Соціально-економічнеі політичне становище країн Балканського півострова напередодні Східної кризи(середина 70-х рр. ХІХ ст.)
Курсоваробота
Зміст
Вступ
Розділ І. Економічна політика Османської Туреччинищодо балканських слов'ян
Розділ ІІ. Зародження та наростання антитурецькогоруху на Балканах
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Вступ
Історіябалканських країн у XIX ст. була дуже насиченою, адже ці країни як самостійнопрагнули змінити ситуацію з метою отримання незалежності, так і були в центріуваги з боку зовнішньої політики великих держав. Слід зазначити, що ці країни,були у складі османської імперії і ситуація в соціально-економічному,національному плані була вкрай жахливою. Можна стверджувати, що в цих країнахіснувало певне безправ’я. Хоч і формально слов’янські народності мали однаковіправа з мусульманами, однак на них розповсюджувались всі пережитки старогофеодального закріпачення. Турецька влада постійно прагнула утримати народиБалкан, заохочуючи їх до кращого життя законодавчим шляхом, але насправдінароди Балкан все більше і більше відчували кризу в економічному плані.
Їх прагнення донезалежності обернулося повстаннями, які мали потужний характер, мали всіознаки національно-визвольної війни. Ці війни супроводжувалися підтримкою збоку Росії, як країни, що мала слов’янські інтереси на Балканах, а такождипломатичну змагальність з великими державами того часу. Дуже важливу рольвідіграла російська дипломатія в кінці ХІХ століття, саме в боротьбі братськихслов’янських народів на Балканах, які прагнули звільнитися з-під імперськогогніту. Мова іде про Балканські країни, які вели національно-визвольну боротьбуу 1875-1878 рр.
Історія вважаєголовною підставою цього руху саме пригнічення цих народів, регресуваннянаціональної свідомості та відсутність матеріального благополуччя. Росіяпрагнула отримати задоволення у геополітиці, розширивши слов’янський дух вцентральній Європі, скеровуючи держави-сателіти під свою протекцію. Звісно ж вті часи держави вели холодну війну через дипломатію. Так, важливу роль уміжнародній політиці того часу відіграла Англія, в деякій мірі Німеччина.Англія була головним ворогом Росії у міжнародній політиці в Європі. Під часРосійсько-турецької війни та під час «східної кризи» Англія розв’язувала рукиРосії. Особливістю було те, що Англія майже не воювала, проте мала «великеслово» у вирішенні питань міжнародного права.
Актуальність дослідження зумовлюєтьсятим, що саме в цей період балканські кризи були всеохоплюючими і малиболгарський, балканський і міжнародний аспекти. Саме це зумовлює необхідністьвисвітлення надзвичайно складного комплексу політичних і суспільних проблем, щовиникли на Балканах у 70-ті роки ХІХ ст., і які у великій мірі впливали навироблення світової політики великих держав – Росії, Німеччини,Австро-Угорщини, Великобританії, Франції, Італії. Також актуальністьвизначається наявністю недостатньо досліджених питань боротьби держав наБалканах у останній третині ХІХ ст.
Предметом дослідження даної курсовоїроботи виступають суспільні відносини та політична ситуація, що склалася наБалканах, напередодні Східної кризи, повстанські рухи та громадсько-політичніосередки. Особливістю цього питання є проблеми лідерства в цих країнах та їхпрагнення до незалежності.
Майже усе ХІХ тапочаток ХХ ст. – це період, коли «вічне Східне питання» практично не сходило зпорядку денного міжнародних відносин Європи. У системі міжнародних відносин70-80-х років ХІХ ст. центральне місце посідав балкансько-близькосхіднийрегіон. У цей період історична ініціатива перейшла до південнослов'янськихнародів, які з об'єкту торгів і угод між великими державами перетворилися насуб'єкт міжнародного права. Саме у 70-ті роки ХІХ ст. окреслились новітенденції у розвитку Східного питання, яке в процесі утворення на Балканахнезалежних держав, у тому числі і південнослов'янських, трансформувалося убалканське питання.
Об’єктом даного дослідження єхронологія та специфіка історичних подій, які зумовили соціально-економічні таполітичні процеси напередодні Східної кризи.
Метою даної курсової роботи євисвітлення причин та умов початку національно-визвольного руху на Балканах.
Для досягненнявизначеної мети, ми поставили перед собою наступні завдання:
· розглянутиполітичне становище країн Балканського півострова у 70-ті рр… ХІХ ст.;
· висвітлитиаспекти економічної політики Османської Туреччини щодо балканських слов’ян;
· визначитироль Росії у допомозі братським слов’янським народам;
· проаналізуватипричини зародженнята наростання антитурецького руху на Балканах.
