Зміст
Вступ
Культурні процеси в Україні у XX ст.
Культура народів Закавказзя
Своєрідність театрального мистецтва
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
НаприкінціХХ ст. почалося розмежування, уточнення та поглиблення розуміння світогляднихдисциплін, а також виокремлення напрямків, що поєднують ознаки філософських,мистецтвознавчих, літературознавчих, театрознавчих та інших знань; на їх базіпочала формуватися своєрідна галузь і напрямок наукових досліджень –культурологія. Вона узагальнює і зводить до спільного знаменника понятійнийапарат, об’єднує культурно-мистецькі дисципліни, надає можливість цілісноосягнути культурологічне сприйняття світу і діяльності людства.
Культуруяк окрему галузь вивчали ще з античних часів. Вона досліджує притаманну їйспецифіку в різних галузях наук, зокрема археології, археографії, психології,історії, соціології, мистецтвознавства та ін. але лише на початку ХХ ст. почалиробити спроби узагальнити ці дисципліни, наблизитися до синтетичного розуміннятерміна «культурологія» і ввести його в науковий обіг.
Вивченнясуспільства через культурологічні процеси особливо важливе сьогодні, аджесприйняття його лише через економічні та політичні процеси збіднює людство.Практицизм, технократія знеособлюють індивідуальність, негативно позначаютьсяна ній помітно знижуючи рівень культури народів. Культурологічна базауможливлює розуміння важливості та значущості таких феноменів суспільноїсвідомості, як мистецтво, література, філософія, а також найвищого уособленняприроди – людини. Аналіз духовних цінностей, їх проекція на процеси сьогоденнядопомагають визначити рівень розвитку, стан суспільства в конкретний історичнийперіод, оцінити його з морально-якісного боку. Сприйняття і розуміння культурияк суспільного явища допомагають кваліфіковано аналізувати, систематизувати,класифікувати та створювати оптимальні моделі процесів духовного,соціально-політичного й унормованого розмаїття форм людської діяльності.
1. Культурніпроцеси в Україні у XX ст.
Розвитокукраїнської культури XX ст. можна характеризувати як період їїнаціонально-державного відродження, започаткований демократичнимиперетвореннями з 1917 р. українською революцією. Дійсно, повалення царизму,боротьба за незалежну українську державу, соціально-економічні зрушення, щовідбулися в цей період, стимулювали піднесення духовного життя суспільства,його інтенсифікації, відкритості, дали могутній поштовх національно-культурномувідродженню України. Цьому сприяла ліквідація численних заборон, що тяжіли надУкраїною вподовж століть і заважали її органічним контактам із Заходом.
Попривсі негаразди, зв'язані із зміною політичних режимів, які встановлювалися вУкраїні, культурне життя продовжувало розвиватись. Широкого розмаху набулостворення нових громадських культурно-творчих організацій та об'єднань, щозгуртували навколо себе значні кадри української інтелігенції. В періодУкраїнської Народної Республіки були спроби створити власну систему освіти, якабазувалася на принципі націоналізації, відповідно до якого кожна нація, якажила в Україні, мала право навчати своїх дітей рідною мовою.
Відмітною ознакою того часу стало відкриттяукраїнських шкіл. Протягом 1917—1918 навчального року в Україні відкрилося 30українських гімназій, переважна більшість яких діяла по селах. Вивченняукраїнської мови, літератури та історії було обов'язковим у всіх середніхшколах і гімназіях.
Подальшого розвитку українська освіта, наука, культуранабули при гетьмані П. Скоропадському. У сфері культури активно тоді працювалитакі визначні особистості, як Микола Василенко, В. Науменко, В. Вернадський, І.Огієнко, П. Холодний, Б. Кістяківський, А. Кримський, Д. Граве, М.Туган-Барановський, Л. Курбас, С. Єфремов, П. Саксаганський.
Йшов процес українізації народної освіти, створенняукраїнської національної школи, який започаткувала Центральна Рада.
За часів владування П. Скоропадського була створенамережа національної вищої школи. При міністерстві народної освіти підкерівництвом академіка В. Вернадського виникла комісія у справі вищих шкіл танаукових інституцій.
Услід за відкриттям Київського іКам'янець-Подільського державних українських університетів на черзі стоялозаснування таких же університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. Готувалосявідкриття університету в Полтаві.
На час гетьманату припадає створення УкраїнськоїАкадемії наук. Видатний вклад у справу створення Академії вніс академік В. І.Вернадський (1863—1945).
Значним здобутком у царині культури стало відкриття усерпні 1918 р. Національної (академічної) бібліотеки України. У ній збиралисявсі пам'ятки духовного життя українського народу — як рукописні, так ідруковані (всього понад 1 млн. томів). Були засновані також національний архівУкраїни, національна галерея мистецтв, український історичний музей.
У 1918 р. Панас Саксаганський організував у КиєвіНародний театр. На його основі 1922 р. було створено український драматичнийтеатр ім. М. Заньковецької, у творчому житті якого П. Саксаганський бравнайактивнішу участь.
