МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ІНАУКИ УКРАЇНИ
СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙУНІВЕРСИТЕТ
імені Володимира Даля
Кафедра всесвітньоїісторії
Ахметшин Ігор Сергійович
СУСПІЛЬНО – ПОЛІТИЧНА РОЛЬ ДЖОРДЖАВАШИНГТОНА У ФОРМУВАННІ ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ США
Курсова роботаНауковий керівник: кандидат історичних наук, доцент Кривуля О.О
Луганськ — 2008
Зміст
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯПРОБЛЕМИ
1.1. Джерельна база
1.2. Історіографічний огляд
РОЗДІЛ 2. ДЖОРДЖ ВАШИНГТОН – ПЕРШІ КРОКИДО ВЛАДИ
2.1. Дитинство і юність Вашингтона
2.2. 2 Війна з французами й початоквійськової діяльності Вашингтона
2.3. Причини й початок американськоїреволюції
РОЗДІЛ 3. СУСПІЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬВАШИНГТОНА
3.1. Президентство й останні рокиВашингтона
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
Вступ
Актуальність теми. Темаданої курсової роботи приймає актуальний характер для сучасного світу, особливодля нашої держави. Україна, яка доволі недавно здобула свою незалежність, малаб черпати досвіт будівництва державного апарату саме з історичного досвідурозвинутих європейських країн, і в даному випадку з США. Як і кожна молодадержава, що звільнилася від гніту іншої, Україна нуждалась в вольовитій людині,справжньому лідерові. Для Сполучених Штатів Америки такою людиною став ДжорджВашингтон. Він зумів добитися незалежності США, і потім керував країною тількивиключно спираючись на Конституцію. Для нашої держави, в якій панує масове недотримуваннянорм Конституції, така б людина стал початком нового періода історії. ДжорджВашингтон став для американців справжнім «творцем нації», і це зрозуміло, аджеВін зуміг створити боєздатну армію з нечисленних підрозділів міліції, і протистоятидобре озброєнній англійській армії, а потім став першим президентом країни, наякого рівнялися всі його наступники. Україна, яка довгі роки боролася за своюнезалежність, знала багато видатних особистостей які боролися проти ворогівнашої держави, але в вирішальний момент ім чогось невистачало. Вивчаючи долючих осіб, можно простежити що саме відсутність добре налагодженого, умілогодержавного апарату, ставило в неможливість перехід від воєнних дій до мирногожиття. Можливо особливість українського народу, його менталітет, зумовив тойфакт, що наша нація практично на протязі всієї своєї історії від когось булазалежна. Як ми бачимо, Джордж Вашингтон зумів зібрати навколо себе відданихйому і нації людей, які допомогал йому в будівництві держави. На сучасномуетапі Україна переживає кризу влади, і можливо саме вивчаючи історію життя ідіяльності такої людини як Вашингтон, наші можновладці зуміли б черпати досвідв будівництві молодої держави.
Мета і завдання дослідження. Підчас написання даної курсової роботи були поставлені й вирішення наступнізавдання:
1. Дослідження чинників які впливали наформування характеру Джорджа Вашингтона, ознайомлення з його оточенням, якебезпосередньо вплинуло на його особистість. Визначити що саме було пріорітетнимпри вибору Вашингтоном проффесії військового, і які наслідки для США мав цейвибір;
2. Дослідження суспільної діяльностіДжорджа Вашигтона, його час перебування на посту президента, зміни яківідбулися в цей час в країні, і яке відношення він мав до цих змін. Проаналізуватидіяльність Вашингтона після закінчення строку президенства, як він впливав насвоїх наступників.
3. Дослідження джерельної йісторіографічної бази теми « Суспільно — політична роль Джорджа Вашингтона уформуванні державності США».
Об’єкт дослідження — об'єктом даного дослідження являється особистість Джорджа Вашингтона взагальноісторичному рівні.
Предметом дослідження. Предметомдослідження є визначення суспільно – політичної ролі Джорджа Вашингтона уформуванні державної незалежності США.
Методи дослідження.При написанні даної роботи я використовував історико — порівняльний і історико- системний методи. Він передбачає висвітлення минулого в його історичномуконтексті, з урахуванням тих змін, які відбувалися не тільки з предметом(об'єктом) дослідження, алі й з усіма пов'язаними з їм процесами та явищами.
Практичне значення одержанихрезультатів. Наступну роботу можно використовуватипри підготовці до семінарів, в лукціях, при написанні рефератів, науковихстаттей, дипломних робіт.
Структура і обсяг роботи.Курсова робота складається зі вступу, 3 розділів, 6 підрозділів, висновків,списку використаних джерел та літератури. Список використанихджерел та літератури складається з 15 найменувань на 1сторінку.Загальний обсяг становить – 50сторінки, з них основного тексту 47 сторінок.
Розділ 1.ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ
1.1 Джерельна база
Аналізуючи інцидент, який відбувся нафлагмані «Місто Париж» під час війни з Англією, ми можемо зробити висновок пронадзвичайну популярність Вашингтона серед звичайних солдатів. Зокрема тамвідбулося таке: «17 вересня Вашингтон піднявся на борт величного флагмана«Місто Париж». Американці вже були приголомшені військовими почестями — неодруженими залпами, музикантом, вітаннями, алі дійсне випробування очікувалоголовнокомандуючого на палубі. Де Грасс, гігант і товстун, схопив в обіймиВашингтона й, обдаючи заходом спиртного, закричавши: «Від і ти, мій дорогоюкрихта генерал!» Загальний сміх, Нокс ляскав руками по власному велетенськомуживоті, демонструючи, що вже він^-тих не уступає де Грассу. Вашингтона побілів,він, що надавав таке значення ритуалу, був уражений до глибини душі».
У шифрованому посланні до полковникаД.Лоренса Вашингтон говорив про необхідність допомоги через границю: ««Будьупевнений, мій дорогою Лоренс, день іде за ніччю з більшою регулярністю, чимочевидно, — відбуваються весь новий і новий докази: неможливо продовжувативійну без допомоги, які вас послали просити. Як чесна й відверта людина, всемайбутнє якого залежить від щасливого завершення нинішньої війни, я рішучезавіряю — без іноземної позики наші нинішні сили (по суті, тільки залишкиармії) не можуть бути збережені для нинішньої кампанії… Якщо Франція незробить у цей момент своєчасної й широкої допомоги, пізніше вона буде даремна.Ми висимо на волоску, ви повинні пам'ятати — ми не можемо доставитипродовольство, тому що не можемо розплатитися з возіями, які більше не хочутьпрацювати за сертифікати. Рівною мірою очевидно, що наші солдати дуже незабаромбудуть роздягнені, нам не в що одягти їх, у госпіталях немає медикаментів…Але чи треба мені продовжувати, коли можна заявити одним словом — ми дійшли дограниці, і порятунок повинне прийти нині або ніколи!».
У загальному наказі до своєї армії 30січня виявило дійсне розуміння ситуації, що зложилася в державі: «Генералглибоко розуміє страждання армії. Він робить все, щоб полегшити їх, іпереконаний, що конгрес і ряд штатів також додадуть всі зусилля для досягненняцього. Однак, коли ми очікуємо від країни виконання її зобов'язань, ми повинніпам'ятати що вона в складному становищі. Ми почали боротьбу за волю йнезалежність із дуже обмеженими засобами для ведення війни, думаючи, щопатріотизм компенсує їх недостачу. Ми очікували тяготи, і ми не повинніпасувати перед ними, так само як не кидати виклик закону й порядку, щобдомогтися полегшення».
Отже, джерельна база досить широка ймістить у собі багато документів: листи, промови, програми. Вони дають змогупроаналізувати діяльність Вашингтона протягом усього процесу об’єднання США вєдине ціле.
1.2 Історіографічний огляд
Вашингтона є воістину ключовою фігурою вамериканській історіографії. Його життя й діяльність проаналізовані, здається,у всіх деталях, існують найрізноманітніші й прямо протилежні інтерпретації йоцінки його переміг і поразок, і особистість його оцінюють зовсім по-різному.
Однак, у тім, що сам Вашингтон не мігтерпіти людей що сунуть ніс у його справи. Щирий джентльмен, по вірджинськимтрадиціям XVIII сторіччя, повинен вище всього бути стриманим, навіть замкнутим.Джордж Вашингтон, принаймні, у відношенні своїх особистих паперів виконав цівимоги. Публіцист Ф. Белламі [1, 134],що видав в 1951 році роботу «Особисте життя Джорджа Вашингтона», з достатньоюпідставою міг написати в передмові: «Протягом всього свого життя Вашингтон недозволила жодному з літературних братій заглянути в його папери».
До 100-річчю вступу Вашингтона на постпрезидента, в 1889 році, що починає історик Генрі К. Лодж[2, 234] пристосував випуск енергійно написаногодвотомника «Джордж Вашингтон, людина». Лодж почав з найвищими надіями, вінроз'яснив: «Потрібно описати самої людини, щоб з'ясувати, ким він був удійсності, що він значив тоді, ким він є нині й що означає він для нас ісьогоднішнього миру».
В 1896 році з'явилася книга «ДжорджВашингтон», складена професором Вудро Вільсоном [5, 112].Але ця книга не носила яку те історичну цінність. Дослідників осягло гіркерозчарування — коли автор писав книгу, він, імовірно, думав про відчутнівигоди, а не про те, що йому згодом призначене зайняти крісло Вашингтона.Інакше чим пояснити надзвичайно поверхнева розповідь про останнє десятиліттяжиття Вашингтона, на яке й падає вся його державна діяльність?
На зміну «старшому» поколіннюприйшли здатні молоді дослідники й у першу чергу, звичайно, В.В.Согрін [14,121], що опублікувала в 80-х роках целую серію історіографічних статей і двіспеціальні монографії. Саме В.В.Согрін став лідером у вивченні західноїісторіографії й саме на його плечі лягло важке завдання перебудовиісторіографічних досліджень в умовах кризи марксистської парадигми. Завдання цявиявилася важкою. Справа в тому, що в більшому або меншому ступені марксистськідогми наклали свій відбиток практично на всі радянські роботи з історії США.Їхня уразливість стає особливо очевидної при перекладі на англійську мову йпряме обговорення в колі фахівців.
«Забагато матеріалу — сама важкапроблема, з якої зіштовхується біограф Вашингтона. Тому що велика кількістькниг — нові постійно виростають на гниючих останках колишніх, подібно тропічнимджунглям, — сховала за легендами й молитвами щирого Джорджа Вашингтона»:говорити бібліограф праць Джорджа Вашингтона Д. Флекснер [4, 201].
Американські історики невдоволені, томущо немає книги про Вашингтона, у якій би в одній було укладене весь життя героя.«Можна сподіватися, — зітхає Д. Сміт [15, 111],- що незабаром, нарешті, з'явиться повна, однотомна біографія Вашингтона. Насьогоднішній день, на жаль, її ні».
