Рівненщина в контексті історичного краєзнавства

План
Вступ
1. Історичне краєзнавство – комплексна наука про історіюрозвитку суспільства в певній місцевості
1.1 Предмет історичного краєзнавства
1.2 Проблематика історичногокраєзнавства
1.3 Методи історико-краєзнавчихдосліджень
1.4 Джерельна база історичногокраєзнавства
1.5 Роль історичного краєзнавства упатріотичному вихованні
2. Рівненщина в контексті історичного краєзнавства
2.1 Дослідження історії Рівненщини –складова частина волинієзнавства
2.2 Історія та сучасність Рівненщини
2.3 Історія Рівного
2.4 Остріг та Дубно – історичні містаРівненщини
2.5 Історія села БоровеЗарічненського району Рівненської обл.
2.6 Відомі діячі науки, освіти,культури Рівненщини
3. Рівненщина в краєзнавчих дослідженнях
3.1 Історія розвитку краєзнавства наВолині
3.2 Перспективи програми дослідженняісторії міст і сіл України, в тому числі Рівненщини
Висновок
Література
Вступ
В розбудові Української держави постаєчергове завдання: формування національної самосвідомості та історичної пам’ятіукраїнського народу. В його реалізації велика роль належить скарбниці пам’ятінародної – історичному краєзнавству.
В 1990 році вУкраїні була створена Всеукраїнська спілка краєзнавців, як спадкоємницяУкраїнського комітету краєзнавства, що діяв в 20-30-і роки ХХ століття. Їїоновленню сприяли Національна академія наук України, Інститут історії НАНУкраїни, Український фонд культури, Міністерство культури і освіти.
Члени спілкибрали найдійовішу участь у громадсько-політичних процесах спрямованих напроголошення суверенітету і державної незалежності України.
Важливе значеннядля розгортання краєзнавчого руху в 70-80-х роках ХХ століття мало залученнягромадських дослідників рідного краю до роботи над випуском "Історії місті сіл УРСР" у 26 томах. Загальний обсяг цієї праці становив 2360авторських аркушів, у томах вміщено 1340 статей з історії обласних і районнихцентрів та інших найбільш значних населених пунктів, 8319 статей про селищаміського типу і центри сільських рад, вміщено понад 9 тисяч ілюстрацій.
В добунезалежності України відбувся бурхливий розвиток історичного краєзнавства.Краєзнавчий рух носить демократичний характер, адже в краєзнавчих дослідженняхберуть участь представники різних верств населення, різної фахової підготовки.
Вчені та аматори– краєзнавці – зробили чималий внесок у вивчення історії України, її окремихрегіонів, міст і сіл.
1. Історичне краєзнавство – комплексна наука проісторію розвитку суспільства в певній місцевості1.1 Предмет історичногокраєзнавства
Краєзнавство– творчо-пошукова діяльність, пізнання історії і природи,матеріальної і духовної культури певної території (краю), сума добутих знань таїх популяризація серед населення. Воно є невід’ємною складовою національноїкультури та українознавства і переймає усе наше суспільне й особисте життя. Нимяк скарбницею знань про рідний край користуються в своїй повсякденнійдіяльності працівники, спеціалісти різних галузей.
Краєзнавство як вияв самопізнавальних та практичних потреб окремих громад суспільствавідіграє велику роль не тільки як підґрунтя історичних і природничих наук,постачальник «місцевих фактів» для узагальнення у фундаментальнихпрацях (допоміжне знання), а й як активний чинник формуванняпобутово-історичної (буденної) свідомості населення, особливо підростаючогопокоління, і чи не єдиний засіб для одержання інформації про довкілля(природне, історичне, економічне, літературно-мистецьке) в масштабах села,міста, району, області.
Увизначенні самого терміна «краєзнавство» наріжним поняттям є «край».«Українська Радянська енциклопедія» дає таке «краєзнавство»– всебічне вивчення частини (області, району, міста тощо) переважно місцевимнаселенням. Особливим завданням краєзнавства є вивчення природи, населення,господарства, історії та культури рідного краю з пізнавальною, науковою,навчальною і практичною метою.
«Енциклопедіяукраїнознавства» розрізняє два розуміння краєзнавства – у широкому івузькому значеннях. У широкому – це «сукупність інформації про якуськраїну з погляду географії, природи, історії, етнографії, народногогосподарства тощо (тобто краєзнавства)».
У вужчому значенні, краєзнавством називається «вивчення якоїсьневеликої території з вищеподаних поглядів, звичайно, місцевими силами».Таке розуміння вироблялось в Україні впродовж XX століття.
Предметом історичного краєзнавства є вивчення загальних закономірностей таконкретних особливостей історичного та культурного розвитку певного населеного пункту,історико-географічного регіону, адміністративно-територіальної одиниці1.2 Проблематика історичного краєзнавства
Історія населення (відтворення населення та вплив на дані процесисоціальних і природних факторів; зміни в чисельності і розміщенні населення;дослідження станового і класового складу населення, національностей, змінпрофесійного складу населення, його освітнього рівнів; дослідження впливів нанаселення демографічної політики, голоду, репресій, війн.
Вивчення народного господарства; питання формування місцевих і зовнішніхекономічних зв’язків і їх центрів, напрямків торгових шляхів і транспорту.
Проблеми розвитку культури рідного краю; вивчення біографій і творчостідіячів культури.1.3 Методи історико-краєзнавчихдосліджень
Методиісторико-краєзнавчих досліджень базуються на використанні загальнонауковихметодів аналізу і синтезу в історико-краєзнавчих дослідженнях, принципах науковості,об’єктивності, всебічності, пріоритетності історичного, порівняльного методів.
1.4 Джерельна база історичногокраєзнавства
Джерельною базою історичного краєзнавства є речові, документальні тавербальні (словесні) джерела.1.5 Роль історичного краєзнавствау патріотичному вихованні
Багатовікова історія і культура України складалася і втілена в біографіяхбільш як 30 тисяч великих і малих міст і сіл. В їх числі понад 800 міст, селищміського типу, яким минуло понад 300 років. Деякі з них відсвяткували свійтисячний ювілей, частина наближається до цієї вікопомної дати. 39найстаровинніших українських міст взято під державну охорону. В Україні близько5000 сіл, яким теж понад 300 років, вік деяких становить тисячу та більшероків. Саме історичні міста і села були колискою нашої державності, деформувалося козацтво, а їх мешканці ставали активними учасниками боротьби занаціональне і соціальне визволення, де розвивалася самобутня культура,національні традиції, створювалась неповна історико-культурна спадщина.
Історія для багатьох старовинних міст і сіл не була милосердною. Впродовжвіків з цілої низки причин багато історико-культурних надбань цих міст і сілзнищено й втрачено назавжди. Тільки у XX столітті зникло з карти України майже дві тисячі населених пунктів. Однізгорілі в полум’ї громадянської та Другої світової воєн, інші залишились безмешканців у роки голодомору, примусових депортацій населення з багатьохобластей, в т.ч. й Рівненської.
Справжній патріотизм, національна гордість, любов до Батьківщинивиростають із любові до рідного краю, формуються на багатовікових Л народних традиціях,на цілісній системі звичаїв, вірувань, обрядів, національного світорозуміння ісвітопереживання.
Велике значення має раціональний, «крайовий» патріотизм: тількиз пізнання глибоких джерел народної пам’яті, яка персоніфікується, оживає вдолях, почуттях, переживаннях конкретної особи, можна скласти уявлення про долювсієї нації.
2. Рівненщина в контексті історичного краєзнавства2.1 Дослідження історії Рівненщини– складова частина волинієзнавства
Складовою частиною волинієзнавства є дослідження історії Рівненщини.
Землі нашого краю – українські. Входили до складу Київської Русі,Галицько-Волинського князівства, а згодом Великого Литовського, РечіПосполитої, Російської імперії. Лише у XX ст… були у складі Польщі,Радянського Союзу (Радянської України), з 1991 р. – у незалежній Українськійдержаві.
У грудні 1939 р. була утворена Рівненська область. Сучасна область об’єднує16 адміністративних районів. Область нараховує за останнім переписом населення (2001р.) 11173,3 тис. жителів. Обласним центром є місто Рівне з 248,8 тис.мешканців. За національною ознакою в області мешкає 95,9% українців, рештапредставники інших народів: росіяни, поляки, євреї тощо. Рівненщина відноситьсядо історичної Волині, великого історико-географічного, історико-етнографічного регіону,до якого входять сучасні області України: Волинська, Рівненська і частиниЖитомирської, Хмельницької, Тернопільської, Львівської.2.2 Історія та сучасністьРівненщини
Заселення територіїРівненщини, зокрема її південної частини, почалося ще в добу пізньогопалеоліту, приблизно 40-35 тис. років тому. Найбільш ранніми є поселенняпервісних мисливців, дослідження поблизу сіл Липи, Мирогощі Другої і МирогощіПершої Дубнівського та Городка Рівненського районів. На поселеннях виявленозалишки жител з кострищами, крем’яні знаряддя праці, багато кісток мамонтів та інших тварин.
У селі ШепетиніДубенського району вперше на Рівненщині виявлено значне поселення добимезоліту, на якому 12-10 тис. років тому проживали мисливці, що вже володілилуком та стрілами з крем’яними наконечниками.
Верхів’я річкиГорині в добу неоліту (V-ІV тис. до н.е.) булопівнічно-східною околицею великого етнічного масиву, що охоплював ЗахіднуВолинь і Подністров’я, заселеною скотарськими племенами. В Корецькому,Рівненському й Дубенському районах відомо близько 10 неолітичних поселень, дваз них, біля с.Зозова Рівненського району, частково досліджені.
В добу міді (ІV – ІІІ тис. до н.е.) територіюРівненщини заселювали скотарсько-землеробські племена. Більш ранні племенапоширювались у верхів’ях Горині і досягалилівобережжя Вісли. Їх поселення досліджені поблизу селища Гощі та с.ОстроваРадивилівського району. Пізніші набагато чисельніші племена охоплювалитериторію Середньої Європи, Волині та Поділля. Поселення цих племен виявлено вОстрозькому, Здолбунівському, Рівненському та Дубенському районах.
В кінці ІІІ – напочатку ІІ тис. до н.е. (в добу ранньої бронзи) Рівненщина була густо заселенабільш-менш однорідними землеробсько-скотарськими племенами, які займалипроміжну територію між Східною і Середньою Європою. Археологами виявленоблизько 100 поселень і могильників. Частину з них досліджено в Здолбунівському,Острозькому, Рівненському та Дубенському районах. Найцікавіші матеріали здобутопід час розкопок і досліджень поховань у кам’яних гробницях на околицяхс.Здовбиці (Здолбунівський р-н) та курганного могильника біля с.Іванного(Дубенський р-н). Майстерні кам’яних знарядь цього ж часу виявлено поблизус.Городок Рівненського, с.Крилів Дубенського, с.Устенське Друге Здолбунівськогорайонів.
Південні районикраю в добу середньої і пізньої бронзи (ІІ – поч… І тис. до н.е.) освоювалиплемена тшинецько-комарівської культури. Частина дослідників вважає їх раннімипредками слов’ян. Скарби бронзових знарядьпраці, зброї та прикрас тих часів знайдено поблизу сіл Липи Дубенського,Стеблівки Здолбунівського районів та в інших місцях. Вони свідчать провиникнення майнової нерівності в середовищі племен доби пізньої бронзи.
Коли у VІІІ – VІІ ст. до н.е. тогочасне населеннянавчилося добувати залізо і виготовляти з нього знаряддя праці та зброю, то цедопомогло піднести продуктивність господарства, сприяло прискоренню майновогорозшарування і серед племен, які заселяли територію сучасної області. ПівденнеПогориння в добу раннього заліза (VІ – ІІ ст. до н.е.) заселювали скотарські племена, поширеніголовним чином у поліських районах північної частини сучасної України та напівдні Білорусії. На Рівненщині зафіксовано понад 50 поселень та могильниківтого періоду.
В ІІІ-ІІ ст. дон.е. в ІІ-VІ ст. н.е. на територіїсучасної області поширюються ранньослов’янські племена зарубинецької тачерняхівської культур. В с.Могиляках Острозького р-ну досліджено 4 поховання зарубинецькоїкультури. Поселення черняхівської культури виявлено і частково дослідженопоблизу сіл Марковичів і Підлужжя Дубенського району, а на поселеннях поміжселами Мирогощею Першою, Мирогощою Другою і Костянцем цього ж району розкопанокілька наземних жител.
У кінці VІ – на початку VІІ ст. на Волині, куди входили земліі сучасної Рівненської області, виникло об’єднання племен державного типу начолі з дулібами-волинянами. У Х ст. територія сучасної області ввійшла доскладу Київської Русі. Це сприяло економічному і культурному розвитку краю. Поберегах річок Горині, Случі, Стиру, Ікви виникли численні поселення таукраплення. На території області відомо близько 80 могильників, поселень тагородищ. Укріплені міста, що тоді виникли, ставали центрами ремесла й торгівлі.У містах проживала феодальна верхівка. Знайдені поблизу Бегеня і Городка (Рівненськийрайон), Висоцька (Дубровицький район), Торговиці (Млинівський район) скарбидорогоцінних прикрас, що часто включають і грошові гривні, вказують на ступіньзаможності окремих прошарків населення. Знайдене неподалік с.БіловаРівненського району поховання ювеліра свідчить про високий рівень розвиткумісцевого ювелірного ремесла.