В період національно-визвольних змагань виникалимузичні, хорові колективи. В 1919 р. була створена Українська республіканськакапела. Основи професійного хорового виконавства створила державна заслуженаакадемічна хорова капела України.
Завданням держави було підкорення більшовиками освіти.Тут важливим напрямом ставала ліквідація неписьменності населення. В грудні1919 р. у Росії з'явився декрет про ліквідацію неписьменності, в якомупідкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати іписати, зобов'язане навчатися грамоті російською або рідною мовою — забажанням. За десять пореволюційних років в Україні навчалися грамоті понад 2мільйони дорослих. Набувала розвитку вища освіта. На кінець 1920 р. у вузахУкраїни навчалося 57 тисяч студентів.
Не втрачали своєї популярності серед сільськогонаселення «Просвіти». В 1921 р. їх налічувалося 4003, а в 1922 р. — 4500 зчитальнями і Народними домами. Вони зосереджували свою роботу на питанняхнаціональної культури, освіти селянства рідною мовою, їхня діяльність малаяскраво виражений національний характер.
В цей час стала посилюватися тотальна ідеологізаціякультури, тобто підкорення її функцій потребам офіційної ідеології.
Ідеологізації культурного життя дійшла до крайніх інайбільш потворних форм. В 1923 р. в список книг, які підлягали вилученню, буливключені твори Платона, Канта, деякі твори Л. Толстого, Кропоткіна. В першіроки радянської влади з репертуару театрів були вилучені опери «Життя за царя» Глинкиі «Князь Ігор» Бородіна — через свої назви. Заборонялись також дитячі казки зцарями і царицями, королями і принцами, в тому числі казки Пушкіна,заборонялось влаштовувати ялинки на Новий рік.
Як контрреволюційна сила розглядалася інтелігенція.«Полювання на відьом», яке почалося на початку 20-х років, за принципомкласового походження виштовхнуло на чужину або примусило надовго замовкнутибагатьох видатних представників української інтелігенції.
На шлях українізації Україна стала в 1923 р.: 17 липнябув прийнятий декрет РНК УСРР «Про заходи у справі українізаціїшкільно-виховних та культурно-освітніх установ», а 1 серпня — постанова ВУЦВК іРНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвитковіукраїнської мови».
Згідно з цими документами встановлювалося, що ніхто згромадян, які не володіють українською мовою, не може бути прийнятий на службув державну установу; а ті, хто вже перебуває на державній службі і не вивчитьукраїнську мову за встановлений термін на організованих при установах курсах,звільнялися з державної служби.
Українізація торкнулася різних галузей культури.Протягом 1924—1927 рр. тираж українських газет збільшився в 5 разів. На початку30-х рр. українськими була переважна більшість театрів.
Перепоною на шляху українізації була нерозробленістьукраїнського загального правопису. Нестача підручників і словників, відсутністьтермінології та інші мовні проблеми були болючими місцями впродовж усьогоукраїнізаційного процесу 20-х років.
Політика українізації найбільш ефективно позначиласяна сфері культурного будівництва. Вона сколихнула українське суспільство, даласвіжі сили культурним явищам, пробудила до життя нові реалії. Найпозитивнішоюрисою радянського періоду є досягнення загальної грамотності, значний рістосвіченості народу.
20-ті роки характеризувалися бурхливим розвиткомукраїнської літератури та мистецтва. Характерними рисами цього періоду бувноваторський підхід митців до зображення дійсності, наявність великої кількостірізноманітних течій, організацій та груп.
В 1922 р. з'явилась перша літературна організація«Плуг» — спілка селянських письменників. Активними членами «Плугу» були С.Пилипенко (голова), Д. Бедзик, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, О. Копиленко, В.Минко, П. Панч та ін.
У 1923 р. засновано спілку пролетарських письменниківУкраїни «Гарт», яку очолив Василь Еллан-Блакитний. Членами «Гарту» були І.Микитенко, В. Поліщук, В. Сосюра, І. Сенченко, П. Тичина, М. Хвильовий та інші.«Гарт» відстоював позиції пролетарської літератури.
В Україні у 1926—1930 рр. було видано 24 томи творівписьменника Володимира Винниченка (1880—1951). Такої кількості видань своїхтворів, такої читацької популярності не мав жоден український письменник першоїтретини XX ст.
Але з 1932 р. становище змінилося. Твори В. Винниченкастали недоступними для українського читача. Їх було вилучено з програм татеатрального репертуару і він перестав одержувати гонорари з Радянського Союзу.Враховуючи заслуги В. Винниченка перед української культурою, Український фондкультури встановив щорічну премію його імені в галузі української літератури,театрального мистецтв та за благодійницьку діяльність.
Великою популярністю користувалися твори драматургівМиколи Куліша та Івана Антоновича Кочерги (1881—1952).
