План
1. Вступ
2. Інформаційно-семіотичне розуміння культури
3. Морально-естетична культура спілкування
4. Модернізм як духовний метод (література, мистецтво,архітектура)
5. Мова як символічний код культури. Культурнісценарії спілкування
Висновок
Списоквикористаної літератури
Вступ
Складні процеси відбуваються сьогодні у вітчизняномумистецтві. Ламаються стереотипи псевдореалізму, не витримують критики колишні йновітні кон'юнктурні теми, зникає старий ходульний герой з його удаванимпафосом і не менш удаваним романтизмом. Йде пошук нової образності, щоґрунтується на перетвореній тематиці та оновленому герої, на принципово іншихвиражальних засобах. В усіх видах мистецтва спостерігаємо елементи модернізму йпостмодернізму, художній авангард минулого та сучасного стає предметом пильноїуваги й зацікавленості суспільства.
Не завжди, зрозуміло, ці процеси є виправданими йсприйнятливими, але вони закономірні у наш час відродження й омолодженнясуспільства, культури, мистецтва. Через художні експерименти авангарду здійснюєтьсярозрив із застарілими канонами минулого, забезпечується адаптація домайбутнього. У пост класичних інтонаціях сучасної естетичної свідомостівчувається нове світо-відношення, менталітет епохи модернізму й постмодернізму.З'являється нова публіка, що сприймає твори за допомогою синтезу філософії,науки і мистецтва, шляхом синестезії Слова, Звуку, Кольору. Естетика авангардуформує авангардну людину — таку, що живе майбутнім як теперішнім, сучасним якпост історичним. Авангард, вже за визначенням, крокує тільки вперед; як Орфей,він не може дивитись назад, у минуле. Хто озирнеться, той втратить кохану — абоперетвориться у «соляний стовп» (як дружина Лота),«засолиться» у часі й просторі. Особливо це важливо для наших часів,коли всі ми проходимо через «мертву зону», коли нема вороття:
1. Інформаційно-семіотичне розуміння культури
Формування культурології як самостійної наукової дисциплінив XX ст. було у значній мірі намаганням подолати різноманітність уявлень прокультуру і побудувати її загальну теорію. Розробка цих теоретичних поглядіввідбувалася у двох основних напрямках.
Один з них адаптаціонизм — розглядає культуру як специфічнолюдський спосіб взаємодії з оточуючимсередовищем. Центральне місце в поясненні культурних явищ відводиться тутдіяльності. В руслі цього напрямку розвивається функціональна концепціякультури, що веде початок від Б. Малиновського,який розглядав культуру як породжену суспільством систему способів задоволенняпотреб. До цього напрямку відноситься і марксистська теорія культури.
Другий напрямок — ідеаціонизм пояснює культуру як галузьідеального, яка містить наслідки духовної творчості людини. Визначаючим началомтут є лише окрема обмежена сфера духовної творчості — головним чином наука імистецтво (так звана «висока культура»). Саме тут створюються символи, ідеї,цінності, в контексті яких люди сприймають і розуміють дійсність, будують своєбуття у світі.
Позиції адаптаціонизму та ідеаціонизму на протязіостаннього часу поступово зближуються. Основою, на якій відбувається цезближення, є інформаційне—семіотична концепція культури.
Вихідним моментом інформаційно-семіотичного підходу докультури є адаптаціоністська теза про способи та наслідки людської діяльності.Діяльність — це спосіб існування людини. Специфіка людського образу життя, якупокликано фіксувати поняття культури, пов’язана насамперед з особливостямилюдської діяльності. Проте не всі дії людини є людською, розумною діяльністю.Коли ми дихаємо, приймаємо їжу або реагуємо на полум'я, то наші дії нічим невідрізняються від дій тварин. Особливостями людської діяльності є: по-перше,свідома постановка мети; по-друге, метапокладаннядіяльності. Таким чином, людина колись навчилась діяти, щоб жити, тепер вонаживе, щоб діяти.
Постійне формування все нових і нових завдань і засобівдіяльності призводить до того, що люди поступово занурюються в штучно створенийними світ. В цьому відношенні культура протистоїть «натурі» — природі.«Культурне» — означає штучно створене, відмінне від того, що дане природою,утворилось природним шляхом, без втручання людини. Створюючи культуру, люди відділяються від природи і створюють нове позаприроднесередовище буття (іграшки та книги, одяг і меблі, скло і бетон, звуки музики таелектричне світло). Сліди людського впливу має навіть те, що ми їмо та п'ємо,навіть повітря, яким ми дихаємо. Людство живе ніби на межі двох світів —існуючого незалежно від нього світу природи та світу матеріальної культури.Продукти та наслідки людської діяльності, штучно створені людиною предмети іявища називають АРТЕФАКТА МИ (від лат. arte — штучний, factus — виконаний).Артефактами — феноменами культури — є виготовлені людиною речі, народжені неюдумки, винайдені та використані нею засоби та способи дії. Культура включає всебе не тільки те, що знаходиться поза людиною, але й зміни, які вона виконує всамій собі, в своїм тілі, в своїй душі, у власній фізичній та духовнійзовнішності. Отже, культура є світ людської діяльності або світ артефактів — цеїї найперша, але недостатня для розуміння її сутності характеристика. Культураявляє собою світ смислів. Людина — творіння природи і всі її закони зберігаютьсвою силу у її діяльності так само, як і у будь-яких природних явищах іпроцесах. Ніхто не може відмінити їх або порушити. Все, що створює людина,виникає у відповідності з об'єктивними законами розвитку природи. У чому ж тодірізниця між предметами культури і творіннями природи?
Явища природи розглядаються у їх власному, незалежному від людини бутті, імають якусь об'єктивну, властиву їм характеристику і окрім неї ніякої іншоївизначеності вони не мають. Артефакти — предмети культури, на відміну від явищприроди мають подвійну визначеність. З одного боку, у них, як і у природнихявищ, також є об'єктивна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність,яка існує сама по собі, окремо від людини. Але з іншого боку, артефакти маютьще її іншу суб'єктивну визначеність. У них втілено те, що називають «смислом»,«звичаєм».
