Зміст
Вступ
1. Соціально-економічніпередумови культури Відродження
2. Побут Європейських країн вепоху Відродження
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Культура Ренесансу зародилася в другій половині ХIV ст.і продовжувала розвиватися протягом ХV і ХVI ст., поступово охоплюючи одну заіншою всі країни Європи. Виникнення культури Відродження було підготовлено рядомзагальноєвропейських і локальних історичних умов.
В XIV-XV ст. зароджувалися ранньокапіталістичні, товарно-грошовівідносини. Однієї з перших вступила на цей шлях Італія, чому в чималому ступенісприяли: високий рівень урбанізації, підпорядкування села місту, широкий розмахремісничого виробництва, фінансової справи, орієнтованих не тільки навнутрішній, але й на зовнішній ринок.
Складання нової культури було підготовлено йсуспільною свідомістю, змінами в настроях різних соціальних шарів ранньоїбуржуазії. Аскетизм церковної моралі в епоху активного торгово-промислового йфінансового підприємництва серйозно розходився з реальною життєвою практикоюцих соціальних шарів з їхнім прагненням до мирських благ, накопиченню, тягоюбагатству. У психології купецтва, ремісничої верхівки чітко проступали рисираціоналізму, ощадливості, сміливості в ділових починаннях, усвідомленняособистих здатностей і широких можливостей. Складалася мораль, що виправдує «чеснезбагачення», радості мирського життя, вінцем успіху якої вважалися престижродини, повага співгромадян, слава в пам'яті нащадків.
Термін «Відродження»(Ренесанс) з'явився в XVI столітті. Розглядаючи епоху Середньовіччя як проступерерва в розвитку культ. Ще Джордано Вазарі — живописець і перший історіографіталійського мистецтва, автор прославлених «Життєписів» найбільшзнаменитих живописців, скульпторів і зодчих (1550 р.) писав про «відродження»мистецтва Італії. [1] Це поняття виникло на основі широко розповсюдженої в тойчас історичної концепції, відповідно до якої Епоха Середньовіччя являла собоюперіод безпросвітного варварства й неуцтва, що пішов за загибеллю блискучої цивілізаціїкласичної ери, історики того часу думали, що мистецтво процвітало в античномусвіті, уперше відродилося в їхній час до нового життя. Термін «Відродження»означав спочатку не стільки назву всієї епохи, скільки самий момент виникненнянового мистецтва, що застосовувався звичайно до початку XVI століття. Лишепізніше поняття це одержало більше широкий зміст і стало позначати епоху, колив Італії, а потім й в інших країнах сформувалася й розцвіла опозиційнафеодалізму культура. Енгельс охарактеризував Відродження як «найбільшийпрогресивний переворот із всіх, пережитих до того часу людством».
1. Соціально-економічні передумови культури Відродження
Довгий час панував стереотип різкого протиставлення середньовічноїкультури Заходу й італійського Відродження. Середні століття — це, мов,панування церковної догми, відсутність яскравого розвитку науки й мистецтва,містика й мракобісся. Відродження, навпаки, відкидає всю цю «ніч»середньовіччя, звертається до світлої античності, до її вільної філософії, доскульптури оголеного людського тіла, до земної, привільної й нічого не зв'язанійволі індивідуального й суспільного розвитку. Однак ця схема вже застаріла,дослідження свідчать про те, що культура Відродження виросла на фундаментісередньовічної культури Заходу, що саме Відродження пов'язане з переходом відаграрної культури до міської культури (не будемо розглядати дискусійне питанняпро те, чи є культура Відродження чисто європейським феноменом або вонавластива й Сходові).
У контексті нашого розгляду досить помітити, що культура Відродження(Ренесансу) у її загальноєвропейській перспективі повинна бути у своїх джерелахспіввіднесена з тією перебудовою феодальних суспільно-політичних й ідеологічнихструктур, яким стояло пристосуватися до вимог розвиненого простого товарноговиробництва. Вся міра глибини ламання, що відбувалося в цю епоху, системисуспільних зв'язків у рамках і на ґрунті феодальної системи виробництва дотепердо кінця не з'ясована. Однак цілком достатньо підстав зробити висновок про те,що перед нами нова фаза у висхідному розвитку європейського суспільства. Це — фаза,у якій зрушення в підставах феодального способу виробництва зажадали принциповонових форм регулювання всієї системи влади. Політико-економічна суть визначенняепохи Відродження (XIV- XV ст.) складається в її розумінні як фази повногорозквіту простого товарного виробництва. Суспільство у зв'язку із цим сталобільше динамічним, просунувся вперед суспільний поділ праці, були зробленіперші відчутні кроки в секуляризації суспільної свідомості, плин історіїприскорився.