Джерельноюбазою нашогокурсового дослідження виступають опубліковані збірки архівних матеріалів і документів,в яких порушено питання Балканських країн. Нами було використано такі виданняяк «Внешняя политика России XIX и нач. XX века: Документы Министерстваиностранных дел Российской Федерации»[1] Ця збірка представляєсобою видання дипломатичної переписки, де висвітлюється багато аспектівполітичного та суспільного життя Балканських країн в контексті політики Росії.Цінність цього видання в тому, що багато документів, опубліковано вперше.Широкий матеріал для нашого дослідження викладено також у виданні «Балканскиенароды и европейские правительства в XVIII – начале ХХ в. Документы иисследования»[2]. Ця збірка представляєінтерес для нашого дослідження тим, що в ній опубліковано не тільки документі,але і коментарі до них. Щодо висвітлення питань балканських війн та повстань,то цей матеріал широко представлений у збірках «Освободительная борьба народовБоснии и Герцеговины и Россия. 1850-1864: Документы»[3]та «Освободительная борьба народов Боснии и Герцеговины и Россия. 1865-1875:Документы»[4]. Для аналізу причинвизвольних війн на Балканах інтересним також є «Освобождение Болгарии оттурецкого ига: Сборник документов»[5]
Історіографічноюбазою курсовоїроботи виступають ґрунтовні праці провідних вчених присвячені вивченню«балканського питання». Це «Балканы в конце XIX – начале ХХ века / Очеркистановления национальных государств и политической структуры в Юго-ВосточнойЕвропе»[6] представляє собою інтерестому що в статтях висвітлено багато різних аспектів – політичний, економічний,соціальних, – що дає можливість об’єктивно вивчати суспільні процеси того часу.Не меншу цінність дляч нашого дослідження представляють праці вченогоВиноградова В.Н. «Русско-турецкая война 1877-1878 гг. и освобождение Болгарии»[7],«Мировая политика 60-80-х годов XIX в.: События и люди», «Великобритания иБалканы: от Венского конгресса до Крымской войны»[8].
Крім, оглянутихнами наукових праць, в роботі нами використано публікації та дослідженнябагатьох російських та деяких українських вчених, таких як Боев Ю.А., ВяземскаяЕ.К., Данченко С.И., Георгиев А.В., Достян И.С., Самчук В. Л., Гончаренко А. В.та інші.
В процесінаписання даної курсової використано сукупність загальнонаукових методів:метод аналізу наукових праць, метод аналізу, метод порівняння, а також –поєднання історичного та логічного методів, і міждисциплінарного підходу звикористанням даних історії, політології, країнознавства та інших дисциплін.
Хронологічнірамки даного дослідження обумовлені його тематичною спрямованістю і охоплюютьперіод 70-х років ХІХ ст. Адже саме у 70-ті роки провідні країни Європи в тійчи іншій мірі були втягнуті до так званої Східної кризи, епіцентром якої сталиБалкани. У цей період долю південних слов'ян, які звільнилися від османськогопанування, почали вирішувати великі європейські держави.
Географічнірамки дослідженнявизначається історичними кордонами Балканського півострова.
Курсова роботаскладається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел талітератури. В першому розділі роботи «Економічна політика ОсманськоїТуреччини щодо балканських слов’ян» розглядаються різні суспільні аспектиполітики Османської Туреччини щодо балканських слов’ян. В другому розділі «Зародження та наростанняантитурецького руху на Балканах» аналізуються причини виникнення повстань та визвольних війнна Балканах.
РозділІ. Економічна політика Османської Туреччини щодо балканських слов'ян
XIX століття було відзначено глибокою кризою турецькоївійськово-феодальної системи. Весь хід історичного розвитку яскраво показувавнеможливість подальшого існування феодальної монархії Османа.
ВиданнямГюльханейського хатт-і-шерифа 1839 р. почався новий період в історії Туреччини,період реформ, що отримав назву епохи танзимата. Своє продовження реформиотримали в хатт-і-хумаюне 1856 р. і ряду інших законодавчих актів. Вонипроголошували рівноправність християн і мусульман в турецькій імперії,створення змішаних судів, право для християн мати нерухоме майно, поліпшенняположення християнської церкви і інші. Політикою реформ турецький уряд хотівзагальмувати остаточний розпад імперії, створити серед європейських державілюзію, що імперія Османа стає цілком сучасною державою. Проте уряд натрапив насильний опір феодалів-мусульман, що прагнули зберегти свої привілеї. Особливосильним цей опір було в Боснії і Герцеговині, де давали, про себе знати старісепаратистські тенденції місцевих феодалів. Нерідко Порті доводилося проводитиреформи танзимата в боснійському вілайєті силою. Але і це не допомогло. Реформище більше загострили внутрішнє положення країни, показавши повну неспроможністьтурецьких властей у вирішенні проблем, що стояли перед ними[9].