Розділ 2. Джордж Вашингтон — перші крокидо влади
2.1 Дитинство і юність Вашингтона
Не всі американці можуть похвалитисятакому родоводу, як Джордж Вашингтон; втім, родовідна ця, по власному визнаннюВашингтона, не мала особливого значення в його очах. Він походивши відродовитої англійської аристократії, що з'являється в історії вже в XIIстолітті. Вашингтоны в Англії були лицарями-ленниками єпископа Дургамского йпрославилися своїми походами проти диких скоттов. В XVI сторіччі рідВашингтонов розпався на кілька галузей. Родоначальником тої галузі, від якоївідбувався вождь американської революції, був Лоренс Вашингтон, мер містаНортгэмптона, під годину реформації ретельно допомагав Генріхові VIII расхищатьмонастирські володіння. За це йому подароване був маєток Сульгрев, і нащадкийого користувалися благоволінням і милостями англійських королів — як Тюдоров,так і Стюартов, а тому відрізнялися гарячою відданістю престолу Англії.Полковник Джеймс Вашингтон поплатився навіть життям, борючись за короля КарлаI. Інший полковник, Генрі Вашингтон, біля тої ж години прославився геройскоюзахистом довіреного йому королем міста Ворчестера й здобув собі подив і повагунавіть своїх ворогів-революціонерів [6, 56].
Після смерті Карла I, коли Кромвельпочав нещадно переслідувати прихильників короля, смороду один за іншим сталіпереселятися в Північну Америку, головним чином у Віргінію. Туди ж, в 1657році, переселилися збіднілі правнуки Лоренса Вашингтона. Один з їх, Джон,придбав собі маєток на ріці Бридж-Лемент, припливі Потомака, у графствіВестморленде. Женившись на багатій дівчині, він зробився одним із самих великихплантаторів Віргінії, а згодом, беручи доля в поході проти індіанців, зробивсвоїй новій батьківщині більші послуги. Онук Джона, Августин, батькознаменитого борця за волю Америки, народився в 1694 році. Він одержавши вищеутворення в Англії, а після повернення звідти зайнявся сільським господарствомв успадковані їм землях і помалу значно розширив свої володіння. АвгустинВашингтон був одружений два рази. Від першого шлюбу в нього було дві сині — Лоренс і Августин; від іншого — з гарної, розумної Мэри Болль — чотири синів ідві дочки. Старший з їх, Джордж, що народився 22 лютого 1732 долі вбатьківському маєтку на ріці Бридж-Лемент, зробив ім'я Вашингтонов безсмертним[8, 43].
Незабаром після народження Джорджа йогобатьківщина переїхала в інший маєток, що перебував у графстві Страффорд,недалеко від міста Фредериксбург. Отут пройшли дитинство і юність ДжорджаВашингтона. Читанню, аркушу й цифири він навчився в школі парафіяльногопаламаря Гобби, що сам мав досить убогі пізнання. На щастя, Джордж мавможливість розширювати свої знання в родині під годину й після закінчення“курсу наук” у Гобби. Батько Джорджа, що був для свого години дуже освіченоюлюдиною, любив запросто розмовляти зі своїми дітьми на різні тими, намагаючисьрозвивати їх і заронити в їхню душу любов до праці й до правди. Старшого синавід першого шлюбу, Лоренса, як свого спадкоємця він відправив в Англію дляодержання вищого утворення; Джорджу доводилося задовольнятися меншим. ЗатіДжордж користувався всіма благами здорового сільського життя на чистому повітрій, міцний, здоров'їв від природи хлопчик фізично розвивався як не можна краще.Чудово, що одною з улюблених його ігор була гра в солдати з однолітками. Цебуло, втім, цілком природно, якщо взяти до уваги його атмосферу, що оточувала.Брат його Лоренс, повернувшись із Англії, взявши долю у війні між Англією йІспанією. Він не раз мав випадок боротися з іспанцями, і мимоволі діяв намолодшого брата своєю військовою наснагою, приготовляясь до походу[13, 201]. Та й вся Віргінія в цей година булаохоплена військовою гарячкою, і молодь не сповільнила також заразитися нею.Джордж улаштовував полки зі своїх шкільних товаришів, навчав їх марширувати йнавіть задавав бою — цього разу як головнокомандуючий школи Гобби.
По закінченні війни Лоренс Вашингтонповернувся додому, алі більше на військову службу йому надходити не довелося,тому що у квітні 1743 долі раптово помер батько, і Лоренс ставав главою родини.За заповітом він одержавши маєток на березі ріки Потомак; другий син відпершого шлюбу, Августин, одержавши родовий маєток у Вест-Порленде, а Джорджупризначався тої маєток, де він виріс і де батько йз семьею провів свої останніроки.
Незабаром після смерті батька Лоренс,незважаючи на різницю років, дуже Джорджа, що любив, женився на мисс ГанніФэрфакс і оселився у своєму маєтку на ріці Потомак, назвавши цей маєтокМаунт-Вернон на честь адмірала Вернона, під начальством якого він служив уфлоті.
Удова Августина Вашингтона з дітьмизалишилася жити в маєтку, що перебував у графстві Стаффорд. Відповідно дозаповіту чоловіка Мэри Вашингтон була призначена опекуншею своїх дітей і майна,що призначався їм. Вона, як виявилося, була цілком гідна такої довіри. Це булажінка з незвичайним природним розумом, здоровими інстинктами й сильною волею.Незважаючи на свої грубуваті манери й суворий вид, вона відрізнялася простотоюй добрим серцем. Багато години віднімали в неї різні турботи по господарству;алі вона вміла знаходити вільні годинники й присвячувати їх розумовому йморальному вихованню своїх дітей. Як своїми бесідами з ними, так і прикладомсвого життя вона намагалася вселити їм свідомість боргу, повага до людськоїособистості й уміння стримувати зовнішні вияви свого темпераменту. Джордж дужепоходивши особою й характером на матір; у дитинстві він часто виявляв запальнуй неприборкану вдачу, алі всі ці шорсткості його характеру помалу згладжувалисяпід розумним впливом матері. Вона часто читала своїм дітям уголос витримки йзкниг релігійного й морального змісту, стосуючись при цьому всіляких життєвихвідносин; особливе враження на Джорджа зробили “Міркування релігійного йморального характеру” Гейля; до цієї книги він всі життя харчував пристрасть імайже ніколи не розставався з нею [9, 23].
Мэри Вашингтон була не з тихнув матерів,які мітять своїх синів у генерали. Вона була далека всякого марнославства йзовсім не мріяла про ті, щоб син її вистачав зірки з неба. Насамперед, їйхотілося, щоб Джордж був гарним сільським хазяїном, щоб він замінив батькамолодшим братам і сестрам, а для матері був би опорою в старості. Через якийсьгодина після смерті чоловіка вона відправила Джорджа в маєток його братаАвгустина для відвідування школи, що перебувала поблизу, Вільямса, де Джорджміг придбати всі необхідні для сільського хазяїна пізнання. Цю школу Джорджвідвідував протягом декількох років, вивчаючи там математикові, геометрію ймежове мистецтво. У школі Вільямса не навчали ні літературі, ні іноземниммовам, а тому Вашингтон ніколи не знав ніякої мови, крім англійського.Англійською мовою він володів у досконалості, алі цим зобов'язаний був скорішесобі, чим школі. Шляхом завзятих і довгих вправ він навчився виражатися короткоі ясно. У вільні від зайняти годинники переписував витримки з деяких книжок, щопопадалися йому під руку, або викладав прочитане своїми словами; зошита його,що збереглися донині, свідчать про старанність і посидючість, разючих дляхлопчика його віку. Ретельно обробляв він свій склад, коли писаввикладу, – про це можна судити по помарках; ретельно копіював каліграфічнізразки, і помалу виробив чіткий, гарний почерк і прекрасний склад. Чудово, щовін з дитинства надзвичайно любив переписувати ділові папери — заповіту,контракти, векселі й т.п. Він, мабуть, і сам цілком серйозно готувався до ролісільського хазяїна, намагаючись придбати всі необхідні для цієї мети практичніпізнання. Особливо ретельно вивчав він “Супутник парубка”, звідки почерпалвідомості про ті, як тримати собі в суспільстві, як писати листи й діловідокументи, як розмежовувати землі, будувати будинку, готувати чорнило й сидр,розводити дерева, подавати першу допомогу у хворобах і так далі [10, 12].Зошита Джорджа свідчать про повну відсутність у нього художнього дарування — всі смороду відрізняються діловим тоном, що доходити до сухості. Німа чого йговорити, що досить багато хто йз придбаних їм практичних пізнань придалисяйому згодом. В умінні становити ділові папери він міг суперничати з бути-якимюристом.
У вільний годину Джордж Вашингтон іззахопленням віддавався фізичним вправам – біжу, стрибкам, змаганням і іншому, аголовним чином – верхівковій їзді. Уже в 14 років він без праці об'їжджав самихнеприборканих коней і вважався чудовим наїзником. Фізичний розвиток Джорджа невідставало від розумового, і це сприяло тому, що з нього вийшла така врівноваженалюдина. Серед товаришів Джордж користувався любов'ю, особливо за свою прямоту йправдивість. Нерідко він як третейський суддя влагоджував розбіжності йсуперечки між школярами, – роль, що згодом, будучи главою АмериканськогоСоюзу, не раз доводилося йому виконувати в іншому масштабі[7, 67].
Канікули й святий Джордж часто проводилов Маунт-Верноне, у родині свого брата Лоренса, що мав на нього сильний вплив іцілком заміняв йому батька. Лоренс у цей година був членом законодавчих зборівВіргінії й у тої ж година військовим начальником того округу, де перебував йогомаєток. Лоренс познайомив Джорджа з родиною свого тестя, лорда ВільямаФэрфакса. Сам лорд Вільям, що живий у маєтку Бельвуар, була людина утворену йколишній; свою старість він вирішив провести у Віргінії, де управляв великимимаєтками свого брата, лорда Томаса. Батьківщина Фэрфаксов належала до вишуканоїанглійської аристократії, і у вона^-ті молодий Джордж одержавши остаточнесвітське шліфування. Питання про поводження в суспільстві сильно займавДжорджа, і він сам становив зі свойственною йому докладністю правила для свогокерівництва. До нас дійшли багато хто із цих правил, по правді сказати, доситьнаївних і курйозних. Поруч із такими: “При всякій дії в суспільстві варто братидо уваги почуття й подивися присутніх”, – можна знайти й такі:“Перебуваючи в суспільстві, не розспівуйте собі під ніс, не тарабаньте пальцямий не стукаєте ногами”, або: “Не спите, коли інші говорять; не сидите, коли іншікоштують; не говорите, коли варто мовчати” і так далі[7, 65]. Втім, Вашингтон становив цей кодексцілком серйозно й серйозно ж провівши його в життя.
У Маунт-Верноні, між іншим, пробудилисяй військові похилості Вашингтона. Лоренс був всієї душою відданий військовійсправі; крім того, у будинку його нерідко збиралися капітани військовиханглійських кораблів, що стояли на якорі в Потомаке, а також провінційніофіцери Віргінії; Джордж раз у раз чув розмови на різні військові тими; описубитв, спогаду про скитаниях по морю, про боротьбу з піратами — всі це глибокодіяло на вразливого, енергійного хлопчика, якого мимоволі тягло до такогожиття, повної небезпек і пригод. В 14 років він заявивши про своє бажаннянадійти на морську службу, алі зустрів сильний опір з боку матері, що в останнюмінуту взяла свою первісну змушену згоду назад, не вирішуючись піддавати свогопервістка небезпекам, сполученим з військовим життям. Робити було німа чого:Джорджу довелося підкоритися матері й повернутися в школу Вільямса. Тому що вцій школі Джордж придбав деякі відомості по межуванню земель, і тому що працяземлеміра у Віргінії прекрасно оплачувався, те Джордж вирішив узятися за цюпрофесію. Границі віргінських маєтків у тої година не минулого ще точновстановлені, землемірів же було мало, а тому це був план досить практичний.Протягом двох років Вашингтон докладно й серйозно вивчав землемірне мистецтвояк теоретично, так і практично, наполегливо доводячи до кінця всі роботи, щоуживаються їм.
