Франція у другій половині XVIIст.

Курсоваробота
на тему:
«Франція у другій половині XVIIст.»

План
Вступ.
I. Соціально-економічний розвитокФранції в другій половині XVIIст.
1.1. Феодальний устрій та стан селянства.
1.2. Духовенствоі дворянство.
1.3. Зародженнякапіталізму, міське ремесло і мануфактура.
1.4. Французькийабсолютизм і формування французької нації.
II. Час правління Людовіка XIV.
2.1. РегентствоАнни Австрійської. Фронда та її наслідки.
2.2. Абсолютиськаполітика Людовіка XIV ікольберизм.
2.3. Народніповстання.
2.4. Зовнішняполітика Франції у другій половині XVII ст.
III. Розвиток суспільно-політичної думки ікультури.
3.1. Становищекатолицької церкви.
3.2. Література імистецтво.
Висновок.
Література.
Додатки.

Вступ.
Друга половина XVIIст. стала неоднозначним періодом вісторії Франції. Зростаюча її могутність, упадок, внутрішні протиріччя імінлива політика правлячих кіл – все це припало на цю епоху. А головноюпостаттю на цьому фоні виступив ,, король-сонце,, Людовік XIV. Його постать майже цілком затмарюєцей період. Новатор у певному відношенні, він вміло керував і вів політичніінтриги. Але чи насправді він такий величний, як здається на перший погляд, ічи справді його правління можна назвати ,, Золотим віком Людовіка XIV?,, Все це викликає суперечкиісториків ось уже на протязі 3-х століть і це питання залишається актуальним іпонині.
Існують різні версії щодо цієїособистості в історії Франції. Однією з них є та, що Людовік XIV став потрібною людиною в певний час, тобто він ставгідним наслідником своїх попередників, справжнім ідеологом і носіємабсолютиської влади. Унаслідувавши найбільшу державу, як за площею так і занаселенням у Західній Європі, йому залишалося лише одне — вміло правити, що вінфактично і робив. А яким, чином це вже інше актуальне питання, на яке потрібнодати відповідь. Негребуючи нічим, він ішов до зміцнення королівської влади. Придворі його обожнювали, дворяни його цінували, а міська біднота та селянипроклинали, вбачаючи в ньому гнобителя і винуватця усіх їхніх нещасть.
Французька держава XVIIст. побудована на принципі абсолютноївлади короля, за своєю природою була певною мірою диктатурою дворянства.Головною задачею абсолютисської держави став захист абсолютиського устрою,феодально-економічного базису від усіх антифеодальних сил. А головнимзахисником абсолютизму за всіма ознаками став сам король.
Отже, не дивлячись ні на що, в цейперіод є одним з найцікавіших в історії Франції, і справжньому історикупотрібно знати його досконало, незалежно від власних переконань і призмиінтересів.
Актуальністьтеми: вивчаючи період другої половини XVII ст. можна прослідкувати зростаючу могутність, упадок,внутрішні протиріччя і мінливу політику правлячих кіл Франції.
Мета і завдання:метою є аналіз діяльності Людовіка XIV у військово-політичній сфері. Для досягнення мети треба виконатитакі завдання:
–         дослідитипередумови виникнення народних повстань.
–         визначитичітку структуру і організацію абсолітиської політики Людовіка XIV.
–         визначитистановище католицької церкви.
Об’єкт:становлення, розвиток і зростання військово-політичної могутності політикиЛюдовіка  XIV.
Предмет:діяльність Людовіка  XIV.
Практичнезначення: вивчати історію французького абсолютизму.
Хронологічнірамки дослідження: від XV до XVIIст.

Розділ1. Соціально-економічний розвитокФранціїв другій половині XVIIст.
 
1.1. Феодальний устрій та стан селянства.
В Франції XVII в. як і ранішезберігалася феодальна власність на основний засіб виробництва — на землю. Земляв переважній більшості складалася з «фьефів»(феодів), тобто власники формально «отримували» її від вищестоящих сеньйорів:від королів-герцоги і маркізи, від них-графи і барони і т.д., хоча ніякихвнесків і служб на користь вищестоящого сеньйора, як у старовину, уже непокладалося.
Економічна сутність цієї системизводилася до того, що власність на землю складала монополію вузького пануючогопрошарку.
Найбільш імениті феодали володіливеличезними територіями, деякі цілими областями Франції. Великим земельнимвласником була церква— прелати і монастирі. Рядове дворянство також володілозначними спадкоємними маєтками.
Звичайно феодал утримував за собоюменшу частину оброблюваної землі як своє безпосереднє володіння, а іншу,велику, частину передавав тримачам-селянам-власникам. Приблизно половина всієїземлі у Франції — у різних провінціях від 30 до 60% — знаходилася в триманніселян. Основною формою селянського землекористування у Франції XVII-XVIII ст.була  цензива. На землі, що залишалася в безпосереднім володінні феодала(домен), французькі сеньйори на відміну від англійських чи східноєвропейськихфеодальних землевласників, як правило, не вели власного господарства.Відсутність панської запашки, за винятком деяких районів, було характерноюрисою аграрного ладу Франції. Свій домен французький сеньйор здавав дрібнимиділянками в оренду селянам або з частки врожаю (скіпщина), або за фіксовануорендну плату.
Орендний договір складався на різнітерміни, іноді на 1—3 роки, іноді на дев'ять років, тобто на три термінитрипільної сівозміни, іноді на ще більший термін, на все життя орендаря, нажиття декількох поколінь. По витіканню установленого терміну ділянкаповерталася в розпорядження сеньйора, тоді як цензива, навпроти, відповідно дозвичайного права ніколи не могла бути приєднана сеньйором до йогобезпосереднього домену, і, отже, якщо цензитарий справно вносив платежі, вінміг бути упевнений, що оброблювана їм ділянка вічно залишиться в руках його ійого нащадків.
Експлуатація дрібних самостійнихвиробників — селян-цензитариїв і селян-орендарів на термін — була головнимджерелом існування для дворянства, духівництва, двору. ВФранції XVII в. система феодальних виробничих відносин знаходилася на тій вищійі останній сходинці її розвитку, коли панує грошова форма феодальної ренти.Хоча деякі залишки панщини і натурального оброку ще зберігалися, але переважнучастину селянських повинностей складали грошові платежі. Однак поширеннятоварно-грошових відносин саме по собі ще не вело до капіталізму, хоча істворювало деякі умови для його виникнення.
Селяни були юридично особистовільними, поземельно залежними власниками. Типовим і переважним явищем булаособиста воля селянина. Селянин міг вільно переселятися, укладати будь-якмайнові угоди, залишати й одержувати спадщину. Однак за цією юридичною формоюховалася його фактична залежність. Французький тримач-селянин-власникпідкорявся сеньориальной юрисдикції, середньовічним сеньориальным монополіям(баналітетам) і ніс окремі повинності особистого характеру. Цензива була небезумовною його власністю, а лише володінням, обумовленим сплатою цензусеньйору і підпорядкуванням усім правам сеньйорії. Французький орендар бувтакож у сутності феодальним не спадкоємним власником, що сплачував сеньйоруфеодальну ренту у формі орендної плати.
Орендар теж часто піддавався деякимформам позаекономічного примусу з боку землевласника. Як уже було сказано,основна маса селянських повинностей виражалася у грошах. Не тільки ценз іорендна плата являли собою фіксовану грошову суму, але і панщина, десятина —усі ці стародавні феодальні повинності давно уже фактично тією чи іншою міроюперетворилися в грошові платежі; навіть якщо мова йшла про визначену частинуврожаю, то дуже часто вартість її обчислювалася по поточним ринкових цінах ісума вносилася грошима. І все-таки істотною рисою цього аграрного ладузалишалося натуральне господарство: відтворення селянського господарствавідбувалося в загальному без допомоги ринку, і для свого споживання селянинпорівняно мало купував на ринку. Він продавав, тобто перетворював у гроші, лишету частину свого продукту, що повинний був віддати у виді повинностей іподатей; тому французька промисловість не мала масового покупця в особі селян.
Вузькість внутрішнього ринку уФранції XVII в. являла собою одне з найбільш істотних перешкод для розвиткупромисловості. Сама техніка сільського господарства носила вкрай примітивнийхарактер. Саморобна дерев'яна соха, мотика і заступ були головнимисільськогосподарськими знаряддями. Селянин вдягався в домоткане грубопофарбоване сукно, взувався в дерев'яні башмаки (сабо). Житлом його, якправило, служила дерев'яна хатина, напівземлянка без вікон і труби, із глиняноюпідлогою, солом'яним дахом і жалюгідною обстановкою; разом з людьми заперегородкою в селянському будинку розміщувалася також звичайно худоба і птиця.Лише порівняно нечисленний прошарок заможного селянства жив у кращих умовах.Французьке селянство було помітно диференційоване у майновому відношенні.Сучасники поділяли його на дві основні групи: «орачів», тобто самостійнихселян, і «працівників», зайнятих уже не стільки у сільському господарстві,скільки в кустарних промислах.
Група селянських хатин складала село,що мало общинні права на деякі угіддя. Кілька сіл складалицерковно-адміністративний осередок — прихід. Економічно ж і в правовомувідношенні село було зв'язано з укріпленням чи замком із сільською садибоюсеньйора. Сюди селяни несли значну частку своїх платежів.
1.2. Духовенство і дворянство.
Французьке дворянство вишукувало,крім прямих сеньориальных поборів, і інші джерела експлуатації селян. Молодшісини знатних родів нерідко одержували духовний сан. Завдяки привілеямфранцузької (галліканської) церкви призначення на церковні посади було правомкороля, і він використовував це право для підтримки дворянства. Усі вищіцерковні посади — архієпископів, єпископів, абатів — роздавались французькійзнаті, будучи для неї немалозначним джерелом доходу; верхівка першого стану(духівництва) і другий стан (дворянство) були тому зв'язані у Франціїнайтіснішими родинними зв’язками. Доходи церкви складалися не тільки з того,що давали власне церковні землі, але також з десятини, що збиралася на користьцеркви з усіх селянських господарств. Церковна десятина була одним з найбільшихфеодальних поборів із селянських тримань.
Основна маса молодших синів знаті ізбіднілі дворяни спрямовувалися в армію, де займали командні посади йодержували високу платню; деякі привілейовані види військ (мушкетери й ін.)складалися цілком з одних дворян, що жили королівською платнею.
Нарешті, аристократична частинадворянства, залишаючи, а то і продаючи свої сільські маєтки і замки, що давалинедостатній прибуток, селилась в Парижі, перетворюючись в королівськихпридворним. Гордо відмовляючись від чиновной служби, як і від комерції, дворяниохоче приймали від короля чисто декоративні придворні посади з надзвичайнимиокладами, усякою не зв'язані з витратою праці посади. Звідкіля ж брав корользасоби на оплату військового і придворного дворянства?
Насамперед з податей, що збираються зтих же селянських господарств. Прямі і непрямі королівські податки були не чиміншим, як видозміненою формою феодальних повинностей. Збирається з усієїкраїни, ця частина селянського прибавочного продукту направлялася в королівськеказначейство, звідкіля золотими струмочками розтікалася по дворянських кишенях.Таким чином, за рахунок селянства жили чотири групи феодалів: сільські дворяни,духівництво, військове дворянство і придворна аристократія. В французькому селіXVII в. було надзвичайно поширене лихварство. Селянин, беручи у важку хвилинугроші в борг (найчастіше в городянина, іноді в сільського багатія), віддававлихварю в заставу свою землю і потім примушений був щорічно платити відсотки попозичці. Така сплата відсотків, продовжувалась усе життя і навіть переходило вспадщину до дітей селянина, створювала регулярну додаткову земельну ренту- такназиваний сверхценз. Нерідко на цензиве нагромаджувалося по два-три сверхцензи.
Не змінюючи феодального способувиробництва, лихварський капітал міцно присмоктувався до села, ще більшпогіршуючи положення і без того задавленого феодальними поборами селянина. Зекономічної точки зору всю суму різноманітних повинностей і платежівфранцузьких селян можна розглядати як єдину масу додаткового продукту, щовитягається із селянства. Цейдодатковий продукт поділявся на чотири нерівнічастини:
а) сеньориальную ренту,
б) церковну ренту (десятину),
в) державні податки,
г) конституйовану ренту, як сучасникиназивали вищезгаданий сверхценз на користь лихваря.
Пропорція, у якій сукупна масаприбавочного продукту розподілялася між цими чотирма категоріями визискувачів,була предметом напруженої боротьби між ними, багато чого пояснюючої всоціально-політичній історії Франції того часу. Загальний же обсяг цієї сукупної феодальної грошовоїренти залежав значною мірою від реалізації селянином на міському ринку своєїсільськогосподарської продукції, що у свою чергу визначалося характером ітемпами розвитку французької промисловості.
 
