Контрольна робота на тему
Нерухомі пам'ятки історії та культури незалежної України
До нерухомих пам’яток історії та культури пам'яток археології, історії, архітектури та містобудування, монументального мистецтва. Розташовані просто неба, вони оточують людину повсякденно, становлячи таким чином невідривну частку історично сформованого довкілля, етнопсихосфери людського буття, й тому мають великі можливості впливу на формування самосвідомості суспільства. Водночас, на відміну від рухомих пам'яток, ця частка історико-культурної спадщини менш захищена від руйнівних сил природи та людської діяльності. Забезпечення необхідних умов для її збереження й ефективного використання у суспільній практиці зазвичай пов'язано зі значними фінансовими витратами та вимагає розробки відповідних норм законодавства.
За загальною кількістю нерухомих пам'яток (понад 150 тис), наявністю шедеврів Україну з повним правом можна віднести до країн із багатою істори-ко-культурною спадщиною. Чимало з них мають загальнодержавне значення. Києво-Печерська лавра, Софія Київська та історичний центр Львова за рішенням ЮНЕСКО включені до списку Всесвітньої природної та культурної спадщини. Крім окремих пам'яток і комплексів, в Україні нараховується 1399 міст і селищ та близько 8 тис. сіл, що становлять значну цінність в історико-культурній сфері. 46 найвизначніших ансамблів, комплексів і цілих історичних середмість оголошено державними історико-культурними та історико-архітектурними заповідниками. Шістьом із них надано статус національних.
Протягом багатовікової історії українського народу його історико-культурна спадщина зазнала значних втрат. Пам'ятки гинули не лише від природних факторів, тривалих і жорстоких воєн, а й від цілеспрямованого знищення — під час антирелігійних та інших ідеологічних кампаній, через порушення чинного законодавства. На жаль, цей процес не припиняється й зараз. Загальний стан збереження пам'яток історії та культури залишається критичним. Механізм контролю за виконанням рішень державних органів фактично не діє. Законодавство України в більшості випадків не дає змоги притягати до відповідальності винних у пошкодженні пам'яток і традиційного характеру середовища, що призводить до прогресуючого руйнування національної історико-культурної спадщини.
Значною мірою це стосується пам'яток історії та монументального мистецтва, які нерідко стають заручниками ідеологічних протистоянь. Неодноразовими є випадки нищення або наруги над пам'ятками й пам'ятними знаками — скульптурами, могилами, надгробками, меморіальними дошками та будинками, що пов'язані з видатними державними, громадсько-політичними й військовими діячами, представниками національної та світової культури, важливими подіями в історії нашого народу, його боротьбою з іноземними загарбниками, національно-визвольними змаганнями тощо.
Чимало труднощів пам'ятко-охоронної діяльності зумовлені специфікою сучасного етапу розвитку ринкової економіки, зокрема розгортанням процесу приватизації, яка далеко не завжди має цивілізований характер. Тому пам'яткам архітектури, меморіальним будинкам, містобудівним утворенням з цінною забудовою сьогодні, як ніколи, потрібен захист від зазіхань нових господарів — бізнесових структур, які намагаються скупити нерухомість у найбільш престижних центральних районах населених пунктів, ігноруючи їхню історико-культурну цінність, норми забудови, вимоги пам'яткоохоронних органів, положення чинного законодавства. Відбувається тотальний наступ на історичні центри міст (зокрема, Києва, Львова, Чернігова та інших). Чимало об'єктів культової архітектури пошкоджено в ході протистоянь між окремими релігійними конфесіями.
Значних втрат зазнає історико-культурна спадщина і в зв'язку з різким погіршенням умов охорони й збереження пам'яток Особливо болісно ця проблема торкнулась архітектурних споруд, зокрема взятих під охорону держави. Майже 2 тис. з них перебувають в аварійному чи незадовільному стані. Зниження державних асигнувань та інвестиційної спроможності замовників призводить до руйнування науково-виробничої бази реставрації. Результатом зниження її потужності стало згортання реставраційних робіт. Упродовж 1990-х рр. обсяг їх зменшився вшестеро, й цей процес, на жаль, прогресує.
