Четвертепокоління школи „Анналів”
В 90-ті рр. ХХст. французька історіографія увійшла в досить складному становищі. Попереднякритика школи „Анналів” звела нанівець лідерство останньої, натомістьпосилилися занепадницькі тенденції та зневіра в когнітивну можливість історії.
Середфілософських напрямків, які найбільше вплинули на формування французькоїісторіографії 90-х рр. були постмодернізм (постструктуралізм) та так званий«лінгвістичний поворот». «Лінгвістичний поворот», або ширше вивчення всіх формопосередкування між істориками та їх об’єктами дослідження, торкнувся всіхобластей «нової історії»[1].
Історики змінилисвої уявлення про співвідношення між текстом і контекстом, матеріальною ісимволічною реальністю, сучасним і минулим. Водночас, як пише Л. Рєпіна,«руйнівна діяльність постмодерністської програми розчистила нові шляхи пізнаннясвіту»[2].
Вченні, що незалишалися байдужими нових філософських віянь і водночас не втратили віру вісторію як науку, намагалися дійти спільного знаменника та виробити нову теоріюісторичного знання.
На рівніепістемології ці зміни призвели до чергового перетасовування академічногоподілу праці, особливе місце в якому посіло вивчення культури. Тоді як длясоціальних наук увага до мови була новою, різноманітні підходи до культури відсамого початку характеризувалися увагою до неї. Різноманітні структуралістичніпідходи у лінгвістиці й культурології стали підставою для постструктуралізму.Тому в історії поворот до мови був водночас поворотом до культури[3].
Серед новихрізноманітних історичних напрямків, що в центр уваги ставлять культуру,принаймні два широко представленні у Франції. Це культурна (культуральна)історія, розроблювана Р. Шартьє, та інтелектуальна історія ( Ж. Ревель).
Пошуки новихметодологічних підходів спричинили новий «бум» інститутотворення в 90-ті рр.,на які припадає пік формування нових науково-дослідницьких центрів, періодичнихорганів та неформальних дослідницьких груп, кожен з яких постулює свою програмуісторичного дослідження.
Тим чи іншимчином, але всі ці процеси відбувалися навколо Школи вищих досліджень соціальнихнаук – від самого початку форпосту школи «Анналів». Можливо, саме це даєпідстави деяким дослідникам говорити про відродження школи «Анналів» вчетвертому поколінні (наприклад, В.Бабінцев).
Загаломпогоджуючись із такою думкою, хотілося б лише зауважити, що анналівськатрадиція Школи вищих досліджень соціальних наук втілює себе не так вметодологічних принципах написання робіт, як в практиці організаціїдослідницької роботи. Але в цьому сенсі варто говорити не про відродження, апро тяглість традиції, які фактично ніколи і не переривалися. В кінці ХХ – ХХІст. ці традиції лише вийшли на новий етап свого розвитку, що дає підставиговорити про початок ери спільних досліджень в руслі, школи «Анналів»четвертого покоління.
Відповідно доцієї нашої думки, вважаємо за потрібне в цьому розділі роботи висвітлитидіяльність саме Школи вищих досліджень соціальних наук у Франції.
У наші дні Школавищих досліджень соціальних наук – EHESS (L’ école des hautes ètudes en sciences sociales) залишається одним з провіднихнауково-дослідних інститутів Франції. Нині Школа – це державна публічно-правоваустанова наукового, культурного і професійного характеру. Своє завдання вонавбачає в науково-дослідній роботі в галузі соціальних наук, а також восвітньо-викладацькій діяльності. Школа має свої відділення в Парижі, Марселі,Тулузі та Ліоні.
Внутрішняструктура даної установи обумовлена декретом від 12 квітня 1985 р. Очолює Школупрезидент, який обирається асамблеєю викладачів. В роботі йому допомагають Бюрота директор розвитку наукової роботи. Донедавна президентом був відомийфранцузький історик Жак Ревель (Jacques Revel),зараз ці повноваження виконує Даніель Хервіу-Леге (Danièle Hervieu Lèger), соціолог за освітою. Окрім цьогопри Школі діє асамблея викладачів, наукова рада (27 членів) та адміністративнарада (39 членів).
Науковадіяльність Школи здійснюється науково-дослідними центрами, які групуються вадміністративному порядку у відділи. Таких відділів нараховується чотири:історії (очолює Ален Мюссе – Alain Musset); соціології, психології та антропології (Бенедикт Зіммерманн – Bénédicte Zimmermann); культурних ареалів (ФренсісЗіммерманн – Francis Zimmermann); економіки та математичних методів(Андре Массон – André Masson); а також відділи, що виконуютьінші, недослідницькі функції: відділ освітньо-викладацький (Ів Шевріє – Yves Chevrier); видань та публікацій (П’єр АнтуанФабр – Pierre Antoine Fabre, та Жан-Ів Греньє – Jean-Yves Grenier); міжнародних зв’язків (Жозе Кагабо– José Kagabo); інформації, інформаційних системта комунікації (Беартіс Фраенкель – Béatrice Fraenkel, Сільве Пірон – Sylvain Piron, Лорен Баррі – Laurent Barry).
Свідченнямвисокого рівня роботи Школи, визнання її теоретичних та практичних дослідженьслугує договір розвитку на 2002-2005 рр., що був укладений 31 жовтня 2002 р.між EHESS, міністерським відділом,відповідальним за вищу освіту та наукові дослідження, та Національним центромнаукових досліджень. За ним Школа протягом чотирьох років отримує 14,6мільйонів євро на розвиток в першу чергу науково-дослідної роботи таміжнародного співробітництва.
У відповідності зполітикою співробітництва, що активно підтримується на державному рівні, Школамає тісні зв’язки з великою кількістю французьких університетів, державних тагромадських установ, освітніх та наукових закладів інших країн. Серед основнихнапрямків спільної діяльності та наукового й освітнього обміну можна виділитинаступні.
По-перше, цеспільні проекти науково-дослідного, культурного та освітнього характеру знавчальними та дослідницькими закладами. Тут партнерами Школи виступають Вищанормальна школа (écolesNormales Supérieures – ENS) в Парижі (один з найпотужніших освітніхцентрів виховання високоінтелектуальних істориків), Національний центр науковихдосліджень, Будинок наук про людину (Maison des Sciences de l’Homme – MSH), Національний музей природничоїісторії ( Muséum national d’histoire naturelle), Національний інститутдемографічних досліджень (Institut national d’ études démographiques), Інститут досліджень розвитку (Institut recherche pour le développerment), університети Парижу, Ліону, Тулузита Марселю. Наприклад, з метою наукової та культурної кооперації 5 липня 2005р. було утворено „Союз Паризьких університетів”, співзасновником якоговиступила і Школа.
Такі ж проектимають місце і в міжнародному масштабі. До них належать „Майстерня” Центральноїта Східної Європи – Les « ateliers » d’Europe Centrale et de l’Est (Польща, Чехія, Угорщина, Болгарія);курси „Історія” та „Соціологія” Французького університетського коледжу в Москвіта Санкт-Петербурзі; угода з бразильськими університетами, яка дозволяєбразильським докторам наук читати частину своїх курсів у Школі; щорічний обміннауковими співробітниками з Чикагським та Каліфорнійським університетами;„Європейська програма теорії та історії права” за участю юридичних факультетівуніверситетів Флоренції, Барселони та Університету Берклі.
