СтановленняШколи Анналів
РозділІ. Радянська та пострадянська історіографія школи „Анналів”
Феномен школи„Анналів” викликав цікавість у дослідників історії історичної науки практичновідразу після своєї появи. Мабуть, про жоден історіографічний напрямок ХХ ст.не написано так багато, як про цю школу. „Аннали” викликають і захоплення, інеприязнь, змушуючи думати і дискутувати. Такі протиріччя не вщухають усвітовій історіографії і до нашого часу.
Попри своюбезперечну орієнтацію на марксизм-ленінізм, осторонь впливів „Анналів” не змоглазалишитися навіть радянська історична наука. Школа „Анналів” – це один з дуженебагатьох зарубіжних історичних напрямків, про який в СРСР щось було достотувідомо. Стійкий інтерес до школи „Анналів” та французької історіографії вцілому сформувався завдяки існуванню сильної радянської школи вивченняфранцузької історії, зокрема Французької революції, тяглість якої поширюваласяще з дореволюційних часів завдяки творчості відомого російського історикаМиколи Івановича Карєєва. Він досить ґрунтовно вивчав як в цілому епохуФранцузької революції, так і її історіографію, переважно французьку таросійську. В 1924–25 рр. вийшло в світ фундаментальне дослідження М.І.Карєєвапро істориків Французької революції (3 томи), в якому містився аналіз значноїкількості праць з даної проблеми. Другий том праці присвячений французькійісторіографії другої половини ХІХ–початку ХХ ст. В ньому дана характеристиканаукової діяльності А. Олара і Ж Жореса.
В 20-30 рр.традиції вивчення французької історіографії в СРСР продовжив Н.М.Лукін. Великезначення мав цикл його статей, присвячений А. Олару, Ж. Жоресу, А. Матьєзу, ЖЛефевру.
Перша згадка провласне „Аннали” в СРСР відноситься до 30-х рр. ХХ ст. Вона належить перу В.М.Даліна, який ще в 1936 р. в журналі „Історик-марксист” опублікував невеликузамітку, де зазначив, окрім всього іншого, і про існування школи „Анналів”[1].
Однак в ціломудовоєнна радянська історіографія школою „Анналів” не цікавилася, як й іншими зарубіжниминапрямками, які всі переважно кваліфікувалися як буржуазні, на противагумарксизму, що саме в своїй ленінсько-сталінській формі утверджував позиції внауці СРСР.
Початок новогоетапу дослідження школи „Анналів” в радянській історіографії припадає на другуполовину 50-х рр., коли в суспільному та науковому житті настає період такзваної хрущовської „відлиги”. Певне потепління спостерігається і в історичнійнауці. Історики відкривають для себе нові теми досліджень та нові методологічніпринципи роботи.
В 1955 р. наМіжнародному конгресі історичних наук в Римі відбувся перший контакт радянськихісториків зі своїми західними колегами. Це сприяло тому, що на початку 60-х рр.значно посилюється інтерес до теорії та методології історичної науки. За ініціативиМ.Я. Гефтера, А.Я. Гуревича, Б.Ф. Поршнєва та інших істориків в 1964 р. приІнституті історії АН СРСР виник сектор методології історії. Перша після довгихроків перерви дискусія щодо проблеми методології історії відбулася міжісториками і філософами в січні 1964 р.
При секторі булистворені проблемні групи теоретичного джерелознавства, соціальної психології,структурного аналізу і типології, культурології. Таким чином, в переосмисленомуна матеріалістичній основі вигляді відроджувалася дореволюційна традиціясистематичної розробки теоретико-методологічних проблем історичного пізнання. Іхоч всі проблеми, що обговорювалися в секторі, залишалися в межах марксистськоїконцепції, сама атмосфера відкритих дискусій, „нове прочитання” теоретичногоспадку основоположників марксизму, не могли не стимулювати певної ревізіїдеяких традиційних постулатів марксизму і сприяти усвідомленню йогонедостатності для дослідження нових нетрадиційних проблем та сюжетів.
На цій хвилізначно активізується інтерес радянських дослідників до французькоїісторіографії. Однією з перших після війни великих історіографічних праць,присвяченій цій темі, була „Політичні ідеї французької історіографії ХІХ ст.”М.А. Алпатова (1948).
В 1952 р.побачила світ колективна праця „Революції 1848-49 рр.”, в історіографічномурозділі якої А.І. Молок і Н.Є. Застенкер вже згадували Ж.Лефевра і Е.Лябрусса.Однак оцінювали їхні погляди як „антинаукову тенденцію” і „крайню методологічнубезпорадність”[2].
Ця ж тенденціязберігається і у фундаментальній праці І.С. Кона, що чи не вперше знайомилачитачів з відомими немарксистськими теоретиками ХХ ст, загальна концепція якоїзводилася до прагнення показати глибоку кризу немарксистської історіографії таїї ворожість „справжньому науковому історичному знанню”[3].
Однак,розглядаючи радянські історіографічні праці в цілому і щодо французькоїісторіографії та школи „Анналів” зокрема, слід обов`язково враховувати однуважливу обставину. Прямі оцінки зарубіжних істориків та їх концепцій загаломмали чисто політично-кон`юнктурний характер. Але крізь призму марксистськоїкритики до читачів, хоч і в препарованому вигляді, доходили концепціїнемарксистських істориків. Часто саме це й був єдиний спосіб з нимиознайомитися широкому загалу істориків. Справедливим дане твердження є і щодошколи „Анналів” в радянській історичній науці.
В другій половині50-х рр. вийшла друком велика стаття В.М. Даліна про Люсьєна Февра, де авторвперше кваліфікував школу „Анналів” як крок вперед в розвитку французькоїісторіографії другої чверті ХХ ст.[4].
В цей же час вперекладі на російську мову була опублікована книга М.Блока „Характерні рисифранцузької аграрної історії” з передмовою А.Д.Люблінської. Даючи детальнийаналіз поставлених М.Блоком проблем європейського та французького феодалізму,підкреслюючи новизну підходу автора до цих сюжетів і свіжість науковихвисновків, А.Д.Люблінська писала, що книга стала „епохою серед французькихдосліджень на цю тему”[5]. Загальну характеристикунаукової діяльності М.Блока містить стаття цієї ж А.Д.Люблінської та І.С.Кона[6].
В 60-ті рр. потікісторіографічної літератури почав швидко зростати. З 1963 р. в Томськомууніверситеті за ініціативи А.І.Данилова починає виходити збірник «Методологічніта історичні питання історичної науки». Історіографічні збірники публікувалитакож університети Казані та Саратова. Проблеми французької історії таісторіографії розглядалися на сторінках «Французького щорічника».
В 60-х рр.побачило світ декілька посібників з історіографії нового та новітнього часу. Впершому з них, виданому Московським університетом в 1967 р., два розділи,присвячені французькій історіографії, написані А.І. Молоком. Автор детальновисвітлив передумову та умови у французькій історичній науці кінця ХІХ ст., якісприяли зародженню методології школи «Анналів»[7].
В навчальномупосібнику з історіографії 1968 р. М.Н. Машкін один розділ присвятив оглядуфранцузької історичної думки та історичної науки післявоєнного періоду. В ньомувідслідковується зміст процесів, що відбувалися у французькій історіографії зкінця 20-х рр., давався аналіз ідейно-методологічних позицій Л.Февра, М.Блока,Ф.Броделя, П.Ренувена. Спеціальний параграф висвітлював роль Ж.Лефевра та йогоучнів у вивченні історії Французької революції[8]. Г.Г.Ділігенський на початку 60-х рр. представив до друку перший огляд журналу«Аннали»[9].
В 1970 р.остаточно сформувалася як дослідниця французької історіографії Лідія Таран,коли відбувся захист її кандидатської дисертації «Еволюція традиційногонапрямку французької історіографії та творчий шлях П’єра Ренувена». Протягом1966-75 рр. на тему історії французької історичної науки Л.Таран булоопубліковано 9 наукових розвідок на сторінках «Питань нової та новітньоїісторії» та «Французького щорічника».
До речі, останнєвидання відіграло надзвичайно велику роль в дослідженні школи «Анналів», аджена його сторінках не лише постійно друкувалися розвідки з цієї теми радянськихнауковців, але й систематично виходили переклади наукових творів французькихвчених – представників школи «Анналів», наприклад, Ф Броделя, Ж Ле Гоффа, атакож А. Собуля тощо[10].
Окрім Л.Таран, донаукового доробку якої ми ще звернемося, як дослідники власне французькоїісторіографії, у тому числі школи «Анналів» у 70-80-ті рр. визначилися М.Н.Соколова, Ю.М. Афанасьєв і В.М. Далін. Всі вони практично одночасно видали своїмонографії щодо французької історіографії ХХ ст., чим фактично підсумувалидослідження цієї проблеми радянськими істориками.
М.Н. Соколовадосліджувала три великі проблеми, над розробкою яких працювали французькіісторики ХХ ст.: глобальна історія; проблема класів, класової боротьби тареволюції; співвідношення наук про людину та історію. В своїй монографії«Сучасна французька історіографія. Основні тенденції в поясненні історичногопроцесу» (1979) велику увагу приділила творчості Жоржа Лефевра, підкреслювалайого прагнення до синтезу політичної, соціальної та економічної історії,природних і біологічних факторів, індивідуальної та соціальної психології. Щодозначення наукової діяльності М.Блока та Л.Февра, то М.Н. Соколова вважала, щовони не створили нової наукової школи, а лише найбільш вдало виразили новівіяння в своїй творчості. Відокремленим від «Анналів» постав і Ф.Бродель,теорія якого про різні швидкості плину історичного часу, на думку автора,пов’язана з «Анналами» лише в окремих деталях і взагалі оцінена як науковонеспроможна[11].
