Рефератна тему:
Українськадіаспора як історичне і соціально-політичне явище
План
1.Джерела та етапи формування української діаспори
2.Типологія основних діаспорних поселень українців
Висновки
Списоклітератури
1. Джерела та етапи формуванняукраїнської діаспори
В історіїформування української діаспори простежуються чотири хвилі масовогопереселенського руху з України.
Перша хвиля тривала з другої половини XIXстоліттядо початку першої світової війни. Масова еміграція українців у цей період буласпрямована перш за все в Північну та Південну Америку. Вона охопила переважнозахідні регіони України, що входили до складу Австро-Угорщини. Це була трудоваеміграція, викликана соціально-економічними мотивами. Низький життєвий рівень,безземелля спонукали селян до масової міграції в Америку, де були не тількивільні землі, а й сприятливі соціально-економічні умовидля їх освоєння. В цілому за 1877—1914 роки із західноукраїнського краю виїхалоза океан близько 500 тисяч українців, у тому числі в США — близько 350 тисяч,Канаду — близько 100 тис., Бразилію та Аргентину— близько 50 тисяч.
Переселенський рух з українських земельміж двома світовими війнами отримав назву «другої хвилі» масовоїукраїнської еміграції. Поряд із соціально-економічними причинами, якістимулювали цей процес, зокрема еміграцію українців зі Східної Галичини,Північної Буковини та Закарпаття (після закінчення Першої світової війни ірозпаду Австро-Угорщини ці території відійшли, відповідно, до Польщі, Румуніїта Чехословаччини), самодостатнє значення для започаткування цієї еміграційноїхвилі мали політичні причини.
Розпорошившись по багатьох країнахсвіту, насамперед Європи, відчуваючи нестатки й труднощі повсякденного життя,українські емігранти все ж виявили достатні внутрішні сили для самоорганізації,а відтак — для збереження себе як частини українського етносу, відірваної черезвказані вище причини від його ядра. Цьому сприяла діяльність створенихемігрантами в місцях їхнього скупчення численних громадських ікультурно-освітніх установ. Великим досягненням стало заснування, зокрема вЧехословаччині, кількох українських вищих навчальних закладів і науково-досліднихінституцій.
Соціологічне міжвоєнна українськаполітична еміграція тісно пов'язана із загальним переміщенням за кордон сотеньтисяч людей, початок якому поклала Перша світова війна, а кінець — революція вРосії 1917 р. та встановлення на території поваленої імперії радянської влади.Різні джерела подають різні цифри загальної кількості людей, що покинули цютериторію під час подій 1917-1920 рр. Зокрема, В.Ленін у 1921 р. говорив про«півтора чи два мільйони». Популярна на Заході «ЕнциклопедіяБританіка» оперує цифрою в понад 1 млн. осіб. Професор Володимир Марунякписав, що «після революції в б. царській Росії 1917-1920 рр. у південній іцентральній Європі опинилося від 500 000 до 800 000 т. зв. „білоїеміграції“, тобто росіян, українців, білорусів, кавказців...».
Хоч би як там було, ця еміграція зповною підставою може бути зарахована до «розливних» або«дифузних». Головна їхня особливість, згідно з тлумаченням фаховоїлітератури, полягає в тому, що вони постають під впливом колективних страхіть ітерпець, доволі потужних, щоб зрушити маси. Такого роду еміграції вженедостатньо пояснювати дією об'єктивних «міграційних струмів», які,зокрема, спричинюють переміщення людності "із місць сильнішого соціальногота економічного тиску до місць нижчого тиску по лініях найменшого відпору.Утім, з іншого боку, в загальній масі тодішніх емігрантів із колишньої царськоїРосії було багато людей, яких краще визначати терміном «біженці». З цьогопогляду заслуговує на увагу думка професора Бориса Лисянського, який рекомендувавпровадити принципову різницю між еміграцією і біженством. "І та, і друге,— зазначав він, — назовні випадають однаково, але різняться своїми внутрішнімипричинами — характером тих життєвих імпульсів, що їх породжують. І біженство, іеміграція являють собою акт масового залишення рідної землі, на якій людинавиросла і з якою зжилася, до якої її в'яжуть фізичні та психологічні зв'язки.Але в той час, як біженство зроджують події стихійно-епізодичного характеру,хоч би навіть і з соціально-політичним підкладом (наприклад, погроми на ґрунтікласової боротьби, або національної чи релігійної ворожнечі), — еміграціюпороджують на загал події характеру історичного, органічно зв'язані з цілимпроцесом попереднього життя даного суспільства, з його розвоєм, еволюцією, зусією його минувшиною, сучасністю й змаганнями та планами на майбутнє".