Школа вищихдосліджень соціальних наук відзначається також високим рівнем мобільностінауково-викладацьких кадрів. Щороку до Школи запрошується понад 160 професорів,що проводять різноманітні семінари, сприяючи інтелектуальному обміну тадискусіям. В свою чергу Школа забезпечує 140 щорічних відряджень своїмспівробітникам, з яких 26 до США, 6 до Канади, 43 до Європи, переважноНімеччини, Іспанії, Італії, країн Центральної та Східної Європи. Окрім тогопочинаючи з 1979 р. Школа щорічно проводить „Конференцію Марка Блока” (Conférence Marc Bloch), запрошуючи визначну особистістьпрочитати лекцію з актуальної наукової теми. Серед таких запрошених свого часубули відомі історики Жак Лє Гофф – Jacques Le Goff, (1992), член EHESS; Наталі Земон-Девіс – Nathalie Zemon Davis, (1995), викладач Принстонськогоуніверситету, Мона Озуф – Mona Ozouf, (1998), член CNRS, Поль Рікьор – Paul Ricoeur, (2000), університети Парижу таЧикаго тощо.
Одним зперспективних напрямків міжнародного співробітництва вважається спільнекерівництво (cotutelle) дисертаційними роботами, щосприяє інтернаціоналізації журі. Поки що такі роботи складають лише 10% відзагальної кількості, проте активна фінансова підтримка керівництва, зокремавідшкодування вартості поїздок таким викладачам, безперечно, сприятиметіснішому співробітництву.
Високийнауково-дослідницький потенціал Школи робить її привабливою для багатьохіноземців, бажаючих здобути якісну освіту чи науковий ступінь, у тому числі вгалузі історії. Серед загальної кількості студентів Школи – 2500 осіб, 47%становлять іноземні громадяни.
Надзвичайноактивна політика співробітництва має наслідком підвищення наукового рівнязахищених дисертацій, розширення та інтернаціоналізацію їх джерельної бази.Наприклад, 42% докторських дисертацій за спеціальністю „історія і цивілізації”стосуються тем, що потребують консультації в зарубіжних архівах чи іноземнихдослідженнях. Ця цифра сягає 73% за спеціальністю „соціальна антропологія таетнологія”.
Загалом,міжінституційне та міжнародне співробітництво, що його практикує Школа,відображаючи загальні світові тенденції наукової глобалізації, має на метісприяння перш за все науково-дослідній діяльності, яка є пріоритетною функцієюШколи вищих досліджень соціальних наук.
Важливоюскладовою діяльності Школи виступає навчання. Працівники цього закладузаймаються викладанням основних методів дослідження та його результатів усоціальних науках. Формою викладу навчальної програми є семінари чи курси, яківедуть певні викладачі, в їх основі лежать їх власні наукові вподобання чинапрямки дослідницької діяльності, а також результати роботи груп, якими вониможуть керувати. Семінари доповнюються читанням окремих лекцій, зокрема йзапрошеними викладачами.
Передхарактеристикою освітньої діяльності Школи вважаємо за потрібне окреслитиосновні етапи вищої освіти Франції в цілому. Університети, до рівня якихприрівняна й Школа, навчаються за трьома циклами. Перший передбачає два рокививчення загальних основ і базових дисциплін обраного профілю й завершуєтьсяотриманням проміжного диплому про загально університетську освіту (DEAG). Другий цикл триває 2 чи 3 роки йсам поділяється на дві частини, перша з яких надає лісанс (licence), а друга – метріз (maitrise). Навчання на другому цикліпоглиблене й спеціалізоване. Дипломи мають академічний та професійнийкомпоненти. Третій цикл у першому варіанті за рік вузькофахового навчання надаєдиплом з вищої спеціалізованої освіти (DESS), у другому – за 1-2 роки ширшого навчання готує до науковоїроботи, присуджує диплом поглибленого навчання (DEA) і видає перепустку на докторськістудії та захист дисертації. Після захисту здобувач отримує кваліфікацію„доктора” (doctoral) наук. Після цього, певнийчас попрацювавши, можна отримати габілітацію („наділення правом”) длякерівництва науковими дослідженнями (HDR)[4].
Така ж системанавчання існує відповідно й у Школі. Студенти в межах EHESS можуть здобути ступінь магістра занаступними історичними спеціальностями: в Парижі – етнологія і соціальнаантропологія, історія; Південна і Східна Азія: регіони, тексти і соціальнінауки; історія науки технологій і суспільства; в Ліоні – історія і порівняльнаархеологія середньовічних мусульманських і християнських суспільств; в Марселі– порівняльні дослідження в антропології, історії і соціології; в Тулузі –соціальна та історична антропологія, доісторичні мистецтва та культура.
Навчання надокторських студіях триває 4 роки. У перший рік здобувач отримує проміжнийдиплом DEA, закінчивши навчання –диплом доктора EHESS (docteur de l’école des hautes études en sciences sociales).
Підготовка докторіву Школі має три складові: цикл полідисциплінарного навчання (начитуванняздобувачу лекцій та проведення семінарів); власне докторські студії (école doctorale) та підготовка докторів спільнимиповноваженнями (formations doctorales cohabilitées). Докторські студії, які проходятьлише в рамках Школи, передбачають навчання за 9 спеціальностями, серед них:соціальна антропологія та етнологія; історія цивілізації. Ще 7 спеціальностейготуються за участі інших закладів, наприклад, спеціальність соціальна таісторична антропологія Європи.
Керуючисьположеннями закону про вищу освіту від 25 січня 1984 р. та змінами до нього від23 листопада 1988 р., Школа має право надавати габілітацію для керівництванауковими дослідженнями. Основними критеріями для присудження габілітаціївиступають розробка певного оригінального напряму в науковій сфері тасамостійність стратегії наукового дослідження.
Для стимулюванняпідвищення якості досліджень Школа щороку проводить конкурс на кращу дипломнуроботу та докторську дисертацію (призовий фонд для кожної становить 1000 євро).
Особливе місце всистемі освіти Школи посідає т. з. підготовка за потребою, що дозволяєзадовольняти специфічні кадрові запити підприємств чи відомств, з якими у цьомунапрямі співпрацює Школа. Серед тем таких підготовок виділяють комунікацію;релігію та суспільство; насильницькі дії; погляди на Росію; Китай; Європурегіонів; підходи до Індії; Бразилію тощо.
Школа вищихдосліджень у соціальних науках активно впроваджує в себе елементи болонськоїсистеми, зокрема визнає дипломи та кредити ECTS, а також бере участь у програмі ЄС ERASMUS (European community action scheme for the mobility of university students) – схема дій європейськогоспівтовариства, що сприяє мобільності студентів університетів (як така частинапрограми SOCRATES, що стосується вищої школи).
В рамках програмиERASMUS, а також у співробітництві зуніверситетами Евори (Португалія), Лінкопінга (Швеція), Барселони (Іспанія) тавикладачів з Лондона, Праги, Варшави тощо Школа проводить дворічне навчання вмагістратурі за спеціальністю „динаміки здоров`я та добробуту”. Головний акцентробиться на міждисциплінарності дослідження громадського здоров’я з поглядуполітології, історії, соціології, антропології, філософії, демографії,епідеміології та економіки. Для студентів є обов’язковими два інтенсивні тижніта один повний семестр навчання в одному з університетів, що не є базовим.
Таким чином,студенти Школи вищих досліджень соціальних наук мають всі можливості длянавчання на високому рівні та отримання освіти європейського зразка, проте йвимоги до них ставляться відповідні.
Викладання вШколі здійснюють високопрофесійні вчені, зокрема 39 антропологів, 5 археологів,133 історики. Всі аудиторні заняття поділяються на декілька груп: 1) семінари,пропоновані Школою; 2) додаткові лекції, що їх читають співробітники іншихзакладів; 3) семінари, організовані дослідницькими центрами EHESS; 4) семінари та інші заняття,спеціально організовані для магістрів чи докторантів, чи слухачів курсівполідисциплінарної підготовки.