2. Морально-естетичнакультура спілкування
Моральна культура особи включає: культуру моральноїсвідомості, культуру моральних почуттів і культуру моральної поведінки. Ціскладові характеризують рівень засвоєння і реалізації моральності кожноїконкретної соціальної особи.
Спілкування є мірилом (дзеркалом) моральної культурилюдини. Моральна культура спілкування, зокрема, включає: знання культурнихмоделей поведінки (загальних зразків, етикетних правил, стратегій) і уміння їхадекватно використовувати в кожній конкретній ситуації спілкування.
Будь-який людський контакт виникає за умов певного культурногосередовища, учасники спілкування займають ті чи інші соціальні позиції. Моделіповедінки, які визначаються загальнокультурними установками і соціальною роллю,утворюють соціокультурну матрицю спілкування. Ця матриця і дає нам готові формиповедінки. Коли учасники спілкування вступають у формалізований контакт узвичайній, часто повторюваній ситуації, їм не доводиться винаходити способиповедінки; вони мають можливість використовувати готові правила етикету істратегії спілкування, адаптуючи їх для даного випадку (наприклад,використовуючи готові форми привітань, запропонованих культурною традицією,найбільш доречні у даний момент, конкретизуючи звертання називанням імені того,до кого звертаються).
Якщо ж ситуація і правила поведінки учасників не визначеніодночасно традицією і правилами соціальної гри, пристосування доводитьсявиробляти самостійно. Ці пристосування неминуче будуть включати в себе іетикетні моделі, і відпрацьовані стратегії, але як поодинокі моменти цьогонового, не стандартизованого пристосування. Можна сказати, що, пристосовуючись,людина виробляє стратегію, придатну для даної конкретної ситуації спілкування.Моральна культура спілкування особи в тому й виявляється, що на основі знаньзагальних культурних моделей поведінки особистість може виробляти нові зразкиповедінки, застосовувані до нестандартної конкретної ситуації, адаптуючи вжевідоме й усталене (тривале) до нового, нетипового.
Вироблення і втілення стратегій спілкування передбачаєврахування психологічних закономірностей спілкування і цілий ряд умінь. Тут милише перерахуємо найважливіші з них: уміння координувати свою поведінку зповедінкою партнера на рівні психофізичної взаємодії (враховується сила голосу,швидкість реакцій тощо), інтелектуальних операцій (врахування кмітливостіспівбесідника, його тезаурус тощо), уміння давати зворотній зв'язок, невикликаючи захисних реакцій, забезпечувати психологічну підтримку, здійснюватисамопрезентацію. Всі ці вміння входять до структури комунікативних здібностей.
Отже, моральна культура спілкування особи являє собою, зодного боку, знання і володіння культурними інструментами спілкування іморальними нормами поведінки, які вироблені в ході суспільно-історичної практикиі прийняті в тій соціокультурній групі, до якої належить людина. З другогобоку, це розвинені комунікативні здібності людини, вміння створювати гармонійнеспілкування.
Знання і виконання оптимальних моделей поведінки вконкретних, заздалегідь відомих, ситуаціях стосунків людей, тобто виконанняетикету, є невід'ємною частиною культури морального спілкування, в ціломуморальної культури сучасної особистості. Етикет, з одного боку, полегшуєспілкування і взаєморозуміння між людьми, з іншого — зберігає гідність кожноїособистості, сприяє гуманізації людських стосунків.
Важливість і необхідність етикету для кожної сучасноїлюдини стала результатом розвитку і вдосконалення людських стосунків протягомбагатьох століть, а також усвідомлення людством значущості кожної окремоїособистості й необхідності для неї співіснувати із собі подібними.
Історія етикету налічує багато століть. Витоки йогоспостерігаються в ритуалах родоплемінного ладу, де він був пов'язаний іззвичаями і традиціями, з певними соціальними діями, які вимагали суворогодотримання форми.
Уже в античні часи філософськи осмислюються правилаетикету. Наприклад, Плутарх (межа І—II ст. ст.) у «Римських питаннях» поряд зкоментарями звичаїв, що історично склалися, пояснює смисл етикетно-ритуальнихформ поведінки, які були обов'язковими для усіх членів суспільства. Дотриманняправил пристойності є умовою доброзичливих стосунків між людьми і, разом з тим,умовою особистої душі. Багато простих істин, які зустрічаються у висловлюванняхгрецьких і римських мудреців про правила поведінки, не втратили свого
3. Модернізм як духовнийметод (література, мистецтво, архітектура)
Модернізм — це не просто будь-яке «новемистецтво», як може видатися з назви, а поняття конкретно-історичне, щопозначає мистецтво, яке виникло на початку XX ст.
Однак слід зазначити, що поняття «модерн»,«модернізм» вживаються в історії культурологічної думки з V ст., копу, християнська культура, що тодіформувалась, протистояла язичницькій культурі античності. З того часу будь-яканова епоха, усвідомлюючи свою самобутність у «вічному» співвідношенніз античністю як ідеалом (Відродження, Просвітництво) або середньовіччям(культура бароко), виокремлювала свій модернізм. Епоха романтизму дещо змінилазміст цього поняття: модерним, ультрасучасним вважається те, що висловлює духчасу і протистоїть традиції, історії, минулому в цілому, без вказівки наконкретно-історичну епоху. До того ж, треба розрізняти модне, яке в майбутньомустає старомодним, і модерністське, яке зберігає прихований зв'язок,співвідношення з класичним, традиційним, непідвладним часові.
Незважаючи на те, що модерністське мистецтво початку XX ст.відкрито і різко проголосило про розрив з класичними традиціями, насправді вонобезпосередньо звернулось до примітивного, архаїчного мистецтва. Становленнясамосвідомості авангарду пов'язане певною мірою з поверненням до першоджерелсвіту, слова, оновленням доісторичного, дотрадиційного. У малярстві — довиявлення глибини, інтенсивності, енергетики кольору і до візуально-просторовихсимволів: кола, квадрата, хреста («Чорний квадрат» К. Малевича). Улітературі, насамперед поезії, — до першоджерел слова в мовній та автентичнійкультурі (звідси «заум» В. Хлебнікова чи звуконаслідувальність М.Семенка). Авангард — це передусім тривала високо-відповідальна праця звиявлення вихідних передумов сучасності, розкриття таємного змісту життя,переосмислення минулого. Авангард прагне створити не просто тривале, а завждиіснуюче.