Деякі зпогоринських міст відіграли помітну роль в історії давньоруської держави інеодноразово згадуються в літописах. Багато з них поклали початок сучасниммістам і селам: Дубен – Дубно, Корчеськ – Корець, Заречеськ – Заріцьк, Милеськ– Мильськ, Сапогинь – Сапожин, Небль – Нобель. Окремі поселення повністюзберегли свої старі назви до наших днів (Острог, Муравиця, Степань). Серед 11міст, згаданих у літописах, найвизначнішу роль в історії краю відігралиДорогобуж і Пересопниця, які в ХІ – ХІІ ст. періодично були центрами удільнихПересопницького та Дорогобузького князівств Погориння.
На північномуПогодинні деякий час існували також Степанське і Дубровицьке князівства, які вХІ–ХІІ ст. входили до складу туровопінських земель.
Після об’єднання 1199 року Галицького і Волинськогокнязівств Рівненщина входить в єдине Галицько-Волинське князівство. Під часнападу в 1240-1241 рр. монголо-татар на галицько-волинські землі населення краю(Дорогобуж, Муравиця, Мильськ, Дубно та ін.) стійко боронилося відзавойовників, проте не могло встояти перед численними полчищами ворога. Францисканськийчернець – глава місії папи Інокентія ІV до татар, Плано Карпіні, який у 1246 році приїжджав черезРівненщину, розповідав про великі руїни, що траплялися на його шляху.
В 1254–1255 рр.руське військо на чолі з галицько-волинським князем Данилом Романовичемперейшло в наступ проти татарського воєводи Куремси і визволило землі доПівденного Бугу, Тетереву, Случі. Але з Золотої орди замість Куремси був присланийновий воєвода Бурундай з великим військом. 1259 року територія Рівненщини зновуопинилася під владою татар.
Перебуваючи підгнітом монголо-татарських завойовників, народні маси мусили виконувати різнітяжкі повинності, сплачувати ханським наглядачам поплужне (данина від плуга),ямне (повинність підводами), кормове (утримання татарських наглядачів) та ін. Узв’язку з тим, що завойовники дуже поруйнували міста, на Рівненщині занепалоремісниче виробництво. Населення краю не раз піднімалось на боротьбу протиіноземних загарбників.
Галицько-Волинське князівство,ослаблене внаслідок монголо-татарських нападів, втратило свою незалежність і в1340 році було захоплене Литвою. В другій половині ХІV ст. між Литвою і Польщею загалицько-волинські землі тривала майже тридцятирічна боротьба. Щоб залучити насвій бік українських феодалів, великі литовські князі надавали їм жалуваніграмоти на володіння землею, угіддями й селянами. Особливо виросли феодальніволодіння магната Ф.Д.Острозького, якому великий князь литовський і польськийкороль Владислав ІІ Ягайло в 1386 році дав намісництво в Луцьку та населеніпункти Корець, Заславль, Хлапотин, Іванів, Хребтовичі, Красне, Крупу, а великийлитовський князь Вітовт у 1396 році подарував Радосілки, Межиричі, Ставки,Городницю та інші села. Князь Острозький із своїм загоном брав активну участь уГрюндвальській битві (1410 р.) і в гуситських війнах.
Впродовж ХV ст. триває процес зростанняфеодального землеволодіння. Зокрема, литовський князь Свидригайло жалуванимиграмотами, які були видані в Острозі, Луцьку й Житомирі, роздавав села своїмприбічникам. У жалуваних грамотах він вказував, щоб «ці села держати вічно,непорушимо, з усім, що до цих сіл належить: з полями, з сіножатями, з водами, зріками, з криницями, з притоками, з озерами, з рибами, з млинами, з ставами, зловищами, і з звірами, і з потоками, з лісами, з дібровами, з порослями, збобровими гонами, з травами, з бортними деревами, з вигонами і з усімавидатками і прибутками.»
Після смерті Свидригайла в 1452 роціВолинське князівство було остаточно ліквідоване, і Волинь стала складовоючастиною Литовського великого князівства.
Завдяки розвитку феодально-кріпосницькихвідносин на Волині у ХV–ХVІ ст. посилюютьсятоварно-грошові відносини, розвивається внутрішня і зовнішня торгівля. Територієюсучасної області в середні віки пролягали торговельні шляхи із Львова черезБроди, Радзивилів, Дубно, Острог, Гощу, Корець, Житомир до Києва, з Києва черезКорець, Острог, Дубно, Луцьк на Польщу. Купці з Рівненщини їздили на ярмарки доЛуцька. Предметами торгівлі були різні ремісничі вироби, худоба, шкіра, одяг,зброя, взуття, вина, хутра. По річці Горині плавали невеликі судна, на якихмісцеві купці вивозили товари до Польщі та Балтійських портів.
Розвиток торгівлі й ремесла відбивсяна зростанні волинських міст. На географічній карті Європи, складеній в 1554році фламандським картографом Г.Меркатором, позначено 29 населених пунктівВолині, в т.ч. Боремель, Вільгір, Дубровиця, Дорогобуж, Дубно, Клевань, Корець,Острог, Рівне, Степань. Ці та інші західноукраїнські міста були відоміросійським купцям та дипломатам і згадуються в документах про переговори дипломатівІвана ІІІ та Івана ІV зпольсько-литовськими послами про повернення Московській державі захопленихлитовськими та польськими магнатами земель «скони руських государем».
Після підписання Люблінської унії у1569 році більша частина населених пунктів краю ввійшла до Луцького повіту(міста Білів, Гоща, Дубно, Дорогобуж, Корець, Клевань, Острог, Межиричі,Острожець, Рівне, Тучин), частина – Кременецького повіту (міста Козин, Крупець,Радзивилів) Речі Посполитої. До цих повітів належало також понад 500 сіл краю.
Майже всі поселення належалифеодалам. Частина з ним становила власність Дорогобузького, Дерманського,Степанського монастирів, Києво-Печерської лаври (села Обарів, Городок в районіРівного).
Населення краю займалося сільськимгосподарством, передусім землеробством. Кожне господарство (дим) користувалосяволокою – ділянкою землі, яка мала 30 моргів. На одну волоку або лан припадалоблизько 18 чоловік сільського населення. Були в селах ще городники (володілилише присадибними ділянками), халупники чи комірники (крім власної хати, нічогоне мали) і підсусідки, що жили в чужих хатах. Кілька димів (3-8) складалидворище, а з дворищ утворювалися села. Вирощували жито, овес, ячмінь. Населенняще займалося лісними промислами, рибальством, бджільництвом, мисливством.
Впродовж ХVІ – першої половини ХVІІ ст. на Рівненщині відбувавсядальший розвиток ремесла. В сільській місцевості поширюються ткацтво,гончарство, бондарство, в містах – виробництво сукон, ковдр, зброї,сільськогосподарських знарядь праці. Острог славився ювелірами, Дубно –зброярами, Степань – майстрами музичних інструментів. Ремісники у містахоб’єднувалися в цехи. На території краю зароджуються підприємства, які булипов’язані з фільварковим господарством. Це – поташні (Клевань, Тучин, районПолісся, Межиричі), рудні (райони Дубровиці, Володимирця, Степані), гути(райони Бережного, Степані). В Острозі в 1580-1630 рр. діяло підприємство, якевиробляло папір. Князі Острозькі мали понад 100 млинів, десятки млинів на річціІкві належали королеві Боні. Усі ці підприємства були дрібними, з примітивнимимашинами, які приводились у рух водяним колесом.
У першій половині ХVІІ ст. майже всі землі Рівненщиниперебували в руках купки великих землевласників – Заславських, Острозьких,Корецьких, Любомирських, Чарторийських, Радзівілів, Гойських, Сангушків,Малинських. Феодалам належали сотні селянських дворів.
В економічному житті краю зросталароль міст. Вони майже всі належали місцевим феодалам. У ХVІ ст. частина міст (Рівне, Острог,Дубно, Межиричі) користувались магдебурзьким правом. Але феодали, зокрема князіОстрозькі, часто порушували це право, чинили кривди й утиски цеховимремісникам, стягували великі мита з торговців. Феодали часто між собоюворогували, вели міжусобні війни, від чого значного лиха зазнавали народнімаси. Незважаючи на великі матеріальні засоби і збройну силу, магнати не дбалипро охорону краю від татарських наскоків. Впродовж ХVІ ст. татари не раз нападали на містаі села Рівненщини, руйнували їх, забирали людей у полон. Великі набіги ординцівбули в 1617–1619 рр., від яких дужепотерпіло багато сіл. Дошкуляли населенню й жовніри, яких наймали феодали урізних країнах Західної Європи. В 1617 році загін жовнірів у районі Рівногоповбивав і поранив багатьох селян. У лютому 1640 року брати-шляхтичі Юрій,Владислав і Стефан Немиричі захопили місто Гощу, села Терентіїв, Милятин,пограбували населення і фізично розправилися з ним. Такі розбійницькі наїздибуло вчинено на Боремель, Підгайці та інші населені пункти.
Тяжкий феодально-кріпосницький гнітдоповнювався релігійними утисками. Особливо це гноблення посилилось післяБрестської церковної унії 1596 року. Місцеві феодали почали переходити укатолицизм, в край масово переселялися представники католицьких чернечихорденів — єзуїтів, домініканців, францисканців, кармелітів та ін.
У відповідь на посилення соціального,національного і релігійного гніту народні маси Рівненщини піднімалися навизвольну боротьбу.
В 1633 році проти уніатства виступилисолдати Дубенського замкового гарнізону. 1636 року повстали жителі Острогапроти магнатки-католички Ганни Острозької-Ходкевич. Повстання було жорстокопридушене, а учасники його зазнали нелюдських катувань. Будинки страченихповстанців були спалені.
Виявом протесту проти свавілляфеодалів були масові втечі селян на землі Слобідської України. Особливо цівтечі почастішали в ХVІІ ст. Селяни та міська біднота часто йшли в козаки.
Під час визвольної війни українськогонароду проти польсько-шляхетського гніту 1648-1654 рр. вся Рівненщина булаохоплена повстаннями. В 1649 році на боротьбу проти шляхти піднялися жителі сілСарн, Дерев’яного, Голишева, Застав’я, Виткова, Симонова, Завізова, Умільців,Кухареві та багатьох інших. Вони знищували панів і їхні маєтки, виганяликатолицьке духівництво. Народні маси створювали військові загони, висували зсвоїх рядів талановитих ватажків (Іван Буняк, Михайло Тиша, Іван Куковський). Перебуваннятут селянсько-козацької армії під командуванням видатного державного діяча іполководця Богдана Хмельницького значно активізувало виступи місцевихповстанців. За участю місцевих жителів козацькі полки оволоділи Острогом, деперебувало близько 20 тис. шляхтичів. Повстанський загін М.Тиші неодноразовозахоплював Дубно, Клевань та інші міста. Повставало населення в районіКорця-Гощі.
На території Рівненщини підБерестечком у 1651 році відбулася відома в історії битва міжпольсько-шляхетською армією і військом Богдана Хмельницького. Народні маси краюподавали козакам всіляку допомогу, перевозили козаків через річку Горинь. У боюпід Берестечком повстанці виявили величезний героїзм. Навічно ввійшов в історіюподвиг 300 козаків, які тримали оборону на одному з островів. Тільки череззраду татар козаки змушені були відступити. Чимало їх загинуло в нерівному бою,проте основні сили були збережені.
За Андрусівським договором 1667 рокумайже вся правобережна Україна, в т.ч. і землі Рівненщини, залишилась у складіПольщі.
На початку ХVІІІ ст. панщина становила 180-190днів на рік, в середині століття вона зросла до 210- 230 днів. Панщинадоповнювалася різними поборами й повинностями.
Найбільшими містами в 1775 році були:Дубно – 1127 будинків, Острог – 765, Рівне – 543, Степань – 521, Клевань – 275,Корець – 272, Бере жниця – 262, Здовбиця – 218, Торговиця – 182 будинки. Крімзамків, культових споруд, всі інші будинки в містах були дерев’яні, переважноодноповерхові.
Коли відбувалася Північна війна 1700-1721рр., Рівненщина стала театром воєнних дій між шведськими інтервентами іросійськими військами. В 1706 році шведські війська захопили Рівне, Дубно,Тучин, Шубків, деякі погоринські села. Місцеве українське населення виступалопроти військових сил Карла ХІІ, подавало всіляку підтримку російській армії.Того ж року шведські загарбники були вигнані з Дубна.
У ХVІІІ ст. неодноразово спалахувалиселянські заворушення проти феодалів. Під час Коліївщини 1768 року повстанськийрух перекинувся в район Дубна.
Всупереч військовим і політичнимподіям того часу, одним з перших найвизначніших центрів культурного пробудженнякраю став Острог. У 70-х роках ХVІ ст. у місті відкрилась греко-слов’янська школа. Вона була першою наУкраїні школою т.зв. вільних наук, її називали Острозькою академією. Навколоцього закладу гуртувалися педагоги, письменники, вчені, які своїми творамивнесли значний вклад у розвиток української культури. Викладачі Острозької академіїсклали «граматику словенського язика», що була надрукована у Вільні1586 року виходцями з Білорусії Мамоничами. В Острозі деякий час жив і працюваводин з першодрукарів І.Федоров. Тут він заснував друкарню, яка за свого існування(1578-1612 рр.) випустила понад 20 книжок переважно полемічної літератури,спрямованої проти католицизму. Найвизначнішими друкованими працями були «ОстрозькаБіблія» (1580-1581 рр.), «Буквар» та ін. Вони становили високізразки друкарства того часу.