Оскільки це ставиться до фундаментальних соціальних зв'язків, названізрушення полягали в поступовому руйнуванні васальної системи, заснованої наземельних даруваннях, у перемозі грошової форми доходів класу феодалів, у змінісюзеренітету — феодально-договірного характеру королівської влади (її принцип — «перший серед рівних») королівською владою, заснованої на принципіпублічного суверенітету. Все це привело до того, що під покривом догматизму йавторитаризму схоластики були прокладені шляхи для досвідченого пізнанняприроди, для розмежування юрисдикції церкви й держави, для формування доктринистанової держави, для рецепції елементів римського права, у яких настількигостро бідувало товарне виробництво. Іншими словами, антична культурна спадщинапридбала в умовах епохи Ренесансу величезний практичний зміст — воно рівноюмірою було необхідно для формулювання елементів нового права й нової політики,нової натурфілософії, нової етики й естетики. Цей процес секуляризації багатьохважливих областей знання й мислення як такого привів до появи культуриРенесансу, у центрі якої перебуває гуманізм як прояв особливого інтересу долюдських, земних цінностей.
2. Побут Європейських країн в епоху Відродження
В епоху Відродження висококультурне світське життя нерозривно пов'язанаіз чисто побутовим індивідуалізмом, що був тоді стихійним, нестримним і нічимне обмеженим явищем. Для ренесансної культури характерно трохи її побутовихтипів: релігійний, куртуазний, неоплатонічний, міський і міщанський побут,астрологія, магія, пригодництво й авантюризм. Насамперед розглянемо короткорелігійний побут, на якому позначився стихійний розгул секуляризованогоіндивіда. Адже всі недоступні предмети релігійного шанування, що вимагають усередньовічному християнстві абсолютного цнотливого відношення, стають в епохуВідродження чимсь дуже доступним і психологічно надзвичайно близьким. Саме жзображення піднесених предметів такого роду здобуває натуралістичний іпанібратський характер. В одному з добутків тієї епохи Христос звертається дооднієї тодішньої черниці з такими словами: «Сідай, моя улюблена, я хочу зтобою поніжитися. Моя обожнена, моя прекрасна, моє золотко, під твоєю мовоюмед… твій рот пахне, як троянда, твоє тіло пахне як фіалка… Ти мноюзаволоділа подібно молодій дамі, що піймала в кімнаті молодого кавалера».Однак не вся релігійна естетика Ренесансу відрізнялася такими виродливими,панібратськими рисами. Минулого й інші типи, що існували й раніше, тому вони неє істотно новими. Можна відзначити, що в цю епоху саме в особі ФранцискаАссизского (XIII ст.) колишній релігійний тип досягає якщо не прямогопантеїзму, то у всякому разі споглядально-любовного й розчуленого відношення доприроди.
Певним типом Ренесансу є те куртуазне життя, що зв'язане з «середньовічнимлицарством». Середньовічні подання про героїчний захист піднесенихдуховних ідеалів в особі культурного лицарства (XI-XIII ст.) одержали небувалухудожню обробку не тільки у вигляді вишуканого поводження лицарів, ний увигляді витонченої поезії на шляхах зростаючого індивідуалізму. Ця лицарськапрактика трубадурів, труверів і міннезінгерів уже в предвідродженську епохудеградує до богемного поводження вагантов і ввійшла у відродженську літературу.
