1. Дайте визначення понять:
Цивілізація; поліс; гуманізм (2 знач.).
Гуманізм (від лат. humanus – людяний, людський) – 1. Прогресивнийнапрям культури і суспільної думки, що виник в Італії за доби Відродженняі потім поширився в багатьох країнах Європи. Представники Г. боролисяза утвердження поваги до гідності й розуму людини, її право на земне щастя,вільний вияв природних почуттів і здібностей. 2. Система ідей і поглядів налюдину як найвищу цінність, захист її права, свободи і щастя, створеннянеобхідних умов для всебічного розвитку кожної особистості і найширшого виявуїї здібностей.
Поліс (грец. polis) – місто-держава, а також особливий типсоціально-економічного й політичного устрою, що склався в Давній Греції. П.становив об'єднання приватних землевласників і громадян, які займалисярізноманітними промислами і ремеслами і як повноправні його члени мали право навласність.
Передумовою виникнення полісів були сільські поселення селян іремісників, економічна і політична залежність яких від великих землевласниківбула скасована внаслідок переселення у XII–X ст. до н.е. дорійців, ародові зв'язки посилилися через приплив нових племен. Переселення дорійців інеобхідність захисту від загарбників зумовлює об'єднання кількох родовихцентрів в один. Уся орна земля була поділена між членами цього об'єднання.Маючи більшу частину землі й худоби, родова знать намагалася уярмити своїхземляків і зробити їх залежними. Соціальні суперечності набули форми боротьбиза землю і владу, внаслідок цієї боротьби в VIII–VI ст. до н.е. родова знатьзазнала поразки і оформився суспільний устрій у вигляді П., однією з підвалинякого було рабство. П. мав різні форми організації: аристократичну,демократичну, олігархічну. Були й такі поліси, в яких племена-завойовникипідкоряли місцеве населення і робили з нього залежних землеробів на зразокспартанських ілотів. Це були поліси Спарти, Фессалії, Беотії. Інший тип П.передбачав панування середніх прошарків міських власників і землевласників.Така ситуація існувала в Афінах, Коринфі, Ефесі, Мілеті.
Полісна організація спиралася на економічний і політичний суверенітетгромади вільних власників і виробників – громадян П. Цей суверенітетпередбачав для кожного громадянина можливість і навіть обов'язок, насампередшляхом голосування на народних зборах, брати участь у вирішенні державнихпитань, у визначенні долі своєї батьківщини. В П. діяли різні органиуправління, але верховним завжди були народні збори, яким належало правоостаточного розв'язання найважливіших проблем. Цим визначається демократичнатенденція в розвитку давньогрецького суспільства. Ще однією вагомою особливістюП. була збіжність політичної та військової організацій. Громадянин-власникводночас був і воїном, який забезпечував недоторканність П. та своєї власності.П. постає як реальна єдність політичної структури й громадянського суспільства,що сприяло розвиткові полісного патріотизму, духу рівноправності та свідомомувиконанню законів, що закріплювалися здебільшого у вигляді записаної конституції.Економіка П. базувалася насамперед на сільському господарстві, яке було основнимзаняттям громадян. Економічний суверенітет П. став гарантією приватноївласності його громадян, передусім власності на землю. П. мав свою системуцінностей. Найважливішою її складовою була впевненість у тому, що П. – найвищеблаго, що існування людини поза його межами неможливе, а добробут окремої особизалежить від благополуччя П.
Цивілізація (від лат. civilis – гідний,вихований) – 1. Форма існування живих істот, наділених розумом. 2. Синонім культури, сукупністьдуховних і матеріальних здобутків суспільства. 3. Ступінь розвиткуматеріальної й духовної культури, суспільного розвитку загалом. 4.Процес становлення громадянського суспільства. 5. Відносно самостійнецілісне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі й часі, що можемати ієрархічні рівні (напр., антична Ц., елліністична Ц., афінська Ц.). Термін«Ц.» запроваджений В. Мірабо (1757 р.) і використаний Д. Фергюсоном,а пізніше – Л.Г. Морганом та Ф. Енгельсом у періодизації історії дляпозначення вищої, після дикості й варварства, епохи. На різнихісторичних етапах термін «Ц.» зазнав у своєму тлумаченні багатьох змін. Умислителів, що його запровадили, і протягом наступного досить тривалоговідтинку часу поняття «Ц.» вживалося для характеристики не стану суспільства, апевного соціального процесу (В. Мірабо, А. Фергюсон, А. Сміт). Пізніше, зпершої пол. XIX і до XX ст., цей термінвживається переважно для позначення вже не процесу зміни, а певного станусуспільства. Функціонує в цьому значенні (за поодинокими винятками) в однині, оскількийдеться тут про Ц. з універсалістських позицій, як про етап (стан) поступулюдства, що йде на зміну дикості й варварству. Як перше, «процесуальне», так ідруге, «системне», тлумачення поняття «Ц.» здійснювалося з погляду класичного,лінійно-прогресистського, моністичного, який до серед. XIX ст. був у цариніфілософії історії визначальним.
З другої пол. XIX ст. Ц. стає наріжним поняттям низки концепцій некласичної філософіїісторії (М. Данилевський, О. Шпенглер, А.Дж. Тойнбі), в якихісторичний процес розглядається вже не як монолінійний, а як поліцентричнийнелінійний рух набагато складнішої конфігурації. При цьому у Данилевського іШпенглера Ц. тлумачиться як завершальний етап існування великих живихісторичних індивідів (якими, за Данилевським, постають культурно-історичнітипи, за Шпенглером, – культури); у Тойнбі – вже як основна складова одиниця історичногопроцесу. Неоднозначнопоціновуєтьсяроль Ц. в історії. М. Данилевський розглядає Ц. як апофеоз розвиткувідповідного культурно-історичного типу, відносно короткий (400–600 pp.) бурхливий період творчогоплодоношення, який призводить, однак, до необоротної втрати творчого потенціалународу (народів), що утворює цей тип. О. Шпенглер, як і М. Данилевський,вважають Ц. стадією існування культури, однак – стадією не розвитку, а скам'яніння,занепаду й вмирання. За Тойнбі, кожна з цивілізацій, які складають всесвітнюісторію, є суб'єктом культуро-творчої діяльності, даючи відповіді на дедалінові виклики довкілля. Поняття «ІД.» Тойнбі вживає й у вужчому, близькому доШпенглера, розумінні – як етап регресу. Попри всі розбіжності між йогоприбічниками, цивілізаційний підхід у дослідженні історичного процесу посідаєодне з чільних місць у сучасній філософії історії. З його позицій історичнийпроцес постає передусім не як лінійна послідовність, а як розмаїття такихкультурно-історичних форм, як Ц. При цьому кожна Ц. розглядається якнелінійне утворення монадного характеру, тобто таке, в якому відтворюється іуособлюється всесвітньо-історичний процес у цілому. Відповідно доцивілізаційного підходу докорінно переосмислюється й поняття історичногопрогресу. Останній вбачається тут не лише у висхідному русі, поступальнийхарактер якого визначається опозиціями «вище – нижче», «гірше – краще», анасамперед у тому, щоб кожна Ц. в ході самовизначення і самореалізаціївідтворила, відкрила для себе заново і збагатила своїм, тільки їй притаманним екзистенційнимдосвідом, інваріантні структури і неминущі загальнолюдські цінності.
