КультураДревнього світу
Ще наприкінці 19 століттяпідручники по мистецтву відкривалися главою, присвяченої Древньому Єгиптові.Сто років тому людство разом з винаходом кіно відкрило для себе мистецтвокам'яного віку — палеолітичний живопис і скульптуру. З тих пор мистецтвопервісної епохи стало досить популярним об'єктом як попиту, так і вивчення.Можна сміло говорити про наростаючий вплив найдавніших форм мистецтва на йогосучасні плини. Які ж особливості цього феномена, як і чому воно виникло, якійого функції й духовний зміст.
Що стосуєтьсявиникнення первісного мистецтва, на цей рахунок є безліч найрізноманітніших ісуперечливих гіпотез. Важливо одне. Не викликає сумніву, що художня діяльністьіснувала на всіх етапах первісної культури. Отже, мистецтво було постійнимспособом її реального буття, що дозволяє з певними підставами говорити прокоріння мистецтва, про напівінстинктивну потребу людини прикрашати йрозфарбовувати себе й своє житло, надавати привабливу (для себе) формупредметам. Про вроджені підстави цієї потреби говорить її незвичайна стійкість,а також та насолода, що дає людям заняття майже будь-якою формою художньоїдіяльності.
Психоаналізбачить у мистецтві насамперед продуктивну форму трансформації психічної енергіїлюдських інстинктів, її сублімацію, що створює психологічні передумови всієїкультурної діяльності. Ще Аристотель говорив про катарсис — що очищає йпіднімає вплив мистецтва на людину. Сучасні психологи називають це відновленнямпсихологічної рівноваги, ігровою компенсацією, реалізацією архетипу, але, посуті, мова йде про те, що мистецтво дає «можливість пережити найбільшістрасті, які не знаходять собі результату в нормальному житті».
Отже, можназробити перший висновок: мистецтво з'явилося разом з людиною, тому що художнядіяльність є органічною потребою психіки індивіда, вона пов'язана зособливостями його світосприймання й уроджених форм творчої активності.
Чим було первіснемистецтво в структурі культури того часу? І тут варто дати несподіванавідповідь — нічим, тому що в чистому виді його там не існувало. Це пов'язане зтією особливістю первісне культури, з її синкретичним характером, з нерозчленованістю її основних елементів. Тому найдавніше мистецтво невіддільновід міфології, магії, ритуалів і т.п.
Мистецтво не буловідособленою частиною древньої культури, воно було універсальним засобомузагальнення всіх її елементів, способом їхньої об'єктивації й основним засобомїхнього прямого впливу на людей. Особлива багатозначність і духовнанапруженість добутків цього мистецтва, їхня здатність привертати увагу,програмувати емоції, викликаючи екстаз, ейфорію, транс і сомнамбулізм.
У найдавнішихритуалах уже використовувалися елементи скульптури й живопису (маски, статуї,наскальний живопис, малюнки на землі, спів, речитатив, театральна організаціядії). Естетичний початок проявлявся в кольоровому й різьбленому орнаменті.Почуття ритму виражалося в сполученні скульптурних обсягів, у складномукомпозиційному рішенні, у створенні фантастичних образів. Яке б не було магічнепризначення масок і статуеток, ступінь їхнього впливу визначався художньоюпереконливістю, тому що самі по собі ці форми не могли бути «упізнані»,оскільки не існують у природі.
Синкретизмобумовив і найважливішу відмінну рису первісного мистецтва: злитість йогофункцій і значень, що, у свою чергу, визначила наступні специфічні риси цьогомистецтва: гомогенність, колективістський і поліфункціональний характер. Усистемі первісної культури лише умовно можна розрізняти обряди, культовіпредмети, тексти, музику й танець. Тільки «перекидаючи сьогодення в минуле»,можна дивитися на міфологічний текст як на сценарій, що існує незалежно відобряду, від танцювальних, музичних, пластичних ритмів — усього того, що даєміфу зриму, чутну форму. Справа в тому, що читання тексту — речитатив, спів,супроводжувані музикою, танцем і є саме священнодійство, а культові предмети — маски, статуї — у цьому випадку самі ж і є предметами культу, всі елементи цієїсистеми рівнозначні.
