Рефератна тему
Драматургія ітеатрвУкраїні в XIXстолітті
Зміст
Вступ
Драматургія і театр
Висновок
Література
Вступ
Змалку я люблютеатр. Мені дуже подобалися вистави лялькового театру, і я в захваті від мужніхгероїв та прекрасних принцес. У місті Хмельницькому, де живе моя бабуся, єдраматичний театр імені Петровського. Ще змалку мені мама і бабуся розповідалипро вистави цього театру, а в 10 років я сама побувала там. Мені дужесподобалося в театрі. Сидиш у залі й мимоволі стаєш учасником подій, яківідбуваються на сцені, завдяки талановитій грі акторів й якійсь особливійатмосфері, що створена особливим мистецтвом – театр. Потім я ще декілька разівбувала в театрі, але те перше враження незабутнє.
Мені завждицікаво було дізнатися про історію та розвиток театру взагалі, і в Україні, вокремості. Ось чому, як тільки нам було дано завдання розповісти про мистецтвоУкраїни другої половини XIXст., я вирішила знайти відомості про розвитокдраматургії та театру у ті часи.
У другій половиніXIX ст. відбувався подальший розвитоксценічного мистецтва. Передова різночинна інтелігенція бачила в театрі, як улітературі, один із засобів просвітництва, ідейно-естетичного виховання мас,трибуну для пропаганди передових, демократичних ідей. Незважаючи наадміністративно-цензурні утиски царського уряду, українська драматургія ітеатральне мистецтво досягли високого рівня розвитку. Це сталося завдякиподвижницькій творчій діяльності видатних письменників і майстрів сцени.
Українськадраматургія розвивалася в ході виникнення й становлення національного театру,була нерозривно зв’язана з ним загальними інтересами. Українська драматургіяспиралася на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні традиції І. П.Котляревського, Т. Г. Шевченка, на досвід передової російської драматургії. Їїрозвиток нерозривно пов'язаний із театром, оскільки провідні драматурги буливодночас організаторами і керівниками театральних труп. Класики українськоїдраматургії правдиво зображали життя та побут народу, намагалися показатисоціальні протиріччя, які панували у суспільстві. В їхніх п’єсах виражалосяспівчуття до тяжкої долі трудящих, протест проти приниження людської гідності.Остаточно утвердившись на позиціях критичного реалізму, українська драматургіязбагатилася десятками нових п’єс, нерідко першорядної суспільно-культурної тахудожньої цінності, в яких порушувалися важливі проблеми життя народу,висвітлювалися найголовніші конфлікти того часу, змальовувалася ціла галереяобразів пореформеної доби.
Драматургія ітеатр
Визначнимлітературним явищем стала драматургія М.Л.Кропивницького (1840-1910),творчі пошуки якого тісно пов’язані зі становленням професійного театру вУкраїні. Драматургічна спадщина М. Л. Кропивницького – це понад 40 п’єс.Формування естетичних поглядів М.Л.Кропивницького відбувалося під впливомкритичних статей М.Добролюбова та творчості О.Островського. Добре знаючи життятрудящих, Кропивницький постійно звертався до невичерпної скарбниці народноїтворчості. Він був представником демократичного напряму в літературі ймистецтві, метою якого було служіння народові, сприяння його визволенню. 1
Вже у першомутворі Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю» поряд з побутовими,етнографічними епізодами зображені соціальні відношення у пореформеному селі,протиріччя поміж біднотою та багатіями.