2. Виберіть з даного переліку народи, які жили на територіїсучасної У країн и і внесли свій доробок в її культуру:
1. кіммерійці; 2. італійці; 3. скіфи; 4. сармати; 5. гали; 6. анти.
У І тис до н.е. на сучасних українських землях відбувалисябурхливі події. З'являються нові етнічні спільноти, про які вже є згадки вписьмових джерелах. Про перше з цих племен – «людей кіммерійських» – дізнаємося з «Одіссеї»» Гомера. Видатний поетрозміщує їх землі поблизу входу до потойбічного світу – царство Аїда.
Займалися ці племена кочовим скотарством. Провідне місце в ньомупосідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давалозначну частину продуктів харчування.
До нас дійшли не дуже численні зразки кіммерійської монументальноїскульптури –статуї,що досить умовно зображували воїнів. Вони мали вигляд кам'яних стовпів заввишкиблизько 1,5 м, на якихрельєфно зображені предмети військового обладунку й деталі одягу – пояси, кинджали, бойовіциліндричні молотки та ін. Такі статуї встановлювалися над похованнями знатнихкочовиків.
Взагалі кіммерійське мистецтво мало прикладний характер – складніорнаменти прикрашали руків'я кинджалів і деталі вузди, наносилися на посуд.Основу декору становили різноманітні геометричні фігури – спіралі, ромби,квадрати, що комбінувалися одна з однією в багатьох варіантах. Найкращимизразками кіммерійського геометричного стилю є, мабуть, різьблені кістяніприкраси кінської вузди з кургану поблизу с. Зольня в Криму.
Кіммерійські поховання, як правило, – кургани. Поширені вони від Дунаю до Волги.Ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям,у скорченому на боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя (стріли збронзовими та кістяними наконечниками, кинджали з бронзовою рукояткою тазалізним лезом), збруя (часто стременноподібні вудила), а жінок – золоті табронзові пронизки, намистини, посуд: лощені кубки.
Життя й еволюція самобутньої культури кіммерійців були перерваніна початку У1І ст. до н.е. новою хвилею кочовиків зі Сходу – скіфів, із якимипов'язаний наступний етап у давній історії нашої країни.
Конкретні форми і прояви культури скіфів вироблялися поступово.Найдавніша скіфська культура склалася внаслідок завоювання кіммерійців власнескіфськими племенами й увібрала в себе як місцеві, так і привнесені елементи.Пізніше вона зазнала впливу передньоазіатської цивілізації, а потім постійновзаємодіяла з античною культурою, що особливо позначилось на розвиткумистецтва.
Кочовий побут впливав на всі сфери культури. Йому відповідавзовнішній вигляд скіфів. Одяг був ідеально пристосований для їзди верхи, добрезахищав від спеки й морозу: каптани, вузькі штани, м'які черевики. Вбранняприкрашалося хутром, оздоблювалося нашивними золотими платівками. Пишноприкрашався й одяг знатних скіф'янок. Як вважають деякі історики, від скіфів мимаємо знамениті білі штани й сорочку, чоботи, шпичасту козацьку шапку, перначі,сагайдаки, келехи тощо.
Посуд був переважно дерев'яний та металевий: бронзові казани нависокій ніжці для варіння їжі, бронзові миски, дерев'яні підноси й чаші. Скіфикупували грецьку маслинову олію й вино в амфорній тарі, а також посудини длявина, канфари, кіліки, кратери тощо.
Успіхи скіфів у воєнних діях проти перського володаря Дарія,Філіппа II Македонського та інших значною мірою зумовлені наявністю уних найдосконалішої для тієї доби зброї.
Ударною силою в них була кіннота. Головним засобом воїна-скіфа бувпанцир. Він мав бойовий пояс і щит, його голову захищав шолом. Захищеним бувтакож кінь. Основною зброєю був невеликий складний лук, Ідо стріляв до 500 м. Використовувалисьсписи, дротики, сокири, кинджали і передусім короткі мечі (акинаки).
Про соціальне розшарування суспільства свідчать численні курганискіфських володарів, розташовані в районі нижньої течії Дніпра – Огуз, Чортомлик, Солоха,Гайманова Могила (їх висота сягала 20 м). Про рівень багатства скіфів свідчатьхоча б унікальні ювелірні вироби із золота та срібла, знайдені в могилах,здебільшого пограбованих ще в давнину.
Самобутністю відзначалося скіфське мистецтво. Воно мало зооморфнийхарактер. Його стрижнем був так званий звіриний стиль. Улюбленимибули образи оленя, барана, коня, котячого хижака, фантастичного грифона,гірського козла. Фігури тварин вражають динамізмом і точністю передачівластивих їм рис. Вони надзвичайно вдало «вписані» у простір, визначений формоюпредмета.
Вплив античної культури особливо помітний в архітектурі північнихскіфів. Велике Кам'янське городище в Запорізький області має акрополь, наякому виявлено залишки кам'яних споруд. Ще більший вплив спостерігаємо вНеаполі Скіфському (біля м. Сімферополя). У Неаполі досліджено численні жилі йгромадські споруди, які були прикрашені портиками і в середині розписаніфресками.