У постановці надзвичайно обдарованогорежисера-новатора, реформатора театру Леся Курбаса «Народний Малахій» та «МинаМазайло» з величезним успіхом пройшли в театрі «Березіль». Вони набуликласичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурнежиття України.
У новій тоді галузі — кінематографі — світової славизажив Олександр Петрович Довженко (1894—1956) — один з основоположниківукраїнської кінематографії, якого Чарлі Чаплін назвав найбільшим поетом кіно.
В 20-ті роки значно пожвавився новаторський пошук угалузі образотворчого мистецтва. Друга половина 20-х років стала пікомпопулярності визначного українського живописця-монументаліста і педагога,одного з основоположників українського монументального мистецтва, професораКиївського художнього інституту М. Л. Бойчука.
Інтенсивними новаторськими пошуками в 20—30-х рокахпозначена українська музика. У 1923—1928 рр. діяло республіканське музичнетовариство ім. М. Леонтовича, яке певний час зберігало своєрідну автономію.Напрям модернізму в українській музиці репрезентував композитор Б.Лятошинський, створивши у європейському стилі оперу «Золотий обруч» (1930).Новаторські тенденції виявилися у творчості композитора М. Вериківського —автора першого українського балету «Пан Каньовський» (1930).
На 20—30-ті рр. припала творча діяльність композитораВіктора Степановича Косенка (1896—1938). У цю добу завданням першочергової вагивін вважав надання українському мистецтву високого професіоналізму, наближення йогодо світового рівня. Його музиці характерні високий гуманізм, реалістичність таглибока змістовність.
Українські митці мали здобутки і в галузі архітектурита скульптури. Найбільш значними спорудами, створеними в довоєнний час, сталиКанівський музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка» (1936—1938 рр., архітектори— В. Кричевський, П. Костирко), будинки Верховної Ради Української РСР(1936—1939 рр. архітектор — В. Заболотний), Раднаркому УРСР (1936—1938 рр.,архітектори — І. Фомія, П. Абросимов), інженерно-будівельного інституту (1938р., архітектор — Д. Дяченко). Монументальна і монументально-декоративнаскульптура збагатилась пам'ятниками Т. Шевченку в Харкові (1935), Києві таКаневі (1939) роботи російського скульптора М. Манізера (1891—1966), скульптурнимипортретами Т. Шевченка, І. Франка, О. Довженка, автором яких був Г. Пивоваров.
2. Культура НародівЗакавказзя.
Висока культура народівВірменії, Грузії та Азербайджану в епоху феодалізму стала органічнимпродовженням багатої культури попереднього періоду. Саме тому, незважаючи намайже повне підпорядкування феодальної культури християнського духовенства,елліністичні, що стали глибоко народними, традиції змогли подолати відсталістьі обмеженість християнської ідеології.
Теологічні дискусії не змоглизаглушити в суспільстві глибокого інтересу до 'питань філософії, історії тафілології. Захоплення творіннями античних мислителів, у першу чергу філософієюАристотеля, було повсюдним у період раннього феодалізму. У той же час постійназапекла боротьба проти тих чи інших загарбників і поневолювачів надзвичайнозагострила самосвідомість народів Закавказзя, а, отже, й інтерес їх достворення своєї історії, своєї літератури. Так, століття гострої політичноїборотьби Вірменії з Сасанідамі були в той же час епохою першого найвищогорозквіту вірменської літератури. Визначну роль у розвитку культури Вірменіїзіграло оформлення в 396 р. вірменського алфавіту Месропа Маштоца.«Золотий вік» її починається в V ст. перекладом Біблії. Краса,витонченість і точність перекладу настільки чудові, що до теперішнього часувірменську версію Біблії називають «царицею переказів». Раннявірменська література взагалі надзвичайно багата перекладами з усіх галузейзнання того часу — богослов'я, філософії, історії, риторики, граматики, географії,астрономії і т. д. Ці переклади дали можливість наступним поколінням набуватинаукові пізнання рідною мовою. По всій Вірменії в V-VII ст. почали відкриватисяшколи. У них навчалися богослов'я, риториці, поетичному мистецтву і філософії.
Самостійне вірменськетворчість у цей період особливо повно позначилося в області історії. Найбільшвеликими істориками того часу були Фавстос Бузанд, Еліше, Лазар Парбеці і,нарешті, «вірменський Геродот» — Мовсес Хоренаці. Для написання своєї"Історії" він використав не тільки праці попередників, а й найдавнішіміфи і сказання, чудові поетичні уривки народного епосу. Усе це під його перомперетворювалося на цілісне історичне оповідання. Написана в період політичноговідродження Вірменії при Ваан Маміконяном "Історія" проникнута єдиноюконцепцією, яка має на меті зміцнення Вірменського держави. Ця праця по правувважається скарбницею духовного життя вірменського народу найдавнішого часу.