Заняття в Школіприсвячені найрізноманітнішій тематиці, починаючи з історії окремих країн,народів чи регіонів і закінчуючи новітніми історіографічними проблемами. Допершого напряму, наприклад, відносяться „Історія цивілізацій Африки” (історія ЧорноїАфрики від ХІХ ст. до наших днів; Африка в ХХ ст.; історія та пам’ять Східноїта Центральної Африки; історія та порівняльна антропологія Африканського рогу);„Історія і американські цивілізації” (економіка і суспільство ЛатинськоїАмерики ХVІ-ХІХ ст.; історія БразиліїХІХ-ХХ ст.; історія міських суспільств Латинської Америки ХVІ-ХІХ ст.); „Історія і цивілізаціїАзії” (історія Китаю; Центральна Азія після монголів; історія колоніальноїКореї, Японії); „Історія і цивілізації Європи” (історія модерної Франції;демографічна історія; Європейська експансія і формування знань ХVІ-ХХ ст.) тощо. У викладацькійпрактиці – семінарські заняття, присвячені найновішим історіографічнимнапрямкам сучасності: співвіднесення та характеристика міського та сільськогопростору, поняття міста як соціокультурного феномену в цілому, територіальніуявлення (Марі-Вік Озуф-Маріньє і Крістіан Топалов); культуральна історія (ЖакРевель і Роже Шартьє); інтелектуальна історія модерної Європи (Жан-П’єр Кавайє- Jean-Pierre Cavaillé, Діна Рібар — Dinah Ribard); політична історія крізь призмууявлень, управління, політичних режимів та теоретичних моделей (Марк ОліверБаруш — Marc Olivier Baruch, Вінсен Дюклер — Vincent Duclert, Крістоф Прошассон).
Окрім періодичнихвидань, що виходять зусиллями членів певного центру, EHESS має свій видавничий відділ, активнодрукує праці відомих вчених, у т. ч. в галузі історії. Засновуються навіть цілісерії публікацій, як-от: „Вищі дослідження”, „Дослідження історії тасоціокультурних наук”, „Цивілізації та суспільства”, „Зошити людини”,„Контексти”, „Історія і уявлення про неї” тощо. Серед найновіших праць, якіготуються до друку або були видані за 2005 р. виділимо наступні: К. Херліхі„Здоров’я і хвороба. Аналізсоціальних уявлень” (перше видання 1969 р.); Р. Шартьє „Записувати і стирати.Писемна культура і література (ХІ-ХVІІІ ст.)”; „Закони, суд, кутюми: Америка і Європа латинські(ХVІ-ХІХ ст.)” за редакцією Ж.К. Гаравагліа і Ж.-Ф. Шоба; С. Ван Дамм „Храм мудрості. Знання, писемність іміська соціабельність (Ліон ХVІ-ХVІІІ ст.)”; М. Н. Боржетті„Творчість Ернеста Лабруса. Генеза моделі економічної історії”; Ф. Артог„Очевидність історії. Як бачать історики”; „Антропологія і психоаналіз:перехресні погляди”; М. де Серто „Інше місце. Історія релігійна і містична”;Дж. Карері „Жести кохання та війни. Звільнений Єрусалим, образи і дії (ХVІ-ХVІІІ ст.)”; К. Майер-Жауан„Паломництво з Єгипту. Історія набожності коптів і мусульман (ХV-ХХ ст.)”; „Говорити і жити.Соціальний порядок у Франції при старому режимі” за редакцією Ф. Козандеі.
Хотілося бзвернути увагу на те, що частина співробітників EHESS беруть активну участь у виданніодного з найвідоміших історичних журналів світу – „Аннали. Історія, соціальнінауки” (таку назву він отримав з 1994 р.). Нині очолює редакцію ЖакПолоні-Сімар (J. Poloni-Simard), секретар – Даніель Александр-Бідон(D. Alexandre-Bidon). Серед членів редколегії – АндреБург`єр (A. Burguiére), Марк Ферро (M. Ferro), Жан-Ів Греньє (J.-I. Grenier), Жак Ле Гофф (J. Le Goff), Емануель Ле Руа Ладюрі (E. Le Roy Ladurie), Жак Ревель (J. Revel), Люсет Валензі (L. Valensi) та ін.
Найважливішимзавданням, власне для виконання якого і створювалася Школа вищих дослідженьсоціальних наук, є наукова робота, історичні та соціальні дослідження, пошуковіпрограми тощо.
До досліджень,які проводяться Школою, залучено близько 1500 наукових співробітників, якічасто входять до штату й інших науково-дослідних чи освітніх установ. Пошуковаробота ведеться в рамках певних центрів, груп, лабораторій. Станом на 2003 р.їх нараховувалося близько 60, а також 7 міждисциплінарних програм. З них 39центрів складають „Союз спільних досліджень” – UMR (unitès mixtes de recherche).
Адміністративніфункції дослідницької діяльності виконують Фінансове управління дослідженнями,Бюро досліджень та Інформаційна служба досліджень. Загальне керівництвоздійснюється президентом Школи.
Відділ історії всвоєму підпорядкуванні нараховує 23 науково-дослідні інститути. Серед нихзначна частина заснованих раніше активно продовжує свою роботу.
Центр історичнихдосліджень (Centre de recherches historiques — CRH) залишається найпотужнішою установоювивчення історії в межах Школи. На даному етапі формуються чотири основнінапрямки досліджень Центру, в межах кожного з них працює декілька дослідницькихгруп. Перший такий напрямок може бути визначений як „простір і населення”, нимзаймаються Лабораторія демографічної історії (соціальна стратифікація імобільність Франції ХІХ-ХХ ст., методи аналізу та обробки просторових даних),„Простір і територія, історія і соціальні науки”, „Середньовічна археологія,група дослідження шато Вінсен і його околиць”, „Переміщення та зв’язки міжпоколіннями (Франція 1800-1950)”, Група середньовічної археології тощо. Історіяекономіки, праці, техніки та підприємств включає „Критику історичноїекономіки”, Групу порівняльної соціальної історії: Франція і Німеччина (ХІХ-ХХст.), Центр Франсуа Сіміана, Групу досліджень історії вірменського народу,„Індустрія та наймані робітники автомобілебудування”, Групу досліджень економічноїісторії сіл. Шість дослідницьких груп формують напрям „історія релігійного ікультурного досвіду”: історичної антропології середньовічного Заходу;схоластичної антропології; міждисциплінарних досліджень історії літератури;досліджень релігійних місій іберійців модерного часу (ХVІ-ХVІІІ ст.); „Порівняльна історіяпобажань”; „Епістолярна практика”. Нарешті останній напрямок „соціокультурнаісторія політики” представлений Групою дослідження сучасного інтелектуальногожиття[5], Групою історії жінок,„Соціополітична історія європейських еліт при старому режимі”, „Влада та знаннясередньовічної Іспанії”, Група іспанських студій тощо. На характеристиці деякихдослідницьких груп ми зупинимося нижче.
ДиректорамиЦентру історичних досліджень є відомі французькі історики Жерар Беор (Gérard Béaur) і Бернар Вінсен (Bernard Vincent). Жерар Беор водночас є такожпрезидентом Французької асоціації істориків-економістів (з 2001 р.), головнимредактором журналу „Історія і вимірювання” — Histoire et mesure (з 1993 р.), членом редакційноїколегії журналу „Історія і селянські общини” (1994 р.), керівником Групидослідження економічної історії сіл та співкерівником дослідницького колективу„Соціальна історія та історична антропологія Європи”. Вчений присвячує своїпраці історії сіл (земельний ринок, кредитування, засоби зв’язку,продуктивність) та історії Західної Європи ХVІІІ-ХІХ ст.[6].В межах Школи Ж. Беор веде семінари „Економічна і соціальна історія сіл (ХVІІ-ХХ ст.)” та „Соціальна історія йісторична антропологія Європи (ХVІІІ-ХХ ст.)”.