Скіфська релігія була політеїстичною. За свідченням Геродота, головною богинеюбула Табіті –богинядомашнього вогнища. До пантеону богів також входили: Панай – володар неба; йогодружина Ані – богиня землі, прародителька цього народу; Гойтосір – бог сонця;Фа-гімасад – бог водяної стихії й покровитель конярства; Агрімпаса – богиняродючості; Таргітай – бог – родоначальник скіфів. Усі вони зображувались увигляді людини.
Скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства доцивілізації. Занепад почався на рубежі ГУ-Ill ст. до н.е., а в II ст. до н.е.з'являються нові кочові племена.
Сармати, що на історичній арені змінили скіфів, як і останні, тривалийчас (більш як 600 років) займали широкіпростори – відприкаспійських степів до Паннонії. Вони активно впливали на події в античномусвіті, що поступово відживав, та в ранньослов'янському, що тільки-но народжувався.
Античні автори, згадуючи про сарматів, підкреслювали їхагресивність й войовничість. У військовій справі сармати відрізнялися відскіфів. Римський історик Тацит писав, що «коли вони з'являються кіннимизагонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору». В бою вони користувалисяарканами, довшими, ніж у скіфів, мечами, списами. Як і всі степовики, сарматичудово стріляли з луків. Чого тільки не пишуть сучасники про їхні стріли! «Синюватівід зміїної отрути», «летюче залізо, просякнуте отрутою», «стріли, вологі відзміїної крові».
Досі не відоме жодне сарматське поселення, їхня відсутністьсвідчить, що сармати були кочовими скотарями. Основною їжею було молоко, м'ясо,сир, просо. Жили вони в кибитках, прикріплених до возів, або в шатрах. Сарматиносили шкіряні або вовняні штани, короткий каптан, м'які чоботи, гостроверхийбашлик або шолом. Підперезувалися поясом із круглою або прямокутною пряжкою, допояса підвішували ніж, точильний камінь і кремінь. У жінок були довгісукні-сорочки з поясом, прикрашені бісером і дрібними намистинками. Головунакривали покривалом, багаті жінки носили стрічки-пов'язки, діадеми абонапівдорогоцінне намисто. У жіночому вбранні були й інші прикраси: шийнігривни, Сережки, браслети, підвіски.
Взагалі, зовнішність сармата яскраво описував Овідій, відзначаючийого лютий вигляд, заросле бородою обличчя і довге волосся, яке вони ніколи нестригли. Навіть їх вигляд лякав ворогів, але крім нього в них була гарна зброя(про що згадано раніше) і дисципліна.
Одним із головних релігійних культів сарматів був культ коня. Йомуприносили жертви і самого його приносили в жертву.
Дослідники сарматської культури відзначають величезну роль вогню увіруваннях цього іраномовного народу, вважаючи їх вогнепоклонниками. Деякі сучаснівчені вважають, що сармати мали уявлення про плавання сонця по небу у сонячномучовні.
Велике значення мав культ мертвих і віри в потойбічне життя.Померлому в могилу клали все, що могло знадобитися – їжу, одяг, зброю, посуд ідля жінок – прикраси йпредмети туалету. Майже неодміннім в жіночих похованнях є дзеркала – бронзовіабо білонові (сплав міді й срібла).
Дуже популярним у сарматському середовищі були фібули – застібки на зразоксучасних англійських шпильок. Фібули не тільки датують поховання, а йзасвідчують напрями контактів.
Сармати принесли в Північне Причорномор'я новий стиль уприкладному мистецтві – поліхромний, їхні вироби прикрашалися вставками з рубінів,смарагдів, гранатів, сердоліку, халцедону, або з кольорової емалі – червоної, блакитної, білої.Джерела цього стилю містяться в Середній та Центральній Азії, звідки походилипредки сарматів.
У II ст. н.е. сарматському володарюванню в українських степахнастав кінець. Сармати зійшли з історичної арени й лише степові курганизберігають пам'ять про народ, «оперезаний мечем».
Очевидно, найважливіше значення духовної культури скіфів ісарматів полягало в тому, що вона стала своєрідним містком між Азією таЄвропою, між давниною й сучасністю, зберігши частину рис ранньозалізного віку.
У І тис. до н.е. наша територія потрапляє у сферу античнихвпливів, і це започатковує нову епоху в розвитку культурної традиції українців.Тим часом до еллінського культурного кола не належали тоді ні народи Західноїта Центральної Європи, ні племена, що жили на схід від української землі. Тривалеперебування в ньому наклало свій відбиток на культуру та психологію населенняУкраїни.
Колонізація північного узбережжя Чорного моря починається з УІІст. до н.е. У УІ ст. до н.е. засновано грецькі міста-поліси: Ольвію, Тірас,Пантікапей, Херсонес. Виникнення грецьких колоній суттєво підштовхнулогосподарський та (суспільний розвиток сусідніх із ними племен. Серед них були,безперечно, і предки східних слов'ян.
У І тис. до н.е. самі слов'яни стрімко виходять на історичнуарену. Про їх походження й місце початкового проживання є кілька версій.Докладно вони розглядаються в курсі «Історія України». Більшість сучаснихдослідників вважають прабатьківщиною слов'янства території, обмежені на заходіСередньою Віслою та Карпатами, на сході – Середнім Дніпром, на півночі – Прип'яттю, а на півдні – середніми течіями Дністрата Південного Бугу.
Уже в трипільський період Україна набуває певних ознак, що йдонині лишаються притаманними етнографічній культурі українського народу. Відтрипільських і до наших часів протягом 5 тисяч років існує в Україніхліборобство, й хлібороб плекає волів і мережить ярмо. Так само сивий димздіймається вгору над хатами, обмазаними глиною. З часів Трипілля і досі жінкапідмазує глиною долівку, розписує фарбами хату й піч. І так само при вході вхату висить зображення вічного дерева в теперішній деформації: квітка у вазоні,мотив вишиванок, що проростає з Трипілля, коли його позначали малюнком напрясельцях.
На рубежі III та II ст. до н.е. у Поліссі та СередньомуПодніпров'ї сформувалася зарубинецька культура. Археологічні матеріали таписемні джерела свідчать, що пам'ятки зарубинецької культури лишили праслов'яни. Ці племена буливідомі Європі як венеди. Праслов'янська зарубинецька людність займаласяпримітивним перелоговим та підсічним землеробством, яке доповнювалосятваринництвом, рибальством та мисливством. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Устаді переважала велика рогата худоба, свині. У металургійних центрах зболотної руди виплавляли кричне залізо. З нього ковалі виготовляли ножі, серпи,сокири тощо. Прикраси робили з бронзи та срібла. Виробництво грубої ліпноїкераміки ще не виділилося в окреме ремесло. Про торгові зв'язки зарубинецькихплемен свідчать знахідки на праслов'янських поселеннях античних амфор, скла,бронзових прикрас. Взагалі господарство зарубинців, як і всіх слов'ян довиникнення держави, мало замкнений, натуральний характер.