Спокійний діловий настрій Вашингтонабув порушений у цей година маленьким нещастям: він закохався, алі безвзаємності. Ця подія занесена в його щоденник, що він вів з десятилітньоговіку. П'ятнадцятирічний юнак почував собі глибоко нещасним, намагався виливатисвоє горі у віршах, які, однак, не виявляють ні найменшого поетичного дарування;видно тільки, що він був дуже чутливий до жіночої краси. Хто був предметом йогопершої ніжної пристрасті — невідомо; сам він бачить головну причину свогонесчастия у відсутності сміливості й у нерішучості відкрити “своєю тужною,стікаючою кров'ю серце” [15, 134]. Імовірно, його мучення пояснюютьсянеуважністю особини, “що вразила його серце стрелою Купідона”, до подихів іухаживаньям хлопчиська-школяра. У всякому разі, ця пристрасть надовго порушилащиросердечний спокій палкого юнака, і згодом, навіть у зрілі роки, він завждибув мовчазний і соромливий у суспільстві жінок.
Закінчивши школу Вільямса, Джорджоселився в Маунт-Верноне. Шкільне утворення було кінчено, алі далеко незадовольняло, так що він усіляко намагався його поповнити. У Маунт-Верноне вінпо кілька разів перечитував що попадалися йому під руку деякі книги, вправлявсяв межуванні, хоча й отут нещасна любов годиною сильно заважала йому працювати.Іноді юнак цілими годинниками бродив по лісах, намагаючись утішити своюзнівечену душу на лоні природи.
Нерідко він відвідував батьківщинуФэрфаксов і подружився зі старшим сином лорда Вільяма, Джорджем. Вашингтонубуло в ту пору 16 років, алі завдяки своєму високому росту й міцній будові вінробив враження цілком змужнілого юнака. Він був стриманий не по літам,відрізнявся солідними манерами, з'єднаними йз простотою й скромністю, ікористувався загальною повагою. Внутрішня боротьба, пережита їм, додала більшепевний характер його моральної особистості; зовнішній же меланхолійний виднадавав всій його фігурі особливу принадність.
Часто буваючи у Фэрфаксов у Бельвуаре,Вашингтон познайомився з дійсним власником цього маєтку, лордом ТомасомФэрфаксом, що недавно прибув з Англії з метою оселитися у Віргінії. Ця людина,що мала чималий вплив на характер і життя Вашингтона, був чистокровнийаристократ, дуже світський і в тої ж годину дуже утворений, з розвиненимилітературними й художніми смаками. Невдала любов, однак, мала на нього такийвеличезний вплив, що він назавжди вирішив покинути суєтне світське життя йдовгий година скитался по світлу, наезжая й у свої віргінські маєтки. Величнаприрода й приємний клімат Віргінії настільки довелися йому по душі, що встарості він назавжди вирішив отут оселитися. Незважаючи на різкі риси особиний ексцентричні манери, це був добрий старий, що легко сходився з людьми, і вйого суспільстві молодої Вашингтон переміг свою меланхолію [6, 43]. Разом злордом Томасом Джордж полював на лисиць, – що старий уважав самим вірнимзасобом від нещасної любові; Вашингтон сильно пристрастився до цього видуспорту й прив'язався до лорда Томасу, що, зі своєї сторони, полюбившиенергійного юнака; дружба між ними тривала біля двадцяти років.
Бажаючи зверни собі постійне місцепроживання в підніжжя Аллеганских гір, лорд Томас вирішив розмежувати своїволодіння в цій місцевості й покласти кінець розкраданням, які вироблялися вйого землях різним стороннім людом. Лорд Томас бачив землемірні роботиВашингтона на околицях Маунт-Вернона й, знаючи характер, фізичну силу,спритність і відвагу свого молодого друга, вирішив саме йому доручитирозмежування своїх земель, що представило чималі труднощі в дикій країні з їїдикими мешканцями. Вашингтона з радістю прийняв пропозицію лорда Томасарозмежувати його землі за грошову винагороду, і в середині березня 1748 доліразом із Джорджем Фэрфаксом відправився в лісові нетрі Америки.
Молоді люди поїхали верхи в супроводідекількох слуг. Переваливши через Блакитні гори, смороду опинилися вмальовничій долині Шенандоа, на заході якої були розташовані Аллеганы. Долинаця зрошувалася багатоводною рікою Шенандоа (“Дочка зірок”); природа навкругибула чарівна. На горах ще лежав сніг, алі незліченні потоки падали із шумом звисот, і в долині вже панувала весна. Вашингтона записував всі свої враження йспостереження в щоденник; алі, мабуть, його цікавила не стільки природа,скільки ті матеріальні вигоди, які можна було витягти з її розумноїексплуатації. У щоденнику, принаймні, комерційна крапка зору переважає надпоетичною. Правда, Вашингтон згадує й про вроду лісів, гір і рік, захоплюєтьсявіковими деревами, гаями цукрового очерету, – алі лише мимохідь. Йогобільше цікавлять якості ґрунту, зрошення, поверхня й розташування земельнихділянок. Як щирий практичний ділок Вашингтон цілком пішов у доручений йомупраця, ретельно знімав плани земель, що лежати при злитті Шенандоа з Потомаком,а потім по лівому березі Потомака. Отут доводилося йому зіштовхуватися знімецькими емігрантами, що обробляли частина вимірюваних їм земель, а потім ійз червоношкірими; йому вдалося бачити військовий танець індіанців навколобагаття під звуки музики, виробленою порожнім гарбузом, наповненим дробом, іударами в казан, на зразок барабана обтягнутий шкірою. Згодом Вашингтонвідмінно вивчив вдачі індіанців і навчився вести з ними справи.
Так проживши Вашингтона біля місяця,проводячи дні й ночі під відкритим небом і ретельно займаючись кресленнями йвимірами. Від дощу він рятувався разом зі своїми супутниками в курені,спорудженому з деревних галузей, а в гарну погоду ночував на ведмежій шкірі абона оберемку соломи біля багаття. Вашингтона як не можна краще вмівзастосовуватися до всякого життя, задовольняючись у випадку споживи найменшим,нерідко особисто присмажуючи собі дичину на саморобному рожні й знаходячи вподібному житті чимало принадності. Нарешті 12 квітня Вашингтон повернувся вМаунт-Вернон, прекрасно виконавши покладене на нього доручення, до великогозадоволення лорда Томаса, що щедро винагородив молодого землеміра.
Незабаром після цього Вашингтонпризначений був суспільним землеміром графства Фэрфакс і більше трьох роківвиконував цей обов'язок із властивим йому ретельністю й сумлінністю, проводячицілі місяці в глибині лісів і ґрунтовно знайомлячи з характером країни і їїжителів. Нерідко провівши він по кілька днів у лорда Томаса, що оселилосяназавжди в глухомані, на захід від Блакитних гір, у маєтку Гринвей-Курт. Сюдистікалася безліч усякого народу, тому що старий лорд був надзвичайно гостиннийдо всім, не крім диких індіанців і грубих колоністів. Лорд Томас привіз із собоюз Англії багато книг, і, коли було можливо, Вашингтон з насолодою віддававсячитанню. У такий спосіб він ґрунтовно вивчив історію Англії й взагалі значнорозширив свій розумовий обрій. Так протекли юні роки Вашингтона. Життя внезайманих лісах загартувала його, зробив досвідченіше; брат його Лоренс і лордТомас у значній мірі сприяли його розумовому розвитку [12, 36]. Ще не досягши20 років, Вашингтон був цілком підготовлений до того, щоб взяти на собівідповідальна суспільна праворуч. Така праворуч незабаром представилася йвисунула Вашингтона на арену історії.
2.2 Війна з французами й початок військової діяльності Вашингтона
Між володіннями французів і англійців вАмериці границі не були точно встановлені, а тому нерідко виникали звади міжобома народами, що доводили один одному свої права на володіння розкішнимбасейном ріки Міссісіпі. Особливо ласим шматком як англійцям, так і французамздавалися землі по ріці Огайо, покриті багатою незайманою рослинністю й щостали яблуком розбрату між обома народами.
Тому що землі по ріці Огайо булинаселені войовничими індіанцями, те французи зі своєї сторони, а англійці зісвоєї всіляко намагалися залучити до собі червоношкірих. У половині XVIIIсторіччя Англії вдалося укласти союз із багатьма індійськими племенами;французи ж, уважаючи землі по Огайо своєю власністю, сталі брати в повнийанглійських торговців, що з'являлися в цій місцевості. Праворуч приймаласерйозний оборот, і, передбачаючи швидку війну, обидві сторони почали діяльноготуватися до неї.
Віргінія була першою англійськоюколонією, де пробудився військовий дух. Вона розділилася на військові округи,на чолі яких стояли майори, що завідували набором і навчанням солдат. На цюпосаду був покликаний, за рекомендацією свого брата Лоренса, юній Джордж Вашингтон,що вже встиг здобути собі загальна довіра й повага.
Молодий Вашингтон був у захваті відцього призначення й, по своєму звичаї, методично й терпляче ставши готуватисядо нової справи. Маунт-Вернон, де ще недавно він виливав у віршах свої любовністраждання, тепер перетворився для нього у військову школу. Він ретельнозаймався воєнною тактикою, стратегією, навчався фехтуванню, стрілянині, читаввійськові твори, записуючи в щоденник всієї його думки, що вражали. Алінезабаром заняття ці довелося перервати, щоб супроводжувати давно що вжехворіли сухотою брата Лоренса на острів Барбадос у Вест-Індії, куди посилалийого лікарі [4, 67]. Із цієї нагоди Джорджуперше зробив велику подорож по морю; судячи з його записок, вона, втім, нестільки цікавився красою морських пейзажів, скільки напрямком вітрів,кліматичними умовами й т.д. Ледь приїхавши в Барбадос, Джордж занедужав віспою,від якої оправився тільки завдяки відходу ніжно, що любив його брата; алі слідивіспи назавжди залишилися на його особі. Тропічна природа Вест-Індії зробила нанього сильне враження; разом з тім, він не пропускав нагоди досліджувати ґрунт,спостерігати вдачі жителів, суспільні встанови й охоче відвідував театр, –задоволення, доти невідоме для нього.