Непросто дати характеристику кількіснихпараметрів та структури української еміграції в Європі, джерелами якої сталисвітова війна, революція та поразка в боротьбі за незалежність України. Тут мизіштовхуємося з кількома проблемами. По-перше, ні в той час, ні пізніше ніхтоне вів загальної статистики виходу українців на еміграцію. По-друге, якщойдеться про власне політичну українську еміграцію, то фактично створилося дві еміграції— із Наддніпрянської України та з Галичини й Буковини. Кожна з них малавідмінне обличчя та відмінну історію, по-третє, значна частина емігрантів,українців із походження, опинилася за кордоном у так званому російськомуемігрантському комплексі, виокремлювати з якого цих людей можна лише умовно.По-четверте, в міжвоєнний період у ряді європейських країн перебувалиемігранти-галичани, котрі виїздили сюди на сезонні чи триваліші заробітки.
Якщо зараховувати до українськихемігрантів усіх людей українського походження, незалежно від того, чи вонитакими себе називали чи ні, як також без огляду на те, що вони могли оформитиза кордоном окрему культурно-етнічну групу або включитися до цілком іншої,чужонаціональної за своїм культурно-ідеологічним спрямуванням, то доситьвичерпну й, на наш погляд, цілком вірогідну характеристику міжвоєнноїукраїнської міграції в Європі дав 1929 р. Микита Шаповал. Він спирався в своємуаналізі на результати досліджень керованого ним Українського соціологічногоінституту в Празі, один із відділів якого вивчав українську політичну еміграціюв європейських країнах. Крім того, вивчення української еміграції та їїреєстрацію в межах Чехословаччини здійснював Український громадський комітет начолі з М. Шаповалом.
Еміграційні хвилі прийшли в різніперіоди часу з центральних та східних земель України і з Галичини. Вониспрямовувалися до різних країн, частина емігрантів поверталася на батьківщину,частина переходила з однієї країни до іншої, тобто, мігрувала. Це залежало відполітичної обстановки на батьківщині, від ситуації в країнах, де еміграція вданий час перебувала, та від внутрішніх взаємин серед еміграції. Плинність буладуже інтенсивною, особливо в перші роки. Як подає «Енциклопедіяукраїнознавства», число українських політичних емігрантів, яке в 1921 р.доходило до 100 тис, «згодом спадає більш, ніж до половини (числа лишеприблизні)».
До кінця 1920-х рр. остаточновикристалізувались як головні центри, так і «периферійні» осідкиукраїнської політичної еміграції в європейських країнах. До перших від самогопочатку належали Польща й Чехословаччина. Невдовзі до них додалися Німеччина іФранція. Зате втратила своє значення одного з центрів української політичноїеміграції Австрія, зокрема її столиця Відень. На території ряду іншихєвропейських держав — Бельгії, Болгарії, Югославії, Італії, Туреччини,Швейцарії, Фінляндії, Угорщини, Англії тощо — перебували«периферійні» осідки української політичної еміграції. Проміжнестановище весь час посідала Румунія.
Поряд із названими вище факторами, якіспричинили поступове зменшення загальної кількості української політичноїеміграції в Європі, відіграло свою роль і переселення частини емігрантів заокеан, головно, в Канаду.
Друга хвиля масової українськоїеміграції виявилася також у формі переселення за океан тих груп українців ізГаличини, Буковини, Закарпаття, частково Волині, які вирушали туди назаробітки. Хоча і в даному випадку не можна не брати до уваги певних політичнихмотивів. На західноукраїнських землях, особливо в Галичині, склалася системавідвертої дискримінації українців, нехтування їхніми політичними, національнимита культурно-освітніми правами.