Зарубинецькі пам'ятки розміщені гніздами – по 10 – 15 поселень. Селища напідвищених мисах річкових терас нерідко мали укріплення – земляний вал та рів. Уневеликих квадратних напівземлянках площею 12 – 20 м2 жили окреміпарні сім'ї.
Небіжчиків спалювали, а рештки закопували в глиняній посудині (поховальній урні) або безнеї на ґрунтових могильниках, що інколи налічують кілька сотень поховань.
Зарубинецький масив ранніх слов'ян був розрізаний племенами готівна дві частини – київську культуру Подніпров'я та зубрицьку групу, що під впливомдаків, римлян, германців трансформувалася у черняхівську культуру, її північнийареал мав безпосереднє відношення до формування культури східних слов'ян. Записьмовими джерелами (Йордан, Прокопій Кесарійський) до історії слов'янсвідоцтва давніх авторів про антів збігаються з територією поширення пам'ятокпеньківської культури (5–7 ст.), а проживання склавинів відповідає територіїпразької культури сер. І тис. Згадані групи слов'ян 5–7 ст. за матеріальноюкультурою багато в чому подібні. Всі вони ґрунтувалися на єдиному типігосподарства: підсічній формі орного рільництва, доповненій присадибнимтваринництвом. Вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, горох, розводили корів,свиней, коней. Поступово удосконалювались ремесла. Металообробкою займались ужемайстри-професіонали. Водночас гончарство, ткацтво, вичищення шкір, обробкакаменю й дерева залишалися у родинних межах. Підтвердженням цього був ліпнийпосуд більшості слов'янських культур. Суспільство вступило в епоху розкладупервісності та виділення племінної військової аристократії, становлення першихплемінних центрів і дружинного побуту. На відміну від досить мирнихзарубинецьких племен слов'янство середини 1 тис. н.е. стає більш войовничим, схильним доагресії, експансії на землі сусідів.
Друга половина І тис. – це час, коли загальнослов'янська спільнотарозпадається на три гілки: східну, західну та південну.
У третій чверті І тис. н.е. формуються союзи племен. Часті сутичкиіз сусідами змушували дбати й про створення укріплених поселень.
Досить швидко серед градів почав виділятися Київ (крім ньогоіснували й інші – Зимно на Волині, Пастирське на Черкащині, Чернігів у Подесенні,Битиця на Пслі). Контактування культурних елементів, перейняття передовихдосягнень слов'янських племен із самого зародження забезпечили Києву високийрівень соціально-економічного розвитку.
Давні слов'яни досягли й відносно високого рівня розвитку відеологічній сфері. З письмових джерел відомо, що у них були культові споруди – храми, капища і требищакількох типів. Одне зі святилищ було відкрито на Старокиївській горі В. Хвойкою. Воно являло собоюнеправильний кам'яний прямокутник із заокругленими кутами та чотирма виступами.Поряд знаходився жертовник.
У таких спорудах або ж просто неба стояли язичницькі божества здерева чи каменю. Кілька їх виявлено в Подніпров'ї. Найвідомішим серед них єтак званий Збруцький ідол – Род. Зображення божестваявляло собою високий чотиригранний стовп, на кожній зі сторін якого в три ярусинанесені зображення. Очевидно вони символізують поширений у давнину поділВсесвіту, на небо – світ богів, землю, населену людьми, та підземний світ, деперебувають ті, хто тримає на собі землю. Такий тричленний поділ світу діставназву теорії світового дерева. Крім антропоморфних божеств слов'яни вшановувализвірів, дерева, каміння тощо.
Дохристиянські вірування давніх слов'ян знайшли відображення і вдеталях поховального обряду та в самому способі його здійснення – кремації. Можна припускатитільки один напрямок переміщення померлого в просторі – разом з димомпоховального вогнища (що споруджувалось у вигляді будинку) угору – на небо. Знатногопокійного супроводжували різні речі, зброя, іноді кінь чи наложниця. Простіобщинники (яких була переважна більшість) потрапляли на нове місце перебуваннялише з ліпним горщиком, а то й навіть без нього. Але над кожним померлим (крімнаселення найпівденніших спільностей) насипався курган.
Отже, у стародавню добу Україну населяло розмаїття народів іплемен, що мешкали на її теренах ще 1 млн. років тому. Всі вони залишили свій слід вісторії населення країни, маючи в давнину власні самоназви та свої (довгі чикоротші) історії. Скіфи та сармати, греки і кельти, фракійці, германці табалти, а також ранішні народи – усі вони на різних етапах впливали на культурні традиціїмісцевого населення, на певний час або назавжди, стаючи його частинами.
Починаючи з епохи бронзи, особливо в лісостеповій та поліськійзонах Дніпровського Правобережжя, зароджується праслов'янський етнічний масив,що із часом посів провідне місце на українських землях. Основою такої моделіісторичного розвитку є автохтонна теорія М. Грушевського. Вонадоповнена й модифікована у зв'язку з новими (особливо археологічнимиматеріалами, накопиченими майже за 100 років від часу її створення).
У другій половині І тис. землі України зазнають сильного впливукультури Візантії. Належність українських земель до Середземноморськогокультурного кола зробила можливим органічне поєднання місцевої традиції здосягненнями високорозвиненої культури Візантії. Трансформуючись під впливомцієї традиції, запозичені досягнення ставали надбанням самобутньоїдавньоруської культури.
3. За даними означеними назвіть поняття:
Світогляд– уяви,переконання тощо, які є спільними для всіх людей на землі внаслідок спільностіїх біологічної та соціальної природи.
Реформация – рух в католицизмі в 16 ст., який вимагавреформування церкви. Це привело до появи 3-го напрямку християнства – протестантизму.
4. Дайте відповідь на питання
1. Який принцип був покладений ЮНЕСКО в типологіюсвітової культури? Назвіть ці культури.