На початку ХVІІ ст. була заснована слов’яно-руськадрукарня в Дермані, яка в 1604 році видала книгу «Октоїх осмигласник».В 1629 році згадується мандрівна друкарня в Чорній біля Ровно. В 30-х роках ХVІІ ст. відкриваються школи в Рівному,Гощі, Дубні.
На Рівненщині розгортали своюдіяльність українські письменники-полемісти, творчість яких послужила важливоюзброєю в боротьбі за соціальне і національне визволення українського народу. Доних належали –Лаврентій Зизаній, Герасим і Мелентій Смотрицькі, Ігнатій Старушич.
Рівненщина відома своїми пам’яткамикультури. Тут створювались Дубенське (1539-1568 рр.), Дорогобузьке (1580 р.) таПересопницьке (1556 -1561 рр.) євангелія. З них найвизначнішою пам’яткою староукраїнськоїмови ХVІ ст. було Пересопницькеєвангеліє. Воно оздоблене орнаментами, заставками і є також пам’яткою українськогомистецтва тих часів. При монастирях у Дубні, Дермані, Клевані, Степані,Дорогобужі, Пересопниці існували бібліотеки. Книги там були переважнобогословські, написані на пергаменті.
В ХV – ХVІ ст. на території Рівненщинизбудовано ряд феодальних замків, украплених монастирів. В архітектурі церковнихспоруд застосовувався давньоруський тип хрестовокупольного храму (церкваБогоявлення в Острозі, Троїцька в Межирічі). На початку ХVІІ ст. в краї завершується процесперенесення в кам’яну архітектуру формнародного дерев’яного будівництва.
В 1793-1795 рр. землі Рівненщини вскладі Правобережної України увійшли до складу Росії. Згідно з царським указомвід 1797 року замість ліквідованого Волинського намісництва було створеноВолинську губернію з центром в Новограді-Волинському, а з 1804 року – Житомирі.До губернії входило 12 повітів, у т.ч. на території Рівненщини – Рівненський,Дубенський та Острозький.
Під час Вітчизняної війни 1812 рокуВолинь від французьких загарбників захищали 3-я російська армія і 4-йукраїнський козацький полк, штаб якого перебував у Дубні. В Рівненському,Острозькому, Дубенському повітах перебували загони полтавського,чернігівського, нижегородського, костромського ополчення. Рівненщина сталаприфронтовою смугою. Тому з Рівненщини до Києва були вивезені цінне майно іархівні документи.
З проникненням капіталістичнихвідносин на окраїни Російської імперії і виникненням внутрішнього ринку в країпочала розвиватись мануфактура. У 1783-1831 рр. в Корці діяла фарфоро-фаянсовамануфактура, на якій працювало понад 1000 робітників. У 1816 році на суконнихмануфактурах Рівненського повіту було зайнято 800 чоловік. У 20-х роках ХІХ ст.суконні мануфактури були в Рівному, Дубровиці, Бережному, Гощі, Гориньграді,Держаному, Самострілах, Сінному, Усті. Їх обслуговувало понад 1500 чоловік.
Розвивалась торгівля. Головними предметамиїї були хліб, ліс, льон, полотно, хутра, мед, віск. У селах та поміщицькихмаєтках щовесни з’являлися сотні скупників, які на пні скуповували пшеницю таінші зернові культури. Восени і взимку з Рівненщини тяглися валки з хлібом доУстилуга на Західному Бузі, Бреста, а також до Пінська через Степань,Дубровицю. У зв’язку з потребами ринку розвивалася борошномельна промисловість.Провідне місце по виробництву борошна займав Корець, потім ішли Дубно, Острог іКлевань.
В різні часи на Рівненщині побуваливідомі діячі культури. Край відвідали український поет-фольклорист КлиментійЗиновіїв, український просвітитель-гуманіст, філософ і поет Григорій Сковорода.За завданням Археографічної комісії восени 1846 року Рівненщину відвідав Т.Г.Шевченко.У Вербі, Дубні, Острозі, Корці та іншим місцях він вивчав історичні іархітектурні пам’ятки, малював, збирав фольклорні матеріали. Свої враження відподорожі по Волині він пізніше зафіксував у повістях «Прогулка судовольствием и не без морали», «Варнак», поезіях «Забайраком байрак» та «Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле».Вивчаючи Волинь, життя її людей, Т.Г.Шевченко робить висновок, що українськийнарод Східної і Західної України – одне нерозривне ціле.
Селянська реформа 1861 року,проведена в інтересах поміщиків, викликала загальне незадоволення селян.Наляканий польським визвольним повстанням 1863 року, царський уряд змушений бувдещо пом’якшити умови реформи на Правобережній Україні. Указом від 30 липня1863 року скасовувалась тимчасова залежність селян і запроваджувавсяобов’язковий викуп наділів.
Реформа 1861 року сприяла розвиткукапіталізму. Поміщицькі господарства пристосовувалися до нових умов,перетворюючись на капіталістичні підприємства. Питома вага цих господарств увиробництві продукції сільського господарства поступово зменшувалася.
Характерним для краю впісляреформений період було виникнення хуторів та інтенсивне поселенняколоністів. Заможні колоністи утворювали окремі населені пункти. На початку70-х років ХІХ ст. на Рівненщині вже перебувало понад 7300 німців-колоністів.
На території Рівненщини упісляреформений період найбільшого розвитку набула харчова промисловість. З1861 по 1914 рік тут було збудовано 30 винокурних, 4 цукрові, кілька пивоварнихі маслоробних заводів, близько 60 млинів тощо. 1889 року в Здолбунові став доладу цементний завод. Переважали дрібні підприємства. На заводахдеревообробної, харчової і легкої промисловості працювало всього по кількаробітників.
Економічному розвитку краю сприялизалізничні магістралі Козятин – Брест, Здолбунів – Радивилів, Рівне – Ленінець,які проходили через територію Рівненщини.
Соціальне гноблення народних мас, їхрозорення й зубожіння створювали умови для розгортання визвольного руху. З 1866по 1900 рік відбулися заворушення у 215 населених пунктах Волині, в т.ч. уселах Липках Рівненського повіту, Бущі Дубенського повіту. Проте селянськівиступи були стихійними і локальними.
Під час першої російської революції1905-1907 рр. набрала розмаху боротьба трудящих краю. Застрайкували робітники Житинськогоцукрового заводу Рівненського повіту. У березні застрайкували залізничникиСарн, до них приєднались залізничники Здолбунова, робітники-будівельники,друкарі, кравці й пекарі Рівного.
В роки столипінської реакції царськийуряд почав здійснювати земельну реформу. Столипін прагнув зробити Волиньзразком хутірського землеволодіння. Але збіднілі селяни виступили проти насадженняхуторів і відрубів. До 1915 року на хутори виділилося лише 11 % селянськихдворів.
Зазнала краху і політика переселення.Більшість безземельних і малоземельних селян, які переселилися в Сибір, на Уралі Далекий Схід, не змогли там завести своє господарство і розорені поверталисяназад.
Промислове піднесення, що відбувалосяв країні, охопило й Рівненщину. За період з 1897 по 1914 рік число підприємствзросло з 340 до 366, а кількість робітників з 4699 до 6490. Зокрема, вДубенському повіті налічувалось 131 підприємство, Острозькому – 75,Рівненському – 158. Але вони були переважно дрібні, з невеликою кількістюробітників.
Розвиток капіталізму дав певнийпоштовх дальшому розвитку освіти й культури. Проте неписьменність і далізалишалася великим злом. У 1897 році серед усього населення було грамотних лише18, 5 %, зокрема серед селян – 12 %, селянок – 4,9 %. У галузі освітипереважали церковнопарафіяльні школи й школи грамоти. А в Дубні, Рівному,Острозі, крім них, були ще реальні училища й гімназії – всього 8 середніхнавчальних закладів.
В 70-х роках на території Острозькогоповіту побував видатний український письменник І.С.Нечуй-Левицький. У нарисі «Дрегочинта Остріг» він писав про старовинні західноукраїнські міста. У 90-х рокахна Рівненщині жив російський письменник О.І.Купрін. перебуваючи в поліськомуселі Кузьмівні, він зібрав цікавий матеріал з життя місцевого населення, щостав основою його повіті «Олеся».
До народної творчості Рівненщинизнаний інтерес виявляли прогресивні вчені-дослідники. За ініціативоюРосійського географічного товариства в західні райони країни була споряджена в1869 році етнографічно-статистична експедиція на солі з українським етнографом П.П.Чубинським.члени експедиції відвідали міста й села Рівненського, Дубенського й Острозькогоповітів, де зібрали цінний етнографічний і фольклорний матеріал, який буловміщено в 7-томному виданні.
На початку 90-х років у селахЯрославицької волості побувала велика українська поетеса Леся Українка, дезаписувала народні пісні.
У зв’язку з розвитком капіталізмузростала кількість промислових підприємств. Більшість з них була дрібними,напівкустарними, але траплялися й порівняно великі на той час підприємства –Здолбунівський цементний завод, цукрові заводи в Мізочі, Корці, Шпанові, Городищіта ін.
Багато лиха населенню краю завдалаПерша світова війна. Більше половини міст і сіл Рівненщини входило доприфронтової смуги. Тут перебували військові частини 3-ї і 8-ї російськихармій, які влітку 1916 року здійснили Луцький прорив, визволивши відавстро-німецьких військ Дубно, Млинів, Демидівку, Острожець, Ярославичі та іншінаселені пункти краю, які в 1915 році були тимчасово загарбані ворогом. За часвійни до армії було мобілізовано 49,9 % працездатного чоловічого населення,реквізовано 70% коней, багато рогатої худоби.
Лютнева революція 1917 року вплинулана розгортання національно-революційного руху на українських землях, необминувши Волинську губернію. У містах і селах Волині солдати, робітники таселяни вітали повалення самодержавства. 1 травня відбулася маніфестація вРівному під демократичними гаслами. Офіційною владою на Волині булопредставництво Тимчасового уряду.
Близькість фронту, значна чисельністьвійськ Південно-Західного фронту наклала відбиток на характер формування новихорганів місцевої влади у регіоні. Впродовж березня-квітня утворились радиробітничих і солдатських депутатів в Рівному, Дубні, Острозі. Більшість з нихстановили представники не більшовицьких партій: есери, меншовики, бунд. Вонипідтримували Тимчасовий уряд.
Цивільне населення здебільшогобайдуже спостерігало за бездіяльністю влади. А серед військових мас ширилисьліві політичні настрої та симпатія до більшовиків.
Весною 1917 р. активізувалисьпартійні організації РСДРП(б). Вони були нечисленні та й слабо організовані,об’єднували найбільш радикальні верстви, солдатів гарнізонів, в т.ч. йРівненського.
Під впливом розгортання революційногоруху в країні навесні та влітку 1917 року в боротьбу за землю вийшло селянствоВолині. Селяни обирали волосні та сільські селянські комітети, згодом радиселянських депутатів. Перший Волинський селянський з’їзд, у якому брали участь представникиРівненщини, відбувся у Житомирі. 21-24 травня 1919 року з’їзд прийняв рішення про перехід увласність трудового народу (селянства) всіх поміщицьких, монастирських,церковних, удільних земель без викупу, скасування приватної власності. Алеостаточне вирішення цього питання було відкладене до Установчих зборів. Селянствосамостійно почало реалізовувати наміри з’їзду.
3 березня 1917 року у губернії зароджуєтьсятретя політична сила, яка орієнтувалась на Центральну Раду. На Волиніутворились різноманітні українські організації, а саме – громада Товаристваукраїнських поступовців, «Селянська спілка» та ін.
Органом, який представляв у губерніїЦентральну Раду, стала Волинська українська рада з центром у Житомирі. Поступовоукраїнський рух перетворюється на впливову політичну силу в губернії.
З 19-22 лютого 1918 року Рівненщинаопинилась під владою австро-німців. Проти гетьманщини та Директорії в Дубровиціу листопаді 1918 року вибухнуло повстання, яке організував Дубровицький ревком.Був сформований Перший Дубровицький комуністичний повстанський полк (командирМ.Я.Лясковець, комісар М.Д.Заграничний (Єфімов). На з’єднання з повстанцямибули послані регулярні частини радянської 17-ї стрілецької дивізії.
До травня 1919 року на значнійтериторії Рівненщини була влада Директорії. Відомо, що у Рівному перебував урядДиректорії, тут був сформований «лівий» кабінет Б.Мартоса. В Рівномупомер та був похований на Дубенському цвинтарі командувач армією УНР ВасильТютюнник.
У день річниці гетьманськогоперевороту 29 квітня 1919 року командувач Південно-Західного фронту В.Оскілко уРівному підняв заколот спрямований проти Головного отамана С.Петлюри й уряду. Внаказі «Військам УНР» він оголосив про свій вступ у командуваннявсіма збройними силами Наддніпрянщини. Переворот В.Оскілка відбувся за підтримкичлена Директорії О.Авдієвського та лідера Є.Петрушкевича. Заколот за два днібув придушений.
В травні 1919 року проти військДиректорії вели бойові дії на території Рівненщини частини Новгород-Сіверської(комбриг Т.Черняк) і Таращанської (комбриг В.Н.Боженко) бригад 1-ї Українськоїдивізії. Петлюрівські війська відступили в Галичину.