Зараз у культурології існують два поняття —«модерн» і «модернізм». Модерном вважається культура,мистецтво кінця XIX — початку XX ст. (рубіж століть), а модернізмом — культурапершої половини XX ст. (з початку століття до 70-х років). Культура другоїполовини XX ст. (із 70-х років до сьогодення) — це культура постмодернізму. Дотого ж, модернізм — це не якийсь єдиний напрям, а безліч несхожих одна на однурізнорідних художніх течій авангарду.
Модернізм протиставив себе класичному мистецтву передусімтим, що відмовився від відтворення чуттєво-конкретної дійсності, предметностісвіту. Модерністські течії цілком поривають з правдоподібністю, з формами реальногожиття, з реальністю образів. У них переважного значення набувають різногоґатунку умовні форми, у яких несхожість із життям стає самодостатньою.
Таким чином, принцип деформації приходить на зміну вірностінатурі, принцип самовираження і створення у мистецтві нової реальності — назміну предметному відображенню. Однак це аж ніяк не означає, що підриваєтьсясам принцип відображення дійсності. Просто для вираження хаосу, дисгармоніїсвіту, краху ідеалів, трагічності буття потрібні були нові засоби відображення— і вони з'явились.
Усім авангардним творам властива така риса, як сполучення«поза-художнього» матеріалу, який не має з погляду традиціїестетичної цінності («Чорний квадрат» К. Малевича, «Сушарка дляпляшок» М. Дюшана, хмарочос, знятий на кіноплівку Енді Уорхолом тощо), іавторської установки, яка всупереч усьому проголошує: «Дивіться, осьмистецтво!» Причому ця авторська установка винесена за межі художньоготексту і виражена за допомогою підпису, факту публікації, введенням у виставковийконтекст. Зустрічаючись у побуті із сушаркою для посуду або хмарочосом, ми неставимося до них як до творів мистецтва. В авангарді ж вони наділяютьсясамоцінною естетичною функцією.
У межах авангарду мистецтво набуває статусу відкритоїсистеми. Тільки в ситуації сприйняття, занурюючись у глибини свідомостіглядача, авангардний твір набуває відносної завершеності.
Сутність авангарду неможливо висловити засобами староїестетики А. Баумгартена (1735 р.) з її категоріями «прекрасного,піднесеного, героїчного». Мистецтво авангарду прагне розкрити сутністьсвіту, самопізнання людини, претендує на діяння, що закладає підвалини цілихісторичних світів, пропонуючи для цього новий змістовий апарат. Завдякизусиллям П. Пікассо, В. Кандинського, К. Малевича, теоретика-конструктивіста В.Татліна мистецтво змінило свою мову та створюваний у новому мистецтві сенсхудожнього творення. Авангард усупереч художньо-образній живописностікласичного мистецтва започаткував знакове мистецтво, де знак виражає значення ізміст відображуваного. Інша образна система авангардизму передбачає цілу низкуне лише художніх, а й позахудожніх критеріїв: соціальних, історичних,психологічних, природничо-наукових тощо. Для авангардизму не має значеннякритерій прекрасного. Краса в цьому мистецтві може бути наявною, а може бутивідсутньою взагалі. До того ж, від цього нічого не додається, не змінюється нагірше.
Мистецтво авангардизму в жодному разі не зводиться довласне художніх видів творчості: живопису, скульптури, графіки тощо. Творамиавангардизму можуть бути картина, статуя, але ними можуть бути й зовсім іншіявища — артефакт, перформанс, хепенінг, інсталяція тощо. І те, й інше має вавангардному мистецтві однакове значення.
Авангардизм XX ст. виник і ствердився як символвільнодумства, створив власну систему образного мислення, переживання ітворчості, яка часто не має художніх і естетичних цілей.
Формою образної презентації, властивої авангардизмові, єметафора будь-яких інших, художніх і позахудожніх, різновидів людськоїдіяльності. У другій половині XX ст. авангардне мистецтво перетворилося наметасистему, що інтегрує такі види діяльності, як естетика, історія, філософіямистецтва, але, інтегруючи, вона не відтворює їх у чистому вигляді. Наприклад,авангардне мистецтво з безперечною зацікавленістю звертається до проблемсвітогляду, сходячи до узагальнено-абстрагованих мотивів. Але воно як таке нестворює світогляду, а «зображує», моделює його. Це мистецтво діє неяк мислення та пізнання у їхньому прямому значенні, а створює чуттєвий образмислення та пізнання. Саме так у творах авангардного мистецтва з'являютьсявсесвітні, космогонічні та автентичні мотиви. їхня хронологія —- від ранньогоабстракціонізму до сучасного постмодернізму, які живуть переважно філософськоюпроблематикою. Однак це мистецтво народжує не чисту ідею, а художній витвірякий має бути зрозумілим як вже складена форма, як неповторна структура.Наприклад, образи творчості А. Кіфера зберігають міфи, культурну пам'ять,історію його батьківщини. У творі «Духовні герої Німеччини» дерев'янабудівля, схожа на амбар, стала пристановищем духів відомих людей Німеччини.Серед них — живописець-романтик Каспар Давид Фрідріх, композитор Ріхард Вагнер,сучасний художник Йозеф Бойс. їхні прізвища, що написані на підлозі будівлі,відпливають у перспективу, викликаючи в пам'яті картини національного минулого.
Міфологічні факели слави палають, ушановуючи померлих, іпідкреслюють грубу фактуру дерев'яних балок та стін. Фактурна поверхня доробокА. Кіфера виявляє багатошаровість свідомості, ті незгладні рубці, що залишаєісторія в душі кожної людини.