Економічний іполітичний стан християнського населення, не дивлячись на проголошену вреформах рівність християн з мусульманами, практично не покращився. Як і ранішекмети (кріпосні селяни) знаходилися під подвійним гнітом: феодала і держави.Кожний селянин, якому феодал давав землю для обробки, господарські споруди,інвентар і худобу був зобов'язаний платити десяту частину урожаю (десятину)державі, а залишок ділився порівну між читлук-сахибиєм (феодалом) і чифчиєм(кріпосним селянином). В тому випадку, якщо феодал давав селянину лише частинугосподарського інвентаря (наприклад, тільки господарські споруди), а рештаінвентаря була власністю селянина, то тоді феодал одержував від 1/4 до 1/3урожаю (за вирахуванням десятини) залежно від якості землі. Якщо феодал надававселянину тільки землю, то в цьому випадку він одержував від 1/9 до 1/5 часткиурожаю, але при цьому селянин був зобов'язаний ходити на беглучення, тобтопримусову роботу (панщину). Розміри частки феодала з урожаю і тривалістьбеглучення в різних районах Боснії і Герцеговини залежали від існуючих звичаїв.В 1858 р. примусова безкоштовна праця селян на феодала в Боснії була відмінена.Тепер селянин повинен був платити феодалу замість 1/5-1/3 урожаю зернових – половинусіна і фруктів. На практиці феодали використовували новий закон в своїхінтересах. Вони не відмовлялися від беглучення, не хотіли виконувати своїхзобов'язань відносно селян, але неухильно вимагали 1/3 урожаю зернових, що булоособливо важке для селян там, де раніше частка феодала в урожаї була менше.Незважаючи па численні заборони, беглучення в Боснії і Герцеговинівикористовувалося феодалами аж до 1878 р., тобто до австрійської окупації. Такзваний Саферській (листопадовий) закон, прийнятий 13 листопада 1859 р.,остаточно узаконив звичай, по якому селяни були зобов'язані платити феодалу завикористовування його землі 1/3 урожаю. Стягування 1/3 урожаю феодаламисупроводжувалося численними зловживаннями.[10]
Крім «третини»іншим найважчим тягарем для селян була десятина, тобто десята частка урожаю,яку привласнювала держава. Окрім цих двох основних податків, селянин повиненбув платити ще безліч менш значних податків і податей.[11]
До середини XIXв. турецькі фінанси виявилися остаточно засмученими. Реорганізація армії,адміністративного апарату, витрати на ведення воєн – все це вимагало засобів.Турецький уряд був вимушений вдатися до численних закордонних позик. Це привелодо тому, що в 1875 р. державний борг Туреччини досяг астрономічної цифри – 202млн. фунтів стерлінгів. І це в умовах, коли щорічний дохід турецької імперіїскладав 18 млн. фунтів стерлінгів, з яких султан і його двір одержували 2 млн.
Головну статтюдоходу держави складала десятина. Перед повстанням 1875 р. турецька казнаодержувала від боснійського вілайєта 74 млн. піастрів, з яких на часткудесятини доводилося 30 млн. піастрів. До 70-х років XIX в. склався наступниймеханізм збору цього податку. Звичайно Порту продавала збір десятини з певноїтериторії відкупникам. Десятина з кожної окремої області продавалася шляхомаукціону; при цьому відкупник повинен був відразу заплатити певну заставу, арешту суми після збору десятини. Саме собою зрозуміло, що відкупники десятинибрали з селян на багато більше встановленого згідно із законом. Надлишкиосідали в їх кишенях. Розмір десятини безперервно підвищувався, причомуособливо швидко після 1870 р.[12]
1874 рік в Босніїі Герцеговині був неврожайним. В Герцеговині урожай загинув від засухи, а вБоснії від дощів і холодів. Але навіть стихійні лиха не привели до зменшенняподатків. В 1874 р. у зв'язку з ліквідацією внутрішніх митниць доходи державискоротилися. З метою компенсації втрат десятина була перетворена у восьмину. Увідповідь на це в містечку Невесине (Герцеговина) селяни відмовилися платитинову десятину. Їх опір був придушений[13].
Зима 1875 р. буладуже важкою для сільського господарства Боснії і Герцеговини. У ряді місцьпочався відмінок худоби. Не дивлячись на це, бюджет боснійського вілайєта буввизначений в сумі 14 млн. франків. Такого розміру він ніколи раніше не досягав;було ясно, що величина десятини цього разу буде небувало високою. Немає нічогодивного в тому, що в Боснії не знайшлося відкупників, які б узяли на себесміливість зібрати необхідну суму десятини. Не допомогло і продовження термінуаукціону. Коли всі спроби продати десятину не увінчалися успіхом, владавирішила силою примусити сільських старост узяти на себе збір десятини. Цеозначало, що сільські общини практично повинні були самі себе пограбувати.Положення селян ускладнювалося ще вимогою турецьких властей платити десятину нев натурі, а в грошовій формі. Розміри десятини були такі, що в деяких районахпродаж навіть всього селянського майна не зміг покрити необхідну суму. Терпінняселян лопнуло.
В період, щобезпосередньо передував Боснійсько-Герцеговінському повстанню, такі організаціїбули створені і функціонували в Боснії за сприяння сербського уряду. Бувстворений особливий керівний центр в Бєлграді, головну роль в якому гралиГерцеговінській архімандрит Н. Дучич, М. Любибратич і Н. Окан. Всі ці людиодержували щомісячну платню від сербського князівства (Дучич і Любибратич буливідомими вождями колишніх повстань в Герцеговині).
В самій Боснії, атакож в прикордонних з нею районах Австро-Угорщини була ціла мережа довіренихлюдей, в основному дрібних торговців, через яких велася робота згаданихорганізацій. Головною метою їх діяльності була підготовка повстання в Босніїдля приєднання її до Сербії. План, розроблений Н. Оканом в 1869 р. по вказівцісербського уряду, передбачав спочатку організацію повстання в Герцеговині, апотім в Боснії, за допомогою вторгнення на її територію повстанських загонів,сформованих з боснійських біженців, які повинні були підняти народ. Після цьогопередбачалося оголошення війни Туреччини з боку Сербії і Чорногорії. Вирішальнезначення в цьому плані додавалося озброєному виступу Сербії і Чорногорії[14].
