Міністерство освіти і наукиУкраїни
Чернівецький національнийуніверситет
ім. Ю. Федьковича
Факультет політології, історії та міжнароднихвідносин
Кафедра етнології, античної
тасередньовічної історії
Етнічнаісторія турок
(курсова робота)
Науковий керівник:
КожолянкоО. Г.
Виконала:
студентка IVкурсу
Гнулицька Є.Г. .
Чернівці – 2006 р.
Зміст
Вступ ………………………………………………………………..2– 5 стор.
Розділ І.
Тюркські держави і етногенез
(від тюрків до турків)………………………………………………6 – 12 стор.
Розділ ІІ.
Духовна культура…………………………………………………..13 – 18 стор.
Розділ ІІІ.
Матеріальна культура:
1.1 поселення і житло …………………………………………19 – 23 стор.
1.2 одяг ………………………………………………………....24 – 26 стор.
1.3 сільське господарство ……………………………………..26 – 29 стор.
1.4 ремесло ……………………………………………………..29 – 33 стор.
1.5 їжа ….……………………………………………………….33 – 36 стор.
Висновок……………………………………………………………37 – 39 стор.
Список використаної літератури………………………………….40 – 41 стор.
Додатки
Вступ
Для кожного народу і держави його історія є єдиною з фундаментальних основнаціональної ідеології. У останнє десятиліття великий інтерес викликають різніпроблеми етнічної історії народів – їх походження, склад, первинний ареалрозселення і інше.
Саме в світлі цього, бажаючи прикрасити певні моменти власної історії,довести перевагу свого «племені» над іншими, обґрунтувати приналежність тих абоінших земель, почалося масове «листування» історії, що призвело дофальсифікацій історичних фактів або їх тенденційної інтерпретації.
Необхідність в створенні реальної історичної картини важливо не тільки дляторжества істини в науці, але і для правильної державної ідеології. Нізамовчування якихось фактів в історії народу і країни, ні розвалення етапіввласного історичного розвитку не сприяють вибору рівного напряму, якполітичного курсу, так і системи освіти і культури.
На тлі історичної панорами, яку хотілося б показати в даній роботі, можнабуде побачити хитрість і відносність багатьох понять, активно використаних вполітиці і сторичних домагань, як, наприклад, застосування терміну «автохтовність» того або іншого народу або визначення його «історичних меж».Будь-яка сучасна держава, як і народи, його складові, в своєму розвитку пройшлиперіоди занепаду і розквіту. У складанні сучасних націй брали участь різніетноси. Межі держав мінялися. Одні держави зникали, інші з¢являлися.Відповідно переписувалась історія, мінялося відношення істориків, які писалиісторію свого народу.
Ця робота в основному пошук і інтерпретація історичних джерел,археологічних відкриттів та інше. Тут розглядається вирішення проблемивизначення території розселення етносів, зокрема, тюркоязичних, в світлі їхміграцій і етносоціального розвитку, зокрема процесу асиміляції.
В даний час гостро дискутується питання ареалу мешкання тюркських племен вдавнину. Інша проблема – питання «якості» впливу тюркських кочівників насусідні народи на тлі історії взаємин міських і кочових культур також є одниміз спонукальних мотивів написання даної роботи.
Істотна кількість народів від Середземного моря до Тихого океану говоритьна тюркській мові. Саме усіх носіїв цієї мови, а вірніше за групу мов,нерозривно пов'язаний з етносоціальними процесами, зокрема з процесомасиміляції, за довгий історичний період. Визначити закономірність процесуасиміляції можна тільки на широкій історичній панорамі. Тому дане дослідженняпредставляє короткий огляд історії міграції тюрків – кочівників, розвитку їхсуспільства і державних утворень за історичний час.
Визнання цього питання має в першу чергу визначити ареал мешкання тюрків іметодологію дослідження процесу етногенезу.
Хвиля розповсюдження тюркської мови стала можливою при розквіті першогоТюркського каганату (VI– VIIст. н.е.). Після її розвалу багато етапні міграції тюркоязичних кочівників, особливопісля ХІ ст., дозволили цій мові розповсюдитись від Малої Азії до Китаю.
Проти такої концепції є немало заперечень. Хотілося б на початку торкнутисядвох тез опозиції.
Перший – деякі дослідники затверджують, цілком справедливо, що тюркоязичніетноси у глибокій старовині мешкали в широкому ареалі Середньої і ЦентральноїАзії.