Проти першої хвилі еміграції освітнійрівень тих, хто виїхав за кордон у період між двома світовими війнами, бувзначно вищим. Завдяки цьому вони могли швидше адаптуватися в новомусоціокультурному середовищі, стати повноцінними громадянами країн в'їзду. Цестосувалося й українських політичних емігрантів. Незважаючи на те, що початковевони не мали наміру довго затримуватися за кордоном, реальна ситуація змусилаїх переглянути цю настанову й (хоч із запізненням) докладати активних зусильдля інтегрування в суспільства країн осідку. Адже в багатьох випадках ішлосяпро елементарне біологічне виживання цих людей. Тож міжвоєнні українські політичніемігранти мимоволі стали одним із джерел формування української діаспори,вплинули на збільшення її чисельності та підвищення її культурно-освітньогорівня й політичної свідомості, спричинилися до поширення ареалів розселенняукраїнців у зарубіжному світі.
Третя емігрантська хвиля українстваприпадає на час після другої світової війни. Вона була викликана переважнополітичними мотивами. За підрахунками дослідника Ф. Заставного, у воєнні таповоєнні роки загальна кількість українських емігрантів (переважно із західноїі центральної частин України) становила 260—300 тисяч чоловік, у тому числі українах Північної Америки осіло 150—170 тисяч, Південної Америки — 35—40 тисяч,Західної Європи — 65—75 тисяч, Австралії—25—ЗО тисяч чоловік. Це були переважномолоді люди, примусово вивезені з України на роботу в Німеччину, які,пам'ятаючи сталінські репресії, боялися повертатися на батьківщину, а такожвійськовополонені, на яких у СРСР чекало покарання, бо сталінсько-берієвськийрежим усіх їх розцінював як зрадників, і учасники формувань УПА.
Виїзд із території вже незалежноїУкраїни через різні, передусім соціально-економічні, причини в 1990-і рр.відносно великої кількості громадян на постійне проживання за кордон отримавназву четвертої хвилі української еміграції.
З розпадом СРСР і утворенням на йогопросторах нових суверенних держав українські меншини, які проживали в цихкраїнах, перейшли на становище зарубіжних. Виникло нове соціальне явище — такзвана східна українська діаспора.
Міграційні процеси між новиминезалежними державами набули нової якості. Зокрема, суттєво змінилися причини ймотиви міграції, кількісна наповненість і спрямованість міграційних потоків,віковий і професійний склад груп мігрантів тощо. На міграційні процеси значнобільший вплив, ніж раніше, справляють етнічні й соціально-психологічні чинники.
Новоутворені держави, що стали на шляхдемократичного розвитку, мали б бути, відповідно до міжнародних норм істандартів, відкритими для іммігрантів. Тим більше у випадках, коли йдеться проповернення людей на свою історичну батьківщину або в місцевості свогопопереднього традиційного проживання.
Протягом перших років існуваннянезалежної України значна кількість українців із країн Балтії (Литви, Латвії,Естонії) та СНД виявила бажання повернутися на свою історичну батьківщину.Наприклад, широкомасштабне соціологічне дослідження 1992 р. засвідчило, що такінаміри мали близько 2 млн. українців у Російській Федерації.
Політика української держави щодоетнічних українців, які через різні причини опинилися за її межами та бажаютьповернутися, передбачає сприяння процесові їх репатріації, гарантії позаквотної імміграції, відновлення українського громадянства, культурну та мовнуадаптацію переселенців тощо.
Процес репатріації охопив передусім тікатегорії української людності, міграція яких з України мала тимчасовийхарактер і які раніше чи пізніше планували повернутися до рідного краю.Утворення незалежної Української держави стимулювало в них національні почуття,викликало бажання прислужитися її духовному відродженню й економічномурозвиткові. Певним каталізатором репатріації стало прийняття 13 листопада 1991р. Закону України «Про громадянство», який у першій своїй версіїпередбачав річний термін підтвердження громадянства України. В цілому за 1992-1996 рр. в'їзд в Україну етнічних українців з нових незалежних держав, яківиникли на місці колишнього СРСР, перевищив їх виїзд у ці держави на 203,4 тис.чоловік.
Міграційні процеси в перші два та внаступні роки незалежності мають суттєві відмінності. 1992 р. був рокомнайбільш масового припливу в Україну населення з нових незалежних держав,зокрема етнічних українців, які становили близько половини (46%) усіх прибулих.Позитивне сальдо міграції з цими державами по групі українців досягло 168,3тис. чоловік. Наступного року кількість тих, хто прибув, була майже вдвічіменшою, а кількість вибулих зросла. У підсумку позитивне сальдо міграції поукраїнцях у 1933 р. становило лише 68,6 тис. чоловік.
