Теория етносу. Курс лекций

/>
 
МІЖНАРОДНИЙ ФОНД «ВІДРОДЖЕННЯ» ПРОГРАМА «ТРАНСФОРМАЦІЯ ГУМАНІТАРНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ»
 
 
О.В. Нельга
 
 
ТЕОРИЯ ЕТНОСУ
 
 
 
 
 
 
КУРС ЛЕКЦІЙ
 
 
Рекомендовано
Міністерством освіти України
як навчальний посібник
 
 
 
 
 
Київ
«ТАНДЕМ»
1997

ББК 63.5
Н55
Редактор В.П.Недашківський
Нельга О.В.
Н55    Теорія етносу. Курс лекцій: Навчальний посіб­ник. — Київ: Тандем, 1997. — 368 с. (Трансформація гуманітарної освіти в Україні.)
 
У навчальному посібнику етнічне зовсім не розглядається як світ упредметнених цінностей, а береться лишень як цінність духовна. Автор не вдається до конкретного аналізу фольклору, прикладного мистецтва, мови тощо, а здійснює теоретичне уза­гальнення даних етнопсихології, етносоціології, якоюсь мірою — етнополітики, вбачаючи в цьому головне завдання теорії етносу.
Для студентів і викладачів вищих навчальних закладів, аспірантів і науковців.
НОЗ1010000                                                                            ББК 63.5
ISВN 966-7145-0-1-2
 
© Нельга О.В., 1997 
© ЧуєвС.І. Обкладинка, 1997 
© «Тандем». Комп'ютерний макет, 1997
 