1.3. Зародження капіталізму,міське ремесло і мануфактура.
Якщо капіталістичні відносини іпроникали в сільське господарство Франції, то не у виді буржуазногопереродження  маєтку, як в Англії, а у формі розвитку буржуазних відносин усередовищі самого селянства: міжселянської оренди, використання найманої працібезземельних і малоземельних сусідів, виділення сільської буржуазії. Однак усе це були не більш ніжзародкові елементи капіталізму в сільському господарстві. Велика селянськаферма підприємницького типу — дуже рідке явище у французькому селі не тільки уXVII, але й у XVIII ст.
Набагато ширше впроваджувавсякапіталізм у село через кустарну промисловість. Селяни зверталися до кустарномупромислу тому, що продаж сільськогосподарської продукції не завжди давала їмдосить грошей для сплати всієї суми феодальних повинностей і податей.Приходилося поповнювати недолік у грошах несільськогосподарськими приробітками,а виготовленням для міських скупників пряжі, усіляких шерстяних і ллянихтканин, мережив, гончарних виробів і т.д. При цьому скупники у відомій міріексплуатували додатково у свою користь виробників уже не феодальними, акапіталістичними методами, оскільки кустар здобував хоча б у схованому інерозвиненому виді риси найманого робітника. Нерідко й у селян у свою чергубули «працівники», що цілий рік працювали в них у будинку разом із членамиїхньої родини, звичайно не за гроші, а за натуральне постачання. Природньо, щоокремі кустарі-селяни при сприятливих умовах самі ставали співучасникамикапіталістичної експлуатації своїх робітників.
Сільська промисловість, щоконцентрувалася переважно навколо міст, являла собою ранню формукапіталістичної розсіян мануфактури. У більш високих формах ми зустрічаємомануфактуру в містах. Незважаючи на те що французьке місто в XVII ст. щезначною мірою зберігало середньовікову природу і середньовічну зовнішність,міське ремесло вже піддавалося значному переродженню. Ремісничі цехи збереглисябільше як фіскальна й адміністративна організація. Вони гальмували розвитокміського виробництва, але вже були неспроможні перешкоджати економічнійдиференціації ремісників. Одні майстра убожіли і навіть ставали найманимиробітниками, інші багатіли, роздавали замовлення на сторону розширювали своїмайстерні, використовуючи усе більше число «компаньйонів» (подмастерьев) іучнів, під середньовічними найменуваннями яких неважко розглянути найманихробітників. Майстерня, у якій зайнято 10—20 робітників, була аж ніяк нерідкістю в французькому місті XVII ст. Це вже зачаток централізованоїмануфактури. Зустрічалися і підприємства з декількома десятками робітників. Аледійсно велика централізована мануфактура в середині XVII ст. являла собою щевелику рідкість. Усе-таки саме в XVII ст., особливо в другій половині, уФранції створюється деяка кількість великих підприємств, так званихкоролівських мануфактур.
Верхні прошарки міського населенняіменувалися у Франції буржуазією, частина якої в XVII ст. уже була буржуазією всучасному змісті слова. Самі нижчі прошарки міського населення складалоплебейство. Воно складалося з:
а) збіднілої частини майстрів — ремісників,
б) «компаньйонів» — підмайстрів,мануфактурних робітників і інших,
в) декласованої бідноти, до якоїналежали люди, що стікалися із села і знаходили у місті заробіток як носії, чичорнороби або ж промишляли просто жебракуванням.
Підмайстри здавна були організованіпо професіях у таємні союзи — компаньонажа. Страйки проти хазяїв-майстріввиникали у Франції протягом другий половини XVII в. усе частіше, свідчили проріст класових протиріч в умовах розвитку капіталізму, що зароджувався. У 1697р. у Дарнетале (біля Руана) біля 3—4 тис. робітників-сукноробів цілий місяць невідновляли роботу. У це ж час відомий економіст Буагильбер писав: «Усюди пануєдух збурювання… У промислових містах бачиш, як 700—800 робітників якої-небудьгалузі виробництва відразу й одночасно ідуть, кидаючи роботу, тому що захотілина один су понизити їхню поденну плату».
Джерелом формування робітничого класуу Франції, як і в Англії, у значній мірі з'явилося пауперизоване сільськенаселення. Процес первісного нагромадження йшов у XVII-XVIII вв. і у Франції,хоча і більш повільними темпами. Обезземелення селянства у Франції протікало уформі продажу селянських наділів за недоїмки, у формі захоплення дворянамиобщинних земель (триажи) і т.д. Юрби бурлак і жебраків збиралися в містахФранції ще в XVI в., переходячи з однієї провінції в іншу. У середині XVII в.паризькі бурлаки заснували навіть своє так називане королівство бурлак.
Французький уряд, серйозностурбований ростом декласованих елементів, видавало, подібно англійськомууряду, закони проти пауперів.
Велике купецтво грало особливо виднуроль у житті великих приморських портів Франції: Марселя, Бордо, Нанта,Сен-Мало, Дьеппа, куди стікалася для експорту значна частка продукціїфранцузької сільської і міської промисловості, почасти і сільськогогосподарства (наприклад, вино). Найбільш значний був експорт в Іспанію і черезіспанських купців в іспанські і португальські колонії, а також в Італію й україни Леванту. До середини XVII в. Франція мала і власні колоніальні ринкизбуту в Канаді, Гвіані і на Антильськ островах. Звідтіля у свою чергу, а такожчерез Левант, через Нідерланди й інші шляхи у Францію надходили колоніальнітовари. Однак Франції довелося витримувати на зовнішніх ринках конкуренціюГолландії, потім Англії, що пропонувала більш дешеві товари, чимфеодально-абсолютистська Франція.
Що стосується внутрішнього ринку уФранції XVII ст., то тут панування феодалізму особливо відчутно стискувало ізатримувало розвиток обміну. Оскільки основну масу населення складало задавленефеодальними поборами селянство, що купувало мізерно мало, хоча воно багатопродавало, промисловості приходилося працювати головним чином на королівськийдвір і на ті класи населення, у який концентрувалися гроші, тобто на дворянствоі буржуазію.
Звідси своєрідність французькоїмануфактури — виготовлення переважно військової продукції (спорядження,обмундирування для армії і флоту) і особливо предметів розкоші (оксамиту,атласу, парчі й інших дорогих тканин, килимів, мережив, стильних меблів,ювелірних виробів, золоченої шкіри, тонкого скла, фаянсу, дзеркал, парфумерії),тобто товарів дорогих і рідких, розрахованих на дуже обмежене коло споживачів. Ґрунту для масового капіталістичноговиробництва не було, тим більше що потреби міського населення переважнозадовольнялися ще старим дрібним ремеслом. Капіталу було тісно в промисловостіі торгівлі без широкого внутрішнього ринку.
Ще більш наочно гне феодального ладувиявлявся в колосальному обкладанні промисловості і торгівлі. Частина прибуткуміської промисловості і торгівлі -через фіскальний апарат і королівськускарбницю — систематично перетворювалася в доходи дворян (придворних івійськових) і йшла на зміцнення дворянського держави. Тому-те не тільки назовнішньому, але і на внутрішньому ринку більш дорогі французькі товари немогли конкурувати з голландськими чи англійськими. Мало того, усяке буржуазненагромадження постійне перебувало під загрозою прямої феодальної експропріації.
У селі талья (прямий податок)стягувалася не тільки пропорційно майну, але й у порядку кругової поруки, так що в межах приходу чикорпорації багатий розплачувався за недоїмки бідного, а в випадку відмовленняпіддавався конфіскації майна. Фіск знаходив безліч приводів для дійсногополювання за «заможними» у селі й у місті; досить було причепитися до майстраза невиконання тих чи інших дріб'язкових обов'язкових розпоряджень про якістьпродукції — і скарбниця одержувала з його великий штраф, а те і усе майно.
Словом, поки накопичене багатствозалишалося в сфері чи промисловості торгівлі, капиталовласнику погрожувалобанкрутство, удушення податками, позбавлення власності. До фіскального гнітадодавалося ще і те, що якщо в Англії дворянин не гребував займатися торгівлею іпромисловістю і в цьому випадку не утрачав свого суспільного становища, то уФранції справа обстояла інакше: такого дворянина уряд позбавляв головного дворянськогопривілею — звільнення від податків, а суспільство вважало вибулим фактично здворянського стану, промисловість і торгівля вважалися заняттям неблагородних,ротюрье. Зрозуміло тому, що значна частина буржуазних нагромаджень безупиннопереміщалися б такі сфери, де капітал був більш вільний від податків і відсоціальних стиснень.
По-перше, буржуа звертали своїкапітали на покупку дворянських доменов і цілих сеньйорій. В околицях деякихвеликих міст, наприклад Діжона, майже вся земля в XVII в. знаходилася в рукахнових власників, а в самому Діжоні майже не зустрічалося видного буржуа, що небув би одночасно землевласником. При цьому нові власники звичайно не вкладаликапітали у виробництво і не перебудовували традиційних форм ведення сільськогогосподарства, а просто ставали одержувачами феодальної ренти. Часом воникупували разом із землею і феодальні титули, прагнучи всіма силами і можливоскоріше засвоїти «дворянський спосіб життя».
