Специфіка й витоки римського генія

10

Специфіка й витоки римського генія

І все-таки у Римі вплив естетичного риторизму стримувався одвічно римською традицією практичної діловитості. Протиставлення естетиків-греків і практиків-римлян проходить через усю літературу. Горацій у "Науці поезії" висміює дар красномовства, незважаючи на те, що Рим шанував ораторів як людей, котрі беруть активну участь У суспільному житті. Тріумфи красномовства за часів Цицерона скінчилися зі встановленням імператорського режиму. Римські легіонери - справжні вершителі політичної долі Риму у III ст. н. е. - дедалі менше схильні були слухати освічених ораторів.

Дослідження цього періоду показали, що від філософії стало віяти втомою і тонким розчаруванням. Довкола - розбурханий, хаотичний, войовничий світ, філософи-стоїки навчають достойно терпіти удари долі, знаходячи в цьому і втіху, і безжурність існування; епікурейці рекомендують тамувати свої пристрасті і поринати у блаженство, раювати у спогляданні; скептики звільняють від упередженості і відданості загальноприйнятому. Всі філософи уникають громадської і державної діяльності. Вони цінують свободу і заглиблені в себе.

Відчужена вже від общини людина пильніше зазирає в себе - їй цікавий світ індивідуального.

Мистецтво пізнього еллінізму ввібрало у себе особливості своєї епохи. Це нова сторінка в історії античного мистецтва, повязана вже з Римом.

Римські легіонери, які поступово завоювали все Східне Середземноморя, постали перед іншими народами представниками досить розвиненої культури. Римське мистецтво багато що взяло, творчо переробивши, у Стародавньої Греції, але виросло воно на землі, де вже була власна, давньоіталійська культура, початок якої сягає ще III тисячоліття до н. е. і в якій найцікавішим і найбільш розвиненим було мистецтво етрусків. Живописне оздоблення гробниць, постаті або погруддя померлих на теракотових поховальних урнах дають уявлення про культи та спосіб життя етрусків. Цікава й етруська кераміка, яку випалювали до чорного, полірували так, що вироби здавалися швидше бронзовими чи золотими, і прикрашали або надряпаним рисунком, або рельєфним зображенням тварин і птахів. Були етруски майстрами і в ювелірній справі, і у бронзовому литті. Саме етрускам належить славнозвісна Капітолійська вовчиця (початок V ст), яка нагадує відому легенду про походження Риму.

Римляни створили свій чудовий театр, гостру комедію, мемуарну літературу, стрункі історичні твори, виробили кодекс законів (римське право стало основою всієї європейської юриспруденції).

Римляни шанували грецьке мистецтво як взірець. Чимало оригіналів і копій скульптур Мірона, Фідія, Поліклета, Праксітеля, Скопаса, Лісіппа заполонили громадські будівлі Риму, житлові будинки, заміські вілли. Але поетичного натхнення грецького мистецтва, самого ставлення до митця як до обранця богів у Римі не існувало ніколи. Римське мистецтво завжди було більш утилітарним. Це далося взнаки і в архітектурі.

Слідом за етрусками римляни збудували чудові дороги (найдавніша - Аппієва, 312 р. до н. е), довгі, на десятки кілометрів акведуки, бо постачання Римові води з Альбенських гір через непридатність води з Тибру було однією з найголовніших справ. Акведуки давали воду термам, фонтанам, будинкам городян. Відкриття бетону відкрило нові конструктивні можливості будівництва. Ззовні бетонні будинки облицьовували мармуром або каменем.

В імператорському Римі кожний імператор у гонитві за славою споруджував нові майдани, адміністративні будинки, театри і стадіони. Октавіану, титулованому Августом, тобто божественним (27 р. до н. е. -14 р. н. е), якого прославляли римська література, поезія і численні ідеалізовані статуї, приписують слова, наведені Светонієм: "Я узяв Рим глиняним, я залишаю його мармуровим". При ньому було розширено Форум - центральний майдан Риму, зведено так званий театр Марцелла.

При Флавіях, імператорах Веспасіані й Титові, у 75-82 рр. н. е. було збудовано величезний амфітеатр для гладіаторських боїв (еліпс 188 м завдовжки і 156 м завширшки); стіна 50 м заввишки має три яруси склепистих арок, четвертий глухий, поділений лише вікнами. Кожен ярус прикрашений півколонами доричного, іонічного і коринфського ордерів. У нішах - статуї. Під ареною Колізею, на якій, до речі, могли вести бій відразу до 3 тисяч пар гладіаторів, були розташовані приміщення гладіаторів, клітки для тварин і система водопостачання. Арену можна було затопити водою і розігрувати морські бої. Колізей погано зберігся, бо в середні віки ним користувались як каменоломнею.

