Богдан Лепкий. Романтично-елегійне сприйняття дійсності в поезії

Відділ освіти Київської районної в м. Донецьку ради

Донецька спеціалізована гуманітарна школа 65

Реферат

Богдан Лепкий. Романтично-елегійне сприйняття дійсності в поезії

АвторШвайко М. Ю.

КерівникШингоф І.Л.

Учитель української мови

та літератури, вчитель -

методист

Донецьк

2006

Богдан Лепкий

(1872- 1941)

Богдан Сильвестрович Лепкий - не епізодичне імя в українській літературі, це постать першорядна: талановитий поет, прозаїк, перекладач, літературознавець і видавець. Творчість письменника протягом десятиліть багато в чому визначала рівень української літератури на західноукраїнських землях, поряд із доробком Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Михайла Яцківа, Петра Карманського, Василя Пачовського, Осипа Туринського...

Батьківщина Богдана Лепкого - Поділля, край благословенний, щедрий і мальовничий, овіяний легендами. Його рідне село Крегулець розташоване між містечками Гусятином та Копиченцями. Тут письменник народився 9 листопада 1872 року в родині сільського священика Сильвестра Лепкого. Батько був людиною освіченою й прогресивною. Він закінчив Львівський університет, виступав з літературними творами під псевдонімом Марко Мурава, брав участь у виданні часопису „Правда”, підготовці підручників для школи. Пізніше Б. Лепкий назве батька своїм найсуворішим критиком.

Дитинство Богдана було безхмарним, але рання смерть його двох молодших сестер і брата глибоко вразила пятирічного хлопчика. Перші уроки освіти та виховання набував удома. Коли Богдана віддали до Бережанської школи з польською мовою навчання, батьки перебралися з Крегульця до глухого села Поручина, де формувався характер і світогляд Богдана. Після „нормальної” школи Б. Лепкий вступив до Бережанської класичної польської гімназії. Писати почав дуже рано, ще з другого класу. Після гімназії Б. Лепкий вступив до Віденської академії мистецтв, але навчання морального задоволення не принесло. Він почав відвідувати лекції професорів Віденського університету, зокрема відомого славіста В. Ягіча , став членом студентського товариства „Січ”, брав участь у дискусіях на літературні та суспільно-політичні теми, близько зійшовся з майбутнім відомим фольклористом Філаретом Колессою. Згодом Б. Лепкий вступає до Львівського університету. Близькими друзями стають О. Маковей, І. Копач. Приятелював з Миколою Вороним, відомими співаками Соломією Крушельницькою та Олександром Мишутою та багатьма іншими тогочасними діячами літератури й мистецтва. На ті роки припадає активна літературна діяльність. Після закінчення Львівського університету Богдан Лепкий викладає українську та німецьку мови й літератури в Бережанській гімназії. Письменник пише вірші, оповідання, переклади. Коли у Ягеллонському університеті(Краків) відкрили лекторат української мови та літератури, письменник переїздить сюди з молодою дружиною Олесею. Незабаром помешкання Лепких стає своєрідною „українською амбасадою” у Кракові. Сюди часто приходять Василь Стефаник, Михайло Бойчук та ін. У них гостювали Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Федір Вовк. 1901 року помер батько, треба було допомагати чотирьом молодшим братам і сестрам. Для літературної роботи залишалися тільки ночі. Одна за одною виходять збірки оповідань, літературознавчі дослідження, переклади. Це свідчить і про широту інтересів письменника, і про його виняткову працездатність. Твори Б. Лепкого починають перекладати польською, російською, чеською, німецькою, угорською та сербською мовами. Після війни, у 1920 році, їде до Берліна, де стає співробітником видавництва „Українське слово”, випускає бібліотеку творів української класики та сучасної літератури. У 1925 році повертається до Кракова, де стає професором Ягеллонського університету. Помер Богдан Лепкий 21 липня 1941 року, похований у Кракові. У 1972 році на його могилі встановлено барельєф, а його імям названо одну з вулиць міста.

Романтико-елегійне сприйняття дійсності в поезії

Провідне місце у великій різножанровій творчій спадщині Б. Лепкого належить поезії. Саме поезія якнайповніше розкриває особливості вдачі письменника, допомагає глибше збагнути його творчість. І. Франко на основі вже перших оповідань молодого письменника відзначив, що „індивідуальність Лепкого менш діяльна і політична, ніж в останніх українських новелістів; він має мякий, вразливий і поетичний характер; однак у його новелах є і щасливі моменти, красиві описи і добре висловлений тихий меланхолійний настрій”, а згодом відзначив, що „мякістю колориту й ніжністю почуття виблискують новели й вірші Богдана Лепкого”. Власне найбільше відбилася Франкова характеристика саме на поезії Лепкого, хоч основою для критика була проза. Саме „мякий, вразливий, поетичний” характер становить основу творчості письменника.

Натура Богдана Лепкого звернена до душі ліричного героя. Ліричне „я” тут превалює над ліричним персонажем, момент ставлення - над моментом зображення, внутрішній світ - над оточенням. Ліричний герой поета не може не бачити важких обставин життя народу, тих пут, якими звязані його тіло і його воля. Поет має чуйне серце і вразливу душу, та він вродився не борцем, а співцем, що чутливо реагує на зовнішні обставини. Навіть тоді, коли поет чимось захоплюється, він щонайбільше досягне внутрішнього умиротворення, злагоди зі світом, а найприродніший стан його - туга.Туга - це домінанта поета, яка визначає романтичний тип його почування і мислення. Джерелом цієї туги як мотиву є спогад. Його не треба трактувати спрощено, на рівні одиничного особистісного досвіду; спогад може включати в себе момент знання про минуле, знання, що має генетичний характер, знання, в якому особистий досвід ліричного героя не віддалений від колективного досвіду етнічного середовища, я його індивідуальна память увібрала в себе історичну память народу, виражену пісні, думі, переказі, легенді.