По-друге, буржуа купували державні імуніципальні посади. Майже всі посади в гігантській бюрократичній машиніФранції продавалися, причому не тільки в довічне, але й у спадкоємне володіння.Це була своєрідна форма державної позики, відсотки по який виплачувалися у видічи платні доходів від продаваних посад. Нерідко случалося, що купець чимануфактурист згортав свою справу, щоб придбати посада для сина. Чиновники,«люди мантії», були звільнені, як і дворяни, від податків і навіть одержувалидворянське звання за відправлення вищих адміністративно-судових посад.
По-третє, буржуа позичали своїнакопичені гроші в борг: або селянам — під забезпечення цензивы, або світськимі духовним феодалам і державі – під забезпечення сеньориальной ренти, чицерковної  десятини державних податків. Велику частину цих кредитних операцій можна назвативідкупами. Форми їх були надзвичайно різноманітні. Який-небудь сільськийбагатій, нагромадивши гроші, віддавав їх своєму ж сеньйору за право протягом року чи декількох років брати у свою користь весь доход по мірошницькомубаналітеті, тобто відкуповував панську млин, на яку всі селяни зобов'язані буливезти зерно. У такий же спосіб і міський буржуа нерідко відкуповував у сеньйораокрему статтю чи доходу оптом усі доходи із сеньйорії і господарював потім якуповноваженого сеньйора.
У церкви відкуповували збір десятини.Найбільш великі капітали вживалися на відкуп державних податків, особливонепрямих (акцизів). Компанії «фінансистів» вносили авансом у скарбницю великісуми наявними й одержували право збирати у свою користь який-небудь чи податокцілу групу податків; вони діяли від імені держави, користаючись всімадміністративно-поліцейським державним апаратом, але розташовували і власнимштатом службовців і жандармів. Зрозуміло, відкупник повертав собі внесену сумуз великими відсотками. Деяким «фінансистам» удавалося такі шляхом нагромадитивеличезні капітали. Французька буржуазія позичала державу грошима також ішляхом покупки процентних паперів державних позик.
1.4. Французький абсолютизм,формування французької нації.
Французька держава XVII ст., побудованана принципі абсолютної влади короля, по своїй класовій природі була диктатуроюдворянства. Головним призначенням абсолютистської держави був захистфеодального ладу, феодального економічного базису від всіх антифеодальних сил.Основною антифеодальною силою було селянство. Сила селянського опору протягомпізнього середньовіччя усе наростала, і тільки централізований орган примусу — держава мала можливість успішно протистояти їй.
Важливим союзником селян було міськеплебейство. Але тільки при з'єднанні буржуазії з народними масами і керівництваз її боку могли перетворити стихійну боротьбу антифеодальних сил у революцію.Найважливішою задачею абсолютизму було перешкоджати утворенню такого блокубуржуазії, селянства і плебейства. Королівський абсолютистський уряд, з одногобоку, шляхом деякого заступництва відволікав буржуазію від союзу з народнимианти- феодальними силами, а з іншого боку, нещадно придушував виступи селянстваі плебейства. Але з факту заступництва буржуазії з боку абсолютизму аж ніяк невипливає, що праві ті буржуазні історики, що затверджують, начебто абсолютизмбув двуклассовим, «дворянсько-буржуазним» чи державою навіть просто«буржуазною».
Абсолютизм дійсно склався в ту епоху,коли потенційна міць буржуазії (за умови її союзу з народом) спочатку певноюмірою порівнювалася з міццю дворянства, і королівська влада у визначений періодвела політику, безумовно дружню стосовно буржуазії.  Ще Ришелье роз'ясняв, щотой, хто уклав свої гроші в існуючий політичний режим, не стане сприяти йогоповаленню, тому і важливо надавати буржуазії можливість вигідно вкладатикапітали в посади і відкупи.
Чиновники, «люди мантії», складали якби аристократію по відношенню до класу буржуазії, з рядів якого вони вийшли.Також і в системі збройних поліцейських сил абсолютизму в XVII ст. міськабуржуазія, що поголовно одержувала зброю й організована по містах у «буржуазнугвардію», займала важливе місце; у критичні хвилини народних повстань вона,хоча часом не без серйозних коливань, зрештою піддавалася закликам своїх«старших братів» магістратів і «лояльно» боролася за існуючий порядок, проти«заколотників» з простого народу. Французьке феодальне дворянство, за виняткомокремих його представників, було вірною опорою абсолютизму.
Отже, буржуазія, уставши на шляхопозиції, була б примушена йти з одним лише народом, і рух неминуче придбав бидемократичний характер. Але для такої політики французької буржуазії в XVII ст.ще не було об'єктивних умов. Це і було причиною того, що «буржуазна гвардія»піддавалася звичайно впливу одворянившейся частини буржуазії і поднимала зброяв захист феодально-абсолютистського порядку.
Абсолютизм мав потребу в буржуазії ще і тому, що йомупотрібні були гроші як для роздачі дворянам, так і для збільшення власноїполітичної  могутності. У XVII ст., як правило, армії були найманими, іреальна сила королівської влади всередині Франції і за її межами залежаланасамперед від стану фінансів, тобто сум, зібраних у виді податей, а збирати зкраїни більше податків можна було тільки за умови росту грошового звертання.Тому державі, задачею якої був захист феодализму, приходилося самій же іпідстьобувати розвиток буржуазії, покровительствувати торгівлі і промисловості.
Щоб постійно і в усе більшому обсязі стригти «заможних» накористь фіска, було потрібно, щоб ці «заможні» не переводились, щоб дрібнабуржуазія перетворювалася в середню буржуазію, середня буржуазія — у велику іт.д. У протилежному випадку державі довелося б забирати усю велику частку ізсукупного прибавочного продукту селян, отже, віднімати частину доходів у самогож дворянського класу, хоча б і для захисту його загальних інтересів. Перенесенняабсолютизмом центру ваги обкладання на місто і разом з тим заступництвобуржуазії відповідали в кінцевому рахунку інтересам того ж дворянства.Зрозуміло, ріст королівської влади ущемляв права і незалежність кожногоокремого сеньйора. Але загальні класові інтереси змушували їх, незважаючи навсі приватні конфлікти і прояви невдоволення, гуртуватися навколо королівськоївлади XVII століття — час консолідації французького дворянства.
Окремі скривджені вельможі очолювали час від часуопозиційні політичні рухи, спрямовані проти уряду, але вельможі прислідувалипри цьому чисто особисті цілі (одержання пенсій, губернаторських посад, того чиіншого духовного сану і т.д.). Часом вельможі в ім'я тих же корисливихцілей вступали в тимчасовий союз навіть з рухами народної, особливоплебейської, опозиції. При Людовику XIV не було скільки-небудь широкоїфеодальної опозиції абсолютизму.
Методи, якими окремі аристократи відстоювали свої особистівимоги, були часто старомодно-феодальними (включно до «оголошення війни»королю), але мету, що вони при цьомупереслідували, не мала нічого спільного здійсним обмеженням королівської влади чи новим роздробленням Франції. Уполітичих конфліктах XVII ст. виявлялося не прагнення аристократії як цільноїсоціальної групи змінити політичний лад, а лише прагнення окремих вельможзайняти краще положення при даному політичному ладі. Для феодального розпадуФранції в XVII в. не було реальних передумов, ця погроза відійшла в минуле, ітому абсолютизм у XVII в. уже не протистояв феодальному сепаратизму якнаціональна сила. Феодальна, дворянська природа французької монархії, положеннякороля як глави і прапора всього класу дворянства в цілому виступають саме заЛюдовика XIV більш наочно і яскраво, чим абиколи.
На основі розвитку капіталізмувідбувалося поступове  складання французької нації. Цей процес почався в XV-XVIсторіччях, однак його ще не можна вважати що завершились і в XVII ст. Деякі зознак нації як історично сформованої спільності людей оформилися ще вдокапіталістичний період. Так, спільність території була в наявності у Франціїзадовго до появи яких-небудь зачатків капіталізму. Але такі ознаки, якспільність мови чи спільність психічного складу так, спільність культури, неможуть вважатися цілком сформованими і характерними для життя французів навітьу XVII ст. Французька мова ще зберігала глибокі сліди середньовічної строкатості, роз'єднаності Півночі і Півдня; по психічному складу і культурігасконець, провансалець, бургундець, пікардіець, нормандець чи овернець являлисобою різні типи; часом вони самі називали один одного різними «народами» і«національностями».
Але мовна і культурна спільністьфранцузів дуже швидко прогресувала саме протягом XVII ст., коли були проведеніуніфікація й упорядкування правопису і норм літературної мови, коли значнозросла роль Парижа, як загальфранцузького культурного центру. Особливо жнезрілим залишалася така найважливіша ознака нації, як спільність економічногожиття. Франція XVII ст. була перерізана внутрішніми митними кордонами. Окреміпровінції були економічно й адміністративно відособлені друга від друга. Вофіційних державних документах про ту чи іншу провінцію ще говорилася «країна» («земля»).І це було не одним тільки пережитком в області термінології. Внутрішній ринокбув слабко розвитий, і, природно, буржуазія не могла відігравати роль сили, щоцементує націю, що формується. Однак розвиток економічної спільності Франціїзначно просунувся. Це не сповільнило проявитися в спробі французької буржуазіївиступити в ролі глави нації і від імені нації на політичній арені, хоча наперших порах ця спроба і виявилася ще невдалою.