В авангардизмі можуть бути виражені політичні мотиви, однакце не політична діяльність, а «зображення», метафора цієї діяльності.Всі створені ним образні моделі, заклики, протести тощо здійснюються та діють усвіті мистецтва. Так, наприклад, сучасна художниця Соня Бойс (нар. 1912 р.) усвоїх колажах, творах, зроблених часто на основі фотографії, піднімає проблеминегритянського населення від Південної Африки до Великобританії. її твір«Поцілунок», на якому зображені красива чорна дівчина та привабливийбілий юнак, є глибоко символічним образом сучасності. Вона запитує: чому чорнадівчина сприймається як окрема особистість, у той час як білий чоловікавтоматично є втіленням людини взагалі? «Бути чорною жінкою означаєпостійно боротися за право бути почутою й оціненою як людина», — зауважилаякось С. Бойс. Своїм мистецтвом художниця виступає проти сприймання білих ічорних людей як представників світів, що співіснують лише як сусіди.
Рене Грін також використовує мистецтво як засіб політичноговисловлення. У його асамбляжі «Пік» на дерев'яному щиті виставленіфотографії гірських піків. Бінокль, телескоп, драбина, мотузки та прапорець єелементами розповіді про підйом на вершину. На другому боці щита вивішені замкненів рамки та іронічно прикрашені кольоровими розетками, як призи, висловлюванняреальних і вигаданих підкорювачів вершин. Із текстів випливає, що природасприймається ними як жінка, котру чоловік, щоб оволодіти нею, повинен покорити.Ці висловлювання свідчать також, що багато так званих невідомих земель давнознайомі тубільцям. Географічні відкриття та освоєння нових земель стали дляхудожника засобом дослідження природи імперіалізму та експлуатації. Грінпоказує, наскільки наші уявлення стосовно географії та історії обумовленізахідними передсудами. Прикладом цього може бути застосування слів«розвинений» та «третій світ», які декларують вищістьзахідної культури.
Авангардне мистецтво народжує не політичний мітинг,демонстрацію чи бунт, а створює і розігрує перформанс на ці теми. Соц-арт,зокрема, художньо перетлумачує весь світ політичної міфології, його штампи тасхеми.
До 70-х років авангардне мистецтво претендувало нановітність, а у свій постмодерністський період, відроджуючи історичні стилі, інакомовнота іронічно трактує мотиви класичного мистецтва як метафору художності.
Авангардизм сформував також деякий парафраз, метафорупредметно-доцільної діяльності. На художніх виставках 60—70-х років булопредставлено твори, що штучно відтворювали реальні технічні вироби та імітувалиреальні ремесла (вироби слюсарів, теслярів, годинникарів тощо). В образномувигляді створювався світ практичної праці.
Але цього недостатньо. Авангардне мистецтво створило зовсімновий власний образний світ. Воно звернулося до явищ, яких не вміло бачити,розуміти і віддзеркалювати «вишукане мистецтво». Відкинувшиміфологічні ілюзії, упорядковану вченість, естетизовану художність, воно надаєнам конкретні предмети реальності. Наприклад, у виставлених об'єктах М. Дюшана,у предметно-просторовій композиції і. Кабакова «Мотузки», на якихпідвішені різні речі та нотатки, у літературних творах Саші Соколова дієзагальна образна система. Тут відбувається дивовижна зустріч з реальністю; вонає названою, предметно позначеною, її явища перелічені і разом з цим реальністьє незрозумілою та неосяжною. Предметні явища, натуральні зображення,протокольні описи поглинає чудова ритміка повторів, яка задає тон образнійсистемі та формується під знаком безкінечної реальності чи реальної нескінченності.
Ця образна система кардинально відрізняється від класичної,змінює наші уявлення щодо меж та природи мистецтва. Виникли також нові жанримистецтва: артефакт, інсталяція, перформанс, «об'єкт», хепенінг тощо,які змінили поняття про мистецтво. Тому такі абсолютні властивості мистецтва,як художнє (естетичне) начало, тепер доповнюються іншими. Якими будуть новіформи матеріальної та духовної творчості, чуттєвого та ідейного створення іперетворення світу, що нам надасть мистецтво ХХІ ст., — покаже майбутнє.
Термін «авангард» було перенесено зі сфериполітики до галузі художньої критики у 1885 році Теодором Дюре у Парижі.Відтоді значення його має присмак боротьби за все нове у мистецтві.
Авангард — це завжди життєнастрій, активна експансіяназовні, перевлаштування життя, тому він дуже оптимістичний, життєствердний.Тільки оптиміст може претендувати на можливість описати не описуване, вийти замежі раціонального. Авангард ірраціональний і водночас докоріннораціоналістичний. До того ж, ці два моменти не піддаються у ньому розмежуванню.Митець авангарду прагне до влади над магією підсвідомого шляхом систематичноговивчення безсвідомо уживаних мистецтвом прийомів впливу, але в той самий часвін сам творить у владі підсвідомого, ірраціонального.
Авангард початку XX ст. був утопічним, ідейним, намагавсяпозитивно зобразити якісь вищі еманації Духу (А. Білий, В. Хлебніков — упоезії, В. Кандинський, К. Малевич — у живописі), першоджерела і перебудуватина їхній основі світ у космічному масштабі.
Авангард кінця XX ст. відкрито антиутопічний і в мистецтвірозкривав безідейні, суто комерційні речі (поп-арт), безпредметні, сутоідеологічні знаки (соц-арт), і нарешті, ніби водночас звільняв речі і знаки відвзаємної відповідальності і через перебільшення прагнув виявити порожністьзнаку, бідну у своїй предметності річ (концептуалізм).
Основи модернізму в літературі було закладено трьомаавторами початку XX ст.: М. Прустом («У пошуках втраченого часу»),Дж. Джойсом («Улісс») та Р. Музілем («Людина безвластивостей»). Вони збагатили техніку романів низкою абсолютно новихприйомів: «потоком свідомості», різноманітністю форм суб'єктивноїмови, інтелектуалізацією її, багатомовністю, багатожанровістю, введеннямпародійно-стилізаторських відтінків, упровадження у реалістичні, буденнікартини детально розробленої міфологічної символіки тощо.