У царині історіографіїнайближчим послідовником Мовсеса Хоренаци був історик Себеос, а в галузі науки- Ананія Ширакаци, що жили в VII ст. Своє твір Себеос присвятив історіїВірменії та Близького Сходу, починаючи з появи вірмен до затвердження арабськоїдинастії Омейядів.
Ананія Ширакаци був найбільшвидатним представником елліністичної науки у Вірменії. Це був енциклопедичноосвічена людина: математик, космограф, географ і історик. Математику вінназивав «основою всього людського знання і мудрості». Він ставзасновником «мистецтва числення», розробив і розвинув його і тимсамим сприяв поширенню математики серед усіх народів Закавказзя. Складений нимдля шкіл підручник з арифметики «Питання та рішення» є найдавнішим здійшли до нас підручників. Таблиці додавання, віднімання і множення в ньому насім століть давнє відомих таблиць XIV ст. Ананії Ширакаци належать багато праціз космографії, астрономії, географії, історії, а також календарі. У його«Географії» дано широке опис всього середньовічного світу.
У космографическим ігеографічних працях Ананії Ширакаци відбилися найбільш передові погляди насвітобудову, характерні для епохи еллінізму. Так, наприклад, у своїхкосмогонічних поглядах він виходив з уявлення про кулястість Землі на противагупануючому в той час у Візантії думку, що Земля — чотирикутна площина.
Особливого розвитку досягло уВірменії тієї пори лікарське мистецтво. У той час, коли в Греції в областімедицини елліністичні традиції затихли, у Вірменії вони, навпаки, розвинулися.Причому вірмени не тільки переводили медичні твори древніх греків, але з VI ст.у них стала зароджуватися й оригінальна медична література.
Поряд з науками у Вірменіїрозвивалися і мистецтва. З утвердженням християнства з'являється духовна поезія- гімни. Оскільки поет, як правило, був і музикантом, то одночасно згімнотворення виникла і культова музика, основні мотиви якої, безсумнівно,сягають дохристиянським язичницьким піснеспівів.
Похоронні язичницькі обрядисупроводжувалися театральними виставами, що зображують мертвого, його подвиги іобставини смерті. Ось з цих-то народних уявлень під впливом грецького театру щев елліністичну епоху з'явився у Вірменії театр. В епоху раннього середньовіччязахоплення театральними виставами тривало. По всій країні будувалися театральнібудівлі. У них професійні актори грали трагедії грецьких і місцевих драматургів,а також п'єси фарсово-буфонная характеру. Любов до театру не змогли придушити внароді ніякі переслідування і прокляття церковників. Кількість театрів іакторів постійно зростало, і духовенство з гіркотою переконувалося, що уявленнякомедіантів залучають населення значно більше, ніж пишні служби в церквах ісоборах. Будівлі театрів будувалися під впливом греків амфітеатром.
Під тим же впливом перебувалоі храмове християнське зодчество. Характерно, що спочатку під християнськіцеркви використовувалися будівлі старих язичницьких храмів — базиліки. Потімбазілічний план стали застосовувати і при зведенні нових церков. Проте вже вV-VI ст. на основі трехнефной базиліки виробився місцевий архітектурний стиль.Спочатку це були купольні васильки, а потім центрально-купольні будівлі. Вонистали типовими для храмового зодчества всього Сходу на відміну від Заходу, деутвердився базілічний тип. Центрально-купольний храм являє собою в планірівносторонній хрест, який утворює чотири виступи, на яких і спочиває купол. Будинкиці будувалися монументально, простота і скромність прикрас, що групуютьсянавколо лиштв підковоподібних вікон, надавали їм величний вигляд. Розквітвірменської феодальної архітектури відноситься до VII ст. Центром архітектурибув Двін — столиця країни. Двін славився пречудовими будівлями. Одним знайбільш грандіозних будівель був кафедральний собор, що представляє собоювидозмінену композицію — синтез купольної базиліки з храмами хрестоподібноготипу.
У подальшому розвиткуцентрально-купольні будівлі отримують многоапсідную форму, зовні багатограннуабо круглу. Зразком такої будівлі є храм Звартноц з триярусноюцентрально-купольної композицією, шедевр вірменського зодчества. Він бувпобудований в середині VIIст.
Світські будинки до нас майжене дійшли. Тим не менш розкопки патріарших палаців у Двіні і Звартноц, а такожпалацу Григорія Маміконяна в Аруч дозволили зробити висновок про глибокінародні традиції в архітектурі цих будівель. Вивчення їх показало, що прибудівництві великих прийомних залів користувалися здавна існуючим принципомперекриття народного житла — накладали ряди горизонтальних балок з поступовимскороченням їх розмірів для замикання купола. Причому, якщо будувався довгийзал, то він ділився на кілька квадратів, кожен з яких мав окреме перекриття.Проміжки між квадратами підтримувалися колонами з різьбленими капітелями. Ціколони утворювали всередині будівлі величні колонади.
