Особливості постмодернізму

2

Зміст

• Вступ
• I. Виникнення постмодернізму
• II. Особливості постмодернізму
• III. Аналіз ліричного твору
• Висновок
• Бібліографічний список
• Додатки

Вступ

Становлення і розвиток європейської і, ширше, західної культури щільно повязані з діалектичною взаємодією аполлонічної і діонісійної сторін культуротворчого процесу, їх суперечливий взаємозвязок зумовлює культурні домінанти окремих етапів розвитку європейської цивілізації. Греко-римська цивілізація намагалася збалансувати ці два фактори шляхом естетизації діонісизму. Середньовіччя характеризується їх певною інтеграцією.

У добу Відродження і Реформації протистояння аполлонічного і діонісійного начал знаходить відображення в конфронтації ренесансного гуманізму і протестантизму. На рівні осіб ця конфронтація відображена в полеміці Еразма Роттердамського і Мартіна Лютера.

У Новий час, особливо в добу Просвітництва, починає домінувати аполлонічний раціоналізм. В кінці XVIII - на початку XIX ст. На зміну йому приходить романтизм, який духовно є ближчим до діонісизму, хоч і не позбавленим елементів аполлонізму, що знайшло відображення в німецькій класичній філософії. На зміну цій філософії приходить діонісійна за своїм характером "філософія життя" А. Шопенгауера і Ф. Ніцше. В художній культурі діоністність втілена в музичній творчості Р. Вагнера, в живописі - в експресіоністичному стилі Ж. Гроас, О. Дікса, Е. Нольде, в сюрреалізмі - С. Далі, М. Ернста, Ж. Міро, в абстракціонізмі - В. Кандінського, К. Малевича, в літературній творчості декадентів, символістів, футуристів, імажиністів, в архітектурі - стилю модерн початку XX ст. Проте загалом в добу модерну провідну роль в культурі відіграє аполлонічне начало, яке виявляє себе в позитивізмі, сцієнтизмі і технократії. Але в 60-х рр. минулого століття починає переважати діонісизм. Це знаходить вираз в екзистенціалізмі, неофрейдизмі, неомарксизмі, а згодом в містиці і неомагії. Поступово відбувається перехід від модернізму до постмодернізму.

I. Виникнення постмодернізму

Міфологія, класицизм і християнство - три світогляди, які так чи інакше закладають підвалини західної цивілізації протягом століть. Біблійне християнство і Церква завжди спокушалися міфологією і гуманістичним раціоналізмом, тобто, діонісійним і аполлонічним язичницької культури. Дослідник культури Західної Європи Томас Оден вважає, що доба модерну тривала рівно 200 років з моменту падіння Бастилії в 1789 р. до падіння Берлінської стіни в 1989 р. Французька революція втілювала аполлонічні ідеали Просвітництва. Під час революції в Соборі Паризької Богоматері була встановлена статуя богині розуму.

В добу модерну прагматизм стає єдиним моральним критерієм. Етичний утилітаризм підходить до моральних проблем вже не з позицій трансцендентного абсолюту, а керуючись міркуваннями відносно впливу того чи іншого типу поведінки на систему. Красти погано не тому, що це забороняє Закон Божий, а тому що крадіжки заважають ефективному функціонуванню економічної системи суспільства. Погане те, що гальмує прогрес. Все, що сприяє прогресивному розвитку, оголошується добром.

З цього випливає позиція, що світ, якщо люди його вірно зрозуміють і опишуть в своїх теоріях, піддається контролю і раціональному управлінню. Це передбачало єдино правильне світорозуміння, яке за умови його відкриття забезпечить засоби прогресивного розвитку. Саме в цьому полягали всі наукові пошуки і прагнення доби модерну. На думку сучасного американського культуролога Девіда Харвея, модерністи намагалися "узагальнити хаос ", навязати свої правила гри і порядок. Вони трактували цей порядок як обєктивний і обовязковий для всіх. Модернізм з його порушеним балансом аполлонічного і діонісійного в бік аполлонічного продовжував домінувати в світі науки і мистецтва до середини XX ст.

