Поняття драми
Драма – родовийрізновид літератури (поряд з епосом та лірикою), зумовлений потребамитеатрального мистецтва; полягає в художньому моделюванні життєвих колізій завідсутності авторських характеристик дійових осіб. Можливості драми найповнішерозкриваються завдяки сценічному втіленню, грі акторів, призначені дляколективного сприймання. Композиційну основу драми утворює членування її текстуна сценічні епізоди задля досягнення єдності зображуваних моментів, абиреальний час однозначно відповідав часові сприймання, названому художнім. Драмабазується на активному саморозкритті характерів дійових осіб через події,колізії, конфлікти, окреслені у театрально-драматичному мовленні. У вужчомузначенні драма є одним із трьох (поряд із комедією і трагедією) різновидівдраматургії, розмежовується на жанри (міщанська драма, епічна, побутова,романтична), відображає приватне життя людини – звичайної особи у буденномусередовищі, з котрим та постійно конфліктує.
Драму виділяютькласичну, або «арістотелівську» чи «відкриту» драму, що зародилась у СтародавнійГреції і розвинулась як загальноприйнятий класичний жанр від 17 століття, та«нову» драму, або «неарістотелівську», «відкриту», що мала місце у 20 століттівнаслідок подій Другої Світової війни.
Класична драма
класична новадрама
Есхіл, за свідченнямиАрістотеля, ввів до сценічної дії другого актора, почав використовуватитехнічні пристрої та розробив більш динамічну дію трагедії. Його наступникСофокл ввів третього актора, а Евріпід вдосконалив роль хору та ввів дотеатральної дії надзвичайно гострий трагізм. Батько комедії Арістофан вводитьобрази брехунів, плутів, висміює навіть богів.
Теоретичнерозуміння драми як родового різновиду закладене Арістотелем, який убачав у ній«подражание посредством действия, а не рассказа, совершающее путем состраданияи страха очищение подобных страстей», тобто катарсис. Арістотель говорить про основнузасаду драми — єдність часу, місця, дії. Саме це і стане каноном класичноїдрами у 17 столітті, коли панував Класицизм та відроджувалася антична культура.
Теорія добикласицизму відзначалася нормативністю. Строго регламентований канон того часупередбачав окрім обов'язкового дотримання «трьох єдностей» і розмежування утворах високого (трагедія) і низького (комедія) стилів, зображення дійових осібзгідно з етичними настановами тощо, хоч Мольєр, П.Корнель, Ж.Расін інодівиходили за рамки, проголошені Н.Буало у трактаті «Мистецтво поетичне». Наприклад,комедії Мольєра «Міщанин-шляхтич» ознаки класицизму проявляються у самійпобудові комедії, в однолінійній характеристиці майже всіх дійових осіб. Алехарактер пана Журдена не можна звести до якоїсь однієї риси, що робить образданого героя яскравим, повнокровним.
Мольєр. Як класицист, Мольєрдотримувався жанрової ієрархії. В його комедіях порушувалися теми реальногожиття і діяли не міфічні та історичні герої, а образи, взяті з тогочасноїдійсності. Мова його творів наближалася до розмовного стилю, що було обумовленоправилами класицизму. Персонажі чітко поділялися на позитивних і негативних,хоча Мольер зробив крок у напряму реалізму, створивши вперше в літературібагатозначний образ Дон Жуана, в інших його персонажах теж відчуваєтьсяпрагнення митця до всебічного висвітлення характерів (як вже згадувалось вище).
Основнимкритерієм оцінки героїв у комедіях французького драматурга був розум, здоровийглузд. Образи зображувалися схематично, вони були статичними, універсальнимитипами, що також відповідало законам класицизму.