ЮНЕСКО (англ. UNESCO, United Nations Educational, Scientific and Cultural Organisation – ОрганізаціяОб'єднаних націй з питань освіти, науки і культури) – міжурядова організація,спеціалізована установа ООН. Статут ЮНЕСКО розроблено на Установчій конференціїорганізації (листопад 1945 p.), вступив у силу 4.11.1946 р. Метою ЮНЕСКО є: сприяння миру та міжнароднійбезпеці шляхом розвитку співробітництва між країнами в галузі освіти, науки ікультури, збереження загальної поваги до основних прав і свобод людининезалежно від раси, статі, мови чи релігії. Діяльність ЮНЕСКО охоплює широкийспектр питань: боротьбу з неписьменністю, розвиток освіти та підготовку кадрів,вивчення й поширення національних культур, охорону навколишнього середовища тапам'яток культури, співробітництво у розв'язанні глобальних наукових проблем угалузі соціології, океанографії, геології, інформації тощо. ЮНЕСКО бере активнуучасть у проведенні міжнародних кампаній, пов'язаних із ювілейними датамивсесвітнього значення.
Під типологією в сучасній науковій літературі розуміють метод розчленуваннясистем досліджуваних об'єктів та їх групування за допомогою узагальненоїмоделі. Даний метод використовується з метою порівняльного дослідження суттєвихознак, зв'язків, функцій, відносин, рівнів організації об'єктів. В історіїсвітової культури можна чітко простежити такі основні типи систем культурногорозвитку:
а) часовий, до якого належать певні системи культурних епох, якіпослідовно змінюють одна одну;
б) історико-культурний, який включає національні, зональні тарегіональні системи культур, що діють на широкому географічному просторі однабіля одної. Завданням даної лекції є обґрунтування важливості та значеннярегіонального підходу до аналізу культурного розвитку людства, який дає змогуз'ясувати єдність і різноманітність світової культури, поняття культурної самобутності,взаємодію і взаємовплив певних культурних регіонів.
В етнічному відношенні людство таке багате, що вчені навіть незнають точного числа націй, народностей, племен, що його складають. Що жоб'єднує людей в єдиний етнос?
Вчені називають спільні мову і територію, єдність господарськогожиття і єдину культуру, особливості національного характеру та ін. Кожний народсвіту має свою історію, своє етнічне обличчя, культуру, мову, самосвідомість.Поняття «культурний регіон» і означає своєрідну єдність етнічних і національнихдуховних характеристик, Що проявляє себе у схожості традицій, стійкостігенетичних і контактних культурних зв'язків, близькості релігійно-філософськихта етико-естетичних світоглядних принципів.
Найпоширенішою в сучасній культурології є така класифікаціякультурних регіонів: європейський, далекосхідний, індійський, арабо-мусульманський,тропічноафриканський, латиноамериканський. В свою чергу кожний з цих регіонівмає свою внутрішню структуру. Наприклад., в межах європейського культурного регіонуіснують певні відмінності між культурами романських, германських, слов'янських,угро-фінських народів.
Зазначені особливості регіональних культур формувалися під впливомрізноманітних факторів, роль і значення яких змінювалися у процесі становлення культури.До таких факторів відносять: природно-біологічний (тобто своєрідність процесівадаптації людини як біологічного виду, її боротьби за виживання); географічний,який акцентує увагу на ролі ландшафту і кліматичних умов; етнічний, пов'язанийзі специфікою формування етносів або етнічних спільностей.
Особливо слід наголосити на етнопсихологічному факторі, значенняякого до недавнього часу не враховувалось. або недооцінювалось. Цей фактор маєсправу з більш глибинними характеристиками тієї чи іншої історико-культурноїспільноти (народ, етнос, нація тощо), оскільки кожна з них по-своєму сприймаєнавколишню дійсність, уявляє та оцінює її, ставиться до ' умов свого буття,самого буття. Власне в цьому полягає специфічне відношення даної спільноти довсього, що об'єктивно існує, в чому виражається її «дух», «душа» чи характер вреальному сенсі.
Велике значення мають також фактори соціального характеру.Відмінність соціальних умов, у яких складалась та чи інша історико-культурнаспільнота, особливості її історичного шляху, безумовно, позначились на їїкультурі. Із плином історичного часу велику роль у культурному житті народівпочинає відігравати політичний фактор, утворення держав та встановленнякордонів. Виникнення самостійних держав сприяло росту самосвідомості народів,розвиткові внутрішніх творчих імпульсів культури, що прискорювали формуваннятрадицій, мови, особливостей мистецтва, світогляду кожного з них. Зазначеніфактори викликали до життя величезну кількість самобутніх культур. Будучивключеними в єдиний світовий історико-культурний процес, вони об'єднуютьсяпоняттям «світова культура».
Для того, щоб підкреслити неповторність культурного розвиткупевної спільноти, своєрідність її культурних характеристик та історичногодосвіду, використовують, перш за все, поняття «самобутність». У ньомупоєднуються об'єктивні та суб'єктивні сторони буття, внутрішнє і зовнішнє,окреме і загальне, діяння і свідомість, сталість і динаміка.
Умовою збереження самобутності є досягнення культурою того рівнязрілості, коли вона оформлюється як стійка цілісність. Формування цілісності культури– процес тривалий іскладний, для нього характерні дві протилежності: з одного боку, спадковості ітрадиції, а з другого – «овації та критичного переосмислення того, що залишено попереднімипоколіннями. Розкриваючи їх суть, слід підкреслити, що створення і примноження духовнихцінностей неможливе без врахування попереднього багатовікового досвіду, традицій,без успадкування тих досягнень, які були нагромаджені за всюісторію розвитку даної культури. Без традицій неможлива історія будь-якоїкраїни. Вони фіксують суспільне значимі досягнення думки і моральності,утворюють історичні корені сучасного існування народу, його буття. Відмовитисьвід них повністю – означає позбавити народ перевіреної історією орієнтації,розірвати встановлені зв'язки з навколишнім світом. Традиція за своєю природоює носієм і ядром усього стабільного, найбільш характерного, оскільки в нійзафіксовані «програми» людської діяльності подібно генетичним програмампопуляцій. Вони орієнтовані на суттєво важливі для виживання цих спільнотстійкі, стабільні властивості як природного, так і етносоціального середовища.Без них і в обхід них неможливе відтворення культури.