Погіршення економічної ситуації вУкраїні та зниження в ній життєвого рівня проти деяких інших пострадянськихдержав, передусім Росії, в якій проживає найбільша кількість зарубіжнихукраїнців, призвело спочатку до суттєвого уповільнення процесів репатріаціїукраїнського населення, а потім і до переважання виїзду з країни над в’їздом донеї. З 1994 р. по групі українців спостерігається негативне сальдо міграції здержавами СНД і Балтії, причому воно має тенденцію до зростання: від 11,3 тис.чоловік у 1994 р. до 17,0 тис. чоловік у 1996.
На відміну від міграції з країнами СНД йБалтії, з якими відбувається більш-менш адекватний за обсягом обмін населенням,міграція між Україною та країнами «старого» зарубіжжя однозначно маєхарактер еміграції. Обсяги її в ці країни стали зростати в період«перебудови» з лібералізацією громадського життя взагалі та режимукордонів зокрема. Найбільшими вони були в 1990 р., коли в цьому напрямі виїхало95 тис. осіб. Слід зазначити, що еміграція цього періоду мала виразний етнічнийхарактер. Основною країною призначення був Ізраїль. У1989 р. сюди прямував 91%емігрантів з України, у 1990 — 92%. Абсолютну більшість емігрантів становилиособи єврейського походження. Дві третини емігрантів основною причиною виїздуназвали родинні обставини.
Після проголошення незалежностіеміграція спочатку зменшилася до 44,4 тис. чоловік у 1992 р., потім зросла до58,7 тис. у 1994 й знову стала зменшуватися, становлячи в 1995 р. 54,0 тис, у1996 р. — 53,0 тис. чоловік.
Одночасно зменшилася питома вага виїздув Ізраїль, яка становила в 1994 — 1996 рр. приблизно третину всього виїзду.Потік емігрантів в інші країни, передусім США та Німеччину, навпаки, зростав. У1992 -1996 рр. на ці дві країни припадає майже половина емігрантів.
Характерною рисою виїзду з України вроки її незалежності до країн «старого» зарубіжжя стало поступовезаміщення етнічної еміграції економічною. Ця тенденція виявляється як узменшенні частки тих, хто виїжджає в Ізраїль, так і в скороченні середемігрантів питомої ваги євреїв. Так, якщо частка євреїв серед емігрантівупродовж 1995 — 1996 рр. зменшилася з 41,2 до 37,0%, то українців і росіян,навпаки, зросла: українців — з 26,0 до 30,0%, росіян — з 16,0 до 20,0%.
У середині 1990-х рр. найбільший потікемігрантів з України спрямовувався до Російської Федерації (69%), в Ізраїль(8%), США (6%), Німеччину (4%), Білорусь (3%).
Серед тих, хто вибув у цей період докраїн СНД й Балтії, найбільші групи становили росіяни та українці (відповідно53,9 і 33,9% за першу половину 1996 р.).
Усього впродовж 1987 -1996 рр. у країнитак званого «старого» зарубіжжя емігрувало майже півмільйона жителівУкраїни, з них близько 260 тис. чоловік виїхало протягом 1992 -1996 рр.Найбільше емігрантів попрямувало в Ізраїль — 290,4 тис, США — 100,7 тис. іНімеччину — 49,8 тис. До інших країн за цей час виїхало 56,5 тис. чоловік.
Якщо кількісно еміграція в країни«старого» зарубіжжя за останні п'ять років зросла ненабагато, то їїнапрями й, структура змінилася суттєвим чином. Більш як удвічі зменшиласячастка виїзду в Ізраїль і водночас різко збільшилася питома вага емігрантів,які виїжджають до США — в 4 рази, до Німеччини — в 7 разів, до інших країн —більш як у 3 рази.
На початку 1990-х рр. у десятки разівзросла чисельність українців, які виїжджають за кордон для тимчасовогопрацевлаштування або в торговельних справах (так звана човникова міграція).Якщо в 1987 р. органами ВВІР Міністерства внутрішніх справ України було видано85 тис. дозволів на виїзд за кордон в особистих справах, то в 1991 р. — 2 млн.327 тис.
