця стаття присвячена проблемі діахронихтропів та фігур в греко-слов’янської традиції. Матеріалом для зіставлення тааналізу слугували два трактати з ріторики: текст хировоска і текст Тріфона.Перший текст належить болгаро-давньоруській культурній спадщині, а другий –еліно-візантійській. В статті спостерігається наступність термінології риторікиі в той же час розглядається різниця во вживанні та в осмисленні термінів.
Наведемо декількацитат з цієї статті: “Стаття “Об образах”, яка вміщена в ізборнік Святослава1073р. протягом багатьох років викликає зацікавленість дослідників, як першийдавньоруській трактат з ріторики і поетики. Вже сама назва акцентує увагу наосмисленні поетичної термінології… Не меншу зацікавленість викликає іноменклатурний список творчих образів, а також цікаве співставлення його збільш пізніми російськими риториками...” [20; 34]
Також, дослідивширізні наукові джерела, Г. Хазагеров доходить висновку, що насправді, науковуцінність мав трактат Тріфона (друга половина І. ст. до н.е.), якийсистематизував тропи, а Хировоск – є тільки рядовим візантійським граматиком,який цитував чужі праці і труди. Але на наш погляд, не слід так різкокритикувати Хировоска, адже саме завдяки йому ці безцінні знання дійшли до насі ми маємо змогу прослідити генезис літературознавчої науки.
Отже,підсумувавши вищевикладене можемо зробити такі висновки:
1. Особливийінтерес для стилістики становить стаття Георгія Хировоска „О образhхь”, в якій стисло називаютьсяосновні стилістичні засоби — тропи і риторичні фігури: „Творчі образи суть 27:алегорія (инословис), метафора (прhвод), зловживання (непотрhбиє),прийняття, зміна порядку слів (поворот), протиріччя (съприятиє), сполучення (сънятис),ономатопея (имєпотворис), порівняння, антономасія (заміна одного імені іншим),метонімія, найменування від протилежностей (вспятословие), перифраз(округлословиє), еліпсис (нестаток), плеоназм (изрядиє), гіпербола (лихорhчиє), парабола (притча), приклад,повчення (отданиє), персоніфікація (лицетвориє), уподібнення (сълог), іронія(поруганиє), попередження (послhдословиє)та ін.
2. В цьомутрактаті на перше місце видвинута алегорія, і тропи, які з нею пов’язані:приклад (інігма), притча (парабола), прилег (парадигма). Досить вичерпнодиференційована іронія: поруганіє (іронія), поіграніє (сарказм), посмеяніє(астеізм), похухнаніє (міктерізм). Іронію та алегорію об’єднує те, що оба цітропа можуть бути невірно тлумаченні і тим самим являють найбільший інтерес длячитачів. Крім цього, ці тропи найменш описові і найбільш условні.
3. Стаття „Ообразhхь” яка включена до„Ізборника Святослава 1073 року” треба розуміти в більшому сенсі як пособіє зчитання текстів, а не з творення їх.
ВИСНОВКИ
У ході досліженнями дійшли наступних висновків:
1. Найдавнішоюпам'яткою писемності Київської Русі вважається "Ізборник Святослава",укладений 1073 та 1076 pp. для київського князяСвятослава Ярославича. Порядз творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патристичноїлітератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, дероз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В"Ізборнику" 1073 р. подано перший "Індекс книг істинних іхибних", в якому йшлося про книги, які слід читати і які заборонені(«відречені», апокрифічні книги).
2. Давняя українськалітература бере свій початок від часів давньоруської феодальної держави —Київської Русі. За вісім століть своєї історії пройшла кілька якісних етапіврозвитку. Перший — становлення і розквіт літератури часів Київської Русі, абодавньоруської літератури. Виникла вона на ґрунті усної народної словесності,слов'янської міфології, засвоєння (після запровадження 988 р. християнства)візантійсько-болгарського літературного досвіду. До наших днів дійшло два види пам'яток давньоруськоїлітератури: перекладні та оригінальні. Із прийняттям християнства, будівництвомхрамів і запровадженням шкільної освіти зростає попит на християнську церковнулітературу, богослужебні книги, що й обумовило виникнення перекладноїлітератури (біблійні книги, апокрифи, «житія», патерики й ін.). Перекладналітература приходила на Русь головним чином із Візантії. Процес перенесення,«вживления» чужоземних пам'яток сприяв не тільки культурному збагаченню нашихпредків, засвоєнню ними філософського, культурного, морально-етичного досвідуінших народів, а й стимулював розвиток оригінальної творчості.