Більшість дослідників вбачають початок постмодерністських зрушень мислення в антикультурних явищах 1960-х рр. Молодь почала піддавати сумніву здобутки модерної цивілізації: технологію, асоціальне конструювання і ірраціональне планування. Натомість вони шукали життя в суто діонісійному дусі життя, органічно повязаного з природою, вільного від моральних і раціональних обмежень. Молоді люди стали експериментувати з наркотиками, поринаючи в транс і містичний стан - всупереч вимогам тогочасного раціоналізму. Вони відкинули сексуальні заборони, реалізуючи ідеали безмежної свободи і прагнучи до необмеженого задоволення. Цінності молодіжної субкультури 60-х рр. минулого століття почали розповсюджуватись в індустрії розваг та через електронні засоби масової інформації. Правозахисний рух, рух за расове звільнення, фемінізм, сексуальна революція охопили всі верстви західного суспільства. Західним світом заволоділа нова ідеологія - постмодернізм.

Філософським джерелом ідеології постмодернізму став екзистенціалізм (існування). У відповідності з постулатами екзистенціалізму:

життя не має визначеного сенсу і спрямування;

сліпа автоматичність природи і логічні висновки раціоналізму, можливо, і репрезентують порядок, проте вони позбавлені людяності;

для людини нескінченний цикл природних законів позбавлений будь-якого сенсу;

сфера обєктивних речей - абсурд. Сенс - це виключно людський феномен.

Хоч у житті немає заздалегідь визначеного сенсу, людина здатна створити його самотужки. Шляхом вільного вибору і рішучих дій людина спроможна сама створити свій порядок і сенс свого існування. Для всіх інших людей цей особистий сенс не може бути придатний ні для оцінки їх діяльності і поведінки, ні для виховання. Ніхто не може диктувати сенс іншому. Кожен повинен самостійно віднайти свій сенс, який залишається субєктивним і не залежить від обєктивних істин.

Екзистенціалізм заклав підґрунтя для сучасного релятивізму. Оскільки кожен створює свій власний сенс, всі сенси рівноцінні. Релігія стає приватною справою. Зміст сенсу не має ніякого значення. Головне, щоб він був оригінальним у зовнішніх проявах. Кожний живе і діє у власній, неповторній реальності за принципом: "Те, що добре для тебе, не обовязково є добрим і для мене".

Моральні цінності, як і інші поняття, створюються самою людиною. Екзистенціалізм виник ще в XIX ст. Проте як філософська течія він сформувався лише в середині XX ст. Сьогодні екзистенціалізм увійшов до масової культури. Він став філософією "мильних" серіалів і ток-шоу. Якщо екзистенціалізм доби модерну вчив, що сенс конструюється людиною, то постмодерністський екзистенціалізм вчить, що сенс створюється групою людей та їх мовою. У відповідності з цим поглядом, ідентичність людини і зміст її мислення зумовлені соціальним середовищем. Попередній екзистенціалізм був укорінений у відчуженій особистості, яка з гідністю терпіла свою самотність, що була наслідком бунтарства. Постмодерністський екзистенціалізм грає на соціальній ідентичності, груповому мисленні, почутті моди і естетизації зла.

Постмодернізм - світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізмові. Цей напрям - продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем - світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Вперше термін "постмодернізм" згадується у 1917 p. в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца "Криза європейської культури", але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі - у літературі, малярстві та музиці.

В англійській мові розрізняють терміни "Postmodernism" - для означення постмодернізму, як історичної епохи, що прийшла на зміну епосі модернізму та "Postmodernity" - який використовується для означення проявів постмодернізму у соціальній та культурній сферах. Подібне розрізнення термінів характерно також французькій мові (Postmodernisme та Postmodernite).

Як філософська категорія, термін "постмодернізм" отримав розповсюдження завдяки філософам філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко і особливо книзі французького філософа Ж. - Ф. Ліотара "Стан Постмодерну" (1979).