Однак перебування на Барбадосі не відновилосил Лоренса; до того ж він так тужив за родиною, що Джордж на прохання братавідправився за його дружиною й дитиною, маючи намір привезти їх у Вест-Індію.Джорджу довелося їхати в Маунт-Вернон узимку, коли, внаслідок частих бур,морське плавання був уповільнений і небезпечним; корабель, на якому він плив,ледве було не зазнав катастрофи, про що докладно говоритися в щоденнику. Підгодина відсутності Джорджа Лоренс ставши ще сильніше тужити за своєю рідноюВіргінією, і раннею навесні відправився сам у Маунт-Вернон. Дорога такрозморила його, що, тільки-но встигнувши добратися до будинку, він помер у колісвоєї родини, 34 років від роду. Це було більшим горем для Джорджа, тому що вінв особі Лоренса втратив кращого друга, що цілком заміняв йому батька. МаєтокМаунт-Вернон, відповідно до батьківського заповіту, у випадку смерті Лоренсаповинне було дістатися Джорджу, що незабаром і вступивши в керування цимвеликим маєтком. Маунт-Вернон на всі життя залишився улюблениммісцеперебуванням Вашингтона, де він знаходив спокій і відпочинок від праць ітривог громадського життя.
Тім годиною, відносини французів іанглійців продовжували загострюватися. Французи будували фортеці, споряджалифлот і тіснили колоністів-англійців; нарешті, виргинский губернатор Динвиддивирішив зробити із цього приводу подання комендантові головної французькоїміцності на ріці Френчі-Лементі. Крім переговорів із французами, необхідно булоще постачити союзних індіанців зброєю й залучити якнайбільше червоношкірих насторону англійців; для виконання цієї місії потрібний була смілива, проникливалюдина, – і вибір губернатора впавши на Вашингтона, після смерті братазнову, що зайняв пост, майора.
Коли на чолі англійського міністерстваставши Питт, що зумів зробити політикові Англії більше енергійне й впливової,положення Вашингтона стало трохи краще. В Америку послані були три дивізії, підголовним начальства генерала Аберкромби, причому дві дивізії повинні були діятина півночі, а третя, під предводительством бригадира Форбса, відправлена була уВіргінію, одержавши приписання опанувати фортом Дюкен. Крім того, Питтзрозумів, що необхідно зрівняти в правах і чинах офіцерів (до полковникавключно) колоніальної й королівської армії, щоб знищити постійні сперечання, щозаважали єдності війська; таким чином, здійснювалася міра, що Вашингтон давновже вважав надзвичайно важливої і яка дійсно полегшила положення справ. Форбсзнав, що невдача Брэддока значною мірою пояснюється його зневагою до радВашингтона, і тому постійно радився з начальником провінційної міліції. Дорегулярних англійських військ і до виргинской армії незабаром примкнулипенсильванцы й деякі інші колоністи в кількості 4500 чоловік. Під командоюВашингтона перебувало біля двох тисяч чоловік, неуважних, однак, по великомупросторі й нуждавшихся в наметах, продовольстві й так далі. У такому положенніперебувала праворуч наприкінці літа 1758 долі. У цей година Вашингтонвідправився у Вильямсбург із доповіддю про споживи свого війська. Ця поїздкамала вирішальне значення для його особистого життя[9, 29].
По дорозі у Вильямсбург Вашингтонпознайомився йз Чемберленом, маєток якого перебувало поблизу і який ставшипросити Вашингтона заїхати до нього хоч пообідати, якщо вже ніяк не можнапогостювати подольше. Вашингтона поступився наполяганням гостинного поміщика, ів будинку його вперше зустрівся з молодою вдовою, Мартою Кэстис. Як по батьку,так і по чоловіку, г-жа Кэстис, уроджена Дэндридж, належала до шановногопрізвища, а від чоловіка успадкувала величезний стан і малий двох маленькихдітей. Це була жінка невеликого росту, алі пропорційного додавання; дужекрасили її більші темно-карі очі, прекрасні каштанові волосся й приємневираження особини. Її привабливі манери й простота в обігу відразу сподобалисяВашингтону. Незважаючи на свою стриманість і серйозність, він був дуже чутливийдо жіночої принадності, особливо в мінути відпочинку від військового життя, імиссис Кэстис у цей день скорила його серце. Обід пройшов непомітно, і хочаконя були давно подані, Вашингтон барився їхати; нарешті він покаравширозсідлати коней і тільки на наступний ранок відправився на місце свогопризначення. Маєток г-жи Кэстис “Білий Дім” перебувало недалеко відВильямсбурга, і Вашингтон провівши в неї всі вільні від занятті годинники. Алівійськові обов'язки не дозволяли Вашингтону довго залишатися у Вильямсбурге, і,боячись втратити миссис Кэстис, у якої й без нього було чимало шанувальників,Вашингтон зробив їй пропозиція. Гарний молодий офіцер, що встиг уже придбатисобі славу, настільки притягальну для жінок, дістав згоду миссис Кэстис, івирішено було відсвяткувати весілля після узяття форту Дюкен.
Алі похід проти Дюкена відбувся лишечерез кілька місяців. Форбс барився, і Вашингтону доводилося займатисяпрокладанням нової дороги, тому що Форбс не хотів іти по ті шляхи, де невдачаодин раз уже осягла Брэддока.
Тім годиною на півночі справи англійцівз кожним удень поліпшувалися, міцність за міцністю переходили в їхні руки, іфранцузи, що діяли на півдні, перестали одержувати з півночі підкріплення.Вашингтона квапив Форбса, наполягаючи на тому, щоб зробити похід по старійдорозі, – алі дарма. Нарешті, тільки на качану листопаду 1758 долі всяанглійська армія зібрана була в один пункт, і вирішено було рушити в дорогу,тім більше, що ходили слухи про слабість дюкенского гарнізону. Вашингтона повівавангард, а за ним форсованим маршем пішли інші. Безперешкодно підійшлоанглійське військо до форту Дюкен, що, як виявилося, був покинутий ворогом.Втративши надію одержати підкріплення з півночі, французи, довідавшись пронаближення англійців, зволіли вийти й надати їм заволодіти міцністю без бою.Правда, французи встигли підірвати свої магазини й спалити всі будинки, так щоВашингтон заставши на цьому місці одні руїни. Виправивши це зміцнення, англійціназвали його на честь свого першого міністра фортом Питт.
Так окончилось панування французів вобласті Огайо, на границях якої знову встановилися мир і спокій. Вашингтонавирішив залишити військову службу, як тільки окончится кампанія проти фортуДюкен. Здоров'я його за кілька років бивуачной життя сильно розхиталося, вічнітривоги набридли йому, і душу його жадала спокою. Ще до узяття Дюкена Вашингтонза порадою своїх друзів погодився виставити свою кандидатуру в депутатизаконодавчих зборів, куди й був вибраний величезною більшістю голосів якпредставник від графства Фредерике. Після узяття Дюкена Вашингтон вийшов увідставку й 6 січня 1759 долі женився на миссис Кэстис. Весілля буловідсвятковано в “Білому Домі” у колі численних друзів і знайомих, як тоговимагало стародавнє виргинское гостинність [15, 69].У тім же 1759 долі французькому пануванню нанесень був остаточний удар і вКанаді. Однак ще до 1763 долі не раз спалахували в Канаді повстання, якіанглійцям доводилося придушувати зі зброєю в руках. Нарешті, до великої радостіамериканських колоній Англії, укладений був мир.
Війна Англії із Францією черезамериканські території мала важливі наслідки для американців. Англійськимколоністам довелося в цю війну принести величезні жертви. Населення колонійбуло розорено, землі спустошені, невдоволення положенням справ приймало всібільші розміри. У народних масах помалу пробуджувалася свідомість, що виявиласяв тім, що колонії почали жадати від метрополії відшкодування своїх збитків.Зароджувалася думка про повне відділення колоній від Англії, і Англія всілякопідтримувала цю думку своїми репресіями проти американського населення.Праворуч у тому, що зі знищенням французької могутності в Америці англійськіколонії не бідували більше в захисті метрополії, – а це, по суті, булоглавною зв'язком між Англією і її колоніями; через кілька років волелюбніамериканці зуміли стряхнути із собі гне, що зовсім не доводився їм по смаку.
Помітимо на закінчення, що під годинавійни йз французами, що мі могли розглянути отут лише загалом, Вашингтон незробив жодного блискучого подвигу, алі все-таки цілком заслуживши своюпопулярність і славу. Всі його життя за цей година може справедливо вважатисяподвигом; нелегко були мати справу з неорганізованою армією й заміняти недолікивійськової організації своїми особистими достоїнствами, не порушуючи при цьомузаконів і сміло зустрічаючи всяку небезпеку. Досвід, придбаний їм у війні йзфранцузами, більш ніж придався йому згодом. Цілком підготовлений, узявся він завелику справу звільнення своєї батьківщини, завдяки якому здобував собі правона безсмертя [14, 175].
2.3 Причини і початок американськоїреволюції
Поки Вашингтон мирно живий уМаунт-Верноне, на суспільному обрії Америки збиралася гроза. Відповідно додавньої ухвали англійського парламенту англійські колонії Північної Америкималі право вести торгівлю тільки з Англією, причому заборонявся вивіз ізАмерики деяких предметів, що вироблялися в Англії. Звичайно, ця постанова булавкрай невигідно для колоній; з їм, однак, доводилося миритися, поки колоніїмалі потребу у військовому захисті метрополії. Алі після витиснення французівположення справ змінилося. Республіканські ідеї й демократичний дух насампередвиявилися в північних колоніях, які сталі ревниво стежити за діями Англії.
Війна йз Францією в Америці ввела Англіюв більші витрати, і британський уряд вирішило залучити колонії до покриття цихвитрат, наклавши мита на деякі предмети споживання, що ввозилися в Америку зАнглії. Тім годиною, за духом англійської конституції, введення прямих інепрямих податків у колоніях було виключним правом місцевих законодавчихзборів. Алі, не бентежачись цим, англійський парламент обклав митами патоку йцукор, що ввозилися в порти Нової Англії, і, головним чином, у Бостон.Незабаром обкладені були митами й інші предмети ввозу й установлень був строгийнагляд за контрабандною торгівлею, що колонії нишком вели йз французами йіспанцями й на якові Англія раніше дивилася крізь пальці. Завдяки цьому значначастина населення розорилася, і невдоволення колоній росло не щодня, ащогодини. Колонії відправили було петицію королеві й парламенту про скасуванняпошлинных актів і послали в Англію як свій уповноважений Франкліна. Аліанглійський уряд занадто мав потребу в грошах, щоб почути голосу колоній, іволіло порушувати конституцію. Правда, парламент скасував мита на деякі товари;алі заті, як би на підтвердження прав Англії обкладати колонії податками,виданий був знаменитий акт про гербовий збір, по якому всі ділові папери вколоніях повинні були писатися на гербовому папері. Алі колонії твердо вирішилистаті проти цього незаконного акту й не допускати в собі його здійснення. Теперзаговорили не тільки північні, алі й південні колонії, що відрізнялисяпорівняно большею відданістю королеві, внаслідок того, що там перебували великімаєтки англійської аристократії, що виселилася. Населення південних колонійвсе-таки не бажало відмовлятися від своїх автономних прав, гарантованиханглійською конституцією, і добровільно виконувати деспотичні домагання Англії.Північ і південь виявилися об'єднаними спільними нтерес. Акт про гербовий збірвинний був набути чинності 1 листопаду 1765 долі. У багатьох колоніях населенняспалило склади з гербовим папером і узялося до зброї, так що англійськийпарламент змушений був скасувати ненависний акт. Алі замість цього обкладенібули митами картон, фарба й чай, що привозилися з Англії. Очевидно, метрополіяне обертала ніякої уваги на права колоній самим призначати мита й податки.Колонії розуміли, що петиціями справі не допоможеш, і вирішили не приймати дособі англійських товарів, за які стягувалися мита [8, 175].Ця міра мала на увазі вдарити по кишені англійських купців і примусити їхдомогтися від свого уряду скасування мит. Вашингтона, що гаряче співчував ціймері, взявши діяльну долю в її проведенні.