Велике занепокоєння викликає стан збереження вітчизняної археологічної спадщини. Зростання міст, інтенсифікація сільського господарства, створення системи штучних водоймищ, масштабні будівельні та меліоративні роботи створили реальну загрозу існуванню багатьох археологічних цінностей. У деяких областях кількість пам'яток археології зменшилась майже вдвічі.
Понад 90% малих курганів українського степу (і частково лісостепу) знищені тракторною оранкою. Масового руйнування зазнають стародавні поселення, що не мають виразних зовнішніх ознак. Але й відомі археологічні пам'ятки, які перебувають під охороною держави, протягом тривалого часу залишалися практично незахищеними чинним у радянські часи й перші 9 років незалежної України законодавством. Так, під час сільськогосподарських і будівельних робіт, прокладання автострад було знищено насип відомого кургану Переп'ятиха поблизу Василькова, більшу частину ранньослов'янського поселення УІІ-ІХ ст. біля сХодосівка (Київська область), давньоруський могильник та городище в с. Шестовиця (Чернігівська область), городище Замкова Гора в Білій Церкві, частину посаду Вишгорода тощо. Поступово руйнується Донецьке городище у Харкові, згадуване в «Слові о полку Ігоревім», Кам'янське городище — унікальна пам'ятка V—III ст. до Н.Х. у Запорізькій області та багато інших.
Не припиняється й скарбошукацька хвиля. У 1990-і рр. широкого розголосу набули пограбування цінних археологічних знахідок із могильника Черняхівської культури (III—V ст. н.е.) на Полтавщині, курганів світового значення з могильника архаїчної Скіфії біля Ромен на Сумщині тощо.
Великої шкоди історико-культурній спадщині українського народу завдала Чорнобильська катастрофа. У мертвій зоні в забруднених районах Волинської, Київської, Житомирської, Рівненської та Чернігівської областей залишились близько 2 тис. пам'яток історії та культури, доля яких не може не турбувати громадськість.
Внаслідок усіх цих об'єктивних і суб'єктивних обставин порушується не тільки природне, а й історико-культурне середовище, відбуваються негативні зміни в екології людського існування, виникає загроза збереженню культурного генофонду нації. Ця критична ситуація зобов'язує державу вжити рішучих заходів щодо захисту історико-культурних надбань нашого народу, не обмежуючись окремими напівзаходами, котрі часто суперечать один одному. На черзі дня — розроблення чіткої широкомасштабної системи пам'ятко-охоронних заходів, що має включити питання законодавчого, науково-методологічного, організаційного й фінансового характеру.
Першочергове значення для розв'язання всього комплексу зазначених проблем має рівень законодавчого забезпечення пам'яткоохоронної сфери.
Ухвалений Верховною Радою УРСР у 1978 р. «Закон про охорону і використання пам'яток історії та культури», що фактично дублював відповідний союзний документ, виявився теоретично неспроможним і практично недієздатним ще в радянські часи. Тому з отриманням Україною незалежності виникла гостра потреба у новому пам'яткоохоронному законодавстві, що відбивало б сучасні реалії політичного, соціально-економічного та духовного розвитку нашої держави й враховувало б міжнародний досвід у цій справі. Але впродовж майже 9 років вищі виконавчі та законодавчі органи зволікали з вирішенням цього питання, хоча на їх розгляд було представлено кілька варіантів нового закону про охорону пам'яток Тривала правова незахищеність національної культурної спадщини — одна із суттєвих причин того критичного стану, в якому опинилась сучасна пам'яткоохоронна справа.
Ухвалений Верховною Радою та підписаний Президентом України у червні 2000 р. довгоочікуваний «Закон України про охорону культурної спадщини» включає цілу низку принципово важливих статей і положень, необхідність яких неодноразово відзначалась у пресі й науковій літературі. Проте його слід розглядати як перший крок у законодавчому забезпеченні пам'ятко-охоронної діяльності. Найближчим часом на його основі необхідно розробити цілісну систему підзаконних актів, чітко продуману нормативну базу, котра дала б змогу в повному обсязі врегулювати всі сфери зазначеної діяльності. Передусім це стосується таких принципово важливих моментів, як розроблення нормативів і методик грошової оцінки пам'яток, форм і методів їх цивілізованої приватизації, конкретизація прав та обов'язків держави, власників і користувачів будинків, споруд та територій історико-культурного призначення для їх збереження та використання, визначення основних джерел фінансування пам'яткоохоронних заходів тощо.