Діяльністьсербських таємних організацій в Боснії повинна була охопити не тількиправославне населення, але також католиків і мусульман. В цьому позначивсявплив офіційної концепції сербської народності, що прочитала все боснійськенаселення сербським народом, поділеним на три віри. Серед католиків відповіднапропаганда велася в основному через католицьких священиків, хоча в цюдіяльність залучений вельми вузького коло осіб. Програма сербського уряду невраховувала класових інтересів селянства, що прагнуло ліквідації феодальногоземлеволодіння. Природно, — вона не зустрічала підтримки широких верствнаселення Боснії. Тому після ряду невдач сербський уряд залишив свої плани іповстання, що почалося в 1875 р., застало його зненацька «без якої-небудьорганізації в Боснії».[15]
Окрім створенихза допомогою сербського уряду організацій по підготовці повстання в Боснії, напочатку 70-х років на Балканах існувала ще одна організація – З'єднана сербськамолодь (Омладіна), створена в 1866 р. Діяльність Омладіни сприяла залученню внаціонально-визвольний рух на Балканах широких народних мас.
Іншою була програмасербських соціалістів, що надавали багато уваги питанню звільнення Боснії іГерцеговини. Відомий сербський революційний демократ і соціаліст С. Марковичуказував, що це звільнення повинне бути досягнуте не шляхом приєднання різнихтериторій до сербської монархії, а за допомогою загальнонародної революції, яказнищила б всі уряди, що були тоді, і створила б нову, засновану на федеральномупринципі демократичну державу. Програма соціалістів передбачала організаціюзагальнонародного визвольного руху, в якому селянству відводилася вирішальнароль. Сербські соціалісти підтримували найактивніші зв'язки з російськимиреволюціонерами-народниками. В ході підготовки повстання склавсяросійсько-сербський революційний союз, який розпався після смерті З. Марковича,в 1875 р.[16]
Отже, занепад феодального устрою вімперії Османа супроводився посиленням її залежності від західноєвропейськихкраїн. Проникнення капіталістичних стосунків тільки сприяло посиленням грубихформ феодальної експлуатації, балканських народів, що поєднувалися з жорсткимнаціональним і релігійним гнітом.
Саме ця політикаОсманської імперії і стала початком у 70-х рр. нового етапу національно-визвольноїборотьби народів Балканського півострова. Їх політичне положення булонеоднакове. Сербія була самоврядним князівством під верховною владою Туреччини.Чорногорія була самостійною державою, але, знаходячись в змозі майже постійноїнерівної боротьби з Туреччиною, зазнавала величезні економічні труднощі.Незалежність Чорногорії не мала офіційного міжнародного визнання. Болгарія,Боснія і Герцеговина були провінціями Османа.
Положенняхристиянського населення турецьких провінцій було особливо гнітючим, християнине мали прав власності на землю, не могли служити в армії, але зобов'язалисяплатити за це спеціальний податок, мали дуже обмежені можливості для здобуванняосвіти і розвитку національних культур.
Європейськідержави неодноразово ставили перед урядом Туреччини питання про реформи позрівнюванню положення мусульманського і християнського населення. Проте слабказацікавленість європейських урядів в рішенні цього питання і протиріччя міждержавами дозволяли правлячим кругам Туреччини ухилятися від реформ. У цихумовах вирішальним чинником національного розвитку балканських народів булавизвольна боротьба.РозділІІ. Зародження та наростання антитурецького руху на Балканах
Зростаючийподатковий гніт, незліченні зловживання властей, політичне безправ'я викликалистихійний протест пригноблюваних селянських мас. Активізувався гайдуцький рух.З середовища гайдуків висуваються організатори повстання, такі, як селянин І.Гутіч, торговець худобою С. Зечевич і інші. Вже в серпні 1874 г, відбувся перший збір по підготовці повстання, в якому, окрім вищезазначених осіб, бралиучасть М. Гутіч, І. Стевановіч, Т. Грубачич, П. Радович і П. Рупар. Булосформовано керівництво по підготовці повстання з 7 чоловік і ухвалено рішенняз'ясувати відношення народу до повстання.
1 листопаду 1874р. на зборі поблизу Невесинья було ухвалено рішення почати повстання вже цьогороку і негайно послати делегацію до Чорногорії з проханням про надання допомогизброєю і боєприпасами. Негативна відповідь чорногорського князя викликаларозчарування серед герцеговинців, але войовничі настрої не утихали. Вслід заневесиньцями в інших районах провінції проходили зібрання по підготовці доповстання[17].
Головною задачеюповстання на першому етапі (на думку його керівників) було звільнення від владиосманів одного з центральних районів Герцеговини – Невесиньського, щоб потімрозповсюдитися на інші райони.
Тим часомвідносини народу Герцеговини з турецькими властями набували все більшвибухонебезпечного характеру. Влітку 1875 р. турки збільшили десятину майже в 2рази, перетворивши її практично в пятину; селяни обурювалися. Турецька влада,відчувши напруженість положення, зажадали під час переговорів з представникамисіл Невесиньського району щодо вигнання з цих місць гайдуцьку чету П. Тунгуза іФ. Ковачевіча.[18]
Вожді повстанняпогодилися прийняти турецьку вимогу, побоюючись, щоб гайдуки якою-небудьпередчасною акцією не перешкодили підготовці повстання. Але П. Тунгуз невиконав їх розпорядження. В ніч з 4 на 5 липня 1875 р. він із своєю четоювлаштував засідку на дорозі Мостар –Невесин’є і вранці атакував турецькийкараван, що прямував з Мостара з продовольством для гарнізону в Невесин’є.Гайдуки вбили турок з охорони каравану і захопили частину продовольства. Цезіткнення викликало сильне збудження в навколишніх селах. Вожді повстання,зібравшися, вирішили послати гінців по навколишніх селах, щоб приготувати народдо негайного виступу. 9 липня 1875 р. у села Креков близько 90 озброєнихповстанців вступили в бій із турецькими поліцейськими.