Розділ2.Час правління Людовика XIV.
 
2.1. Регентство Анни Австрійської.Фронда та її наслідки.
 
Людовик XIII помер у 1643 р.Спадкоємцю престолу, Людовику XIV, не було ще п'яти років. Регентшею при ньомубула призначена його мати Анна Австрійська, а фактичним правителем став їїфаворит, спадкоємець кардинала Ришелье на посаді першого міністра, італієцькардинал Мазаріні. Прозорливий і енергійний державний діяч, продовжувачполітики Ришелье, Мазаріні  на протязі 18 років (1643-1661)необмежено правивФранцією.
Регентство почалося, як це звичайнобувало і раніше в періоди неповноліття королів, з підвищених претензій вищоїзнаті, особливо «принців крові» (дядька короля — Гастона Орлеанского, принцівКонде і Конті й ін.),  користуючисьслабкістю регентші, щоб зажадати від її нагород і пенсій, а заодно і видалення Мазарінівід влади. З цим насліднику кардиналаРишелье вдалося справитися досить легко: частина претензій одних булазадоволена, інших відправили в заслання, і вельможі на якийсь час притихли.
Набагатоскладніше було справитися з народом: що розорюється солдатськими постоями,збирачами податків і відкупних приставів, селяни не могли і не хотіли більшетерпіти: після Ришелье народні бунти продовжувалися — навесні 1643 р. відбувсязаколот у Руэрге, а незабаром повстання перекинулися на інші провінції, уГиень-и-Гасконь, Сентонж, Ангумуа і Пуату. Частина повстанців ішла в гірські ілісисті місцевості; інші, що повернулися до своїх хатин, відсиджувалися, неподаючи ознак бунту, але і не сплачуючи недоїмок, що нагромадилисяю.
Хвилюванняпродовжувалися також в Лангедоке, Провансу і Турени, вони хвилямиперекочувалися з заходу на схід і з півдня на північ країни. З урядовогопереписування епохи видно, як були стурбовані правлячі кола проблемоюлокалізації безладь, як пробували умиротворити країну, де незначнимипоступками, де терором. Місцями провінційні парламенти йшли назустріч вимогамнароду і видавали постанови про відстрочку чи скорочення платежів, але це щебільше сприяло збужденню селян, упевнених у тім, що сама влада на їх стороні,проти відкупників і збирачів податку. Утихомирення також далеко не завждиприводило до очікуваних результатів, тому що звірства приборкувачів, викликаючижорстокість селян, штовхали їх на ще більший опір.
Хвилювання необмежувалися селом, відомі нестихаючі бунти в містах Франції: у 1643 р. (історіявідзначає і багато більш ранніх міських повстань, але ми починаємо відлікзаново, від обраного рубежу) у тім же Вильфранше (Руэрг), де міське плебействопідтримало селянське повстання, у Ножа-ні (Гіень-і-Гасконь), Сан-Сальвадору(Гіень-і-Гасконь), Іссуарі (Овернь), Чуре (Турень), Анжере (Анжу), Ангулеме(Ангумуа); у 1644 I.-у Марселі (Прованс), Арле (Прованс), Романі (Дофіні),Балансі (Дофіні), Даксе (Беарн); у 1645 р. у Монпелье (Лангедок), Безье(Лангедок), Манде (Жеводан) і, нарешті, у Бове (Иль-де-Франс), менше 20 лье допівночі від столиці Фран- ції. Але і ці повстання міської бідноти булипозбавлені орга- низующего центра, залишалися спорадичними розрізненимиспалахами і щораз придушувалися міською буржуазною стражею, урядом, а то ідворянським ополченням.
У 1645 р.хвилювання перекинулися на Лангедок, де до соці-альних коренів народного рухудодавалися релігійні: на півдні Франції жило багато гугенотів, і вонисподівалися скористатися переходом влади в руки нового малолітнього короля,щоби спробувати хоча б силоміць відновити свої права, урізані при Ришелье.Утім, у лангедокських хвилюваннях брали участь і «дурні католики».
Хвиля цихздійснених чи тільки назрівавших, але подавлених у зародку, хвилювань, бунтів іповстань, гострий дефіцит бюджету і голод у багатьох провінціях змусили урядтерміново змінювати як внутрішню, так і зовнішню політику. Довелося тимчасовопослабити податковий прес, що давив рід, дарувати деякі потурання типувідстрочки чи зняття платежів і замість цього звернутися до тактики «вижиманнягубок», віддаючи відкупників під суд за «зловживання» (ще вчора не тількитерпимі, але і заохочувані) і експропріюючи їх багатства.
Іншим способомвитягу засобів був натиск на «дворянство мантії»: розпродаж нових посад,стягнення «полети» вперед і т.п. Цих засобів, однак, для ведення війни невистачало. А, крім того, Франції взагалі мир був необхідний, так як урядпобоювався «дурного приклада» англійських подій (успішної боротьби Довгогопарламенту проти Карла I): боючись, що під їхнім впливом окремі повстанняпереростуть у усефранцузьку революцію. Тому Мазаріні вже в 1645 р. доручивфранцузькій делегації на мирних переговорах у Мюнстері висунути лише саміпомірні вимоги. Однак ще перш, ніж мир був підписаний, у Франції розразилисьподії так званої Фронди — серйознійшого кризису, потрясшего всю державнусистему феодально-абсолютистської Франції.
Історики умовноподіляють Фронду (дослівно—«праща») на два етапи-«стара»,чи «парламентська» Фронда (1648—1649), і «нова», або«Фронда принців» (1650—1653). На першому етапі паризький парламент висунув програму реформ, трохи схожу на програму англійського Довгогопарламенту. Вона передбачала обмеження королівського абсолютизму і містилапункти, що відбивали інтереси не тільки парламентських «людей мантії», але івимоги широких кіл буржуазії і сподівання народних мас (уведення податківтільки за згодою парламенту, заборона арешту без пред'явлення обвинувачення йін.).
Завдяки цьому парламент одержавнайширшу підтримку в країні. Посилаючись на рішення парламенту, селяни усюдиприпиняли сплату податків, а заодно подекуди і виконання сеньориальнихповинностей, зі зброєю переслідували агентів фіска. Мазаріні  спробувавобезглавити рух і заарештував двох популярних лідерів парламенту. У відповідьна це 26—27 серпня 1648 р. у Парижі спалахнуло масове збройне повстання — заодну ніч виникло 1200 барикад. Це було вже значний виступ революційного народу,що змусило тріпотіти двір. У ці бурхливі дні барикадних боїв паризькі буржуаборолися проти королівських військ пліч-о-пліч з біднотою. Зрештою урядуприйшлося звільнити арештованих. Через якийсь час вони видали декларацію, якаприймала, велику частину вимог паризького парламенту. Але потай Мазаріні готувався до контрнаступу. Щоб звільнити французьку армію від участі у воєннихдіях поза країною, він усіма силами стремився прискорити підписанняВестфальского миру, навіть на шкоду інтересам Франції. Незабаром післяпідписання миру двір і уряд несподівано втікли з Парижа у Рюэль.
Знаходячись поза заколотною столицею,Мазаріні  відрікся від усіх даних парламенту і народу обіцянок. Почаласягромадянська війна. Королівські війська осадили у грудні 1648 р. Париж.Парижани перетворили свою буржуазну гвардію в широке народне ополчення і мужньоборолися більше трьох місяців. Деякі провінції — Гиень, Нормандія, Пуату й ін.— активно підтримували їх. Села озброювалися для війни проти мазаринистов, іселяни те отут, те там, у частий- ности й в околицях Парижа, вступали в сутичкиз королівськими військами і жандармами.
Під час облоги Парижа незабаромвиникла між буржуазією і народом тріщина, що стала швидко розширюватися.Голодна паризька біднота поднимала бунти проти хлібних спекулянтів, вимагалаконфіскації їхній имуществ на нестатки оборони. З провінцій у паризькийпарламент надходили зведення про посилення активності народних мас, що лилася.Паризька преса своїм радикалізмом і нападками на існуючі порядки лякалазаконослухняних парламентських чиновників. Особливе враження зробила на нихотримане в лютому 1649 р. звістка про страту в Англії короля Карла I. До того ждеякі паризькі листівки прямо призивали поступити з Анною Австрійської іЛюдовиком XIV по англійському прикладу. Плакати на стінах будинків і вуличнихораторів призивали до встановлення в Франції республіки. Навіть Мазарініпобоювався, що події можуть піти у Франції англійським шляхом. Але самеперспектива поглиблення класової боротьби і налякала керівні кола буржуазії начолі з паризьким парламентом.
Парламент почав таємні переговори здвором. 15 березня 1649 р. був несподіванно оголошений мирний договір, що був усутності капітуляцією парламенту. Двір урочисто в'їхав у Париж. ПарламентськаФронда закінчилася. Це не було придушенням спалаху буржуазної опозиції силамиуряду: буржуазія сама відмовилася від продовження боротьби і склала зброю.
Таким чином, історія парламентськоїФронди 1648—1649 р. наочно продемонструвала, що в середині XVII в. у Франції вже мало місце помітненевідповідність між новими продуктивними силами і старими, феодальнимивиробничими відносинами, але ця невідповідність поки ще могла викликати тількиокремі революційні рухи, породити окремі революційні ідеї, але не революцію.
«Нова» дворянська Фронда 1650—1653р., перекручений відгомін «старої», була спробою купки вельмож використовуватидля своїх приватних сварок з Мазаріні не остигле ще в Парижеві й інших містахзбурювання народу, покинутого буржуазией. Утім, окремі радикальні елементифранцузької буржуазії намагалися активно діяти і в роки нової Фронди. Особливохарактерні були в цьому відношенні події в Бордо. Там справа дійшла довстановлення подоби республіканского демократичного уряду; лідери рухузнаходилися в тісних зносинах з англійськими левеллерами і запозичали для своїхпрограмних документів їхньої ідеї, у тому числі вимога загального виборчогоправа. Але це був тільки ізольований епізод.
У селі Фронда принців не ризикувалограти з вогнем, навпроти, загони фрондерів у всіх провінціях робили дивовижнурозправу із селянством; у цьому відношенні вони робили загальну справу з урядомМазаріні. Міжусобна війна закінчилася тим, що двір домовився з заколотнимивельможами поодинці, давши одним багаті пенсії, іншим — дохідні губернаторства,третім — почесні титули. Мазаріні, двічі змушений залишати Париж і Францію ідвічі возвращавшийся в столицю, зрештою зміцнив своє політичне становище і ставбільш сильним, чим коли-небудь, колись. Деякі вимоги феодальної Фрондивідбивали не тільки приватні інтереси вельмож, але і настрою більш широких кілдворянського класу. Сутність їх:
а) знищити «узурпацію» королівськоївлади першим міністром (дававшую завжди привід до боротьби фракцій при дворі і,отже, що заважала консолідації дворянства);
б) зменшити права і вплив парламентіві узагалі всієї бюрократії;
в) вирвати з рук відкупників івзагалі «фінансистів ту гігантську частку прибавочного продукту, що вонизахоплювали,) і таким (образом врегулювати фінансову проблему, не ущімлюючидоходів придворного і військового дворянства;
г) збільшити одержувану сільськимидворянами частку селянського прибавочного продукту, перенести державнеобкладання в більшій мірі, ніж колись, на торгівлю і промисловість;
д) заборонити сповіданняпротестантизму, що викликав розкол у середовищі дворянства і давав зайвийпривід буржуазії і народу не коритися владі.
Ця дворянська програма і стала надаліпрограмою всього царювання Людовика XIV. Сп'янений перемогою, абсолютизм післяФронди почав менше вважатися з буржуазією як потенційною суспільною силою ісильніше піддавався реакційним настроям феодального дворянства.
Спочатку здійснення цих дворянськихвимог привело до того, що у Франції наступив «блискучий вік» «короля-сонця» (якназивали придворні підлесники Людовика XIV), надалі ж воно прискорило загибельфранцузької монархії.
Вже в правління Мазаріні  в найближчіроки після Фронди зазначених дворянскі принципи стали проводитися в життя,однак спочатку досить стримано. З одного боку, міжнародна обстановка щезалишалася вкрай напруженої: Франція повинна була продовжувати війну зІспанією. Для перемоги над Іспанією довелося піти на союз із кромвелевскойАнглією, хоча потай Мазаріні  мріяв зовсім про іншому — про інтервенцію вАнглії для відновлення Стюартов.
З іншої сторони, усередині Франції,до межі виснаженої до кінця 50-х років, назрівали нові опозиційні виступи, щоспліталися з залишками Фронди. У містах різних районів Франції не припинялисяплебейські рухи. У провінціях відбувалися самочинні з'їзди (асамблеї) окремихгруп дворянства, що уряду іноді приходилося розганяти силою. Дворяни часом брали на себе рользбройних «захисників» своїх селян від солдатів і агентів фиска, фактичнозбільшуючи під цим приводом розміри селянських платежів і повинностей у своюкористь. У 1658 р. в околицях Орлеана вибухнуло велике і з працею подавленеселянське повстання, прозване «війною саботье» (сабо — дерев’яне селянськевзуття).