Талант драматургаз особливою силою розвився у 80-90-ті роки. Його п’єси у цій період досягливисокого реалістичного звучання, торкалася гострих соціальних питань. Драма«Доки сонце зійде, роса очі виїсть» вже своєю назвою підкреслювала, що надіїнароду на полегшення свого положення після реформи даремні. Значну гостротунабули соціальні проблеми у драмі «Глитай, або ж павук». В ній відтвореніреалістичні картини класового розшарування на селі, жорстока експлуатаціясільської бідноти глитаями та ростовщиками. Серед інших п’єс Кропивницького є:«Дві сім’ї», водевіль «По ревізії», жарт «Пошились у дурні» та ін.2
У постійнихтворчих пошуках драматург ішов шляхом поглиблення психологічних характеристиксвоїх героїв, використання скарбів усної народної творчості, розширення жанрівукраїнської драматургії. Характерною особливістю Кропивницького є незвичайневміння добирати і майстерно представляти типові соціальні явища, створюватихарактерні побутові сцени, малювати драматичні картини народного життя. ІванФранко писав про твори М.Л.Кропивницького: «Такого чистого, виблискуючого усімавиблисками поезії та гумору народної мови нам не в багатьох наших письменниківтрапиться зустріти. Широкою струєю пливе та мова у драмах Кропивницького.Пісні, жарти, приказки й вигадки, як перли-самоцвіти, сиплються нескінченноюбезліччю». 3
Багатогранним бувталант письменника і драматурга М.П.Старицького (1840-1904), авторачисленних історичних романів (трилогія – «Перед бурею», «Буря», «Біля пристані»;«Руїна», «Молодість Мазепи», «Розбійник Кармелюк»). Дбаючи про розширеннярепертуару українського театру, Старицький вправно обробив ряд мало сценічнихп’єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, руськихта зарубіжних письменників – «За двома зайцями», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба»,«Сорочинський ярмарок», «Утоплена», «Юрко Довбиш», «Циганка Аза» та ін.Переосмислені та значно художньо удосконалені, ці обробки стали по суті новимисамостійними творами. Серед власних п’єс Старицького найвідомішісоціально-побутові драми «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й навечорниці», «Талан», низка дотепних водевілів. У основі своїй творчістьСтарицького реалістична, демократична змістом і спрямуванням, перейнята гарячимпочуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого. Драматург широкоосвітив тему пригноблення глитаями сільської бідноти, виступив проти темряви,що панувала в українському селі, виражав думку про необхідність працювати наблаго народові.1
Важливе місце втворчості Старицького займала історична тематика. В п’єсах «БогданХмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч», «Оборона Буші» показаногероїчну боротьбу народних мас за соціальне та національне звільнення. Своєютворчістю Старицький збагатив репертуар українського театру, підняв йогосуспільно-виховне значення. 2
Найвизначнішоюпостаттю в українській драматургії другої половини XIX століття є І. К. Карпенко-Карий(Іван Карпович Тобілевич; 1845-1907). Він увійшов до історії українськоїдраматичної культури і як борець за національний театр, і як творець гостросоціальної драми та комедії. Безкомпромісність у відтворенні правди життя,показ типових явищ розвитку капіталізму в Україні, яскраві образиселян-протестантів, борців проти поміщицького пригнічення, зла танесправедливості – характерні риси творчості І.К.Карпенка-Карого. Багато місцяу п’єсах письменника відводиться образам українських жінок («Наймичка»,«Безталанна»). Знедолені, ображені, безправні, вони мають багато спільного зобразами жінок у поемах Т.Г.Шевченка та п’єсах М.Островського. Його драми такомедії поряд із п’єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основурепертуару українського реалістичного театру. У драмі «Бурлака» змальованоглибоко правдиві картини приниження і визиску селянства багатіями, подано образшукача правди, що утверджував ідею непримиренності до будь-якої соціальноїнесправедливості. Комедія «Розумний і дурень» показує народження прошарку«хазяйновитих мужиків», які перетворювалися в нову експлуататорську силу.Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії «Мартин Боруля»,«Сто тисяч», «Хазяїн», у яких висміяно гонитву багатіїв різного калібру занаживою, їхню глитайську психологію. Кілька п’єс Карпенко-Карий присвятивісторичному минулому України («Бондарівна», «Сава Чалий» та ін.). Творам драматургапритаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації,яскравість мови персонажів, показ органічних зв’язків людини з її оточенням. «Явзяв життя», — говорив драматург і цим визначив основний принцип своєїтворчості.
Драматичні твориписали також прозаїки І. С. Нечуй-Левицький («Маруся Богуславка», «НаКожум’яках»), Панас Мирний («Лимерівна», «Перемудрив»), Б. Д.Грінченко («Степовий гість», «Ясні зорі») та ін.
Драматургіядемократичного направлення розвивалася й на західноукраїнських землях. У 60-70роки з рядом п’єс виступив Ю.Федькович. Краща з них – комедія «Запечатанийдвірник» відображає буковинське село, висміює сільську чиновницьку верхівку.1
Видатним майстромдраматургії був І. Я. Франко. Він створив класичні зразкисоціально-психологічної драми («Украдене щастя», «Учитель»), народної комедії(«Рябина»), романтично-легендарних творів на історичному матеріалі («Сон князяСвятослава», «Кам’яна душа») та ін. У них правдиво відображено картининародного життя, суспільні процеси, що відбувалися на західноукраїнських земляхв останній чверті століття.