Проте іноді вінпорушував деякі засади класицизму заради більшої життєвості п'єси. Крімрозширення характерів дійових осіб, він змінив усталену традицію театральногокостюму. Якщо в клацистичних трагедіях актори виходили на сцену в розкішному,але умовному вбранні, то у Мольєра актори стали грати в костюмах, щовідповідали характеру ролі та обстановці, в якій відбувалася дія. Йогонововведення – надзвичайна достовірність образів, вихоплених із життя. Мольєрстворив два типи комедії: комедії положень («Смішні манірниці», «ВитівкиСкапена») і комедії характерів («Тартюф», «Дон Жуан», «Мізантроп»), що нерідкопоєднувалися («Міщанин-шляхтич»).
Ознакамикласичної, «закритої» драми є:
· введенняв історію події та персонажів
· однозначназав'язка
· тіснийзмістовий зв'язок між сценами
· причинно-наслідковіланцюжки зв'язків між персонажами
· лінійнадія
· як правило,5 актів
· відсутністьзміни місця дії, або незначна заміна
· лінійначасова послідовність
· короткатривалість дії
· наявністьпротагоніста та антагоніста
Для класичноїдрами характерна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами — зав'язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв'язкою (за Арістотелем). У нійзберігається хронологія подій і вчинків дійових осіб на відносно обмеженомупросторі. «Арістотелівська» драма, народившись у творчості античнихписьменників і сягнувши свого піку у добу класицизму, не зникла в епохуПросвітництва (Ф.Шіллер, Г.-Е.Лессінг), розвивалася у літературі 19 століття(В.Гюго, Дж.Байрон, І.Котляревський, Г.Квітка-Основ'яненко,І.Карпенко-Карий,І.Франко).Існує вона й у сучасній драматургії.
«Нова» драма
Іншим жанровимтипом «неаристотелівська», або «відкрита», «нова» драма. В її основі лежитьсинтетичне художнє мислення, внаслідок чого до драматичного роду активнопроникають епічні та ліричні елементи, створюючи враження міжвидової дифузії.Це характерно як для драматургії минулого (театри но і кабукі із винахідливістю«японського Шекспіра» Тікамацу Мондзеамоном у Японії, музична драма в Китаї,«Обітниця Яугандхараяти» в Індії, «Перси» Есхіла в Давній Греції), так і длясучасної драматичної творчості (Бертольд Брехт, Н.Хікмет, М.Куліш, Е.Йонеско із«театром абсурду», Є.Шварц, Ю.Яновський).
Якщо у даномужанровому типі домінують епічні елементи, то така драма називається епічною.Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту,активне втручання письменника в дію. Епічна драма яскраво представлена утворчості Б.Брехта, Н.Хікмета, М.Куліша, І.Кочерги.
В центрізображення ліричної драми – внутрішній світ героїв. У ній значно посилюютьсяестетичні функції умовності, деформуються часові та просторові параметри,складнішою стає композиція, домінують асоціативні зв'язки («Чарівний сон»М.Старицького, «Одержима Л, Українки», «Соловейко-Солвейг» І.Драча).
Б.Брехт. Революцію у театральномужитті, перехід до «неарістотелівської» драми здійснив Бертольд Брехт. До тогож, саме він першим розрізнив два вищеописані види драми. Заперечуючи усталенітеатральні традиції, Б.Брехт піддавав критиці театральні школи, що спиралися напрактику створення «ілюзії на сцені». Формувавши теорію нового театру, Брехтвизначав його як «епічний», «неарістотілевський», «повчальний», «раціональний»,«інтелектуальний».
За задумом німецькогодраматурга, «новий» театр мав формувати новий тип глядача. Якщо класична драманавіювала глядачеві певні емоційні стани й, зокрема, проводила його черезкатарсис, то брехтівська п'єса була спрямована не на почуття публіки, а на їїінтелект. Глядач «епічного» театру повинен тверезо, без емоційних спалахіваналізувати те, що відбувається на сцені. Переживати катарсис, за Брехтом, — означає марно витрачати почуття на «театральну ілюзію» і прямо в залі«очищуватися» від страждань, спричинених спогляданням драм людського життя.Мета ж театру 20 століття, у розумінні німецького драматурга,, полягала віншому – допомогти глядачеві шукати побачити соціальне коріння відтвореного насцені конфлікту, спонукати його шукати засоби удосконалення законів суспільногожиття, збуджувати прагнення втручатись у дійсність. У низці п'єс Бертольд Брехтсправді уникнув катарсису, і при цьому із неперевершеною майстерністю створювавна сцені таку напруженість, що не поступалася силою «драмі пристрастей»Шекспіра чи Шіллера.