Головноюхудожньою особливістю первісного мистецтва, що зближає його з мистецтвом XX в.була символічна форма, умовний характер зображення. Тому образи древньогомистецтва сприймаються нашими сучасниками як нереалістичні. Справа не в тім, щодревні художники не вміли домагатися зовнішньої подібності. Уміли, якщо хотілицього, чому є разючі приклади. Справа в тому, що відсутність подібності носитьзовсім свідомий характер. Діапазон відступів від примітивної подібностінадзвичайно широкий: від простої схематизації або навмисного порушенняпропорцій, щоб підкреслити експресивність сприйняття, до створення зовсімфантастичних образів і композицій, у яких лише із працею вгадуються рисиреальних істот або предметів.
Вартопідкреслити, що символічний характер мистецтва універсальний. Символами є якреалістичні зображення, так і умовні. Печерний живопис і культова традиційнапластика по стилі різко відрізняються друг від друга. У першому випадкузображення зовні реалістично, у другому — форма вкрай умовна, іноді майжеабстрактна. І в тім, і в іншому випадку образотворче мистецтво точно відповідаєзмісту. Умовні форми культової пластики використовуються для створення образів,які не можуть бути передані методом натуралістичного або реалістичногозображення, тому що вони відтворять уявлення про надприродні сили, втілюютьневидимих грізних духів і шаманів, створюють вмістища для душ померлих.Зображення ж, використовувані в образах мисливської магії, по перевазіреалістичні, тому що пов'язані з конкретними типами тварин, на яких зосередженіпомисли художника-мисливця. Зображуючи, він як би заклинає, підкоряє собі духцих тварин.
При всьомурозходженні художніх методів мети, переслідувані обома художниками дужеблизькі: і той і іншої апелюють до надприродних сил, створюють предметимагічного культу, що мають символічний характер.
Зображення оленяабо орла, зроблене древньою людиною, може не відрізнятися зовні від малюнкасучасного художника. Але висновок про їхню дійсну ідентичність був бипомилковим. Розходження тут те ж, що, наприклад, між зображеннями орла впідручнику зоології й на державному гербі, розходження перебуває за межамисамого зображення. Воно пов'язане із психологічними особливостями сприйняття вкожному із цих конкретних випадків.
Часто творипервісного мистецтва являють собою цілі системи дуже складних по своїйструктурі символів, що несуть велике естетичне навантаження, за допомогою якогопередаються найрізноманітніші поняття або людські почуття, а також кодуютьсяміфологічні сюжети або реальні події. Символічний характер найдавнішогомистецтва привів до появи двох типів подібного кодування: езотеричного мистецтва,розуміння якого доступно вибраному колу присвячених, і екзотеричному — загальнодоступному, зрозумілому для непосвячених. Ця ситуація самим дивнимобразом виявилася відтвореним сучасним художнім життям.
Магічні уявленнявизначали всю змістовну сторону первісного мистецтва, яке можна назватимагіко-релігійним. Справа в тому, що художні форми були більш ефективнимизасобами для реалізації одного з головних принципів магічного світорозуміння,принципу аналогії. Зміст цього принципу в наступному: хто володіє зображеннямпредмета, той одержує владу над зображеним або хоча б можливість робити нанього вплив.
Найпершимидобутками такого роду були малюнки, що зображували руки (частіше ліві), щослужило знаком володіння й магічної влади над даною територією. На Сходізображення жіночої лівої руки дотепер прикріплюють до радіатора автомобіля, «нащастя».
Магічним цілямслужили скульптурні й мальовничі зображення тварин на кам'яних плитках, скелях,стінах печер. «Образи тварин, що заповнювали стіни печер, повинні булизображувати можливий видобуток. Обряди, що відбувалися перед ними, мали наувазі перетворити магічним шляхом потенційний видобуток у бажану реальність. Настінах печер магічне перетворення мрії в дійсність виражалося образамиобразотворчого мистецтва, а на підлозі печер — за допомогою обрядової дії».
Поряд змисливською магією й у зв'язку з нею існував культ родючості, що виражався врізноманітних художніх формах еротичної магії. Ці два види магії були настількизв'язані у свідомості первісної людини, що деякі із племен використовували тісамі слова для позначення голоду й любові.