Може бути, найбільш яскравим відродженським побутовим типом був то веселей легковажне, поглиблене й художньо красиво виражений гуртожиток, про яке намговорять документи Платонівської академії у Флоренції кінця XV ст. Тут мизнаходимо згадування про турніри, бали, карнавали, урочистих в'їздах, святковібенкети і взагалі про всякий рід принадностях навіть буденного життя — літньогочасупроводження, дачної життя, — про обмін квітами, віршами й мадригалами, проневимушеність і добірність як у повсякденному житті, так й у науці,красномовстві й взагалі в мистецтві, про переписку, прогулянки, любовну дружбу,про артистичне володіння італійською, грецьким, латинським й іншою мовами, прообожнювання краси думки й захопленні релігіями всіх часів і всіх народів. Всясправа тут в естетичному милуванні антично-середньовіковими цінностями, уперетворенні свого власного життя в предмет естетичного милування.
Поряд з усім цим побутова практика алхімії, астрології й усякій магіїохоплювала все відродженське суспільство знизу доверху й була аж ніяк нерезультатом неуцтва. Вона — результат усе тієї ж індивідуалістичної спраги опануватитаємничими силами природи, що дається взнаки навіть у Френсіса Бекона, цьогознаменитого поборника індуктивних методів у науці. Із цим зв'язаний і тойісторичний парадокс, що священна інквізиція одержує розквіт в епохуВідродження. Полювання на єретиків і відьом, невтримний терор і колективніпсихози, жорстокість і моральну незначність, страждання й звичайне скотство єпродуктами Ренесансу; вони, як і діяльність священної інквізиції, непротистоять тодішнім великим досягненням духу й думки людини, а пов'язані зними, є їхньою невід'ємною частиною, виражають автентичні прагнення й потребилюдини. Адже Відродження досить багато нескінченними марновірствами, якіпронизували рішуче всі шари суспільства, включаючи вчених і філософів, неговорячи вже про політиків і правителів.
Одним із цікавих побутових типів Відродження, безсумнівно, булопригодництво й навіть прямий авантюризм, про що свідчить знаменита поемаЛудовико Ариосто «Шалений Орландо» (1532). Те, що ці побутові формивиправдувалися й не вважалися порушенням людської моральності, в історичномузмісті було чимсь передовим. Це був усе той же відродженський стихійнийіндивідуалізм, що тут уже не зв'язував себе з якими-небудь піднесенимиплатонічними теоріями, але який уже починав давати більшу волю окремим страстямі почуттям людини, щоправда, ще не в їхній остаточній розгнузданості й аморалізмі.
Далі, міський тип відродженської культури, як це видно із французькихфабльо й німецьких шванків і взагалі з відродженської новели, буяєнатуралістичними замальовками заповзятливого й пробивного героя висхіднихплебейських низів, із глибоким сатиричним змістом. У цих новелах критикуютьсятодішні суспільні виразки й особливо зловживання й моральна розхитаністьдухівництва. Атеїзм теж не був відродженською ідеєю, але антицерковність буласамою дійсною відродженською ідеєю, що корениться в побуті. Нарештііндивідуалізм, що лежить в основі всієї культури Відродження досягає свогосамозаперечення тодішніх міщанських теоріях. Міщанство теж не було культурнимтипом Відродження, але на шляхах здрібніння глибоко й красиво вираженогоренесансного індивідуалізму, безсумнівно, створювало всі передумови також і дляфункціонування дрібної людської особистості (поряд, звичайно, з великимиособистостями) у наступні століття європейського розвитку.
Відродження прославилося своїми побутовими типами підступництва,віроломства, убивства з-за рогу, неймовірної мстивості й жорстокості,авантюризму й усякого розгулу страстей — це зворотна сторона загальновизнаного відродженськоготитанізму. Розгул страстей, свавілля й розбещеність досягають у ренесанснійІталії неймовірних розмірів. Священнослужителі містять м'ясні крамниці, шинки,ігорні й публічні будинки, так що доводиться неодноразово видавати декрети, щозабороняють священикам «заради грошей робитися звідниками повій», алевсе напрасно. Черниці читають «Декамерон» і віддаються оргіям, а вбрудних стоках знаходять дитячі кістяки як наслідку цих оргій. Тодішніписьменники порівнюють монастирі те з розбійницькими вертепами, то з непотрібнимибудинками. Папа Олександр VI і його син Цезар Борджіа збирають на свої нічніоргії до 50 куртизанок; у Феррарі герцог Альфонс серед біла дня голимпрогулюється по вулицях, а в Мілані герцог Талеаццо Сфорца тішить себе застолом сценами содомії. В Італії тієї епохи немає ніякої різниці між чеснимижінками й куртизанками, а також між законними й незаконними дітьми. Незаконнихдітей мали всі: гуманісти, духовні особи, папи, князі, наприклад у Нікколо д'есте- близько 300 позашлюбних дітей. Багато кардиналів підтримували відносини зізнаменитою куртизанкою Імперією, що Рафаель зобразив на своєму Парнасі уВатикані.