Набагато менше ми можемосказати про скульптурі і живопису тієї епохи. Про досягнення в цій галузі можнасудити тільки по барельєфів Звартноц та розкішному барельєфу вершника і двохпіших воїнів, відкритому в Ані і датується вже VII-VIII ст. Живопис, судячи здійшли до нас розписам храмів, була підпорядкована вимогам церкви, однак у ній,як і в скульптурі, чітко видно елліністична та ірано-сасанідская струмінь.
Розвитку тематики жанровоїживопису, безсумнівно, заважали погляди мусульман-арабів, на кілька столітьзахопили владу над землями Вірменії. Мало того, в період їх панування взагаліприпинилося всяке монументальне будівництво. Старі храми і палаци занепадали ітільки частково підновлялися, реставрувалися і перебудовувалися.
Виникнення в IX-Х ст.незалежних вірменських царств послужило стимулом до нового розквіту духовногожиття. Центром її стало Багратідское царство і його столиця — Ані. Швидкезростання Ані вже сам по собі був пов'язаний з культурним творчістю народу.Розкішні собори і церкви прикрашали цей величезний місто, що змагався зуславленими столицями Європи та Азії. Як тільки створилися порівняно спокійніумови життя, всі сили народу прийшли в рух. Ожили торгівля, ремесла,будівництво, наука і мистецтво. Будувалися нові школи. Велика кількістьрукописів того часу, що дійшли до нас, говорить про значне поширенняграмотності серед населення. Але все-таки література багратідокого періоду такі не піднялася до рівня літератури «золотого століття». Вонапоступається їй і в стрункості задуму і особливо в чистоті мови.
Тим не менше саме в цейперіод боротьби з арабськими загарбниками та звільнення з них вірменський народстворює свій величний епос «Давид Сасунський», пройнятий волелюбнимиідеями. Не випадково також, що в IX ст. в широких демократичних верствахнаселення виникають нові філософські системи, спрямовані проти існуючихпорядків. Так, у середині IX ст. знову відроджується у Вірменії вченняпавликиан — тондракійство. Засновник тондракійства Смбат Зарехаванци, освіченалюдина свого часу, проповідував рівність і свободу. Його вчення отримало відгуксеред всіх груп населення, воно було спрямоване не тільки проти іноземнихпоневолювачів, але і проти місцевих феодалів.
Культурний розквіт бувперерваний сельджукским навалою. Вірменський народ витримав і це випробування,однак лінія природного руху вперед була надламана, і Вірменія не могла вже датитого, що можна було чекати від неї за нормальних умов розвитку.
Боротьбу протизагарбників-сельджуків очолило молоде і сильне Грузинську державу. Потужнийнаціональний підйом привів до росту всіх сил і здібностей народу. Саме в цейперіод у Грузії спостерігається зліт різних наук і мистецтв. Писемність уГрузії з'явилася майже одночасно з вірменської — у V ст. До XI ст. грузини маливже великий перекладної і історичною літературою. Звичайно культурне життя вГрузії зосереджувалася навколо монастирів, розташованих в гористих,важкодоступних для ворогів місцях.
У XI-XII ст. грузинськалітература збагатилася численними перекладними й оригінальними творами.Особливо великий інтерес представляють «Літопис Грузії»,"Історія Афонського монастиря", написана ченцем Георгієм Афонським, івидатні праці, присвячені історії Давида Будівельника і продовжувачки великоїсправи об'єднання Грузії — цариці Тамари. Велику увагу приділяли ченці тарозвитку церковно-філософської думки. Такий, наприклад, трактат про логіку,написаний Давидом Тарічісдзе. На початку XII ст. при великому Гелатськогомонастирі біля Кутаїсі була заснована Гелатського академія. У ній вивчалисяматематика та інші науки, писалися праці з філософії, астрономії, математики,права.
Крім того, грузини створилибагату світську літературу, яка, безсумнівно, йшла своїм корінням у народнудревнеязическую поезію. Це були переважно лицарські романи про подвигифеодалів-лихих лицарів («Аміран Дареджаніані», «Бісраміані»та ін), а також численні оди, складові знову-таки на честь доблесних і знатнихвитязів. Поетичні оди Іоанна Шантель і Чахрухадзе свідчать про значнуосвіченості придворної середовища феодального суспільства XII ст.
Саме в цьому культурному івитонченому суспільстві з його широкими літературно-філософськими інтересамиміг з'явитися геніальний поет грузинського народу — Шота Руставелі. Він жив зацарювання цариці Тамари (наприкінці XII — початку XIII ст.), На честь якоїсклав свою чудову поему «Витязь у тигровій шкурі», що стала в ряд зтакими здобутками світової класичної літератури, як «Пісня проРоланда» та «Слово о полку Ігоревім ». У поемі виражені високігуманістичні ідеї, в ній оспівуються дружба, борг перед батьківщиною,хоробрість, самопожертву, любов. Руставелі не тільки освоїв і творчо переробиввсю сучасну йому книжність, але і включив у свою поему величезний фольклорнийматеріал — казки, прислів'я, приказки. Читача вражає багатство рим, метафор,епітетів, афоризмів, до цих пір популярних серед народних мас Грузії. Поемапронизана ідеєю патріотизму, ідеєю політичного єднання країни. Оспівуючи вумовах феодалізму сильну царську владу і її основну опору — неродовитоїдружинників, Руставелі служив справі прогресивного розвитку своєї країни ісвого народу.