Протилежної думкив своїй монографії „Історизм проти еклектики: Французька історична школа„Анналів” в сучасній буржуазній історіографії” (1980) дотримується іншийвідомий дослідник Ю.М. Афанасьєв. Він виходив із концепції «Анналів» як напрямуз відносно цілісним уявленням про історичний процес. Ю.М. Афанасьєв,висвітлюючи 50-літній розвиток «Анналів», виділяє в їх еволюції три етапи:період становлення з кінця 20-х до середини 40-х рр.; кульмінаційний періодрозвитку в 40-60 рр., пов’язаний з творчістю Ф.Броделя і прагненням створитиглобальну історію; період кінця 60-70-х рр., коли з’являється третє поколінняшколи «Анналів» (Е.Лє Руа Ладюрі, Ф.Фюре, П.Шоню, яке рішуче повернуло, засловами автора, в бік «дегуманізації та парцеляції» історичної науки. В книзіпомітне в цілому позитивне ставлення до М.Блока, Л.Февра, Ф.Броделя, але важкопогодитися з досить різкою критикою третіх «Анналів», творчість та новаторствопредставників яких значно применшено[12].
За редакції Ю.М.Афанасьєва та з його вступною статтею в 1986 р. видана в російському перекладіпраця Ф.Броделя «Матеріальна цивілізація», зокрема перший її том «Структуриповсякденності: можливе та неможливе».
З приводуостаннього маємо відмітити, що в сенсі перекладацької роботи та видання працьчи статей анналістів, то школа «Анналів» знаходилася в порівняно привілейованомустановищі в радянській історичній науці. Якщо праці вчених окремихметодологічних напрямків у зарубіжній історіографії стали доступними вперекладі лише на початку 90-х рр., то наукові твори представників «Анналів»подекуди з’являлися чи то на сторінках фахової періодики, чи то навіть окремимивиданнями, що було в радянській історіографічній науці справою виключною.
В 1981 р.з’явилася книга В.Даліна про істориків Франції та Великої французькоїреволюції, в якій автор проаналізував історичні роботи та різні конфронтаційніконцепції французької революції на загальному фоні розвитку історичної науки уФранції ХІХ–ХХ ст. Особливу увагу автор приділив школі «Анналів», їїпередісторії, становленню та подальшій еволюції. В.Далін надзвичайно вдало представивтворчі портрети А.Матьєза, Ж.Лефевра, М.Блока і Л.Февра, Е.Лябрусса, А.Собулятощо[13].
В 70-80-х рр. врозвитку радянської історіографії почали проявлятися нові тенденції. Перш завсе вони пов’язані з діяльністю таких вчених, як М.А. Барг, А.Я. Гуревич, Ю.Л.Бессмертний, А.Л. Ястребицька, які не просто осмислювали та досліджувалипроцеси, які відбувалися у французькій історіографії, як попередні дослідники,але й творчо враховували ці висновки в своїх наукових пошуках. Завдяки цьомубули зроблені перші кроки до оновлення та збагачення уявлень радянських вченихпро історичний процес, предмет історії, завдання та методи історичногодослідження.
М.А. Барг почаввивчення французької історіографії з аналізу соціально-економічних проблемсередньовіччя. Оцінку досягнення французької історіографії феодалізму він дає всвоїй монографії «Проблеми соціальної історії у висвітлені сучасної західноїмедієвістики» (1973). У вступі до цієї книги М.А. Барг викладає своє розуміннясучасної буржуазної історіографії як боротьби трьох тенденцій: противникивпровадження методик соціології в історію; помірковані представники істориків,які пропонують робити це вибірково; школа «Анналів», яка закликала до негайноїперебудови історичної науки. Попри певну марксистську критику школи, М.А. Баргчас від часу виявляв прихильність до «Анналів», зокрема він визнавпослідовність та оригінальність її лідерів, особливо Ф.Броделя з йогоконцепцією «тривалого часу» як надзвичайно плідною для історичного дослідження[14].Однак головним внеском М.А. Барга в науку було сучасне переосмислення принципівісторизму, розробка таких наукових категорій та методів історичної науки, якпростір, час, історична свідомість, цивілізація тощо, при цьому він, окріміншого, залучав і теоретичний доробок школи «Анналів»[15].
Протягом довгихроків уважно вивчав проблеми сучасної французької історіографії і медієвістикиА.Я. Гуревич. В 1973 р. вперше, а в 1986 р. повторно вийшов російський перекладкниги Марка Блока «Апологія історії» з включеними до неї розділами з його праці«Феодального суспільство». А.Гуревич редагував книгу, супроводив її примітками,а також написав післямову, в якій дав детальний аналіз загальносвітогляднихпоглядів М. Блока, особливо його методи дослідження соціально-економічнихвідносин у французькому селі з найдавніших часів до нових і в цілому високооцінив його висновки про сутність феодалізму. Особливу увагу він звернув напроблеми соціально-історичної психології, їх постановку та розробку М.Блоком,Л.Февром та їх послідовниками – представниками «нової історичної науки» уФранції. Безперечно, саме під її впливом історик став заглиблюватися в колопитань, які стосувалися поняття «менталітет», тобто в соціальну психологіюсвітобачення середньовіччя. Після робіт М.М. Бахтіна, що досліджував ці жпроблеми в 60-х рр., його праці є найбільш значним внеском в розробку цьогонового для радянської історіографії розділу історії[16].
А.Я. Гуревичробить багато для узагальнення та творчого засвоєння досвіду методологічнихпошуків сучасних французьких істориків, які ведуться в різних напрямках[17].
Наприкінці 80-хрр. А.Я. Гуревич починає критикувати формаційну концепцію К. Маркса, що малонадзвичайно вагоме значення для подолання догматизму марксистсько-ленінськоїтеорії СРСР[18]. В статті «Уроки ЛюсьєнаФевра», що супроводжує російський переклад книги Л.Февра «Бої за історію» А.Я.Гуревич пише про кризу нашого історичного знання і вважає найголовнішою умовоюйого подолання «засвоєння досвіду, накопиченого світовою історичною думкою заостанні десятиліття», і передовсім досвіду французької історичної думки[19].
Творчо враховувавдосягнення французької історіографії в своїх працях Ю.Л. Бессмертний. Підвпливом поглядів Ж.Дюбі ним та іншими медієвістами була відкоректованарозроблена в радянській історіографії загальна концепція феодалізму. Зверненнядо проблем історичної демографії та соціальної психології, ментальностісередньовіччя в дослідженнях Ю.Бессмертного також відбувалося під впливом школи«Анналів». Йому належить пріоритет в розробці цих сюжетів в радянськійісторіографії[20].
Ю.Л. Бессмертнийвносить вагомий внесок в осмислення нових тенденцій в розвитку школи «Анналів»і нової історичної науки у Франції[21].
В 1989 р. врадянській історичній науці сталася багато в чому виключна подія. 3-6 жовтняцього року в Москві відбулася конференція «Школа «Анналів» вчора і сьогодні»,присвячена 60-й річниці цієї школи. На ній, окрім радянських істориків, булиприсутні зарубіжні вченні: Ж.Ле Гофф, Р. Шартьє, Ж.Ревель, Н.Земон-Девіс тощо.Серед іншого на цій конференції була детально розглянута проблема методологіївивчення ментальності. Історики дійшли думки, що в СРСР складається особливийнапрямок, що синтезує історико-матеріалістичні та інші традиційні методипізнання історичної реальності з новими нетрадиційними, у тому числі тими, якіпропонує школа «Анналів»[22].
В 1989-90 рр.ваги набувають й інші починання радянських істориків.
В 1989 р. А.Я.Гуревич започатковує видання щорічника «Одиссей», на сторінках якоговідбуваються жваві методологічні дискусії. Тут друкуються також результатидіяльності наукового семінару, організованого А.Я.Гуревичем при Інститутівсесвітньої історії АН СРСР. До редколегії першого випуску «Одиссея» увійшлиЮ.М. Афанасьєв, Л.М. Баткін, Ю.Л. Бессмертний, В.В. Іванов, С.В. Оболенська,В.І. Уколова, А.Л.Ястребицька та інші.
«Одиссей»виходить і до нашого часу (останній відомий нам випуск 2003 р.). Надзвичайноїваги йому надає й те, що з 1991 р. до складу редколегії був введений Жак ЛєГофф. На сторінках його активно друкувалися й інші зарубіжні дослідники – Ж.Ревель, К. Гінзбург, Ж. Дюбі, Р. Шартьє тощо.
Перехід відрадянської до пострадянської, зокрема російської історіографії щодо проблемишколи «Анналів» ми можемо ідентифікувати не так за якісними, як за кількіснимипоказниками.
На початку 90-хрр. спостерігається значне зростання кількості публікацій з приводу школи«Анналів» та перекладних видань її найвідоміших представників. Дослідники, якінакопичили в 70-80-ті рр. надзвичайно потужну фактичну, методологічну базу тамали практику застосування методик анналістів, зараз отримали можливість вільновисловлювати свої оціночні погляди.