Внутрішні розбрати й боротьба партій у різних італійських містах, що неприпинялася всю епоху Відродження й видвигавшая сильних особистостей, якізатверджували в тій або іншій формі свою необмежену владу, відрізнялисянещадною жорстокістю і якоюсь шаленою люттю. Вся історія Флоренції XIII-XIV ст.заповнена цією дикою й нещадною боротьбою. Страти, убивства, вигнання, погроми,катування, змови, підпали, грабежі безупинно випливають один за одним.Переможці розправляються з переможеними, а через кілька років самі стаютьжертвами нових переможців. Те ж саме ми бачимо в Мілані, Генуї, Пармє, Луккє, Сієнє,Болоньї й Римі. Коли вмирала яка-небудь відома людина, відразу ж поширювалисяслухи, що він отруєний, причому дуже часто ці слухи були цілком оправдані.Розгул страстей і злочинів торкнувся багатьох художників і гуманістівВідродження.
Зовсім неймовірною запальністю, наївним самозахопленням і диким, неприборканимчестолюбством відрізнявся знаменитий скульптор-ювелір XVI в. Бенвенуто Челліні.Він убивав своїх суперників і кривдників, дійсних і мнимих, бив коханок, валиві громив все навколо себе. Все його життя переповнене неймовірними страстями йпригодами: він кочує із країни в країну, з усіма свариться, нікого не боїться йне визнає над собою ніякого закону. Можна привести безліч прикладів такогороду, всі вони свідчать про те, що безмежний розгул страстей, пороків ізлочинів органічно зв'язаний зі стихійним індивідуалізмом і прославленим титанізмомусього Ренесансу.
Характеризуючи епоху Відродження, Ф. Енгельс писав в «Діалектикуприроди»: «Це був найбільший прогресивний переворот із всіх пережитихдо того часу людством, епоха, що мала потребу в титанах й яка породила титанівпо силі думки, пристрасті й характеру, по багатосторонності й ученості. Люди,що заснували сучасне панування буржуазії, були всім чим завгодно, але тільки нелюдьми буржуазно-ограніченими. Навпаки, вони були більш-менш овіяні характернимидля того часу духом сміливих шукачів пригод… Але що особливо характерно дляних, так це те, що вони майже всі живуть у самій гущавині інтересів свого часу,беруть живу участь у практичній боротьбі, стають на сторону тієї або іншоїпартії й борються хто словом і пером, хто мечем, а хто й тим й іншим разом.Звідси та повнота й сила Характеру, які роблять їхніми цільними людьми».Підводячи підсумки суспільним зрушенням епохи, Енгельс відзначає, що вонапоклала початок розвитку сучасних націй, а в області мистецтва говорить провластиво «відродження» грецької античності, і про такий розквітмистецтва, якого вже ніколи більше не вдавалося досягти. Дійсно, творчість єосновною категорією для інтерпретації ролі мистецтва в епоху Ренесансу, вонобуло визнано вираженням краси людської цивілізації. Філософський постулат протворчі можливості людини — «людина може стати таким, яким хоче»,проголошений Пікоделла Мірандола, — знайшов своє здійснення в розквітіренесансного мистецтва.