Другий – масову асиміляцію інших народів тюркоязичними етносами ряд ученихпояснюють привабливістю цієї мови, демократичністю турок і стійкістю їхверховної об’єднувальної влади.[1]
Одним із найважливіших моментів у визначенні меж ареалу мешканнятюркоязичних етносів в давнину є питання про відповідність певної археологічноїкультури етносу. Ідентифікація етносів по орнаментах глечиків, так самопомилкова, неначебто в сучасну епоху ми узялися визначати своєрідність культуриетносу по хмарочосах або по одноразовому пластиковому посуду. Можливо, цейметод вірний для найраніших періодів історії людства, але пізніше, під часактивної дифузії культур і матеріальних навиків, не вірно ототожнювати етнос звиробництвом певного типа горщиків.[2]Навіть релігійні вірування і пов’язані з ними похоронні обряди не можуть датиясну і чітку картину приналежності до якого-небудь етносу. Починаючи з періодуенеоліту не можна чітко прослідкувати і ідентифікувати мову, антропологічнийтип і археологічну культуру.[3]
Вивчення історії кочових племен постійно вимагає визначення методологіїдослідження ґенезу державності, культури і господарства кочівників.
Нам залишили сіль в спадок від радянської історичної школи марксистськеділення історії на періоди рабовласницької, феодальної і капіталістичноїсоціально-економічних формацій не застосовано до етапів розвитку кочовогосуспільства. Ми схиляємось до теорії «великої феодальної формації», що охоплюєперіод з V– IVтис. дон.е. до ХІХ століття.[4]Характерною межею феодалізму є натуральне господарство, як в землеробстві, такі в скотарстві. При цьому існування рабства або його відсутність говорить лишепро форми експлуатації. Наявні відомості про існування рабства у номадівсвідчить про обмеженість цього інституту, яке носило патріархальний характер.Говорили про жорстоку експлуатацію співвітчизників з боку заможного класу тежне доводиться, оскільки багатство в кочовому суспільстві було відноснимпоняттям. В цілому, у кочівників не булоякого-небудь монопольного феодального права на худобу і на землю.[5]
Процеси етнічної взаємодії можна підрозділити на три типи: консолідації,асиміляції і інтеграції.[6]Консолідація відбувається звичайно в середовищі споріднених етносів. Інтеграціїсупроводить поява певної культурної спільноти при збереженні основних етнічнихрис у існуючих різних по своїх мовно-культурних параметрах основних етнічниходиниць в результаті взаємодії. Всі ці процеси в різні історичні періодипротікали неоднаково.
На прикладі розвитку номадизму можна підтвердити важливу роль географічнихчинників на розвиток етносоціальних співтовариств. Ще однефілософсько-історичне питання про роль особи в історії знаходить позитивнепідтвердження на тлі появи і розпаду об¢єднанькочівників, тоді, як в «осілих» цивілізаціях цей висновок взагалі заперечний.«Історія держав тюркських кочівників показує, що виникали вони у наслідокпосилення одного з племен, на чолі якого стояли хоробрі, розумні і щасливі всвоїх підприємствах родоначальники, що встигали підкорювати своєму впливу родисвого племені і підкорити решту племен», — писав російський дослідник Н. А.Арістов.[7]Роль вождів в кочовому суспільстві іноді була вирішальною в створенні держав іконсолідації племен. «Коли в степу з¢являвсяталановитий організатор, він збирав навколо себе натовп сильних і зрадженихлюдей, щоб підпорядкувати з їх допомогою свій рід, і, нарешті, племінний союз».При успішному збігу обставин, таким чином, створювалася крупна держава.
Розділ І
Тюркські держави і етногенез
(від тюрків до турків).
В Азії у VI–VIIстолітті тюрки створили державу, якій дали своє і¢мя – Тюркськийкаганат. Каган, хакан або хан – так називалися у тюрків верховний правитель,«цар». Каганат розкинувся на великі території – від Хуанхе до Каспії, відТибету до Приуралля. Тюрки внесли велике удосконалення в техніку верхової їзди:винайшли жорстке сідло і стремена. Екіпіровка коня «під верх», які ми знаємо ітепер, була закінчена. Це був новий етап в розвитку транспорту і військовоїсправи. Модернізувалася і зброя: тюрки широко застосовували складно-складенийлук, винайдений ще в хунські часи, крива шабля-шашка замінила прямий важкиймеч. Інше важливе досягнення стародавніх тюрків сприяло підвищенню мобільностіномадів: у середині І тисячоліття н.е. вони створили розбірну (гратчасту) юрту.[8]
Тюркські племена вели обширну мінову торгівлю з Китаєм.