У своїх п’єсахФранко першим серед західноукраїнських драматургів стверджував реалізм інародність. Але неблагосклонне відношення до цих п’єс консервативнихтеатральних діячів, невисокий виконавський рівень галицького театру булипричиною тому, що за життя І.Я.Франка його драматичні твори не отримализначного поширення.2
Ідейна глибина,демократичний пафос соціального викриття, сила реалістичного проникнення всуспільні відносини, в морально-етичні засади пореформеної доби – все цесвідчило про новаторський характер української драматургії другої половини XIX століття.3
Українськийдраматичний театр по суті був під забороною. Згідно з відомим Емським указом1876 року зовсім не допускалися «різні сценічні вистави на малоруському наріччі».1881 р. цар дозволив ставити п’єси українською мовою, якщо вони пропущені цензуроюі схвалені генерал-губернатором. Однак і в цей час категорично заборонялосястворювати «спеціально малоросійський театр». Цензура обмежувала тематикуукраїнських п’єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відображати насцені історичні події, які нагадували б про колишні «вольності» українськогонароду, його боротьбу за незалежність. 1883 р. київський генерал-губернатор заборонивдіяльність українських театральних труп на території п’яти підвладних йомугуберній. Ця заборона діяла десять років. Отож театральним діячам Українидоводилося діяти у надзвичайно важких умовах.
Плідним ґрунтом,на якому визрівало українське професійне сценічне мистецтво, був аматорськийтеатр. У 1861-1862 рр. діяв аматорський театр полтавської недільної школи,організований В. Лободою та ін. Восени 1859 р. розпочав свою творчу діяльністьсамодіяльний драматичний колектив у Київському університеті (М.П.Старицький,М.В.Лисенко, П.П.Чубинський та ін.). З 1861 по 1866 р. багато вистав уЧернігові показав аматорський колектив під назвою «Товариство, любляче ріднумову». Активну участь у його організації брали Л.І.Глібов, О.В.Маркович,О.М.Лазаревський та ін. 1871 р. цей театр під керівництвом І.Лагоди відновивсвою діяльність та проіснував до кінця століття. Великим успіхом користувавсяСумський аматорський театр (1865-1875 рр., керівник В.Бабич).
1872 р. виник«Перший музично-драматичний гурток м. Києва» (М.П.Старицький, М.В.Лисенко,П.П.Чубинський, О.О.Русов, О.І.Левицький та ін.), який існував майже десятьроків, незважаючи на заборони й утиски. У 60-70-х роках діяли аматорські театриу Бобринці та Єлисаветграді. Саме в них починали свою діяльність М.Л.Кропивницькийта І.К.Карпенко-Карий. Чимало аматорських колективів виникає у містах і селах,на промислових підприємствах у 80-90х- роках.1
Загалом,аматорські театри підготували ґрунт для розвитку професійного українськоготеатру. Щоправда, у 70-ті роки він до кінця ще не сформувався через перепони,політики притиснень й заборон, що чинилися царським урядом. Вираженням цієїполітики був Емський акт від 18 травня 1876 року, який вимагав «запретить также разные сценическиеспектакли на малорусском наречии, а также печатание на нем текстов кмузыкальным нотам».2
Переслідуваннятеатру призвело до того, що більшість аматорських й професійних труп спинилиставити українські п’єси. Це викликало невдоволення й обурення не тількипередової спільноти України, але й прогресивних кіл всієї Росії. Так, видатнаросійська актриса Г.Н.Федотова в знак протесту проти шовіністської урядовоїполітики в області мистецтва у 1877 році обрала для свого бенефісу драмуТ.Г.Шевченка «Назар Стодоля».