Тимчасові поїздки за кордон здійснюютьсяв основному в сусідні країни, з якими зберігається безвізовий режим та існуєналагоджене транспортне сполучення. 3 1993 р. статистика тимчасових виїздів неведеться. Однак за даними прикордонників, дипломатичних представництв тарезультатами соціологічних досліджень, інтенсивність руху громадян Україничерез кордон не зменшується. Водночас розширюється географія їхніх поїздок.Певна частина з тих, хто виїжджає за кордон для тимчасового працевлаштування чив торговельних справах, осідає згодом у відповідних країнах на постійнепроживання.
Різні національні й міжнародні, урядовій неурядові організації вживають певних заходів для приведення стихійногопроцесу еміграції з України в певне, бодай частково організоване, русло. Церобиться для полегшення становища самих емігрантів, які, потрапляючи в країніприбуття в зовсім незнайому ситуацію та не знаючи в своїй більшості законів,мови і традицій місцевого населення, часто-густо стають заручниками підпільнихторговців робочою силою, що всіляко ошукують їх.
Наприклад, зважаючи на добру славу, якоюкористуються українці в Аргентині, імміграційні органи цієї країни сталивидавати громадянам України візи терміном на один рік із правомпрацевлаштування. Строк дії такої візи може бути продовжено за умови доведеннянаявності легальних джерел існування. Протягом короткого часу за такими візамидо Аргентини прибуло близько 4 тис. українських переселенців. Проте у зв'язкузі значним безробіттям, спричиненим реформами в аргентинській економіці,приватизацією великих державних підприємств енергетики, нафто- й газовидобуткутощо, лише одиниці з них мають роботу за фахом. Матеріальні труднощі таневисокий рівень етнічної самоідентифікаціі представників четвертої хвилі несприяють її інтеграції в суспільне життя «старої» еміграції. Організаціїукраїнської діаспори в різних країнах надають посильну допомогу в облаштуванніновоприбулих, зокрема, в оформленні необхідних документів, вивченні місцевоїмови, навчанні дітей у школі тощо. Проте діаспорні громадські структури можутьлише частково посприяти розв'язанню низки складних проблем, з якими відразу жзіштовхуються новоприбулі. Багато чого залежить від зусиль самих емігрантівчетвертої хвилі, яка нараховує вже понад 100 тис. осіб. Загалом для цихновітніх емігрантів питання «національного самовизначення» маєситуативний, значною мірою випадковий характер і залежить від місця роботи,місця проживання, кола людей, з якими вони спілкуються, рівня знання місцевоїмови тощо. Така кон'юнктурна позиція емігрантів четвертої хвилі далеконеоднозначно сприймається в середовищі давніших українських поселенців. У. Дячукроз'яснює новітнім емігрантам «якщо ви не вступите до якоїсь організації йне почнете в ній працювати, — може, своїм способом, — ви розминетеся в моріамериканськім, а ваші діти скоро перестануть говорити по-українськи».
2. Типологія основних діаспорнихпоселень українців
Вчені, політики і публіцисти всюукраїнську діаспору поділяють на західну (країни Північної і Південної Америки,Європи, Австралія. Нова Зеландія, Близький і Далекий схід) та східну (державиколишнього СРСР).
З розпадом СРСР і утворенням на йогоколишній території нових суверенних держав відбулося не тільки різке збільшеннячисельності української діаспори, а й досить значні якісні зміни в їїсередовищі.
Водночас постали непрості проблеми внауковому осмисленні історичного і соціально-політичного явища діаспори.Зокрема, з’ясувалося, що ознаки та критерії, якими описувалося поняття«українська діаспора», насправді повною мірою стосуються тількипоняття «західна українська діаспора» й не в усьому підходять дляхарактеристики того, що отримало назву «східна українська діаспора».Так, західна діаспора впродовж проживання у відповідних країнах кількохпоколінь українців розбудувала широку мережу власних етнічних організацій таустанов, що створило їй широкі можливості для збереження українськоїідентичності й продовження свого існування власне як діаспори, незважаючи насвою майже суцільну інтегрованість у суспільне життя країн проживання. Що ж доукраїнців у країнах колишнього СРСР, то вони перейшли на становище зарубіжнихпрактично неорганізованими. Це зумовило великі труднощі не тільки для їхетнічної самоідентифікації, а й для взаємодії з Україною. Адже забезпеченняпотреб та інтересів діаспори, а також її ефективна взаємодія з країноюпоходження можуть бути забезпечені тільки на груповому рівні, тобто, колигромадські організації діаспори співпрацюють із відповідними громадськими чидержавними організаціями та установами України.