Між іншим, ця подія була однієї зпричин, що змусили Мазаріні  відмовитися від довершення розгрому Іспанії іпоспішити укласти Піренейский мир 1659 р. Військові сили Франції цілкомзвільнилися. Їх не знадобилося употреблять і для вмршательства в англійськісправи, тому що після смерті Кромвеля в Англії відбулася в 1660 р. реставраціяСтюартов — на престол вступив Карл II, цілком відданий Франції, у якій він провів майже всі роки своєїеміграції. Нарешті, французький абсолютизм, що досяг найбільшої могутності, мігпожати і плоди внутрішніх перемог. Можна було широко задовольнити побажання і вимоги пануючогокласу – дворян.
2.2. Аболютиська політикаЛюдовіка XIV і кольберизм.
В 1661 р. Мазаріні помер. ЛюдовикуXIV було тоді 22 роки. Людовика XIV Мазаріні при житті зовсім придушував йогосвоїм авторитетом і енергією. Тепер Людовик XIV відразу вийшов на перший план ізалишався на авансцені протягом 54 років, так що його особистість в очахдворянських і буржуазних істориків нерідко як би заслоняє історію Франції цьогоперіоду, названого «століттям Людовика XIV» (1661—1715).
Однак головним діючим обличчям був некороль, а дворянський клас Франції. Після уроків Фронди дворянство прагнуло допосилення диктатури. Двір Людовика XIV дихав ненавистю до пам'яті Фронди. Щобне знаходитися більше в Парижі, у «гнізді заколотів», двір видалився вспоруджений у 18км від Парижа чудовий місто-палацВерсаль. Сам Людовик XIV усе своє довге життя не міг забути тяжких враженьсвого отроцтва. Буржуазна історіографія за традицією поділяє правління ЛюдовикаXIV на дві принципово несхожі половини: період прогресивної політики,результатом якої було нібито процвітання, і період реакційної політики,результатом якої був занепад; гранню прийнято вважати 1683—1685 р.
У дійсності ж і внутрішня і зовнішняполітика Людовика XIV була в загальному цільною на протязі всього йогоцарювання. Її головної задачею було перетворення в життя дворянської програмицентралізованної диктатури, більш повне, чим колись, здійснення бажаньдворянського класу. Після смерті Мазаріні  Людовик XIV заявив, що він відтепер«сам буде своїм першим міністром», і, справді, він на противагу своєму батькуЛюдовику XIII намагався не випускати влади зі своїх рук. Відтепер придворнізмови і аристократичні заколоти не можна було виправдувати тим, що вониспрямовані не проти короля, а проти першого міністра. Але якщо таким шляхомклас феодалів політично більш споювався і спочатку авторитет монарха піднявся усуспільстві до небувалої висоти, то незабаром виявився і зворотний бік медалі:в особі першого міністра зник громовідвід для політичної критики і народноїненависті. Людовика XIV іменували «великим» і «богоподібним», але його жпершого з французьких королів стали висміювати і бичувати в нелегальний печаткиза всі пороки режиму.
Зі старих установ, у якомусь ступеніосуществлявших зв'язок між дворянською державою і верхівкою буржуазії ще впершій половині XVII в., велику роль у Франції грали парламенти як вищі судовіпалати, що домоглися ряду важливі привілеї.
Протягом 60-х років Людовик XIV крокза кроком позбавляв парламенти, і насамперед паризький парламент, колишньогополітичного положення. У 1668 р. він з'явився в парламент і власноручно вирвавіз книги протоколів всі аркуші, що відносяться до періоду Фронди. Саме в цеймомент він, по переказу, вимовив своїзнамениті слова, звертаючи до парламентських чиновників: «Ви думали, добродії,що держава — це ви? Держава — це я». Політичний вплив «людей мантії» булопаралізовано. Була скасована безліч державних посад, що знаходилися у власностівихідців з буржуазії. Людовик XIV відтискував представників буржуазії з деякихзайнятих ними позицій у рядах класу феодалів.
Так, наприклад, було аннульованозведення багатьох ротюрье у дворянське звання, а також произведенорозслідування на місцях законности усіх феодальних титулів і прав, тому щоротюрье нерідко просто присвоювали їх собі явочним порядком. У зв'язку ззагальним тиском на верхи третього стану стоїть  і наступ на «фінансистів». У1661 р. Людовик XIV наказав заарештувати сюринтепданта фінансів Фукэ. Слідстворозкрило гігантські розкрадання державних коштів. Слідом за Фукэ на лавупідсудних і в Бастилію потрапило безліч зв'язаних з їм великих і дрібних«фінансистів». За словами одного сучасника, це грандіозне «вижимання губок»дало можливість не тільки покрити державний борг, але ще і набити королівськіскрині.
Крім того, були довільно анульованідеякі державні борги, знижені відсотки по державним займам. Такого роду заходи,зрозуміло, спочатку значно збільшили фінансові ресурси держави і її міць, алезрештою підірвали кредит з боку буржуазії. Зниження державних податків населянство змусило уряд шукати нових джерел прибутку – ця задача була покладена на генеральногоконтролера фінансів Жана Батиста Кольбера (1619-1683). Буржуа по походженнюКольбер був відданим слугою абсолютизму; у своєму прагненні зміцнити йогофінансове положення Кольбер проводив політику заступництва і заохоченнякапіталістичної промисловості, що зароджувалася, і торгівлі. Однак це могло датирезультати лише набагато пізніше, а спочатку ще збільшило витрати держави:великі мануфактури, що насаджувались Кольбером, спочатку були не життєздатні імогли існувати тільки завдяки субсидіям і підтримці Казначейства. Едиктомкороля з 1664 р. для цієї мети щорічно призначається 1 млн ліврів. Але дляцього Кольбер був змушений у кілька разів збільшити непрямі податки і відполітики «вижимання губок» знову переходити до політики позик у відкупників.Людовик XIV виявився змушений навіть підлещуватися перед відкупником буржуаБернаром. Кілька разів за час правління Людовика для поповнення спустілогоказначейства приходилося пускати в переплавляння золоте і срібне начинняпалацу, конфіскуючи заодно її запаси в придворних: у 1688 р. подібна операціязнищила творів ювелірного мистецтва на суму в 10 млн. ліврів, перетворених у 3млн. ліврів у грошах.
Постійний нестаток у грошах визначивекономічну політику Кольбера: вишукуючи засоби, він намагався здійснити напрактиці меркантилистичні теорії активного балансу. Щоб позбавити Францію відімпорту і, навпаки, забезпечити їй приплив засобів з-за кордону, він заохочувавстворення у Франції мануфактур — у першу чергу по виробництву предметіврозкоші: дзеркал — по венеціанському зразку, панчоха — по англійському, тонкихтканин по голландському і т.п. Мануфактура голландця Ван Робэ в Абвілі напівнічному заході Франції була по тому часу величезним підприємством, на якомупрацювало понад 6 тис. чоловік; на ліонських шовкоткацьких закладах випускалосябіля половини всіх споживаних у Франції шовкових тканин; в Алан-соні(Нормандія) виникло виробництво мережив, мито на експорт яких приносило значнікошти фінансовому відомству Кольбера. Але одночасно росла і промисловість,зв'язана з військовою справою: з Англії таємно вивозилися майстри, знайомі звиробництвом сталі, і в Сент-Этьені (Ліоннэ) почалося виробництво зброї, у Вьен(Лионнэ) була побудована велика сталеварня.
Кольбер опікувався також торгівлею:при ньому був проритий Лангедокський (чи Південний) канал, що з'єднує Атлантичнийокеаніз Середземним морем і почата будівля каналу, що веде від Сент-Омера (Артуа) доКале. Одночасно прокладалися нові дороги і розширювалися старі. Була знищеначастина внутрішніх митниць. Для розвитку експорту товарів були створеніпривілейовані торгові компанії, ґрунтувалися колонії. Але монопольні компанії іколонії марніли і далеко не цілком давали Франції очікувані економічні блага.
При всіх перерахованих судорожнихспробах поліпшити фінансове положення Франції всілякими і часом взаємно суперечнимиметодами королівський фіск завжди мав до своїх послуг одне вічне джерело: тискна працюючі маси країни. Тому плани скоротити податки постійно пересилювалисьуведенням нових податків, що вичавлювалися з народу всіма можливими способами.Народ, доведений податками фіску, поборами сеньйорів, насильствами збирачів іголодом до розпачу, відповідав новими повстаннями.
2.3.Народні повстання.
Наприкінці 50-хроків прикордонна з Іспанською Фландрією область Булоннэ откупилась від постоювійськ, але після висновку Піренейського миру 1659 р. фіск увів новий тепер ужепостійний податок на область. Делегація, відправлена до короля з ходатайствомпро скасування податку, повернулася ні з чим, і в 1662 р. селяни Булоннэ,створивши збройний загін чисельністю до 6 тис. чоловік, підняли повстання. Урядвислав війська для його придушення; відбувся бій, при якому селяни боролись злюттю розпачу, утративши близько 600 чоловік убитими і пораненими. Число узятиху полон склало 3 тис. чол. З Парижа було прислано заздалегідь заготовленесудове рішення: засуджено повинно бути 1200 чоловік, з них частина доколесування і повішення, а 400 «найбільш здорових» належало відправитивеслярами на галери довічно. У 1664 р. піднялася південна область Ланд черезуведення нового податку на сіль.
Локальний бунтнезабаром розрісся в селянську війну, відому за назвою «повстання Одіжо» (відімені її вождя, небагатого дворянина Бернара Одіжо, приставшого до селян). Цеповстання охопило Беарн і Гасконь і уряду удалося його придушити лише ціною величезнихзусиль. За голову самого Одіжо були призначені нагороди – спочатку 1200 ліврів,потім 1200 екю; захоплених повстанців не брали в полон, а нещадно страчували,але і при цих умовах населення його не видало. Лише в грудні 1665 р. йомувдалося втекти  від військ, що переслідували його, в Іспанію, і рух пішов наспад. Ландам довелося підкоритися габели. Одіжо ще напротязі 10 років часомповторював набіги на Гасконь, усюди захоплено зустрічаючись населенням. У 1675р. уряд звелів амністувати його і дати йому в командування полк драгунів; такбув обезголовлений небезпечний рух.
У тім же 1664р., коли відбулося повстання в Ландах, хвилювалась і напівзлиденна областьБерри — через уведення податку на вино. Хвилювання були подавлені лише післястрат і відправлення частини захоплених на галери. У 1668 р. спалахнулоповстання через уведення габели в пограничній області Руссильон. Майжеодночасно з руссильонськими подіями відбувалося повстання у Віваре, відоме підназвою «повстання Рура» (також від імені вождя повстання Антуана Руру, щоприйняло звання «генералісимуса пригнобленого народу»).
Повстанняпочалося через слух, начебто податками будуть обкладатися кожне нове плаття, чивзуття сорочка, кожен куплений фунт хліба, народження кожної нової дитини; уцьому, мабуть, відобразились спроби Кольбера почати саме в 1670 р. збірстатисти чних зведень по Франції  і страх населення перед будь-яким актомабсолютистської влади. Повстання швидко розрослося: армія Рура досягла 10 тис.чоловік, і влада не змогли мобілізувати місцевого ополчення проти заколотників.Після розгрому руху Рура значними силами урядових військ було страчено понад100 чоловік і на галери відправлене близько 600.
У 1675 р.повстання спалахують майже одночасно в Бордо і в Бретані. Бордосське повстаннятимчасово навіть увінчалося перемогою народу: парламент ім'ям короля скасувавусі нові податки; із Парижу були змушені підтвердити цю міру. Але, як тількиуряд зміг зібратися із силами, почалися страти, і цитадель Бордо булаперебудована так, щоб тримати під обстрілом саме місто. Бретань спробувалавідкупитися від уведення гербового паперу і податку на тютюн. Прийнявши цейвнесок, уряд усе-таки ввів податок; населення відповіло повстанням. Це булоодне із самих грандіозних селянських антифеодальних збурювань XVII ст.: селянивисунули велику програму вимог; великі міста Бретані — Нант, Ренн і ін.-піднялися у свою чергу. Бретонське повстання було подавлено урядовими військамизі страшною жорстокістю. Крім страт, населення було наказане постоєм військ, якимбуло надане право бесчинствувати, як у завойованій країні. Після 1675 р.повстання йдуть на збиток: абсолютизм переміг, Франція була знекровлена ізлякана. Відтепер можна було зайнятися внутрішніми справами першої черги.
Одним з такихпершочергових справ для Людовика XIV виявилась ліквідація прав протестантів(гугенотів), дарованих їм Нантським едиктом при Генріхові IV у 1598 р. іпідтверджених при Ришелье в 1629 р. Ще в 1665 р. почалося наступ на їхні права:гугенотів спонукають перейти в католицтво; новоствореним католикам дозволяєтьсяне платити боргів їх колишнім одновірцям; їх звільняють від постою військ і надва роки від внеску податків. У 1677 р. відкривається «каса звертання», ікожному перейшовшому в католицтво сплачується премія: дворянину до 3000 ліврів, а простолюдину в розмірі 6 ліврів. У1681 р. дається дозвіл перетворювати в католицтво дітей у віці від семи літ, іїх починають силою віднімати від їхній незадоволених батьків.