Цей навчальний посібник визнано одним з  кращих із поданих на конкурс, організований Міністерством освіти України та Міжнародним Фондом «Відродження » в рамках Програми «Трансформація гуманітарної освіти в Україні». 
Головне завдання Програми полягає в сприяннігуманізації освіти через створення умов для розробки та впровадження нової генерації підручників і навчальних, посібників, зорієнтованих на цінності вітчизняної та світової культури, що притаманні сучасним суспільствам демократичного типу. 
Міжнародний Фонд «Відродження», який репрезентує всесвітню мережу фондів, заснованих відомим американським підприємцем та громадським діячем Джорджем Соросом, буде щиро вдячний за відгуки, пропозиції та зауваження щодо цього видання під час його експериментальної перевірки в навчальних аудиторіях.
ПЕРЕДНЄ СЛОВО 
Крім теоретичних поглядів на етнічне, які ми маємо намір запропонувати читачеві, існує, зрозуміло, й історія етнічного. Причому, звичайно, теорія та історія якого завгодно феномена або процесу тісно переплетені, взаємопов'язані: розвиток теорії дає нове розуміння історії, так само як і нові історичні факти зумовлюють перегляд або збагачення певних теоретичних тез.
У пропонованому посібнику ми свідомо, по-перше, звужуємо своє завдання до розгляду найбільш гострих та актуальних проб­лем етнічного, по-друге, абстрагуємося від історії цього феноме­на, використовуючи етноісторичні факти лише як тло або своє­рідне підґрунтя теорії етнічного. Це подвійне самообмеження випливає з того факту, що ні історичне, ні теоретичне народо­знавство (тобто етнографія та етнологія) не досягли ще, з нашого погляду, достатньої висоти розвитку та необхідного щаб­лю взаємопроникнення або хоча б зближення. Отож, слід на­лежним чином доопрацювати елементи такої єдиної конструкції, як "Історичне та теоретичне народознавство". Наш «Курс лекцій» можна розглядати саме як один з таких елементів.
На додаток до цього читач має взяти до уваги ту обставину, що ми додержуємося положень, згідно з якими все, що на­копичено людьми в процесі перетворення (опанування) ними природи, а разом з тим– іперетворювання (розвитку) самих себе, тобто у процесі формування соціуму, постає як двоєдність матеріальної та духовної культури. При цьому матеріальна культура являє собою безліч уречевлених, упредметнених ціннос­тей, або другу (штучну), створену суспільною людиною, природу.
Що стосується духовної культури, то її утворюють сукупність почуттів, емоцій, переживань, установок, отивів, емпіричних знань та вмінь, звичаїв та традицій, науково-теоретичних знань про таємниці природи та суспільства, але здебільшого — міра гуманності стосунків між людьми, історично досягнута висота цінності кожної окремої людини у суспільстві та рівень есте­тичного опанування світу.
Вступ людства в добу цивілізації фактично явив собою більш-менш гармонійний цивілізаиійно-культурний поступ, в якому аж до промислової революції кінця XVIIIсторіччя не спостерігалося істотних розбіжностей між культурою та цивілізацією. Щоправ­да, наприкінці середньовіччя та в Новий час деяким інваріантом таких розбіжностей виявилася протилежність науки та релігії (церкви), при усвідомленні якої (в світлі вже сьогоднішніх фак­тів) до позиції церкви треба підходити, вдається, з більшими неупередженістю й розумінням, ніж це робилося досі.
Протилежність між цивілізацією та культурою стала більш помітною у XIXсторіччі (на що звернув увагу Микола Дани-левський), а у XXсторіччі вона досягає вже досить відчутної гостроти (що й відзначив Освальд Шпенглер). Тут треба дати деякі пояснення. Справа в тому, що цивілізаційний поступ може бути всебічним і безконфліктним лише за умов повного асимілювання ним усіх позитивних культурно-традиційних цінностей, за умов, коли інноваційні процеси у царині матеріальної культури не випереджають значною мірою відповідні процеси у царині куль­тури духовної, не призводять до створення штучної духовної культури, до виникнення врешті-решт бездуховності.
У світлі викладених вище міркувань духовність має бути ви­значеною як здатність окремої людини або певної людської спільноти «впускати» в себе цивілізаційно-інноваційні цінності й позбавлятися цінностей культурно-традиційних у тих межах, б яких це не призводить до руйнації особистості, дозволяє їй збе­регти свою самобутність і найважливіші ідентитети. Духовність живиться такими цінностями, як Істина, добро й краса, дружба й любов, світ Божої природи, людське життя й людська душа, рідна кров, сім'я та Батьківщина.
Ясна річ, етнічне як духовно-культурне явище органічно входить і в матеріальну, і в духовну культуру. Але ще одним обмеженням нашого посібника є те, що у ньому етнічне зовсім не розглядається як світ упредметнених цінностей, а береться лишень як цінність духовна. Та й тут ми не вдаємося до конк­ретного аналізу фольклору, прикладного мистецтва', мови тощо, а здійснюємо теоретичне узагальнення даних етнопсихології, етносоціології, якоюсь мірою — етнополітики. До речі, у цьому ми й вбачаємо, власне кажучи, головне завдання теорії етносу.
Докладніше ознайомитися з частково викладеними у пропо­нованому посібнику точками зору, підходами, дефініціями по­нять та категорій можна у виданому 1993 року словнику-довіднику «Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначен­ня, персонали», за можливість активного використання якого при підготовці рукопису до друку автор щиро вдячний відпо­відальному редактору і керівнику авторського колективу Ю.І.Римаренку та цілому авторському колективу.

Розділ 1. 
ЕТНІЧНА СВІДОМІСТЬ 
 
Лекція 1.   ТЕОРЕТИЧНИЙ ЗМІСТ ЕТНІЧНОЇ СВІДОМОСТІ 
 
 
План лекції
1.1.     Вступ до теми. 
1.2.     Етногенеза: суб'єкти та результати.
1.3.     Етнічна історія та її носії.
1.4.     Етнічна ідеологія та її головні поняття.
1.5.     Міжетнічні відносини та їхні наслідки.
1.6.     Етнічний рух та його формовияви.
1.7.     Висновки.