Так в 1875 р.почалося повстання в Герцеговині. Порту направила спеціальну комісію дляпереговорів з повсталими в надії вирішити конфлікт мирним шляхом, але турецькіуповноважені відмовилися задовольнити вимоги повсталих герцеговинців прозменшення податків. Султанський комісар на переговорах в Невесин’єКостан-Ефендія повідомив в Сараєво, що повсталі відмовилися припинити опір.
Султанська владавирішили використовувати регулярні війська (низам) для придушення руху. 24липня турки зробили перший наступ на повстанців, яке було відбите. Успіх,взятий в битві, мав велике моральне значення. На допомогу невесиньцям стікалисяпідкріплення з інших районів Герцеговини. 6 серпня турки зазнали нову поразку[19].
В Константинополіприйшли до висновку, що необхідно посилити урядові війська в Герцеговині, де вцей час було 1800 турецьких солдатів. В Боснії, в розпорядження Дервіш-паша,головнокомандуючого турецькими військами обох провінцій, було 4 тис. солдатівнизама. Після цього частина військ з Боснії була терміново перекинута доГерцеговини. Султанським властям допомагала Австро-Угорщина. В серпні 1875 р.турки отримали можливість перекидати свої війська морем через австрійський портКлек.
Під тискомгромадської думки вимушений відмовитися від своєї нейтральної позиції повідношенню до повсталих чорногорський князь Микола. Він завірив герцеговинців,що буде всіма силами допомагати повстанню, доручивши своєму тестю, воєводі П.Вукотічу, очолити його. Вукотіч влаштувався в Грахове і звідти неофіційнокерував повстанням. З Чорногорії до Герцеговини були послані, озброєні загони(чета).[20]
Одночасне М.Лкубибратич і А. Якшич, що повернулися з Сербії, зібрали нараду герцеговинськихвождів, на яку, разом з керівниками повстання, були запрошені і мусульманськіпредставники. На нараді йшлося про відношення повсталих до іноземних держав,про позицію Сербії і Чорногорії, про шляхи отримання зброї і боєприпасів, прокращу організацію самого повстання. Дебатувалося також питання про вибірголовнокомандуючого всіма повстанськими силами на території Герцеговини і проутворення тимчасового уряду.
Тим часомповстанці взяли ряд важливих перемог над султанськими військами. Знищившидекілька дрібних турецьких гарнізонів, розташованих в укріпленнях на основнихдорогах, 29 серпня вони зробили напад на Невесин’є. Люта битва продовжуваласяцілий день. Повсталі зайняли місто, захопили багато зброї і продовольства,проте узяти невесиньску фортецю їм не вдалося.
В кінці серпня вГерцеговині налічувалося разом з чорногорськими загонами близько 50-12 тис.повстанців. 30 вересня 1875 р. 2 тис. повстанців атакували на марші Клектурецькі загони, що рухалися з гавані, і примусили їх відступити.
В бойових діяхповстанці дотримувалися тактики партизанської війни; через відсутність гармат івибухових матеріалів вони уникали нападів на крупні, сильно укріплені міста.
Взимку бойові діїзатихнули; серед повстанців почалися розбіжності, основними причинами якихбули; відсутність єдиного централізованого керівництва і дисципліни,суперництво серед керівників, підбурюване ззовні. Як і раніше П. Вукотичзалишався неофіційним головнокомандуючим; посередником між ним і вождямиповстання був призначений священик Р. Ковачевич. Ці дії повинні булизамаскувати роль Чорногорії в керівництві повстанням. Взимку приступили дореорганізації повстанської армії. Повстанські загони були зведені в батальйониі взводи. Встановлювалася беззаперечна субординація, вводилася вечірняперевірка; був створений і спеціальний адміністративний орган для постачаннявійськ боєприпасами, зброєю і продовольством. Всі ці заходи сприяли зміцненнюбоєздатності повстанської армії.[21]
Під тискомАвстро-Угорщини, що побоювалася розповсюдження повстання, весною 1876 р. Портупогодилася на 12-денне перемир'я (починаючи з 1 квітнем) для проведення мирнихпереговорів з повстанцями, які відбувалися в Суторіпе. Турецька сторона і цьогоразу відмовилася задовольнити вимоги повсталих; переговори були зірвані.Повстання продовжувалося. Турки несли важкі втрати.
В кінці червня1876 р. Сербія і Чорногорія оголосили війну Туреччини. Це повинне було принестиполегшення повсталим герцеговинцям, вже рік героїчно що билися з султанськимивійськами. Як тільки чорногорські війська перейшли межу Герцеговини, до нихприєдналося 6 тис. повстанців. Герцеговінці брали участь у війні Чорногорії зТуреччиною в 1877 і в 1878 рр. Вони сковували турецькі війська в Герцеговині,поки Чорногорія наступала на інших ділянках фронту. Після окупації ГерцеговиниАвстро-Угорщиною в 1878 р. її війська розброїли 6750 повстанців. Трирічнагероїчна боротьба гердеговннців показала справжню силу народу і стала прикладомдля інших народів балканського півострова[22].