Гугенотамзабороняється перебувати на державній службі, бути учителями, цеховимимайстрами. Нарешті, їм забороняєся похорони — вони можуть ховатися своїхнебіжчиків тільки вночі і тайком. У 1684 р. в Беарні, Лангедоці, Пуату —місцевостях, де більшість населення належало до «К. Р. К.» —«релігія, що іменуєсебе реформованої»—офіційний термін епохи),-розміщуються «місіонери в чоботях»,тобто на постій ставлять драгунів, дозволяючи їм усіма способами, аж донасильств над жінками і катувань в домашній обстановці, звертати жителів укатолицтво. Католицька реакція все підсилювалася, і нарешті в 1685 р. бувопублікований завершальний «Едикт про скасування Нантського едикту», після чогодрагонади ще підсилилися; галери і в'язниці були переповнені гугенотами. За часпереслідувань з 60-х років близько 400 тис. чоловік протестантів, особливо зчисла ремісників, пішло за кордон, зміцнюючи економіку Англії, Голландії,Женеви і Пруссії.
У 1702 р. уЛангедоці спалахнуло велике повстання селян і міських низів, що висунули вимогускасування податків, рівності благ і волі совісті. Це повстання, що ввійшло вісторію під ім'ям руху камізарів ( від лат. слова comisa –сорочка, рубаха;повстанці одягали поверх одягу білі сорочки під час бою), почате пригнобленимигугенотами, незабаром поширилося за межі Лангедоку і було підтримано загальнимспівчуттям трудящих півдня Франції. Тільки цим можна пояснити, що повсталізмогли захопити міста Ганж, Предель, Сен-Лоран, 30 дворянських замків,зруйнувати близько 200 католицьких церков і протриматися проти відмінноозброєних урядових військ понад два роки. Лише восени 1704 р. 25-тисячнакоролівська армія під командою маршала Віллара, відкликана з театру воєнних дійале Фландрії і підкріплена дворянським ополченням, змогла придушити повстання.Після цього уряду довелося сполучити репресії з поступками: знизити в Лангедоціподатки, пустити в продажу дешеву сіль і зняти недоїмки. Але спалахивідбувалися ще в 1709 і 1715р.
Покінчивши згугенотами, що впав у святенництво Людовик XIV обрушився з репресіями наідейний рух янсенитів, що залишалися в головному вірними католицькій церкві,але що шукало синтезу з реформацією і з науковим мисленням. Почалися заслання,арешти і переслідування янсеністських єпископів і священиків, що внесли новусмуту в життя Франції.
2.4.Зовнішня політика Франції удругії половині XVII ст.
Участь Франції в Тридцятилітній війніносило ще в значній мірі оборонний характер. Франція вступила тоді вантигабсбурзьку коаліцію насамперед через те, що габсбурзькі держави (імперія йІспанія) грозили оточити її кільцем своїх володінь, як у часи Карла V, і вкінцевому рахунку поставити її в залежне положення.
Навпаки, після Тридцятирічної війни іВестфальского миру зовнішня політика Франції все більш здобуває агресивні,загарбницькі риси. ЛюдовикXIV сам починає претендувати на ту роль, на котру претендував недавно німецькийімператор — роль «всеєвропейського» монарха. У своїх політичних виступах вінпідкреслює, що його влада походить від більш древньої і великої держави, чимімперія Оттонів, а саме до імперії Карла Великого. Він виставляє свою кандидатуруна виборах імператора «Священної Римської імперії». На одному монументі віннаказав алегорично зобразити Ельбу як східну границю своїх володінь.Абсолютистська Франція прагнула в першу чергу підкорити собі Західну Німеччину.Іншим об'єктом її агресивної політики були Іспанські (Південні) Нідерланди іГолландія. Людовик XIV намагався поставити Англію під свій контроль шляхомфінансової і дипломатичної підтримки Стюартів.
Іспанію з її європейськими ізаморськими володіннями французький абсолютизм намагався захопити під приводомправ династії Бурбонов на Іспанську спадщину.
Хоча ці домагання не були зрештоюреалізовані, все-таки абсолютистська Франція безперечно грала в другій половиніXVII ст. роль гегемона в Західній Європі і натискала на усіх своїх сусідів.
Ще за висновком Піренейського миру1659 р., що відняв в Іспанії Русильйон, велику частину Артуа й ін., Мазаріні включив у нього спеціальний пункт використаний надалі як привід для новихпретензій Франції на іспанські володіння: дочка іспанського короля Філіпа IVМарія Терезія була видана заміж за Людовика XIV. Тим самим у випадку припиненнячоловічої лінії іспанських Габсбургов французькі Бурбони одержали б права наіспанський престол принаймні на частину Іспанської спадщини. Щоб парирувати цюпогрозу, іспанський уряд домігся зречення Марії Терезії від прав на Іспанськукорону, але зате зобов'язувався виплатити Людовіку XIV величезне придане у 500тис. золотих екю. Дальновидний Мазаріні  розумів, що ця сума виявитьсянепосильною для іспанського бюджету і тим самим Франція зможе, або вимагатитериторіальні компенсації, або вважати недійсним зречення Марії Терезії від іспанської корони. Так і сталося. Після смерті в1665 р. Філіпа IV французький уряд зажадав з його спадщини замість несплаченогоприданого Південні Нідерланди. Через відмовлення іспанського уряду французькийабсолютизм вирішив силою узяти свою частку «спадщини».
У 1667 р. почалася франко-іспанськавійна, прозвана «деволюційною» (від слова деволюция з фламандськогоспадкоємного права). Економічно надзвичайно приваблива здобич – Фландрія іБрабант-іспанскі володіння в Нідерландах представлялися у військовомувідношенні зовсім беззахисними: своєї армії вони не мали, а іспанський флотзнаходився в такому жалюгідному стані, що не міг доставити в Нідерландиіспанські війська. Але зненацька для уряду Людовика XIV на допомогу Іспаніївиступили недавні союзники Франції по антигабсбурзькій боротьбі — Голландія,Швеція, Англія. Усі вони були встревожені агресивністю Франції. Голландці булиобурені високим французьким митним тарифом 1667 р., що підривав їхню торгівлю,і боялися виявитися в безпосередньому сусідстві з войовничоюфеодально-абсолютистською Францією, якщо вона захопить Південні Нідерланди.Утворенню цієї коаліції допомогло і те, що англійський парламент, незадоволенийполітикою Карла II Стюарта, примусив його різко змінити курс, перервати війну зГолландією і вступити з нею в союз проти Франції.
Таким чином, виявилося, що Деволюцінавійна була дипломатично погано підготовлена урядом Франції, і хоча французьківійська встигли швидко окупувати частину Фландрії, а також Франш-Конте і готовібули до маршу в Іспанію і Німеччину, Людовіку XIV довелося спішно припинитивійну в наступному ж, 1668 р. По Ахенському миру Франція утримала лише частинуФландрії.
Але французька дипломатія відразу жпочала підготовку нової війни. Перш за все  треба було розколоти антифранцузькукоаліцію. На зближення з Голландією — «нацією крамарів», по вираженнюроздратованого Людовика XIV,— не було ніяких надій: торгові і політичніпротиріччя з нею були занадто гострі. Але Англію і Швецію щедрі грошовісубсидії вернули до союзу з Францією. У 1672 р. французька армія, керованапершоклассними полководцями — Тюренном і Конде, напала на ПівденніНідерланди іГолландію.  Захопивши ряд сильних фортець, французькі війська вторглись у глибГолландії. Тоді  голландське командування зважилося прорвати греблі, водазатопила велику територію, і французькі війська змушені були відступити.
Одночасно Франції прийшлося направитичастину військ проти австрійських Габсбургів у Пфальц (у Німеччині), де цівійська учинили страшні спустошення і різанину. Англія в 1674—1675 рр. відокремилася від союзу зФранцією, і міжнародна обстановка для останньої стала знову складатисянесприятливо. Проте, спираючись на досягнуті перемоги і грізну репутаціюфранцузької армії, уряд Людовика XIV у 1678 р. уклав вигідний і почеснийНімвегенський мир, по якому Іспанія примушена була уступитиФранш-Конте і трохи міст у Південних Нідерландах. Між іншим, це був першийміжнародний договір, написаний не на латинському, як було прийнято в Європі, ана французькій мові. Престиж абсолютистської Франції в Європі був надзвичайновисокий, усі тріпотіли перед нею, дрібні німецькі князі принижено підлещувалисяперед французьким двором.
Апетити Людовика XIV росли: вінпретендував уже на Північну Італію, на корону німецького імператора.Користуючись тим, що імператор Леопольд I був відвернений боротьбою зТуреччиною, Людовік XIV безперешкодно господарював у Західній Німеччині.Особливі «палати приєднання» під усілякими юридичними зачіпками проголошуваливладу французького короля над різними пунктами і територіями Німеччини, у томучислі над Страсбургом, західнонімецькі князі фактично підкорилися французькомупротекторату.
Найвищої могутності абсолютистськаФранція досягла в 1684 р., коли імператор і іспанський король поРегенсбургскому договорі визнали всі її захоплення. Але незабаром, у 1686 р.,виникла Аугсбургская ліга — оборонний союз багатьох європейських держав(імперії, Іспанії, Голландії, Швеції й ін.) для відсічі подальшимтериторіальним домаганням Франції. Державний переворот 1688 р. забезпечивприєднання також і Англії до цієї коаліції, оскільки головний організаторАугсбургської ліги—голландський штатгальтер Вільгельм III Оранський ставодночасно й англійським королем.
До цього часу абсолютистська Франціявстигла почати нову агресію, вторгнувшись у Пфальц. Члени Аугсбургской лігивідповідно до прийнятого зобов'язання, виступили проти Франції, і почаласявелика європейська війна на декількох фронтах на суші і на морі. Незважаючи набезліч ворогів, французи в сухопутній війні на Рейні й у Нідерландах, в Італіїй в Іспанії залишалися в загальному переможцями, хоча на морі англійський флотнаніс їм кілька важких поразок.
Рисвікський мир 1697 р. відновив знезначними змінами положення, колишнє до війни. Укладаючи Рисвікський мир,Людовік XIV був упевнений, що незабаром винагородить себе великими придбаннямиза рахунок Іспанської спадщини. Останній представник іспанської галузі Габсбургів— Карл II умирав без чоловічого потомства- Крім Бурбонів на цю спадщину моглипретендувати ще лише австрійські Габсбурги. У результаті інтриг французькоїдипломатії Карл II перед смертю (1700 р.) заповідав усі свої володінняфранцузькому претенденту, але все-таки не сину Людовика XIV, а його другомуонуку, Філіпові Анжуйському, і з тією умовою, щоб іспанська і французька корониніколи не з'єднувалися в одних руках. Однак Людовік XIV не мав намірудотримуватися на ділі цього застереження. Як тільки його онук під ім'ям ФіліпаV був проголошений у Мадриді іспанським королем, Людовік XIV став від йогоімені керувати Іспанією й іспанськими колоніями. Йому приписували слова: «Немаєбільше Піренеїв!».
Вимоги Англії і Голландії про наданняїм торгових привілеїв в іспанських колоніях, а також у французських володінняхв Індії були відкинуті Францією. Тоді Англія і Голландія підтримали претензії імператораЛеопольда I на іспанський престол. Почалася війна за Іспанську спадщину(1701—1713), що велася Францією проти коаліції майже всіх західноєвропейськихдержав. Ця війна принесла Франції тяжкі поразки. Французькі війська буливитиснуті з Німеччини, Іспанії, Голландії. Втрата прикордонних міст, вторгненняу Францію військ коаліції, необроблені, запущені ріллі, падіння мануфактур іторгівлі, безробіття, загальне зубожіння народу, епідемічні хвороби і голод,фінансова розруха такою була ситуація, у якій завершувалося прославленереакційними істориками царювання Людовика XIV. «Рятівний мир» був підписаний зАнглією і Голландію у квітні 1713 р. в Утрехті, з  1714 р. у Раштатті.Іспанський престол залишився за Філіпом V, але і він і його нащадки назавждивтратили право на французьку корону. Англія затвердила свою морську перевагу,зберігши захоплені нею торгові і стратегічні бази (Гібралтар і острів Мінорку),і одержала «ассієнто», тобто монопольне право на ввіз рабів-негрів з Африки віспанські колонії в Америці. До Англії перейшли Ньюфаундленд і Акадия, що сталиопорними пунктами для подальшого проникнення англійців у Канаду. АвстрійськіГабсбурги одержали Іспанські Нідерланди, Міланське герцогство, Мантую,Неаполітанське королівство й острів Сардинію.
У результаті війни за Іспанськуспадщину Франція фактично позбавилася тієї гегемонії в Європі, що мала з часузакінчення Тридцятирічної війни.
Війна оголила внутрішню слабість ігниття феодально-абсолютистського режиму за пишним фасадом царювання«короля-сонця»— Людовика XIV.