1.1. Вступ до теми
Олександр Солженіцин невдовзі після вигнання його з краї­ни казав таке: «войовничий атеїзм – це не дрібниця, не периферія, не побічний наслідок комуністичної політики, але головний гвинт її. Для її диявольських цілей треба панувати над населенням безрелігійним та безнаціональним (ви­окремлено нами. — О.Я.), знищити й віру, й націю»1. Пара­доксальність того, що відбувалося, полягала в тому, що така політика здійснювалася за доби, коли безліч народів світу піднеслася до національного життя й здобувала його. Та і з цілим людством відбувалися такі метаморфози, які природ­ним чином висували національно-етнічну проблематику на перший план.
Сьогодні ми бачимо, що все-таки «життя бере своє», й на територіях колишнього СРСР відбувається те, що для позос­талого світу вже давно стало звичним. І ось коли національно-етнічна проблематика з дедалі більшою визначеністю пересувається у центр подій поточної історії, своєрідний «ви­бух» інтересу до неї з боку великої кількості вчених-фахівців, котрі вивчають багатоманітність буття людини й суспільства, є цілком зрозумілим. Зрозуміле також і усвідомлене тяжіння всієї цієї сукупності вчених до спілкування, взаємодії, спів­робітництва, організаційного єднання.
Проте для того, щоб ці взаємодія й співробітництво стали можливими, а в перспективі – й ефективними, необхідно виробити загальнозрозумілу наукову мову, тобто єдиний ка-тегоріально-поняттєвий апарат та єдину методологію теоретико-етнічного пізнання.
Отже, сьогодні увага народознавців багатьох напрямків, передусім — носіїв теоретичного змісту етнічної свідомості, не випадково звертається перш за все саме на відсутність єдиної загальноприйнятної термінології та єдиних методоло­гічних засад народознавства. При цьому висловлюється дум­ка, шо наукою, яка має заповнити «білі плями», повиннастати етнологія2. Але поки що такої науки фактично не існує. Отже, виникає питання, чи справді вона потрібна? Чи, може, требазберігати той реально існуючий «плюралізм» дослід­ницьких підходів до такого предмета, як етнос? Негативна відповідь природно зумовлюється дедалі значнішою роллю, що її почав відігравати у житті як окремого індивіда, так і великих груп людей феномен етнічного. А це змушує дослідників уже не обмежуватися лише поверховими порівнян­нями та констатаціями. Феномен етнічного потребує настільки ж глибокого вивчення, наскільки він проник у всі найважливіші царини людського життя. Тобто він має ося­гатися на досить високому теоретичному рівні. 
Й якщо цей рівень народознавчих досліджень забезпечуватиме теорія етносу, то емпіричне народознавство, мабуть, охоплюватиметься історією етносу. А як же тоді бути з усім зигалом наук, назва яких починається з «етно-»: етносоціо-логія, етнопсихологія, етнопедагогіка, етнополітика, етно­культура тощо? Куди їх «притулити»? На нашу думку, весь загал цілком нікуди «тулити» не треба, бо кожна з позначе­ного шерегу наук, з одного боку, користуватиметься методо­логічними й теоретико-методичними розробками, що їх здій­снюватимуть і теорія, і історія етносу, а з іншого — й сама «працюватиме» на підвищення відповідного рівня останніх. Що ж стосується теоретичних зв'язків з «материнськими» науками (соціологією, психологією, педагогікою тощо), то вони, зрозуміло, теж мають зберігатися. 
 
 
 
1Солженицын А. Темплтоновская лекиия // Новий мир. — 1992  — № 2  — С.І81.
2 Ще понад двадцять років тому Ю.В.Бромлей звернув увагу на те, що «якщо у нас етнографія традиційно об'єднує описовий та теоретичний рівні досліджень, то у західній науці заведено проводити їх термінологічне розме-жування, називаючи перший — етнографією, другий — етнологією» (БромлейЮ.В. Предисловие // Этнологические исследования за рубежом. Кри-тические очеркн. — М., 1973. — С.З). Ми вважаємо таке розмежування народознавчих досліджень цілком правомірним. У пропонованому посібнику береться їх теоретичний, тобто етнологічний аспект. Проте оскільки назва «етнологія» ще повноправно не увійшла в Україні у науковий обіг, обме­жимося поки що непретензійною назвою «теорія етносу». 
 