Бернар Вінсен –почесний доктор Університету Аліканте, член судівської ради 12 журналівБуенос-Айреса, Гренади, Мадриду, Валенсії, Ліссабону, Сарагоси, Севільї,Аліканти тощо. Він керівник Центру іспанських студій та один з найбільшихісториків Іспанії модерної та сучасної епох, зокрема працює над темами: історіяетнічних та релігійних меншин (морисків, мусульман, євреїв, протестантів тощо),історія залежностей (рабство на Іберійському п-ві між ХVІ і ХVІІІ ст., слуги та ін.),соціорелігійна історія (релігійні місії, набожність, культи святих). Підкерівництвом Б. Вінсена захищено 27 дисертацій як французами, так й іноземцями,переважно на теми історії Іспанії, Португалії, Латинської Америки.
Центр історичнихдосліджень нараховує 120 істориків, що спеціалізуються на періодах відантичності до наших днів, серед них Д. Александр-Бідон, Ж. Баше (J. Baschet), А. Буро (A. Boureau), А. Бургр’єр, Р. Шартьє (R. Chartier), Ж.-І. Греньє, Е. Убер (E. Hubert), М.-В. Озуф-Маріньєр (M.-V. Ozouf-Marignier), К. Прошасон (Ch. Prochasson), Ж. Ревель, Ж.-К. Шмідт (J.-C. Schmitt), А. Фарж (A. Farge), Н. Фуше (N. Fouché) тощо.
Роже Шартьє –всесвітньо відомий історик писемної культури ХV-ХVІІІ ст. Народився 9 грудня 1945 р. вЛіоні, протягом 1964-69 рр. навчався у Вищий нормальній школі Сен-Клу. 1969 р.Роже здобув ступінь агреже історії, далі працював асистентом у Школі вищихдосліджень соціальних наук (1975-83 рр.), з січня 1984 р. став directeur d’ètudes. 1990 р. лауреат щорічної преміїАсоціації американської друкованої історії, 1992 здобув винагороду Французькоїакадемії. Нині член-кореспондент Британської академії, почесний докторУніверситету Карлоса ІІІ (Мадрид). У Школі проводить семінари „Соціоісторіякультурних практик ХVІ-ХVІІІ ст.” та „Проблеми культурноїісторії”. Р. Шартьє є автором значної кількості праць з історії книги, книжковоїкультури, читацьких та писемних практик. Його праці[7]перекладені всіма європейськими мовами, а також японською, корейською,російською тощо.
Р. Шартьєрозробник одного з найновіших сучасних історіографічних напрямків – культурної(чи як її ще називають культуральної) історії. Посилаючись на Мішеля Фуко йМішеля де Серто, Роже Шартьє визнав «репрезентації» головним об’єктом своїхдосліджень з культурної історії. З одного боку репрезентації – це все, що намзалишається від минулого, з іншого боку — «культура» є нічим іншим, як процесомстворення репрезентацій дійсного і уявного, набором таких репрезентацій іправил, за якими вони створюються[8]. Головне завданнядослідника полягає в тому, щоб показати, яким саме чином суб’єктивні уявлення,думки, здібності, інтенції індивідів включаються та діють в просторіможливостей, що обмежуються об’єктивними, створеними попередньою практикоюкультурною практикою колективними структурами, відчуваючи на собі постійний їхвплив. Це складне взаємопідпорядкування описується аналогічним за змістомпоняттям – „репрезентації”, що дозволяє артикулювати «три реєстри реальності»:
1) колективніуявлення – ментальності, які організують схеми сприйняття індивідами«соціального світу»;
2) символічніуявлення — форми презентації, демонстрації, нав’язування суспільству свогосоціального положення чи політичної могутності.
3) соціально-політичнийстатус – закріплений за представником-репрезентантом (конкретним чиабстрактним, індивідуальним чи колективним), утверджений в конкурентнійборотьбі і визнаний суспільством.
В такийінтерпретації, наприклад, соціально-класові конфлікти перетворюються у«боротьбу репрезентації», а динаміка всіх соціальних процесів — це постійнаконкуренція «репрезентативних стратегій».
Культурна історіявідмовляється від жорсткого протиставлення народної та елітарної культури,виробництва і споживання, створення і засвоєння культурних смислів і цінностей,підкреслюючи активний, продуктивний характер останнього[9].
Інший співробітникЦентру, який заслуговує на особливу увагу, – Жак Ревель. Історик, колишнійпрезидент Школи, серед тем його досліджень – соціальна і культурна історіяЄвропи ХVІ-ХІХ ст. та історіографіяХІХ-ХХ ст. Він викладач семінарів „Соціальна історія культурних моделей.Проблеми сучасної історіографії” та „Політичні звичаї минулого”. Авторчисельних праць[10] та керівникдисертаційних досліджень здобувачів з усієї Європи. Окрім іншого Жак Ревельактивно пропагує методику спільних досліджень. Він редактор чисельнихколективних праць. Серед останніх таких проектів назвемо «Політичні звичаїминулого» (за редакцією Ж. Ревеля, Ф. Артога, 2001).
Арлет Фарж –відома жінка-історик, науковий співробітник Національного центру науковихдосліджень, керівник Групи історії жінок. Вона цікавиться масовою поведінкою(натовп, суспільна думка, сім’я, чутливість) та ідентифікацією у ХVІІІ ст., а також історією стосунківміж чоловіками та жінками, механізмами творення історії. Співпрацювала з М.Фуко в проектах видання архівів Бастилії, які стосувалися вбивці П’єра Рів’єрата інших „безславних людей”. А. Фарж відома своїм категоричним ставленням щодонеобхідності використання архівних матеріалів у історичному дослідженні. Вонаодна з творців монументальної праці „Історія жінок на Заході” та автор багатьохінших робіт[11]. Взагалі 5-томний проект«Історія жінок на 3аході» за загальною редакцією Жоржа Дюбі і Мішель Перро маєамбітну мету переосмислити світову історію крізь призму гендерних, міжстатевихвідносин. Дослідники дають собі цілковитий звіт про той новий характер, якогонабула сьогодні жіноча історія, відступивши від крайнього фемінізму. Впередмові до видання редактори зазначають, що стало можливим говорити про «новуісторію жінок», оскільки її предмет, методи і підходи в кінці 80 — початку 90рр. зазнали суттєвих змін. Це вже власне не історія жінок, а історіявзаємовідносин між статями[12].
Саме в такомуконтексті розвиває історію і група, яку очолює А. Фарж при СRН.
Ніколь Фуше –наукова співробітниця Національного центру наукових досліджень, редактор ісекретар редакції журналу „Зошити Центру історичних досліджень”, член керівногокомітету Організації вивчення північно-американців, викладач Паризькогоуніверситету. Основні теми досліджень – демографічні рухи між розвинутимикраїнами в ХХ і ХХІ ст., міграції Франція-США в ХVІІІ-ХХІ ст., американська присутністьу Франції, культурні трансфери. Н. Фуше – автор і науковий видавець багатьохпраць[13].
Результати своїхдосліджень наукові співробітники Центру історичних досліджень мають можливістьпублікувати на сторінках журналів „Історія і вимірювання” (виходить 2 рази нарік), „Зошити Центру історичних досліджень” (2 рази на рік), „1109. Журналінтелектуальної історії” (щорічник), „Підприємства та історія” (2 рази на рік).
Центр історіїнауки і техніки імені Александра Койре (Centre Alexandre-Koyré Histoire des sciences et des techniques — CAK) має нині директором Домініка Пестра(Dominique Pestre). Одним з перспективних напрямків,що розробляється Центром, є дослідження суб’єктивних факторів, щохарактеризують особистість дослідника (філософська концепція, віросповідання,колективні уявлення, комунікабельність, розумовий примус, логічність мисленнята ін.), і їх вплив на продуктивність та якість наукової роботи. Центрпідтримує активні зв’язки з Національним музеєм природничої історії.