Але туга його і надія - не протилежні поняття, не антитези, коли вони вже борються між собою в єстві одного митця. Туга - це теж історична память, бо туга за волею, за колишньою славою, які повинні відродитися: така туга має оптимістичний, життєствердний характер, вона споріднена з тугою народної пісні й думи, яка не присипляє, а збуджує і гартує волю, прагнення до дії, до чину.

Ліричний герой Б. Лепкого близький до створеного Шевченком перебендівського романтичного типу. Він озивається до людей веселим словом, а сум свій долає на самоті.

Тугу в поезії Б. Лепкого можна визначити як філософську категорію, як концепційну домінанту його лірики, та водночас треба відзначити, що вона набуває щораз більше рис безпосереднього людського переживання. Б. Лепкого, котрий волею обставин опинився поза рідним Поділлям, нехай навіть серед найосвіченіших культурних діячів, постійно кликали рідні місця. Раз по раз оживали милі серцю картини дитинства. У критиці можна було зустріти іронію з приводу таких ностальгічних нотаток та сільських сентиментів, однак подібні закиди спричинені ігноруванням самої суті лірики поета, який в спогаді черпає свою живильну силу, матеріал для творчого настрою. Печаль поезії Б. Лепкого не відречена, вона світла , і цю просвітленість надає їй те, що плинність конкретного вияву життя, конечність кожної окремої людини заперечується нетлінністю й невмирущістю творчості, поезії, краси - духовності, створеної людиною.

Навіть у юнацьких віршах поета улюблена його пора - осінь, але це не просто осінь і не просто осінній настрій, а радше спроба, прагнення крізь призму осені подивитися на весну, крізь призму навіть передбачуваної старості - на молодість. Осінні мелодії Б. Лепкого увінчують його знамениті „Журавлі”, твір, який народ узяв до своєї безсмертної пісенної скарбниці.

„Журавлі”

Видиш, брате мій,

Товаришу мій,

Відлітають сірим шнурком

Журавлі в вирій.

Чути: кру! кру! кру!

В чужині умру,

Заки море перелечу,

Кирилонька зітру.

Мерехтить в очах

Безконечний шлях,

Гине, гине в синіх хмарах

Слід по журавлях.

Як багато умістилося в кілька строф про осінній відліт журавлів, яка гама переживань, настроїв! І не дивно, що такими журавлями бачили себе галичани, що покидали батьківщину в неясній надії на кращу долю за океаном, і „стрільці січовії”, що йшли боронити рідну землю від ворогів, і кожна людина, проводжаючи ключі журавлині у вирій, теж мимоволі прощається - з весною і літом, з молодістю, з життям...

Також яскраво виражається романтико-елегійне сприйняття дійсності у вірші „Час рікою пливе”.

„Час рікою пливе”

Час рікою пливе...

Я побачив тебе

На проході в міськім огороді

І дивився, дивив,

Довго очі трудив,

Бо пізнати чомусь було годі.

Та ж стать рівна, струнка,

Та ж голівка мала,

Очі сиві палкі, говірливі,

Лиш уста мов не ті

Мов чужі, не твої,

Маломовні, сумні, нещасливі.

Ті дрібонькі уста,

Що мов пташка пуста,

Щастя повні були, все розмовні,

Так упрямо мовчать,

Наче кару терплять,

Що були не досить правдомовні...

На той вид тяжкий сум

Обгортає мій ум,

Похоронні нути в серцю чути,

Невмолимий докір

Вилітає в простір:

Як ти міг, як ти міг позабути?”

Не забув тебе я,

Хоть взивав забуття,

Не було позабути спромоги,

Лиш непривітний час

З серця квіти обтряс

І поніс їх на інші дороги...

Мотив суму проходить через весь вірш і створює мінорний настрій. Твір побудований у формі монологу. Ліричний герой проводить паралелі між спогадами і дійсністю. Він співставляє колишній образ своєї коханої з теперішнім. Після довгої розлуки герой випадково знову зустрічає жінку, до якої мав у минулому глибоке почуття. Він вдивляється у знайомі риси обличчя, але не може впізнати кохану. Лірична героїня не звертається до автора розповіді, але її уста промовисто виражають усі її думки і почуття. Читач розуміє, що вона жалкує, що була нещирою і через це втратила своє щастя. Одна художня деталь має велике ідейне навантаження: уста героїні розповідають історію її життя. Епітети „чужі”, „маломовні”, „сумні”, „нещасливі”, порівняння „що, мов пташка пуста”, метафора „упрямо мовчать” характеризують внутрішній стан героїні. Ці художні засоби розкривають тему швидкоплинності часу. Автор закликає цінувати кожну мить життя, берегти своє кохання, не проґавити мить щастя.

Починав Б. Лепкий у кінці 20 ст., під опікою І. Франка, а в надвечірню годину його привітав молодий Б.-І. Антонич рядками:

Похилився поет над минулим,

Доторкнувся до споминів струн.

Аж раптово над ним промайнуло

Старосвітське: „не ввесь я умру”.