В 1993 р. вийшламонографія А.Я. Гуревича «Історичний синтез і школа «Анналів». В ній школарозглянута в надзвичайно широкому контексті, але в центрі уваги дослідниказнаходиться проблема історичного синтезу. На думку автора, питання провзаємодію матеріальної та духовної культури є для історичного дослідженнявідправною точкою. Це веде до переосмислення понять «культура» і «соціальне», вході якого відбувається поворот від історії ментальностей до історичноїантропології чи антропологічно орієнтованої історії. Монографія А.Я. Гуревича –це книга про те, як до вирішального та найголовнішого, на його думку, завдання- проблемі історичного синтезу — підходить ряд представників школи і які ідеївони висувають. Серед них він розглядає нове розуміння соціальної історіїМ.Блоком, проблему зв’язку ментальності та культури у Л.Февра, створення Ф.Броделем„геоісторії” та її співвідношення з економічним матеріалізмом. Авторнадзвичайно рельєфно показав коло пошуків Ж.Дюбі, в різнопланових творах якоготак чи інакше постійно присутнє прагнення органічно пов’язати історіюментальностей з іншою історією. Така ж тенденція до глибокого дослідженнясистеми людських цінностей і уявлень характерна для робіт Е. Ле Руа Ладюрі таЖ. Ле Гоффа. Високий рівень книги А.Я. Гуревича багато в чому забезпечуєтьсязавдяки тому, що він показав загальні методологічні принципи і погляди лідерів„нової історичної науки” не в абстрактному теоретичному аспекті, а через їхконкретні історичні праці[23].
А.Я. Гуревичпродовжує плідно працювати над розробкою методології історичної науки, у томучислі над школою «Анналів». Характерна риса всіх його наукових праць –розглядати історію «Анналів» не ізольовано, а вписати її в широкий контекстісторіографії ХХ ст. та знайти її практичне значення для російської історичноїнауки[24].
А.Я. Гуревич залишаєтьсянезмінним редактором видання «Одиссей», кожен випуск якого присвячений певнійтематиці дослідження: наприклад, в 1989 р. випуск був присвячений дослідженнямсоціальної історії та історичної культури, в 1990 р. – особистості тасуспільству, в 1991 р. – культурно-антропологічній теорії.
В березні 1995 р.редколегія щорічника провела «круглий стіл» на тему «Історик кінця ХХ ст. впошуках методу», результати якого були вже опубліковані в 1996 р. У вступнійстатті до цього видання А.Я. Гуревич формулює програму подальших дослідженьфактично для всієї російської історичної науки: «На сторінках «Одиссея» завждиприділялася увага методології історії, зокрема історико-антропологічномупідходу… Тепер, однак, настав час обговорити питання більш широко та вдумливо…Я впевнений в тому, що лише детальний аналіз як передових тенденцій сучасноїнауки, так і паростків її нових напрямків здатний дати нам певні орієнтири.»[25].
Слід визнати, щозаклик А.Я. Гуревича не залишився без відповіді. Сучасна російська історичнанаука демонструє потужну історіографічну базу щодо теоретичних таметодологічних новацій в історії. Серед напрямків та течій, які викликалинайбільше зацікавлень виділимо: історію ментальностей[26],історичну антропологію[27], переосмислену політичнуісторію[28], культурну таінтелектуальну історію тощо[29].
В 90-х рр., окрімА.Я. Гуревича, продовжував свою наукову діяльність інший історик, що почавдосліджувати школу «Анналів» ще за радянських часів, — Ю. Л. Бессмертний. В1998 р. він видає свою монографію „Як писати історію”, який аналізує найновішіметодологічні віяння у французькій історіографії в 1994-1997 рр. Основною особливістюсучасної французької історіографії Ю. Бессмертний вважає її свідомий відхід відтак званого «мета-дискурсу», що передбачає глобальні пояснювальні схеми. Післяцього він аналізує передумови цього процесу, зокрема критику історичноїантропології у 80-ті рр., занепад історико-демографічних досліджень, глибокукризу соціальної історії. Натомість у сучасних французьких істориківпосилюється інтерес до мікроісторії, культуральної історії (Р. Шартьє), історіїполітики, все більше розширюються межі застосування нарративного жанру. Увисновку Ю.Бессмертний радить російським історикам не ігнорувати жодну зпарадигм сучасної французької історіографії, адже кожна з них, хоч і непіддається прямому запозиченню, проте містить надзвичайно корисний пізнавальнийдосвід[30].
Як зразок длясвоєї тези Ю.Бессмертний представив вже й власне історичні дослідження,ґрунтовані на методології сучасної зарубіжної історіографічних течій. За йогоредакцією в 1996 та 2000 рр. вихйшли збірки праць, кожна з яких присвяченаісторії приватного життя людини, чи то в колі сім’ї та друзів, чи то в сферіпочуттів та емоцій. Серед авторів праць знаходимо і Н.Пушкарьову (коханняросійського дворянина ХІХ ст.), і П. Уварова (старість і немічність всвідомості француза ХVI ст.), й І.С. Свенціцьку (шлях до незалежності грецькоїжінки, елліни в колі друзів), і самого Ю. Бессмертного (туга за близькими в ХІІ– ХІІІ ст.) тощо. Ці праці мають надзвичайно високу наукову цінність такожзавдяки вступним статтям, що розкривають перед нами як зарубіжну історіографіюназваних проблем, так і методу дослідження російських авторів[31].
На жаль, в 2000р. життя Ю.Л. Бессмертного передчасно обірвалося. На пошану видатному історикуколеги вирішили видрукувати збірник праць, до участі в якому запросили якросійських, так і зарубіжних авторів. Ю.Бессмертному віддав шану Жак Ле Гофф,який в свої статті відмітив значимість внеску російського історика в розвитокпіслявоєнної не лише радянської, пізніше російської, але й західної, зокремафранцузької медієвістики[32].
Окрім власне вжевідомих вчених з радянських часів, дослідження французької історіографії тадолі школи «Анналів» продовжує і молодше покоління істориків. Серед нихвиділимо Л. Рєпіну, яка в 1998 р. написала монографію «Нова історична наука» ісоціальна історія»[33].
В.А. Бабінцевочолює вивчення історії школи «Анналів» в Уральському університеті. В 2001 р.він розробив програму до відповідного спецкурсу. Надзвичайно позитивною є ійого видавнича діяльність. Наприклад, за його редакцією лише в 2000 р. вийшлоодразу 2 книги французьких анналістів — Жака Ле Гоффа «Інше середньовіччя» таЕ. Ле Руа Ладюрі «Монтайю». До останнього видання В.А. Бабінцев написавпіслямову «Чарівник з країни Ок», в якій дав детальний аналіз життєвого ітворчого шляху Е. Ле Руа Ладюрі.
Безперечно,знаходиться місце для школи «Анналів» і в сучасних загальних історіографічнихпрацях. В колективній монографії за редакцією І.П. Дємєнтьєва і А.І. Патрушева2002 р. розділ щодо французької історіографії міжвоєнного періоду писали А.В.Адо і В. П.Смірнов. Автори розкрили головні етапи кризи позитивістськоїісторіографії та проаналізували формування школи «Анналів». Французькуісторіографію другої половини ХХ ст. характеризував В.П. Смірнов. Найбільшеуваги він приділив Ф.Броделю та його методологічним поглядам, а також окресливзагальні риси «Анналів» третього покоління[34].
Крізь призмустановлення «нової історичної науки» розглядає всю зарубіжну історіографіюдругої половини ХХ ст. відомий методолог історії, засновник томськоїісторіографічної школи Б.Г. Могильницький. Друга книга його монографічногодослідження «Історія історичної думки ХХ ст.» практично вся присвячена школі«Анналів». Б.Г. Могильницький детально розглядає життєвий і творчий шляхМ.Блока, Л.Февра, Ф.Броделя, а також, спираючись на їхні праці, характеризує їхтеоретичні погляди щодо історичного процесу, методологію історичногодослідження та результати її практичного втілення[35].
Певні дослідженняз французької історіографії та історії школи «Анналів» проводяться і в Україні.На початку 90-х рр. відома ще за радянських часів дослідниця Л. Таран випустилатри монографії, в яких вона послідовно досліджувала та порівнювала французьку,російську та українську історичну думку кінця ХІХ-ХХ ст. Загалом,характеризуючи французьку історіографію цього часу, основну увагу вона звернуласаме на школу «Анналів», яку справедливо вважає одним з найголовніших напрямківфранцузької історіографії ХХ ст. На фоні розвитку зарубіжної історіографії вособі «Анналів» Л. Таран аналізує розвиток української науки. До 1929-30 рр.російська та українська історична думка розвивалися в руслі світової, афілософськими основами розвитку гуманітарної науки були позитивізм, марксизм танеокантіанство. В сучасній українській історіографії, вважає дослідниця, звідходом від марксизму відбулося укріплення позицій позитивізму. Для подоланнякризи українські вченні повинні ширше долучатися до сучасних світових науковихдискусій, а також засвоювати досвід зарубіжних істориків другої половини ХХст., у тому числі школи «Анналів»[36].