Правда, Вашингтон був у молодості щириммонархістом, і симпатії до Англії і її установ глибоко коренилися в йогоприроді; алі ще більше він любив свою батьківщину й всею душею стояв зазбереження її політичних вільностей. Спочатку, однак, Вашингтон був протиборотьби зі зброєю в руках, тому що сподівався мирним шляхом улагодитивідносини між Англією й колоніями. Із всіх мирних засобів боротьби найбільшвірним здавалося йому утримання від покупки англійських товарів, обкладенихмитами. Він сам, разом зі своїм іншому Масоном, виробив систему помірності йпредставивши свій проект законодавчим зборам Віргінії. Проект був прийнятий, івсі членуй зборів підпискою зобов'язалися не купувати обкладених митамитоварів, крім украй необхідних для життя. Потім устав суспільства помірностібув видрукуваний і розісланий по всіх колоніях. Таким чином, система помірностіпоширилася по всій країні й з'явилася першим кроком до об'єднання колоній. СамВашингтон строго дотримувався цієї системи; у будинку його не можна було знайтижодного йз заборонених продуктів, навіть чаю, до якого він був великиймисливець.
Події помалу приймали вусі більшелиховісний характер. У Бостоні й інших містах Нової Англії розставлені буливійська нібито для підтримки порядку; присутність їх украй дратувало населення.У березні 1770 долі в Бостоні відбулося зіткнення між солдатами й народом(“бостонская різанина”), що викликала по всій країні буру обурення, і вбагатьох місцях почали нишком готуватися до війни. У тої ж година англійськийпарламент змушений був скасувати деякі мита й понизити мито на чай, тому щосистема помірності заподіяла більші збитки англійській торгівлі. Сподіваючисьчерез це продати свій чай в Америці, тільки Ост-Индская компанія відправила зАнглії в Бостон кілька кораблів, навантажених сподіваємося. Алі бостонцы й чутине хотіли про покупку сподіваючись доти, поки не будуть скасовані весь мита безвинятку, і вимагали видалення кораблів з гавані. Алі тому що кораблі невіддалялися, те вночі 18-го грудня 1773 долі бостонцы, переодягнені індіанцями,піднялися на кораблі й викинули весь чай у море. На кару за цей учиноканглійський парламент видав акт, що закривав гавань Бостона з 1 червня 1774долі на невизначений година. Праворуч зайшла цього разу занадто далеко, і всіколонії відчули, що існуванню їх загрожує небезпека. У травні 1774 долізібралися законодавчі збори Віргінії й протестувало проти закриття гаваніБостона, ухваливши 1 червня провести в пості й молитві з метою відвернутизагрозливу небезпеку. Незважаючи на вимогу губернатора, щоб збори розійшлися,воно продовжувало свої засідання в іншому місці й вирішили знестися з іншимиколоніями, пропонуючи якомога швидше скликати конгрес делегатів від всіхколоній. Думка про такий конгрес уперше висловлена була Франкліним уже раніше.Алі в цей момент конгрес був нагальною потребою. Це прекрасно розумівВашингтон, що ясно бачив, що у відносинах колоній з метрополією наступила кризуй що необхідно діяти енергійно. “Я не беруся сказати, – писав у цей годинаВашингтон одному зі своїх друзів, що був гарячим прибічником англійськогорежиму й ворогом опозиції, – де винна бути проведена прикордонна рису міжВеликобританією й колоніями; алі я переконаний у тім, що така рису винна бутипроведена, і наші права повинні бути точно визначені. Я особисто бажав бинадати рішення цієї суперечки нащадкам. Алі тепер наставши критичний момент,коли мі повинні відстояти наші права або ж підкоритися всяким податкам, якимибудуть обкладати нас доти, поки звичай і звичка не зроблять із нас покірних ізнехтуваних рабів” [7, 93].5 вересня конгрес винний був зібратися у Філадельфії. У числі п'ятиделегатів від Віргінії перебували Вашингтон і Патрик Генрі, один з найбільшвидатних поборників американської волі.
Перший Континентальний конгрес був втіленнямнаціональної єдності колоній, хоча ще досить слабкого. Конгрес першим боргомприступився до обговорення мер для того, щоб вивести країну йз критичногоположення. Вирішено було скласти асоціацію проти ввозу й споживання англійськихтоварів і вивозу деяких американських товарів в Англію й у тої ж годинавідправити відозва до англійського народу й до населення англійських колоній вАмериці, а королеві Англії послати верноподданнический адреси.
Під година дебатів Вашингтон говоривдуже мало й більше тримався в тіні. Алі що він впливав на всі ухвали конгресу,видно з наступного епізоду. Після конгресу хтось запитав Патрика Генрі, кого зічленів конгресу він уважає найбільш видатним. Генрі відповів: “Якщо ви говоритепро красномовство, те містер Рутледж із Південної Кароліни безсумнівнонайвидатніший оратор. Алі якщо ви говорите про солідні відомості й здоровесудження, ті найвидатнішим варто вважати полковника Вашингтона з Віргінії”.
Незважаючи на захист Питтом прав колонійу палаті лордів, колоніальна політика Георга III після того не змінилася накраще. Англія сама підбивала свої колонії до війни й пішла на примирення тількитоді, коли було вже занадто пізно.
Тім годиною всі північноамериканськіколонії Англії поволі готувалися до війни. У Віргінії сформувалося кільказагонів під приводом війни, що стояла нібито, з індіанцями. Офіцери цих загонівдуже часто зверталися за радами до Вашингтона, що охоче допомагав своїмивказівками й особисто навчав ті або інші зажени. Англійський уряд, однак, недавало відповіді на резолюцію конгресу. У Массачусетсе ремство було особливосильне через ті, що губернатор цієї колонії, Гэдж, був уповноважений повестипарламентські акти в дію за допомогою військової сили. У виргинском зборахПатрик Генрі вимагав військової оборони країни: “Заклич до зброї й звертання доБога воинств – від вусі, що нам залишилося!” – викликнув він наприкінці своєїмови. Вашингтона гаряче співчував Генрі й був обраний у комісію, що винна булазайнятися організацією оборони країни. 10 травня у Філадельфії вдруге виннийбув зібратися конгрес, і в числі віргінських делегатів зновунаходилсяВашингтон. Він тепер уже ясно розумів, що прийде зі зброєю в рукахвідстоювати права своїх співгромадян. “Я прийняв тверде рішення, – писаввін своєму братові Августину, – у випадку споживи пожертвувати своїмжиттям і своїм станом зазаради справи, у якому мі так глибоко зацікавлені”.
У північних колоніях, особливо вМассачусетсе, надзвичайно діяльно готувалися до війни. Генерал Гэдж, тимчасовийголовнокомандуючий британськими військами в Америці, початків стягати своюармію в Бостон. Гэдж вирішив зруйнувати склад американської зброї в Конкорде йіз цим ланцюгом увечері 18 квітня вислав з Бостона загін в 900 чоловік підкомандуванням полковника Смита. Алі бостонцы провідали про цей план, а такожпро намір заарештувати декількох американських патріотів, і зняли тривогу. Ледьвстиг Смит виступити з міста, як на всіх бостонских дзвіницях з'явилисясигнальні ліхтарі, і незабаром з усіх боків почали доноситися гарматні постріли,що попереджали околишнє населення про небезпеку. У Лексингтоне Смит зустрівсязі збройним загоном американців, що, однак же, розсіявся після першогорушничного залпу, даного англійцями. Прибувши в Конкорд, Смит знайшов йогозахищеним загоном в 500 чоловік; до того ж американці встигли забрати головнумасу пороху й зброї в інше місце. Смиту довелося відступати в Бостон, причомуна шкірному кроці загін його піддавався нападам. Кожний будинок, кожнийпагорок, кожне дерево по дорозі приховували запеклих американців; рушничніпостріли звучали немов з-під землі. Досягши Лексингтона, загін Смита звернувсяв безладну втечу, незважаючи на підоспіле підкріплення. Американці до тогопалали спрагою мести, що ні пушки, ні чисельність підкріплення (дві тисячічоловік) не діяли на них. Англійцям довелося відступити, тому що немислимо булопродовжувати боротьбу з невидимим ворогом, що боровся на зразок індіанців.Кілька сотень англійців залишилося на місці. У цей день американська воляодержала своє перше бойове хрещення. Почалася американська революція.
Одержавши звістку про битву підЛексингтоне, Вашингтон прийняв тверде рішення боротися за потоптані права своєїбатьківщини. “Велике несчастие бачити, як меч брата встромлюється в грудибрата, і усвідомлювати, що ці ніколи щасливі й мирні поля Америки повинні бутиабо обагрені кров'ю, або населені рабами. Сумна альтернатива! Чи Алі можечимала людина коливатися у своєму виборі?” — писав він у цей година одному зісвоїх лондонських друзів [6, 281].
Другий конгрес, що відкрився 10 травня1775 долі, розуміючи, що треба вчасно скористатися ентузіазмом населення,негайно приступився до вироблення системи національної оборони. Вашингтонаголовував у комісії, вибраної для цієї мети. Завдяки досвідченості йпрактичності Вашингтона, комісія незабаром упоралася зі своїм завданням.Вирішено було негайно набрати 10 полків у різних колоніях і приєднати їх доміліції Нової Англії, що вже стояла під Бостоном, що перебував у рукаханглійців. Для покриття військових витрат вирішено було випустити паперовігроші на торбу 3 млн. доларів. Континентальна армія і її головнокомандуючий,якого ще стояв вибрати, повинні були підкорятися конгресу як верховній установікраїни.
Хоча населення Нової Англії першесхопилося за зброю, алі воно не претендувало, щоб головнокомандуючий бувобраний з його середовища; делегати від Нової Англії на конгресі першізапропонували вибрати кандидатом на цю посаду Вашингтона, розуміючи, що вибірголовнокомандуючого з багатого й впливового Півдня ще сильніше прив'яже південніколонії до спільної справи. Крім того, на цей пост випливало зверни людинуу, щоособистими своїми достоїнствами міг би замінити недоліки військовоїорганізації. Вашингтона був уже людиною досвідченим і показавши під годинувійни йз французами, з якими величезними труднощами він уміє справлятися. Неблискучі таланти висунули Вашингтона, а глибокий, докладний розум, сильна воля,терпіння й високі моральні принципи. Це викликало до нього загальна повага йпереконання, що він може керувати діями інших людей. Звичайно, чималу рольграло й багатство Вашингтона, що давало йому можливість служити без платні. Всіці міркування спонукали конгрес одноголосно зверни Вашингтонаголовнокомандуючим американською армією. Виражаючи конгресу подяка за великучесть, зроблену йому, Вашингтон між іншим сказавши: “Тому що успіх не завждивідповідає очікуванням, те я повідомляю сьогодні з найбільшою відвертістю йщирістю, що не почуваю собі здатним виконати це складні завдання. Що жстосується платні, те прошу збори повірити мені, що я не бажаю витягати ніякихдоходів зі свого положення, тому що ніякі розрахунки на вигоду не могли бспонукати міні прийняти цей важкий пост і відмовитися від домашнього спокою йщастя”. Офіційно зведений у чин генерала й вибраний головнокомандуючим,Вашингтон відправився в діючу армію, що стояла під Бостоном.