Не дивлячись на сильну майнову і соціальну диференціацію, суспільствотюрків мало родоплемінну структуру: сім¢ї об’єднувалисяв роди і племена (ок, огуд), а ті вплемінний союзи (ель). На чолі еля стояв хан (каган).
Історична доля Тюркського каганата: в VIIстолітті він розділився на західний (або середньоазіатський), східний іцентральноазіатський. Перший Тюркський каганат проіснував до 740 р., другий –до 745 р.
Взагалі в раннє середньовіччя, після великого переселення народів, багатоколишніх племінних об¢єднаньрозпадаються, а з їх колишніх складових елементів утворюються зародки майбутніхнародностей. В цей час відбуваються не тільки великі етнічні зміни, але іреволюційні соціальні зрушення. Феодалізм, нова соціально-економічна формація,відтісняє колишні родоплемінні відносини у «варварських» народів і завдаєнищівного удару по рабовласницькому суспільству в державах стародавньоїцивілізації.
У VIIстолітті основним ареалом азіатськихтюрків стала обширна область в Середній Азії, що одержала в іранських мовахназву «Туркестан» (Тюркський стан, Країна тюрків). Проте вже в VIIIстолітті велику частину Туркестану завоювали араби, що створили нову гігантськудержаву середньовіччя – Арабський халіфат. Середньоазіатські турки визналивладу халіфата, стали його союзниками, серед них почала розповсюджуватисьрелігія завойовників – іслам.
Але середньоазіатські турки не довго терпіли панування арабів. Вже в IXстолітті вони створюють свою державу на чолі з ханом Огузом, вождем огузськихплемен. Огузи витісняють з Середньої Азії своїх суперників – печенігів, іншетюркське плем’я. Але огузська племінна конфедерація не створила міцного істабільного об¢єднанняі розвалилася під ударами східних кочівників. Проте, певні політичні ікультурні інститути, що склалися в період племінної конфедерації, послужилинадалі базою для складання крупних і сильних держав.
Однією з таких держав була держава Сельджуків. До складу складання цієїдержави огузи в історичних хроніках все частіше стали називатися «туркменами».Таку зміну назви деякі дослідники пояснюють ухвалення ісламу. Самемусульманська релігія сприяла досить істотним змінам в етносоціальній структурітюркських кочівників. При цьому, зміни були як позитивного, так і негативногохарактеру. Впливу релігії на етногенез зверталося мало уваги, особливо, ісламу,[9]а ще один з найважливіших чинників дії на етнографічну і культурну зовнішністьетносу.
Звичайно, треба відзначити і історичну специфіку мусульманської віри – ²Головна перевагаісламу полягала, звичайно, в культурній першості мусульманського світу,однаково у області матеріальної і духовної культури того часу².[10]
Сельджуки були вихідцями з огузського племені киник. Прийнявши іслам,сельджуки вели війну зі своїми одноплемінниками під релігійним прапором. Післяпевних успіхів і зміцнення власного положення серед своїх одноплемінників,сельджуки зіткнулися з гезневідами. У 1040 році в сипких пісках ПівденноїТуркменії у невеликій фортеці Данданакан відбулася вирішальна битва між армієюгезновитського султана Еміра Маруда і сельджутською кіннотою під буттям на чоліТугрул-бека, Чагри-бека і Мусибайгу. Перемога дісталась кочівникам.
У Сельджутській державі частково збереглося родоплемінне ділення. Так,огузська конфедерація, що складалася з 24 племен, ділилась на старші племена(праве крило) – «бузук» і молодші (ліве крило) – «учук». У Сельджутськійдержаві таке ділення збереглося, що визначало заняття посад – бузукикористувалися більшим привілеєм.
Перший правитель сельджуків Тогрул-бек значно розширив володіння. У 1042році був захоплений Гурган і Табарістан, 1043 рік – Рей, 1062 рік – Фарс,Шираз. Але головною метою Тогрул-бека було захоплення Багдада. Столиця халіфатафактично знаходилась в руках іранської династії Будов, відомої своєюорієнтацією шиїта. Цим і скористалися сельджуки, почавши ідеологічну пропагандупроти «нечистих мусульман». У 1055 році Тогру-бек оволодів Багдадом.
У кінці XIстоліття сельджуки захопили величезніпростори Ірану, Іраку, Закавказзя і Малої Азії. Верховний султан дарував землісвоїм підданим – огузській військовій аристократії, і на цих територіяхпоступово утворилися різні султанати.