Іншим відомимукраїнським дослідником французької історії та історіографії є викладачУкраїнського католицького Університету, докторант Вищої школи практичнихдосліджень Паризького університету Вадим Ададуров. В 2001 р. спільно зфранцузьким істориком Жаном-Бернаром Дюпоном-Мениченом він видав ґрунтовнумонографію «Французька історіографія ХХ ст.». Передмову до посібника написавльвівський професор Ярослав Грицак.
Центральне місцев книжці відведено аналізові «нової історичної науки» та школи «Анналів», атакож тим новим «територіям історії» та новим методологіям, що їх освоїлифранцузькими істориками протягом останнього століття. На думку авторів,вироблення нових концептуальних і епістемологічних засад для дослідженьукраїнської історії неможливе без ґрунтовного ознайомлення і критичногоосмислення здобутків світової історичної думки ХХ ст.
Огляд французькоїісторіографії, здійснений у монографії, містить спеціальні розділи та екскурси,присвяченні новими підходам, як от: історична демографія, колективна пам’ять,дискусій навколо французької революції кінця XVIII ст. тощо. Важливо, що книгамістить також невелику антологію перекладів оригінальних текстів, які даютьбезпосередні уявлення про головні методологічні маніфести, ключові роботи танайважливіші дебати у французькій історичній науці ХХ ст[37].
Вже наступного2002 р. той же автор В. Ададуров видрукував книгу «Історія Франції», яку довівдо кінця XVIII ст. Особливістю цієї книги полягає в тому, що для її написанняісторик використав практично лише оригінальні дослідження французькихдослідників, тобто охарактеризував найпомітніші методологічні, концептуальні,фактологічні досягнення французької науки ХХ ст. щодо історії власної країни.Монографія, побудована на такому типі дослідження, є безперечною новацією дляукраїнського науки[38].
Інші українськіісторики, хоч і не зупиняються на характеристиці власне школи «Анналів», протероблять перші спроби запозичити її методику дослідження.
Новітні напрямкисвітової історіографії обговорюються на сторінках таких видань, як «Дух іЛітера», «Критика», «Україна модерна», «Український гуманітарний огляд» тощо. У1992 р. Інститут археографії НАН України почав видавати збірник «MediaevaliaUcrainica: ментальність та історія ідей» (редактори О. Толочко та Н. Яковенко),в якому друкувалися дослідження з історії середньовічної свідомості. Автористатей доходять висновку, що існує велика розбіжність між нашими сучаснимиінтерпретаціями минулих подій і баченням тих же подій їх сучасниками.Давньоруську свідомість, образи світу, держави, володаря досліджують О.Толочко, О. Александров[39].
Заслуговують наувагу статті черкаського історика Ю. Присяжнюка, присвяченні вивченнюментальності українського селянства в умовах капіталістичного розвитку кінцяXIX–початку XX ст. Дослідник показав, що селянська свідомість на початку ХХ ст.характеризувалася традиційністю, ворожістю до ринкових відносин, суперечилаформуванню політичної культури демократичного суспільства[40].
Протенайвизначнішою працею цього напрямку досліджень вважається монографія НаталіЯковенко «Паралельний світ». Вона присвячена, за словами самої авторки,аналізові того, як людина XVI — XVII ст. сприймала навколишній світ та себе вньому. Н. Яковенко вважає, що не варто говорити про універсальні мотивації,властиві «всім українцям», «всім козакам», «всім шляхтичам», проте вважає заможливе віднайти якісь провідні мотиви, що «впливали на поведінкові стратегії ітип світобачення певних груп загалу». Н. Яковенко такою групою обралаукраїнську шляхту та, частково, козаків, і в одинадцяти нарисах реалізувалапоставлене завдання. Дослідження київської авторки слугує приладом для багатьохсучасних молодих вчених[41].
Згадані намипраці відноситься до найкращих зразків новітніх досліджень за допомогою якісноінших методологічних принципів, у тому числі пропонованих «Анналами». Однаквчений Ю. Зазуляк застерігає від іншого явища, що відслідковується вукраїнській історичній науці. Він пише про формування „апологетичної” традиціїв центральній і східноєвропейській історичній літературі, присвяченій«Анналам». Для певного числа наукових робіт стало майже нормою презентувати цюшколу як чи не єдино можливий методологічно, новий спосіб історіописання,ігноруючи при цьому інші методологічні альтернативи[42].
Вважаємо цезауваження цілком слушним та пропонуємо звернутися до практики російськоїісторіографії, для якої «Аннали» є однією з найважливіших, але не єдиноможливих методологій історичного дослідження.
Отже, можемозробити висновок, що формування практики вивчення школи „Анналів” в радянськійта пострадянській історіографії відбувалося складно та неоднозначно. Післяпершої згадки про „Аннали” в 30-ті рр. ХХ ст. наступне пожвавлення дослідженьприпадає на другу половину 50-х– 60-ті рр. — час, коли методологія французькихісториків детально аналізується радянськими колегами з позиціймарксизму-ленінізму. Починаючи з 70-80-х рр. процес вивчення „Анналів” триваєпрактично безперервно. До того ж в цей же період відбувається унікальне явищеяк для радянської історіографії. Радянські дослідники (А. Гуревич, М. Барг, Ю.Бессмертний, Л. Ястребицька) неофіційно переймають певні принципи „Анналів” длявласних історичних розвідок. Окремі представники школи оцінюються радянськоюісторіографією досить позитивно, а праці М. Блока чи Ф. Броделя виходять навітьу перекладах російською мовою.
Перехід відрадянської до російської історіографічної традиції вивчення „Анналів”супроводжувався збільшенням питомої ваги публікацій та перекладів. Сучаснаросійська історіографія орієнтована вже не на теоретичний аналіз анналівськоїпарадигми історії, а на практичне запозичення її окремих конструктивнихметодик. Це ж тенденція в цілому характерна і для історіографії української,проте тут цей процес відбувається менш інтенсивно та дещо однобоко – лише щодосфери історії ментальності.
РозділІІ. Становлення практики дослідження школи «Анналів» у французькій історичнійнауці (1929 – 1947 рр.)
Традиційно вісторіографії зародження школи «Анналів» відноситься до 1929 року – датизаснування Марком Блоком і Люсьєном Февром журналу «Аннали економічної тасоціальної історії», а появу самої школи асоціюють з революцією в історичнійнауці першої половини ХХ ст.[43], різким відходом відпозитивістської історіографії та абсолютно новим якісним явищем в науці.
Аналіз останніхпублікацій[44] показує, що дослідникифранцузької історичної науки нині формують зовсім інший погляд на зародженняшколи «Анналів», яка, на їхню думку, була результатом поступової еволюції відпозитивістської до модерної наукової парадигми та світоглядних уявлень. Тому мивважаємо за потрібне дещо розширити хронологічні рамки нашого дослідження іпочати з короткого аналізу французької позитивістської історіографії кінця ХІХ– початку ХХ ст.
Позитивізм якфілософська течія поставив перед історичною наукою складне завданняідентифікаційного характеру. З погляду представників цієї течії науками могливважатися лише ті галузі знання, які в своїх методиках дослідженнявикористовували природничо-математичні методи, тобто ті, які піддаютьсяверифікації у будь-який спосіб дослідником, що бажає таку перевірку здійснити.Гуманітарні науки, до яких тоді входила й історія, такої надійної таоднозначної верифікації запропонувати не змогли. Відповідно до цього, вонивтрачали статус науки, перетворюючись на белетристику.
Такийпозитивістський постулат практично був стимулом для того, щоб історикизамислилися стосовно своїх наукових методик та піднялися на захист історії якнауки, яка такою є і має право (а то й просто необхідність) на існування.
Не обминули цібурі й французьку наукову спільноту. Саме в колі французької позитивістськоїісторіографії і зароджуються ті ревізіоністські ідеї, які стали поштовхомподальшого перегляду наукової парадигми вже анналістами.
Глибинні причиниперегляду історичних концепцій у Франції мали свою специфічну форму, пов’язануз особливостями національної історії у ХІХ ст.
Після поразки увійні з Німецькою імперією у 1870-1871 рр. суспільство франції перебувало утяжкій моральній кризі. В інтелектуальних колах Третьої республіки практичноодностайним було переконання, що виправити ситуацію можна лише активнимреформуванням всіх сфер життя і, насамперед, науково-освітньої галузі. Наданняісторії національного та професійного характеру мало сприяти процесу оновленняфранцузького суспільства, формуванню національної гордості та патріотичногодуху її громадян. У цей час підвищується роль як шкільної історичної освіти,так і її академічної складової.
Значна групаавторитетних французьких істориків пропагувала класичні позитивістськіпостулати по підношенню до історичної науки.
У 1876 р.відомими медієвістами Габріелем Моно та Гюставом Фаньє було засновано практичноперший фаховий журнал істориків «Історичний огляд»[45],у першому числі якого Г. Моно опублікував програмну статтю під назвою «Пропрогрес історичних досліджень у Франції з ХVІ ст.». Остання стала маніфестомпозитивістського (або як ще називають французи, «методичного») напряму уфранцузькій історіографії[46]. За ним головнимипринципами нового історичного дослідження проголошувалися достовірність фактівта історизм, який передбачав аналіз подій та явищ в конкретних умовах їхньогорозвитку. Г. Моно наполягав на тому, що сучасний історик мусить проникнути вчас, який він вивчає, та відчути симпатію до досліджуваного об’єкту, бо безцього не вдасться збагнути його сутності, але водночас він пропагувавбезсторонність у ставленні до подій.
