Вступ
Значна архаїзаціяматеріальної культури Європи, в тому числі на землях України, була пов‘язана ізслов‘янськими культурами V-VІ століть.
Історико-типологічнівідмінності епохи відбилися у ранньослов‘янській кераміці. Це – посуд,порівняно з попередніми комплексами кераміки, дуже примітивний за технологією,характером форм та декору. Складається враження, що антична традиція на нашихземлях повністю переривається. Однак слов’янський масив був неоднорідним, щозумовило й певні регіональні відмінності в його кераміці. Рівень керамічноговиробництва лісостепу й степу був і в цей період дещо вищим ніж у північнихслов’янських культур.
Керамікаранніх слов’ян V-VІІст. н.е.
У третій чверті Ітис. н.е. на півдні східнослов’янських земель поширюється керамікапразько-коргакського та празько-пеньківського типів. Празький посуд, відомий вЄвропі від верхів’я Ельби до Прип’ятського Полісся, представлений в основномугорщиками, зрідка зустрічаються сковороди та макітроподібні миски. Прикрашенийнайпростішими насічками по вінцях, зігзагом на корпусі, валиком з косиминасічками, розетковим штампом.
ГородищеПастирськена р. Сухий Ташлик у ПівденномуПодніпров'ї —явище унікальне дляранньослов'янського часу. Стосовно його етнічної приналежності немає єдиноїдумки. На думку А. Т. Сміленко, це був ремісничо-торговий та племінний осередок— «ембріон міста». Вчені знаходять у пастирських матеріалах слов'янськийелемент. На городищі, в основному в VII ст., виготовлялисьгончарні горщики кулястої форми, прикрашені ритованими хвилястими та прямимилініями й лошенням, витоки яких, можливо, знаходяться в північнопричорноморських гончарняхантичного періоду. Гончарне виробництво в с. Пастирському було ще доситьрозвиненим в кінці ХГХ —на початку XX ст. і не згасло до нашого часу.
Поселеннягончарів у балці Канцерка в Надпоріжжі в VII ст. н. е. були великим для свого часуремісничим осередком, продукція якого виготовлялася для продажу. На трьохпоселеннях тутзнайдено 12 гончарнихмайстерень із сховищами глини, двоярусними горнами та слідами гончарних кругівневідомого типу. Канцерські гончарі виготовляли різний посуд, але особливохарактерні для них глеки аланського типу, призначені на продаж. Покупцямитакого посуду, очевидно, були кочовики, мандрівники, торгові люди, що у великійкількості проходили через ці місця біля великої Дніпровської переправи. Високий рівень продукції натлі загального спрощення якості глиняного начиння свідчить про живучістьдавньої високої ремісничої традиції навіть у час занепаду. Різноетнічністьнаселення Канцерки доводиться присутністю в її кераміці, з одного боку,пень-ківських та пастирських рис з місцевою черняхівською традицією (кухоннігорщики), а з іншого —наявністю виразних східних (аланських та інших) впливів(глеки). Канцерські горна походять від місцевих черняхівських та відрізняютьсявід синхронних їм кримських, до яких ближче стоять випалювальні печісалтівської культури, про яку мова йтиме пізніше
Продукціяобох розглянутих центрів досить широко експортувалася, хоча й у невеликихкількостях. На східнослов'янських землях знайдено ще кілька дрібнішихремісничих гончарень, де посуд формувався на крузі. Не переривалась у цей час іантична традиція південних (причорноморське -приазовських) міських центрів, де формувалися великі середньовічнівиробничі осередки гончарства.Керамікаранніх слов'ян VII-IXст.н.е.
Традиціїпеньківської кераміки на землях України продовжувалися в культурі типу ЛукиРайковецької, яка була поширена в кінці VII — кінець IX ст. відПравобережжя Дніпра до Закарпаття. Тут мали місце наслідування гончарним формаму ліпному посуді. Ліпна кераміка панувала в кінці VII-VIIІ ст., але при цьому імпортувавсягончарний посуд з салтівських та причорноморських осередків. У IX ст. з'являється кераміка, обточена накрузі, а потім і повністю сформована кружальним способом.