Розроблення розгалуженої системи законодавчо-нормативного забезпечення пам'яткоохоронної справи — одне з першочергових завдань, яке вимагає невідкладного вирішення. Про складність та обсяги цієї роботи свідчить хоча б той факт, що, згідно із затвердженою Держбудом України концепцією збереження пам'яток архітектури та містобудування, тільки в цій галузі пам'яткоохоронної діяльності потрібно розробити близько 100 нормативних актів.
На законодавчо-нормативному рівні має бути розв'язана низка правових проблем, що виникають під час ремонтно-реставраційних робіт, передусім пов'язаних із встановленням юридичної відповідальності за їхні якість та науковий рівень. Це стосується, зокрема, релігійних громад, у безкоштовне користування яких указом Президента України передано окремі церковні споруди, що є пам'ятками архітектури, історії, монументального мистецтва. Останнім часом справедливе занепокоєння громадськості викликають факти проведення ремонту зазначених споруд без належної документації, дозволу й контролю з боку пам'яткоохоронних органів. Це може негативно позначитися на стані збереження пам'яток вітчизняної історії та культури, зокрема й усесвітнього значення, що перебувають під охороною ЮНЕСКО.
Значної шкоди археологічним пам'яткам завдає брак законодавчо-нормативного регулювання процесу надання територіям, на яких вони розташовані, категорії земель історико-культурного призначення, що не підлягають приватизації.
Розроблення нормативів і методик визначення грошової вартості пам'яток сприятиме запровадженню балансового обліку всієї археологічної спадщини України. Це значно полегшить процес юридичного обґрунтування карних заходів щодо порушників пам'яткоохоронного законодавства, встановлення конкретних розмірів заподіяних суспільству збитків.
Науковий підхід до проблем пам'яткоохоронної справи має базуватися на врахуванні особливостей усіх видів нерухомих пам'яток Водночас кожен із них слід розглядати не ізольовано, а як невідривну частку історично сформованого культурного довкілля, цілісне збереження якого також вимагає серйозного юридичного захисту. Тому досить перспективним уявляється комплексне розв'язання цієї проблеми у новому пам'яткоохоронному законодавстві, в якому позиції щодо охорони пам'яток доповнено положеннями, що стосуються захисту традиційного характеру середовища. Ефективності їх практичної реалізації сприятиме розроблення нормативних положень стосовно порядку визначення меж та режиму використання зон охорони пам'яток, охоронюваних археологічних територій, історичних ареалів населених місць та ін.
Принципово важливого значення набуває розроблення наукових засад пам'яткоохоронної діяльності, теоретичних проблем сучасного пам'яткознавства. Адже одна з основних причин того, що пам'яткоохоронне законодавство не спрацьовує, а продумані пропозиції громадськості залишаються на папері, полягає у бракові чіткої систематизації та обліку, слабкій науково-теоретичній базі, недосконалості понятійно-термінологічного апарату, бракові уніфікованих і загальновизнаних дефініцій окремих різновидів пам'яток, наукових критеріїв їх поцінування та відбору для взяття під охорону держави, класифікації й систематизації. Зокрема, чітке розмежування пам'яток за принципом їх автентичності дасть змогу відокремити пам'яткиориґінали, історичні реліквії, безпосередні свідки реальних подій від пам'яток-символів (так званих «пам'ятних знаків») або пам'яток-реконструкцій, що дозволить на науковій основі вирішувати питання взяття на державний облік, знесення або перенесення окремих об'єктів, визначення пріоритетів державної політики, передусім у фінансуванні дослідницьких і ремонтно-реставраційних чи відновлювальних заходів.--PAGE_BREAK--
Цілком зрозуміло, що розв'язання всього комплексу проблем науково-теоретичного та методологічного характеру можливе лише на основі розроблення єдиної наукової концепції збереження національної історико-культурної спадщини, що враховувала б специфіку кожного з її видів. Важливим для збереження пам'яток є повна, всебічна науково апробована інформація про їх кількість, стан, характеристику кожної із них. Таке завдання було поставлено перед виконавцями масштабної державної програми в галузі культури «Звід пам'яток історії та культури України», який був задуманий як частина великого загальносоюзного видання в колишньому СРСР.