Розлютований безтактними діями Гэджа,загін американців чисельністю 1500 чоловік під командуванням генерала Путнамавідділився від армії, що осаджувала Бостон, захопив пагорби біля гавані й зміцнивсятам. Англійці з найбільшою працею й більшими втратами витиснули американців ізцієї позиції, вусі більше й більше переконуючись, що не так^-ті легко матисправу з американськими “обшарпанцями”. 2 липня Вашингтон прибув у Кембридж, деперебувала головна військова квартира американської армії. Народ скрізьурочисто зустрічав його, армія також прийняла його сердечно. Це дужепідбадьорило Вашингтона й зміцнило його віру в собі.
Всі ці недоліки армії утягнулиВашингтона у велику переписку з конгресом, що з більшим інтересом ставився додоповідей, аркушам і проектам головнокомандуючого. Алі проте, Вашингтон довгийгодина не міг домогтися посилення військової влади й продовження термінувійськової служби. Як істинно демократичний установа конгрес украй підозрілоставилася до думки про постійну армію й до посилення влади головнокомандуючого.Терміном військової служби конгрес спочатку призначив один рік; алі за один рікнеможливо було належним чином навчити солдат, і смороду, тільки-но привыкнув довійськової справи, запозбавляли служби, так що щороку доводилося мати праворучіз зовсім недосвідченими новобранцями. Вашингтона наполягав на тому, щоб термінвійськової служби був продовжений до трьох років, алі конгрес довгий година йчути про це не хотів [ 12, 69].Це зв'язувало головнокомандуючого по руках і ногам; недовіра конгресу до ньогосильно його ображало, алі він розумів і цінував спонукання, що керуваликонгресом, а тому не міняв добрих відносин з їм і свято дотримував всі йогоприписання, хоча б ці приписання йшли врозріз із його поглядами. В усі годинуреволюції ніщо не могло похитнути поваги Вашингтона до цивільної влади, і вінзавжди був переконаний, що цивільна влада винна стояти вище військової. Щодоцього Вашингтон виявляє собою зразок республіканського генерала, справедливопорівнюваного з доблесними полководцями стародавності.
Тому що конгрес був позбавленийвиконавчої влади, ті Вашингтону волею-неволею доводилося звертатися до місцевихустанов колоній, переважливо до законодавчих зборів, для здійснення приписаньконгресу: виконавча влада цілком перебували в руках місцевих установ. Від їхзалежавши підвіз амуніції й провіанту, призначення офіцерів і так далі.Переписка з місцевими установами змусила Вашингтона приходити в зіткнення зосновними елементами громадської організації й ознайомитися як не можна краще змеханізмом громадського самоврядування; звідси його чудовий досвідченість уцивільних справах, виявлена їм під година президентства.
У жовтні генерал Гэдж був відкликаний вАнглію. Під година війни йз французами Гэдж був товаришем Вашингтона:зрозуміло, з качаном революції відносини між ними змінилися. Довідавшись продурний обіг англійців з полоненими американцями, Вашингтон письмово просивГэджа звертатися з ними по-людськи. Гэдж відповів на це прохання грубимоаркушем, де доводив, що звертається з американцями краще, ніж смороду тогозаслуговують, тому що їх усього варто було б перевішати як заколотників. ТодіВашингтон написавши Гэджу, що буде не менш суворо обходитися з військовополоненимианглійцями. Алі він ніколи не здійснював своєї погрози, уважаючи дурний обіг зполоненими несумісним з великою справою революції. У відповідь на небажанняГэджа визнавати його чин Вашингтон писав: “Ви говорите, що не бажаєте визнаватичин, що не виникає з такого ж джерела, як ваш. Я ж не можу собі представитибільше почесного чина, чим тої, котрий дається непідкупним вибором мужнього йвільного народу. Це — первісне джерело й саме чисте джерело всякої сили йвлади”. Після від'їзду Гэджа в Англію головнокомандуючим англійською армією вАмериці був призначений лорд Гоу.
Тім годиною, рік наближався до кінця, ідля більшої частини солдатів минав термін військової служби. Вашингтонасерйозно побоювався, що опиниться один у спустілому таборі, тому що конгрес, незважаючина всі його подання, не погоджувався продовжити терміну служби. Конгресзадовольнявся тім, що відправив у табір особливу комісію для переглядувійськового уставу й для вповноваження головнокомандуючого особисто від собі,крім конгресу, розсилати накази про набір рекрутів. Одним зі членів цієїкомісії був Бенджамин Франклін, з яким Вашингтон тепер близько зійшовся. Улистопаді в табір з'явилися лише 5 тисяч новобранців замість полагавшихся 20тисяч. Однієї з головних причин повільного набору нової армії були грошовінагороди, допомогою яких колонії залучали людей на військову службу. У різнихколоніях ці нагороди були різні, а тому бідні колонії, які не могли обіцятивеликої винагороди, ніяк не могли набрати достатньої кількості війська.Вашингтона енергійно повставав проти таких нагород, і конгрес заборонивши їх.Проте, смороду практикувалися в усі годину війни й сильно гальмували справу.
Армія набиралася так повільно, і притімвідчувався такий недолік зброї й пороху, що неможливо було атакувати ворога,хоча вся країна жадала від армії дії. Вашингтона починали дорікати вповільності, у недоліку мужності. Положення його було воістину трагічне. Нащастя, лорд Гоу, що очікував підкріплень із Англії, не починав воєнних дій,сподіваючись, що американська армія розпадеться сама собою. Вашингтонудоводилося вичікувати й сподіватися на краще майбутнє. У цей година до ньогоприїхала з Маунт-Вернона дружина, із цього години всяку зиму що проводила йзчоловіком у таборі.
На качану 1776 долі справи американськоїармії значно покращилися: запас пороху й зброї збільшився, і щодня приходилинові партії новобранців. Вашингтона нарешті скликавши військову раду йзапропонував обговорити план атаки Бостона, поки ворог не встиг ще одержатибільших підкріплень. План Вашингтона полягав у тому, щоб заняттям Дорчестерскихвисот біля гавані виманити частина англійської армії з Бостона й, таким чином,полегшити американцям заняття міста. Увечері 4 березня Дорчестерские висотибули зайняті й укріплені американцями під командуванням генерала Томаса. ПокиТомас зміцнював позицію, Вашингтона розпорядився відкрити вогонь ізамериканського табору, щоб відволікти увага англійців. Алі узяття міставиявилося простіше, ніж очікував головнокомандуючий. Лорд Гоу одержавши зАнглії приписання пересунутися з усією армією й флотом в один з південнихпортів [14, 109]. Гоу готувався вже до виступу, коли йому повідомили, щоанглійський флот перебуває під угрозою дорчестерских батарей, спорудженихамериканцями. Тоді Гоу оголосив бостонцам, що не стані руйнувати їхній міста,якщо американці не перешкодять виступу англійського флоту з гавані,розраховуючи на ті, що Вашингтон побажає пощадити місто. Він не помилився.Вашингтона сам був радій, що праворуч окончится без кровопролиття. 17 березняанглійський флот покинувши гавань Бостона, і в тої ж день генерал Путнам начолі двох американських дивізій вступивши в місто й зайняв всі пости.Наступного дня вступивши в місто Вашингтон, сердечно приветствуемый населенням.Законодавчі збори Массачусетса й конгрес виразили головнокомандуючому своюподяку за великі його послуги країні, і на згадку звільнення Бостона конгреспокаравши отчеканить золоту медаль із зображенням Вашингтона.
Після звільнення Бостона від англійцівВашингтон мав у своєму розпорядженні вже значну армію завдяки успішному наборусолдатів у колоніях Нової Англії. Побоюючись, що Гоу може раптово напасти наНью-Йорк, Вашингтона рушив туди, як тільки англійський флот зник. Тім годиною зКанади, куди Вашингтон відправив полковника Арнольда з невеликим військом длядій проти Квебека, приходили самі безвідрадні звістки. Від армії, посланоїтуди, залишалися лише жалюгідні залишки, які не могли б упоратися зі свіжимианглійськими силами, що очікувалися цієї ж весною. На вимогу конгресу Вашингтонвідправив у Канаду підкріплення з метою перешкодити ворогу проникнути усерединукраїни. Для обговорення подальшого плану військової кампанії необхідно булаособиста присутність Вашингтона на конгресі, і тому наприкінці травня 1776 долівін відправився у Філадельфію.
У цей година членуй конгресу перебувалиу великому утрудненні. З Англії отримані були звістки про готовність метрополіїпримиритися з колоніями, і багато членів конгресу були прихильниками догоди зАнглією. Алі Вашингтон, що недавно ще допускав можливість примирення, теперпримкнувши до тої партії конгресу, що не бажала догоди й з сен-джемскимкабінетом: головнокомандуючий був твердо впевнений, що Англія, незважаючи насвої солодкі мови, хоче тільки виграти година й у майбутньому має намірпродовжувати свою колишню, принизливу для американців, політикові. Щоб вчаснозгасити розбрат, що вже починався серед членів конгресу під впливом підступуАнглії, необхідно було раз і назавжди відрізати всяку можливість примирення.Більшість конгресів давно вже носилося з думкою про проголошення незалежностіколоній; тепер же ця міра здавалася особливо бажаною. Вашингтона гаряче стоявза неї, погоджуючись із віргінськими законодавчими зборами, що першезапропонувало конгресу оголосити колонії незалежними й об'єднаними штатами.Разом з найбільш сміливими членами конгресу Вашингтон уважав оголошеннянезалежності самим могутнім засобом, щоб змусити сильніше битися всі серця йдосягти того, щоб населення напружило всі свої сили для боротьби за великусправу.
Покинувши Філадельфію, Вашингтонаповернувся в Нью-Йорк і діяльно прийнявся за зміцнення цієї позиції. Разом зтім йому довелося впливати на цивільну владу й вимагати придушення підступу такзваних торуй, або таємних прихильників англійського короля на американськійземлі. Незважаючи на свою гуманність і терпимість до всякого роду переконанням,Вашингтон був прихильником арешту й конфіскації имуществ торийской партії,гніздо якої перебувало в Нью-Йорку: ці люди були вкрай небезпечні для ледь, щозароджується волі, Америки [4, 269]. Побоювання Вашингтона щодо наміріванглійців підступити до Нью-Йорка виявилися обґрунтованими: уже наприкінцічервня англійський флот з'явився перед Нью-Йорком, алі не починав воєнних дій,очікуючи підкріплень із Англії.