Одним з джерел постмодернізму є також внутрішній розвиток науки, який підірвав віру у наявність обєктивного порядку (аполлонічне). Неевклідова геометрія відкрила вірогідність того, що математика - лише інтелектуальна гра, а не відображення абсолютних законів природи. Квантова фізика ставить під сумнів саму здатність людини зрозуміти те, що вона змальовує, а це порушує звичні канони логіки. Коли досліди демонструють, що світло - це або частка, або хвиля в залежності від нашого спостереження, здасться, ніби фундаментальний закон несуперечності порушений і реальність вже не є раціональною.

Одним з перших вчених, які почали вживати термін "постмодернізм", був видатний історик Арнольд Тойнбі (1889 - 1975 рр). На підставі вивчення двадцяти однієї цивілізації він дійшов висновку, що деградуючі суспільства на фазі розпаду страждають від так званого „подвоєння душі", їм властиві некритична толерантність і еклектизм, нерозбірливість, апатія й ескапізм, тобто, прагнення втекти від дійсності, заховавшись від проблем у безтурботному світі розваг, алкоголізму, наркоманії. Тойнбі характеризує добу постмодерну як останню фазу з чотирьох, притаманних західній цивілізації. Цій фазі властиві збентеженість, безпорадність, ірраціоналізм. У такій культурі мистецтво припиняє бути виразом людського духа і перетворюється на товар. Знання не може бути критичним. Воно може бути лише функціональним. Більше немає кантівського "погляду зі сторони". Відсутній концептуальний простір поза межею того, що підлягає оцінці. Знаходячись в культурі постмодерну, де будь-яке знання здобувається шляхом діалогу, люди позбавлені трансцендентного. Поза культурою не існує іншої позиції, з якої можна було б оцінити конкретну культуру.

II. Особливості постмодернізму

Американський дослідник постмодернізму Уолтер Андерсен стверджує що, західна культура в наш час переживає перехідний період від одного стилю мислення до іншого. Він перераховує три ознаки цього процесу:

1. Крах віри.

2. Народження глобальної культури.

3. Внутрішньокультурні війни.

Постмодернізм заперечує будь-які основи. Йому притаманний принциповий антифундаменталізм. Якщо в романтизмі критичне мислення супроводжувалось альтернативним фундаменталізмом, то постмодернізм проголошує, що будь-яка істина - лише мовна ілюзія або ж силовий прийом. Постмодерністи переконують, що моральні норми - це навязані силою правила. З точки зору постмодернізму "світ - це текст". Кожний культурний артефакт розглядається як текст. Культурне життя, інтелектуальна діяльність - не що інше, як продукування текстів. Уряди, світогляди, технології, історія, наукові теорії, соціальні звичаї, релігії - все це, по суті, мовні конструкції. На цьому ґрунті сформувався деконструктивізм як один з істотних проявів постмодернізму. Деконструктивісти запозичують думку Ніцше про те, що людська культура і життя загалом - це вираз внутрішнього бажання влади. Далі вони згадують Фрейда, який стверджував, що культура є відображенням сексуальних заборон. Ці ідеї мають неофрейдистські відгалуження:

фемінізм з його теорією культури як конфлікту статей;

гомосексуалізм, який вважає культуру способом пригнічення секс-меншин.

Деконструктивісти розглядають релігію як прикриття для чогось іншого. Так, Фрейд визнав релігію за спосіб придушення сексуальних потягів, фемінізм - за спосіб поневолення жінок. За Марксом, релігія - опіум для народу, винахід експлуататорів, який має на меті підкорення експлуатованих на землі. Ніцше перевертає Маркса з ніг на голову. На його думку, християнство - це не винахід багатих для контролю над бідними, а це - повстання рабів, змова бідних і понівечених, які прагнуть маніпулювати багатими і сильними шляхом навязування їм почуття провини, етики любові і співчуття, що, в кінцевому рахунку, заважає виживанню аристократії духа.