Радянська влада розпочала соціалістичніперетворення, але вже в серпні 1919 року вони були перервані наступом польськоїармії.
1920 рік став роком збройногопротистояння між Радянськими республіками та Польщею. Територія краю зновустала ареною боїв. Третя польська армія тут вела бої проти 1-ї Кінної армії та12-ї армії Південно-Західного фронту. Влітку 1920 року Радянська влада накороткий час продовжила перетворення. 15-17 серпня відбувся Рівненськийповітовий з’їзд ревкомів та комнезамів. А вже в кінці вересня край зновузахопили польські війська.
18 березня 1921 року між Росією іПольщею було укладено Ризький мирний договір, за яким Західна Україна і ЗахіднаБілорусія увійшли до Польщі. Ще до цього, 4 лютого 1921 року, польський урядзапропонував на західноукраїнських землях та західнобілоруських землях новийадміністративний устрій. Територія Рівненщини виявилась поділеною міжВолинським і Поліським воєводствами. До складу Волинського воєводства увійшлиДубенський, Острозький (у 1925 році перетворений на Здолбунівський),Рівненський та Костопільський ( утворений 1 січня 1925 року) повіти. ДоПоліського воєводства разом із західнобілоруськими землями включено Сарненськийповіт (29 листопада 1930 року повіт передано Волинському воєводству).
Українсько-білоруське порубіжжяРадянського Союзу (з 1922 року) та Польщі стало у 20-ті роки ареною запеклогоідеологічного, військового протистояння цих держав за домінування над регіоном.
В 1929-1933 рр. європейські державипереживали економічну кризу. Українські землі у складі Польщі опинились в тяжкомустановищі. Місцева промисловість розвивалась повільно. На Рівненщині в середині30-х рр. ХХ ст. налічувалось понад 1300 підприємств з загальною кількістюробітників близько 16 тисяч. Це були цегельні, каменоломні, миловарні, тартаки,столярні, млини та маслоробні. Промислові робітники складали менше 1% відзагальної кількості населення. Під час економічної кризи припинили роботуЗдолбунівський цементний завод, Клесівські каменоломні, Берестовецькі і Яново-Долинськікар’єри.
Селяни становили 80 % всього населення.Переважна більшість селян мала від 0,5 до 3 га землі. Парцеляція, камісація таосадництво, здійснені польським урядом, не сприяли покращенню життязахідноукраїнського селянства. Однак, селянство нашого регіону не пережило жахуголодомору, що був у східній радянській Україні. До 1934 року на Рівненщину зПольщі було переселено 1426 осадників, яким виділили 24208 га землі. До нихздебільшого належали офіцери польської армії, які в 1920 році воювали проти Радянськоївлади.
Польський уряд намагався проводитиполітику культурної асиміляції українського населення. Тому переважализагальноосвітні школи з польською мовою навчання, або утраквістичні (двомовні).
Попри ідеологічний, релігійний тискукраїнська культура розвивалась: діяли українські театральні гуртки, хори,культурно-освітні товариства («Просвіта», заборонена наприкінці 20-хрр.., «Рідна хата», «Союз українок», молодіжна скаутськаорганізація «Пласт»).
В цей період на Рівненщині діялиполітичні партії. На платформі критики націоналістичної ідеології стояли КПЗУ,легальними виданнями якої були газета «Сель-Роб», «Сила», "Ілюстрованагазета". На позиціях створення УССД (Української Самостійної СоборноїДержави) виступали Волинське українське об’єднання (ВУО), ОрганізаціяУкраїнських націоналістів (ОУН), Українське національно-демократичне об’єднання(УНДО), хоч виступали й за легальні форми боротьби за незалежну Україну.
Восени 1939 року Рівненщина, як ібільшість західноукраїнських земель, була возз’єднана з Радянською Україною.Тут було встановлено Радянську владу. Відновилось викладання в школахукраїнською мовою, ліквідоване безробіття, націоналізовано землю та промисловіпідприємства.
Разом з тим влада принесла новівипробування місцевому населенню. Прискореними темпами розпочалась колективізаціяз застосуванням насильницьких методів залучення селян до колгоспів. Біднішенаселення радо сприймало заходи нової влади, а селяни середнього статку тазаможні вкрай негативно поставились до соціалістичних перетворень на селі.
Жертвами сталінських репресій в1939-1940 рр. стали не тільки селяни, а й представники національно свідомоїінтелігенції, члени націоналістичних політичних партій. Потрапили під репресіїі польські осадники, військові, чиновники. Тисячі наших земляків стали в’язнями«ГУЛАГУ», виселені на спец поселення на схід радянської країни.
Указом Президії Верховної Ради СоюзуРСР від 4 грудня 1939 року була утворена Рівненська область з центром в містіРовно (Рівне).
За даними на 1 січня 1941 рокучисельність населення в області становила 1139808 чоловік, з них міського149673 і сільського – 990235 чоловік. Українці складали 75,4% від загальноїчисельності. В обласному центрі на 1 січня 1941 року проживало 40612 чоловік.
З перших днів війни між гітлерівськоюНімеччиною і Радянським Союзом територія Рівненщини стала місцем запеклих боїв.Міста і села піддавались нещадному бомбардуванню.
Бойові операції проти ворога велирадянські механізовані (8, 99, 19, 22-й) та стрілецькі корпуси 5-ї та 6-ї армійПівденно-Західного фронту, а також окремі частини. Радянським воїнампротистояли основні сили 11, 13, 14, 16-й танкових дивізій 1-ї танкової групита сім піхотних дивізій польової армії противника.
В районі Дубно відбулась щонайбільшатанкова битва початкового періоду війни. Бої були запеклі. Проте радянськівійська, які наступали з півночі і півдня, діяли неузгоджено. До того жтанкісти відчували нестачу пального і боєприпасів. Через це єдиного могутньогоудару противнику не було завдано. Однак, радянські танкісти на цілий тижденьзатримали гітлерівців на цьому напрямку. Ворог зазнав значних втрат в живійсилі і техніці. Танкові бої зірвали німецький план оточення головних силПівденно-Західного фронту.
Впродовж липня 1941 року гітлерівціокупували Рівненську область. З дальшим просуванням фашистських військукраїнські землі штучно розчленували. Для управління ними на більшостітериторії був утворений рейхскомісаріат «Україна». Центром його сталомісто Рівне. У серпні 1941 року на окупованій території була введенагітлерівська цивільна адміністрація: міські, районні і сільські управи,поліцейські органи.
З перших днів окупації в областірозгорнулась антифашистська боротьба. В листопаді 1942 року був здійснений рейдз Білорусі на Рівненщину загону під командуванням батальйонного комісара А.П.Бринського,в жовтні-листопаді 1942 року – партизанських з’єднань С.А.Ковпака іО.М.Сабурова. В різний час Великої Вітчизняної війни на Рівненщині діяли з’єднанняі загони під командуванням Д.М.Медвєдєва, І.І.Шитова, Я.П.Шкрябала,О.Ф.Федорова, С.Ф.Маликова, В.М.Яремчика, М.І.Наумова, В.М.Таратути,П.С.Коротченка, П.П.Вершигори, М.І.Шукає ва, Я.С.Мельника, Д.І.Бурченка,М.А.Прокоп’юка.
15 серпня 1943 року створено трипартизанські з’єднання: Рівненське партизанське з’єднання № 1 (командирВ.А.Бегма), Рівненське з’єднання № 2 (командир І.П.Федоров) і третє з’єднання,сформоване з польських антифашистів (командир Р.Сатановський). Усього впартизанських з’єднаннях, загонах і диверсійних групах, які діяли наРівненщині, налічувалось 13586 бійців.
Складовою частиною антифашистськоїборотьби в Україні стали дії УПА (Української повстанської армії). Першіпартизанські загони, що потім увійшли до її складу, виникли на Поліссі й Волиніне були пов’язані з ОУН (Організацією українських націоналістів). Т.Бульба-Боровець,близький до уряду УНР, що перебував у Варшаві, сформував нерегулярну військовучастину під назвою «Поліська Січ». Метою утворення цього формуванняпроголошувалося очищення регіону від залишків Червоної Армії. Коли наприкінці1941 року німці спробували розпустити «Поліську Січ», Бульба-Боровецьрозпочав партизанську війну з німцями.
Наприкінці 1942 року на Волині йПоліссі для боротьби з окупантами виникають збройні загони обох відгалужень ОУН– бандерівців і мельниківців. Провід ОУН-Б у лютому 1043 року на ІІІ Надзвичайнійконференції ОУН проголосив гасло «боротьби на два фронти» – протифашистських окупантів і проти більшовиків. Виконуючи це рішення, провід ОУН-Б об’єднуєпід своїм керівництвом роззброєні загони мельниківців і деякі відділи УПА «ПоліськаСіч» Т.Бульби-Боровця. Створеному таким чином формуванню ОУН-Б дає назву Українськоїповстанської армії. УПА здійснювала контроль над значною частиною Волинської іРівненської областей, а згодом і Галичини. Поряд із сутичками з німцямипідрозділи УПА-ОУН вели бої з радянськими партизанами, а потім з регулярнимичастинами Радянської Армії. Міжпартійні чвари між бандерівцями і мельниківцяминегативно позначились на українському національному русі опору.
Визволена Рівненська область відгітлерівських загарбників в ході Житомирсько-Бердичівської наступальної операції,яка розгорнулась наприкінці 1943 року. У першій половині січня 1944 рокуголовні сили 13-ї армії І-го Українського фронту визволили східні райониобласті – Рокитнівський і Березнівський, форсували річку Случ і штурмомоволоділи залізничним вузлом і містом Сарни. Передові загони вийшли до річкиГоринь і після впертих боїв зайняли Костопіль, Корець, Гощу.
В Луцько-Рівненській операції (27січня – 11 лютого 1944 р.) 13-а армія в результаті обхідного маневру і стрімкогоудару оволоділа обласним центром Рівне, залізничним вузлом Здолбунів, районнимицентрами Млинів, Острог. Визволення області (крім півночі) завершилось уберезні 1944 року в ході Проскурівсько-Черновицької наступальної операції. З’єднанняі частини 13-ї армії вже після впертих боїв оволоділи містом Дубно і Радивилів.
За час окупації Рівненська областьзазнала величезних втрат. Збитки, завдані народному господарству, обчислюютьсяу 3.146773, 8 млн крб.
Гітлерівці розстріляли, замордували232874 мирних громадян і військовополонених, вивезли до Німеччини 22530 молодихлюдей на каторжні роботи.
Населення Рівненщини весною 1944 рокувнесло у фонд оборони 1800 тисяч пудів хліба, 1380 тис. пудів картоплі, 360тис. пудів м’яса, зібрало на танкову колону «Ровенщина» 12 млн. крб.
У роки війни на території областізагинуло і поховано 14.852 воїна Радянської Армії і 237 партизанів тапідпільників. Виявлено 11 місць масового нищення військовополонених (загинулопонад 137 тис. чоловік), 21 місце поховань мирних жителів – жертв масовоготерору окупантів (поховано понад 72.000 чоловік).
Станом на 1 липня 1946 року населенняРівненської області складало 780659 чоловік, з них українців 697711 чоловік,росіян – 7.435 чоловік, чехів – 28.428 чоловік, поляків – 1.138 чоловік.
Якщо взяти до уваги статистичні данівід 1.01.1941 року (населення Рівненщини нараховувало 1139808 осіб), внаслідоквоєнних дій та репресій з боку німецької та радянської влади загальначисельність населення Рівненщини скоротилась на 359000 місцевих жителів.
У повоєнні 40-і роки продовжувалосьпротистояння між представниками радянського та націоналістичного таборів. Підчас репресій з боку радянських органів було репресовано тисячі учасниківнаціонально-визвольних змагань, депортовано в глиб країни членів родин,пов’язаних з діяльністю УПА, УНРА та їх формувань.
В цей час розпочалась відбудовазруйнованого війною народного господарства. Відбудовуючи промисловість тасільське господарство, жителі Рівненщини докладали чимало зусиль, щоб швидшепідняти з руїн міста і села.
В 1944-46 рр. у ходіпольсько-українського трансферу було депортовано в Польщу тисячі поляків,натомість на Рівненщину переселено з Польщі 40 тис. українців.
В 1947 році в рамках Волинської акціїза домовленістю між урядами СРСР та ЧССР з території Рівненської області булипереселені чехи, що проживали на Волині з 60-х років ХІХ ст.
50-60-70-і рр. стали рокамиіндустріалізації краю. Почали давати продукцію такі потужні промисловіпідприємства, як Рівненський завод високовольтної апаратури, Рівненський заводтракторних запасних частин, Рівненський завод газорозрядних приладів,Рівненський льонокомбінат, Рівненська фабрика нетканих матеріалів,Костопільський домобудівний комбінат та інші.
80-і рр. стали роками економічногозастою, а згодом перебудови.
Активно в області було підтриманопроцеси національного відродження, які розпочались в Україні у другій половині80-х рр. ХХ ст. В усіх куточках краю палко вітали проголошення незалежностіУкраїни 24 серпня 1991 року. В сучасній Рівненщині відбуваються ті ж політичні,економічні, національні процеси, що й в державі.
За адміністративно-територіальнимподілом область включає 16 районів, 4 міста обласного підпорядкування (Рівне,Дубно, Кузнецовськ, Острог) і 7 – районного значення, 16 селищ міського типу,338 сільських рад, 1003 села. Всього – 1030 населених пунктів, в т.ч.: міст 11,смт – 16, сіл – 1004.