Центрпорівняльних досліджень стародавніх суспільств ім. Луїса Герне (Centre Louis Gernet derecherches comparées sur les soiétés anciennes), теперішній директор –Франсуа Ліссарраг (F. Lissarrague). Незмінним співробітником Центру до нашого часу є Поль Вейн (Paul Veyne). Він народився 13 червня 1930 р., у1955 р. здобув ступінь магістра історії у Вищий нормальній школі, продовживнавчання у Школі вищих досліджень соціальних наук. З 1975 до 1998 рр. П. Вейнбув професором кафедри історії Риму в Коледж де Франс, з 1998 р. він є почеснимпрофесором цього університету. Професійні інтереси дослідника торкаютьсяісторичної соціології, історії Стародавнього Риму та сучасної історіографії.Саме обговорення його книги „Як пишуть історії: досвід епістемології” (1971) наСтрасбурзькій конференції в травні 1973 р. поклало початок дискусії щодоепістемологічного критицизму. П. Вейн – автор чисельних робіт з історіїантичності[14].
Центрсередньовічної археології (Centre d’archéologie médiévale). Зараз обов’язки директора виконуєЕтьєн Убер (E. Hubert). Він займається проблемами історіїта археології окультурення земель і заселення місцевості Західного Середземномор’яв середні віки. Найбільше його цікавить територія Італії: формування сільськогота міського простору, його зв’язок з владою, економікою, суспільством.Дослідник проводить семінари на тему „Простір, територія і заселення ЗахідногоСередземномор’я в середні віки”, „Історія середньовічної Італії”, пише численнінаукові праці[15].
Група соціальноїгеографії (Groupe de géographie sociale). На даному етапі її очолює Марі-ВікОзуф-Маріньє, яка є також членом педагогічної ради захисту докторськихдисертацій за спеціальністю „історія і цивілізації”. Марі народилася 1957 р.,вивчала географію в Паризькому університеті та історію у Школі вищих дослідженьсоціальних наук, де захистила докторську дисертацію під керівництвом МарселяРонсайоло в 1984 р. З 1990 р. займається викладацькою діяльністю в Школі,зокрема веде семінар „Територія: географічні уявлення та політична практика. Французькийпростір: конструкція та уявлення (ХVІ-ХХ ст.)”. Дослідження М. Озуф-Маріньє стосуються уявлень та соціальноїконструкції французької території з ХVІІІ ст., зокрема питання ідентифікації та просторовихобмежень. Вона цікавиться формуванням французьких округів при Революції та взв’язку з регіональним питанням ХІХ і ХХ ст. Її роботи присвячені також історіїгеографічної дисципліни, географічних знань, історичної картографії[16].
Центрєвропейської релігійної антропології (Centre d’anthropologie religieuse européenne — CARE) має потужний інструментарій –солідну спеціалізовану бібліотеку, окрім того, нормою, як і в інших центрах тагрупах, є проведення семінарів, дискусій, підготовка докторів. Очолюють дануструктуру професор Паризького університету Філіпп Бутрі (Philippe Boutry) і Домінік Жуліа (Dominique Julia), членом CARE є Александра Лакло (Alexandra Laclau), співробітник Лабораторіїкартографії. В її працях викладена концепція, згідно з якою карти та діаграми –це не просто ілюстрації, що доповнюють текст, але засіб праці і рефлексії, якийдозволяє, у першу чергу, розкрити зв`язки між роботами різних дослідників, і,по-друге, повідомити, яка інформація була виявлена. А. Лакло є співавторомцілої серії праць під загальною назвою «Атлас Французької революції»[17],а також «Етноісторичного атласу Корсики» (2004).
Лабораторіяісторичної демографії (Laboratoirede démographie historique — LDH) й донині здійснює теоретичну тапрактичну розробку методик історичної демографії. Цією роботою керує Херве ЛеБра (Hervé Le Bras) разом з Мауріціо Грібауді (Maurizio Gribaudi). Окрім власне Франції групадослідників має активні зв’язки з Університетами Ірвіна, Каліфорнійським,Хельсінкі тощо.
Міжуніверситетськийцентр середньовічної історії та археології (Centre interuniversitoire d’histoire et d’archéologie médiévales — CIHAM). В 1994 р. в межах UMR він входить до складу CNRS і набуває дещо іншої назви – Центрісторії та археології християнських та мусульманських середньовічних народів.Власне, ця назва лише конкретизує ті зацікавлення, що практично відразу виниклиу членів Центру. Головне відділення залишається в Ліоні на чолі з Дені Менжо (Denis Menjot), професором Ліонськогоуніверситету. Окрім того членами CIHAM є співробітники університетів Парижу, Савойї, Флоренції, Нанту,Люксембургу тощо. Центр є базою магістерської програми «Історія та археологіясередньовіччя (християнських та мусульманських народів)».
Група історичноїантропології середньовічного Заходу (Groupe d’anthropologie historique de l’Occident médiéval — GAHOM). Незмінним керівником групи аж досвого самоусунення в 1992 р. був один з найвідоміших французьких істориків ЖакЛє Гофф. Нині GAHOM очолює не менш відомийсучасний історик Жан-Клод Шмітт (J.-C. Schmitt). Відносно невеликий колектив(всього 15 осіб) зосереджує в собі славетні імена істориків-медієвістів: окрімвже згадуваного Ж.-К. Шмітта, це Жером Баше (J. Baschet), Ален Буро (A. Boureau), Філіпп Моріс (Philippe Maurice), Шарль де Мірамо (C. de Miramon), Ерік Палаззо (E. Palazzo) та інші.
Постановкапроблеми ментальності вимагала нових джерел, особливо зважаючи на специфікуперіоду – середньовіччя, яке залишило по собі порівняно незначну кількістьписемних пам’яток. З метою організації джерельної бази GAHOM впорядковує собі спеціальнібібліотеки та банки даних: з 1978 р. це, наприклад, Exempla (середньовічна література), з 1983р. середньовічні зображальні джерела, з 2005 р. порівняльна історія німецькихміст кінця середньовіччя. Зокрема, база іконографічних даних нараховує близько12 тис. слайдів-діапозитивів, доступних для дослідження.
Теперішнійдиректор GAHOM Жан-Клод Шмітт[18]досліджує соціокультурну історію середньовічного Заходу, керуючись методамиісторичної антропології. Попередні його дослідження були присвячені жестам,віросповіданням, історії та вигадці. Нині вчений зацікавився проблематикоюуявлень про час в середньовічному християнстві, а також їх соціальними тасимволічними застосуваннями. Ж.-К. Шмітт викладає курс «Різновидихристиянського часу», переймається впорядкуванням фонду мініатюр. Ж.-К. Шмітт –науковий керівник близько 35 дисертаційних досліджень, у т. ч. 6 з них пишутьсясхідноєвропейськими авторами.
Одна знайвідоміших книг Ж.-К. Шмітта, яка принесла йому світову славу, – це «Сенсжесту на середньовічному Заході»[19]. Праця написана наперетині історії, антропології, лінгвістики та етнології. Послуговуючисьвторинними – словесними і статичними живописними – репрезентаціями знаковокодифікованих рухів людського тіла, автор намагається дістатися до того, як іким жести не лише виконувалися, але й були осмислені, оцінені, витлумачені такласифіковані. Ж.-К. Шмітт доходить висновку, що до жестів у середньовіччіставляться як до таких, які вважалися спроможними реально змінювати людей іречі[20].
Сучаснідослідники Франції, попри певну непопулярність теми ментальності, наполягаютьне втратити її здобутки.
Яскравимприкладом цього слугує, зокрема, теорія „історичної пам’яті”, розробником якоїє П. Нора Відштовхуючись від ідей значимості масових, колективних уявлень, віндотримується думки, що головним предметом історії є не подія, а пам’ять пронеї, образ, який склався у сучасників та учасників, який транслювавсябезпосереднім нащадкам, який реставрувався чи реконструювався в наступнихпоколіннях та піддавався «фільтрації» за допомогою методів історичної критики[21].