Поема зберігала своє ідейнета художнє значення протягом усіх наступних століть. Коли в Тбілісі впершезапрацював друкарський верстат (1709 р.), першим світським твором, що вийшов здруку, була саме ця поема.
Не менш жвава діяльністьспостерігалася в цей час і в галузі будівництва. Зодчество досягає найбільшогорозквіту. На жаль, до нашого часу дійшли тільки церковні будівлі — величніхрами і монастирі. Фасади церков, як правило, прикрашалися тонкоїорнаментальним різьбленням, в якій рослинні мотиви поєднувалися з зображенняминайрізноманітніших звірів.
У XI ст. були споруджені такіпам'ятники грузинської архітектури, як собори в Алаверді, Семтавісі, Бочерма,Бедіа, храм Баграта III в Кутаїсі. Дивовижним пам'яткою мистецтва є висічений вскелі при цариці Тамарі Вардзійскій монастир, монументальність скельних робіт іхудожні достоїнства фрескового розпису якого приводили у захоплення ісучасників, і наступні покоління.
Судячи зі збережених зразків,широко застосовувалася і була доведена до досконалості художнє різьблення подереву. Те ж можна сказати і про фрескового розпису, і про мистецтво книжковоїмініатюри. Фрески Атенській храму, монастирів Бетані, Гелаті, УБИС, Джручскоеєвангеліє з масою прекрасних мініатюр дають уявлення про розквіт грузинськогообразотворчого мистецтва. Нарешті, чудові перебірчасті емалі, що суперничаютьпо красі і ретельності виготовлення з емалями Візантії і Русі, численні творимайстрів-чеканників XII ст. Бека і Бешка Олізар говорять про досконалістьприкладного мистецтва Грузії того часу.
Економічний і культурнийпідйом, викликаний, зокрема, завершенням визвольної боротьби проти сельджуків,переживали разом з Грузією та інші країни Закавказзя. Однак, як ми бачили,жорстоко страждала від систематичних грабежів і поборів Вірменія довго не моглаоговтатися від розорення. Азербайджанські ж князівства того часухарактеризуються блискучим розквітом культури, особливо поетичної. Великимисучасниками цариці Тамари і Шота Руставелі були два чудових азербайджанськихпоета — Нізамі та Хаканом. Їх творчість, як і поема Руставелі, безперечнозаймає почесне місце в скарбниці світової літератури.
Нізамі народився в 40-х рокахXII ст. в м. Гянджі в небагатій торгово-ремісничій родині. Він отримав соліднена той час освіту, знав мови, богослов'я, філософію, медицину і за своїпізнання отримав прізвисько «хакім» (вчений, філософ). Як іРуставелі, у своїй поетичній творчості він надихався рідної історією, легендамиі давніми хроніками. Нізамі створив п'ять поем: «Скарбниця таємниць»,«Хосров і Ширін», «Лейлі і Меджнун», «Сімкрасунь» і "Іскандер-наме", а також безліч од і ліричних віршів.Усюди він виступає як гуманіст і лірик. Поетичні образи, створені ним, відомівсьому людству. Цікаво, що, будучи сучасником походів чоловіка Тамари, князяЮрія Андрійовича, він присвячує «русам» багато строфи своєїбезсмертної поеми "Іскандер-наме". Доблесних російських вінпротиставляє вважалися непереможними військам Олександра Македонського.Користуючись історичними сюжетами, Нізамі зображував сучасну йому суспільнесередовище, в його творах не раз прориваються гіркі слова про тиранів, якіпригнічують беззахисних бідняків. Він дорожив незалежністю і ніколи не жив прифеодальних дворах. Тільки злидні примушували його присвячувати свої поемигосударів і отримувати від них винагороду.
Таким же волелюбним інезалежним був і інший геніальний азербайджанський поет — Хаканом. Народивсявін близько 1120 р., помер в кінці XII ст. Батько його був теслею,мати-рабинею. Проте хлопчик отримав гарну на той час освіту. Вже в юності вінстав придворним поетом ширваншахов і прославився як неперевершений авторхвалебною оди. Тим не менш бунтівний темперамент не дав йому зробити придворнукар'єру. Він гнівив ширваншаха і опинився в ланцюгах і колодках у фортеціШабіран. Там він створив чудовий цикл віршів, відомий під назвою «Тюремніелегії» (Хабсійе). Отримавши свободу, Хаканом оселився в Тебрізі. Тут віні помер.