У доісторичнуепоху культ родючості був розповсюджений повсюдно, приймав самі витонченіформи, мав більший вплив і тому зберігся в первозданному виді в багатьохнародів Африки, Океанії, Південної Америки. Звідси достаток добутків зеротичною тематикою в первісному мистецтві, багато хто його стильовіособливості. Наприклад, незліченні «палеолітичні Венери», жіночістатуетки з умовними рисами особи й гіпертрофованими обсягом груди, живота йстегон. У первісному мистецтві образивтілювали все різноманіття міфологічних уявлень кожного етносу, що визначилоунікальну множинність, рівнозначність і злитість функцій цього мистецтва, атакож його особливу роль у підтримці соціальної стійкості й традицій. Мова йдене тільки про те, що мистецтво в древньому світі було найважливішимкомунікативним засобом, основним каналом зв'язку між особистістю й соціумом,між близькими етнічними групами. Дуже важлива й надособистісна орієнтаціяпервісного мистецтва, насамперед тих ритуалів, які воно виражало й створювало іякі були надійним засобом підтримки загальнонародних норм і цінностей.Ефективність складної системи ритуалів і його художніх форм пов'язана з тим, щовони ґрунтуються на символах, наслідуванні й сприйнятті. Це значить, що цейспосіб впливу на свідомість людини опирається на домінантні сторони людськоїпсихіки.
Сучасний рівеньархеологічних досліджень дозволяє визначити не тільки основні функціїпервісного мистецтва, але й проаналізувати загальні закономірності й періодийого стилістичної еволюції. Для цих цілей звичайно зіставляють добутки такзваного «наскального живопису», пам'ятники якого існують повсюдно йвсі вони підтверджують наступну логіку стильових модифікацій. Спочаткупереважають зображення окремих як би застиглих статичних об'єктів, які потім витісняютьсядинамічними зображеннями тварин. Одноколірні контурні малюнки переміняютьсяполіхромними й об'ємними. Складніше взаємодія тенденцій натуралістичного йумовного стилів зображення. На самому ранньому етапі панує натуралізм, цільхудожника домогтися максимальної подібності зображення із зображуваним. Потімрізкий поворот до узагальнення, звідси риси відомого художнього схематизму. Натретьому етапі знову підсилюється інтерес до деталізації зображення, довідтворення цілих сцен або оповідальних сюжетів. Результат — знову перемагаєбільш-менш натуралістична фігуративна манера. Але ніколи що не припиняєтьсяпроцес відбору й економії образотворчих форм знову приводить первісне мистецтво(його четвертий, вищий етап) до стилізації, до заміни живого образу знаком,імітації символом. Такимчином, напрошується аналогія: нове європейське мистецтво фактично повторилошлях художнього розвитку первісної епохи. Смішною здається в наш час традиційна точка зору: людині наранньому етапі соціального розвитку було не до мистецтва, вона була занадтозахоплена боротьбою за існування. Справа не тільки в тім, що без художніх формсамовираження людина просто б не вижила і біологічно, принаймні, залишаючисьлюдиною. Первісна людина мала не менші художні здатності, чим сучасна, а всередньому — більшими. ЇЇ смак був бездоганним. Вона ще не стала подібно нампасивним споживачем мистецтва, а була у такій же мері художником, творцем, як імисливцем, воїном і т.п. Творчі імпульси були для неї настільки ж природними,як інстинкти полювання або продовження роду. Ця людина не мала потребу в художньоїосвіті, мистецтво було з нею завжди від народження до смерті, було одним ізприродних проявів її власної людської сутності. Саме тому художня спадщина «первісного»світу починає займати все більше місце в системі художніх цінностей нашогочасу.
КультураДревнього Китаю
Китайський етносстворив особливий тип культури, що відрізняє його від культур інших народів.Соціальна етика й адміністративна практика тут завжди грали більше значну роль ніжмістика й індивідуалістичні пошуки порятунку. Розсудливий китаєць ніколи незамислювався над таїнствами буття й проблемами життя й смерті, зате він завждибачив перед собою еталон вищої чесноти й вважав своїм священним обов'язком йомунаслідувати. Найбільшими й загальновизнаними пророками тут уважалися ті, хтовчив жити гідно, відповідно до прийнятої норми, жити заради життя, а не зарадиблаженства на тім світлі або порятунку від страждань. Не релігія як така, аленасамперед ритуальна етика формувала вигляд традиційної китайської культури.