4. Мова як символічний кодкультури. Культурні сценарії спілкування
Соціальна взаємодія реалізується через різні формисоціальної комунікації — мовної комунікації у світі повсякденності. Мова являєсобою знакову систему, що є засобом спілкування і мислення. Мова є засобомпізнання світу, збереження і передачі інформації. Тому знання мов і їхнєпрактичне використання говорить про культуру особистості. Розвиненістьнаціональної мови, тобто її багатомірність, словниковий склад, внутрішнярозчленованість на одиниці різних рівнів свідчать про рівень національноїкультури. Функціонально вона забезпечує вираження певних почуттів, настроїв,емоцій. Ми розглядаємо мову, насамперед, як ту частину культурного менталітету,що складає сферу духу, цінностей і значень. Особистістю стають у процесі праціі спілкування. Особистість у слов'янській православній літературі розумієтьсяяк єдність тіла, духу і душі, як феномен визначення культури і релігії: «індуїст— людина, прагнуча до належного, до радості; конфуціанець — людина дії і боргу;християнин — людина допитлива і риторична; мусульманин — людина любовна ідіяльна; іудей — прагне знання і мудрості; буддист — самозаглиблений інекорисливий». При цьому зовсім зрозуміло, що «кожна мовна особистість успілкуванні наділена комунікативними, соціальними і психологічними ролями,сукупність яких створює варіанти мовної поведінки, що втілюються в нескінченнійрозмаїтості висловлень і текстів». Міжкультурне спілкування є моделлю всякогоспілкування, умовами якого є наявність деякої єдності, а також наявністьрозбіжностей — якби не було розбіжностей між людьми, не виникла б потреба вспілкуванні чи обміні інформацією, почуттями, думками, що супроводжуютьсяоцінкою співрозмовника і самооцінкою.
У науці вже більш двохсот років дискутується питання проспіввідношення мови й етносу. І. Гердер і В. Гумбольдт надавали мові провідногозначення у формуванні національної специфіки, В. Боас порушував питання про«глибоке вивчення психології народів світу» засобами лінгвістичного аналізу, Е.Сепір вважав модель соціального поводження залежною від специфіки відображенняі позначення в знаках мови. Але існували і протилежні точки зору: для Б. Бауерамова була «посередником» між нацією і культурою, Карлаццо-Амарі вважав націюрезультатом містичної долі, узагалі заперечував будь-яку роль мови у формуваннінації. Функція національної мови полягає в тому, що в мові представлена націячи народність як цілісність, а в ній — етапи історичного розвитку з культурнимитрадиціями, нормами, системою цінностей, рівнем духовного надбання. Слідзазначити, що в більшості випадків національна мова і національностізбігаються. Але існують і протиріччя: за етнічним походженням — людна однієїнаціональності, а по мові й культурі, якою користується — інша. У масштабахсуспільств, що формуються з представників різних етносів, постають проблемиасиміляції ряду мов або функціонування двомовності, тримовності як нормдемократичного державного правління. Часом питання рівноправності найбільшрозповсюджених мов набувають політичного характеру. Практичними соціологічнимизадачами стають не тільки чисто мовні проблеми, але й освіта, потреби,інтереси, ціннісні орієнтації в їхньому взаємозв'язку з мовною компетентністю,тобто етнокультурний вигляд нації у всій його повноті.
На межі XX і XXI ст. загострилися проблеми мовноїкомунікації, вивчення засобів комунікативного впливу, вони стали найбільшактуальними. Змінився «мовний смак епохи»: на зміну «тоталітарній мові» прийшла«вільна» мова засобів масової інформації, спілкування на різних рівнях; зрослароль мовної особистості. Серед сучасних засобів масової комунікації, що творятьзагальний простір міжкультурного спілкування, формуючи в людей загальні реакціїі поширюючи доступну для всіх інформацію, у плані нашого розгляду ми виділяємораціональну і логічно аргументовану мову. Основними факторами, які визначаютьефективність комунікації, виступають:
адекватність сприйняття переданої інформації; здатністьвикликати позитивні почуття співпереживання і схвалення;
— установлення тривалих контактів на базі досягнутоговзаєморозуміння;
— взаємне збагачення учасників комунікації, збагачення двохкультур, що вступають у діалог.
Важливо враховувати, що ефективність комунікації, у першучергу, пов'язана з успіхом мовної взаємодії, що завжди відбувається в деякомусоціальному і культурному контексті, який багато в чому визначає форму і змістповідомлення. Ці форма і зміст зумовлені тією культурою, у якій відбуваєтьсяданий процес комунікації. Якщо спілкування здійснюється в Японії, то йогосупроводжує відповідне культурне середовище, що визначає його рамки іможливості.
Ми звертаємо на те, що мова — це ментальний феномен, щовиступає безумовним стрижнем комунікації. Умові закодовані знання людини, їїуявлення про світ у цілому, її індивідуальний життєвий досвід, цілісна картинасвіту всього соціуму. У процесі комунікації той, хто говорить спрямовує того,хто слухає, до деякої інформації, що зберігається в його голові, що тамструктурована й організована в глобальну картину світу.