Розділ 3.Розвиток суспільно-політичної думки і культури.
 
3.1.Становище католицької церкви.
 
Феодальний лад захищала не тількидержавна машина, але і вся система поглядів панівного дворянського класу. У тойже час нові економічні потреби, що визрівали в надрах старого суспільства,викликали спроби спростувати всю стару ідеологічну систему, протиставити старимідеям нові, більш прогресивні і передові погляд. Саме в цей період почалосязародження ідейних конфліктів у Франції, що в подальшому мало важливе значенняКатолицька церква  у Франції XVII ст. як і раніше була найважливішою зброєюохорони феодального порядку. Якщо все життя простої людини протікало, з однієїсторони, під контролем численної місцевої бюрократії, то, з іншого боку, той жеселянин, а почасти і городянин, знаходилися під невсипущим наглядом і впливомцеркви, що виховувала народні маси в дусі підпорядкування своїм панам ікоролівській владі.
Непорушність і незаперечністьавторитету католицької віри були, однак, певною мірою підірвані існуванням уФранції другої релігії в виді протестантизму, гугенотства, узаконеногоНантським едиктом 1598 р. Наявність у країні двох допущених закономвіросповідань відкривало щілинку для скептицизму, послабляло міць католицизму.Тому Людовік XIV з 1661 р. почав серію заходів, що мали за ціль цілкомліквідувати гугенотство. Утиски і безправ'я змушували одних гугенотівпереходити у католицизм, інших бігти з Франції. Оскільки емігрували переважнобуржуа і ремісники, це завдало великої шкоди французькій промисловості. У 1685р. гугенотам був нанесений завершальний удар: Нантський едикт був цілкомвідмінений. Однак ця політика релігійної нетерпимості мало сприяла зміцненнювлади католицизму над розумом французів. Гугенотські письменники з-за кордонупоширювали свої послания і твори, у яких бичували із великою силою й абсолютизмікатолицизм.
Взагалі вплив церкви на розумифранцузького суспільства помітно падало. Мавші місце під час народних рухівдоволі часті факти «блюзнірства», тобто ворожого відношення до релігійногокульту, свідчили про те, що в французькому народі з'явилися зародження атеїзму.На цей очевидний факт кризи релігії різні кола суспільства реагувалипо-різному. Католицька церква, єзуїти, двір, дворянство намагалися викликати«католицьке відродження», відновити духовну силу католицизму, використовуючи,зокрема, такий метод впливу на психіку мас, як релігійна добродійність.Дворянське «Суспільство святих дарунків», що боролися усіма засобами, подібноєзуїтам, з невіря’м і упадком «благочестя», створило мережу нових релігійнихорганізацій у середовищі простого народу. Одна частина духівництва, підтримувана чиновною буржуазією, шукала відродження релігійного почуття народушляхом відновлення католицизму.
Це напрямок — янсеністи (послідовникиголландського богослова Корівнелія Янсена), що згрупувалися навколо монастиряПора-Рояль під Парижем, було особливо різко загострено проти ієзуїтів. Алеянсеністи не придбали скільки-небудь широкого впливу в народі, залишаючисьсвого роду аристократичною сектою. У те же час найбільш передові французькіфілософи XVII в.— Гассенді, Бейль і ін., не пориваючи ще відкрито з релігією,зосередили вже увагу на обґрунтуванні матеріалізму і релігійного скептицизму,тобто виправдували і посередньо обґрунтовували невір'я. Пьер Бейль (1647—1706),гугенот-емігрант, прославився критикою релігійної нетерпимості і пропагандоюрелігійного скептицизму, що знайшов найбільш яскраве вираження в йогознаменитому «Историчному і критичному словнику», що являється першоюенциклопедією нового часу Берцар Фонтенель (1657—1757) усе своэ довге життя бувгарячим пропагандистом науки, борцем проти неуцтва і забобонництва. Йогопопулярні роботи начебто «Бесід про безліч світів», написані з великою дотепністю ілітературним блиском, багато в чому перевищують просвітницькі ідеїенциклопедистів.