В той же часположення в Боснії влітку 1875 р. було не менш напруженим, ніж в Герцеговині.Спроба властей Османа силою примусити сільських старост з Північно-західноїБоснії узяти на себе збір в черговий раз збільшеної десятини викликати масовіпротести селян. Ситуація ставала критичною. Багато селян з сім'ями почалитаємно переходити через межу до Австро-Угорщини.
Звістка проповстання в Герцеговині викликала сильне збудження у боснійських селян: «на насвелике враження справила відвага герцеговинців, – писав боснійськийкореспондент воєводинської газети «Застава».[23]
Повстання вГерцеговині примусило турецьку владу в Боснії серйозно задуматися над можливиминаслідками. Почалося екстрене розміщення військових загонів у всіх стратегічноважливих місцях, в селах збиралися загони ополчення і сільської варти змусульман. Мусульманське населення запасалося зброєю. Все це викликало щебільше збудження серед християнського населення. У ряді прикордонних районівБоснії велася агітація на користь повстання. На межі з Австрією діялисоціалісти – До. Угрініч, М. Хорвачанин і інші. Певні зв'язки існували міжУгрінічем і Пелагичем і іншими соціалістами. Соціалісти безпосередньо займалисяі підготовкою повстання. Ними був розроблений план організації повстання,призначеного на 18 серпня 1875 р. Але насправді все вийшло трохи інакше. Як і вГерцеговині, повстання спалахнуло стихійно декількома днями раніше, коли турки,можливо маючи деяку інформацію про підготовлюваний виступ, почали масові арештив селах. Селяни відповіли на ці насильства. 13 серпня 1875 р. повстали жителідекількох сіл в районі Прієдора, 15 серпня повстання охопило ряд сіл,розташованих в районі між боснійською Дубіцей і боснійської Костайніцей.Територія, охоплена повстанням, швидко розширялася. На боротьбу з туркамипіднялися селяни в межиріччі Врбаса і Уни і на правому березі Сави.
Початок рухухарактеризувався дуже слабкою організованістю, Селяни практично не мали зброї.На першому етапі у повсталих не було загального керівництва. Не дивлячись наце, рух досяг певних успіхів. Протягом перших трьох днів була обчищена відтурок значна територія. 19 серпня повстанська чета М. Байялиці і М. Дженадиевчинила напад на боснійську Костайніцу.
Зразу ж післяпочатку повстання в Банити Луці, Прієдоре, Травнику і інших містах почалосяформування численних загонів турецьких іррегулярних частин (башибузуки).Одночасно концентрувалися і сили турецького ополчення. В кінці серпня почавсянаступ на повсталі райони. Повстанці чинили сильний опір, але під натискомперевершуючих сил регулярної турецької армії більшість чети розпалася, багатоповстанців втекли до Австро-Угорщини.
Частинаповстанських загонів зберегла свою боєздатність, відступивши в гори. Цимзакладалися основи для продовження боротьби.
Дещо пізніше, ніжв північній Боснії, почалося повстання в південно-західній її частині. Повсталіселяни палили садиби і склади феодалів –агов і перегонів, ховаючись потім вгорах. Проте організоване повстання тут починається лише після появи чети Р.Бабіча, боснійського емігранта, посланого до Боснії сербським урядом. 15вересня він з своїм загоном (18 чоловік) вчинив напад на турецьке укріплення вТішковце. Турки, не дивлячись на чисельну перевагу, безладно тікали. В ходіподальших бойових дій чета сильно виросла. Повстанцям вдалося завдати туркамдекількох поразок. Сприятливі географічні умови, що забезпечували повстанцямнадійну базу на боснійській території, а також відсутність в початковий періодрозбіжностей серед повсталих сприяли розширенню повстання. З настанням зимизіткнення з турками майже припинилися.
На відміну відінших районів Боснії повстання в східній її частині почалося не із стихійноговиступу селян, а вторгненням через межу загонів, сформованих на сербськійтериторії. З самого початку повстання сербський уряд надавав повстанцямвсесторонню допомогу. В цьому районі Боснії втручання Сербії здійснювалосябезпосередньо. Була організовано перекидання до Боснії декількох чети, але всівони зазнали поразку і вимушені повернутися. Підняти таким чином народ наповстання не вдалося.[24]
Незабаром післяпочатку Боснійсько-Герцеговівського повстання в Сербії, а пізніше і на територіїАвстро-Угорщини (уздовж західних і північних меж Боснії) сталі виникатичисленні комітети із надання допомоги повсталим. Задачею комітетів були збіргрошових коштів, заготівка зброї і боєприпасів, одягу, ліків і т.д. Комітетиздійснювали формування нових загонів. В липні 1875 р. в Бєлграді був створенийГоловний комітет із надання допомоги повсталим. Аналогічний комітет утворився ів Загребі. У ряді хорватських міст – Осиєке, Сисаке, Шибенике, Петріньє, Сплітеі інших – були також організовані подібні комітети; в Дубровнику був створенийкомітет допомоги герцеговинським повстанцям[25].