Не викликає сумніву, що саме в національній мові (особливо вїї прислів'ях і анекдотах) відбиваються культурні, моральні та естетичніцінності соціуму. Без володіння інформацією про ці цінності та базові уявлення,що утворюють концептуальну картину світу співрозмовника, неможливе розуміннятексту як комплексу вербальної і невербальної інформації, незважаючи на знаннясемантики мовних одиниць, складових тексту. Наприклад, у різних типах культурипревалюють різні тиші асоціативних зв'язків. Так, у вербальному поводженнібурятів різні порівняння (голова кучерявенька… як у барана, чорна… як ніч,розумна… як у собаки, кругла… як земля) будуються на використанні реалійприродного характеру (вони флористичні, фауністичні, зодіакальні). Таким чином,мова виступає як функціональна система елементів, пов'язаних визначенимивідносинами, а головна його функція — комунікативна. Зрозуміло, що вміжнаціональній комунікації діють загальні закони спілкування. Перш ніж приступатидо спілкування, ми дивимося на потенційного співрозмовника, намагаємосявизначити, про що ми зможемо з ним говорити, а також наскільки щирою може бутинаша розмова. Усі ці питання виникають і в процесі міжкультурної комунікації. Успіхмовної взаємодії між представниками різних культур багато в чому визначений нелогічною аргументацією, а ступенем взаємної симпатії та довіри. У результатівже першого знайомства складається психологічна установка, у рамках якоївідбувається все подальше спілкування. Різні люди становлять різний інтерес якпартнери по спілкуванню. У різних культурах існують різні критерії виборупартнерів по спілкуванню. Адже не можна не погодитися, що такі характеристикияк стать, вік, заняття, освіта, статус, влада, талант і краса можутьприваблювати чи відштовхувати. Причому культура впливає і на вибір темиспілкування, на ступінь його відвертості. Те, що одні культури вважаютьправильним (розмову про релігію, політику, расові відносини, секс), інші —аморальним. Кожна людина має своє коло проблем і своє коло людей, з якими вонаможе їх обговорювати. Фінансові питання, наприклад, вона воліє обговорювати збатьками, сексуальні проблеми — тільки з друзями.
Таким чином, можна говорити про систему переваг за трьомапараметрами: вибір партнера, вибір теми, а також ступінь відвертостіспілкування. Найважливішим фактором вербального спілкування є довіра.Комунікативний ефект від впливу слів людини, яка викликає довіру, принципововідрізняється від ефекту тих же самих слів, але вимовлених іншою людиною.Довіра пов'язана з дотриманням правил комунікації, прийнятих в даній культурі. Приспілкуванні між представниками різних культур цих правил не завждидотримуються, особливо якщо вони різні. Наприклад, у різних культурах прийнятододержуватися різних дистанцій між співрозмовниками. Мінімальна дистанція уарабів і латиноамериканців, максимальна — у північно-американців. Тому длялатиноамериканця спілкування на дистанції, до якої звиклі ї їхні північнісусіди, здається надто холодним і надто офіційним, а для північно-американцязона спілкування латиноамериканців здаватиметься надто нав'язливою, агресивноюі небезпечною. Офіційна зона спілкування в українців та росіян визначаєтьсязвичайно довжиною двох рук, простягнених для рукостискання, а зона дружня —довжиною двох зігнутих у лікті рук. Розрізняються два рівні вербальногоспілкування — інтимний і офіційний. Деякі люди дозволяють іншим довідатися просебе дуже багато чого — вони діляться своїм почуттями і думками, тоді як іншіховають свій внутрішній світ. Вони можуть розмовляти цілком відверто лише наокремі теми, найбільш безпечні для себе, але будуть більш обережними, колирозмова переходить у небезпечну Для них зону. Різні люди не однаково чесні зусіма своїми знайомими, оскільки ступінь нашої зручності залежить від того, зким ми спілкуємося — з батьками чи незнайомими людьми. Культури, як і люди,відрізняються по ступеню відвертості у спілкуванні, що залежить від темирозмови: єретичні міркування про релігію були заборонені в середині століття таксамо суворо, як сьогодні в Південній Африці засуджуються розмови про расовіпроблеми. Для вивчення рівня відвертості використовують таку схему, у якійпозначені різні партнери по спілкуванню: Мати, Батько, Друг тієї ж статті, сексуальні- друг протилежної статі, неперевірений знайомий, незнайомий. Мовний етикет —це сукупність правил, принципів і конкретних форм спілкування, синонім культуриспілкування, а стосовно до сфери соціальної роботи — це сукупність нормкультурного ділового спілкування. Зрозуміло, що ділове спілкування повинневідповідати ряду вимог. Серед них орієнтація на конструктивний результат,прагнення розв'язати конфлікт, спірне положення, прагнення досягтидомовленості, угоди. Альтернативою конструктивного стилю, на наш погляд,виступає деструктивний стиль, що зводить спілкування до конфронтації,конфлікту, міжособистісного протистояння. У діловому спілкуванні ставлення дообговорюваної проблеми не залежить від ставлення до партнера по обговоренню. Цеприпускає виявлення проблеми в «чистому вигляді», оцінку спірного питання, щовиходить з об'єктивних критеріїв, незалежну експертизу ситуації, формулюваннявисновку, виходячи з принципової рівності, толерантності, допустимості праваіншої сторони на власну думку. Мовний етикет у діловому спілкуванні передбачаєлояльне, шанобливе ставлення до співрозмовника, використання загальнокультурнихнорм спілкування, судження, форми вираження. Важливим елементом мовного етикетувиступає вітання. З нього починається будь-який вид мовного спілкування, незалежновід того, були до цього представлені один одному співрозмовники у минулому чині. Золотим правилом для представників будь-якої нації є те, що вітає,здоровається першим той, хто першим помітив партнера. Вихованість і моральнийетикет не вбачають у черговості вітання приниження своєї чи чужої гідності.Однак при зустрічі знайомого, старшого за віком чи положенням, передбачається,що молодший вітає старшого першим. Вербальні форми типу «здорові будьте»,«вітаю вас» можуть бути доповнені невеликим уклоном. Рукостискання у вітанні,не будучи обов'язковим, звичайно символізує визначені відносини між людьми. Прицьому молодший за віком чи положенням не повинен робити спроби першимпростягнути руку. В арабській культурі це представляється крайньою невихованістю.