3.2.Література і мистецтво.
У формуванні ж свідомості утворених кілвелику роль грали академії, створювані державою. Ще в 1634 р. при Ришелье буластворена Французька академія; по її приміру були створені академія живопису,академія наук, академія архітектури. Людовік XIV намагався виступати в роліпокровителя мистецтв.
У живописі насаджується помпезнийстиль, короля зображують міфічним напівбогом; за рамки цього стилю вириваються деякі — пейзажист Клод Лоррен ( 1600— 1682) і майстер гравюри Жак Колло (1593—1635). У літературі особливоюдовірою двору користувався улюбленець Ришелье поет Шаплен. По представленнюШаплена призначалися пенсії і премії художникам і письменникам; перетворенітаким чином у придаток двору, вони повинні були прославляти міць  і величабсолютизму, розважати Людовика XIV і його почет. І тут насаджується той же духвиняткових привілеїв: так, з 1668 р. привілей на створенняопер закріплюється за абатом Перреном, у 1672 р. вонапередається композитору Люллі. Той, у свою чергу, розділив це зі своїмпостійним лібретистом, другозначним драматургом, автором галантних трагедійФіліпом Кіно (1635—1688).
Не все, однак, удається підкорити ілітература XVII ст. розвивалася своїм шляхом.Регламентація, що насаджувалася абсолютизмом, не змогла остаточно заглушити щорозкріпачується свідомість епохи Відродження, і вонопродовжувало розвиватися в творчості«лібертенів» (вільнодумців), яких уряд нетільки не підтримував, але навіть часто піддавав репресіям.
Під час і після Фронди продовжувавсвою вільнодумну діяльність філософ-матеріаліст Пьер Гассенді (1592—1655), щоспростовував богословів і Копер, що викладав привселюдно систему Коперника.
З трагедією «Смерть Агрипіни», щовикриває тиранію римського імператора Тиберія, виступив Савіньєн Сірано деБержерак (1619—1655), у роки парламентської Фронди обсипав ненависного народуМазарріні гострими памфлетами: найбільше значними його добутками єнаучно-фантастичні утопії «Інше світло, чи держави й імперії Місяця» і «Комічнаісторія держав і імперії Сонця». Іншим лібертеном був письменник Поль Скаррон (1610—1660)-автор багаточисельних «мазаринад» і популярних комедій, поем жанру «бурлеск» іодного з перших реалістичних романів французької літератури — «Комічного роману».
В опозиційно набудованомуаристократичному середовищі також продовжуєіснувати своя літературна традиція, що йде стороноювід насаджуваного офіціозного класицизму. У цьому середовищі де висунулися дваписьменники, творчість яких далеко вийшла замежі салонної забави: це Франсуа де Ларошфуко (1613-1680) і Марі де Лафайет (1634—1693). У своїх прославлених«Максімах» Ларошфуко виступив як глибокий знавець психологии людей свого класу(яку він приймав за загальнолюдську психологію і був тому набудований дужепесимістично) і тонкий стиліст. Марі де Лафайет, що писала, мабуть, при участі Ларошфуко, залишила перший психологічний роман Франції «Принцеса Клевська».
Прагнучи підкорити собі художні плинив мистецтві, уряд робив ставку на класицизм якнапрямок, що користується широким визнанням  що висунуло ряд найбільшихмайстрів. Однак найвизначніші з них змогли вийти за межі абсолютистськоїідеології і залишили помітний слід в історії літератури. Такі: Николя Буало(1636—1711), Жан Расін (1639—1699), Мольер (Жан БатистПоклен) (1622—1673), ЖанЛафонтен (1621—1695) іЖан Лабрюйер (1645—1696).
Ніколя Буало, відомий як поет ісатирик, критик і теоретик літератури, опублікував у 1674 р. віршований трактат «Поетичне мистецтво», у якому розглядав мистецтво як наслідування природі і прояв розуму. Борючись проти крайностей вишукано-штучноїестетики аристократичних салонів і проти брутальності народного («майданного»)мистецтва, він створив досить гнучкі і широкі канони поезії, у які легкоуклалася як психологічна трагедія Расіна, так, згодом, і політична трагедіякласицизму.
Жан Расін — найбільший майстеркласичної трагедії. яка під його пером перетворилася в тонкі психологічніетюди; сучасники вважали його кращим знавцем жіночого серця. Основний зміст його трагедій складалане тільки перемога пристрастей над боргом, небезпека пристрастей, коли воникерують самодержцем («Андромаха», «Британії»), виконання обов'язку, щоприводить до придушення пристрастей («Береника»), але і біль розтоптаногоособистого щастя, що сильніше задоволеності від свідомості виконаногообов'язку. Написані на античні, біблійні чи міфологічні сюжети (лише трагедія«Баязет»  написана на сучасному автору, хоча і «екзотичному», матеріалі), йогодобутки розумілися сучасниками як скритий осуд моральної гнилизни і сваволідвору.
Мольер у своїх комедіях уже часткововиходить за межі класицизму; йому властиві риси реалізмуі народності, за які його засуджував його друг Буало. Його п'єси активновторгаются в життя: не випадково Мольер викликав на себе ненависть духівництвакомедією «Тартюф» і нелюбов аристократії «ДонЖуаном». У ряді добутків Мольерпорушив питання про самосвідомість третього стану: «Жорж Данден» і «Міщанин удворянстві» учили вихідців з низів знати собі ціну, не змішуватися з дворянамиі не принижуватися перед ними. Разом з тим у «Скупому» осміювалося преклоніннятретього стану перед грошима, затверджувалася здорова мораль, людяні відносиниу родині і шлюбі.
Любов короля до пишних видовищ, атакож його претензії самому виступати в балеті породили у творчості Мольератакі гібридні добутки, як комедії-балети, які йому довелося писати разом з Кіноі Расином («Принцесса Элідська» і ін ); вони забезпечили Мольеру заступництвоЛюдовика. Поряд з Мольером, Лафонтен був представником народної мови уфранцузькій літературі XVII ст. Учень вільнодумців, він у своїх бешкетних «Казках» переклав у витончені вірші ряд новел епохиВідродження (Боккаччо, Маргарити Наваррської, Брантома), чим надзвичайно сприявборотьбі французского суспільства прогни ханжество, що насаждались старіючимкоролем і його морганагической дружиною, пані Ментенон. Басні Лафонтена впрозорій формі оповідань про тварин при цьому Лафончен не щадив ні Лева, царязвірів, ні його придворних (Лисиця, Вовка і Ведмедя), що оббирають «простийнарод» — Зайця. Ягняти,Оленя.
Особливе положення в літературіФранції другої половини XVIIст.займає Лабрюйер, автор книги«Характери». Задумана вона була як ряд узагальнених портретів свого часу, як жанровізамальовки різних зустрічающихся в суспільстві завмерших характерів (у цьомувідношенні вона цілком укладалася в теорію класицизму); але автор переріс свійзадум і створив ряд реалістичних і різко обкреслених, образів. Багато місць його книги дихаютьпочуттям соціального протесту, підготовляючи тим самим літературу наступногостоліття.
Абсолютизм намагався розробити і своювласну теорію.Таким теоретиком абсолютизму був видатний діяч католицької церкви, єпископЖан-Бенен Боссюе (1627—1704); у своїх проповідях і творах на історичні іполітичні темивін відстоював ідею божественного походження абсолютної владигосударя і затверджував його право на життя, майно й переконання підданих. Тому він гаряче вітав скасуванняНантського едикту і сприяв створенню сільських школ. що мали за метупарализувати вплив гугенотських проповідників. Іншим теоретиком абсолютизму бувсам Людовік XIV, залишивший твір, відомий за назвою «Мемуари Людовика XIV, складені для виховання дофіна». Повний упевненості втім, що нічим не обмежена влада короля рятівна не тільки для правителів, але ідля підданих, він принципово відкидав усякі спроби протиставити йому які б радники і міністри людей, щомають не залежне від короля суспільне становище; він вважав, що, підвищуючичиновника з третього стану до положення міністра, він не поділяється з нимвладою, а має в його обличчі тільки безособистого виконавця королівськихпоручень.
Претензії ідеологів абсолютизмузустріли рішучий протест в опозиційній печатці, що виходила французькою мовою уГолландії й Англії і підпільно поширювалася у Франції. Так, в анонімномупамфлеті «Подихи поневоленої Франції», що вийшли в 1689—1690 р. (приписуєтьсягугенотському проповіднику Жюрье, а по інших джерелах — емігрувавшому з Франціїсвященику М. Левассору), затверджувалося, що французький народ не упокориться знасильством і що це є постійним «зерном повстання». Проти абсолютистськоїдоктрини про те, що власність французів є власність короля і він має на неїправо, виступав буржуазний мислитель Клод Жолі (1607—1700), що затверджувавнавчання про святість і недоторканності приватної власності, про обмеженнявсевладдя монарха. Серед представників дворянства і чиновної адміністрації, щокраще уряду, бачили реальне положення, у Франції, висунулися ідеологи, щонамічали шляхи порятунку государства шляхом полегшення і перебудови податковогообкладання (маршал Вобан, 1633—1707)  шляхом прямої допомоги селянськомугосподарству (інтендант Боугильбер, 1646—1716); нарешті, вихователь дофіна,єпископ Фенелон (1651—1715), створив для свого вихованця повчальнийроман-утопію «Телемак»,у якому зобразив панораму катастрофи правителів у ряді вигаданих держав, крімтих деяких, де суспільний лад не дає основ для невдоволення народу; однак книгаця, що стала відомої королю, піддалася забороні, а її автор — опалі.
Багато заборонених книг, були длянароду істинними, викликали в народу захоплення і зачарування. Тому післясмерті Людовіка XIV, після відміни всіх цихзаборон, за свідченнямочевидців в Парижі з раннього ранку перед ще закритими дверима королівськоїбібліотеки вистроювалася черга бажаючих потрапити до неї; закінчувалася штучнозамкнута напівтемнота абсолютизму, і піднімалася зірка просвітництва.

Висновок
Отже, в ході курсової роботи я дійшласлідуючих висновків:
Абсолютна монархія мала місце в усіхкраїнах Європи. Але особливо вона проявилась у Франції. У початковий періодсвого розвитку абсолютна монархія відіграла прогресивну роль, сприяючи розвиткумануфактурної промисловості, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, а такожподальшій централізації держави. Потім абсолютизм виступає в досить реакційнійролі — стає на перешкоді цього розвитку, щоб не допустити зростання могутностібуржуазії, яка виявляється для нього небезпечною.
У Франції абсолютна монархіяхарактеризувалась такими рисами:
-          повнийконтроль за всіма провінціями;
-          необмеженакомпетенція у виданні законів;
-          скороченнясфери сеньйоріальної юстиції;
-          ліквідаціяавтономії міст;
-          призначенняна церковні посади королем;
Французький абсолютизм виростав,використовуючи суперництво дворянства і буржуазії. Це аніскільки не заважалойому, залишаючись феодальною державою, підтримувати на ранньому етапі свогорозвитку буржуазію і буржуазне господарство. Дворянство, як клас, ні в XVI, ні в XVII століттях ще не вбачало в буржуазії свого ворога імайбутнього переможця. Крім того, французьке дворянство і його держава прямовиграли від господарського розвитку, що на даному етапі могло бути насампередрозвитком капіталізму. Що ж стосується відносин держави і класів дворян, якізмагаються між собою, і буржуазії трудового народу, то тут вони виступалиособливо солідарно і завжди проти інтересів трудящих (придушення повстаньселян, перші страйки підмайстрів тощо).
Розвиток товарно-грошових відносинсприяв переведенню переважної частини селянських повинностей у відповіднігрошові платежі. Дворянство вводить інші побори, помагає від короля здільшенняподатків із села, розмір яких залежав від розсуду збирача. Тому збір податківперетворювався в добре підготовлену військову операцію, у якій брали участьармія і поліція. Таким чином, засоби, які вичавлювалися з дрібного селянського господарства,були основним джерелом існування панівного класу.
Розвиток французької держави такожвідбувається за рахунок найжорстокішої експлуатації селянства, оскількиконкурентноздатність французької буржуазії на зовнішніх ринках створюваласяшляхом штучного підвищення цін на внутрішньому ринку на товари промислового виробництвай штучного зниження цін на хліб і сировину, виробленими селянськимигосподарствами.
Варто звернути увагу, ща самеабсолютна монархія створює могутній і розгалуджений бюрократичний аппарат інайбільш діючі засоби примусу у вигляді постійних армій, поліції, суду і т. п.Тому така держава є потужним знаряддям, що сприяє експлуатації безпосередніхвиробників за допомогою податків, системи державного боргу й вигаданих систем,чим загострює класову боротьбу.
В кінцевому підсумку абсолютнамонархія завжди залишалася диктатурою феодалів, і її політика ніколи не йшла врозріс із корінними інтересами цього класу. При Людовіку XIV французький абсолютизм досягнайвищого ступеню свого розвитку. Концентрація усієї повноти державної влади вруках короля призвела до припинення діяльності Генеральний штатів. Едикт 1641р. зобов'язав паризький парламентреєструвати всі ордонанси короля. Король одержав виключне право призначатикандидатів на вищі посади у французькій церковній організації. Писаним джереломправа у Франції стали акти королівської влади.

Література
1.        АлпановМ.А. Політичні ідеї французької буржуазної історіографії. М., 1979.
2.        БаргМ.А.  Вопросы генезисакапитализма в Западной Европе в современной историографии. Сб. Генезис капитализма. М., 1965.
3.        Борисов Ю.В.Дипломатия  Людовика XIV. М., 1991.
4.        Гриб В.Т.  Лекции об Гашнэ, Мадам де Лафети Мольери. Избранные работы.  М.,1986.
5.        Жирмундский и др.История Французской литературы. Том1.  Москва – Ленинград 1946.
6.        Кожакин С.М. Государство и народ. От фронды до великой Французской революции. М., 1988.
7.        Ливиц Р.В. Народное восстание в Париже в 1648 году. Из истории Фронды. Т., 1968.
8.        Поршнев Б.Ф. Восспитание в Бордо в 1675 году  -  Труды Моск., гос. ун-та истории, фил-и ил-ры. Т.6 М., 1960.
9.        Поршнев Б.Ф. Цели и требования крестьян в британском восстании 1675 года. М.,1985.
10.       Роллан Р. Музыканты прошлых дней.  Ленинград 1975.
11.       СавянА.И.  Век Людовика XIV. М., 1970.
12.       Сигал И.А.  ПьерКорнель 1606-1684. Ленинград-Москва 1957.
13.       Всемирнаяистория. Т.5 под ред. Я.Я. Зутиса М., 1958.
14.       Историяцивилизаций мира. Под ред. Белозерова В.Т. Немеровской А.В.- М.,1998.
15.       История Франции.Т.1.М.,1973.
16.       Виппер В.Ю. История нового времени. –М.  Черо.1999.
17.       История среднихвеков.  Под ред. Коллесницкого М.Ф. М., 1986.
18.       Новая история.Первый период. Под ред. Юровской М. – Москва 1983.
19.       Новая и новейшаяистория стран Европы и Америки. Европейская цивиллизация XVII-XVIII вв.  Т.1  М.2000.
20.       Новая историяЕвропы и Америки. Первый период. Под ред. Б.Юровской., К. Кривоуса.,М.1998.
21.       Историяполитических и правовых учений. Под ред. академика РАН.д.ю.н., проф.В.С.Нерцесянса. М., НОРМА 2000.