Крім цих гігантів поезії, вАзербайджані в той же сторіччя жили і творили такі великі поети, як Катран,Фелекі Ширвані, Муджірі Бейлакані. Їх творчість, як і вся в основномулітература Азербайджану, носило світський характер і було тісно пов'язане зкультурою інших споріднених народів Закавказзя, перш за все з творчістювірменських і грузинських поетів і вчених.
У перші десятиліття XIII ст.процес бурхливого культурного розквіту був надовго перерваний хлинули вЗакавказзі дикими полками татаро-монголів.
3. Своєрідність театрального мистецтва
Театр — вид сценічного мистецтва, щовідображає життя в сценічній дії, яку виконують актори перед глядачами, а такожустанова, що здійснює сценічні вистави певним колективом артистів і приміщення,будинок, у якому відбуваються вистави. Театр як мистецтво називають також театральниммистецтвом, а науку, що вивчає теорію та практику театрального мистецтва вивчаєтеатрознавство.
Законодавство України визначає театр як
«заклад культури (підприємство, установа чиорганізація) або колектив, діяльність якого спрямована на створення, публічневиконання та публічний показ творів театрального мистецтва»
а театральне мистецтво, як
«вид мистецтва, особливістю якого є художнєвідображення життя за допомогою сценічної дії акторів перед глядачами»
Театральне мистецтво є синтетичним за своєю природою.Його твори містять у собі практично всі інші мистецтва: літературу, музику, образотворчемистецтво, хореографію й ін.; а також використають численні досягненнянайрізноманітніших наук й областей техніки. Так, наприклад, наукові розробки психологіїлягли в основу акторської й режисерської творчості, так само, як і дослідженняв області семіотики, історії, соціології, фізіології.
Основою театральної вистави є драма, що визначаєхудожні можливості й ідейний напрямок театру. При цьому літературний твір театрпереводить в область сценічної дії й специфічної театральної образності —характери, конфлікти драми втілюються в живих особах, вчинках. Найважливішийхудожній засіб, який театр бере від драми — слово, підкоряється законамдраматичної дії. В одних випадках мова може виступати як засіб побутовоїхарактеристики персонажа, в інших — розкривати через словесну тканину роліскладні конфлікти свідомості й психології героя. Мова на сцені може мати формувеликого висловлення (монолог), протікати як розмова з партнером (діалог),адресуватися глядачеві або звучати як міркування героя, його «внутрішніймонолог» і т. д. (див. також драматургія)
Театр — мистецтво колективне. Спектакль — твір,що володіє художньою єдністю, гармонією всіх елементів. Він створюється підкерівництвом режисера й відповідно до режисерського задуму спільними зусиллямиакторів, художника-сценографа, композитора, хореографа й багатьох іншихпрацівників театру (освітлювачів, костюмерів, гримерів і т. д.). Воснові спектаклю лежить режисерська інтерпретація п'єси, її жанрове,стилістичне рішення. Дія спектаклю організована в часі (темп, ритм, наростанняй спади емоційної напруги) і в просторі (розробка сценічного майданчику,принцип її використання, мізансцени, декорації, рух й ін.). Зоровий образспектаклю створюється художником-декоратором засобами живопису, театральноїконструкції, костюмів, висвітлення, театральної техніки. Декорація може нестияк образотворчі, так і виразні функції, відтворювати обстановку дії або жметафорично розкривати в зоровому образі задум режисера, бути реальної абоумовної залежно від художніх завдань постановки, напрямку, стилю (див. Театрально-сценічнемистецтво).
Головним носієм театральної дії є актор, у творчостіякого втілена суть театру: здатність захоплювати глядачів художнім видовищем безпосередньо,що протікає в них на очах життя, творчим процесом її втілення. Акторський образстворюється на основі п'єси і її тлумачення режисером — постановникомспектаклю. Проте актор залишається самостійним художником, здатним лише йомуодному доступними засобами відтворити на сцені живий людський образ, передатискладність і багатство людської психології. (див. акторське мистецтво).
Характерною особливістю театрального мистецтва є йогонеповторність у часі: кожен спектакль існує тільки в момент його відтворення.Якщо виконавське мистецтво з розвитком техніки аудіозапису одержало можливістьфіксації й подальшого багаторазового відтворення, ідентичного первісному, тоадекватний відеозапис театрального спектаклю в принципі неможливий: дія нерідкорозгортається одномоментно в різних частинах сцени, що надає об'єм дії, щовідбувається й формує гаму тонів і півтонів сценічної атмосфери. При великихпланах зйомки нюанси загального сценічного життя залишаються за кадром;загальні ж плани занадто дрібні й не можуть передати всіх деталей.Стилі театру
Існуютьрізні театральні стилі, що використовуються в театрі. До них відносяться:
· Абсурдизм — цей стиль презентуєглядачеві, що всі людські спроби та прояви мають нелогічну форму. Абсолютнаправда вперемішку з хаосом, цинізмом, сутність і потреби, які управляютьлюдством, тому всі намагання людини пізнати сенс життя марні з огляду на те, щотакого сенсу не існує (принаймні для людства).