Найвідомішимипредставниками позитивістського напряму у Франції були професори Сорбонськогоуніверситету Шарль Сеньобо і Шарль Лянглуа. У в своєму творі «Вступ доісторичних студій» (Париж, 1899) вони підсумували ті висновки, яких досяглапозитивістська історіографія в теорії історичного пізнання.
Дослідникивідмовлялися в науковому дослідженні від літературності, теологічногосвітобачення. В науковому історичному дослідженні будь-яке твердження маловважатися вірогідним лише тоді, коли воно було підкріплене документами, а самісторик мусить поступитися авторитетові джерел і стати їх коментатором.
Історичнедослідження, яке мало ґрунтуватися лише на документальних джерелах, складалосяз кількох етапів. Перший – ретельна археографічна робота з писемнимидокументами (лише вони означалися поняттям «історичне джерело»). Документиналежало класифікувати, скласти їх реєстр, щоб врятувати знищення часом длянаступного розгляду критиками.
Наступним етапомнаукової роботи вважався аналіз класифікованих документів з метою з’ясуванняфактів. Сюди належала як зовнішня критика джерела з метою визначенняавтентичності документа, так і внутрішня критика – аналіз змісту та виявленнявірогідних історичних фактів.
Завершальноюстадією історичного дослідження був синтез фактів у систему. Найкращим методомтакого синтезу вважалося об’єднання фактів у серії, або хронологічно читематично зв’язані ланцюги. Потім досвідчені дослідники-редактори малипоєднувати їх у загальну історію в колективних працях. Вважалося, що такимчином історія пишеться об’єктивно, без суб’єктивного втручання дослідника[47].
Відповідно довищевикладеної схеми, певний рівень спільних колективних досліджень можливийлише на завершальному – систематично-узагальнюючому етапі історичногодослідження. Наперед хочеться зазначити, що для вивчення історії ХІХ – початкуХХ ст. характерним був індивідуальний підхід до роботи, основною формою якогобуло дисертаційне дослідження та написання монографії як результату власногокопіткого пошуку фактичного матеріалу. П. Уваров так описує кар’єру типовогоісторика ХІХ ст.: гарне домашнє виховання, навчання в коледжі чи ліцеї, вступпісля тяжких іспитів до Вищої нормальної школи, потім роки асистентства, захистдисертації, університетська кафедра (на перших порах в провінції, потім – вСорбонні) і, нарешті, в ідеалі, – місце професора в Колєж де Франс.
Звичайно, певніпроекти спільної роботи істориків почали з’являтися ще у ХІХ ст. Зазвичай вониреалізувалися при певних установах. У Франції до найбільш значних серед нихвідносимо Вищу нормальну школу, засновану в 1812 р. і за задумом Наполеонапокликану готувати шкільних вчителів. Але дуже швидко школа переросла усправжній інтелектуальний центр країни. До першого її випуску належализнамениті історики О. Т’єррі та В. Кузен[48].
З метоюзбереження пам’яті нації була створена система Національних, департаментних,муніципальних архівів, система публічних музеїв. Для обслуговування цихінститутів потрібні були спеціалісти, тому в 1821 р. виникла Школа хартій, якаготувала архівістів-палеографів. Це заняття було надзвичайно престижним,особливо для вихідців з дворянських сімей.
З метоюнаслідування німецької моделі освіти та науки, орієнтованої на семінари, у 1868р. міністром В. Дюрюї була заснована Практична школа вищих досліджень. Відсамого початку вона мала історико-філологічну секцію, яка відігравала ключовуроль в академічних реформах Третьої республіки.
Спільною рисоювсіх вищезгаданих інституцій було те, що попри той досвід спільної роботи таспівпраці, який вони давали історикам, створювалися вони все ж таки з іншоюметою, найчастіше вона мала освітній чи прикладний характер. Такі установи щене бачили своїм завданням організацію саме науково-дослідної діяльності, хочавона, звичайно, присутня як складова частина.
На жаль, поприпевні практики, спільні колективні дослідження на всіх етапах історичногопошуку методології позитивізму були неможливі в принципі. Відшукування фактів,верифікація документів, групування подій часто цього просто не потребували, ана етапі узагальнення і синтезу колективні висновки могли робити лишезагальновизнані історики – метри. Методика цього синтезу позитивістами була розробленанайгірше, та й мерти на практиці працювали поодинці, виконуючи свою частинуроботи. Як правило, великі узагальнюючі праці виходили за редакцією одного чидвох відомих істориків.
Найвідомішимприкладом узагальнюючого типу дослідження у французькій історіографії«методичного» напряму вважається 10-ти томна серія «Історія Франції» (Париж,1900-1912) за редакцією академіка Ернеста Лявісса.
Фактично історики«методичної» школи у Франції, додержуючись позитивістських постулатів,намагалися просто віднайти спосіб тієї адекватної верифікації, яка б зробиладослідження з історії таким ж прозорими для перевірки, як і в природничих чиматематичних науках. Таким шляхом історії повертався статус науки. Колективні ждослідження істориків-позитивістів мали частіше всього формальних характер.Зверталися до такого типу роботи у виключних випадках.
Слід відмітити,що практично відразу в середовищі французької інтелігенції зароджуєтьсякритичне ставлення до методи «методичної» школи позитивістів. Гострій критиціїї перш за все піддавали за однобоке політичне трактування історичного процесу,за одноманітність джерел (лише писемні документи) та за недосконалість ісуперечність синтетичних та узагальнюючих практик[49].
Одним із першихвід пріоритету політичної історії відійшов видатний історик другої третини ХІХст. Жюль Мішлє[50]. Головним його творомстала 17-титомна «Історія Франції» (Париж, 1833-1867), вона була просякнутаідеями романтизму. Ж. Мішлє прагнув розкрити не історію королівських діянь, анароду Франції, людини як соціальної істоти. Ще в першій третині ХІХ ст. вінпоставив питання про синтез соціальних наук у дослідженні минулого. Їхінтегруючим чинником Ж. Мішлє бачив історію, пропонував історикам активнозалучати до своїх досліджень елементи географічного, кліматичного,демографічного аналізу.
Ідеї, висловленіЖ. Мішлє, підхопили представники інших наук в тогочасній Франції.
У 1891 р. ПольВідаль де Ля Бляш засновує школу «географії людини» та її друкований орган«Аннали географії», на сторінках якого послідовно популяризувалися ідеїзближення між географією та історією. Представники школи Ля Бляша розроблялитакі напрямки досліджень, як зв’язок між суспільством та середовищем, людиноюта кліматом[51].
Одна з новихсоціальних дисциплін – соціологія – приступила до поглибленого вивчення станівколективної психіки, й на початок ХХ ст. філософ-антрополог Люсьєн Леві-Брюльрозробив теорію «примітивної ментальності».
Однак найбільшшквальна критика методик французької позивістської школи в історії лунала з устфранцузьких соціологів. Їх лідер Еміль Дюркгейм у «Правилах соціологічногометоду» (Париж, 1895) постулював неохідність злиття історичних, економічних,географічних, психологічних методів дослідження суспільства, поклавши їх воснову власної концепції синтезу соціальних дисциплін.
Один знайвідоміших учнів Е. Дюркгейма Франсуа Сіміан виступив з детальною критикоюметодичного дискурсу в історичному дослідженні. У центрі цієї критики опинивсяперш за все метод отримання історичного знання на основі філологічної критикиписемних документів, результатом якої ставав певний історичний факт. Основукожного наукового дослідження, за Ф. Сіміаном, мала становити проблемнагіпотеза, яку можна було або підтверджувати, або спростовувати. Факти повиннібули впорядковуватися згідно гіпотез, що дозволило б виявити закономірності тапричинність в хаосі історичних подій.
Перспективурозвитку історичної науки Ф. Сіміан вбачав у подоланні трьох «ідолів»,створених «методичною» школою:
1. «ідолаполітичного» – постійного захоплення політичною історією, фактом-подією;
2. «ідолаіндивідуалізму» – надмірного зосередження на вчинках «великих людей»;
3. «ідолахронологічного» – жорсткого дотримання послідовності подій та підкресленоїуваги до ґенези явищ.
Проте Ф. Сіміан,критикуючи «методичну» школу, сам не відійшов від позитивізму, пропонуючипросто іншу його форму.
Свої теоретичніпогляди Ф. Сіміан втілив у працях, присвячених соціальній історії головно черезпризму еволюції цін та грошової політики – тем маргінальних серед істориківпозитивістського напряму. В 1932 р. в світ вийшла головна його праця «Заробітнаплатня, соціальна еволюція і гроші». Досліджуючи статистику грошового обігу,цін і доходів протягом тривалого проміжку часу з 1789 до 1928 рр., Ф. Сіміаннамагався пояснити причини і динаміку економічного піднесення, виявити зміниекономічних циклів від фаз підйому до фаз спаду. Найбільш важливими він вважаввікові економічні цикли «довгої тривалості», на фоні яких розвиваються«короткі» і «проміжні» (десятилітні цикли)[52]. Головнимпоказником економічних циклів та причину їх змін дослідник вбачав у збільшеннята зменшенні грошової маси, за якими слідувала зміна цін, яка й визначаларівень заробітної платні та доходів, що, в свою чергу, впливало на колективнупсихологію та соціальні відносини.