При вході в приміщення, привітавшись за руку з одним, потрібно зробити це і зіншими (у товаристві не можна виділяти людей). Якщо в приміщенні знаходятьсянезнайомі, потрібно акт вітання супроводити коротким знайомством. Прирукостисканні необхідно дивитися в очі тому, кому простягається рука.Непристойно подавати ліву руку, якщо права зайнята, треба звільнити її.Відвідувач, входячи в приміщення, першим вітає присутніх. Це стосується всіх,незалежно від віку чи посадового положення. Присутні в приміщенні, у якеувійшов відвідувач, відповідають не хором, як у класі, а по черзі, починаючи зтого, хто ближче чи кому це зручно. Але якщо, припустимо, у нашій культурілюди, зайняті терміновою роботою, віддаючи належне загальному вітаннювідвідувача, можуть обмежитися просто кивком голови, що сигналізує про те, щовідвідувача помічено і його вітання прийняте, то для носіїв арабської культуритаке мінімальне вітання неприпустиме. Відсутність же прояву уваги дляпредставників будь-якої культури до вітання відвідувача — акт зневаги,приниження його гідності, невиконання вимог мовного етикету і в кінцевомупідсумку поганий стиль ділового спілкування. Важливим елементом мовногоетикету, пов'язаним з початком спілкування, виступає звертання, що виражаєтьсяв адресації до співрозмовника по імені, по батькові, прізвищу, посадовій чипрофесійній ознаці. З нашого погляду, звертання має кілька цілей. По-перше, цезвичайне вираження ввічливості і виказування поваги до співрозмовника.По-друге, вказівка на те, що конкретна інформація буде адресована тому, комуадресоване дане звертання. По-третє, звертання знімає знеособлювання, тобтонадання уваги даній людині показує зацікавленість до особистості як до суб'єктаділового чи іншого спілкування. По-четверте, звертання викликає позитивніемоції у співрозмовника і відповідно задоволення від них. По-п'яте, звертанняформує атракцію (почуття взаємної симпатії, прихильності, залучення). Такефункціональне різноманіття звертання дає підстави трактувати його не просто якелемент мовного етикету, а і як виконання обов'язку ввічливості тапсихологічний прийом керування спілкуванням. У зв'язку з цим звертання митрактуємо як «власне ім'я», що містить у собі і звучання власного імені (Д.Карнегі стверджує, що звучання власного імені — найприємніша мелодія длялюдського вуха), і увагу до особистості, і визнання особистості, і почуттязадоволення, і позитивні емоції, і атракцію як взаємну симпатію таприхильність. Своєрідним актом взаємного самовизначення в спілкуванні міжлюдьми, раніше не представленими один одному, виступає знайомство. Як елементділового і побутового спілкування та частина мовного етикету, знайомствопереслідує кілька основних цілей. У першу чергу це інформація, що даєтьсяспіврозмовнику (і одержувана відповідно від нього) про ім'я, по батькові тапрізвище. Різні контексти спілкування накладають свої обмеження на взаємнезнайомство. Службово-адміністративний контекст передбачає повневідрекомендування, а побутовий комунікативний контакт може обмежуватися тимиелементами інформації, що вимагаються в цьому контексті. Фактично знайомствовиражає прагнення поінформувати співрозмовника з наступних питань: хто, з якоюметою, яке місце і які стосунки має з партнером, який рекомендується. Уситуації знайомства ми виділяємо явні і неявні контексти взаємодії. Явні, нанашу думку, припускають відповіді на питання, поставлені в явному вигляді йобговорені раніше. У неявних контекстах знайомство — не просто взаємний обмінобговореною вище інформацією, але і процес формування уявлень про вигляд,характер, імідж людини. Тому в процесі знайомства відіграють роль усікомпоненти спілкування: одяг, вимога стилю, смаку, відповідність обстановці таситуації, досвід поводження, дотримання розмовного етикету, досвід почуттів,коректність. Особливі функції мовного етикету виконує запрошення. Це пропозиціящодо зустрічі, установлення відносин, що виходять за рамки службовоїсубординації, чи ж, навпаки, щодо визначення цих рамок, із кроком назустріч длявирішення конфлікту чи досягнення угоди. Запрошення повинне формулюватисявідкрито, без «еківоків», але одночасно не прямолінійно. Прямолінійнезапрошення не залишає вибору співрозмовнику, а запрошення, зроблені увитіюватій, вигадливій формі, просто можуть бути не зрозумілими. Особливефункціональне навантаження несе комплімент. Це елемент мовного етикету, у якомуміститься деяке перебільшення позитивних якостей людини. По своїй сутностікомплімент містить у собі психологічний механізм уселяння, створення атракції,тобто взаємної привабливості. Механізм компліменту містить у собі проголошенняприємних слів, що перебільшують якості співрозмовника, викликаючи в ньогопочуття задоволення, позитивних емоцій, створення позитивного ставлення до себечи до обговорюваного питання. Найефективнішим буде комплімент, зроблений на тліанти компліменту собі самому. Такий контрастний метод спонукує співрозмовникадо компліменту у відповідь, до прагнення сказати люб'язність, а обмінлюб'язностями — гарний початок будь-якої розмови. При усій своїй банальностікомплімент містить у собі ряд змістів і визначену технологію, яку не можнапорушувати без небезпеки перетворити комплімент у звичайну «шпильку» чиглузування. По-перше, комплімент повинен містити тільки один зміст, уникатиякої-небудь багатозначності. По-друге, не повинен перебільшувати можливіпротилежні властивості. По-третє, комплімент повинен однозначно спиратисятільки на власну думку. По-четверте, у компліменті не повинно міститися ніграна менторства, дидактики. І, нарешті, по-п'яте, комплімент не повиненмістити в собі тієї «ложки дьогтю», що може зіпсувати «бочку меду». Стилькомпліменту може бути різним. Він залежить від об'єкта (підлеглий, начальник,відвідувач, жінка), від характеру (комплімент про особисті чи ділові якості),від ситуації і техніки, що передують контексту розмови й у цілому від всієїісторичної перемінної даного питання чи специфіки особистих взаємин з об'єктомкомпліменту.