Все цепозначилося на характері еволюції уявлень про образ світу. Так, наприклад,заслуговує на увагу та обставина, що релігійній структурі Китаю завжди булавластива незначна роль духівництва. Найчастіше вчені виконували найважливішіфункції жерців на честь Неба — вищої загальності, абстрактної й холодної,байдужної до людини. Саме вони були шановним і привілейованим станом у Китаї.Однак вони були не стільки жерцями, скільки чиновниками.
Ці особливостірелігійної структури Китаю були закладені в далекій давнині, починаючи з II в.до н.е. Як і в інших народів, у китайців була безліч богів і парфумів, якимвони приносили жертви, у тому числі й криваві. Але із часом на перший плансеред цих богів і парфумів став виходити Шанді, верховне божество й легендарнийродоначальник, їхній предок-тотем. Великий бог і божественний первопредок водній особі зустрічалися й в інших релігіях, наприклад, у Єгипті. Однак у КитаїШанді сприймався насамперед як першопредок, що піклується про добробут свогонароду. Це виявилося в тім, що саме до нього йшли прохання й благання народу,зв'язані й із проблемою врожаю, і з військовими успіхами, і із благополучнимдозволом від тягаря дружини.
Зсув у культіШанді акценту убік функцій першопредка зіграло в історії китайської цивілізаціївеличезну роль: воно привело до ослаблення релігійного початку й посиленнюпочатку прагматичного, що виявився в абсолютизації культу предків. У цьомукульті невеликий китайський етнос знаходив додаткові сили й віру у своєпризначення вистояти в боротьбі з ворожими племенами-варварами.
Надалі, в епохудинастії Чжоу (XI в. до н.е.), що поширила влада — на більшу територію басейнуХуанхе, культ Неба й Чжоу витиснув Шанді. На Небо перейшло уявлення про прямийгенетичний зв'язок божественних сил із правителем. Чжоуський правитель ставуважатися сином Неба, а китайська імперія — Піднебесної. Цей титул і назвакраїни збереглися аж до XX в.
Починаючи з епохиЧжоу, Небо в його основній функції верховного контролюючого й регулюючогопочатку, стало головним все китайським божеством, причому культу цього божествабув доданий не стільки священне божественний, скільки морально-етичний акцент.
Уважалося, щовелике Небо карає невартих і винагороджує доброчесних.
Під чеснотоюрозумілася відповідність правителя, що персоніфікує народ, внутрішнійбожественно-космічній силі Неба. Тільки маючи чесноту, правитель мав правоуправляти. Втрачаючи її, він втрачав це право. Для китайських правителівототожнення з Небом означало прийняття на себе відповідальності за увесь світ,у який вони включали властиво Китай і навколишню його варварську периферію, щоявно тяжіє, по їхніх уявленнях, до центра, тобто до китайського володаряПіднебесної, синові Неба.
Людське ібожественне як і раніше перебували в нерозривній єдності, хіба що помінялисямісцями: боги немов спустилися на землю, а людина, що усвідомила свою світовувідповідальність, свою моральну природу, піднялася над миром духів. ЗгодомНебо, у уявленнях китайців, усе більше втрачало властиві йому колисьособистісні риси й перетворювалося в загальний порядок руху всього сущого,порядок одночасно й космічний, і моральний. Сенс життя для древніх китайцівполягав у підтримці правильних відносин людини з космосом, в умінні завждивідповідати руху світу.
Отже, укитайській традиції релігія обернулася етикою, індивід у ній як би заслонивбогів. Акцент на моральній і зовсім безсторонній волі Неба зажадав івідповідного трактування народу. Народ був оголошений глашатаєм волі Неба, ітурботі про нього віддавалася навіть більша перевага, чим турботі про духів.Загальне почуття народу сприймалося древніми китайцями самим точним проявомверховної справедливості небес. І в той же час космічно санкціонованийколективізм, на думку китайців, начисто виключає з культури індивідуалізм іособистісний початок, які становлять у західноєвропейській культурі наріжнийкамінь духовного життя європейця.