У державі сельджуків незабаром виявилися з гострою силою суперечності,неминучі при переході кочового способу життя до осілої. Частина огузськихплемен стала засуджувати одноплемінників за різні заняття, невластиві кочовомувоїну. Сите життя в оточенні слуг, посеред прекрасних садів Туркестану була длянових феодалів набагато привабливіше за минуле життя в степу. Частина зіткненьмала місця на релігійному ґрунті – султани запекло билися протиогузків-язичників, прагнули добитися від них ухвалення ісламу. Друге – палацовіінтриги, що виникли на ґрунті боротьби за престол, групували різні племена зарізними партіями, що ще більше підсилювало розкол. Взагалі, падіння держависельджуків було зумовлено саме тим чинником, що кочівники завжди «розкладалися»в міських умовах при першій зустрічі з «елементами солодкого життя».
З цього ж періоду почали складатися держави і на їх основі тюркські етноси,що перейшли від кочового життя до осілого. На просторі, завойованимисельджуками, утворилася система султанатів, куди стікалися маси тюркськихкочівників. Особливо притока тюркських кочівників посилилась в періодмонгольського нашестя. Разом з огузами у середньоазіатські султанати мігруваликипчаки, карлуки і інші.
Тюркиризація ж Малої Азії, де надалі утворилася найбільш могутня тюркськадержава, почалося частково ще в досельджутську епоху, при Аббасидах, коли наохорону меж з Візантією притягувалися тюрки: карлеки, кипчаки, печеніги, огузита інші. Але першою крупною і досить сильною тюркською державою ставСельджутський султанат. При зміцненні політичної влади соціально-етнічніпроцеси почали розвиватися на основі постійно діючих суспільних інститутів.
Сельджутська держава Малої Азії стала притулком для багатьох біженців зСередньої Азії. Віротерпимість султанів привертала в межі держави і християн.Тут йшла активна дифузія культур і релігій. Мусульмани-огузи прийняли багаторелігійних звичаїв християн і багато місцевих християнських святинь сталиоб’єктом поклоніння також і мусульман. В цілому, це була держава, де рівніможливості мали всі, незалежно від релігії, етносу і походження. Сеїди, шейхи,сплямувались сюди, одержували землі, що щедро роздаються султаном. Останнізаохочували будівництво, розвиток культури і літератури.[11]Також багато мігрували учених,богословів, поетів.
Привабливість правління тюрок сприяла тому, що багато місцевих жителів,стали активно брати участь в творенні тюркської держави, приймали іслам іставали з часом частиною тюркського етносу. Навіть широкого ухвалення вірменамиісламу спричинило за собою звинуваченні їх в зраді з боку християн.[12]
Саме привабливість тюркського правління і ухвалення у зв’язку з цимбагатьма християнами ісламу зіграло вирішальну роль в зміцнення етносу ізапобігло асиміляції тюрок в місцевому середовищі. ²У Малій Азії бувперекинутий міст між мусульманством і християнством².[13]Велика кількість християн цілими селами переходили в іслам і саме завдякипривабливості «тюркського ісламу».
Одними з перших стали зливатися з тюрками кочівники – курди, близькі їм пообразу життя і сповідавши одну віру – іслам. Частина цих курдівтюркиризувалися. Але і вони спричинили великий вплив на тюрків у їх культурі ізвичаях.
Тюрки, наприклад, запозичили у курдів легке кочове житло – «чорну палатку»(кара-чадир). Вона найкраще підходить до клімату Анатолії, де немає ніяких холоднихзим, як в Середній і Центральній Азії. Покриття «чорної палатки» ткется зчорної козячої шерсті. Тканина натягується на шести, вбиті в землю, у виглядідвосхилого тенту, котрий добре пропускає повітря, але під час дощу, коли вінпромокав він повітря не пропускав.
У тюрків став розповсюджуватися звичай одружуватися на іноплемінницях і цезіграло велику роль в етногенезі. В гареми сельджуків поступали гречанки,вірменки, грузинки. При османцях цей вибір став ще ширший – від арабок іафриканок до слов¢янок зБалкан, полячок, венгерок, українок і черкесок. Особливо славилися красою вТерції черкески. Їх доставляли з Кавказу по Чорному морю на судах, перевозилипо суходолу караванами верблюдів. Султанші частіше всього не були турчанками.Ось, як наприклад, Орхан, Мурад І, Баязид І були одружені на візантійськихпринцесах. Однією із дружин Абдул Меджида була вірменка. Дружина СулейманаВелеколепного, полонена українка з Подолії, властелюбива красуня з таємнимскіфським ім¢ямРоксолана.