Праця Ф. Сіміанабула однією з перших спроб відійти від подієвої політичної історії та змінитиісторичний ракурс на користь історії соціально-економічної з використаннямпринципово нових методик дослідження – демографічних, статистичних тощо[53].
Популяризацієюпоглядів Ф. Сіміана[54] щодо необхідностіміждисциплінарного синтезу соціальних наук, але вже на чолі з історією,займався відомий французький філософ Анрі Берр на сторінках заснованого ним у1900 р. журналу „Огляд історичного синтезу”. А. Берр вперше ввів поняття „новаісторична наука”, маючи на увазі широке об’єднання соціальних наук на базіісторичного дослідження.
З 1929 р. А. Беррзаймався організацією „тижнів синтезу”, під час яких науковці різнихспеціальностей через призму специфічного підходу своїх дисциплін обговорювалитакі проблеми як „цивілізація”, „натовп”, „прогрес”, „життя” й намагалисязвести свої погляди до спільного знаменника[55].
Серед починань А.Берра слід відзначити і заснований ним фонд „За науку”, і широко відому історичнуколекцію „Еволюція людства”, і Міжнародний центр синтезу, в історичну секціюякого входили такі відомі історики, як М. Блок, Ж. Буржен, П. Ренувен(Франція), А. Піренн (Бельгія), Д. Тревельян (Англія) тощо. Проте не маючипрофесорського звання, А. Берр так і не був визнаний та не здобув популярностів академічних колах, хоч його вплив на історичну науку Франції початку ХХ ст.був непересічним.
Таким чином, уфранцузькій історіографії з кінця ХІХ ст. зароджувався новий напрямок, якийвирішував проблему ідентифікації історії як науки на якісно іншому рівні,порівнюючи з „методичною” школою, виходячи за рамки позитивістської парадигми.
Представникисуспільних наук практично обстоювали думку про некоректність механічногоперенесення характеристик природничих наук на науки соціального тагуманітарного профілю. Знання останніх має якісно інший характер, тому потребуєінших методів дослідження, які не можуть бути співставлені з природничими.Історія, як і інша суспільна наука, має право на існування і відчуває необхідністьвироблення власних методологічних основ. Об’єднуючою ідеєю французькихсуспільствознавців була ідея міждисциплінарного синтезу суспільних наук,суперечка лише точилася, яка з них цей синтез очолить.
Усвідомленанеобхідність суспільствознавців у міждисциплінарних дослідженнях принциповопо-новому ставить проблему співпраці вчених. Спеціалісти з різних галузейсуспільних наук, які працюють над певними дотичними проблемами, але під кутомзору своєї дисципліни, протягом всіх етапів свого дослідження потребуютьпостійної консультації своїх колег – спеціалістів з інших сфер. Це створюєнеобхідність спільної роботи, співпраці, взаємообміну та постійних контактів.Навіть більше того, такий постійний кругообіг має відбуватися не лише міжвченими з різних галузей, але інтенсивніше між власне колегами, наприклад,істориками. Більше точок зіткнення для дискусії та порозуміння дає й іншийпринцип дослідження, пропонований критиками позитивістів, поступовий перехідвід нарративної історії до історії-гіпотези. Якщо раніше історик, відшукуючифакти, „сперечався” із документом, то тепер дослідник має вести полеміку зіншими вченими з приводу певної проблеми, дослідженням якої вони можуть обоєзайматися.
Такі теоретичніпостановки питань потребували практичної реалізації в конкретних дослідженнях.Саме на цій хвилі критики позитивістів, захопленням ідеями міждисциплінарногосинтезу та потреби його практичної реалізації виникає у Франції групадослідників навколо журналу „Аннали економічної та соціальної історії”, засновникамиякого були французькі історики Марк Блок та Люсьєн Февр[56].
Марк Блокнародився 6 липня 1886 р. в Ліоні. Його батько зробив серйозну наукову кар’єруісторика і став завідувачем кафедри греко-римських старожитностей на факультетісловесності Ліонського університету. Матір’ю М. Блока була Сара Ебштейн. Маркмав брата Луї, який став дитячим лікарем. Брат загинув під час Першої світовоївійни. Марк Блок навчався в престижному ліцеї Людовіка Великого в Парижі, в1904 р. вступив до Вищої нормальної школи, яка готувала вчителів і викладачів.Тут він вперше зустрів свого майбутнього друга і колегу Люсьєна Севра, вониобоє навчалися у батька Марка Гюстава Блока. Вчителями Марка в той час булиШарль-Віктор Ланглуа і Крістіан Пфістер. В Еколь Нормаль М. Блок познайомився зсінологом Марселем Гране і елліністом Луї Герне, які захоплювалися деякимиідеями Е. Дюркгейма. Вони надовго стали для Марка Блока інтелектуальнимиспівбесідниками. М. Блок і Л. Февр обоє жили в гуртожитку для молодих вчених, вт. з. Фонді Тьєра, який був для них своєрідним інтелектуальним горнилом.
В 1908-09 рр. М.Блок стажувався в Німеччині, в університетах Берліну і Лейпцигу, депознайомився з дослідженнями історика К. Лампрехта, психолога В. Вундта,географа Ф. Ратцеля. Уроки цього стажування були значними для подальшоїнаукової біографії М. Блока: вона дала йому нелюбов до голої ерудиції, ідеюстворити журнал нового типу і впевненість у великому майбутньомуміждисциплінарності[57].
В 1908 р. М. Блокотримав право викладання – agregation. З 1912 до 1914 рр. викладав історію ігеографію в ліцеях Монпельє і Амьєна. В 1913 р. з’явилася його перша монографія„Іль-де-Франс: країна навколо Парижу”.
2 серпня 1914 р.його було мобілізовано на війну в якості сержанта. М. Блок воював на передовій,закінчив війну в чині капітана і був нагороджений військовим хрестом та орденомПочесного легіону.
В 1919 р. М. Блокодружився із Сімоною Відаль, в його сім’ї було п’ятеро дітей. В тому ж роціразом із Л. Февром на запрошення К. Пфістера він почав викладати історіюсередніх віків на факультеті словесності університету Страсбурга, там же вінстав завідувачем кафедри середніх віків у 1927 р. В період свого перебування вСтрасбурзі М. Блок написав значну частину своїх наукових праць: в 1920 р. вінопублікував свою докторську дисертацію „Королі і серви: глава з історіїКапетингів”. В 1924 р. вийшли „Королі-чудотворці”, в 1927 р. „Характерні рисифранцузької аграрної історії”[58].
В Страсбурзідрузі жили поряд: М. Блок – на просп. Свободи, 17, а Л. Февр – на бульваріРобертсау, 5[59].
АтмосфераСтрасбурзького університету виявилася сприятливою для різних науковихінновацій. Справа в тому, що у всіх найбільших французьких академічних центрахпровідні посади на кафедрах продовжували обіймати представники позитивістськоїшколи, тому М. Блок і Л. Февр та інші молоді науковці, які притримувалисянепозитивістських поглядів, не мали шансів та можливостей продовжити там своюнаукову кар’єру. Страсбург же – столиця французького Ельзасу, щойно поверненогопісля 47-річного німецького правління, був практично tabula rasa дляфранцузьких академічних кіл. Сюди була запрошена команда молодих вчених, вчислі яких опинилися і М. Блок з Л. Февром, завданням яких було реорганізуватиколишній німецький університет на нових засадах, цей проект щедро фінансувавсядержавою[60].
Друзі проводилидомашні „інтелектуальні бесіди”: їх об’єднували не лише спільні погляди нареформування гуманітарних наук, але й політичні: це було коло лівихантиклерикалів. Ця молода команда реорганізувала факультет словесності,поділивши його на Інститути, кожен із своїм видавництвом та бібліотекою. М. блок був директором Інституту середніхвіків, Л. Февр – директором Інституту нової історії. Разом вони створили Центрекономічної історії і навіть організували захист дипломних робіт за новоюспеціальністю „економічна історія”.
У Страсбурзі М.Блок з Л. Февром вирішили видавати журнал з соціальної та економічної історії,ця ідея з’явилася в них в післявоєнний період: німецький журнал подібноїпроблематики перестав виходити 1919 р., і вони сподівалися заповнити пустунішу. В 1921 р. за ініціативи Л. Февра вони звернулися до відомого історикаАнрі Піренна, який був членом редколегії німецького журналу, представивши йомупроект свого журналу з історії, соціології та економіки, що призначався не лишедля вузьких спеціалістів, але для всіх істориків та всіх гуманітаріїв, трибуноюдля наукових дискусій. Перша спроба не вдалася через відсутність фінансування,хоч А. Піренн їх і підтримав, з тих пір між ними зав’язалася міцна дружба.