Побоюваннястосовно надмірності Емського акту висловили навіть представникичиновницько-бюрократичного апарату. Київський, подільський та волинськийгенерал-губернатор у докладній записці до міністерства внутрішніх справ у 1881році зазначав, що указ викликав засудження усіх «взагалі людей, які неспівчувають принципові беззасновних притиснень, особливо при заборонахвиконання на малоруському говорі сценічних вистав й музики». У 1881 р. царськийуряд розіслав губернаторам роз’яснення, в якому їм пропонувалось самимвирішувати, дозволяти або забороняти «малороссийские» п’єси. Це відкривалопевні можливості для організації українського театру. 1
1882 р.М.Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До неї булизапрошені актори-професіонали і аматори К.Стоян-Максимович, І.Бурлака, М.Садовський,Н.Жаркова, О.Маркова, М.Заньковецька, Л.Манько, О.Вірина, А.Максимович. До їїрепертуару увійшли «Наталка Полтавка» І.Котляревського, «Назар Стодоля»Т.Шевченка, «Чорноморці» М.Старицького, «Сватання на Гончарівці» та«Шельменко-денщик» Г.Квітки-Основ’яненка та ін. М.Кропивницький поповнив йогосвоїми п’єсами «Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть»,етюдом «По ревізії». Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього театру якзмістом, так і виконанням. Кропивницький-режисер прагнув до ідейно-художньоїцілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, якакторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Кошти трупи складалисялише з касової виручки. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приреченийна мандрівне життя.
У 1883 роцідиректором трупи став М.Старицький, а М.Кропивницький залишився режисером іактором. Об’єднання найвидатніших діячів українського театру благотворновідбилося на творчому зростанню трупи. Її склад поповнився новими талановитимиакторами (М.Садовська-Барілотті, Г.Затиркевич-Корпинська, П.Саксаганський,І.Карпенко-Карий, В.Грицай, Ю.Косиненко, М.Манківський та ін.), а репертуар –новими постановками («За двома зайцями» М.Старицького, «Запорожець за Дунаєм»С.Гулака-Артемовського, «Утоплена» М.Старицького та ін.). За короткий часмолоді актори стали видатними майстрами сцени.
Безпосереднюпідготовку музичних та вокальних сил трупи здійснював М.Лисенко. Вона могла ставитий оперні спектаклі. У 1885 р. трупа, яка налічувала близько ста осіб,розділилася на дві – під керівництвом М.Кропивницького і під керівництвомМ.Старицького.
У трупіМ.Кропивницького були зібрані найталановитіші сили тодішнього українськоготеатру: М.Заньковецька, М.Садовський, П.Саксаганський, М.Садовська-Барілотті,Г.Затиркевич-Корпинська, А.Максимович, І.Загорський, А.Переверзєва, О.Маркова,Д.Мова, П.Карпенко, Л.Квітка та ін. Серед них виділявся сам засновник трупиКропивницький – чудовий виконавець як комедійних, так і драматичних ролей. Вскарбницю мирового мистецтва увійшов створений ним героїчний образ ТарасаБульби.1
Велика українськаактриса М.К.Заньковецька натхненно розкривала тему жіночої долі. Вона булапершою виконавицею головних ролей у п’єсах «Безталанна», «Наймичка»І.К.Карпенка-Карого, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М.Л.Кропивницького,«Циганка Аза» М.П.Старицького, «Лимерівна» Панаса Мирного. Неповторні,своєрідні характери створив Н.К.Садовський (Назар у п’єсі «Назар Стодоля»Т.Г.Шевченка, Микола у п’єсі «Наталка Полтавка» І.П.Котляревського та ін.).2Керівник запровадив нову систему організації трупи – товариство на паях, доякого входило десять провідних акторів, що колегіально вирішували питаннярепертуару, маршруту, найму і звільнення, дисципліни. Трупа відновила виставипопередніх років, інсценізувала нові п’єси І.Карпенка-Карого – «Бондарівна»,«Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». За роки своєїдіяльності (1885-1888) трупа відвідала понад двадцять міст України, а такожПетербург і Москву, де користувалася дійсно тріумфальним успіхом.3
ТрупаМ.Старицького (Є.Боярська, О.Вірина, М.Маньківська, В.Грицай, Ю.Косиненко,Л.Манько, Л.Ліницька, Ю.Шостаківська та ін.) також базувалася на товариськихзасадах. Ідейні та організаційні принципи, запроваджені Кропивницьким іСтарицьким під час їхньої спільної роботи, і тут залишилися в силі. За рокисвоєї діяльності (1885-1891) трупа відновила вистави «Наталка Полтавка», «НазарСтодоля», «Сватання на Гончарівці», «Глитай, або ж павук», «Дай серцю волю,заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «За двома зайцями»,«Запорожець за Дунаєм», «Чорноморці», «Утоплена», «Гаркуша». Крім того,репертуар поповнився п’єсами «Не судилось», «Юрко Довбиш», «Крути, та неперекручуй» та ін. М.Лисенко написав музику до вистав «Ой, не ходи, Грицю, та йна вечорниці», «Різдвяна ніч», «Ніч під Івана Купала». Трупа розширилатериторіальні межі діяльності українського театру: вона гастролювала у Криму,на Кубані, Поволжі, в Польщі, Білорусії, на Кавказі, відвідала Москву та Петербург.Сприйнявши кращі здобутки тодішнього репертуару, колектив торував нові шляхи внапрямі порушення суспільно значущих питань, відіграв значну роль у дальшомурозвитку музичного жанру, підніс мистецтво театральної режисури.1
У подальшомукращі традиції перших українських професійних колективів продовжили нові великітрупи: М.Садовського (діяла з 1888 по 1898 р.), М.Кропивницького (1888-1893;1894-1900), П.Саксаганського та І.Карпенка-Карого (1890-1909). Їхню основускладало сузір’я відомих нам акторів. З’явилися й нові талановиті сили –Ф.Левицький, Г.Борисоглібська, І.Загорський, Д.Гайдамака, В.Марченко,І.Мар’яненко та ін.