З боснійськимиповстанцями співробітничали комітети розташовані уздовж боснійської межі.Основним центром тут був Головний комітет боснійського повстання в НовійГрадішке. Він був заснований організаторами повстання В. Відовічем. С. Бабичемі Л. Билбичем у вересні 1875 р. Комітет в Новій Градішке був пов'язаний зГоловним комітетом в Бєлграді, який здійснював політичне і організаційнекерівництво повстання в Боснії. Комітети в Славонеком Броді і Косташ(хорватської) підтримували повстанців в північній Боснії, а комітет в Кнінеслужив бойовою базою Г. Бабича в південно-західній Боснії. Прикордонні комітетине тільки забезпечували повстанців зброєю і продовольством, займалисялікуванням поранених, але і споряджали і озброювали цілі загони длявідправлення до Боснії.
В діяльностіКостайніцкого комітету важливу роль грали соціалісти на чолі з В. Пелагичем. Їхзусилля багато в чому сприяли зміцненню організації і розширенню повстання.Ідеї В. Пелагича отримали свій вираз в «Повстанському маніфесті народних прав»,проголошеному в лютому 1887 р. в Тішковце. В цьому маніфесті висувалися вимогирівноправного розділу землі між селянами. В честві місцевих органів владипередбачалися скупщина самоврядування, а самим найвищим органом повинна б стативільне обирана загальнонародна скупщина (парламент).
На дії Головногокомітету в Новій Граді негативний вплив надавали спроби Головного сербськогокомітету узяти керівництво повстанням у свої руки. Аналогічні домагання малимісце і з боку комітету в Загребі, який виражав інтереси хорватської буржуазії.Пелагич піддав гострій критиці подібного роду націоналістичні стремління,закликаючи «… в інтересах сербів і хорватів позбутися національних ірелігійних забобонів і усвідомити святу ідею – ідею братського людськогосоюзу».
В грудні 1875 р.в селі Ямніца в Новій Граді при активній участі В. Пелагича була скликанаскупщина вождів повстання і керівників комітетів допомоги. Всі присутніодностайно виразили своє недовір'я новим турецьким реформам і вирішили щеактивніше продовжувати боротьбу. Планувався напад на боснійську Костайніцу.Скупщина направила представлення державам, в якому повстанці вимагали визнатиїх воюючою стороною, що було важливою політичною вимогою. Вони також звернулисяіз закликом до боснійських мусульман взяти участь в сумісній боротьбі.
Весною 1876 р.знову активізувалися повстанці в північній Боснії. Швидко збільшувалося число бійцівв загонах. Але як і раніше дії чети були розрізненими. Ефективного єдиногокерівництва не було. Слід зазначити, що тут повстанці зіткнулися з дуже сильноюпротидією турецьких сил[26].
В березні 1876 р.у зв'язку з безчинствами султанських військ, різко зросло число боснійськихбіженців до Австро-Угорщини. Це зв'язано з тим, що 1 лютого в Сараєво бувоголошений указ (фірман) султана від 12 грудня 1875 р. про відміну відкупуподатків, свободу віросповідання, розділення виконавської і судової влад. Ціреформи, прийняті Туреччиною під тиском великих держав, зустріли в Боснії лютимопором мусульманського населення, що практично зробило неможливим їх проведенняв життя. Жахливі звірства розбійницьких загонів башибузуків були одним зпроявів цього руху антиреформ в Боснії.
Впівденно-західній Боснії чоту Г. Бабича продовжувала успішно боротися зтурецькими військами. В порівнянні з повстанськими загонами в північній Босніїтут була набагато більше організованість. В березні було зайнято турецькезміцнення Унац; повстанці захопили великі трофеї. Був сформований штаб длякоординації дій.
ОголошенняСербією і Чорногорією війни Туреччини мало велике значення для повсталихбоснійців. Авторитет Сербії відразу зріс, її вплив на повстанців ставпереважаючим. 30 червня в північній Боснії і 2 липня в Трубаре(південно-західна Боснія) був проголошений Маніфест про приєднання Боснії доСербії. Без жодного сумніву цей Маніфест був підготовлений з відома сербськогоуряду, про що говорить швидкість його підписання. Проголошення об'єднанняСербії з Боснією полегшувало положення повсталих. Повстання в Боснії сталоскладовою частиною широкого національно-визвольного руху на Балканах.
Сербський уряднаправив до Г. Бабичу до південно-західної Боснії полковника Деснотовіча, якийповинен був узяти на себе командування повстанцями. Під керівництвомДеспотовіча був узято місто Оджак[27].
В кінці 1876 р. врезультаті військових невдач Сербія була вимушена підписати мир з Туреччиною,однією з умов якого була відмова Сербії від підтримки повстання в Боснії.Побоюючись, що турки можуть заселити землі боснійських селян, що бігли доАвстро-Угорщини, сербський уряд порадив біженцям повернутися назад, а повстанняприпинити. Не дивлячись на це повстанці продовжували боротьбу і в 1877 р.
Лише післяпоразки основних сил повстанців в південно-західній Боснії на початку серпня1877 р. їх організована боротьба практично припиняється. І проте аж доавстро-угорської окупації Боснії в 1878 р. продовжувалися дрібні зіткненняповстанської чети з турецькими загонами.
Ледве уляглася франко-германскавійськова тривога, як в тому ж 1875 р. загострилася інша кардинальна проблемаміжнародної політики – східне, або, краще сказати, близькосхідне питання. Тобуло «питання про збереження турецького володарювання в слов'янських, грецькихі албанських областях, а також і суперечка про володіння входом в Чорне море».В середині 70-х років турецький гніт викликав черговий вибух національногопротесту. Почалася нова політична криза турецької імперії, що продовжуваласяблизько трьох років – до 1878 р[28].