Римлянам належить і тип тріумфальної арки, одно-, три - і пяти-прогінної, що зводилася на честь певного імператора. Одна з них, присвячена імператорові Титу і його перемозі над Іудеєю (заввишки близько 20 м) була, по суті, постаментом для скульптури Тита.

У 79 р. н. е. внаслідок виверження вулкану Везувію загинуло кілька міст: Помпея, Стабія, Геркуланум - розкопки XVIII ст. виявили здивованій Європі чудово впорядковане місто - з будинками, прикрашеними фресками і мозаїчними підлогами (інкрустаційний стиль).

При імператорі Адріані (II ст) було зведено ще один знаменитий памятник - Пантеон ("Храм усіх богів") та споруджено складний комплекс - віллу Адріана в Тібурі (Тіволі).

Близько 170 р. було відлито кінну статую імператора Марка Авре-лія, яка стала взірцем для майбутніх монументів Європи. У XVI ст. Мікеланджело поставив її в центрі майдану на Капітолії. Філософ-стоїк Марк Аврелій немовби ілюструє думку, висловлену ним у щоденнику: "Час людського життя - мить, його суть - вічний плин відчуття - неясне, будова всього тіла - тлінна, душа - нестійка, доля - таємнича, слава - недостовірна".

Скульптурний портрет III ст. представлений жорстокими і грубими зразками, навіяними самим життям цього драматичного століття. Це історичні документи епохи, висловлені мовою мистецтва. Часом у них присутні болісні роздуми, страх, невпевненість (портрет Філіппа Аравітянина). Портретна галерея періоду Римської імперії передає всю жорстоку історію Риму: сваволю і деспотизм його правителів, неробство римської знаті, про яке Ювенал писав: "Лютіше, ніж війни, насіли на нас розкоші". Римський портрет пережив кілька стадій: тонкий психологізм (портрет Веспасіана, Віттелія і згодом - "Сиріянка"), прагнення ідеалу, подібного до грецького (улюбленець Адріана - Антіной); сатиричний, викривальний (III - IV ст).

Другу половину І і початок II ст. н. е. закарбував у своїх "Паралельних життєписах грецьких і римських державних діячів" грецький письменник і філософ-мораліст Плутарх. Він залишив також багато трактатів, настанов, повчань на етичні, філософські, природничо-наукові теми, маючи на меті підказати людині як правильно будувати своє життя.

У римській літературі ще з II ст. до н. е. - від Катона Старшого і братів Гракхів - важливими, провідними жанрами стають ораторська та історична проза. Найвидатніші історики - Тит Лівій і Тацит. Ораторське мистецтво далі розвивав Марк Туллій Ціцерон, популярність якого була незрівнянною. Він встановив лад мови і лад думки, які збереглися у романських мовах і досі (Вольтер і Меріме, Франс і Верлен відчули його вплив). Цицерон свідомо грав роль захисника культури, культуртрегера. Діловий Рим у цей період сприймав грецький естетизм як декадентство, котре робить людину непридатною для справжньої роботи. Цицерон наполягав на тому, що його власна освіченість якраз і сприяє успішній судовій та політичній діяльності. Пафос його промови "На захист поета Архія" полягав у тому, що коли Архій, освічений грек, наділений поетичним1 хистом, не має прав римського громадянства, то треба якнайшвидше дати йому це громадянство і просити в нього прощення.

Звичайно, римляни не виховувались, як греки, під звуки ліри, пише Й. -Г. Гердер, але стали залізними римлянами завдяки усталеному ладові життя, закону, державним обрядам.

Попервах, коли Рим жив у вбогості та війнах, вся поезія римлян обмежувалася музикою під час офірувань, невмілими віршами жерців, піснями на бенкетах про діяння предків. Тривалий час акторами були слуги, а поетами - підкорені чи вільні греки з провінцій. Першим поетом у звичному розумінні слова був Плавт, який писав трагедії з історії народу. Квінтиліан визнавав, що римська трагедія перевершує комедію, бо для останньої римській мові і римським звичаям бракує витонченості. Та навіть трагедія мало цікавила народ. Посеред вистави публіка раптом вимагала битви тварин і гладіаторів (про що писав Горацій), вершники жадали спостерігати тріумфальні походи царів, які підкоряли народи і грабували скарби, і вимоги всього цього супроводжувались таким галасом та плесканням у долоні, що не можна було розрізнити жодного слова акторів. Тому довше за інші ставилися мімічні вистави - римляни дуже полюбляли їх.