 
Але, здійснюючи зазначені теоретичні зв'язки й узагалі звертаючися до вже існуючих розробок з питань теорії етносу, ми намагатимемося максимально прикладати до них цілком слушне зауваження М.М.Бахтіна про те, що «дуже часто ме­тодика витлумачення та пояснення зводигься до… розкриття повторюваного, до впізнавання вже знайомого, а нове якщо й схоплюється, то виключно у вкрай збідненій та абстрактній формі… Все повторюване та впізнане цілком розчинюється й асимілюється свідомістю одного, хто розуміє: у чужій свідо­мості він здатен побачити й зрозуміти тільки свою власну свідомість. Він нічим не збагачується. В чужому він впізнає тільки своє»1.
Звідси випливас необхідність, по-перше, рішучого зламу застарілих наукових стереотипів, по-друге, більш широкого користування даними конкретних соціологічних досліджень, щоб відшукувати й вбачати нове в живих емпіричних реаліях, у доволі відчутній, а не тільки «вкрай збідненій та абстрактній формі». Так що читач має бути готовим зустрітися у цій книзі з відмінним від традиційного тлумаченням низки етнічних понять та явиш. Тому, до речі, ця лекція й має назву «Теоретичний зміст етнічної свідомості».
Тут ми маємо увійти до царини теоретичної свідомості народознавства, підступитися до вивчення головних тенден­цій і закономірностей розвитку етносів. У такому своєму значенні теорія етносу перебирає на себе функції методоло­гічного обгрунтування всіх наук, що зосереджуються на дослідженні тих або тих боків етнічних процесів та їхніх наслідків. Значення цієї теорії зростає разом з підвищенням вагомості й цінності кожної окремої людини, її життя, її духовно-культурпого мікрокосму, групової специфічності й неповторності якому надає етнос.
Етнос, на нашу думку, — це культурно-духовна спільність людей, споріднених між собою походженням, мовою, тепе­рішньою або колишньою територією (іноді й державністю), ментально-архетипними та іншими ознаками.
Всі сьогоднішні етноси, що складають людство, хоч би на якому рівні перебував той чи той з них, є результатом етно­генези. Отож зупинимося на розгляді цього процесу-явища більш-менш докладно.
 
 
1.2. Етногенеза: суб'єкти та результати
Крім загальновживаних, теорія етносу використовує, зро-зуміло, й суто специфічні поняття. Одним з центральних серед них є поняття етногенези. Етногенеза («етнос» — як правило, «народ»; «генеза» — «походження») — це сукупність соціально-історичних та духовно-культурних процесів, що приводять до виникнення етнічного як явища й зу­мовлюють його подальший розвиток. У більш широкому аспекті — цс сукупність змін, що відбуваються внаслідок взаємодії та взаємозв'язків різних етнічних спільностей. Як моментові соціогенези, етногенезі притаманні зростаючі прискореність у часі та поширеність у просторі.
Етногенеза — внутрішньо досить складний та зовнішньо Неоднозначне спрямований процес. Йому відомі як зникнен­ня цілої низки етносів (через їх фізичне знищення або штучну чи природну асиміляцію іншими етносами), так і виникнення етносів зовсім нових (шляхом або відпадання від існуючих етносів за різних історичних умов невеликих груп і поступо­вого набуття ними ознак окремого етносу: або злиття двох чи більше етносів в один новий, якісно відмінний від етносів, що зливаються).
Сьогоднішньому етапу етногенези як всесвітньо-історич­ного процесу, з одного боку, притаманне зростаюче зменшен­ня напруженості у відносинах між етносами, що вже доволі тривалий час мають свою державність (тобто — між націями). Це стає необхідністю під тиском техніко-економічних, науко­во-інформаційних та інших зв'язків. Сама ж така необхідність уможливлюється завдяки діяльності Організації Об'єднаних Націй та інших міжнародних організацій. Нормою стають етнічна взаємоповага й усвідомлення неперебутної цінності кожної етнічної культури для змістового буття людства як цілого. 
 
1Бахтин М.М. Иа записей 1970 — 1971 годов // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчєства. — М., 1986. — С.367
 