В області проводяться організаційнізаходи із реалізації державної регіональної політики у сфері промисловості. Проведеніза останні роки реформування і технічне переоснащення галузі промисловості впоєднанні з розширенням внутрішнього ринку та утриманням сприятливої кон’юнктуризабезпечують попит на продукцію, що виробляється підприємствами області,стимулюють подальше нарощування виробництва і сприяють утриманню позитивноїдинаміки зростання обсягів промислового виробництва в цілому по області.
Забезпеченню зростання промисловоговиробництва у більшості галузей промислової діяльності, зокрема у хімічній,деревообробній, виробництві будматеріалів і скловиробів, добувній, легкій,машинобудуванні, електроенергетиці.
У промисловості області проводитьсяробота спрямована на реформування галузі, технічне переоснащення підприємств ізапровадження нових виробництв, підвищення ефективності промисловогопотенціалу.
У 2004 році введено в дію 4-йенергоблок на Рівненській АЕС потужністю 1000 МВт. ВАТ «Рівнеазот» єодним з основних вітчизняних постачальників мінеральних добрив. ВАТ «Волинь–Цемент»(Здолбунів) поставляє свою продукцію майже в усі регіони України, а також закордон.
Однією з головних галузей народногогосподарства Рівненщини є сільське господарство. В ньому зайнято 41 %населення, виробляється 27 % валової продукції. Земельний фонд області складає2005,1 тис. га, в т.ч. 937,1 тис. га (46,7%) – сільськогосподарські угіддя.
За природнокліматичними умовамиобласть розподілена на зону Лісостепу і Полісся, відповідно до яких склалисянапрямки спеціалізації сільського господарства. Основний напрямок виробничої сільськогосподарськоїспеціалізації області – зерново-буряківничий з розвинутим тваринництвом. Пріоритетниминапрямками розвитку аграрного сектора економіки області є вирощування зерновихкультур, цукрових буряків, картоплі та овочів, виробництво м’ясо-молочноїпродукції, а також розвиток інфраструктури аграрного ринку. На даний час уприватному секторі виробляється 82 % сільськогосподарської продукції.
Перспективу розвитку на Рівненщинімають медицина, культура, туризм.2.3 Історія Рівного
Обласним центром Рівненщини є містоРівне. Територія міста 5824 га, населення 244, 8 тис. жителів за останнімпереписом населення 2001 року. Національний склад: переважна більшість –українці. Серед пре6дставників інших національностей – росіяни, білоруси,євреї, поляки, молдавани. 64 % населення зайняті у галузях матеріальноговиробництва, 36% – у невиробничій сфері.
Найважливіші дати в історії міста:
1283 Імовірно, перша писемназгадка про Рівне у польській хроніці
1461 Згадка про Рівне в актіпродажу волинських земель князеві Семену Несвіцькому
1481 Вдова князя Марія Несвіцька будує замок на березі Усті. Рівне стаємістом
1492 Надання місту Рівне Магдебурзького права
1507 Король Зигмунт І підтверджуєнадані Рівному привілеї, зокрема право проводити щорічний ярмарок
1508 Пожежа у замку. Княгиня Марія Несвіцька дає розпорядження будуватиновий замок
1518 Смерть княгині Марії Несвіцької, фундаторки міста. Рівне переходитьу власність князів Острозьких
1527 Місту знову надано привілей одноденного ярмарку
1539 Рівне «під заклад»переходить у спадщину Беаті Костелецькій
1548 Княгиня Беата Костелецькабудує костел у Рівному
1565 Місто переходить у власністьАльбрехта Ласького
1565-… 1575 Судова тяганина за право володіння містом. Частіпограбування Рівного
1569 Знищення міста татарами, спалення церкви та костелу
1574 Королівською грамотою містопроголошене у складі володінь князя Костянтина Острозького
1580 Акт князя Костянтина Острозького про матеріальне забезпеченнясоборної церкви у Рівному, збудованої ще в XV столітті Марією Несвіцькою
1606 Анна Острозька відбудовує костел
1617 Розорення міста татарами. Пожежа в замку
1619 Черговий татарський набіг,спалення замку
1621 Як посаг місто переходить до рук князів Замойських
1624 Пожежа в Рівному
1625 Підготовка угоди РечіПосполитої з козаками Запорозької Січі у рівненському замку Т.Замойського
1629 Складено акт із достеменним описом міста
1634 Отримання королівського привілею на ярмарок
1637 Влаштування першого в містішпиталю на кошти Томаша Замойського
1640 Спустошення Рівного татарами
1642 Місто стає власністю Конєцпольських. На документі, виданомумагістратом Рівного 15 липня 1642 року, уперше збереглося зображення печаткиміста
1648 Козацько-польська війна на Волині. У липні козацько-селянський рухпоширюється, восени загін під орудою Колодки спустошив Рівне, винищив євреїв таполяків у місті
1651 Польська шляхта організовує засідки на козаків, котрі вийшли зоточення під Берестечком на початку липня
1667 Великий мор у Рівному,загинуло 1600 осіб. Того ж року за Андрусівським миром місто було визнане підвладою Польщі
1680 На місто напали українські козаки, частково зруйнували його
1691 Майже повне знищення містапожежею
1706 Руйнація Рівного шведськими військами Карла XII
1706-1707 Захоплення міста російськимивійськами та розквартирування їх у Рівному й околицях
1723 Володарем Рівного стає Юрій (Єжи) Любомирський
1738 Станіслав Любомирський будує в Рівному мурований замок-палац
1750 Любомирський видає статути для міських цехів та єврейського кагалу
1756 Завершення будівництва і освячення Успенської (Омелянської) церкви уРівному
1765 Складення докладного плануміста архітектором Тоушером
1770 Епідемія чуми у місті.Закладення пам'ятника-колони на честь Божої Матері як вибавительки від мору
1775 Будівництво мурованого костелу
1778 Місто отримує королівський привілей на чотиритижневий ярмарок
1780 Князь Юзеф Любомирськийпідтверджує права євреїв та дозволяє будівництво дерев'яної синагоги
1781 Будівництво дерев'яного Воскресенського собору на місці старенькоїцеркви
1785 Збудована уніатська каплиця на кладовищі Волі
1792 Відвідання палацуЛюбомирських та міста польським національним героєм Тадеушом Костюшком
1793 У березні в Рівне увійшлоросійське військо. За наслідками другого поділу Польщі Волинь, у т. ч. і Рівнедістаються Росії
1794-1795 Рівне стає повітовим центромВолинської губернії (спочатку — намісництва)
1804 Рівне і околиці спустошує нашестя сарани. Недорід і голод у місті
1805 Почала діяти двокласнапочаткова школа, заснована Тадеушем Чацьким. Тоді ж місто сильно потерпіло підчас пожежі
1815 Остання, особливо вишукана перебудова палацу Любомирських
1836 Початок будівництвагімназійного корпусу неподалік палацу Любомирських
1839 Із Клеваня у Рівне переведенокласичну гімназію
1844-1845 У Рівненській гімназіїпрацював старшим викладачем історії видатний український історик, письменник,громадсько-політичний діяч Микола Костомаров
1848 Споруджено каплицю св.Степана на кладовищі Грабник
1849 Під час перепису у місті було близько 3000 мешканців та дрібніпромислові об'єкти
1857 Прокладання через Рівне шосеБрест-Київ
1858 Початок будівництвамурованого костелу на пожертви князя К.Любомирського
1861 Російська селянська реформа. Рівне починає швидко зростати. У цьомуж році у Рівному було 3294 мешканці
1863 Відкриття у місті жіночоїгімназії. Того ж року арештовані діячі польського повстання, серед них — учитель Рівненської гімназії Мар'янДубецький
1865 Реформування Рівненськоїгімназії із класичної в реальну
1866-1871 Роки навчання у Рівненській гімназії видатногописьменника-гуманіста Володимира Короленка
1871 Смерть та захоронення в рівненському костелі князя КазимираЛюбомирського, композитора і благодійника
1872 Гімназію перетворено в реальне училище, що діяло до 1921-1922 н.р.
1873 Відкрито залізничне сполучення через місто. З'явилася залізнична станціяРівне
1877 Збудований і освячений військовий шпиталь
1880 У Варшаві окремою книгоювиходить нарис про Рівне Т.Стецького
1881 Велика пожежа у місті. Згоріла соборна Воскресенська
1891 Пожежа в західній частині міста. Згоріло понад 300 будинків
1895 Почалося богослужіння вновозбудованому православному соборі
1899 Завершення будівництва парафіяльного костелу (роботи початі 1890року)
1905 Революційні виступи рівняй —залізничників, робітників, школярів
1906 Засновано перший в Рівному музей
1909 Відвідання міста видатним ученим Володимиром Вернадським
1912 Введена у дію перша електростанція. Цього ж року рівняни упершепобачили політ моноплана у небі над містом
1914 Початок першої світовоївійни. Зосередження в Рівному військових служб, мобілізація чоловічогонаселення
1915 Часткова евакуація міста під час відступу російських військ наВолині
1917 Березень-квітень. Демократичні маніфестації та волевиявлення. Виборипредставницьких органів. Багатовладдя. Липень-грудень. Підтримка рівнянамиЦентральної Ради та більшовицького уряду, боротьба впливів.
1918 Окупація міста німецьке австрійськими військами
1919 До травня — українська владав місті. Рівне — тимчасова столиця УНР. Бунт Оскілка. Відступ українськоговійська під проводом С.Петлюри. Травень-серпень. Влада більшовиків. Вилученняпродуктів, мобілізація, створення комнезамів та ревкомів. Від серпня — окупаціяРівного польськими військами.
1920 Липень-вересень. Повертається більшовицька влада після прориву 1-їКінної армії С.Будьонного. Від вересня Рівне знову під владою Польщі.
1922 Польська влада дала дозвіл навідновлення діяльності Рівненської повітової «Просвіти». Організаціяшвидко розширюється, створюються нові й нові її філії на селах.
1923-1940 Діяльність у місті визначного польського ученого та організатора освіти Якуба Гоффмана
1927 Пожежа в замку Любомирських.Продовження руйнації пам'ятки староїархітектури. Реставрація костелу св. Антонія
1929 З0 квітня відбулася офіційна ліквідація Рівненської «Просвіти»
1930 11 березня польська поліція провела репресії проти учасників Шевченківської академії втеатрі Зафрана. Цього ж року почав виходитинауково-освітнійкраєзнавчийзбірник «Волинський щорічник» (польською мовою). Восени вперше пройшов великий міжрегіональний ярмарок«Волинські торги», який надалі став щорічним
1933 З'їзд преси у Рівному, виступна ньому воєводиГ.Юзевського.Українське населення збирає пожертви для допомоги голодуючим в Радянській Україні. Закладено новий міський парк наГрабнику, проведено упорядкуваннядеяких вулиць
1939 17 вересня у місто входять частини Червоної армії. У грудні цього року Рівне стає центромновоутвореної Рівненської області
1941 Червень. Бомбування міста таокупація німецько- фашистськими військами.
Серпень-вересень. Розміщення у Рівному Райхскомісаріату Україна — верховногооргану окупаційної влади в Україні.Гуртування українських націоналістичнихсил. Заснування газети «Волинь», відродження українських громадськихорганізацій.
Листопад. Масова страта гітлерівцями рівненських євреїв
1941 Винищення фашистами в'язнівконцтаборів Рівного.
1942 Протягом цих двох років — близько 90 000 жертв
1943 Восени проведено ряд замахівна високопоставлених німецьких офіцерів радянським терористом МиколоюКузнєцовим та його спільниками. Фашисти масово розстрілюють заручників —в'язнів рівненської тюрми
1944 Протягом 2-5 лютого Рівнебуло визволене від німецьке фашистських загарбників частинами радянської армії.Того ж року почато відбудову господарства міста
1950 В основному завершеновідбудову зруйнованого війною
господарства
1954 Переведено із Києва доРівного меліоративний інститут, який на сьогодні став провідним технічним вузомнашого регіону й носить назву Української академії водного господарства
1960 Завершено будівництвоРівненського облмуздрамтеатру
1963 Введено в дію Рівненськийльонокомбінат — гігант легкої промисловості України
1977 Рівному відкрито аеровокзал міжнародного класу
1983 Урочисте відзначення700-річного ювілею міста
1986 Завершення будівництваміського гідропарку на раніше заболочених прирічкових землях
1988 Створення перших осередківТовариства української мови імені Тараса Шевченка, що стало зародкомнаціонально-демократичного руху на Рівненщині у наступні роки
1990 Перші демократичні вибори доміської Ради. Численні демократичні перетворення у місті. Того ж року розпочатобудівництво Покровського собору методом народної будови
З 1991 Рівне – обласний центрнезалежної держави України.
В Рівному відкриті пам’ятники Т.Шевченку, М.Несвіцькій, У.Самчуку,К.Савуру, С.Петлюрі 2.4 Остріг та Дубно – історичні міста Рівненщини
З 11 літописних міст Рівненщини історико-культурними заповідниками сталилише Остріг та Дубно.