Тім годиною конгрес зважився на тоїкрок, якого давно вже чекало населення колоній: 4 липня 1776 долі колоніїоголошені були вільними й незалежними штатами. Ця жадана звістка швидкопронеслася від одного кінця країни до іншого й скрізь зустрічалася зентузіазмом. Одержавши від конгресу офіційне повідомлення про цю подію,Вашингтон вибудував свої полки й покаравши голосно прочитати перед нимидекларацію про незалежність Північної Америки, і гарматний салют сповістив усьомусвіту про початок нового порядку. Військо було охоплено захопленням; довго невгамовували радісні лементи й рукоплески. Наказ дня, розісланий Вашингтоном повсьому таборі, закінчувався наступними словами: “Генерал сподівається, що цяновий подія змусить шкірного солдата діяти мужньо, усвідомлюючи, що благокраїни залежить, крім Бога, від успіху нашої зброї й що кожний з їх служитидержаві, що має силу нагородити всякого по заслугах і відкрити йому доступ донайвищих почестей”.
12 липня частина флоту Гоу вступила вГудзон і качану підніматися нагору по ріці. Гоу хотів відрізати арміюВашингтона від Канади, а Нью-Йорк — від повідомлення йз країною. Незабаромз'явився й брат генерала Гоу з Англії з умовами догоди метрополії з колоніями;умови ці показували, що Вашингтона анітрошки не помилялася щодо наміріванглійського уряду, що стосуються колоній, і чи навряд подібні умови могли бмати успіх і до оголошення незалежності. Тепер же про успіх місії лорда Гоу немогло бути й мови. Генерал Гоу в цей година відправив Вашингтону офіційнийаркуш, адресувань просто “Джорджу Вашингтону”, тому що представник Англії невважав за можливе поставитися до заколотника, називаючи його“превосходительством”. Вашингтона ж, не бажаючи принижувати влади, отриманої їмвід народу, відмовився прийняти аркуш. Від як сам він пояснює свій учинок: “Янізащо не пожертвував би сутністю справи зазаради формальності; алі в цьомувипадку я вважав своїм обов'язком щодо моєї країни й мого положення наполягтина належному мені вираженні поваги, від чого я охоче відмовився б із усякоїінший, алі не йз суспільної крапки зору”. Конгрес цілком схвалив поводженняВашингтона, і генерал Гоу, ще раз зазнавши невдачі при посилці аркуша,примушений був здатися й надалі називати американського головнокомандуючого“Його Превосходительством” [11, 101].
Через неминучість зіткнення Вашингтонаособливо сильно зміцнив острів Нью-Йорк, вибудувавши на ньому дві міцності — форт Вашингтон і Чи форт. У Гоу, після одержання підкріплення, були 30 тис.війська й чудовий флот; у Вашингтона ж було лише 11 тис. чоловік, та й те незвиклих до табірного життя й до дисципліни. Смороду часто вступали всперечання, і Вашингтон намагався діяти на них переконанням, вселяючи їм, щовсяке розходження національностей і провінцій повинне зникнути в шляхетнійборотьбі за загальну волю й що всі смороду повинні насамперед навчитисяпочувати собі американцями. Наприкінці серпня армія Вашингтона значнопідсилилася підкріпленнями, присланими з різних штатів і досягла майже 20тисяч. Нарешті, генерал Гоу почав висаджувати свої війська на один зНью-йоркських островів, Лонг-Айленд, з усіх боків укріплений американцями. Нажаль, американський генерал Грін, що споруджував зміцнення на Лонг-Айленде йдобрі знайомий з місцевістю, винний був через хворобу передати командуваннягенералові Путнаму, незнайомому з положенням, а це не передвіщало нічогогарного. І дійсно, завдяки помилці Путнама американці незабаром опинилися міждвох вогнів і кинулися навтіки. З 3 тисяч американців біля половини булозахоплено в повний і вбито; правда, їм довелося мати праворуч з пятнадцатитысячнойанглійською армією, і їхня мужність і стійкість визнані були навіть ворогами.
Вашингтона бачив, що англійська арміялегко могла відрізати острів Нью-Йорк від американської армії, а тому з усімсвоїм військом поспішив висадитися на цьому острові [11, 134]. Цей відступ булоблискучим образом задумане й виконано, причому головнокомандуючий зіркоспостерігав за всіма деталями й протягом 48 часів підряд не сходивши з коня.Англійці помітили переправу на Нью-Йорк тільки тоді, коли останній човен перепливавчерез ріку. Проте, в Америці багато хто були незадоволені образом дійВашингтона й поразкою при Лонг-Айленде; Вашингтон же думав, що, незважаючи накількісну переваги ворога, пручатися було необхідно, щоб не деморалізуватиармію, і вважав кращим окремими сутичками послабляти й затримувати ворога, аліне вступати з їм у відкриту боротьбу, поки американська армія недостатньо доцього підготовлена. Всі осудження й докори по своїй адресі Вашингтона виносилаз удивительною стійкістю, неухильно продовжуючи виконувати свій борг. Коли жупалим духом солдати почали дезертирувати й на шкірному кроці доводилосязіштовхуватися з порушенням дисципліни, Вашингтон зажадав у конгресуреорганізації армії й створення постійного війська, принаймні на годину війни.На думку Вашингтона, тільки постійна армія могла гарантувати певною міроющасливий кінець війни з Англією.
З такою армією, яка перебувала врозпорядженні Вашингтона, німа чого було й думати про збереження Нью-Йорка.Вашингтона вирішив поступово відступати, намагаючись у тої ж година окремимисутичками якнайбільше шкодити ворогу. 15 вересня англійці почали висаджуватисяна острові Нью-Йорк. Вашингтона напередодні відправився оглядати позицію, кудипередбачалося відступити. Почувши гарматну пальбу, він поскакавши назад.Під'їхавши до свого війська, Вашингтон побачив приголомшуюче видовище: ціладивізія звернулася в безладну втечу, не зробивши жодного пострілу, хоча ще небільше сотні англійців висадилося на берег. Такий жах уже встигли вселитианглійці американцям! Вашингтона, втративши всяке самовладання, як скажений,ринувся в юрбу, що біжить, бив ціпком офіцерів, лаючи їхніми підлими трусами,потім вихопив шаблю й бив нею плашмя ліворуч і праворуч із метою зупинитисолдатів. Алі всі було дарма. У розпачі Вашингтон, що волів смерть такійганьбі, один кинувся назустріч ворогу, і важко сказати, чим би це скінчилося,якби деякі офіцери не встигли схопити його коня за вузду. Вашингтона булалюдина йз сильними страстями, алі й з величезним самовладанням; коли ж він — щотраплялося надзвичайно рідко — втрачав своє самовладання, те ставав жахливий[7, 116]. Вся американська армія відступала доГарлемским висот у самому пригнобленому стані духу, що, втім, трохи піднявсяпісля однієї вдалої сутички з ворогом, де американці билися, як леви. Сам Гоузнаходив, що з американцями далеко не так легко впоратися, як це багато хтодумають, і просив підкріплення з Англії, тому що американці відмовлялисянадходити до нього на службу.
Скориставшись перервою воєнних дій,Вашингтон, що одержавши нарешті згоду конгресу, узявся за організацію армії.Конгрес продовжив термін служби у війську на три роки, і Вашингтон набиравармію на цей рядків. Вся армія винна була складатися з 88 батальйонів, і кожнийштат при цьому винний був надсилати стільки батальйонів, скільки дозволяли йогозасобу, а також доставляти своїм батальйонам всі необхідне. Платня офіцерамбуло збільшено, і їм обіцяно було у вигляді нагороди по закінченні війни по 20доларів і по 100 акрів землі. Простимо рядовим також обіцяно було видатиземельні ділянки. Від всі, чого вдалося Вашингтону домогтися від конгресу.Призначення офіцерів, спочатку надані штатам, незабаром, однак, черезнезручність цього, надано було головнокомандуючому.
Розділ 3. Суспільна діяльність Вашингтона
3.1 Президентство й останні рокиВашингтона
У половині квітня 1789 долі вМаунт-Верноне Вашингтон одержавши від голови сенату офіційне повідомлення прообрання його президентом республіки. Вусі було вже готове до від'їзду, і 16квітня Вашингтон пустився в шлях, цього разу особливо неохоче розстаючись ізсільським життям. “Я попрощався з Маунт-Верноном, із приватним життям і здомашнім щастям; придушень самими тривожними й важкими почуттями, я направившисвій шлях у Нью-Йорк із найкращими намірами ще раз послужити батьківщині, алізі слабкими надіями гідно виконати її ожидания” [14, 187].
Подорож Вашингтона в Нью-Йорк булодійсним тріумфальним ходом. Від одного міста до іншого його супроводжувализажени легкої кавалерії. У всіх містах його зустрічали дзвоном і гарматнимизалпами. Скрізь виходили йому назустріч і представники цивільної влади,депутації від релігійних і наукових суспільств і від городян. Народ юрбився подорогах, щоб подивитися на свого президента. У Нью^-Джерсі зустріли йогопредставники від обох палат конгресу (палати депутатів і сенату). ЗвідсиВашингтон поплив у Нью-Йорк у разубранной зеленню й прапорами човну,супроводжуваний величезної толпою. Ледь у Нью-Йорку він висадився на берег, якпролунав гарматний залп і загуділи всі дзвони міста. Удома були прикрашеніпрапорами й квітами, юрба привітала його радісними лементами. Вашингтона якщирий представник демократичного правління, не захотів їхати в кареті, авідправився у відведений для нього будинок пішки, у супроводі народу, вищихсановників, духівництва й нью-йоркської міліції. Увечері місто булоиллюминован. Це було 23 квітня. 30 квітня Вашингтон приніс присягу конституціїу Федеральної залі, куди президента супроводжували обидві палати конгресу,війська й вищі державні чиновники. Вашингтона вийшов на балкон і, поклавши лівуруку на серце, а праву на Біблію, на очах усього народу вимовив формулу клятви.Після цього на куполі будинку здійнявся національний прапор, багатотисячна юрбаоголосила повітря захопленими лементами й із всіх нью-йоркських батарейпролунав гарматний залп. Вашингтона, сильно схвильований, увійшов у залузасідань, щоб виголосити вступну промову. “При цьому велика людина була такзбентежена, як ніколи не бентежився перед спрямованою на нього гарматою, –говорити один очевидець. – Він тремтів і переривчастим голосом читав своюмову”. Інший очевидець додає: “Це була зворушлива й урочиста сцена. Вид у ньогобув серйозний, майже сумний; голос його був глухий, трохи тремтячий і ледвечутний”. Закінчивши мову, у якій виражав надію, спільно йз представникаминароду, сприяти благу країни, Вашингтон відправився в церкву св. Павла, де булозроблено врочисте богослужіння.
Прийнявши доповіді від осіб, тимчасовопоставлених на чолі різних відомств, Вашингтон самим ретельним образом вник вусі справи молодої держави, сам рився в архівах і робив витягу з найважливішихдокументів. Алі незабаром йому довелося перервати цю діяльність: тяжка недугина цілих три місяці відволік його від державних справ. Ледь оправившись відхвороби, він одержавши звістку про смерть матері, що померла 25 серпня 1789долі, 82 років від роду. Вона дожила до слави свого сина, алі ніколи нехвастала цим, до кінця днів зберігши простоту, не позбавлену суворості. Чуючипохвали синові, вона мовчала або говорив: “Джордж завжди був гарним сином, і ясподіваюся, що як людина він виконав свій борг”. Вашингтона щиро оплакував своюматір, який многим був зобов'язаний у житті.