Звичай одружуватись на іноплемінницях і чужоземках був характерний нетільки для султанів, але і для багатьох імущих і знатних людей.
Султани прощали шлюби між мусульманами і християнками. І при цьому дружинизберігали право сповідати християнство.
Схильність тюрків, сельджуків і османців до шлюбів з іноплемінницямивитікала з родоплемінних звичаїв. В суспільстві, де ці звичаї зберігаються,схоже регулювання шлюбних відносин закономірно. Етнографи називають йогоендогамією – «внутрібрачієм», т. є. правилом заключати шлюби всередині певноїетнічної спільності, наприклад, всередині плем’я. Проте ендогамія завжди якасьоднобічна: її закони стосуються тільки жіночої половини плем’я. Своїх дівчат«на сторону», чоловікам чужих племен, не віддають, але «зі сторони», з іншихплемен, можна брати дружин безперешкодно. Шлюби своїх чоловіків зіноплемінницями навіть поощеряются. Здавна у міжплемінних війнах захопленіжінки були самою цінною добичею, вони ставали не тільки рабинями-наложницями,але і повноправними дружинами.
Ендогамія вела до тюркоризації дітей від змішаних шлюбів, особливочоловічого потомства. По мові і культурі вони ставали турками. Але зовнішністьтаких турків зберігала і материнські риси, що відобразилось згодом на різновидіантропологічних типів турецького народу, складених іншими факторами змішання зпредставниками багатьох і багатьох народів.
Антропологи обачно відносять турок до середземноморсько-балканської групипівденних європеоїдів. Для неї характерні м¢які, злегкав’юнкі чорне або каштанове волосся, смуглявий колір шкіри, широко відкриті,мигдалеподібні, частіше всього чорні або карі очі, сильно виступаючий вузькийніс, трохи потовщені губи, слабкий розвиток скул. На сході Анатолії серед турокпоширений так званий вірменоїдний тип, якому властиві густі зрощені брови,рясна борода і вуса, орлиний ніс, масивний череп і невисокий зріст. Серед турокзустрічаються і блакитноокі блондини, північноєвропейської зовнішності, ісмугляві «пекучі» брюнети, схожі на африканців. Таким чином, зовнішність туроквідобразила, немов дзеркало, всі особливості їх походження.
Турки – (самоназва) тюрк. До складу турків входять субетнічні групискотарів-кочівників і напівкочівники. Говорять на турецькій мові тюркськоїгрупи алтайської сім¢ї.Діалекти: анатолійська група (з південно-західними, центральними, східними,північно-східними, чорноморськими, південно-східними, кастамонуйськими,Караванськими діалектами) і румелійська. Переважна більшість турків –мусульманє-сунніти. Турецька народність склалась до середини XVIстоліття з двох основних етнічних компонентів: тюркських кочових племенскотарств, головним чином огузських і туркменських, мігруючих в Малу Азію зісходу в період сельджутських і монгольських завойовників XI– XIIстоліть, і місцевого малоазійського населення: греків, вірмен, лазів, курдів іінших. Частина тюрків проникла до Малої Азії з Балкан (узи, печеніги).Формування турецької нації завершилося до початку XXстоліття, до часу розпаду Османської імперії, і утворення Турецької Республіки.[14]
Розділ ІІ
Духовна культура
Релігія
Переважна більшість населення Туреччини (99 %) сповідують іслам переважно уформі суннізма ханіфітського толку. Серед турок деяких районів СхідноїАнатолії, а також серед курдів і частини арабів поширений шафіїдський толксуннізма. Шиїти складають приблизно 16 % населення Туреччини. В основному цепослідовники двох сект: аліїлахі (курди в Дерсимських горах і на півночіХарпутської рівнини, а також частина юрюків і туркменів) і нусайріти (араби помежі з Сирією).[15]Серед курдів деяких районів Південно — Східної Туреччини зустрічаються також йєзіди.У країні існує ряд релігійних орденів, найбільш відомі з яких мевлевійя,накшбандія, тиджанійя і бекташи. З християн представлені православні (головнимчином греки, а також болгари і частина арабів), вірмено-григоріянє,халдо-католики і інші.