· Експресіонізм — анти-реалістичний у своїхвізіях стиль, що тримається на спотворені істиних людських проявів. Зовнішнійвигляд людини чи обставин на сцені може бути перекручений і таким чином, переноситьглядача в нереальність, й спонукаючи спостерігати вічну істину через своївізії. Це відображення загостреного суб'єктивного світобачення черезгіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливуреакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпаддуховності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст.
· Мелодрама — сентиментальна драмаз музичним супроводом, з частими епізодами страждань доброго героя від рукилиходіїв, але закінчується щасливо де герой торжествує над обставинамилюдськими чи природними.
· Модернізм — це широка концепція,бачення мистецтва, включаючи театр, заснований на концепції домінування формина противагу змісту. В образотворчому мистецтві прямими представниками єабстракціоністи; у літературі — письменники, що експериментують зальтернативними формами оповіді; у музиці — традиційне поняття ключа булозамінене на атональність.
· Натуралізм — зображується життя насцені з великою увагою до деталей, стиль оснований на спостереженні за реальнимжиттям. Характерною була направленість на фотографічно точне й неупередженезображення дійсності, під якою насамперед розумілося матеріально-побутоведовкілля, а також людського характеру, що бачився скрізь через призму фатальноїзумовленості фізіологічною природою та середовищем. Натуралісти намагалисязробити свої твори «клінічно точними документами» дійсності, її точноюфотографією. Вони закликали не уникати малювання неприємних деталейнавколишнього світу, залюбки показувати життя соціального дня, відтворюватихворобливу психіку людини, її сексуальні звички.
· Постмодернізм — має кілька напрямків,і в театр він перейшов через надмірну популяризацію засобами масової інформаціїі порушує загальноприйняті жанрові норми і практики в колись заведених театральнихконцепціях. Це світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20століття приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продуктпостіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнуваннясистем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.
· Маріонетки — древня форма, де виконавці(ляльководи) намагаються маніпулювати об'єктами. Маріонетковий стиль має багатоваріацій і форм.
· Реалізм — зображують персонажівна сцені, які близькі до реального життя, з реалістичною режисурою іпостановкою. Реалістичні доктрини були розвинуті ще античними греками тасередньовіччям, головна їх філософська суть, чи вчення — предмети видимогосвіту існують незалежно від людського відчування і пізнання. Найбільший розвійцього стилю припадає на 19 і 20 століттях, у мистецтві й літературі реалізмпрагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації.
Театральнемистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося внародних іграх, танцях, піснях та обрядах. З 11 століття відомі театральнівистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковнихобрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (11 століття).
Першізразки драми прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврськоїшкіл (16-17 століття). Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей часвважалася також Львівська братська школа та Острозька академія.
У 17-18столітті широкого розмаху набули вертепи — мендрівні театри маріонеток,які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії.
У 1795році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньомукостелі єзуїтів. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у18 столітті, процес відкриття стаціонарних театральних споруд просувавсяповільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі —в 1809, в Полтаві — в 1810.
Становленнякласичної української драматургії пов'язане з іменами Івана Котляревського,який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки-Основ'яненка, основоположникахудожньої прози в новій українській літературі. Бурклеск та експресивність,поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їх творів, надовговизначили обличчя академічного театру в Україні.
Удругій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. Ваматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру —драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та ІванКарпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатнійродині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами ІванаКарпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них нелише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідноюзіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.
Висновок
Розмаїттякультурних напрямків ХХ ст. уособлює загальний розвиток світової культури. Наоснові неупередженого аналізу бачимо, що культурно-мистецькому процесупритаманні ознаки загальнолюдської культури, де провідними є пріоритети добра,збереження і взаємозбагачення національних форм завдяки запозиченню кращихнабутків сусідніх культур. Можна стверджувати, що культура ХХ ст. виробляєспільні риси, її становлення супроводжується акумулюванням досягненьнаціональних культур, кожна з яких вносить щось своє в загальний розвиток.Людство освоїло і увібрало культури багатьох народів світу, завдяки цьомупоступово зникає протистояння Сходу і Заходу.
Списоквикористаної літератури
1. Бокань Володимир Культурологія: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2003 – 2-ге вид., стереотип. – 136 с. – Бібліогр.:с. 131-133;
2. Гончарук Т.В. Культурологія:Навчальний посібник. – Тернопіль: Карт-бланш, 2004. – 213 с. Бібліогр. 68 назв.;
3. Історія світової культури:Навч. посібник//Керівник авт. Колективу Т. Левчук — К.: 2000;
4. Кормич Л.І., БагацькийВ.В. Культурологія (історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальнийпосібник. Видання третє. – Х.: Одіссей, 2004. – 304 с.;
5. Шевнюк О.Л. Культурологія:Навч. посіб. – К.: Знання – Прес, 2004. – 353 с. – (Вища освіта ХХІ століття).