Другою стороною цього процесу є опанування новими формами іелементами культури, їх узгодження з тим, що створене в межах культури традиційної.Це передбачає взаємодію і взаємну трансформацію старого і нового, а в ідеалі –їх гармонійне поєднання. Підсумовуючи, доцільно зазначити, що в понятті самобутностіфіксується як самостійність, так і специфіка суспільства, не лишеспадкоємність, яка через традицію забезпечує зв'язок минулого зі сьогоденням,але й відповідна орієнтація на майбутнє.
Формування тієї чи іншої культури ніколи не відбуваєтьсяізольовано, воно є наслідком постійної взаємодії. Можна виділити такі основнітипи культурної взаємодії: культурна інтеграція, коли те, що було спільним дляінших культур, стає спільним і для даної культури; акультурація, сутність якоїв тому, що вирішальна частина чужої культури стає для даної культури своєю.Процес, що веде до зменшення різниці культурного надбання, але не обов'язковоохоплює суттєву частину культури, слід відрізняти від акультурації, що означаєзближення. Зближення можнавбачати у будь-якому знайомстві одного народуз досягненнями культури іншого (наприклад, шляхом перекладу художніх творів).Зближення може перейти через акультурацію в консолідацію, коли різне стаєєдиним.
Асиміляцію можна розглядати як частковий випадок консолідації,специфічний за своєю однобічністю: коли культура певної спільноти повністювтрачає свої особливості, розчиняючись в іншій, а інша ж практично якісно незмінюється від цього.
Позитивне значення для людства мають лише ті інтеграційні процеси,процеси взаємодії та взаємообміну, які поряд з утвердженням універсальних,загальнолюдських цінностей не заперечують збереження і розвиток особливого,кращого у кожній культурі.
Незважаючи на всі відмінності, які відрізняють одну культуру відіншої, їх об'єднує єдина людська природа культурних носіїв, включення узагальний світовий історико-культурний процес і необхідність вироблення на ційбазі спільних духовних основ всієї світової культури, орієнтованих назагальнолюдські цінності. У світі немає і не було жодної культури, яка б цілком«випадала» зі світової культури і водночас не мала індивідуально-неповторнихрис. lie є обов'язковою умовою наукового розуміння законів розвиткукультури, оцінки її своєрідності і внеску в культурний прогрес людськоїцивілізації. Було б неправильним абсолютизувати один з них моментів, випускаючиз. виду інший. У цьому і полягає діалектика загального й особливого в культурілюдства в цілому і в кожній окремо взятій культурі зокрема.
2. Які особливості визначили неповторний характер культуриантичної Греції?
«Античний» (від лат. anticjmis) означає «давній». Упрацях істориків античним світом традиційно називають-суспільства стародавніхГреції та Риму з IX ст, до н.е. до V ст. її. е. У наш час поняття античності включаєтакож кріто-мікенську епоху (III–II тис. до н.е.). «Таким чином, історія античності охоплюєперіод формування, розквіту і загибелі рабовласницьких держав Середземномор'я зIII тис. до п. с. досередини V ст. н.е., коли перестала існувати Західна Римська імперія.
Антична цивілізація межувала зі стародавніми цивілізаціями Сходу –Єгиптом, Фінікією, Персією та ін., підтримувала з ними жваві торговельні такультурні контакти. Хоч антична культура, особливо у початковий період свогорозвитку, немало запозичила з більш розвинених на той час культур Сходу, вонабула явищем глибоко оригінальним. Характерною рисою культур Сходу бувтеоцентризм, обожнення царської влади, безумовна влада авторитета, підкореністьособистості державі, монументальність, символічність, декоративність. Античнаж, особливо еллінська культура, звернена до людини і це природно, бо породилоїї зовсім інше суспільство.
Основою суспільного життя в античних державах був поліс, тобтомісто-держава, що об'єднувала місто і навколишні землі з селами. Поліс бувсамостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об'єднанням вільнихгромадян. З VI ст. до н.е. у більшості полісів встановилась демократичнаформа правління, що охороняла права кожного громадянина, робила його активним ісвідомим учасником політичного життя. Майже всі громадяни полісів булиграмотні. Сутністю полісного життя була єдність незалежних людей в ім'яспільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню веллінів і римлян патріотизму, розвиненого почуття власної гідності, волелюбності,мужності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу.
Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага доособистості вільного громадянина поліса зумовили таку характерну рису античноїкультури, як антропоморфізм – перенесення властивих людині рис на природу і навіть набогів. Останніх греки, а пізніше і римляни уявляли у вигляді людей – безсмертних, прекрасних івічно молодих. Ідея гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовноїкраси знаходилась в центрі античної_ філософії, мистецтва, міфології. Все цезумовило неперехідне значення античної доби для людства, його культурногопоступу.
В історії культури Стародавньої Греції дослідники виділяють такіперіоди: егейський або кріто-мікенський (III–II тис. до н.е.), героїчний або гомерівський (XI–IX ст. до н.е.),архаїчний (VIII–VI ст. до н.е.),класичний (V–IV ст. до н. е,).
Однією з найдавніших цивілізацій Східного Середземномор'я булаегейська або кріто-мікенська, що розвинулась у III–II тис. до н.е. наостровах Егейського моря, узбережжі Малої Азії та Балканського півострова, їїголовним центром був острів Кріт.
Егейська культура зазнала значного впливу стародавніх культурЄгипту та Передньої Азії, що яскраво проявилось в образотворчому мистецтві,архітектурі тощо. Але за своїм змістом вона була своєрідною і неповторною,принципово відмінною від культури Стародавнього Сходу. Якщо монументальнемистецтво Вавилону, Єгипту, Ассирії прославляло божественність, необмеженувладу царів і фараонів, грізну могутність богів, то пам'ятки егейського мистецтвавідтворюють красу природи та людини.
Егейська культура мала вплив на розвиток мікенської культури. У материковійГреції у той час утворились ранньорабовласницькі міста-держави Мікени, Тірїнф, Пілос,Орхомен, Фіви, Афіни, Іолк. Тут збереглися залишки пам'яток архітектури –фортеці з мурами, які були складені з величезних брил, залишки поселень,храмів, розкішні гробниці, серед яких виділяється гробниця Атрідів у Мікенах.Хоча мікенське мистецтво, на відміну від крітського, й відзначається дещо нижчимрівнем, мікенські митці у своїх художніх творах теж ставили на перший планлюдину, зверталися до її краси, возвеличували людську силу, могутність таволелюбність, Близько 1260 р. до н.е. коаліція ахейських племен на чолі зцарем Мікен Агамемноном захопила й зруйнувала місто Трою на узбережжі МалоїАзії. Події, пов'язані з троянською війною, становлять основу давньогрецького Ігероїчного епосу.