3. Першою давньоукраїнською книгоюенциклопедичного характеру вважається “Ізборник Святослава 1073 року”. Цей унікальнийрукопис разом з Остромировим Євангелієм ( 1056-1056 рр.) та другим “ІзборникомСвятослава 1076 року” належить до найдавніших точно датованих пам’ятокписемності Київської Русі, які збереглися до нашого часу. “Ізборник Святослава1073 року” – чудово оформлений рукопис, який відзначається високою якістюпергаменту, ретельним кирилівським письмом та мистецтвом оздобленнярізнобарвними заставками, малюнками, ініціалами з використанням фарб і золота.Це список з болгарського оригіналу, що являє собою переклад з грецького (донашого часу не зберігся) для болгарського царя Симеона (893-927). “Ізборник1073 року” був перекладений на тогочасну літературну мову і присвяченийкиївському князю Святославу Ярославичу (1027-1076), сину Ярослава Мудрого.
4. Особливийінтерес для стилістики становить стаття Георгія Хировоска „О образhхь”, в якій стисло називаютьсяосновні стилістичні засоби — тропи і риторичні фігури: „Творчі образи суть 27:алегорія (инословис), метафора (прhвод), зловживання (непотрhбиє),прийняття, зміна порядку слів (поворот), протиріччя (съприятиє), сполучення(сънятис), ономатопея (имєпотворис), порівняння, антономасія (заміна одногоімені іншим), метонімія, найменування від протилежностей (вспятословие),перифраз (округлословиє), еліпсис (нестаток), плеоназм (изрядиє), гіпербола(лихорhчиє), парабола (притча),приклад, повчення (отданиє), персоніфікація (лицетвориє), уподібнення (сълог),іронія (поруганиє), попередження (послhдословиє) та ін.
5. В цьомутрактаті на перше місце видвинута алегорія, і тропи, які з нею пов’язані:приклад (інігма), притча (парабола), прилег (парадигма). Досить вичерпнодиференційована іронія: поруганіє (іронія), поіграніє (сарказм), посмеяніє(астеізм), похухнаніє (міктерізм). Іронію та алегорію об’єднує те, що оба цітропа можуть бути невірно тлумаченні і тим самим являють найбільший інтерес длячитачів. Крім цього, ці тропи найменш описові і найбільш условні.
СПИСОКВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. М.А. Жовтобрюх, О.Т. Волох, С.П. Самійленко,І.І. Слинько. Історична граматика української мови. Підручник. — К.: Вищашкола, 1980. — 320 с.
2. Бойко. Історія України. Запитанняі відповіді. — К.: Наука. – 1997. – 456с.
3. Орест Субтельний: ІсторіяУкраїни. – К.: Либідь. – 1993. – 402с.
4. Полонська-Василенко Наталія:Історія України (Том 1) – К.: Кондор. — 2005. – 359с.
5. Довідник з історії України. Заредакцією І.Підкови та Р.Шуста. — К.: Наука. – 1995. – 378с.
6.Серафим Юшков. Нариси з історіївиникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі. – К.: Вища школа.-1992. – 238с.
7. История русской риторики. Хрестоматия: Уч. пособие длястудентов гуманитарных факультетов вузов. — М.: Академия, 1998.-С.14.
8. Аннушкин В.И. Эволюция и содержание предмета русскойриторики в истории русской филологии (XI — середина XIX веков). — М., 1997. С.361.
9. Маркасова Е.В. Указ. соч. Изборник Святослава 1073 года:Факсимильное издание. М., 1983. Л. 237-240.
10. Вагнер Г.К/ Cтатья Георгия Хировоска «О образех»в Изборнике Святослава 1073 г. и русское искусство XI в. // Изборник Святослава1073 г. М., 1977. С. 99-108;
11. Черторнцкая Т.В. Красноречие Древней Руси (XI — XVII вв.).-М., 1987.
12. Архангельский А.С. Творения отцов церкви в древнерусскойписьменности.- Казань, 1989-1990.-T.I-4;
13. Еремин И.П.Ораторское искусство Кирилла Туровского // Еремин И. П. Литература ДревнейРуси: Этюды и характеристики.-М.; Л., 1966.-С. 132-143;
14. Елеонская А.С. Ораторская проза в литературном процессеXVII века.-М., 1990;
15. Граудина Л.К., Кочеткова Г.И. Русская риторика. — М.:Центрполиграф., 2001. — 669с.
16. Данцев А.А., Нефедова Н.В. Русский язык и культура речи длятехнических вузов. — Ростов-на-Дону: Феникс, 2002. — 320 с.
17. Марченко О.И. Риторика как норма гуманитарной культуры.-М.: Наука, 1994. — 191 с.
18. Плюснина Т.Д., Успенская И.С. Основы ораторского искусстваи риторики: Учебное пособие. Часть I. — СПб: ЛТА, 2000. — 80с.
19. Шейнов В.П. Риторика.- Минск: Амалфея, 2000. — 592с.
20. Г.Г. Хазагеров К діахронії тропівта фігур в греко-слов’янській традиції. – К.:Наука, — 1994. – 53с.
21. Літературознавчийсловник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997.— 161с.
22. Мацько Л.І., Сидоренко О.М.,Мацько О.М. Стилістика української мови. К.: Вища школа, 2003. – 254с.