Місту Острогу, перша літописна згадка про яке відноситься до 1100 р.,належить визначне місце в історії українського народу і його багатовіковоїкультури. Майже три століття (із середини XIV ст.) місто було резиденцією і «домоначальнимградом» князівського роду Острозьких, що дав Україні видатних полководців,меценатів, будівничих, покровителів православної церкви і визнаних національнихпровідників. Тут в 1576 році постала Острозька слов’яно-греко-латинськаакадемія – перша вища школа в Україні, у східних слов’ян і православних народівЄвропи, що водночас була і першою вітчизняною науковою установою. Друкарня, щодіяла при академії, в 1581 р. здійснила перше в світі повне видання біблійнихкниг Старого і Нового Заповіту церковнослов’янською мовою. В сузір’ї імен, щопоходженням, навчанням, викладанням, науковою і літературною співпрацею булипов’язані з Острогом та його академією ХVІ-ХVII ст. — Герасим і Мелетій Смотрицькі,Іван Федоров, Іван Вишенський, Дем’ян і Северин Наливайко, Кирило Лукаріс,Петро Конашевич-Сагайдачний, інші визначні постаті того часу.
І після згасання Волинських Афін, як називали сучасники Острог періодуйого найвищого розквіту, зримою залишалася присутність його спадщини вдуховному житті України. Місто відвідували творці нового українськоговідродження – Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, ІванНечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський, тут здобули освіту Агатангел Кримськийта Іван Огієнко; визначний внесок в дослідницьку Острогіану здійснили МихайлоМаксимович, Іван Франко, Орест Левицький, Михайло Грушевський.
В 1909 р. утворилося Братство імені князів Острозьких – просвітницьке ікраєзнавче товариство, що визначило своєю метою збереження, реставрацію,вивчення і популяризацію пам’яток острозької старовини, заснувало в місті у1916р. історичний музей. Братство стояло біля витоків відродження Острога,свідками якого ми стали наприкінці XX ст., напередодні 900-літнього ювілею міста, що зустрічаєйого як осередок вищої освіти і гуманітарних наук. Історико-культурнийзаповідник м. Острога – спадкоємець справ Братства імені князів Острозьких – оберігаєпам’ять про дев’ять віків історії міста.
Місто Дубно – районний центрРівненської області, розташований на р. Ікві, на перехрестях автомагістралейКиїв-Львів, Тернопіль-Брест, на залізниці Здолбунів-Львів.
Перша літописна згадка про Дубно(Дубен) датована 1100 роком. Історична забудова сформована у ХV-XVIII століттях. Сліди укріпленьсередньовічного міста добре проглядаються на рельєфі місцевості із заходу йпівночі. Колишню дорогу з Луцька, що переходить із передмістя Забрама в нинішнювулицю Данила Галицького, перегороджувала в XVI столітті Луцька брама, яка в дещоперебудованому вигляді збереглася до наших днів.
Кордоном Дубна зі сходу був замок XV – XVIII століть, з оборонним ровом передйого західною куртиною, з двома бастіонами, зверненими до міста. Історичназабудова XVII – ХІХ століть почалаформуватися наприкінці XV століття після отримання права міського самоврядування. Із півночі містозахищалось монастирем кармеліток XVII – XVIII століть, з північного заходу– монастирем бернардинів XVII століття. Поруч міських укріплень розташовувались острівні поселення:Хрестово-Воздвиженський, Спасо-Преображенський, Підборецький і Страклівськиймонастирі. Колишні передмістя Забрама, Вигнанка, Сурмичі, Підборці, Скраклівнині злились з містом.
Висотними домінантами в забудовіДубна є культові споруди та замок, які входять до Державногоісторико-культурного заповідника м.Дубна, створеного постановою КабінетуМіністрів України у червні 1993 року. Вартими уваги є розгалужені підземніходи, якими помережена центральна заповідна частина Дубна.
Археологічні дослідження в місті й найого околицях, головним чином, поки що носили розвідувальний характер. Виявленіпоселення епохи ранньої й пізньої бронзи, черняхівської культури, культурикулястих амфор. На території Дубна знаходять римські монети ІІ століття нашоїери. Археологічні розкопки проводили вчені Ю.Шумовський, М.Островський,М.Смішко, В.Селедець, І.Свєшніков, В.Гупало.
1240 року Дубно руйнують орди ханаБатия. З другої половини ХІІІ століття воно входить до Галицько-Волинськогокнязівства. Згодом володарями міста стають князі Острозькі, Заславські,Любомирські, Сангушки.
Древнє Дубно – місто на перехрестяхепох, на перехрестях подій. Жодна значна подія, яка торкалася Східної Європи,тією чи іншою мірою не оминула Дубна. Тут бували гетьмани України й імператориросійські, польські королі й ватажки козацько-селянських повстань, італійськізодчі, славетні письменники Тарас Шевченко й Оноре де Бальзак, композиторМикола Лисенко й полководець Михайло Кутузов.
Наприкінці XVIII століття в Дубні проводились славнозвісніконтрактові ярмарки. У палаці Любомирських, що входить до комплексу Дубенськогозамку, діяв польський театр під керівництвом Войцеха Богуславського, де головніролі виконував знаменитий актор Казі меж Овсінський.
Окрасою міста є й такі пам’ятки архітектури,як середньовічна синагога та римо-католицький костел. Збереглися й світськібудівлі (житлові та інші) XVIII – початку ХХ століть.
У середньовіччі Дубно було одним знайбільших культурних та економічних центрів Волині. Тут жили і працювалиМелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Іов Залізо (Почаївський). Тут ігуменХресто-Воздвиженського монастиря отець Віталій – один з перших українськихпоетів – на початку XVIIстоліття переклав з грецької мови книгу „Діоптра". У Дубні в 1539-1566роках було створене відоме рукописне Четвероєвангеліє ієромонахом Арсенієм, якезараз знаходиться у Російській Державній бібліотеці в Москві.
Завершення другого тисячоліття вісторії Дубна ознаменувалося урочистим відзначенням 900-річчя міста тапроведенням Міжнародної ювілейної науково-теоретичної конференції „Дубно і світ".
У нове, третє тисячоліття сиве Дубноувійшло зі споминами про героїчну минувшину, з вірою і надією про своєоновлення та про щасливе майбутнє. 2.5Історія села Борове Зарічненського району Рівненської області
Територія Зарічненського району – 144203 га, з нихплоща лісів – 59958, 8 га, боліт – 18048,2 га, площа водяного дзеркала – 5373,2га. В районі протікає понад сім річок: Стир, Прип’ять, Стохід, Веселуха,Стубла. На сході район межує з Дубровицьким, на півдні – з Володимирецькимрайонами, на заході – з Волинською областю, на півночі – з Білоруссю.
Віддаль до м.Рівне – 190 км 51 населений пунктрайону об’єднаний у 16 сільських та одну селищну територіальні громади.
Населення – 35, 9 тис. осіб, 6,9 тис. осіб –міського, 28,9 тис. осіб сільського населення.
В усіх сферах економічної діяльності зайнято 5,7тис. осіб, у т.ч. у промисловості – 48 осіб, сільському господарстві – 2,1 тис.осіб, будівництві – 63 особи.
Історія села Борове сягає в глибоку давнину. Археологічніджерела свідчать, що на околиці села проживали племена зарубинецької культури. Першіписьмові згадки про село відносяться до першої чверті ХVІІст. Саме до цього періоду відносяться польсько-литовські монети «боратинки»,які по сьогоднішній день трапляються на території села та його околицях. Проте археологічніджерела свідчать, що північні райони рівненського Полісся ще в добу неоліту (ІV – VІІ тисячоліття до н.е.) були заселеніплеменами дніпро-донецької культури гребінцево-накольчатої кераміки, назва якоїпоходить від орнаменту посуду – наколів на відтисків гребінцевого штампу. Целісове населення в основному займалося мисливством, рибальством,збиральництвом.
На околиці Борової, в урочищі Дробишин, в 60-х рр. ХХст. були виявлені сліди зруйнованого могильника зарубинецької культури.
В ІХ – Х ст. територія села входила до складуКиївської Русі. В ХІІ ст. північна частина Рівненської області, в тому числі іЗарічненський район, перебували у складі Турово-Пінського князівства. Наприкінці1240 на початку 1241 р. на Полісся вдерлися орди хана Батия. Місцеве населеннямужньо захищало свою землю від завойовників, але не могло встояти передчисленним ворогом. Побутує цікава, не позбавлена романтичного забарвленнялегенда. На території сучасної Борової було слов’янське поселенняРахва. Під час монголо-татарської навали воно було цілком зруйноване. Багатолюдей загинуло. Уціліле населення вирішило не повертатися в рідні місця, адрімучими лісами пішли шукати нове місце для поселення. І знайшли його.Поселилися люди на місці сучасної Рафалівки, що у Володимирецькому районі.Назва селища, яке виникло значно пізніше, нібито має відношення до легендарноїборівської Рахви. В письмових джерелах немає згадки про Рахву, але про існуванняслов’янського поселення на околиці сучасного села сумнівунемає.
Внаслідок ослаблення монголо-татарського іга земліТурово-Пінського князівства захопила феодальна Литва, а з другої половини ХVІ ст. – Польща. Історична доля склалася так, що Борова майже з 1795року залишалася під владою Речі Посполитої.
В 1795 році рівненське Полісся було приєднане доРосійської держави. Борова була включена до складу Пінського повіту Мінськоїгубернії.
Дальший розвиток історії Борової є типовим длябагатьох населених пунктів Полісся. Натуральне господарство, кріпосний гнітсупроводили не одне покоління борівчан. Після реформи 1861 року, коли в Росіїбуло скасоване кріпосне право, мало поліпшилось життя в Боровій, хоча реформа інадала борівчанам особисту волю. Більшість борівчан змушена була платитипоміщикові. У списках землевласників Пінського повіту Мінської губернії за 1872рік згадується, що поміщик Людвіг Крашевський володів в селі Борова 10503десятинами землі і в оселі Колодіях Волинської губернії.
В другій половині ХІХ ст. село БороваКухотсько-Вільської волості було невеликим. В ньому нараховувалось 66 дворів знаселенням 823 чоловіка. В центрі села поміщиком Антоном Крашевським у 1843році було побудовано храм, який був освячений 19 грудня (за новим стилем) наСвятого Миколая. Пізніше відрилась церковно-приходська школа. Завідував неюсвященик Косинський. 18 вересня (за старим стилем) в Борівську школу бувпризначений вчителем псаломщик Михайло Львович Годлевський, уродженець селаЯзвенки Пінського уїзду, який свого часу закінчив Мінську духовну семінарію. Вчителювавдеякий час борівчанин Йосип Каленикович, який здобув освіту у Кухотській Волі.Навчання проводилось у приватних хатах. Дітей приймали у перший клас із семироків. Тільки у 1903 році було збудоване спеціальне приміщення для школи
Столипінська аграрна реформа була спрямована наломку общинного землеволодіння і утворення хутірських господарств. В 1906 роців Боровій нараховувалось 164 двори, в яких проживало 1263 чоловіка. З них 657складали чоловіки, 606 – жінки. Письменних було серед чоловіків 94 і 92 жінки. Дляпорівняння: в селі Млинок в цей час нараховувалось 54 двори, в яких проживало225 чоловіків і 180 осіб жіночої статі. Письменних було всього 43 чоловіка. Елементарноїграмоти багато борів чан навчились дома, чоловіки, перебуваючи на службі вцарські й армії. Проте основна маса із цієї категорії здобула освіту уцерковно-приходській школі.
Про події 9 січня 1905 року («кривава неділя»)борівчани довідались від жителя Млинок Мельника, який жив і працював у Пінську,був членом РСДРП, в село привозив газету "Іскра". Саме цього року вселі були виступи проти місцевого поміщика. Найбільш активними були учасникиросійсько-турецької війни 1877-1878 рр. Дяденчук Андрусь Демидович і РоманцевОлександр Карпович. За революційну діяльність Романцева не раз заарештовувалаполіція.
В Першу світову війну майже все чоловіче працездатненаселення було мобілізоване. Мобілізації підлягала основна тяглова сила – коні.Борова залишилась без робочих рук. В 1915 році німці окупували село. На йогожителів була накладена контрибуція в сумі 75 тис. крб. Борівчани змушені булиїї сплатити за дві години. Цей окупаційний захід ще більше розорив селянськігосподарства, цим самим до краю погіршив становище селян. З фронтів Першоїсвітової війни не повернулось в село понад 30 односельчан.
Про лютневу революцію 1917 року борівчани довідалисьвід солдат царської армії, які пройшли селом, несучи транспаранти із написами «Долойцаря». В селі дислокувалась військова частина, яка брала участь у воєннихдіях проти німців.
В першій половині грудня 1917 року північні районибули в руках військ Центральної Ради. Саме в цей період в селі діявповстанський загін, який очолив Я.Д.Калюта. Активними бійцями цього загону булиПетро Хвалько, Петро Мусійович Косинчик, Михайло Федорович Сидорчук та інші. Всьогов загоні Я.Д.Калюти билось понад 40 жителів села. Згодом цей загін брав участьу Дубровицькому збройному повстанні. Наприкінці 1918 року він увійшов до складуІ-го Дубровицького комуністичного повстанського полку.
В другій половині серпня 1919 року наступ польськихлегіонів почався із Малевич. Жителька Борової Олександра Ошурко, яка проживалана віддаленому хуторі, повідомила про цю каральну акцію свого сина Євдокима,який проживав у Боровій. Євдоким сповістив більшість жителів села, які знайшлитимчасове сховище у навколишніх лісах. А в селі почалася формуватися групасамооборони, до складу якої ввійшли Андрось Демидович Дяденчук (учасникреволюції 1905 року), Іван Андрійович Дяденчук (учасник російсько-турецькоївійни 1877-1878 рр.) та інші односельчани. Зібрані наспіх, погано озброєні,вони не могли відбити наступ поляків. Поляки спалили село. Згоріло до тла понад70 селянських хат, згоріла вся Довга, половина Мостової, декілька хат вГлинищах (назви території села). Почалася смуга репресій. Влада стала польською.