В кінці XII–X ст. до н. є. на Грецію насуваються племенадорійців, під ударами яких гинуть стародавні держави у Мікенах, Тірінфі та ін.Тільки Аттіка з центром в Афінах відстояла свою незалежність. На території Греціїутворилось тоді чимало незалежних держав, які вели між собою війни. Ценегативно позначилось на культурі тогочасної Еллади. Однак період культурного занепадув історії Стародавньої Греції мав тимчасовий характер, після якого наступає новепіднесення в усіх сферах культурного життя. Активізується будівництво храмів,палаців, серед яких виділявся xpaмa Артеміди в Спарті, що вражав своєю архітектурноюпишністю. Цей тип храму уберігся і в наступні періоди історії СтародавньоїГреції.
3. Яку роль відіграла католицька церква в добу Середньовічча вжитті європейського суспільства?
Важливим фактором розвитку середньовічної культури стала релігіята її суспільний інститут – церква. У 1054 р, відбулось розмежування християнських церков назахідну – римо-католицьку та східну – православну, Передумовою розколухристиянства на католицизм та православ'я був розподіл у IV ст. єдиноїРимської імперії на Західну та Східну (Візантію) і поява у кожній з нихсамостійних релігійних центрів, претендуючих на домінуюче становище ухристиянському світі.
У феодальній Західній Європі християнство одночасно виступаєфілософсько-ідеологічною основою нового суспільного ладу, його політичною доктриною,системою права і моральним вченням. Під впливом християнства відбуваєтьсяконсолідація римо-католицької церкви. У своєму історичному розвитку, від ранніхобщин до ідеології католицизму на Заході, християнство наслідує різніфілософські та релігійні традиції, успадковані від попередніх культур. З метою утвердженняпапської влади римо-католицька церква широко використовує ідеї маніхейства.неоплатонізму, аскетизму та ін.
В період Раннього Середньовіччя офіційною ідеологією католицизмустав аскетизм. Вже у II–III ст. в писаннях отців церкви з'ясовуєтьсявідношення християнства до античної язичницької) культури. Спрямованістьранньохристиянської філософії на заперечення античної культури інколипереростала у тенденцію заперечення усіх форм художньої діяльності. Зокрема, Тертулліан(160 ‑ близько 220 pp.) ототожнював мистецтво з язичництвом, заняттяживописом, скульптурою та театральні видовища називав ідолопоклонством, а впрацях «Апологія, або захист християн від поганства» та «Спростування єретиків»проповідував кінець світу та строгий аскетизм. У пізньому середньовіччі знайшлипоширення погляди Климента Олександрійського (близько 150 ‑ близько 215 pp.) та Орігена(близько 185 ‑ близько 254 pp.), що також заперечували художню діяльність позахристиянськими ідеями. Утверджуючи нову релігію, Оріген здійснив першепорівняльне видання тексту Старого Завіту, де зіставив оригінал єврейськоюмовою та різні переклади, підготував коментарі до всіх книг Біблії, написавпрацю «Про основні положення християнства». Він активно пропагував аскетизм,розробив власну теологічну систему, яка сприяла розвитку теології наступнихепох.
Одним з перших теоретиків середньовіччя, який визнав необхідністьвикористання античної культурної спадщини, був Августин Аврелій (354–430 pp.), християнський теолог,представник західної патристики. Він пройшов глибоку ідейну еволюцію відзахоплення маніхейством та скептицизмом до визнання християнства тапроповідування аскетизму.
Досягненням Августина як теоретика стало зосередження на проблемах, повз якіпройшла антична думка, а саме – динаміки людської особистості та динаміки загальнолюдськоїісторії. Першій присвячена автобіографічна праця «Сповідь» у 13 книгах, де віннеупереджено, з глибоким психологічним самоаналізом розкриває суперечливийпроцес становлення особистості, обґрунтовує необхідність БожественноїБлагодаті, яка спасає особистість від земної гріховності.
Проблема містично осмисленої діалектики історії знайшлавідображення у його трактаті «Про град Божий» у 22 книгах. В основі твору події, пов'язані іззавоюванням у 410 р. Риму ордамивестготського короля Аларіха (близько 370–410 pp.). Автор полемізує з язичниками, що звинувачувалихристиянство в зруйнуванні античного світу, розглядає два протилежних видилюдської спільності: «град земний», тобто державність, в основі якої «любов досебе», і «град Божий» – духовну спільність, в основі якої «любов до Бога». «Град Божий»далеко не тотожний ідеалу теократії, в дусі якого інтерпретували вчення Августина середньовічнісхоласти. Він різко критикував «каїнівський» дух імперії, завойовницькіустремління римлян, які, натомість, засуджували насилля щодо себе. Щостосується самих причин насилля, їх Августин вбачав у гріховності людини.
Досить складним було ставлення Августина до античного мистецтва. У«Сповіді» він наголошував, що споглядання античних творів викликає у ньогонайбільш глибокі земні почуття. Він захоплювався пластикою античної скульптури,античною поезією та музикою, що було гріховним з точки зору нової релігії івимагало життя.
Згідно з традицією неоплатонізму, Августин розглядає красу яксвітло. Світлоносність краси, спорідненість світла з душею віруючої людини стаєневід'ємною рисою християнського вчення. Краса – світло втілюється у середньовічнихцерковних мозаїках, вітражах, окладах ікон тощо. Але на відміну від Платона та засновниканеоплатонізму Платона (204–270 pp.), у яких вищою красою виступає ідея, в Августина вищою красоювиступає Бог. Так склалася відома августинівська традиція, за якою земнакраса є лише відблиском божественної. Августин остаточно утвердив у християнствінеоплатонівську ідею гріховності тілесного буття людини. Створена ним системапоглядів надовго визначила політику католицької церкви у галузі культури. Вінстав незаперечним авторитетом у теології та філософії середньовіччя, йому небуло рівних майже до появи Фоми Аквінського.