Більшість сюжетівбрехтівського театру подібні до притч. Вони в алегоричній формі моделюють певнісоціальні ситуації і мають конкретний «повчальний» ефект. Алегоричний сюжетмобілізував інтелектуально-аналітичні здібності глядачів: потрібно булорозшифрувати прихований зміст зображуваного, впізнавати в алюзіях історичні йполітичні реалії тогочасного життя.
В «епічному»театрі Брехта змінюється художня організація п'єс. Фабула, історія дійових осібперериваються авторськими коментарями, ліричними відступами, зонгами (піснями).Драматург намагається позбавити п'єси неперервного розвитку подій.
Одним знайяскравіших художніх відкриттів «нового» театру був «ефект очуження». Йогосутність полягала у тому, що буденне явище подавалося у новому світлі йпоставало як дивне, вирване зі звичного плину життя, «чуже». Це такожпідштовхувало глядача до аналізу того, що показувалося на кону. «Ефекточуження» був тим стрижнем, що пронизував усі рівні епічної драми: сюжет,систему образів, художні деталі, мову тощо, аж до декорацій, особливостейакторської техніки і сценічного освітлення.
Ознаками«неарістотелівської», «нової», «відкритої» драми є:
· відсутністьвведення
· відсутністьоднозначної зав'язки
· відсутністьзв'язку або неясний зв'язок між сценами
· сценипов'язані фразовими мотивами, центральним Я, повтором місць
· нелінійнадія
· відсутністьформально визначених відрізків дії
· частазміна місця дії
· перервначасова послідовність
Ежен Йонеско ідрама абсурду. Ще один прояв «нової» драми – «театр абсурду» або драма абсурду – умовнаназва доробку представників авангардистського театру 50-х – початку 60-х рр20-го століття. Термін «театр абсурду» близький за значенням до поширених тодіпонять «антитеатр», «новий театр». Зачинателем драми абсудру є французькийдраматург Ежен Йонеско. Він не мав на меті відтворювати дійсність. Абсурд – ценерозуміння якихось речей, законів світового устрою. На думку Йонеско, абсурднароджується з конфлікту волі особистості зі світовою волею, з конфліктуособистості із самим собою. Оскільки суперечність неможливо підпорядкуватилогіці, виникає абсурд. Причому цей стан абсурду здається автору більшпереконливим, ніж будь-яка логічна система, тому що вона абсолютизує одну ідею,втрачаючи іншу. Абсурд – спосіб показати здивування перед світом. Проблема –екзистенційна.
Персонажі Йонескочасто ірреальні, гіперболізовані, кожен ніби веде свою лінію. Тому вистави зайого п'єсами інколи ставили за принципом фуги (коли одна тема органічновплітається в іншу, але їх багато і звучать вони одночасно). Яскравоюособливістю п'єс Е.Йонеско є «обрізана» кінцівка. Мова «театру абсурду» –звільнена від звичних значень і асоціацій завдяки парадоксам, часто гумористичним,кліше, приказкам та грі слів. Ті слова, що говорять герої, часто протирічатьреальності і означають зовсім протилежне. Мета «театру абсурду» — показатилюдині її саму, аби звільнити від страху перед суспільством, державою,оточенням. Праці Йонеско – «Носороги», «Марення удвох», «Лиса співачка»,«Стільці», «Макбет» – перейняті стрімким темпоритмом, позначені несподіванимиінтригами.
Своєріднимдоповненням до художніх пошуків прибічників драми абсурду був доробок А.Адамова(«Пародія»), Ж.Жене («Балкон», «Служниці»).