У липні 1925 року Польський сейм прийняв закон пропарцеляцію й посадництво, на підставі якого підлягали викупу землі колишніхдинастій, казенні, занедбані поміщицькі господарства. Земля нарізаласьділянками по 26 га і продавалась селянам. Малоземельні і безземельні не мали защо купити землю. Обтяжені податками, недоїдками і боргами, вони втрачали навітьсвою землю. Більшість парцелів купили багаті селяни, частину замлі одержалиосадники. В Боровій парцелі були невеликими, вартість їх становила 10-13злотих. Осадники, які на Тиражі (13 чоловік) отримали по 24 га відноснонепоганої землі, якщо порівняти з парцелями, що виділяється місцевим селянам восновному на неугіддя. Решта земельних масивів разом з лісами і сінокосаминалежала польському поміщику Богурському, який жив у Варшаві, а господарствовів орендар Барановський, маєток якого був у Тиховижі. Працювали тут, восновному, поденники, збіднілі селяни з навколишніх сіл та хуторів. Заробіткибули мізерними. Окремі селяни були змушені емігрувати за океан. Детальноописала життя поліських селян видатна польська письменниця Ванда Василевська уповісті «Вогні на болотах». В 30-х рр. ХХ ст. В.Василевська бувала вселі Білому Сарненського повіту (тепер Володимирецький район). В Боровійпрацювала школа. Спочатку 2-класна, а згодом 4-класна. В 1935 році працювалотри вчителі, окрім директора – керівника школи. Закон Божий викладав місцевийсвященик православної церкви. Шефство над школою взяв 24-й піхотний полк. Длявідмінників навчання в 1935 році була організована екскурсія у Варшаву. На ційекскурсії побували Іван Григорович Романов, Михалко Хвалько та інші учні. Вшколі викладання велось на польській мові. Тут панувала сувора дисципліна. Доучнів часто застосовувались фізичні міри покарання. Хоча в селі була школа,більшість дітей села освіту не здобували. Вони допомагали батькам вестигосподарство, пасти худобу, а то просто наймитували. За даними Пінського архівув 1939 році в Боровій біля 900 чоловік були неписьменними.
Ініціаторами антипольських виступів в Боровій буликомуністи. За антиурядову пропаганду і агітацію Романов О.К. відбував покаранняв концентраційному таборі Березі-Картузькій. Ковенько Григорій Андрійович був кинутийу каземати Сельуської тюрми під Варшавою. Активним борцем проти окупаційногорежиму був Ситницький Василь Петрович. Польські власті його заарештовували в1936 і 1937 роках. В 1938 році Пінський суд позбавив волі Косинчика ПетраМаксимовича. За антидержавну діяльність Польським судом був покараний РудникКирило Пилипович. Активним агітатором був Супрунюк Кирило Адамович.
17 вересня 1939 року влада знову змінилася, в крайвступили радянські війська. Селянський комітет було створено у Боровій. Відкриласьшкола. У 1940 році був створений колгосп ім. 17 вересня, який очолив ПавлоМусійович Ковенько.
З початком великої Вітчизняної війни 23 червня 1941року в числі перших пішли на фронт жителі села Микола Павлович Ситницький, ЯківКирилович Хвалько, Леонтій Іванович Ошурко, Микола Адамович Хвалько, ПетроАдамович Квачук, Андрій Мартинович Мельник, Петро Артемович Дяденчук та інші.Саме їм довелося прийняти перше бойове хрещення в боях за Київ. В цих бояхзагинули Павло Адамович Квачук і Петро Оверкович Пуха. Проте мобілізацію невдалося здійснити до кінця. 5 серпня 1941 року Борова була окупована фашистами.Одним із організаторів антифашистської боротьби був Хвалько Петро Андрійович.Кулеметник першої світової ві1ни, учасник Дубровицького збройного повстання, вперіод польської окупації жив і працював у Вінницькій області. Борівськіпідпільники вивішували червоні прапорці у громадських місцях, перешкоджаливідправленню молоді на каторжні роботи в Німеччину, як з Борової так ізнавколишніх сіл.
На Дольських хуторах Морочнівського району весною1942 року було створено партизанський загін під командуванням сержанта ЧервоноїАрмії Д.С. Попова. В квітні цього року група вже нараховувала в своїх рядах 25озброєних партизанів і десятки зв’язківців та розвідників.
В загоні під командуванням М.С.Корчева билося багатовідданих борівських месників.
За активну антифашистську боротьбу борівчан окупантив квітні 1943 року спалили село. Попереджені про цю каральну акцію партизанами,люди врятували своє життя в навколишніх лісах. Втрата рідних домівок, наступнікаральні акції викликали ще більший гнів і ненависть до окупаційного режиму. Чоловіченаселення масово пішло в партизани.
Топоніміка с.Борове
·          Борове – місцевість, колись тут рісхвойно-листяний ліс. За часів кріпосного права тут переховувались одинокінепокірні селяни від місцевої влади. Перебувши спокійно день, під вечірвиходили на пагорб і молились Богові, простягаючи руки в сторону села (церкви).
·          Підварок – у ХІХ ст. тут був маєток (польський фільварок)– перекручено — підварок
·          Шпакова – квітучий луг, вікові вільхи (ольшина). Улюбленемісце для гніздування шпаків.
·          Венделове – куток села, де жили люди хитрої вдачі,поміщик Крашевський називав їх Менделем (Мендель – євр.) (правильно –Менделеві).
·          Калічка – вулиця (куток села) тоді, після російсько-турецькоївійни 1877-1878 рр. декілька хат, де жили інваліди цієї війни – каліки.
·          Ріжок – кінець села. (Рожок)
·          Вошива – невелика піскова вершина на околиці села,де й понині і зустрічаються сліди зарубинецької культури. У другій пол. ХVІІ ст. тут були побиті турецькі воїни. На трунах в обмундируваннімісцеві жителі бачили масу паразитів (вошей).
·          Мамушова – на поч. ХХ ст. Було пару хат. Жили люди зрізних сіл «Мішані люди».
·          Морги – від польського слова морі – міра, якоювимірювали поле – в Росії – десятиха.
·          Кляштор – місцевість, на якій у ХVІІІ ст. була каплиця, на свято Марії-Магдаліни з навколишніх сілприїжджали люди католицького і греко-католицького віросповідування молитисьІсусу і його матері. Для борівчан вважалось свята місцевість.
Всі села Рівненщини мають спільнуісторію. Разом з тим їх вирізняє деяка специфіка: етнографічна, топонімічна, атакож історичні події, долі людей.
Тому саме дослідження сіл дає основудля ґрунтовного вивчення історичного матеріалу. 2.6Відомі діячі науки, освіти, культури Рівненщини
Рівненщина – батьківщина багатьохвідомих діячів науки, освіти, культури.
Міцним фортифікаційним ансамблем учаси середньовіччя були замкові споруди князів Острозьких у м.Острозі. Цей українськийрід походив від турово-пінських удільних князів. У ХІV – на початку ХVІІ ст. Острозькі належали донайбільших землевласників на Україні.
Засновником роду вважають Данилаострозького. У 1341 р. він брав участь у повстанні проти польського короля КазимираІІІ Великого, який намагався захопити Волинь. Почав будівництво замку вОстрозі.
Як полководець відомий ФедірОстрозький (1360-1446 рр.). У 1410 р. його загони брали участь у битві підГрюнвальдом проти Тевтонського ордену, а з 1422 р. по 1430 р. – у гуситськихвійнах на боці чеського народу проти німецького патриціату та Ватикану. Пізнішевін прийняв постриг у Києво-Печерському монастирі. Після смерті визнанийсвятим.
Василь Федорович Острозький (Красний)відомий як будівничий. Ним збудовано Богоявленську церкву в Острозі,Германський монастир.
Костянтин Іванович Острозький(бл.1460-1530 рр.) відомий в історії як військовий діяч, перший литовськийгетьман, переможець у багатьох битвах над татарами. Був похований в Успенськомусоборі Києво-Печерської лаври.
Багато зробив для розвитку освіти,науки, друкарської справи в Україні, а також для зміцнення й охорониправослав’я князь Василь-Костянтин Костянтинович Острозький (1529-1608 рр.). Народивсявін у м.Дубно. За його підтримки в Острозі діяли греко-слов’янська академія(бл.1576-1640 рр.) та науково-літературний гурток; була заснована друкарня(1578 р.), що працювала деякий час під керівництвом І.Федорова. ПомерК.К.Острозький у Острозі.
В Острозі народився відомийукраїнський культурний діяч ХVІ — початку ХVІІ ст.,грек за походженням, Кипріан, який навчався в академії і був членом їїнауково-літературного гуртка, а також український педагог та хормейстерБігдаш-Бігдашев Полікарп Микитович (1877-1946 рр.).
Недалеко від Острога народивсяпольський письменник Бреза Тадеуш (1905-1970 рр.).
У 1810 р. в с.Новомалин (ниніОстрозького району) народився відомий польський скульптор, професор Римськоїакадемії Св.Луки Сосновський Томаш-Оскар (1810-1888 рр.). Його роботиекспонуються у багатьох музеях Європи, в т.ч. в Рівному, Острозі.
У Рівному 1869 року народився відомийукраїнський живописець Г.І.Цисс (1869-1934 рр.). З обласним центром краюпов’язані імена відомого графіка М.Я.Штаєрмана (1904-1983 рр.) та режисераВ.О.Неллі (1895 р.), який у 1940-1965 рр. працював у Київському драматичномутеатрі ім… Л.Українки.
У Рівному пройшло дитинство і юністьвидатного письменника В.Г.Короленка (1853-1921 рр.), який у 1866-1871 рр.навчався у Рівненській чоловічій гімназії.
Представник «української школи»в польській літературі ХІХ ст., відомий польський письменник, публіцист,літературний критик Міхал Грабовський (1804-1863 рр.) народився в с.Золотіїв(нині у складі м.Рівного). У його творчому доробку є твори «Коліївщина істепи» та «Тай кури».
Український поет Степанович ОлексаКоронатович (1899-1970 рр.) народився у с.Милятинці Острозького району. У 1914р. він закінчив духовне училище в Клевані. Похований на українському кладовищібіля Нью-Йорка.
У с.Дерев’яне Рівненського району у1910 р. народився відомий український мовознавець, автор багатьох праць зукраїнської діалектології Г.Ф.Шило.
Одна з найяскравіших постатей українськоїпрози ХХ ст. – Самчук Улас Олексійович (1905-1987 рр.) народився в с.Дермань Здолбунівського району. У 1917-1920 рр.навчався в місцевій вищій початковій школі. З серпня 1941 р. працювавредактором часопису «Волинь» у Рівному. Автор відомих творів:трилогії «Волинь», романів «Марія», «На білому коні»,«На коні вороному», «Чому не гоїть вогонь», «ЮністьВасиля Шеремети» та багатьох інших. У 1982 р. письменник був висунутий наздобуття Нобелівської премії. Похований у Торонто в Канаді.
В Дермані народився відомийукраїнський письменник, поет, перекладач античних творів, вчений, педагогХомичевський Микола Васильович (1897-1983 рр.), відомий під псевдонімом БорисТен. Навчався у місцевій початковій школі та Клеванському духовному училищі. Авторзбірки сонетів «Зоряні сади», перекладів багатьох творів класиківсвітової літератури.
У Дубні народився українськийкінорежисер, заслужений діяч мистецтв Є.З.Григорович (1905-1978 рр.).
На Дубенщині, у с.Марковичі, пройшлидитячі роки українського природознавця, дослідника флори Волинської губерніїА.Л.Андржейовського (1885-1868 рр.).
З Рівненщиною пов’язані життя нанаукова діяльність відомого українського історика–археолога, доктора історичнихнаук Ігора Кириловича Свєшнікова (1915-1995 рр.). Дитячі роки майбутньоговченого пройшли в с.Хотин та м.Дубно, де він навчався в місцевій гімназії. Якнауковець Свєшніков досліджував пам’ятки мідного та бронзового віку натериторії краю, а з 1970 р. очолював археологічну експедицію на місціБерестецької битви 1651 року На початку 90-х рр. був керівником археологічнихдосліджень на території Дубенської фортеці.
Визначний український вчений-флорист,ботанік-географ та систематик рослин, член-кореспондент АН СРСР (з 1928 р.) тапрезидент АН УРСР (1922-1928 рр.) В.І.Липський (1863-1937 рр.) народився ус.Самостріли (нині Корецький район). На честь вченого ботаніки світу назвалиблизько 45 видів рослин.
У Корці народився українськийживописець, автор серії акварельних пейзажів Волині О.С.Якимчук (1899-1970рр.).
У с.Свищів Млинівського районународився український поет, громадський діяч, борець за соціальне і національневизволення Данило Братковський (1643-1702 рр.).
На Млинівщині, у с.Більче, в 1897 р.народився відомий український письменник, поет, літературний критик В.Л.Поліщук(1897-1937 рр.).