Розуміючи мову як фундамент влади, Деконструктивісти розробили "герменевтику підозри" і "підривне читання". Вони аналізують тексти не для того, щоб віднайти їх обєктивний смисл, а лінгвістичні і літературні суперечності. Вони також намагаються викрити таємний, прихований зміст. На їх погляд, в текстах кодується і виправдовується расизм, статева дискримінація, мізантропія, імперіалізм, економічне гноблення, сексуальне придушення. Деконструктивісти пропонують викладати досвід замість знань.

Постмодернізм виступає за культурну різноманітність і підтримує плюралізм. Як вважає відомий французький філософ постмодерніст Жак Дерріда, основна форма постмодерністського мистецтва - це колаж. Сучасне мистецтво синтезує розрізнені образи і несумісні речі. Це, за словами Дерріди, приводить до появи нового сенсу, який не може бути ані однозначним, ані стабільним. Різноманітність стилів в постмодерністському мистецтві відображає відсутність єдиних стандартів в соціальному житті. Кожна група має свої цінності, мову і стиль. Тому в плюралістичному суспільстві повинна існувати множинність стилів одночасно. Всі вони рівні. Жоден не кращий за інший.

Перформанс означає, що частиною художнього твору є реакція глядача або слухача. Один з фундаторів перформансу - німецький митець Йозеф Бойєс - називає його мистецтвом "одноразового використання". Девіз перформансу - мистецтвом може бути все, що завгодно. Яскравим прикладом перформансу є "боді-арт" - розмальовування фарбами оголеного людського тіла або створення картин за допомогою відбитків пофарбованого тіла на полотні. Мета перформансу - викликати шок і обурення, змусити аудиторію почувати себе незручно, а то й пробудити в ній ворожість чи відразу. Такі мистецькі фікції реалізують майже буквально діонісійний естетичний принцип, сформульований ще Ніцше - людина стає не творцем, а твором мистецтва. Перформанс намагається поєднати сучасні технології і дикунські, архетипові психологічні реакції глядачів і слухачів. Показовим в цьому сенсі є телебачення.

Тільки те, що демонструється по телевізору, має вплив на суспільну свідомість. Навіть книги через телебачення стають бестселерами. Сповідуючи принципи постмодернізму, телевізійна культура відрізняється стилістичною й історичною еклектичністю. Постмодерністське заперечення слова на користь образу, розуму на користь емоційного імпульсу і розважальності - все це характеризує даний жанр.

Філософи постмодернізму стверджують, що істина - це своєрідна фікція. Саме тому постмодерністи прагнуть зруйнувати барєри між реальністю і мистецтвом. Найбільших успіхів в цьому процесі досягло телебачення. Це особливо помітно в новинах, де справжні події методично перетворюються на телевізійні події дня. Нічого не має сенсу, поки не потрапить на телебачення. Подія ніколи не приверне широкої уваги, якщо не зявиться на телеекрані. І, навпаки, якою банальною і тривіальною не була би певна подія, якщо про неї поінформує телебачення - це надасть їй неймовірного значення.

Телевізор подає інформацію швидко і не вимагає особливих зусиль від глядача, який просто занурюється у потік масової свідомості. Реальні події подаються наполовину з вигадками. Тому не дивно, що нова телевізійна генерація з великими труднощами відрізняє правду від вигадки.

Телеекран, а також екран компютера зробилися популярними метафорами для характеристики людини. Сьогодні можна говорити про існування окремої віртуальної субкультури "кібернетичних панків". Синтез телебачення, компютерів і відеоігор занурюють людину в світ мультисенсорних фантазій. На відміну від постулатів екзистенціалістів доби модерну, які стверджували, що людина сама творить свою реальність, екзистенціалісти постмодерну ведуть мову про запрограмованість наших фантазій. Вся реальність віртуальна. Люди лише сприймають реальність, створену безособовими соціальними інститутами. Отже, розум починає працювати за готовими зразками. Нова модель інтелектуального прогресу - це "задурманений розум" телевізійного глядача.