НаДніпровському Лівобережжі, від Дніпра до Дону, частково перекриваючи одна одну,існували волинцівська (VII-VIII ст.) та роменська (VIII-X ст.)культури. Найбільший інтерес становить волинцівська кераміка, в якійзустрічається досить значний відсоток гончарного посуду, що має близькі аналогиу комплексі салтівської культури. У роменській культурі, якапоширювалась на волинцівські землі, гончарна кераміка з'являється в кінці IX ст. і на пізньому етапі співіснує здавньоруською.
На північ від території України, на землях північної частини празькоїкультури, в тушемлинсько-бандерівській культурі та у деяких інших спільнотах (восновному лісової зони), гончарний посуд не був відомий, за виня'ікда: окремихімпортних речей. На території Центральної Росії. Білорусі, Прибалтики вранньослов'янський час також переважають глибокі місцеві традиції, щорозвиваються піл евними впливами з півдня, сходу та північного заходу. Керамікасалтівської культури
Високоякіснийта своєрідний за стильовими рисами гончарний посуд створили носії салтівськоїкультури. У середині VII—2-й половиш X ст. вона існувала на землях басейніврічок Дону й Сіверського Дінця, у Північному Передкавказзі та в Криму. З VІII ст. вона поширюється на Дунай таСередню Волгу. Салтівська культура була складним поліетнічним утворенням, щомістило автохтонні землеробські, кочові та напівкочові племена й народи: алан,болгар, хозар, населення Криму тощо. Усі вони були об'єднані у Хозарськийкаганат, який спочатку мав характер союзу племен, а потім переріс у першуранньофеодальну державу Східної Європи.Тому й салтівський посуд частоназивають хозарським, однак це досить умовна назва. Хоча носії салтівськоїкультури вже у ранньому середньовіччі створили укріплені міста, жили вонипереважно у селищах або на кочовищах. Відомі численні могильники цієї культури.
Салтівськіплемена сусідили зі слов'янським світом, де-не-де виходячи на його території,їхня економіка, культурні традиції значно відрізнялись від слов'янських, алебули близькими стадіальна, тобто стояли лише не набагато вищому ступенікласоутворення і створення державності. Культурний обмін салтівців та слов'янбув дуже активним, що відбилося в їхній кераміці.
Салтівськегончарство було розвиненим ремісничим виробництвом, яке широко експортувалосвої вироби у слов'янський світ та інші регіони. Посуд виготовляли як способомліплення, так і на гончарному крузі (ручному і ножному) та випалювали в горнах.Прогресивнішими були південні осередки гончарства (нижній Дон, приазовськіміста), де виготовлявся лощений посуд, сформований на ножному гончарному крузі.На півночі, у лісостепі, грубий кухонний посуд виробляли жінки способом ліплення,а лощений, столовий — ремісники на ручному гончарномукрузі. Гончарний круг та деякі особливості форм посуду салтівці перейняли з візантійськогогончарства через кримські осередки. Двоярусні горна, виявлені на НижньомуДоні, Осколі та Сіверському Дінці, також подібні до кримських випалювальнихпечей
Салтівськукераміку, попри всю її багатоманітність, об’єднують виразні стилістичні риси.Для столового посуду характерний сірий добре випалений черепок, прикрашенийлощенням та заглибленим орнаментом з сітки, прямих та хвилястих ліній. Особливовиразні форми салтівських глеків: найбільше розширення їх тіла (пуко) припадаєна нижню половину, а іноді лежить на рівні денця. Салтівські глечики маютьскладне горло з носиком-зливом, іноді дуже вигадливе, що відрізняє їх відантичних ойнохой та поєднує з давньоіранською традицією.