Тім годиною конгрес встиг організувативиконавчу владу республіки. Створено було 4 департаменти (по-нашому,міністерства): іноземних справ, фінансів, військовий і юстиції. Вашингтонапризначив міністрами здатних і чесних осіб, виявивши вміння неупередженовибирати собі ділових помічників. Вашингтона поставивши собі за правило нікогоне призначати ні на якові посаду по протекції. Він не обертав уваги ні напоходження, ні навіть на політичні принципи чиновників; йому потрібна булатільки гарантія, що дана особа відрізняється чесністю, працьовитістю йнеобхідними для справи відомостями [12, 156]. Ніколи не соромився Вашингтонвідмовляти своїм друзям або знайомим, що просили його прибудувати кого-небудь,хто не годився для справи, до теплого містечка, і завдяки цьому уник інтриг,заздрості й тому подібного, що панують суцільно й поруч у чиновницьких сферах.Тільки один раз призначив він на одному посаду свого родича, та й тепереконавшись у його пізнаннях. Керуючись цими здоровими принципами, Вашингтонпоставивши на чолі міністерства закордонних справ (куди включено було йвідомство внутрішніх справ) Джефферсона, людини енергійного й талановитого,незважаючи на ті, що Джефферсон відрізнявся набагато більше крайнімидемократичними переконаннями, чим Вашингтон. Фінанси були доручені Гамильтону,військове відомство — генералові Ноксу, а департамент юстиції — Джею. Помалу політичниймеханізм Сполучених Штатів почав діяти.
Багато години віднімали у Вашингтонавізити як часток, так і офіційних осіб. Приймальня президента була завждипереповнена. Прийоми стомлювали його тім більше, що й без них справи бутибезліч, та й роки його вже були не молоді. Розрахунки Вашингтона наделікатність публіки не виправдувалися — усякий хотів скористатися своїм правомособисто звертатися до президента. Нарешті за порадою друзів Вашингтонустановивши для цих прийомів певна час, і щовівторка йз трьох до чотирьох часіву приймальню президента міг бути всякий, і він особисто йз усяким невимушенорозмовляв. По п'ятницях увечері відкритий був салон миссис Вашингтон для всіх,хто бажав відвідати будинок президента й бачити Вашингтона, що завжди був присутнійна цих зборах. Смороду відрізнялися простотою, але всяка фамільярність булавиключена як щось несумісне з повагою до положення хазяїна. Раз у тиждень всічленуй кабінету обідали в президента разом з його близькими друзями. НеділяВашингтон завжди проводила в колі своєї родини. Розподіляючи в такий спосібсвій година, Вашингтон устигав викроїти година й для зайняти своїм улюбленимМаунт-Верноном, для відповідей на листи керуючого, причому як і раніше вникав вусі великі й дрібні справи свого маєтку. У своєму домашнім господарстві вНью-Йорку Вашингтон завів строгу економію, не бажаючи непродуктивнорозтрачувати гроші, які виплачувалися йому державою у вигляді платні. Вінпогодився одержувати лише таку платню, що було необхідно для офіційних прийоміві для змісту будинку, а саме 25 тис. доларів у рік[1, 451]. Незважаючи на всю економію, частодоводилося робити збільшення зі своїх засобів для покриття витрат, сполучених зтаким високим положенням. Щодня Вашингтон переглядав і вписував в особливукнигу витрати, перевіряючи всі рахунки, надавані йому дворецьким.
12 грудня 1799 долі Вашингтон, якзвичайно, до обіду об'їжджав свої ферми, не обертаючи уваги на огидну погоду.Ішов змішаний зі снігом дощ і дул холодний вітер. Вашингтона промок до костей ісильно змерз; коли він повернувся додому, ті пластівці снігу зависли в нього наволоссях і вода струменіла за комір. Однак, незважаючи на прохання дружини,воно не погодився перемінити плаття. На інший день він почував озноб і біль угорлі; проте, він довго возився в саду, власноручно відзначаючи дерева, щозаслоняли вид на ріку: їх він розпорядився зрубати. До вечора йому стало гірше,алі він не хотів приймати ніяких мір, говорячи стривоженим домашнім, що “цепройді так саме, як прийшло”. Весь вечір він провів зі своєю родиною, читаючиїй уголос, незважаючи на хрипоту, цікаві витримки з газет. Уночі лихоманкапідсилилася, і пухлина в горлі не давала йому дихати. Довелося послати задоктором Крэком. Ще до прибуття його Вашингтон покаравши одному зі своїхслужбовців пустити йому дах; алі це не допомогло. Вашингтона сильно страждав,подих його ставало вусі сутужніше. Крэк, що прибув із двома іншими лікарями,знову вдався до кровопускання, так що в цілому було випущено 32 унції крові, щоостаточно позбавило старого сил. Вашингтона відчув наближення кінця. “Я бачу,що вмираю, – сказавши він з покірністю. – Це – борг, що всі міповинні сплатити” [4, 123]. Він просив дружину спалити його старий заповіт ізалишити нового, позначеного 9 липня 1799 долі; секретареві своєму покаравшиупорядкувати свої документи, листи й рахунки. Страждання його всіпідсилювалися. З вираженням подяки в очах він сказавши секретареві,старавшемуся допомогти йому лягти зручніше: “Це добрі; це борг, що мі повинніплатити один одному, і я сподіваюся, що коли вам знадобиться така ж допомога,те ви знайдете її”. “Доктор, – звернувся він до Крэку, – смерть уміні важка, алі вмерти я не боюся”. До вечора він ставши сильніше задихатися,алі лежав, не рухаючись і не скаржачись. Близько 10 часів вечора він іззусиллям промовив: “Момент настал~ Я умираю~ Поховаєте міні належним образом~алі не раніше, ніж через три дня~ Зрозуміли?”. Трохи згодом він ставши дихативільніше, сам хотів було обмацати в собі пульс, алі рука його безсило впала. Уніч із 14 на 15 грудня 1799 долі Вашингтон померла, досягши майже 68-літньоговіку. Поховали його у фамільному склепі, у Маунт-Верноне.
Тоді у Філадельфії отримано була звісткапро смерть Вашингтона, конгрес негайно ж припинив засідання. Наступного днязасідання відкрилося мовою Маршалла. “Нашого Вашингтона більше не існує, –сказавши він. – Герой, патріот і мудрець Америки, людина, на який у мінутунебезпеки зверталися всі подивися, живе тепер лише у своїх великих діяннях і всерцях гаряче його що любило й засмученого народу!” Конгрес ухвалив, що підгодина сесії крісло спікера повинне бути обтягнуте чорним крепом і що депутатив знак жалоби повинні бути на засідання в чорних платтях. Крім того, вирішенобуло спорудити мармуровий пам'ятник, щоб увічнити військові й політичні діянняВашингтона, і доручити президентові від імені конгресу написати миссисВашингтон і виразити їй співчуття. Звістка про смерть Вашингтона швидкооблетіло всю країну; всі партії на годину забули свою ворожнечу й по-братньомупростягнули один однієї руки, уболіваючи про втрату людини, всі життя якогобула прикладом самовідданості зазаради народного блага; людини, що на бойовищевідстояли незалежність Америки й керував першими кроками молодої республіки;людини, що був “першим на війні, першим у світі й першим у серцях своїхспівгромадян”, якого з повним правом можна було назвати “батьком батьківщини”[11, 119].
Висновок
Дослідивши дитинство і юність ДжорджаВашингтона, його процес формування як особистості, своєрідні звички які вподальшому вплинули на його характер, той факт що він в раннім віці залишивсябез батьківскьої опіки, що змусило його дещо закритися від навколишньгосередовища, що немогло не вплинути на формування в ньому такої риси характеру якконсерватизм, ми дійшли висновку, що саме такий перебіг подій в його дитинствізмусив Вашингтона відточити в собі сильний характер, що звичайно залишився зним на протязі всього життя. Проаналізувавши вибір Вашингтона стати військовим,можно зробити висновок що він вбачав створення незалежної держави тільки шляхомвійни, але звичайно неможна не відмітити антропологічні якості Вашингтона, йогоманери, статуру, вміння тримати себе під контролем навіть у складних життєвихситуаціях, тим більше в час війни. І ці його здібності, природню харизму,немогли непомітити його соратники по службі, чим заслужив він собі авторитет вармії.
Розв’язуючизадачу перебування Джорджа Вашингтона у влади, ми зіткнулися з деякимитруднощами. Насамперед, його неприхильність до політичної влади, він навітьнеприймав участь у передвиборній гонці, але любов народа до його персонинемогла залишити Вашингтон осторонь державного керування. Він розумів що країніпотрібна стабільність, і дотримування норм Конституції. Таким чином передВашингтоном – президентом стояла важка задача бути першим, і ми бачимо що вінзміг з цією задачею справиться. І більш того на нього, як на зразок політичногоідеала рівнялися всі його наступники. З усього вище сказаного можно зробитивисновок що Вашингтон був надзвичайно талановитою людиною, але неможна незгадати його помічників, соратників, адже завдяки їм він зумів наладити роботудержавного апарату в такій значній по території державі, як США. Дослідивши йогоміжнародні звьязки, ми прослідили що пріорітетним стали відносини з Францією,яка була в напружених стосунках з ворожою для Вашингтона Англією. ДжорджВашингтон став тією людиною, яка змогла поєднати в собі усі людські чесноти,зумів обьєднати краіну, і поклав початок новій віхі в історії світу.
Таким чином, джерельна база проблеми єдосить широкою: листи, військові розпорядження, щоденники, історичні твори,спогади, адмінистративні документи. Ці джерела дають змогу дослідити життєвийшлях, військову і політичну карьєру Джорджа Вашингтона.
Список використаної літератури
1. Ф. Белламі, «Особисте життя ДжорджаВашингтона» 1951 р
2. Генрі К. Лодж двотомник «ДжорджВашингтон, людина».
3. Гизо.Нарис життя Вашингтона.С.-Петербург, 1863.
4. Д. Флекснер «Джордж Вашингтон» 1942
5. Вудро Вільсон «Джордж Вашингтон» 1896р.
6. Бэррес Р.«Документи Американської революції» М.; 94;
7. Cornelis de Witt.Histoire de Washington,precedee d'une etude historique sur Washington par M. Guizot. Paris, 1884.
8. Іванов Р.Ф. «Президентство вСША» М.; 91;
9. Маркова А.Н. «Держава й керування в США» М.;99;
10. Paul Ford.The True George Washington.London, 1897.
11. Американські президенти. 41 історичнийпортрет від Джорджа Вашингтона до Білла Клінтона /За редакцією ЮргенаХайдекинга/ Переклад з немецк. Л. В. Седовой. — Ростову-на^-Дону: з Фенікс,1997. — 640с.
12. Мирабо Маттерникс. Франкліна,Вашингтона, Линкольн. Біографічні розповіді /Маттерникс Мирабо. — Челябінськ:Урал, 1998. — 496с.
13. Пессен Э. Міф про бревенчатой хатину:соціальне походження американських президентів /Э. Пессен /пров. з англ. — М.:Прогрес, 1987. — 280с.
14. Согрин В.В. Історія США. Навчальнийпосібник /В.В. Согрин. — Спб.: Питер, 2003. — 192с.
15. Д. Сміт «Джордж Вашингтон» 1634р