П. Нора виступивініціатором масштабного і надзвичайно успішного видання «Місця пам’яті»(1984-93 рр., 7 томів). До реалізації проекту було залучено близько стаісториків. Розділи праці були надзвичайно різноманітні: «Триколор», « Ейфелевавежа», „Марсельєза”, „Пруст”, „Жанна д`Арк”, „солдат Шовен” тощо. Перші томибули присвячені темі «нація», останні три – різноманіття образів Франції.
У процесі роботинад проектом П. Нора оприлюднив певні теоретичні висновки результатівдослідження. Вони ґрунтувалися на дихотомії «пам’ять – історія». Пам’ять,зазначав французький дослідник, живе за власними законами і за своєю суттюворожа історії. Пам’ять менше всього турбує об’єктивна істина, підкріпленаджерелами, пам’ять у будь-який момент готова поглинути історію, «меморизувати»її. Але й наукова історія, яка безжально піддає минуле критичному аналізу,вбиває пам’ять. Щоб вирішити цю колізію, історик повинен працювати, якпрофесіонал, відслідковувати процеси, які відбуваються з пам’яттю, обережномодифікуючи її відповідно до даних науки, і тим самим працювати над уточненнямнаціональної ідентичності, узгоджуючи її опис зі зміненими умовами[22].
Спроба зробити цена практиці належить вже іншому колективному проекту. А. Бург`єр та Ж. Ревель протягом 1989-93 рр.видали 4 частини «Історії Франції». Новаторство праці полягає в тому, що тутвиділення характерних рис історії Франції чи французької ідентичностірозглядається не в якості відповідей чи пояснень як результат досліджень, а вякості проблеми, яка потребує аналізу, в якості реальності, яку ще належитьпояснити[23].
При Центріантропології (Centre d’anthropologie) зовсім нещодавно, в 1999 р., булоутворено третю групу – антропобіології, на додаток до двох вже існуючих. Їїможна охарактеризувати як певну програму міждисциплінарного дослідження на межіісторії, археології, антропології та біології. Використовуючи методику всіх цихнаук (зокрема, метод вивчення генетичних маркерів), на основі аналізу місць похованьдослідники роблять висновки щодо біології, патології, мікроеволюції минулихнародів. Необхідно зазначити, що вчені керуються не лише результатамибіологічних досліджень, але й обов’язково шукають підтверджень історичнимиметодами. Директор Центру антропології Жан-П’єр Альбер (Jean-Pierre Albert). Центр має свій періодичний орган –«Архіви доісторичної екології».
Поряд з вжеіснуючими на початку 90-х рр. почали активно утворюватися нові дослідницькігрупи. Першою ластівкою нового буму творення науково-дослідних інститутів вмежах EHESS стало заснування в 1987 р.Центру історії й теорії мистецтв (Centre d’histoire et théorie des artes — CEHTA), хоч основа для його створеннявиникла ще раніше – в 1977 р. із заснуванням гуртка з такою ж назвою. ОчолюєЦентр Джовані Карері (Giovanni Careri).
Група іспанськихстудій (Groupe d’études hispaniques — GEH) виникає вже за два роки, в 1989 р.на чолі з вже відомим нам Бернаром Вінсеном. Коло наукових уподобань групивизначається історією іспанського, португальського народів нового та новітньогочасу. жодною мірою не залишаютьсяпоза увагою інші іберійські народи, зокрема баски та каталонці. Завдякизусиллям дослідників-членів GEH остання перетворилася на потужний центр вивчення іспанської історії уФранції.
Відновленняінтересу до політичної історії демонструє створення в 1992 р. Центру політичнихдосліджень Раймона Арона (Centre de recherches politiques Raymond-Aron – CRPRA). Це сталося внаслідок об’єднання Інституту Раймона Арона,створеного Франсуа Фюре у 1984 р., та організації CETSAP, реорганізованої Клодом Лефором.Політичній історії (або як іноді її називають французи «історія політики», щобвідрізнити від попередніх досліджень) вперше було присвячено спеціальне есе П.Нора в 3-томному збірнику «Техніка історії». Його заклики були практичноспробою відродити історію політичних подій з метою уникнути надмірноготеоретизування та абстрагування[24]. У 1988 р. колективпаризьких істориків (Жан-П`єр Азем, Жан-П`єр Ріу, Жан-Франсуа Сірінеллі, МішельВінок та ін., за редакцією Рене Рімона) видав працю під назвою «За політичнуісторію», в якій вже констатували її відновлення. Необхідність політичноїскладової історичних досліджень визнали Ж. Дюбі (праця «Середньовіччя. Від ГугоКапета до Жанни д`Арк, 987-1460») та Ж. Ле Гофф (праця «Людовік Святий»), протеостанній застерігав від бездумного повернення до старих позитивістських схемфакту-події. Він закликав створити нову політичну історію як «історіюполітичної думки, свідомості, культури, які визначають форми підпорядкуваннялюдини владі». Поради відомого історика були взяті на озброєння. Сучасникидосліджують передовсім зміст політичної влади в конкретному історичномусередовищі, механізми її співдії з суспільством, ритуали, символіку, способи їїідентифікації, а також уявлення мікро- та макроколективів про владу таполітичний устрій[25]. Відродження політичноїісторії знаменує збільшення кількості загальних праць, колективних збірників,присвячених певним її темам, серед яких, безперечно, займає перше місце історіяФранцузької революції. Останні роки світ побачив «Критичний словник республіки»( За ред. В. Дюклерка і К. Прошассона, 2002), „Служителі держави. Політичнаісторія і французьке управління. 1875-1945 рр.” (2000), «Історія лівих уФранції» (2004) тощо.
CRPRA веде дослідження в цариніісторії та філософії політики, а також слугує як архів для всіх рукописівРаймона Арона. Центр очолює П’єр Росанваллон (Pierre Rosanvallon), його членами, окрім інших, є такожКлод Лефор (Claude Lefort) та Мона Озуф (Mona Ozouf).
Надзвичайноплідним у сенсі створення нових науково-дослідних груп виявився 1993 р. Перш завсе з ініціативи GAHOMстворена невелика за кількістю (лише 7 осіб) Група схоластичної антропології (Groupe d’anthropologie scolastique — GAS). Відповідальним за неї булопризначено Алена Буро. Останній – відомий вчений у галузі історичної антропології,автор праць про папесу Іоанну та сакралізацію королівської влади в модернуепоху[26].
Інші дваінститути, створені того ж таки 1993 р., є осередками розвитку нових історичнихнапрямків – міської та інтелектуальної історії.
Групу міськихдосліджень (ètudes urbaines) очолює Крістіан Топалов (Christian Topalov). Як відомо, простір як предметісторичного дослідження почав вивчатися раніше, дана ж група зосереджує своюувагу саме на міському просторі як організуючій складовій сучасного суспільствата оцінює в цілому значення цього простору для формування цивілізації[27].У Франції міська історія зародилася з соціальної історії. Зокрема, вона малапередумови в дослідженнях Жана-Клода Перро: його праця «Генезис модерногоміста. Сасп у ХVІІІ ст.»(у 2 частинах, видана в Парижі в 1975). На даний момент члени Групи міськихдосліджень займаються проблемами торгівельних просторів (Мішель де Ла Прадель –Michèle de La Pradelle), міських професіоналів (КаролінВарле – Caroline Varlet), простору економічної діяльності(Жером Бордьє – Jérome Bourdieu і П’єр-Поль Заліо – Pierre-Paul Zalio), місто в соціальних науках(Крістіан Топалов) тощо.