Особливоважливі для нас свідчення взаємодії салтівського та ранньослов'янськогокерамічних виробництв. Є думка, що слов'яни східного регіону' України перейнялиу салтівців ручний гончарний круг, а салтівці у слов'ян — лінійно-хвилястийорнамент, релікт провінційноримського гончарства, а також специфічні рецептиглиняного тіста. Серед глиняних горщиків є форми, характерні для слов'ян, алеза технологією приналежні до салтівської кераміки. Такі горщики були поширені уволинцевській культурі
Останнячверть І тис. н. е. знаменна для слов'янського світу багатьма прогресивнимиявищами. У VII-VIII ст. відбувається виділеннясхіднослов'янської мови із слов'янської мовної сім'ї, формується давньоруськанародність. На східнослов'янських землях складаються передумови державності.Значний прогрес відзначається і в галузі економіки, закладаються основидавньоруського ремесла: (VII-IX ст. не лише на півдні, але й уцентральних та північних областях поступово складаються форми сільськогопобуту, характерні для ряду наступних століть
УІХ-Х ст. на давньоруських землях відбувається відродження гончарного ремесла.Власне, про «відродження» можна говорити лише стосовно півдня Східної Європи — на її півночі у лісовій зонігончарний круг до кінця IX — початку X століть не був відомий зовсім. Йогопоширення йде з півдня на північ. У землях східних слов'ян складаєтьсясвоєрідний давньоруський гончарний комплекс, який також можна вважатистадіальним явищем. Ряд рис пов'язує його з ранньослов'янською керамікою:безумовне переважання горщиковидних форм, декор у вигляді заглиблених та прямихліній, асортимент (окрім горщиків —миски, плошки, диски, сковороди).
Уцей час пріоритет Півдня починає послаблюватись. У розвиненому середньовіччітериторіальна близькість перестає бути вирішальною для культурнихвзаємовпливів, розвиваються зв'язки нового типу, що дає змогу зміцнититоргівельні відносини з арабським Сходом, таврійськими містами, Прибалтикою,Західною Європою. Однак відмінність, закладена в багатотисячолітній історіїгончарства українських земель, повністю не зникає. Вона закріплюється устилістиці керамічного мистецтва народів Східної Європи, що спостерігаємо і внаш час.
У духовнійкультурі східних слов’ян посуд займає важливе місце: його знаходять, наприклад,у похованнях та на місцях тризи.
Однак, судячи зосновної маси знахідок, ранньослов’янська кераміка не несла у формах та докорітого художнього потенціалу, який робив би її художнього самооцінкою такоюмірою, як це було у попередній період. Але певна “генетична пам’ять” посудини,її зв’язок з образами людини та космосу зафіксувались навіть у грубому, майжене прикрашеному, ліпленому начинні.
За архаїчниммасивом ліпленого слов’янського посуду, прикрасами якого були прості композиціїз прямих та хвилястих ліній та деяких інших скромних мотивів, підкоренихпримітивній формі речі, а не самостійній художній ідеї, відчування давнєвисококультурне підґрунтя. Можливо, через підсвідоме відчуття цієї найдавнішоїхудожньої традиції ми знаходимо у ранньослов’янському посуді своєрідну красу ігармонію.
На цьому етапівже можна впевнено говорити про початки етнічної традиції в народномугончарстві України.
керамікаслов'янин гончарний посудСтародавнівитоки форм українського народного гончарного посуду
Формапосудини – найвиразніший показчик її приналежності до того чи іншого посуду,національного або професійного художнього стилю, певної функціональної групи.Характер форми перш за все виявляється в її силуеті, через який ми пізнаємоособливості пропорцій та пластики посудини. Саме за силуетом ми найлегше можемовиділити український посуд серед начиння інших народів.