Ідеал життя, що відповідає мистецтву, був реалізований насамперед уФлоренції XV ст. — "ідеальному" місті, змодельованому уявою й рукамивеликих творців. "Ідеальний" місто народилося насамперед завдякивідкриттю перспективи, обкресленої Брунеллескі й Леонардо да Вінчі, а також усилу здійсненої єдності просторово-пластичного й суспільно-політичного баченнямиру. Уперше в таких масштабах з'явився людський простір, матеріальне ідуховне, сміло протипоставлене природному простору. У своїй «Похвалі флорентійцям»(1518) Ф. Меланхтон підкреслив натхненний характер естетичної культуриФлоренції, що «дав перший імпульс тій необоротній зміні, що торкнуласявсіх культурних, суспільних, виховних, політичних і релігійних установхристиянського миру, знаменуючи нову блискучу еру в історії людства».Ідеальною моделлю творчої людини був художник — жрець мистецтва, обдарованийпродуктивною уявою, завдяки якому він перетворить і мир, і самого себе. Іменатаких художників, як Брунеллескі, Донателло, Мазаччо, Альберта й ін.,символізують велич флорентійського мистецтва.
Дослідник і шанувальник Ренесансу Я. Буркхард один з розділів своєїкниги, присвяченої аналізу культури й мистецтва італійського Відродження,назвав «Державу як твір мистецтва». У ту епоху концепція мистецтва,що організує мир, охоплювала як предметний мир міста, так і громадське життя зїї іграми, видовищами й театром. Улюбленими розвагами флорентійців буликарнавальні фестивалі за участю масок, бали й турніри й вуличні театральніспектаклі. Добутку живопису передають сцени церемоній і видовищ, що поєднують узагальному переживанні акторів і глядачів, що беруть участь у різних проявахцих свят. Для них характерний мотив перемоги й молодості, радісних подоблюдського щастя. Ренесанс був тією епохою, у якій гармонія між суспільнимпростором й естетичним досвідом досягла своєї кульмінації.
Висновки
Ідеї гуманізму — духовна основа розквіту мистецтва епохи Відродження. Мистецтво Відродженняперейнято ідеалами гуманізму, воно створило образ прекрасного, гармонічнорозвиненої людини. Італійські гуманісти вимагали волі для людини. «Алеволя в розумінні італійського Ренесансу, — писав його знавець А.К.Дживелегов, — мала через окрему особистість». У сучасній науці немає однозначногорозуміння характеру, структури й хронологічних рамок ренессанского гуманізму.
Відроджені на античнійоснові гуманітарні знання, що включали етику, риторику, філологію, історію,виявилися головною сферою у формуванні й розвитку гуманізму, ідейним стрижнемякого стало навчання про людину, його місці й ролі в природі й суспільстві. Гуманістичнаетика висунула на перший план проблему земного призначення людини, досягненнящастя його власними зусиллями.
Гуманістичнийсвітогляд стало одним з найбільших прогресивних завоювань епохи Відродження, щооказали сильний вплив на весь наступний розвиток європейської культури.
Реформаціязіграла важливу роль у становленні світової цивілізації. Не проголошуючиніякого певного соціально-політичного ідеалу, не вимагаючи переробкисуспільства в ту або іншу сторону, не роблячи ніяких наукових відкриттів абодосягнень на художньо-естетичному поприщі, Реформація змінила свідомістьлюдини, відкрила перед ним нові духовні обрії. Людина одержала волю самостійномислити, звільнився від опіки церкви, одержав саму вищу для нього санкцію — релігійну на те, щоб тільки власний розум і совість диктували йому, як вартожити.
Реформаціясприяла появі людини буржуазного суспільства — незалежного автономного індивідаз волею морального вибору, самостійного й відповідального у своїх судженнях івчинках.
Список використаної літератури
1. 50 биографиймастеров западно-европейского искусства. Издательство «Советскийхудожник», Л.: 1965.
2. Бердяев Н.А.Философия свободы. Смысл творчества. М., 1989.
3. Брагина Л.М. «Социально-этическиевзгляды итальянских гуманистов» (II половина XV века). Издательство МГУ,1983.
4. Гарни Э. Проблемы итальянского Возрождения. М., 1986.
5. Из историикультуры Средних веков и Возрождения. Издательство «Наука», М.: 1976.
6. Кратна Л.М. Итальянский гуманизм. М., 1977.
7. Лосев Л.Ф. Эстетика Возрождения. М., 1983.
8. Роменець В.А. Історія психологи епохи Відродження. Київ, 1988.
9. Учебный курс покультурологии. Ростов-н/Д.: Издательство «Феникс»,2000.
10. Эстетика.Словарь. Политиздат, М.: 1989.