Луцилій, творець римської сатири, був поетом, наділеним римською могутністю і сміливістю: його музою стала правда, а римська доброчесність текла в його жилах і надихала його. Не варто, мабуть, особливо дослухатися Горація, коли той глузує із старих поетів. Він іронізує над ними як людина з тонким смаком, як поет "золотого віку" і як придворний Августа, котрий, певна річ, не міг вихваляти давні часи і звичаї. Так писав про нього Гердер.

Чим витонченішим ставав Рим, тим більш відточувалось і його поетичне мистецтво. У Римі народився поет-філософ (і навіть епікуреєць) Лукрецій, який написав поему "Про природу речей". Потім зявився лірик Катулл - його мистецтво різноманітне, вельми цікаве (моралізування і піклування про пристойність поетам Риму чужі абсолютно). Коли він написав вірші, спрямовані проти Цезаря, той запросив його на бенкет, і сварці було покладено край.

Великі імена - Вергілій, Горацій, Тібул, Проперцій, Овідій (суперники греків!) - це вічні взірці добірного смаку з їх класичною правильністю, вишуканістю. Горацій, як і всі інші, тонко вихваляв Августа за привнесення миру стомленій землі, а в сатирах він іронізував над звичаями епохи. Вергілій у "Георгіках" і "Буколіках" проповідував сільське, пастуше життя. По суті, поет радив наслідувати греків. У монументальній поемі "Енеїда" Вергілій протягнув нитки від сучасності до легендарного минулого Риму. Широко відомою була, поема Овідія "Метаморфози".

Тирани, які правили після Августа, - Тіберій, Калігула, а ще більше Клавдій, та особливо Нерон - усі були поетами, але вірші потрібні були їм для самовихваляння. А Лукан, Ювенал, Персій, хоч і таврували ганьбою звичаї Риму, та були безсилі.

Поетичне мистецтво ніколи не важило в Римі так багато, як у Греції. Мужнє красномовство та юриспруденція заміняли римлянам поезію. Проте навіть у найпохмуріші часи "Георгіки" Вергілія, "Послання" Горація, "Втіха філософи" Боеція залишалися знаменитими і популярними.

З II ст. у літературне життя втягувалася римська провінція; найбільш визначним її представником став Апулей, автор роману "Метаморфози", відомого під назвою "Золотий осел".

Поступово інтерес до елліністичного мистецтва і способу життя зменшився. На грецьку комедію посипалися звинувачення в аморальності і непристойності (промова Алія Арістіда "Про те, що комедії не слід ставити на сцені"). Та й власні традиції стали незрозумілими для греко-римської людини. Античний світ дозрів до радикальної духовної переорієнтації, яку взяло на себе християнство. Початок середньовічного світосприймання в Європі сягає часів поширення інтеретнічних спільнот, витіснення демократій деспотіями, виникнення культу імператора, прирівняного до Бога. Ця історична ситуація породила новий тип соціальних звязків - відносин центру і провінції. Даний тип відносин наклав відбиток на суспільний ідеал феодальної епохи і став домінуючим способом правильного устрою, порядку - однією з парадигм середньовічної свідомості.

Центром нових величезних держав був імператор і його столиця. Провінції, які опинилися під ярмом центру, час від часу повставали, центр придушував їх. Імперії почали розпадатись, і в них утворилися нові центри, навколо яких групувалися свої провінції. Складаються нові відносини сюзерена і васалів. Нових рабів немає, продуктивність їхньої праці знижується, на зміну рабам приходять колони. Людина - вже не раб пана, але раб землі. Як наслідок - феодальні помістя і кріпацтво.

Породження цього періоду - корпорації (підпорядкування якійсь єдиній волі, статуту, єдиним принципам) - у середовищі ремісників, художників, у монастирях, лицарських орденах, університетах.

Структура "центр - периферія" чинить вплив на мораль: її головною формулою, необхідною для взаєморозуміння вимог різних класів і станів, стає "мораль батьків і дітей". Відданість старшому і вірність станові - основні моральні принципи епохи. Головне - жити відповідно до свого статусу.

Відносини центру і периферії остаточно оформлюються в ідеї покори та ієрархії. На рівні світогляду це, зрештою, ідея єдиного Бога: всі - діти божі.

У пізнанні переважає метод дедукції, який веде від віри, тобто готової істини, до її доказів. Вірую - значить осягаю, тобто дедукую знання з віри.