В 1929 р. М. Блоквирішив повторити спробу і друзі почали шукати видавництво. Л. Февр домовився звидавництвом Армана Колєна, який випускав „Географічний щорічник” Відаля де ЛяБляша. За аналогією з цим виданням журнал М. Блока та Л. Февра отримав назву„Аннали економічної та соціальної історії”. У Франції на той час існував„Журнал економічної та соціальної історії”, але він орієнтувався переважно наекономічні та політичні ідеї. На початковому етапі свого існування „Аннали”виглядали порівняно скромним започаткуванням. У 30-ті рр. читачами часописубуло лише декілька сотень спеціалістів у Франції та близько сотні в Італії.Проте поступово „Аннали” розширювали свою читацьку аудиторію за рахунок тихнових ідей, які пропагувалися їх засновниками. По-перше, журнал став тимнеобхідним містком для вчених-істориків та спеціалістів з інших галузей,своєрідним інструментарієм їх наукового спілкування, діалогу і, як наслідок,співпраці. На шпальтах видання публікувалася значна кількість повідомлень іроздумів, які мали відношення до найактуальніших тогочасних проблем. Значнемісце в „Анналах” присвячувалося оглядам та критичним нарисам, в якиханалізувалися крім історичних, роботи з соціології, економіки, географії іпсихології. Місце, що відводилося оглядам, було надзвичайно значним в„Анналах”, особливо якщо порівнювати зі змістом інших історичних періодичнихвидань того часу[61].
По-друге, насторінках часопису свідомо декларувався заклик до колективних досліджень інавіть пропонувалася програма останніх, в центрі якої стояла проблемабагатоаспектності поняття „соціальне”. Засновники „Анналів” М. Блок та Л. Февр,мабуть, одні з перших вербалізували цю ідею, визнаючи необхідність спільноїроботи, перш за все на базі міждисциплінарності, забезпечивши, таким чином,свою пріоритетність в історичних пошуках.
Якщо зорганізаційної точки зору „Аннали” були своєрідним проривом, то зметодологічного боку заснування М. Блоком та Л. Февром журналу нового типувиглядає не як революційна несподіванка, а як логічний етап довготривалихдискусій між істориками „методичної” школи та „нової історичної науки”.Прихильність молодого покоління науковців до ідей останньої чітко засвідчуєпрограш позитивістів в боротьбі за пріоритетність історичних досліджень.
Фактично на часзаснування „Анналів” етап теоретичного дискутування вже минув, належалопереходити до площини прикладних досліджень[62].
Засновники„Анналів” запозичили від французької соціологічної школи теорію проблемногоаналізу і синтезу, пристосувавши її до історичного типу досліджень, а такожідею про створення міждисциплінарної соціальної науки. Разом з тим слідом за А.Берром в якості інтегруючої дисципліни вони обрали історію.
М. Блок та Л.Февр написали цілий ряд статей та монографій, в яких виклали свої методологічніпогляди, або ж безпосередньо застосували їх в історичному дослідженні.
Одним зконцептуальних творів Л. Февра вважається завершений ним в 1933 р. цикл есеїв„Суд совісті історії та історика”. Л. Февр твердив, що історію не можна зводитидо механічної суми фактів-подій. Та й саме розуміння історичного факту Л.Февром було значно ширше, ніж просто подія, зафіксована в писемному джерелі.Існують ще й т. з. факти-конструкції, особливість яких полягає в тому, що, навідміну від подій, вони не дані нам безпосередньо, їх потрібно конструювати впроцесі дослідження.
Нове розумінняісторичного факту потребувало докорінного перегляду концепції історичногоджерела. Не заперечуючи важливості дослідження писемних джерел, Л. Феврзакликав за їх відсутності використовувати всі інші дані, залежно відвинахідливості історика – географічні, археологічні, лінгвістичні,іконографічні, хімічні та геологічні експертизи тощо.
Такий тип історіїпередбачав розрив з описовим методом дослідження фактів-подій (нарративнаісторія) й зосередження на факті-проблемі.
В есеї „Історія іпсихологія” Л. Февр підкреслював, що порівняно з фактами-конструкціямиісторичні діяння особистостей мають вагу лише тоді, коли знаходять продовження,підтримку і поширення в часі, маси сприймають їх і поширюють далі. Цетвердження відображало одну з найприкметніших рис методології школи „Анналів”,якою була зневага до політичної події на тлі підкресленої уваги до суспільнихпроцесів. Неодноразово підкреслюючи, що в центрі уваги історика повинна стоятилюдина, вони розуміли її не як політичну особистість, а як фактор, сформованийсоціальним середовищем.
Л. Феврвважається засновником нового жанру історичного життєписання – т. з. інтелектуальноїбіографії.
В монографічнихроботах дослідника („Доля: Мартін Лютер” (1928), „Навколо Гептамерона: любовсвященна, любов мирська” (1944)) розглянуто питання щодо інтелектуальноїможливості уяви діячів епохи Ренесансу, а відтак, про роль людини в соціальномуноваторстві. Для Л. Февра інтелектуалами є лише найяскравішими виразникамисуспільних, колективних уявлень.
У праці „Проблемабезбожності у ХVІ ст.: релігія Рабле” (1942) Л. Февр здійснив глибокий аналізіндивідуального світогляду Франсуа Рабле через призму соціального середовищайого епохи, прямуючи до розуміння унікального через загальне. Досліджуючи задопомогою методів історичної психології ментальні структури ХVІ ст., Л. Феврспростував поширене в тогочасній історіографії уявлення про атеїстичнеспрямування світогляду автора „Гаргантюа та Пантагрюеля”. Він довів, що вреальному світі глибоко і фанатично релігійного ХVІ ст. такого явища як атеїзмне могло існувати, бо його формування не допускала структура світосприйняттялюдини того часу.
Після розриву зфактом-подією в центрі уваги реформованої історичної науки опинилисямаргінальні в позитивістській історіографії суспільство та економіка. Водночасматеріальний чинник не був визначальним для анналістів, історію суспільствавони уявляли як результат сукупної дії великої кількості економічних,соціальних, політичних, ідеологічних, ментальних інституцій. Тож для „новоїісторичної науки” головним об’єктом дослідження було суспільство як ціліснасистема[63].
Класичнимприкладом дослідження історії через призму соціального підходу вважаєтьсяробота М. Блока „Королі-чудотворці” (1924). М. Блок робить у цьому дослідженнінеможливу з точки розу сучасних йому істориків-позитивістів річ: він реставруємеханізми народного уявлення про божественний характер королівської влади. Завідправний пункт цього дослідження він взяв такий аспект церемонії коронуваннямонархів у Реймському соборі, як процедура зцілення королем хворих золотухою[64].
Віра убожественні джерела влади короля знаходила підтримку в масах завдяки фактамчудесного зцілення, які скоріше за все були наслідками психологічного шоку впануючій атмосфері містичного ірраціоналізму. Відтак об’єктами дослідження М.Блока стають не королі, а колективні уявлення французів доби середньовіччя,процес їх формування в надрах соціальних груп. Це вимагало від дослідниказвернення до етнології та психології, за допомогою яких він вивчав вірування,ритуали, забобони людей середньовіччя.
Заслугою М. Блокаі Л. Февра слід вважати впровадження до історичного дослідження запозиченого ізсоціальної психології поняття „колективної свідомості” та розробку методіввивчення ментальностей – комплексу уявлень про світ, які, діючи на межісвідомого і підсвідомого, формували моделі поведінки людей даної історичноїепохи[65].
Свідченням того,що ідеї школи „Анналів” і всього напрямку „нової історичної науки” здобулишироку підтримку в наукових колах Франції є швидкий кар’єрний ріст обох їїзачинателів. У 1932 р. Л. Февра було обрано завідувачем кафедри історіїновоєвропейської цивілізації в престижному паризькому Колєж де Франс, М. Блокав 1938 р. – завідувачем кафедри економічної історії Сорбонни. У 1936 р.редакцію „Анналів” було перенесено зі Страсбурга до Парижу (там воназалишається і до нашого часу)[66].
23 серпня 1939 р.М. Блок за власним бажанням пішов на фронт. В травні-червні 1940 р. він бравучасть в північній кампанії, певний час жив в Англії, потім після перемир’яповернувся до сім`ї. В цей період він опублікував другий том праці „Феодальнесуспільство” і написав „Дивну поразку”, яка вийшла в світ в 1946 р.
Через постанови1940 р. про положення щодо євреїв М. Блок був на певний час відсторонений відроботи, але в січні 1941 р. йому дозволили викладати. Він жив і працював уКлермон-Феррані. В 1941-42 рр. його перевели до університету в Монпельє, де вінпрацював над організацією підпільного руху „Битва” і співробітничав з підпільним„гуртком Монпельє”. В цей період він пише книгу „Апологія історії”, яка будеопублікована посмертно в 1949 р. Л. Февром.
В 1943-44 рр. М.Блок жив у Ліоні, став членом руху „Вільних стрілків”, організував комітети опору в регіоні та готував план повстання.8 березня 1944 р. М. Блок був заарештований гестапо та 16 червня розстрілянийразом з 28 арештованими[67].
Квінтесенцієюпоглядів М. Блока на сутність історії та її методологію стала робота „Апологіяісторії, або Ремесло історика”. Ця праця вважається науковим заповітом М.Блока. Йому вдалося переконливо довести, що історія є справжньою наукою, якаспроможна адекватно висвітлювати минуле, застосовуючи методи суміжнихсоціальних дисциплін. Зв’язок минулого і сьогодення можна осмислити завдякианалізові соціальних та економічних структур, які внаслідок своєї значноїтривалості в часі є наочними та осяжними реаліями в потоці змін.