Крім великихдраматичних колективів, у 80-90-х роках на Україні діяло кілька десятківукраїнсько-російських труп, створених колишніми акторами. Українськіпровінціальні трупи часто гастролювали за межами України. Так, трупаГ.О.Деркача на протязі 20 років успішно виступала в різних містах ЦентральноїРосії, Уралу, Сибіру. У 1893 році вона побувала на гастролях у Франції,показавши у Парижі «Наталку Полтавку» та «Назара Стодолю».2
Розвивалося вУкраїні також і російське театральне мистецтво. У великих містах, де існувалиспеціальні театральні приміщення, грали сезонні російські трупи. Серед нихглибоким, творчим підходом до постановки вистав у 80-ті роки виділялась трупаМ.М.Синельникова у Харкові. Багаточисленні російські мандруючі трупигастролювали у невеликих містах та містечках (Н.Х.Рибакова, І.П.Киселевського,М.Т.Іванова-Козельського та ін.). 3
1891 р. у Києвібув організований перший постійний російський театр М.Соловцова. Театрвідрізнявся високим професіоналізмом акторів (М.П.Рощин-Інсаров, Є.Я.Нєдєлін,О.А.Пасхалова та ін.). Він знайомив глядачів з кращими образами російськоїдраматургії – п’єсами М.В.Гоголя, Л.М.Толстого, А.П.Чехова.4
У 60-90-ті рокизначні зміни відбулися у розвитку театрального мистецтва Східної Галичини. 29березня 1864 р. у Львові засновано український професійний театр «Руськабесіда», який очолив О.Бачинський. Його репертуар складався із творівнаддніпрянських і західноукраїнських письменників, кращих зразків європейськоїдраматургії. Колектив успішно гастролював у містах Східної Галичини таПівнічної Буковини. Однак незабаром через гостре суперництво між москвофілами інародовцями за вплив на нього театр почав занепадати. Його піднесенню багато в чомусприяв М.Кропивницький, який у середині 70-х років працював тут за запрошенням.Саме тоді західноукраїнські глядачі познайомилися з новими п’єсами української таросійської класики. У театрі з успіхом ставилися п’єси «Ревізор», «Женитьба»М.В.Гоголя, «Свадьба Кречинского» А.В.Сухого-Кобиліна, «Гроза»О.М.Островського. Згодом були поставлені «Безталанна», «Мартин Боруля»І.К.Карпенка-Карого, «Лимерівна» Панаса Мирного, «Украдене щастя» І.Я.Франка,«Власть тьмы» Л.М.Толстого та інші п’єси. У театрі виросли талановиті актори –І.Гриневицький, М.Романович та ін. 1
Багато зусиль длярозвитку театральної культури Східної Галичини доклав І.Франко. У своїх статтяхі театральних рецензіях він виступав за дійсно народний театр, який би сприяврозвиткові освіти трудящих, став би «школою життя». Іван Франко різкокритикував «неостроумные комедии и псевдоисторические драмы».