Таким чином, українська діаспора, якісторичне і соціально-політичне явище, характеризується такими рисами:
• стрижневиммоментом поняття «українська діаспора» є фіксація факту перебуваннячастини українського етносу за межами території його ядра України;
• термін «діаспора» підкреслюєфакт переважно недобровільного розсіяння людей одного етнічного (в нашомувипадку — українського) походження;
• за невеликими винятками, всяукраїнська діаспора, враховуючи те, що вона зазнає постійних впливів з бокуінших етнічностей, належить до маргінального прошарку українського етносу;
• українська діаспора частково розселенакомпактно, а частково розсіяно, її походження, з одного боку, автохтонне(оскільки частина українського населення опинилася в складі інших державунаслідок територіальних поділів і перерозподілів), з іншого — іммігрантське;
• діаспора становить уже інтегральнучастину країни поселення, внаслідок чого її члени, на відміну од недавніхіммігрантів, зазвичай є громадянами даної країни, що не мають наміруповертатися на історичну батьківщину, прагнучи водночас одержати від останньоїдопомогу в збереженні своєї етнокультурної ідентичності;
• українську діаспору можна розглядатияк своєрідну форму соціуму; як сукупність людей українського роду, що черезісторичні обставини опинилася за кордонами України; попри відмінності втрадиціях і культурі між різними територіальними гілками діаспори, соціальномупоходженні, статусі, освіті й вартісних орієнтаціях її представників, воназберегла певну спільність інтересів та устремлінь;
• в основі процесу утворення українськоїдіаспори лежать чотири хвилі переселенського руху з України, які були зумовленісоціально-економічними та політичними факторами;
За типологією українська діаспораподіляється на: східну українську діаспору — нові незалежні держави, що виниклина пострадянському просторі (Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь,країни Середньої Азії, Закавказзя, Балтії); західну українську діаспору —Північна Америка (США, Канада), Південна Америка (Аргентина, Бразилія, іншікраїни), Австралія, Західна Європа (Великобританія, Німеччина, Франція, Італіятощо), Центральна і Східна Європа (Австрія, Чехія, Словаччина, Угорщина,Польща, Румунія тощо), Азія за межами колишнього СРСР (Китай, Японія, іншікраїни), Африка (Єгипет, Туніс, інші країни).
Висновки
Таким чином, основна проблемаукраїнської діаспори полягає в тому, що новоприбулі ще не збагнули потреби тацінності етнічних організацій, не розуміють, наскільки корисною може бути дляконкретної особи чи родини їхня підтримка. Це стосується захисту інтересів членіворганізації, можливості впливу в їхніх інтересах на уряд.
За типологією українська діаспораподіляється на: східну українську діаспору — нові незалежні держави, що виниклина пострадянському просторі (Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь,країни Середньої Азії, Закавказзя, Балтії); західну українську діаспору —Північна Америка (США, Канада), Південна Америка (Аргентина, Бразилія, іншікраїни), Австралія, Західна Європа (Великобританія, Німеччина, Франція, Італіятощо), Центральна і Східна Європа (Австрія, Чехія, Словаччина, Угорщина,Польща, Румунія тощо), Азія за межами колишнього СРСР (Китай, Японія, іншікраїни), Африка (Єгипет, Туніс, інші країни).
Список літератури
1. Антонюк О. Українці в світі // Політикаі час. ─ 1993. ─ № 5. ─ С. 22-27
2. Вівчарик М. Українці в світі: східна ізахідна діаспора // Український історичний журнал. ─ 1993. ─ № 11,12. ─ 57-67
3. Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українців світі. ─ К.: Альтернатива, 1999. ─ 352 с.
4. Трощинський В.П. Міжвоєнна українськаеміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. ─ К.:Либідь, 1997. ─ 274 с.