Іслам в Туреччині
Іслам оформився у Хіджазі в VIIстолітті узахідній області Аравійського півострова. Він виник через ряд об’єктивнихісторичних причин. Розкладання родоплемінного ладу арабів, криза в торгівлі,викликана несприятливим міжнародним станом, і багато інших причин підсилиливизрілі у середині арабів тенденції до централізації. Інтереси суспільствавимагали міцного і тривалого об¢єднання країн,стабілізації її політичного і соціального стану. Для цих цілей був необхіднийпрапор. У ту пору у арабів були поширені різні вірування, існувало многобожжя.Тенденції до централізації викликали прагнення і до створення єдиних родових іплемінних культур. Віра політично найбільш могутніх племен стала обов’язковоюдля підлеглих їм менш могутніх племен. У Аравії до початку VIIстоліттянайбільшої могутності досягло плем’я курей в Мецці. Відповідно, з піднесеннямкурейшитів зросло і значення храму Краба, що знаходилося в Мецці. Поступовоплемінний курейшитський бог, якого називали ²Ілах², став витіснятибогів інших племен. Надалі, як ²Аллах², він увійшов доісламу як єдиний бог. Піднесення Аллаха серед інших племінних богів відбулосяще і завдяки діяльності Мухаммеда, вихідця з роду Бану-Хашим племенікурейшитів. Одержавши, за переказами, близько 609 року божественне одкровення,він виступив з проповіддю у Мецці. У 662 році разом з однодумцями був вимушенийпереселитися (хиджра) до Медини. Але вже в 630 – 631 роках мусульмани підбуттям на чолі Мухаммеда підпорядкували Мекку і значну частину Аравії, створилитаким чином теократичну державу.
В процесі формування іслам, що випробував значний вплив монотоїстськоїрелігії, що вже склалися: іудаїзму, зороастризму і християнства – розпався надекілька течій і декілька десятків сект. Проте виникнення основних двохнапрямів ісламу – сунізму і шиїзму – пов’язано перш за все з політичнимиперипетіями.[16] Сутьконфлікту в тому, що шиїти не визнають сунітських халіфів, вважаючи законниминаступниками Мухаммеда лише імаму з роду Алідів, засновником якого став халіфАлі – двоюрідний брат Мухаммеда. В Туреччині подовляюча більшість мусульманскладають суніти.
Основоположні принципи ісламських догматів і культу в сунізмі, шиїзмі ічисельних сектах майже не піддалися змінам. Відмінності торкнулися другоряднихположень, виразили в догматизм і культову практику. Окрімзагальномусульманських, у шиїтів є свої свята (наприклад, день, коли Мухам медвизнав Алі своїм наступником), свої місця паломництва. Сунніти разом з Кораномпочали Сунну (священний переказ, що складається з хадисон), на якій ґрунтуєтьсярелігійне і політичне життя.
Основні принципи ісламу
Основний догмат ісламу – єдинобожність – виражений простою формоюсповідання віри (шехадет): ²Немає іншогобожества, окрім Аллаха, і Мухам мед – його пророк².[17]Саме слово ²іслам²означає ²покірність²(Аллаху і долі,їм визначеної), а ²мусульманин²(арабське ²муслим²) — ²покірний². На ційпідставі деякі мусульманські богослови В Туреччині навіть засуджують життя імайна від нещасних випадків, ²бо неможна обдуритивизначення². Назва ²Коран²походить відарабського кореня ²кар¢а²(читати абовимовляти речитативом, декламирувати). Коран написаний арабською мовою VIIстоліття і досить незрозумілий навіть більшості арабів, не кажучи вже протурків. Коран написаний особливим віршованим розміром, без рим. Коран, збіркапроповідей і повчань Мухаммеда, — священна книга мусульман, ²Біблія ісламу². Він вважається²словомАллаха²,переданий пророку на арабській мові через архангела Джейрана. Коран ідоповнюючи його Сунна складають в ісламі основу віровчення, права, етики іморалі. У Корані викладені і правила культу.
Обрядовій стороні мусульманство надає першорядне значення: п’ятикратнийнамаз, пост і хадж входять до числа основних принципів, ²п¢яти стовпів²ісламу. До нихзараховують також головний догмат – віру в єдиний Аллах і добродійну милостиню- ²зекят². У ісламібагато розпоряджень – заборона на зображення людей і тварин, на вживанняалкогольних напоїв, заборона на азартні ігри. Проте в даний час ці забороничасто не дотримуються.
Строго дотримуються тепер тільки два розпорядження – заборона на вживання вїжу свинини і обряд обрізання. Турки здійснюють