Новітній напрямокісторичних досліджень представляє інтелектуальна історія. Відносна її новизназумовила ще певну невизначеність щодо предмету досліджень цієї течії. З цьогоприводу в Корнельському університеті в 1980 р. збирався спеціальний колоквіум.Виступаючи на ньому, Р. Шартьє зазначав, що у Франції предмет інтелектуальноїісторії кожен дослідник розуміє по-своєму, однак в загальному можна відзначити,що це всі форми думки[28]. Однак вже в кінці 80-хрр. інтелектуальна історія у Франції утверджується у формі «історіїінтелектуалів». Остання отримує інституційне оформлення у 1985 р. завдякистворенню за ініціативи Ж.-Ф. Сірінеллі міждисциплінарної (історики,політологи, соціологи, літературознавці) Групі з вивчення історіїінтелектуалів. Спочатку теоретики напрямку дистанціювалися як і від історіїідей, так і від інших проявів інтелектуальної чи культурної історії. Однакпізніше – на базі дослідження і роботи над колективним проектом «Порівняльноїісторії інтелектуалів» (Париж, 1997) – велике значення в цьому напрямкуотримали концепції «політичної культури» і «публічної сфери», центральне місцезайняло вивчення ролі інтелектуалів в конструюванні національної ідентичності іпроблема символічної самореалізації інтелектуала на політичній арені[29].
Певна кількістьприхильників цього напрямку зосереджується навколо Групи досліджень сучасногоінтелектуального життя (Groupe de recherches sur la vie intellectuelle contemporaine – GREVIC), заснованої в межах Центруісторичних досліджень. GREVIC працює над розробкою соціальної історії інтелектуальногожиття ХІХ-ХХ ст. Окрім власне досліджень життєвого та творчого шляхупредставників інтелектуальної еліти, Група цікавиться проблемами історіїінтелектуального обміну, інтелектуального в політиці, культуральною історієюнаук, мистецтв та літератури. Праці дослідників охоплюють як матеріальні умовиінтелектуального життя, так і історію ідей (історія запозичень, феномен впливу,поняття інтердисциплінарності, механізми підтримки, аналіз різночитань тощо).Деякі члени GREVIC брали участь у підготовці«Словника французьких інтелектуалів», виданого в Парижі в 1996 р. за редакціїЖ. Жуліара та М. Вінока.
Очолює групуКрістоф Прошассон[30] (Christophe Prochasson). Займаючись історією сучасноїФранції ХІХ-ХХ ст., К. Прошассон також спеціаліст з культуральної історіїполітики. Його роботи охоплюють історію Першої світової війни, сферу, де вінкерує декількома дисертаціями. Його перші роботи присвячені історії французькихінтелектуалів. З кінця 90-х область його досліджень посувається в сферу історіїфранцузьких лівих сил та ролі емоцій в політичному житті. Вчений активноспівпрацює з деякими журналами, наприклад, «Соціальні рухи», «1109. Журналінтелектуальної історії», «Зошити Жана Журе» тощо. Дослідник керує виданнямсерії книг «Історичний простір», а також є членом керівної радинауково-дослідного центру Історії Великої війни. Веде семінари в EHESS – «Історія політичних практик всучасну епоху ХІХ-ХХ ст.», «Культурна історія Першої світової війни», «Підходита методи в інтелектуальній та політичній історії».
В цілому сьогодніінтелектуальна історія займає все більш широке дослідницьке поле і не єнапрямом, що спирається лише на одну наукову парадигму. До найбільш загальнихтеоретичних та методологічних принципів цього напрямку відноситься:
1) визнанняактивної ролі мови, тексту, нарративних структур в конструюванні історичноїреальності;
2) інтересдо історичних категорій мислення, інтелектуальної діяльності та продуктівлюдського інтелекту, а також до історії розвитку інтелектуальної сфери в рамкахїї загальнокультурної парадигми;
3) концентруванняуваги на проблемі репрезентації авторського тексту та сприйнятті його читачем.
Предмет сучасноїінтелектуальної історії включає в себе як історію досягнень людськогоінтелекту, тобто результати інтелектуальної, творчої діяльності, так й історіюсамої цієї діяльності в її процесуальній незавершеності, й культурнесередовище, що задає їй свої умови, й біографії самих творців, й їхміжособистісні зв’язки, й історію поширення і сприйняття нових ідей та знань[31].
Окрімвищезгаданого Центру іспанських студій виникають ще два осередки вивченняісторії певних народностей: Центр єврейських штудій (Cetnre d’études juives) та Центр дослідження історії вірмен(Centre de recherche d’histoire arménienne), створені відповідно в 1995 та 1999роках. Власне, на нашу думку, дослідження історії цих народів відбувається самеу відділі «Історія», а не «Культурні ареали» як практично всіх інших, тому щоце нації мігрантів, вивчити які в рамках певної національної історії простонеможливо, вони потребують ширшого світового контексту як необхідної передумовиїх історичного пізнання.
В січні 1997 р. вмежах CRH утворюється Групаміжгалузевих досліджень історії літератури (Groupe de recherches interdisciplinaires sur l’histoire du littéraire – CRIHL). Група займається вивченнямполітичної історії, соціополітичної історії культури та історією літератури,охоплюючи період переважно ХVІІІ-ХХ ст. Дослідники використовують герменевтичні практики аналізутексту та контексту. Членами групи є відомі вчені Жан-П’єр Кавайє (Jean-Pierre Cavaillé), Стефан Ван Дамм (Stéphane Van Damme), Ален Віала (Alain Viala), Даніель Рош (Daniel Roche), Ніколас Шапіро (Nicolas Schapira) тощо. Ведеться активна співпраця зпредставниками університетів Парижу, Діжону, Марселю, Орлеану, Гарварду,Невади, Пенсільванії, Венеції, Монреалю, Лозанни, Квебеку, Тель-Авіву та ін.Керівні функції в GRIHLвиконує Крістіан Жуо (Christian Jouhaud).
2000 р. відзначивсязаснуванням Центру філософського та історичного архівів та архіву науковоговидавництва (Centre d’archives de philosophie, d’histoire et d’edition des sciences – CAPHES). Щоправда, таку назву Центр отримав лише в 2004р., до цього він називався АСТА і входив до спільного союзу служб (unite mixte de services). Нарівні з EHESS участь у роботі Центру беруть CNRS та Вища нормальна школа. Опікується CARHES фонд „За науку”,започаткований ще Анрі Берром. Центром керує Ерік Бріан (éric Brian) і Мішель Блаі (Michel Blay). Певні акції проходять також запідтримки Національної бібліотеки Франції.
Завдання Центрумає скоріше прикладний характер: впорядкування праць з історії філософії танауки, розширення бази періодичних видань, монографічних праць і критичнихоглядів. В першу чергу це видання „Журнал синтезу”, „Журнал історії наук”,серія „Еволюція людства”, публікації щодо історії європейських академій науктощо. На думку засновників, така діяльність дозволить зосередити в одному місціфонди, розпорошені раніше по різних місцях, та активізувати оновлення якзагальної історіографії, так й історіографії інтелектуального життя.
Останні двацентри – наймолодші – створені щойно в 2005 р. Перший, в межах CRH, Соціальні та політичні дослідженнянаселення, соціального захисту та здоров’я (études sociales et politiques des populations, de la protection sociale et de la santé – ESOPP), є підтвердженням зацікавленостіфранцузьких істориків в розвитку окремих питань щодень популярнішої історіїтіла. Відповідальний у групі – Поль-Андре Розенталь (Paul-André Rosental). Колектив складається з істориків,політологів, соціологів, що, керуючись досягненнями історичної демографії,переосмислюють суспільні явища в контексті соціальної політики держави,культури тіла, суспільної гігієни тощо. Серед дослідників можна виділити ЖерараБеора, Ноель Бонней (Noel Bonneuil), Лору Ле Довн (Laura Lee Downs) тощо. Наприклад, остання є авторомряду праць з соціальної та гендерної історії[32].