Суттєвою особливістю постмодернізму є естетизація зла і потворності. Образи "хрещених батьків" мафії, гангстерів, кілерів або їх східноєвропейських "братків" із злочинних "бригад" подаються в телесеріалах в досить привабливому, а то й у героїчному світлі. Прикладом можуть слугувати американський серіал про Аль-Капоне чи російські серіали "Кріт" і "Бригада". В такий спосіб кіно і телебачення систематично привчають людей до насильства. Навіть реальні терористичні акти телебачення перетворює на естетичне видовище, як це було, наприклад, з терактом 11 вересня 2001 р. в Нью-Йорку.

Нове технологічне середовище глибоко впливає на світ мистецтва і культури. Воно наповнює новим змістом поняття аполлонічного і діонісійного. Репродуктивні засоби інформації" фотографія, відео, звукозапис, компютерна графіка, мультиплікація - стають домінуючими формами мистецтва. Так, концерт музиканта, співака чи групи ніколи не матиме успіху, якщо попередньо вони не зробили запису кількох хітів, що стали популярними завдяки телебаченню і радіо.

Коли традиційні естетичні цінності, такі, як форма і краса, забуті, мистецтво стає пропагандою. Відбувається деконструкція мистецтва. Предмети мистецтва перетворюються на соціальні стереотипи. Митці намагаються за всяку ціну спровокувати аудиторію, маніпулювати нею з метою отримання бажаної реакції.

На думку основоположника постмодерністської теорії драматургії Бернарда Дорта, пєса повинна стати надбанням глядачів. Тому необхідно залучити аудиторію до процесу створення пєси. Щоб відгадати інтригу драматичного твору, глядачам пропонують шляхом голосування визначити, який герой здатний піти на той чи інший вчинок. Пєса завершується саме так, як вирішили глядачі. Новою формою інтерактивних розваг є зупинка демонстрації фільму, під час якої аудиторії пропонується натисканням кнопок вирішити, що відбуватиметься далі: рішення приймається більшістю голосів. Отже, постмодернізм вбачає свій ідеал художньої творчості у співавторстві.

Постмодерністська критика фіксує увагу на стилістичному і тематичному розмаїтті, на відкритті лінгвістичних та ідеологічних суперечностей твору. Діячі мистецтва і літератори постмодерну створюють твори, навмисно позбавлені єдності:

романи, які містять в собі різнопланові, суперечливі, антиномічні точки зору;

картини, написані шляхом поєднання несумісних стильових прийомів тощо.

У добу постмодерну відбувся ренесанс стереотипних літературних жанрів - детективу, любовного роману, середньовічної містичної фантастики, вестерну. Зявилася "нова журналістика". Ці журналісти пишуть про реальні події, але дозволяють собі" компонувати фактичний матеріал у відповідності зі своїм задумом, як це роблять автори історичних романів. Прикладом можуть бути псевдодокументальні кінострічки Олівера Стоуна.

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, зявляється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з "чистим" матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Енциклопедія літературних напрямків і течій подає наступний список рис постмодернізму:

культ незалежної особистості;

потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

сюжети творів - це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

іронічність та пародійність.

Американський літературознавець Іхаб Хассан відзначає наступні риси:

"невизначеність";

"фрагментарность";

"деканонізація";

"втрата Я";

"іронія";

"гібридизація";

"карнавальність";

"сконструйованість".

Серед перших виразно постмодерністських творів - романи У. Еко "Імя троянди" (1980), П. Зюскінда "Запахи" (1985), Д. Апдайка "Версія Роджерса" (1985).

Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших.

III. Аналіз ліричного твору

Для аналізу я вирішив взяти твір Райнер Марії Рільке „Осінній день” (Додаток А). Вірш легкий для читання і не містить складних для вловлювання і розуміння багатозначностей, передає звичайну буденність осінньої пори. В цьому творі відображається життя різних не повязаних між собою речей, в три етапи. Єдине що їх обєднує - осінь.