У праці „Апологіяісторії” М. Блок спробував узагальнити весь той величезний досвід практичногодослідження історії, накопичений ним під час написання його значних праць зісторії французького середньовіччя. Твір М. Блока виявляє нам теоретичнуоснову, на яку спирається автор, дозволяє зазирнути в майстерню, лабораторію історика.
Окрім ранішезадекларованих позицій щодо міждисциплінарного синтезу, історії-проблеми тапереосмислення джерел, які характерні для всієї „нової історичної науки”, у„Апології історії” виявляються і специфічні методики дослідження, що визначаютьстиль історіописання самого її автора. Серед них варто відмітитипорівняльно-типологічний метод, метод сходження від відомого до невідомого(навіть коли він суперечить хронології чи генеалогії історичного процесу),метод пізнання загального, а через нього одиничного. Таким чином, М. Блок бачивісторію як дослідження соціальних структур, прикладом чого слугують його вжевище згадувані праці, в яких феодальний устрій середньовічної Європихарактеризується як певна цілісність, виявляються її специфічні риси, проте недається подієва канва чи фактологічна конкретизація. Л. Февр в рецензії надругий том праці „Феодальне суспільство” з подивом зазначає, що у всій книзі,де стверджується, що у феодальну епоху „абстрактна ідея влади була слабковідділена від конкретного образу володаря”, немає жодної характеристикиособистості якого-небудь сеньйора чи державця. Проте це не заважає книзізалишатися одним із найкращих досліджень з даної проблематики.
Звернення М.Блока та Л. Февра на завершальному етапі утвердження „Анналів” до проблемтеоретичного характеру свідчить як про зрілість поглядів обох мислителів, так іпро усвідомлення ними себе не лише як продовжувачів чи практиків шкіл Ф.Сіміана, Е. Дюркгейма, А. Берра, а як ініціаторів самостійного напрямкуісторичних досліджень, новаторів і водночас відповідальних за подальшу долюфранцузької історичної науки[68].
Складний воєннийчас не минув безслідно і для самого журналу „Аннали”. В 1938-41 рр. він бувперейменований в „Аннали соціальної історії”. Під час німецької окупаціїФранції виходив досить нерегулярно як „Збірники з соціальної історії”,редагуванням яких займався лише Л. Февр, М. Блок не брав участі у випускужурналу, хоч і продовжував у ньому друкуватися під псевдонімом М. Фужер.
Достатньодискусійним в історіографії залишається питання про нижню хронологічну межупершого періоду існування школи „Анналів”. Одні дослідники називають 1944 р. –дата смерті М. Блока, інші – 1940 р. як початок німецької окупації Франції, яказначно загальмувала все наукове життя. Ще однією датою може вважатися 1946 р. –завершення Другої світової війни та початок відбудови науки у Франції.Український дослідник „Анналів” В. Ададуров взагалі означує кінець першогоетапу фактично через визначення початку наступного. Оскільки, на його думку,другий етап школи „Анналів” відзначається домінуванням особистості Ф. Броделя,тому відповідно вододілом виступає 1949 р. – опублікування останнімконцептуальної праці „Середземномор’я та середземноморський світ в епоху ФіліпаІІ”. Думки щодо такої ж дати дотримується російський дослідник В. Бабінцев.
Оскільки ми розглядаємошколу „Анналів” радше через призму новизни та актуальності поглядів їїпредставників, а також в зв’язку з оригінальність пропонованих ними типіворганізації науково-дослідної роботи, тому, на нашу думку, завершення першогоетапу школи „Анналів” слід вважати 1947 р. саме тоді Л. Февр, Ф. Бродель, Ш.Моразе в межах Практичної школи вищих досліджень утворили VІ секцію(економічних і соціальних наук)[69]. Ця установа сталаголовною інституціональною опорою школи „Анналів” в подальші роки, а їїзаснування свідчить не лише про утвердження у французькій історіографії ідей М.Блока і Л. Февра, але й визнання школи як такої, окреслення її не якепізодичного гуртка окремих геніїв-істориків, а як домінуючої новітньоїісторіографічної течії, розробку якої будуть продовжувати все нові їїпредставники. Школа „Анналів” отримала не лише свій друкований орган (власне, знього вона й почалася), але й власний науково-дослідний інститут, в межах якогопропонувався принципово новий підхід до організації дослідження. VІ секція – цепрактично перша установа у Франції, створена в першу чергу з метою пошуковоїдіяльності.
Таким чином,перший етап школи „Анналів” можна охарактеризувати як процес поступовоїеволюції французької історичної науки від ідей позитивізму „методичної” школидо „нової історичної науки”, яка пропонувала перш за все синтез соціальних наукна чолі з історією та істотно розширювала поняття історичного факту і,відповідно, історичного джерела. Історія як наука у Франції подолала кризуідентичності, у яку її поставила позитивістська філософська думка, спочаткушляхом теоретичних дискусій кінця ХІХ – початку ХХ ст., а потім завдякипрактичній реалізації цих постулатів у працях безпосередніх засновників школи„Анналів”.
На той час у20-40 рр. школа переживала період становлення та утвердження менше в розумі ідумках науковців, більшість з яких вже давно відмовилася від позитивістськихпоглядів, а більше в академічних установах, наукових колах, кафедрах престижнихуніверситетів та науково-дослідних інститутах. Звісно, такий наш погляд вжодній мірі не применшує самостійність та оригінальність школи „Анналів”, алеми підкреслюємо, що ідеї цього напрямку не виникли на порожньому місці, а булирадше квінтесенцією тривалого періоду дискусій кінця ХІХ – 20-х рр. ХХ ст.;новаторство школи „Анналів” виявилося не в постановці проблем, а скоріше вметодиці їх практичного розв’язання – міждисциплінарний синтез та колективнінаукові дослідження, огляди та науковий діалог на сторінках видання. Звісно,„Аннали” цього часу ще не демонструють того рівня організації співпраці вчених,який почав оформлятися з другої половини ХХ ст., але вони були першимипрактиками, показали реальну можливість та ефективність такої роботи, їївисокий науковий результат.
У перший періодсвого існування школа „Анналів” була модерним явищем в історіографії,акумулювала новаторський дослід історичного дослідження, який повною мірою буввизнаний науковими колами та, як наслідок, ініціював інституціональнеутвердження „нової історичної науки”.
Списоквикористаних джерел та літератури
І. Джерела
Ариес Ф. Возрасты жизни // Философияи методология истории. – М., 1977
Блок М. Апология истории, или Ремеслоисторика. – М., 1986
Блок М. Короли-чудотворцы. – М., 1998
Блок М. Феодальне суспільство. – К.,2002
Февр Л. Бои за историю. – М., 1991
ІІ. ЛітератураАдадуров В.Історія Франції. – Львів, 2002
Афанасьев Ю. Н. Историзм противэклектики. Французская историческая школа «Анналов» в современной буржуазнойисториографии. – М., 1980
Афанасьев Ю. Н. Фернан Бродель и еговиденье истории // Новая и новейшая история. – 1985. – № 5. – С. 62-71
Дубин Б. Мишель де Серто, летописецвычеркнутого // www.ruthenia.ru
Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В.Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001
Колесник І. Українська культура таісторіографія: історія ментальностей // Український історичний журнал. – 2002.- № 1. – С. 26-37
Копосов Н. Е. Замкнутая вселеннаясимволов: К истории лингвистической парадигмы // www.nir.ru
Кром М. М. Историческая антропология.– СПб., 2004
Купченко В. О попытках «завершить»Французскую революцию // Новый мир. – 1999. — №4
Присяжнюк Ю. П. Ментальністьукраїнського селянства в умовах капіталістичної трансформації суспільства(друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) // Український історичний журнал. – 1999.- №2
Ревель Ж. Исторические исоциологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая иновейшая история. – 1998. — №5, №6
Репина Л. П. Вызов постмодернизма иперспективы новой культурной и интеллектуальной истории // Одиссей. Человек вистории. Ремесло историка на исходе века. – М., 1996
Репина Л. «Второе рождение» и новыйобраз интеллектуальной истории // Историческая наука на рубеже веков / Отв.ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 175-192
Стельмах С. У пошуках утраченоїправди: теоретичні дискусії в сучасній українській історіографії // ВісникКиївського національного університету імені Т. Шевченка: Серія. Історія. –2002. – Вип. 63-64. – С. 12-14
Сухоруков В. Д. География и екологияв ХХІ в. // География и экономика в ХХІ в. – 2004. — № 1. – С. 9-16
Сучасна українська історіографія:проблеми методології та термінології: Матеріали Всеукраїнськогонауково-методологічного семінару (Київ, 17 червня 2004 р.). – К., 2005
Таран Л. В. Историческая мысльФранции и России: 70 гг. ХІХ – 40 гг. ХХ ст. – К., 1994
Українська історіографія на зламі ХХі ХХІ ст.: здобутки і проблеми / За ред. Л. Зашкільняка. – Львів, 2004
Чешков М. Всемирная история и мироваяэкономика – взаимодействие во времени и пространстве (о Ф. Броделе) // Мироваяэкономика и международные отношения. – 1989. — № 3. – С. 132-138
Mediavalia Ucrainica: ментальність таісторія ідей. – Т. 1. – К., 1992
ІІІ. Інтернет-джерела
www.ehess.fr
www.college-de-france.fr
www.editions-sedes.com/annales_hss_
www.persee.fr
www.recherche.gouv.fr