В епоху середньовіччя широко розглядалися різні знаки, що позначали співвідношення центру і периферії, закодоване у виразах типу "свіча і метелик", "троянда і соловей". Цей образ немовби йшов не-відступно і за творцями художніх цінностей. Чому, наприклад, ікони мали точно визначений канон: у центрі зображення Бога, Богоматері, святого, а навколо сцени з їхнього життя або деталі події? За тим самим принципом центру і периферії, головного і побічного. Так писали і житія. В архітектурі східного християнства у центрі храм, довкола - галереї; у готичних соборах ця ідея була реалізована по вертикалі. Те саме в орнаментиці: у центрі Килима - головний узор, а бордюр як оформлення. Поділ книги на розділи - також відображення принципу ієрархії.

Без центру не бачили сенсу буття. Вся середньовічна культура мала своїм центром релігійний ідеал і навколо цього центру розвивалася. Наука обґрунтовує існування Бога. Світські науки вважаються нісенітницею - адже вони ведуть до "пекельного мороку": "Які байки розкажуть фізики про небо?! ". Інакше кажучи, наука нічого не дає людині, коли та "на смертнім одрі". Хіба вона знає щось про душу і долю людини на небесах? Невипадково такого поширення набула тематика смерті у художніх творах. Наприклад, за орачем на картині стоїть смерть з косою, на гравюрах часто зображають череп, а головна думка, що проходить через оформлення книг: що б не робила людина, над нею стоїть її смерть, кінець.

У науці взагалі домінують повчальність, регламент, класифікація. Однак алхіміки, виконуючи замовлення на винахід золота, водночас роблять кілька цікавих відкриттів. І, до речі, незважаючи на ореол містики, що супроводить їхні досліди, цілком реалістично встановлюється правило: не допускати у свої лабораторії лицарів сили і попередити наступні покоління вчених про небезпеку, що дедалі зростає через неправильне використання "священних таємниць" науки.

Щодо праці, то в середні віки спогляданню віддається перевага над діяльністю. Є три щаблі сходження до досконалості: мирські люди - перша, проповідники - друга, ченці - третя, найвища. Працю не відкидали, але найбільшого визнання вона здобула як засіб урятування від гріховності ("стомлюватися так, щоб засинати... "). Праця заради матеріальної вигоди зневажалася. Феодальна моральна свідомість осуджувала прагнення розбагатіти як пожадливість ("Не багатство для людини, а людина для багатства"). Зисковна робота заборонялася духовним особам. Навіть ремісники вважали, що ремесло має тільки годувати, тільки давати кошти для існування, а не збагачувати. Цехова структура забороняла до того ж рекламу продукції, взагалі готові предмети знеособлювалися. Не могло існувати доходної діяльності. Головна постать - майстер, який володіє тільки таємницею ремесла.

До власності церква спочатку ставилася негативно. Згідно з ученням, власність виникла разом з гріхопадінням. Один з духовних лідерів чернецтва забороняв казати "твоє" і "моє". Навіть общинну власність не визнавали деякі ордени - їхні ченці злидарювали. Звідси бере початок благодійність, милостиня: адже цих людей вважали святими.

До сімейно-шлюбних стосунків раннє християнство ставилося теж негативно (Адам і Єва були вільні від кохання, еротики). На світанні середньовіччя Августин Блаженний писав, що серце його радіє, коли він бачить, як багато дівиць і мужів постригається в ченці. Після палкої проповіді Франциска Ассізького вже у кінці середньовічного періоду чимало його прихильників забажали наслідувати приклад Франциска і відмовитися від плотських радощів. Злякавшись такого абсурдного масового психозу, Франциск почав переконувати людей не поспішати цього робити.

Щоб уникнути крайнощів, церква встановила ступені: позашлюбні стосунки чоловіків і жінок - гріх; шлюб допускається, але він все одно затьмарює духовну чистоту ("Шлюб населяє землю, а безшлюбність - небо"). Схвалювалася невинність у шлюбі (як брат і сестра); оспівувалися романтика зречення кохання, постриг у монахи в першу шлюбну ніч. Звідси і любовні страждання у середньовіччя (Абеляр та Елоїза, Катерина Сієнська). Відомо, що Франциск Ассізький Із сумнівом запитував себе: "А чи можна було пізніше стати ченцем? " - і, щоб притамувати в собі плотські жадання, кидався голим на кущ тернику.

Релігійний фанатизм заохочувався і у взаєминах батьків та дітей, вірності релігійній ідеї дозволялося відступитись від батьків

Література

Антична культура: Довідник. - К., 1993.