В першій частині описується літня пора близька до закінчення. Цей опис не багатий, що в свою чергу дає читачу свободу на уяву - з повторним читанням уявлю вальні елементи змінюються: міняються місцями, видозмінюються і трохи деформуються в уяві читача.

В другій частині, черпаючи тему природи з першої, увага перекидається на рослинність, з домішками людської діяльності - виноробство. Непомітний поступовий перехід від природних творінь різних рівнів розвитку перетворює небагатослівний вірш в багатотомну збірку думок.

І нарешті остання частина - третя. Так би мовити фінал осіннього дня, розкритий зображенням людського творіння - людини. Найжалюгідніший приклад найдосконалішого творіння на Землі (Бездомний), понівечене душевними негараздами навіяними сіро-жовтою порою року. І як прийнято, залишене в кінці тихеньке місце для надії, надії типу „Все буде гаразд. Життя триватиме. ”

На перший погляд всі три частини віршу ледве повязані між собою, але якщо вчитатися і уявити прочитане, то можна прослідкувати безпосередній звязок - „кінець літа - початок осені - осінь”. Всі ці три складові автор поєднує в одному дні. Здавалось би що такий синтез недоречний і нереальний, а все ж таки - можливий.

Висновок

В добу постмодерну діонісизм стає провідною тенденцією в культурі Заходу. Парадоксальним чином він завдячує цьому новітнім технологіям і розвитку засобів масової комунікації. Сучасний діонісизм постає у нових формах та іпостасях, але його філософська сутність залишається незмінною.

Аналітична психологія розкрила психічне підґрунтя існування аполлонічної і діонісійної сторін в культуротворчості. З психологічної точки зору, їх взаємозвязок розглядається як діалектика індивідуального і архетипового, свідомого і несвідомого, інтровертного і екстравертного. У свою чергу, в структурі діяльності суспільства важливу роль відіграє діалектика нормативної і творчої сторін, яка образно представлена міфологічними постатями античних богів - Аполлона і Діоніса.

Аполлонічні і діонісійні засади в європейській культурі є обєктивно зумовленими. Правильне розуміння їх співвідношення і взаємодії на кожному конкретно-історичному етапі культурного розвитку суспільства дозволяє не лише адекватно зрозуміти минуле, але й служить для кращої орієнтації в сучасній культурі і ефективного прогнозування її розвитку.

Для постмодернізму характерним є:

переважання в культурі діонісійного хаосу;

в художній творчості домінує діонісизм;

діонісійна естетизація потворного;

відродження ніцшеанства;

діонісійне перемішування реального та ірреального, дійсності та фікції, раціонального та ірраціонального;

створення нових форм і жанрів мистецтва та субкультури, в цілому діонісійних за характером, за допомогою новітніх технологій.

Бібліографічний список

1. Культурологія. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів I-IV рівнів акредитації. - 3-тє видання, виправлене / За заг. ред. проф.В.М. Пічі - Львів: "Магнолія плюс", 2005. - 360 с.

2. Культурология: Учеб. пособие для вузов. Силичев Д.А. - М.: Издательство "Приор", 1998. - 352 с.

3. Малюга Ю.Я. Культурология: Учебное пособие. Изд.2-е, доп. и испр. - М., 1988. - 333 с.

4. Шевнюк О.Л. Культурологія: Навч. посіб. - К.: Знання Прес, 2004, 440 с.

5. Найкращі твори з російської та зарубіжної літератури. - Донецьк: ВКФ "БАО", 2000. - 528 с.

Додатки

Додаток А

Райнер Марія Рільке

ОСІННІЙ ДЕНЬ

Час, Боже. Безмір літньої пори.

Кинь горню тінь на сонячний годинник,

понад полями вивільни вітри.

Звели плодам зливатися в одно,

дай цим плодам ще дві спекотні днини,

дай стиглости, солодкі крапелини

дай обернути на важке вино.

Бездомний вже не матиме житла.

Самотній завше буде в самотині,

писатиме листи свої осінні,

брестиме там, де жовта кушпела

оповила алеї безгомінні.

Переклад Мойсея Фішбейна