Село Новосілки Демидівського району –батьківщина академіка НАНУ, директора інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка, М.Г.Жулинського (1940 р.н.) У 1958 р. вінзакінчив Боремельську середню школу, а в 1960 р. – Дубенське педагогічнеучилище. Вчителював у Дубровицькому районі. Автор численнихлітературно-критичних публікацій.
У 1906 році в м.Сарни народивсяукраїнський письменник Б.Г.Швед (1906-1945 рр.). У 1938 р. написав повість «Поліщуки».Загинув у бою під Варшавою.
У 1924 р. в Дубровиці народивсявідомий сучасний фізик, член Французької академії наук, професор кафедри ЖоліоКюрі у Вищій школі фізики і хімії в Парижі, почесний доктор Женевськогоуніверситету Григорій Шарпак. У 1992 р. йому була присуджена Нобелевськапремія.
У с.Великий Житин Рівненського районув 1934 р. народився сучасний український політичний діяч, перший ПрезидентУкраїни (1991-1994 рр.) Л.М.Кравчук. З 1949 р. по 1953 р. навчався уРівненському кооперативному технікумі.
Більшість біографій видатних людейдосліджено саме на краєзнавчих матеріалах (документах, спогадах, сімейнихархівах).
3.Рівненщина в краєзнавчих дослідженнях 3.1 Історія розвитку краєзнавства на Волині
Волинське історичне краєзнавство пройшло тривалий та тернистий шлях свогостановлення та розвитку, відображаючи крізь призму дослідження свого регіонувсі події й трагічні сторінки життя свого народу, зазнаючи цензурних утисків, айого діячі — переслідувань і репресій від політичних режимів, що панувалиупродовж віків.
Краєзнавчий рух, як виразник українського національного відродження,започаткувався і розвинувся на Великій Волині ще у ХІХ столітті. В його складісформувався важливий науково-дослідний напрям.
Становлення волинського краєзнавства відбулося у другій половині ХІХ – напочатку ХХ століть. Неоціненним є внесок у вивчення історії Волиніпредставників історичної школи В.Б.Антоновича. Висвітлені окремі проблеми давньоїісторії Волині М.С.Грушевським. Участь у краєзнавчих дослідженнях Волині давМ.І.Теодорович. Культуру та побут населення Волині досліджував Чубинський.
Достойним є науковий доробок російських та польських дослідників, серед якихБатюшков, М.Орлович та інші.
Розвитку історичного краєзнавства на Волині у першій половині ХХ століттясприяли Товариство дослідників Волині та польські краєзнавчі осередки.Організатором краєзнавчої роботи в Рівному є Якуб Гофман.
В другій половині ХХ століття Всеукраїнська спілка краєзнавців сталакоординаційним центром краєзнавчої роботи в Україні. Відродився краєзнавчий рухна Волині, в тому числі й на Рівненщині.
У 90-ті рр. розширилась тематика з історичного краєзнавства. В наш час вумовах посиленої уваги до регіональної історії України розширились напрямкикраєзнавчих досліджень, в тому числі Рівненщини.
Сучасні дослідники з історичного краєзнавства використовуютьзагальнонаукові методи аналізу і синтезу історичного дослідження, спираючись напринципи науковості, об’єктивізму, всебічності. Однією із визначальних рис євикористання пошуку першоджерел з історії краю.3.2 Перспективи програмидослідження історії міст і сіл України, в тому числі Рівненщини
Почесний обов’язок – докласти всіх зусиль до видання багатотомної "Історіїміст і сіл України". Ця оновлена величезна праця повинна красномовнозасвідчити перед усім світом, що ми – велика нація, що, незважаючи на жорсткіудари долі впродовж багатьох тисячоліть, український народ зберіг своюментальність, культуру, традиції, зробив вагомий внесок у світову цивілізацію.Багатовікова історія і культура України, як відомо, складалася і втілена вбіографіях більш як 30 тисяч великих і малих міст і сіл. У їх числі понад 800міст, селищ міського типу, яким минуло понад 300 років. Деякі з нихвідсвяткували свій тисячний ювілей, частина наближається до цієї вікопомноїдати. 39 найстаровинніших українських міст рішенням уряду 1976 р. було взятопід державну охорону. Крім того, в Україні близько 5000 сіл, якими теж понад300 років, вік деяких становить тисячу та більше років. Саме історичні міста ісела були колискою нашої державності, де формувалось козацтво, а їх мешканціставали активними учасниками боротьби за національне і соціальне визволення, дерозвивалася самобутня культура, національні традиції, створювалася неповторнаісторико-культурна спадщина.
Історія для багатьох старовинних міст та сіл не була милосердною.Впродовж віків із цілої низки причин багато історико-культурних надбань цихміст і сіл знищено й втрачено назавжди. Тільки у XX ст. зникло з карти України майже двітисячі населених пунктів. Одні, як відомо, згоріли у полум’ї громадянської іДругої світової воєн, інші залишилися без мешканців у роки голодомору, примусовихдепортацій населення із багатьох областей та Криму. Чимало сіл ліквідовано підчас розбудови промислових зон, створення величезних штучних водоймищ,реалізації хибної «теорії безперспективності» поселень. Останнєвелике відселення відбулося у зв'язку з Чорнобильською катастрофою. В Україні 1400 міст і селищ і понад 8тис. сіл з цінною історико-архітектурною специфікою, 1120 парків, що маютьзначну культурну цінність. Понад 160 тис. пам’яток перебувають на державномуобліку. 49 визначних ансамблів і комплексів оголошено державнимиісторико-культурними заповідниками, восьми з них Указами Президента наданостатус Національних. Ансамбль Софійського собору, Києво-Печерська лавра,забудова і пам’ятки історичного центру Львова занесені до списку Всесвітньоїспадщини ЮНЕСКО. Все це наша історія, наша гордість, наша слава. І ми повинніїї глибоко знати, пишатися нею, не залишатись байдужими до її дослідження. Ми повинні знати свою історію,розуміти минуле у всій його складності і неоднорідності. Жодна із славетних ітрагічних сторінок нашої історії не повинна стиратися із пам’яті народу.
Прийдешні покоління нового тисячоліття повинні створити краєзнавчу фундаментальнунаукову роботу, яка б з позиції правди, через дослідження і висвітлення історіїміст і сіл України, їх наукову «біографію» від далекої минувшини досьогодення всебічно, ґрунтовно показала велику, багатовікову, складну героїчнуі трагічну історію багатостраждального, але нескореного українського народу,його величезний внесок у світову цивілізацію. Підготовка і видання багатотомноїісторії міст і сіл дасть могутній поштовх розвитку краєзнавства, його науковихі громадських форм, що плідно слугуватиме незалежній Українській державі, національно-патріотичномувихованню нашого народу.
Історія Рівненщини, досліджена краєзнавцями, буде внеском у загальнонаціональнусправу: відтворення правдивої історії України.
Висновок
Проблеми розвиткуісторичної науки про Україну в наш час поставлені у новому розумінні з позиційдержавних, моральних, політичних, багато в чому спираються на джерелознавчубазу, яка використовується недостатньо. Слід залучити архівні, сімейні,музейні, бібліотечні фонди та приватні зібрання.
Кожне історичнеджерело, свідчення, дослідження, залучене до процесу пізнання, сприятимезбагаченню історичної науки і розуміння життя.
Визначною рисоюісторичного краєзнавства є джерелознавча спрямованість. Краєзнавчі дослідженнябазуються на дослідженні першоджерел і документів, фотографій, записах спогадівтощо. Саме краєзнавці-дослідники спілкуються з учасниками подій, фіксуютьісторичні моменти, записують розповіді, свідчення. Після наукового аналізу ціматеріали стають безцінними історичними джерелами.
Саме з краєзнавчихдосліджень складається першоісторія нашого народу. Тому так важливо матирозуміння специфіки краєзнавчих досліджень та їх важливість.
ІсторіяРівненщини є складовою частиною історії України.
Література
1.      ТронькоП. Краєзнавство в Україні: здобутки і проблеми (до ІV з’їзду Всеукраїнської спілкикраєзнавців). – К.: ІІНАНУ, 2003.
2.      Дем’янчукГ.С., Дем’янчук Б.Г., Дем’янчук А.Г. Українське краєзнавство: сторінки історії.– К., 2006.
3.      Всеукраїнськаспілка краєзнавців. – К., 1997-2003.
4.      Краєзнавствов системі підготовки сучасного вчителя. – Тернопіль, 2000.
5.      ПрищепаО.П., Прищепа Б.А. Історичне краєзнавство (Навчально-методичний посібник длястудентів історичної спеціальності). – Рівне, 2004.
6.      ВерменичЯ. Теоретико-методологічні проблеми історичної регіоналістики в Україні. – К.: ІІНАНУ,2000.
7.      ОгієнкоІван. Українська культура. Коротка історія культурного життя українськогонароду. – К.: „Абрис", 1991.
8.      КраєзнавціУкраїни (Сучасні дослідники рідного краю). – Київ – Кам’янець-Подільський,2003.
9.      СергійчукВ. Етнічні межі і державні кордони України. – Тернопіль, 1998.
10.   Крип’якевичІ. Галицько-Волинське князівство. – Львів, 1999.
11.   КиричукМ. Волинь – земля українська. – Луцьк, 1995.
12.   ЦинкаловськийО. Стара Волинь і Волинське Полісся. Т.І., Вінніпег, 1984. Т.ІІ., Вінніпег,1986.
13.   ІсторіяВолині. З найдавніших часів до наших днів. – Львів: Вища школа, 1988.
14.   КотлярМ.Ф. Волинська земля в історії складання державної території Київської Русі(Історія та історіографія України. Збірник наукових праць). – К.: Наукова думка,1985.
15.   Історіяміст і сіл України. Ровенська область. – К., Урб, 1973.
16.   Новітняісторія України. Рівненщина. – К., 2006.
17.   Рівненськаобласть. Книга пам’яті України. – Львів: Каменяр, 1994.
18.   Рівненськаобласть. Книга скорботи. Т.1. – Рівне, 2002. Т.2. – Рівне, 2003. Т.3. – Рівне,2004.
19.   ОксенюкР. Нариси історії Волині. 1861-1939. – Львів, 1970.
20.   ТимошенкоВ.І. Волинь в період української революції і громадянської війни (1917-1920рр.) //Велика Волинь: минуле і сучасне. Тези літературної конференції. –Житомир, 1993.
21.   Розвитокісторичного краєзнавства на Волині: постановка проблеми та періодизації//Слов’янський вісник. – Рівне, 2004.
22.   ТронькоП.Т. Велика Волинь в контексті національного краєзнавства України //Науковийзбірник „Велика Волинь". – Житомир, 1999.
23.   Науковізаписки Рівненського обласного краєзнавчого музею (до 150-річчя від днянародження Д.Яворницького). – Рівне, 2003.
24.   Волинськідзвони. Краєзнавчий альманах. Випуск І. – Рівне, 1995.
25.   Науковізаписки РОКМ (до 165-річчя заснування Рівненської гімназії). Випуск ІІ. –Рівне, 2005.
26.   Волиньнезабутня (Тези VIрегіональної науково-практичної конференції). – Рівне, 1995.
27.   Діячінауки і мистецтва рідного краю у розвитку української національної культури.Збірник матеріалів і тез наукової конференції. – Рівне, 1998.
28.   Науковізаписки Острозької академії. Т.1. Т.2. 1998-1999.
29.   Минуле ісучасне Волині (Тези документів і матеріалів ІІ Волинської історико-краєзнавчоїконференції). – Луцьк, 1988.
30.   ВеликаВолинь. Минуле і сучасне. (Матеріали наукової краєзнавчої конференції). –Рівне, 1994.
31.   Ровенщинав роки Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу (Документи і матеріали). –Львів: Каменяр, 1989.
32.   БухалоГ., Матійченко В. Рівне. Вулиці, проспекти, майдани. Короткий довідник. –Рівне, 2002.
33.   Ровно-700.(Соціально-економічний нарис). – Львів, 1983.
34.   Ровно-700.Збірник документів і матеріалів. – К., 1983.
35.   Жив’юк А.Між сциллою політики і харибдою творчості. Громадсько-політичний портретУ.Самчука. – Рівне: Ліста, 2004.
36.   Пура Я.О.Походження назв населених пунктів Рівненщини. – Львів, 1970.
37.   ПоліщукЯ. Рівне. Мандрівка крізь віки. Нариси історії міста. – Рівне, 1998.
38.   ПрищепаО. Вулицями старого міста. Топонімічні дослідження з історії Рівного – Рівне,1997.
39.   Пащук І.Рівне, 1283 – 2003. – Рівне, 2006.
40.   Манько М.900-літній Острог. – Острог, 2000.
41.   Дубно,княжий мій граде! Краєзнавчий нарис. – Луцьк, 2005.
42.   СвєшніковІ.К. Битва під Берестечком. – Львів, 1993.
43.   ЛітописУПА. Нова серія. Волинь і Полісся: УПА та запілля 1943 – 1944. Документи іматеріали, Т. 2. – К., Торонто, 1995.
44.   Реабілітованіісторією. Рівненська область. – Рівне, 2006.
45.   Музейнізаписки Рівненського обласного краєзнавчого музею (100-річчя музейної справи наРівненщині). – Рівне, 2006.
46.   ГайналійВ.М. Формування нових органів влади на Волині після Лютневої революції 1917року в Росії (березень – червень 1917 р.) // Слов’янський вісник. Збірникнаукових праць. – № 2. – Рівне, 2003.