Християнський мислитель кінця V‑початку VI ст.Псевдо-Діонісій Ареопагіт поєднав неоплатонівський символізм з соціальноюпроблематикою. На відміну від містичного історизму Августина (церква як «градБожий»), у Ареопагіта церква є ідеальною людською спільністю. Це передусімсвітова ієрархія людей, які безпосередньо продовжують ієрархію ангелів,відображення позаземного чистого світла у чистих дзеркалах, які передаютьпромінь один одному. Вироблена Ареопагітом система естетичного сприйняття світуяк ієрархії сяючого світла, справила всеохоплюючий вплив на середньовічнукультуру. На Заході його погляди набули поширення у IX ст., їх впливу зазнавсередньовічний західний філософ І. Еріугена (близько 810–877 pp.) та ін.
У християнській символіці золото стає матеріальним носієм світла,уречевленою божественною ясністю, оскільки вважається чистим і нетлінним, таксамо як чистим та нетлінним є божественний дух. Божественне світло – це також сяючий німб навкологолови Бога-Отця, Христа, Богородиці, святих.
Поряд із золотом носієм божественного начала вважається скло, якепропускає це світло. Такий символ, світлоносної речовини зберігає своюзначимість для усієї християнської традиції, але по-різному матеріалізується уцерковному мистецтві Візантії та Заходу. Якщо Візантія розробляє мозаїку, Західстворює вітраж, У мозаїці скло смальти і блиск золота непрозорі.Навпаки, у вітражі домінує саме прозорість скла, що надає особливої урочистостіцим творам монументально-декоративного мистецтва, які широко використовувалисяу художньому оформленні інтер'єра середньовічних храмів.
Створювані християнством символи строго відповідають основнимдогматам віри. Використовуючись у богослужебних ритуалах та повсякденному життівіруючих, вони сприяють пропаганді християнського віровчення.
4. Що таке масова культура? Чому її виникнення стало можливимлише в 20ст.?
Сутність та історія культури українського народу поки щонедостатньо вивчені. Залишається неопрацьованою низка теоретичних проблем:архетипи нашої культури, вплив на неї історичних, расових, соціо – тагеопсихічних, геополітичних та інших чинників, західних, східних, південних,північних факторів. Відкритим питанням залишається й історична зміна типівукраїнської національної культури.
Протягом століть український етнос розвивався у несприятливихумовах., Імперські та тоталітарні режими економічно, соціальне,морально-психологічно сприяли поширенню комплексу культурної неповноцінностіукраїнської нації або безпосередньо руйнували її культурні структури. Протенаша культура засвідчила свою міцність. Творчі сили народу не вичерпалися, ісьогодні ми є свідками обнадійливих процесів.
Можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальшийрозвиток української культури, а саме: 1) поглиблення національного самопізнання тасамоусвідомлення; 2) створення умов для існування, розвитку, співпраці та змаганнярозмаїтих філософських, релігійних, літературних, образотворчих, музичнихтечій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовної творчості; 3) врахування світовогокультурного досвіду, усвідомлення власної національної культури як ланкисвітового культурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні заумов визнання пріоритету загальнолюдських цінностей та усвідомлення Землі якспільного дому усього людства; 4) всебічне використання резервів національної культурноїтрадиції, можливостей національної ментальності, орієнтація на створенняоригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але йзагальнолюдське, світове значення, адже останнє і є критерієм зрілостікультури,
Зараз поки що важко передбачити конкретні форми, яких набудекультура в умовах національно-державного відродження. Але провідною тенденцією,мабуть, буде розкріпачення творчості, збагачення мистецького арсеналу,посилення новаторських тенденцій і водночас звертання до джерел національноїтрадиції як до школи художнього мислення.
Особливої уваги заслуговує українізація різних форм масовоїкультури, сучасної індустрії розваг, а також тих новітніх видів та жанрівкультури, які з різних причин не дістали розвитку в Україні або втратилинаціональну визначеність. Наприклад, телевізійні жанри, оперета, різні формивідеокультури тощо.
Однією з актуальних проблем є державна підтримка та захистнаціональної культури. До речі, таку функцію виконують зараз держави, якірепрезентують потужні культури. Зокрема, йдеться про Францію, Німеччину, іншієвропейські країни, які змушені захищатись від засилля масової американізованоїкультури. Продумана система державного протекціонізму стосовно української національноїкультури, яка б не порушувала інтереси інших національних осередків України іне суперечила загальнолюдським принципам, державка підтримка культур національнихменшин – ось один знеобхідних напрямів національно-духовного відродження народів нашої держави.
Вдруге у XX ст. Україна одержала самостійність, державнусуверенність, а отже, і шанс, на духовне відродження. Культура повиннавипереджувати суспільні процеси, адже особливий дар творчої особистості, митця – у відповідальний часісторії бути Месією, Пророком свого народу, його дороговказом.
Перелік літератури
1. Давня історіяУкраїни: Навч. посібник: У 2 кн. / Толочко П.П. та інш. – К.: Либідь,1994. – Кн. 1. – 240 с.
2. Дьоміна Л.М.,Повзло О.М. Історія і теорія світової і вітчизняної культури:Навч.посібник. – К.: ІЗМН, 1996. – 4.1. – 168 с.
3. Залізняк Л.Л.Первісна історія України: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1999. – 263 с.
4. Історія світової культури: Навч. посібник / Під ред. Л.Т. Левчук. – К.:Либідь,1999. – С. 5–59.
5. Лекції з історії світовоїта вітчизняної культури: Навч. вид. / За загальн. ред. А.В. Яртися та ін. – Львів: Світ, 1994.-С. 270–275.
6. Михайлов Б.Д. Підземний «ермітаж»Приазов'я. –Запоріжжя: Дике Поле, 1998.-96 с.
7. Розин В.М. Культурология. Учебникдля вузов. – М.: ФОРУМ – ИНФРА‑М, 1999. -344 с.
8. Теорія та історіясвітової й вітчизняної культури: Курс лекцій/ Під ред. А.К. Бичко та інш. – К.: Либідь,1992.-С. 163–170.
9. Українська культура:історія і сучасність: Навч. посібник/ За ред. С.О. Черепанової. – Львів: Світ, 1994. – С. 5–18.
10. Українська та зарубіжнакультура: Навч. посібник / Під ред. М.М. Заковича. – К.: Т-во «Знання», 2000. – С. 13 – 109.
11. Чмихов М.О. Давнякультура. Навч. посібник.-К.: Либідь, 1994.