Візуальна історіяяк напрямок історичних досліджень поставила питання про новий вид джерелвізуального характеру. Розробники візуальної історії вводять поняття «образ» якзначно ширше зазвичай використовуваного дотепер поняття «образотворчогомистецтва». Але на практиці до поля уваги нового напряму потрапили всі тіобрази, що традиційно не входять в поняття високого мистецтва типу архітектури,скульптури, живопису[33]. У Франції Лабораторіясучасної візуальної історії (Laboratoire d’histoire visuelle contemporaine — LHIVIC) заснована в межах Центру історії татеорії мистецтва. Дослідники LHIVIC займаються іконографічними практиками нашого часу, зокремаздійснюваними й технічними засобами (кіно, відео, фотографії, ілюстрації).Найбільше вони цікавляться взаємозв’язком між різними зображальними методикамита усталеними в цій сфері звичаями (документальними, художніми, приватними,промисловими тощо). Вирішуються питання іконографічних джерел в соціальнихнауках, їх еволюції, збереження та використання.
Лабораторіюочолює Андре Гутнер (AndréGunthert), співробітниками її є ЕннКартьє-Брессон (Anne Cartier-Bresson), директор Майстерні реставрації ізбереження міста Парижу; Клемен Шеру (Clément Chéroux), член Французької академії в Римі;Крістіан Делаж (Christian Delage), викладач Паризького університету;Сильвіан Мареска (Sylvain Maresca), професор Нантського університетутощо.
Наявність значноїкількості науково-дослідних центрів, груп, розробка найновіших історіографічнихнапрямків значно урізноманітнює роботу Школи, робить її своєрідною базоюрозвитку історичної науки не лише у Франції, але й в світовому масштабі. Члени EHESS мають зв`язки з вченими країн Європи, Америкита частково Азії, контактують зі своїми колегами на міждержавному рівні. Школадбає про спадковість та наступність високих наукових стандартів, пропонованихще її засновниками, тому виховує нове покоління істориків-науковців в стінахсвого закладу. Віддаємо належне Школі також в галузі досліджень глобалізаційнихпроцесів та міждисциплінарних розробок, тематика яких надзвичайно актуальна внаш час.
Списоквикористаних джерел та літератури
І. Джерела
Дюби Ж. Европа в средние века. –Смоленск, 1994
Емар М. Фах і покликання історика (сучасніпідходи) // Філософська і соціологічна думка. – 1995. — №5-6. – С. 72-84
Ле Гофф Ж. Другое средневековье:Время, труд и культура Запада. – Екатеринбург, 2000
Ле Гофф Ж. История Европы,рассказанная детям. – М., 1998
Лє Гофф Ж. Праця і свято // Історіяєвропейської ментальності / За ред. П. Дінцельбахера. – Львів, 2004. – С.385-397
Шартье Р. Post scriptum, или Двадцать лет спустя // НЛО. –2004. — №66
Шмітт Жан-Клод Сенс жесту насередньовічному Заході. – Харків, 2002
ІІ. Література
Афанасьев Ю. Н., Блуменау С. Ф.Современные споры во Франции вокруг Великой революции // Вопросы истории. –1989. — № 3. – С. 18-34
Афанасьев Ю. Н. Вчера и сегодняфранцузской «новой исторической науки» // Вопросы истории. – 1984. — №8. – С.32-51
Бернштейн А. Апология Марка Блока //История. – 2005. – 1-15 апреля (№ 7). – С. 29-32
Бессмертный Ю. Д. Херлихи«Средневековое домохозяйство» // Вопросы истории. – 1988. — № 2. – С. 160-163
Бессмертный Ю. Как же писать историю?Методологические веяния во французской историографии 1994-97 гг. // Новая иновейшая история. – 1998. — №4. – С. 29-42
Визгин В. П. Постструктуралистскаяметодология истории: достижения и пределы // Одиссей. Человек в истории.Ремесло историка на исходе века. – М., 1996. – С. 39-59
Гергилов Р. Е. Норберт Элиас ифранцузская школа «Анналов» // Клио. – 2004. — № 1. – С. 19-21
Гобозов И. А. Критический анализсовременной французской буржуазной философии истории: Автореферат дис… докт.филос. наук. – М., 1980
Гобозов И. А. Современная французскаяфилософия истории. – М., 1978
Гуревич А. Я. «Территория историка»// Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. – М., 1996
Дубин Б. Мишель де Серто, летописецвычеркнутого // www.ruthenia.ru
Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В.Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001
Жук С. І. Західна історіографія таепістемологічні проблеми історичної науки // Український історичний журнал. –1994. — №1. – С. 45-53
Зашкільняк Л. Методологія історії віддавнини до сучасності. – Львів, 1999
Исламов Т. М. Европейские историки обевропейской истории // Новая и новейшая история. – 2003. — № 5. – С. 3-22
Историки и история: Жизнь, судьба,творчество: В 2 томах. – Т. 2. — М., 1998
Историография истории нового временистран Европы и Америки / Под ред. проф. И. П. Дементьева. – М., 1990
Кром М. М. Историческая антропология.– СПб., 2004
Купченко В. О попытках «завершить»Французскую революцию // Новый мир. – 1999. — №4
Могильницкий Б. Г. Тенденции развитиясовременной буржуазной исторической мысли // Вопросы истории. – 1987. — № 2. –С. 60-77
Нові перспективи історіописання / Заред. П. Берка. – К., 2004
Присяжнюк Ю. П. Вплив ментальностіукраїнського селянства на рівень його освіченості у другій половині ХІХ ст. //Історія України. – 2000. – січень (№ 3)
Репина Л. П. Выделение сферы частнойжизни как историографическая и методологическая проблема // Человек в кругусемьи: Очерки по истории частной жизни в Европе до начала нового времени. / Подред. Ю. Бессмертного. – М., 1996. – С. 20-34
Репина Л. П. Вызов постмодернизма иперспективы новой культурной и интеллектуальной истории // Одиссей. Человек вистории. Ремесло историка на исходе века. – М., 1996
Репина Л. «Второе рождение» и новыйобраз интеллектуальной истории // Историческая наука на рубеже веков / Отв.ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 175-192
Репина Л. П. Историческая память исовременная историография // Новая и новейшая история. – 2004. — №5. – С. 39-51
Репина Л. П. История женщин сегодня.Историографические заметки // Человек в кругу семьи: Очерки по истории частнойжизни в Европе до начала нового времени. / Под ред. Ю. Бессмертного. – М.,1996. – С. 35-73
Семенов Ю. И. Философия истории:Общая теория, основные проблемы, идеи и концепции от древности до наших дней. –М., 2003
Сергейчик Е. Философия истории. –Харьков, 2002
Собуцький М. Ще один вимір знаковогопростору // Український гуманітарний огляд. – Вип… 8. – К., 2002. – С. 75-86
Согрин В. В. История историческоймысли ХХ в. // Новая и новейшая история. – 2004. — № 5. – С. 153-159
Стельмах С. У пошуках утраченоїправди: теоретичні дискусії в сучасній українській історіографії // ВісникКиївського національного університету імені Т. Шевченка: Серія. Історія. –2002. – Вип. 63-64. – С. 12-14
Сухоруков В. Д. География и екология в ХХІ в. // География и экономика в ХХІ в. – 2004. — № 1. – С. 9-16
Сучасна українська історіографія:проблеми методології та термінології: Матеріали Всеукраїнського науково-методологічногосемінару (Київ, 17 червня 2004 р.). – К., 2005
Таран Л. В. Школа „Анналів”: погляд зкінця ХХ ст. // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. –Чис. 3. – К., 1999
Тельвак В. Історіософія таметодологія історії. – Ч. 1. Історіософія. – Дрогобич, 1999
Уваров П. История, историки иисторическая память во Франции // www.strana-oz.ru
Шевардин В. Н. А. Шнап, П.Видаль-Наке «Дневник студенческой коммуны» // Вопросы истории. – 1989. — № 7. –С. 162-163
Эмар М. Один Бродель или несколько //Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С.193-208