Елементом етикету мовного спілкування, що містить у собіпохвалу, комплімент, вираження заслуг і якостей співрозмовника, як правило, єпоздоровлення. Це своєрідне підкреслення позитивних сторін, успіху, згадуванняпро знаменну дату в його житті чи виробничій і творчій біографії. Допоздоровлення пред'являються ті ж вимоги, що й до компліменту. Але на відмінувід компліменту поздоровлення завжди прив'язане до визначеної події, дати,явища. Тому воно повинно бути, насамперед, своєчасним, доречним. У побутовому іділовому спілкуванні представників різних культур поздоровлення є індикаторомтого, що особистість, яку поздоровляють, становить інтерес і значення для того,хто робить поздоровлення. Відсутність такого індикатора говорить або пронеуважність, черствість, або про те, що у відносинах між ними з'явилися такісюжети, що ускладнюють використання даного елемента мовного спілкування.Формальне чи службове поздоровлення просто підтверджує наявність сформованихвідносин. Вираження формального поздоровлення особі, відносини з якою перейшлина рівень неформальних (дружніх, приятельських), може бути сприйняте як«похолодання» у відносинах. З іншого боку, впровадження в службові відносини немотивованихнеформальних виражень симпатії, вдячності чи прихильності може бути неправильновитлумачено. Стосовно особи, що стоїть на більш високій сходинці службовоїієрархії, це може бути сприйняте як звичайне підлабузництво чи догідництво, астосовно підлеглого — як виділення його з рядів колег. Коректна тональністьпоздоровлення — гарний стиль службової субординації.
Будь-який вид мовного спілкування завершується такимелементом мовного етикету як прощання. Вітання і прощання виступають як спаренівиди діалогової гри, причому в рамках міжсуб’єктного розуміння. Так само як і увипадку з вітанням, першим прощається той, хто іде, залишає приміщення чи комуце зручніше зробити. Форми прощання, як і форми вітання, можуть бутивербальними («До побачення», «Усього доброго (найкращого)» тощо) і невербальними,пов'язаними з доповненням сказаних слів легким уклоном, жестом руки та ін.Аналогічні вимоги пред'являються і до рукостискання: першим простягає рукустарший молодшому, прощальне рукостискання, у якому занадто енергійнодемонструється сила, долоня затримується в долоні, — типове порушення етикету.Інша крайність теж недоречна: не варто простягати мляву, безжиттєву долоню«човником»: усе це говорить про недостатню вихованість. Вихід відвідувача зіслужбового приміщення після рішення того чи іншого ділового питання взагалі неприпускає простягання через стіл на прощання руки співрозмовнику. Гарним стилемсоціального працівника, який провів бесіду зі старшим за віком чи з жінкою,вважається наступне: коли відвідувач підвівся для прощання і виходу,підвестися, старого відвідувача чи інваліда і жінку потрібно провести додверей, відкривши їх для полегшення дій співрозмовника. Міжкультурнеспілкування — це обмін інформацією, почуттями, думками представників різнихкультур, саме мова являє собою символічний код культури.
Ресурс міжсуб'єктного розуміння забезпечують елементи мовногоетикету: звертання, знайомство, запрошення, комплімент і поздоровлення, черезякі виявляється соціокультурна специфіка партнера в акті комунікації.
Висновок
Незважаючи на нелегку і складну долю українськогомистецтва, в сучасному культурному житті України можна відзначити обнадійливіпозитивні тенденції, які віддзеркалюють процес національного духовноговідродження українського народу. Можна виділити декілька чинників, щовпливатимуть на подальший розвиток української культури, а саме:
1) поглиблення національного самопізнання тасамоусвідомлення;
2) створення умов для існування, розвитку, співпраці тазмагання розмаїтих філософських, релігійних, літературних, образотворчих,музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовноїтворчості;
3) врахування світового культурного досвіду, усвідомленнявласної національної культури як ланки світового культурного процесу,співучасть у світовому культурному обміні за умов визнання пріоритетузагальнолюдських цінностей та усвідомлення землі як спільного дому усьоголюдства;
4) всебічне використання резервів національної культурноїтрадиції, можливостей національної ментальності, орієнтація на створенняоригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але йзагальнолюдське, світове значення, адже останнє і є критерієм зрілостікультури.
Зараз поки що важко передбачити конкретні форми, якихнабуде культура в умовах національно-державного відродження. Але провідноютенденцією, мабуть, буде розкріпачення творчості, збагачення мистецькогоарсеналу, посилення новаторських тенденцій і водночас звертання до джерел національноїтрадиції як до школи художнього мислення.
Однією з актуальних проблем на сьогодні є державнапідтримка національної культури. Продумана система державного протекціонізмустосовно української національної культури, яка б не порушувала інтереси іншихнаціональних осередків України і не суперечила загальнолюдським принципам,державна підтримка культур національних меншин — ось один з необхідних напрямівнаціонально-духовного відродження нашої держави. Особливої уваги потребуєукраїнізація різних форм масової культури, сучасної індустрії розваг, а такожтих новітніх видів та жанрів культури, які з різних причин не розвиваються вУкраїні або втратили національну визначеність (телевізійні жанри, оперета,різні форми відеокультури.
Таким чином, протягом ХХ ст. українська культурарозвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер.Проте вона засвідчила свою міцність. Творчі сили народу не вичерпалися, ісьогодні ми є свідками обнадійливих процесів. Сьогодні українська культура — цебезперервний рух національних культурних цінностей. Він відбувається міжрізними соціумами, суспільними верствами та поколіннями і супроводжуєтьсядуховним піднесенням або ж духовним зламом, що у своїй суперечності і свідчитьпро повнокровність життя нації.
Список використаної літератури
1.Мистецтво України. Енциклопедія. Том 1. Київ., 1995.
2.Історія української архітектури за ред… В. Тимофієнка К., «Техніка», 2003
3.Казимир Малевич: художник і теоретик. М., 1990
4.Кулива И. Философия и искусство модернизма. М.,1980
5.Національна культура в сучасній Україні. – К.,: Асоціація «Україна», 1996.
6.Энциклопедический словарь по культурологи. – М.: Центр, 1997. .
7.Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / За ред. М. Заковича. – К.:т-во «Знання», КОО, 2001.
8.Лекции по истории эстетики. Ки. З, ч. 2. Л., 1977.
9.Шеллинг Ф.-В.-И. Философия искусства / История эстетики. Памятники мировойэстетической мысли: В 5 т. М., 1967. Т. 3-