Загаломукраїнський театр другої половини XIX ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності,змістовності, великої критично-викривальної сили і високої художньоїдовершеності. 2
Висновок
Незважаючи наадміністративно-цензурні утиски царського уряду, українська драматургія ітеатральне мистецтво досягли високого рівня розвитку. Це сталося завдякиподвижницькій творчій діяльності видатних письменників і майстрів сцени.Українська драматургія розвивалася в ході виникнення й становленнянаціонального театру, була нерозривно зв’язана з ним загальними інтересами.Українська драматургія спиралася на кращі здобутки усієї літератури, надраматургічні традиції І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка.
Одним здраматургів був Кропивницький. У постійних творчих пошуках він ішов шляхомпоглиблення психологічних характеристик своїх героїв, використання скарбів усноїнародної творчості, розширення жанрів української драматургії. Характерноюособливістю драматурга є незвичайне вміння добирати і майстерно представлятитипові соціальні явища, створювати характерні побутові сцени, малюватидраматичні картини народного життя.
Багатогранним бувтакож талант письменника і драматурга М. П. Старицького. У основі своїйтворчість Старицького реалістична, демократична змістом і спрямуванням,перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчногоминулого. Драматург широко освітив тему пригноблення глитаями сільськоїбідноти, виступив проти темряви, що панувала в українському селі, виражав думкупро необхідність працювати на благо народові.
Найвизначнішоюпостаттю в українській драматургії другої половини XIX століття є І. К. Карпенко-Карий. Вінувійшов до історії української драматичної культури і як борець за національнийтеатр, і як творець гостро соціальної драми та комедії. Його драми та комедіїпоряд із п’єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуаруукраїнського реалістичного театру. Творам драматурга притаманні незвичайнаемоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів,показ органічних зв’язків людини з її оточенням. «Я взяв життя», — говоривдраматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.
Видатним майстромдраматургії був І. Я. Франко. Він створив класичні зразкисоціально-психологічної драми, народної комедії, романтично-легендарних творівна історичному матеріалі та ін. У своїх п’єсах Франко першим середзахідноукраїнських драматургів стверджував реалізм і народність.
Ідейна глибина,демократичний пафос соціального викриття, сила реалістичного проникнення всуспільні відносини, в морально-етичні засади пореформеної доби – все цесвідчило про новаторський характер української драматургії другої половини XIX століття.
Плідним ґрунтом,на якому визрівало українське професійне сценічне мистецтво, був аматорськийтеатр. Він підготував ґрунт для розвитку професійного українського театру.Щоправда, у 70-ті роки він до кінця ще не сформувався через перепони, політикипритиснень й заборон, що чинилися царським урядом. У 1882 р. М. Кропивницькийстворив першу українську професійну трупу. У 1883 році директором трупи ставМ.Старицький, а М.Кропивницький залишився режисером і актором. Безпосереднюпідготовку музичних та вокальних сил трупи здійснював М.Лисенко. У 1885 р. трупа,яка налічувала близько ста осіб, розділилася на дві – під керівництвомМ.Кропивницького і під керівництвом М.Старицького.
Крім великих драматичнихколективів, у 80-90-х роках на Україні діяло кілька десятківукраїнсько-російських труп, створених колишніми акторами. Українськіпровінціальні трупи часто гастролювали за межами України. Розвивалося в Українітакож і російське театральне мистецтво. У великих містах, де існувалиспеціальні театральні приміщення, грали сезонні російські трупи.
1891 р. у Києвібув організований перший постійний російський театр М.Соловцова. Театрвідрізнявся високим професіоналізмом акторів. Він знайомив глядачів з кращимиобразами російської драматургії – п’єсами М.В.Гоголя, Л.М.Толстого, А.П.Чехова.
У 60-90-ті рокизначні зміни відбулися у розвитку театрального мистецтва Східної Галичини. 29березня 1864 р. у Львові засновано український професійний театр «Руськабесіда», який очолив О.Бачинський. Багато зусиль для розвитку театральноїкультури Східної Галичини доклав І.Франко.
Загаломукраїнський театр другої половини XIX ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності,змістовності, великої критично-викривальної сили і високої художньоїдовершеності.
Література
1. ІсторіяУССР, том 4, Київ «Наукова думка», 1983
2. ІсторіяУкраїни, книга 1, Київ «Либідь», 1991
3. ІсторіяУкраїни в особах, Київ, 1997
4. ІсторіяУкраїни «З прадавніх часів до сьогодення», Харків «Торсінг», 2000
5. Дитячаенциклопедія «Україна», Харків «ФОЛІО», 2003