З іншого боку, стає неможливим подальше існування таких етнічних конгломератів, як колишні держави СРСР, Чехосло-ваччина або Югославія. Етногенеза має тут як свою суттєву ознаку прагнення етносів, що стали вільними, до націо­нального буття. Є всі підстави вважати, що у своїй етногенезі людство мас перетворитися у майбутньому на поліетнічну цілокуппість.
Поряд з тими відмінностями між людьми, що їх створила етногенеза, існують відмінності й несоціогенного походжен­ня, які, проте, ніяк не можна відокремити від етнічних про­цесів. Це — расові відмінності.
Раси людини (франц. гасе, від Італ. гаzzа першоджерело, напевне, араб, «рас» — «голова, походження») — це групи людей, що склалися історично й з'єднані спільністю по­ходження, яка виявляється у спільності другорядних що­до сутності людини зовнішніх спадкових фізичних ознак (колір шкіри, густота та особливості волосяного покриву, міра виступання вилиць, носа, товщина губ, проріз очей тощо). За цими ознаками виокремлюють три фізичних типи, що най­більш відрізняються один від одного: негроїдний, європео­їдний та монголоїдний.
При характеристиці рас учені звертають увагу на кілька моментів. По-перше, все людство являє собою єдиний біоло­гічний вид. Доказом цього є те, що життєво важливі ознаки -структура мозку, особливості, пов'язані з прямоходінням, бу­дова руки, устрій голосових зв'язок, зоровий та слуховий апарати тощо — не виявляють расових відмінностей. По-друге, власне ці відмінності ніяк не є шаблями еволюції, а сформувалися внаслідок пристосування до різних умов гео­графічного середовища. Отже, всі раси однаково здатні до культурного розвитку. По-третє, із зростанням культури роль біологічного пристосування безперервно падає. Тому сучасне розселення рас відбиває вже не умови того середовища, в якому вони живуть, а історію народів. По-четверте, поділ людей на раси загалом не збігається з поділом за етнічними та мовними ознаками. Як правило, представники однієї раси зустрічаються серед різних націй, етносів, мовних сімей І, навпаки, до складу певної нації, етносу, мовної сім'ї можуть входити представники різних рас.
Набагато більшу значущість має зіставлення поняття етно­су з поняттями народу та нації. Так, народ (від укр. «рід, родина, народити»)– це культурно-історична спільність людей, узята на будь-якому етапі етногенези. Термін «на­род» може бути синонімом корінного етносу певної країни, або синонімом розпорошеного по світі етносу (наприклад, "єврейський народ", «вірменський народ» тощо). В широкому розумінні слова народ — це все населення певної країни або держави. Нарешті, у повсякденному вживанні цього тер­міна піднародом мають на увазі людські маси, що соціаль­но відокремлені від пануючих або керуючих верств та груп суспільства.
У теорії етносу в науковий обіг найбільш доцільно вводити термін "народ" в його широкому розумінні. Бо якщо з народом ототожнювати корінний етнос будь-якої країни або держави, то тоді представники всіх інших етносів (як поодинокі, так і такі, що живуть компактними групами) мають розглядатися як «не народ», або ж про їх існування треба «забути» й розглядати їх як уже розчинених у корінному етносі. Обидва підходи, зрозуміло, є неправомірними. До того ж народ тієї чи тієї країни не завжди складається тільки з одного корінного етносу (Швейцарія, Бельгія тощо). Не потребує спеціальних доказів і те, що термін «народ» у розумінні керованої, залеж­ної, підлеглої частки населення не може бути застосований ні в теорії, ні в історії етносу.
Народ складається на основі одного або кількох етносів, а також, як правило, багатьох етнодисперсних та етнокомпактних груп. Це американський народ, французький народ, бель­гійський народ, швейцарський народ, український народ, ро­сійський народ, китайський народ тощо. Народ з'єднують спільність історичної долі, толерантне ставлення кожного з його суб'єктів до етнічних особливостей всіх інших сукупних суб'єктів, які утворюють це людське угруповання. Кожному народоутворюючому суб'єкту притаманний щонайменше білінг­візм (крім, зрозуміло, великих компактних мас того з цих етно-суб'єктів, який складає значно переважаючу більшість народу).