Глечик
І внародній, і в стародавній кераміці такий вид посуду за чисельністю дещопоступається іншим видам посуду (горшкам, макітрам). Однак у декоративномумистецтві в тому числі українському, глечик одна з найулюбленіших форм.
Він маєвиразний силует, який вступає у різноманітні зв’язки з розписом, ліпним тагравірованим декором. Глечик стає основою для орнаментальних, сюжетних,символічних зображень. Саме форма глечика найбільше співвідноситься знадзвичайно важливим для світової культури образом посудини вмістилища вологита вогню.
Археологив оглядах стародавніх глечиків часто порівнюють їх з народними. Особливо цікавав цьому відношенні характеристика В.О. Городкова: “Глечиками названі посудини звисокими шийками та одним або двома вушками, пристосовані для переносу води набільш-менш значні відстані. Глечики особливо необхідні при літній обробці рілліта нив, що часто знаходиться далеко від водних джерел”. І дійсно ми знаходимоцю форму посуду лише у тих доісторичних культурах, в яких було відомеземлеробство.
Натериторії України така група глекоподібного посуду з’явилась з початкомгрецької колонізації. М.Ф. Сумцов спостерігає: “У древніх греків існувалобагато горщиків, глечиків, ваз найрізноманітніших форм та назв. Спільними їхякостями були краса і зручність. Спеціальні посудини були для води, вина,молока, масла”. Сумцов виводить термін “глек” з грецького glagos – молоко. О.М. Трубачів ще більшпереконливо доводить, що це слово походить від українського “глей” – “глина” тапраслов’янського “глек” – “посудина з глини”.
Середгрецької та римської кераміки зустрічаються масові аналоги українськимглечикам, точніше – деяким їх поширених різновидам, що викликає асоціації зантичними вазами. Розглянемо форми, близькі до глечиків та кринок для молока.
Глечикидля молока, з яйцеподібним туловом та циліндричним або трохи розведеним догоригорлом, виготовляють майже в усіх регіонах України.
Широкегорло в такого глечика, кришки, гладущика, гладилки потрібне, щоб, по-перше,можна було просунути руку й ретельно вимити посудину з середини, по-друге длязручності відстоювання та збирання вершків. За класифікацією В.Ф. Генінга, такіглечики відносяться до роду глечиків з прямим горлом, циліндрична горловина якихпереходить у тулово, як правило, не плавно, а через більш-менш помітну грань.Найширший діаметр (пуко) туова знаходиться на середній третині висоти всієїпосудини. Висота горла наближається до однієї третини загальної висоти.
Глечикитакої форми були поширені в античній кераміці грецького та римського часів.Зустрічаємо подібні форми в іонійській мальованій кераміці VІ ст. до. н. е. в Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї, Тірамбі.
У посуді “варварських” племен території України у ІІст. до н. е. процес формування глечика йшов двома лініями. По-перше, у ліпнійкераміці це форма, виходячи з потреб практики, розвивалась самостійно звисокого витягнутого горщика. По-друге, давався взнаки вплив античнихрозвинутих форм. Одна з його ознак – поява вушка, яке збагачує силует посудини,а також надає їй орієнтації у вертикальній площині.
Багато глечиків виготовлялось майстрами черняхівськоїкультури. Високий рівень гончарства давав можливість створювати різноманітніскладні глечики. Основні форми черняхівських глечиків походять від характернихдакійських. Окрім деяких інших впливів у черняхівських формах відчуваютьсятакож і античні (греко-римські) впливи. Саме такі глечики в черняхівськійкераміці стоять найближче до форм українських народних глечиків.
Близькими до українських є окремі гончарні, доброгоґатунку, глечики культури карпатських курганів
Миска
Ця форма української народної кераміки займає особливемісце в декоративно-прикладному мистецтві, не лише завдяки своєму силуету йпластичним особливостям, а тому, що є основою для різноманітних декоративнихкомпозицій – ритованих, мальованих, лискованих. Миски в Україні служатьважливим елементом хатнього вбрання. У народних обрядах вони виконують природнуроль необхідного столового начиння. Саме слово “миска” походить від народнолатинського mesa – стіл.