Це енциклопедичне видання, в якому будуть представлені статті про основні пам'ятки археології, історії, архітектури та містобудування, монументального мистецтва. Україна повинна знати, якою багатющою історико-культурною спадщиною вона володіє. Знати — це вирішальний крок, щоб належно її зберігати. Задумано 28 томів Зводу — по кожній області, Автономній Республіці Крим, містах Київ і Севастополь та українських пам'ятках зарубіжжя. Це дасть можливість піднести справу охорони пам'яток на новий рівень, скласти державний реєстр збереження пам'яток, гідно репрезентувати Україну на міжнародній арені.
На місцях триває робота з дослідження нерухомих пам'яток, написання текстів томів, їх ілюстрування. Науково-методичну допомогу обласним (міським) редколегіям і численним авторським колективам надають інститути гуманітарного профілю Національної академії наук України — історії України (провідна організація), археології, мистецтвознавства, фольклористики та етнології, українознавства, а також архітектурні установи. Після того, як Україна стала незалежною державою, виникла нагальна потреба у зміні концептуальної основи Зводу. І така робота була здійснена. Пам'ятки висвітлюються з наукових об'єктивних позицій. Автори відійшли від суб'єктивних однобічних оцінок.
Головною редакційною колегією видання на чолі з академіком НАН України В АСмолієм була здійснена значна узагальнююча робота.
Інститутами гуманітарного профілю НАН України, їхніми підрозділами, насамперед відділом історико-краєзнавчих досліджень Інституту історії України, була вироблена нова сучасна концепція «Зводу», методика написання томів.
Зокрема, були підготовлені й видані збірники статей про історико-культурну спадщину окремих областей та Києва1.
Чимало важливих теоретичних питань довелося вирішити науковцям під час розроблення нової концепції та відповідних «Методичних рекомендацій»2. На їх розвиток було підготовлено збірник «Типових статей» про пам'ятки, які унаочнювали теоретичні положення. Проблеми підготовки Зводу обговорювалися на загальноукраїнських та регіональних конференціях. Досвід підготовки Зводу пам'яток і вивчення історико-культурної спадщини узагальнено в колективних працях3.
Важливим питанням є принципи та критерії відбору й оцінки пам'яток, які мають ґрунтуватися на науковій основі, бути вільними від ідеологічних нашарувань і суб'єктивних уподобань. Основним критерієм відбору пам'яток до цього унікального видання має бути їхнє значення для розкриття вирішальних етапів теоретичного, соціально-економічного та культурного розвитку України, процесу її становлення як незалежної держави.
Звід — це енциклопедичне видання. В його коротких статтях закладається максимум конкретної інформації, пов'язаної з окремими об'єктами. Досить різнобічною є його джерельна база. Це численна краєзнавча література, написана на основі переважно місцевих джерел, яка висвітлює основні аспекти регіональної історії. Важливе значення мають періодичні видання, музейні зібрання.
У 1999 Р-, після тривалої творчої праці чисельного кваліфікованого авторського колективу вийшла перша частина першої книги тому «Київ» (відповідальний редактор — академік Гронько.
Вона містить інформацію про майже 700 пам'яток столиці держави від сивої давнини до сьогодення, 1366 ілюстрацій (з них 385 кольорових), 13 кольорових карт. У книзі висвітлено історію та культуру Києва від стоянок первісної людини до сучасності, духовно-реліґійні споруди, осередки культури, декоративну скульптуру, пам'ятки сучасної історії, історичні місця боротьби та могили видатних діячів. Про Київ видано багато книжок — академічних, популярних, путівників, фотоальбомів. Але можна з упевненістю сказати, що подібної праці не було. Київ буде подано через визначні споруди, його видатних людей.