Мабуть, ніде вісторії культура не була настільки довірлива до світу природи, як у Китаї. «Ніколилюдина не досягала таких небесних вершин ніжності серця й чистоти душі, чистотий досконалості сприйняття світу. Ніде сприйняття світу природи й душі не булотак пронизане світлом, співчуттям і любов'ю, чистою довірливістю й наївністю,безмежною мудрістю буття в цьому світі! Яка ж внутрішня природна сила йгармонія повинні були наповнювати таємним світлом і душі й серця цих людей, щоне злякалися, не посоромившись в ті далекі й жорстокі часи — відкритися йземлі, і небу, і людям...».
Інтуїтивнадовірливість людей до мудрості природи дозволила китайцям створити оригінальнукартину світу, де не було місця ні ворожості, ні недосконалості, нідисгармонії. Ця картина світу вражає своєю цілісністю й гармонійністю. Мир уподанні китайців — це мир абсолютної тотожності протилежностей, де багато чогоі єдине не заперечують один одного, всі розходження відносні. У кожному явищіприроди, будь те квітка, тварина, або водоспад, просвічується багатство всієїприроди. Кожне втілює в собі її мудрість. Мир споконвічно досконалий, гармоніявнутрішньо властива йому, тому його непотрібно переробляти. Навпроти, потрібносамоусунутися, уподібнитися природі, щоб не заважати здійсненню гармонії.Споконвічно природі властиві П'ять чеснот: людяність (жень), почуття боргу (і),благопристойність (чи), щирість (синь) і мудрість (чжи).
Китайськакультура не орієнтує на діяльний початок, а призиває до дії, співзвучним зкосмічним ритмом. Творчість належить Небу. Тому китайський мудрець говорив: «Явикладаю, а не говорю». З погляду Конфуція, особистість одержує свій змістбезпосередньо від природи. Природа нагороджує її талантом, і її талант — творчого процесу в природі.
Таким чином, воснові гармонії суспільства й природи лежала ідея етико-політичного порядку,санкціонованого великим Небом. І ця ідея підтримувалася й розвивалася внавчаннях даосизму й конфуціанства. Не зіпсував цю ідею й буддизм, що склавразом з даосизмом і конфуціанством філолофсько-релігійну тріаду (сань цзяо),духовний стрижень китайської культури. Даосизм призивав до органічного злиттяіз природою. Йому китайці зобов'язані художньо-естетичної практикою, що ідонині, вражає людство своєю близькістю до природи.
Творцем даосизмувважається Лао-Цзи, «Старий мудрець». Розповідати про його життявкрай складно, тому що вся наявна про нього інформація обкутана таємницею.Проте, відомо, що творець етичного навчання Конфуцій відвідав Лао-Цзи, щобпочути його думку про свою діяльність. На жаль, зустріч не принесла бажаногорезультату, тому що «жовтолиций» старий заявив, що Конфуцій занадтошумить щодо своєї персони й зовсім дарма витрачає сили на соціальні проекти йреформи. Адже все, що він робить, на думку мудреця-довгожителя (легендазатверджує, що Лао-Цзи прожив 200 років), — суєта суєт. Необхідно слідувати дао(буквально — шлях), тому що «людина слідує Землі, Земля слідує Небу, Небо слідуєдао, а дао слідує природності». Дао — це щось всеосяжне, що заповнює собоювесь простір, воно стає всім і панує у всім. Воно з'єднує людину й мир, забираєобмеженість, одномірність людської свідомості. Слухаючий дао не має звичкибачити лише одну сторону речі, у нього не лінійне сприйняття, а об'ємної,фіксуючої зміни. Річ — тимчасова, процес її змін постійний, тому акцент у даоне на тому, що є, а на тому, чого ні, що перебуває в спокої, але породжуєжиття.
Література
1. Мириманов В.Б. Первобытное и традиционное искусство. – М., 1998
2. Фрезер Дж. Золота галузь. — К., 2002
3. Фром Е. Психоаналіз і етика. — К., 2003
4. Тейлор Е. Первісна культура. — К., 2004