Важливим є питання про назву народу. У Старому Світі ця назва часто походить від самоназви корінного етносу (Алба­нія, Бєларусь, Данія, Угорщина, Україна, Фінляндія тощо), але не завжди. Так, не існує етнічних швейцарців, бельгійців та представників інших поліетнічних народів. Що стосується Нового Світу, то тут назви народів уже завжди не мають ніяких етнічних коренів або джерел. Немає етнічних канадців, американців, панамців, болівійців, аргентинців тощо. Зага­лом слід визнати, шо незалежно від того, як утворилася назва тієї чи тієї країни або держави, говорячи про ЇЇ народ, завжди мають на увазі не моно-, а поліетнічне утворення. Отже, абсолютно «чистих» в етнічному відношенні народів не існує. Й ми обов'язково матимемо на увазі поліетнічне утворення й тоді, коли говоритимемо, зокрема, «народ України» або «український народ».
Народ відрізняється від нації не своїми складникам -утво­рювачами й не їх кількістю. Це дві назви того самого суб'єк­та — суспільства. Населення (частіше за все — поліетнічне) певної країни, шо не обіймається власною державною тери­торією, є просто народ; але коли це ж саме населення ство­рило власну державу, воно вже є народ-нація (або формується як таке утворення).
Отож, нація за етимологічним походженням означає «на­род» (від лат. паіїо — «народ»), але в сучасній практиці між­народних відносин під нацією розуміють не будь-який на­род, а лише такий, що має власну державність і суверен­ність і може виступати як самодостатній суб'єкт зовніш­ніх стосунків. Організація Об'єднаних Націй є співтоварист­вом саме таких народів. Отже, народ, що має державність, а відтак — політичні кордони, митні установи, армію, службу безпеки, власну конституцію, власну грошову одиницю тощо, й є нацією. Найважливіші ознаки нації — це єдність недотор­каної території, а також єдність економічного й політичного життя. Народ консолідується в націю опосередкованою дією й тиском перш за все зовнішніх щодо себе чинників.
Якщо етнос є утворенням переважно культурно-духовним, народ — соціально-історичним, то нація є утворенням пере­важно соціально-економічним та політико-правовим. До того ж нація, як і народ, є утворенням поліетнічним- Але народ, що склався на основі одного етносу й вміщує в собі певну кількість етноменшинних груп, може впродовж деякого істо­ричного часу існувати як складова якоїсь держави (Україна або Вірменія у межах СРСР; Словаччина у межах Чехословаччини; Словенія у межах Югославії) й лише за сприятливим збігом обставин почати створювати націю-державу. Такий же народ, що склався з кількох відносно рівновеликих етносів (бельгійський, швейцарський тощо), міг формуватися як ці­лісність, як один народ лише за умов створення власної дер­жавності, тобто водночас конституюючися й як нація. Разом з нацією виникає таке явище, як державна мова. Причому нація може мати й не одну державну мову.
Говорячи про націю як про здебільшого поліетнічне утво­рення, є сенс разом з тим говорити й про поліетнічну державу, тобто таку, на території якої водночас проживають кілька етносів. У вузькому, тобто спеціальному розумінні цьо-го  терміна йдеться про державу, створену двома або більшою кількістю етносів за умов, або коли ЦІ етноси рівноправні (Швейцарія, Бельгія), або коли один з етносів має панівне становище в державі (колишні Російська, Австро-Угорська та Британська імперії). У більш широкому розумінні цього тер­міна поліетнічним  є фактично всі сучасні держави (за винят­ком, можливо, держав-карликів типу Монако, Андорри, Сан-Марино тощо), бо в кожній з них можна нарахувати щонай­менше кілька (а частіше за все велику кількість) етнодис-персних та етнокомпактних груп.
Слід зазначити, що коли етнічна мозаїка держави утво­рюється переважно чисельно домінуючим корінним етносом вкупі з незначною кількістю етнічних меншин, є сенс гово­рити не про поліетнічну державу, а про державу з поліетніч­ним складом населення.
З позиції другого, тобто більш широкого розуміння поліетнічності держав правомірно говорити про перманентно оновлювану поліетнічність. Це так тому, що, з одного боку, цілком природною є поступова асиміляція, розчинення єтно-дисперсиих груп у корінному етносі, але, з іншого боку, дедалі більша відкритість держав сучасного світу полегшує (а певною мірою й стимулює) міграційні процеси, завдяки чому в ба­гатьох державах виникають або нові етнодисперсні групи, або оновлені генерації колишніх.
Сьогоднішня динаміка економічного й політичного життя народів, а також зростаюче усвідомлення цінності етнічної культури дають підстави вважати, що у майбутньому все люд­ство перетвориться на поліетнічну цілісність. Але, мабуть, І тоді не втратить своєї цінності для людства таке явище, як пам'ять кожного етносу про свою історію.
 
 
1.3. Етнічна історія та її носії