Завершується підготовка тому по Чернігівській області, підготовлені основи другої частини книги «Київ», том по Севастополю. На різних стадіях підготовки перебувають інші томи Зводу.
Значення «Зводу» важко переоцінити, адже в ньому будуть узагальнені результати багаторічної праці з виявлення, дослідження та наукової фіксації вітчизняної історико-культурної спадщини. «Звід» стане реальною науковою базою для складання Державного реєстру пам'яток, що включатиме об'єкти світового й загальнодержавного значення, пам'ятки місцевого рівня, а також списки археологічних територій та історичних населених місць України. Завдяки цьому великою мірою буде розв'язано проблему наукової документації та обліку пам'яток, без чого неможливий ефективний розвиток пам'ятко-охоронної діяльності.
Отже, розроблення наукової концепції збереження історико-культурної спадщини й підготовка «Зводу пам'яток історії та культури України» по всіх областях є завданням першочергової ваги, що вимагає пріоритетного фінансового забезпечення з боку держави та місцевих органів влади, адже «Звід» — це своєрідна охоронна грамота національного надбання, збереженого в пам'ятках археології, історії, архітектури й містобудування, монументального мистецтва.
Державна програма відтворення видатних пам'яток історії та культури України
Одним із ініціаторів справи відродження культурної спадщини, пам'яток історії та культури у суверенній Українській державі був видатний український письменник О. Гончар. Він започаткував громадський фонд з відтворення Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві, знищеного в 1930-х рр. У травні 1995 р. він звернувся до Президента України з проханням підтримати цю справу. «Поетапне відтворення монастиря, починаючи із Золотоверхого собору, — писав О.Гончар, — стало б навіки славою і честю нашого народу, засвідчило б, що навіть у цих кризових умовах перемагає творчий геній народу, будівнича мудрість суверенної нації».
Президент України Л.Д. Кучма надав цій ідеї національного значення, видавши 9 грудня 1994 р. Указ «Про заходи щодо відтворення видатних пам'яток історії та культури». Указом було створено Комісію з питань відтворення видатних пам'яток історії та культури при Президентові України, а Кабінету Міністрів України за участю Комісії доручено було розробити першочергові заходи щодо відбудови комплексу Михайлівського Золотоверхого монастиря та Успенського собору Києво-Печерської лаври у Києві, Програму відтворення видатних пам'яток історії та культури, створити фонд для фінансового забезпечення реалізації цієї Програми тощо.
У 1996 р. указом Президента України створено Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини імені О. Гончара. Фонд збирає й спрямовує на відродження пам'яток доброчинні кошти і пожертви від фізичних та юридичних осіб.
У столиці України над мальовничими схилами Дніпра вже сяють золотими банями величні будівлі відроджених собору й дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря та Успенського собору Києво-Печерської лаври. Триває художнє оздоблення інтер'єрів соборів.
На реалізацію цих складних і високовартісних проектів Фонд спрямував кошти, зібрані в Україні та за її межами. Виконувалися першочергові науково-дослідні, археологічні, проектно-пошукові, консерваційні, реставраційні та інші заходи для відтворення цих пам'яток Це стало суттєвою допомогою, коли ще не були визначені інші джерела фінансування.
Зараз Фонд ім. О. Гончара збирає доброчинні кошти й пожертви на реалізацію «Програми відтворення видатних пам'яток історії та культури України», яка схвалена Урядом України в 1999 р. Програма включає 56 об'єктів-пам'яток Х-ХІХ ст. практично з усіх регіонів України: собори, церкви, костьоли, мечеті, палаци, садиби, містобудівні ансамблі, фортеці, замки тощо.
Звичайно, ця Програма не вичерпує сумного мартирологу наших втрат та бажання відродити втрачене. Це лише початок роботи з відродження втрачених пам'яток історії та культури України. Основний тягар фінансових і матеріальних витрат на реалізацію Програми несе держава. Фонд ім. О. Гончара, доброчинці в Україні та за її межами, сприяючи фінансовою допомогою світлій справі, допомагають відродженню духовності та культури українського народу.