Форми мисок дуже різноманітні. Миска з ребром,походження якої давно цікавить мистецтвознавців. Діаметр вінець цієї поширеноїстолової посуди пересічно удвічі більший за висоту, а стінки на середині висотиабо її верхній третині утворюють горизонтальну грань – так зване ребро. Нижнячастина таких мисок формує нагадує широко розведений зрізаний конус, над граннюстінки піднімаються майже вертикально. Таки тип мисок існує в багатьохрізновидах від Закарпаття до Лівобережної України, включаючи Львівщину, Волинь,Поділля, Подніпров′я, Полтавщину.
Вічне полум’я горна
Може, то від найпершої блискавки, що вдарила в землю знебес, закарбувався загадковий слід творчості керамічного зліпка. Відтоділюдина збагнула, що вогонь – рятівник її життя: він і зігріє, і нагодує, іувічнить предметний світ.
Спливали віки, творчість пращурів не вгасала укераміці, вона стала вічною потребує і виявом їх творчого духу.
Дзвін випаленої глини пробився з глибин віків до нашихднів. Зникли найвеличніші палаци, храми, фортеці навіть не так ніби й далекоїдоби Середньовіччя, але вціліли уламки посуду, зброї, знарядь праці. По нихможна прочитати історію стародавніх народів, серед них розкішну гілкуслов’янства, те неповторне мистецтво, яке передалося майстрам Київської Русі.Глина була невичерпним багатством країни, тож недаремно називали її в Європікерамічною державою.
Гончарнеремесло мало наподив сталі форми. Навіть пічні кахлі нагадували глечики, котрімайстри вкладали отвором на зовні. А з часом вони розпласталися у прямокутники.За колоритом, формою і декором вирізняються ті чи інші школи. Поряд із давнімиосередками такими як Київ, Львів і Чернігів з’являються свої виробництва вОпішні та Василькові, Батурині і Дибильцях, Межигір’я й Потеличі, Миргороді йКоломиї, Умані і Косові.
“Атенами йКоринфом української кераміки” стала Опішня, яка забезпечувала мисками таглечиками все Лівобережжя. Тут найкраща глина – побіл як кажуть гончарі, з неїі досі виробляють посуд і дрібні речі.
Випалюваннядля гончаря – то підсумок великої і важкої праці. Цей процес освячується певнимритуалом (у кожного регіона були свої) взагалі, народні звичаї та обряди – тоневичерпна тема для дослідників.
Усізнають: Бог створив світ. Так і гончар створює кожнго разу у своїх виробахякусь частину всесвіту. У нього глина, як люди в Бога, — що задумав, те йзробив. Подивіться на звичайну миску. Вона ж нагадує за своєю довершеною формоюпівсвіту. А ще як він зуміє поставити його “на копитця” – ото вже мастак. Некожному вдається таке. Своєрідна підставка до глечика у вигляді кінськогокопита – то вже фірмовий знак.
Побутувалораніше у гончарів і таке: робили вони посудини для чаклунів і відьом. Тостаралися гончарити при цьому якось незвичайно: руками навиворіт, аби нечистасила не втручалася в роботу, не швендяла по хаті. Бо хата – то родина, в нійсходяться шляхи і стежки нашого життя, в ній завжди присутній вогонь сімейнихгараздів. Родинне вогнище мусить незгасимо палати, то наш завтрашній день –діти, духовний розвід, успадкування ремесел і вмінь, пізнання світу.
Хатнійвогонь – то не просто багаття в печі, а вогонь єднання – відчуття роду, нації,Батьківщини. Вирушаючи у світи людина не має права забути рідних стежокповернення до праоснов, до народних традицій, до відчуття теплоти материнськихдолонь.