Влітку 1875 р. вслов'янських областях на крайньому Північному Заході імперії Османа, спочатку вГерцеговині, а потім і в Боснії, відбулося повстання християнського населення,селянського у своїй більшості, проти феодально-абсолютистського інаціонально-релігійного гніту султанської Туреччини. Повстанці боролися занаціональну самостійність. Вони вимагали землю, що знаходилася в руках мусульманськогодворянства. Повстання зустріло гаряче співчуття в Сербії і Чорногорії. Народицих країн прагнули завершити національне звільнення південного слов'янства.
Південнослов'янськийнаціональний рух був направлений в першу чергу проти Туреччини. Але вонопредставляло небезпеку і для Австро-Угорщини. Під скіпетром Габсбургов жилодекілька мільйонів південних слов'ян. Кожний успіх в справу національногозвільнення південного слов'янства від гніту Туреччини означав наближенні тогодня, коли повинне було відбутися звільнення пригноблюваних народівАвстро-Угорщини. Австрійська буржуазія і угорські поміщики були найзлішимиворогами слов'янської свободи. Пануючи над обширними територіями ізслов'янським і румунським населенням, вони у разі торжества слов'янської справиризикували втратити велику частину обох земель, ринків, багатства і влади.Масовий рух народів, що підривав імперію султанів, був одним з проявівбуржуазної революції і боротьби проти феодалізму. Воно викликало втручаннявеликих держав і активну діяльність їх дипломатів. Цілі держав були різні.
Щоб запобігтизвільненню слов'янських народів, австро-угорський уряд під впливом австрійськоїбуржуазії і мадярського дворянства прагнув підтримувати цілісність імперіїОсмана і гальмувати звільнення з-під її ярма як південних слов'ян, так і румун.
Навпаки, Росіяпротегувала слов'янському національному руху. Реальна основа цієї політикиполягала в тому, що російський уряд убачав в слов'янах союзників проти імперіїОсмана і Австро-Угорщини. Ці дві багатонаціональні держави були поневолювачамипівденного слов'янства. Але вони ж були і супротивниками Росії в боротьбі запанування на Близькому Сході і особливо на балканському півострові. Російськийвплив на Балканах був найважливішою перешкодою для успіху австрійсько-мадярськоїекспансії в цьому районі. Воно ж було головною загрозою для застарілої владисултанів.
Найважливішіінтереси царського уряду на Близькому Сході зосереджувалися на питанні пропротоки. В ту епоху Босфор і Дарданели мали найбільше значення для всьогопівдня Росії. Через них проходив єдиний вихід для всієї морської торгівліПівденної Росії і через них же міг проникнути до південноросійського побережжяворожий військовий флот. Якби імперія Османа розвалилася, протоки позбавилися бсвого, вікового господаря – що ослабів і тому став для царської Росіїбезпечним.[29]
Хто став би новимповелителем цього ключового стратегічного пункту і найважливішого торговогошляху? Претендентом на панування в протоках була Англія, що прагнулапереважаючого впливу в імперії Османа на проходячих через її землі шляхах зЄвропи до Індії. Головним суперником Англії виступала сама царська Росія.Кожний з претендентів прагнув того, щоб затвердити в протоках своє панування іне дозволити зробити це своєму супротивнику. Досягти цих цілей можна було абошляхом прямого захоплення проток, або ж за допомогою операції з султаном,багато на що готовим в критичну хвилину ради збереження влади або їїподібності.
Переважаючийвплив на Балканах забезпечував стратегічно панування над європейськимпобережжям проток або принаймні давав можливість тримати їх під загрозою і,отже, під деяким контролем. Зважаючи на це царська Росія не мала намірудопустити панування на Балканах Австро-Угорщини або Англії, а ті у свою чергуне бажали затвердження там переважаючого впливу Росії[30].Але якщо Австро-Угорщина опиралася звільненню слов'ян від турок з побоюванняпрецеденту для власних слов'янських підданих, то на відміну від всіх Росіяпідтримувала слов'янські народи в їх боротьбі за звільнення. Ступінь підтримки,правда, змінювався. Її інтенсивність в чималій мірі залежала від змін у позиціїТуреччини і атмосфери російсько-турецьких відносин.
ДляАвстро-Угорщини значення балканського півострова було інше, ніж для Росії. Дляїї пануючих класів було не так важливо, що Балкани складають підступи до протокі до турецької столиці. В першу чергу вплив там був необхідний для приборканнянаціонально-визвольного руху, а потім зважаючи на зростаюче значення ринку балканськихкраїн для австрійської промисловості.
Була такожрізниця в характері балканських інтересів між різними пануючими класамиАвстро-Угорщини. Борючись проти слов'янської свободи і російського впливу наБалканах, мадярське дворянство не особливо прагнуло прямого приєднаннябалканських областей. Мадярські поміщики побоювалися всякого посиленняслов'янського елемента в монархії Габсбургів. «Мадярська тура переповненабагатством, – помітив одного разу Андраши, – всякий новий вантаж, будь тозолото, будь то бруд, може її тільки перекинути». Головну свою задачу набалканському півострові мадярське дворянство убачало в задушеннінаціонально-визвольних рухів.
Що стосуєтьсяавстрійської буржуазії, то вона розділяла з мадярськими поміщиками ненависть дослов'ян і страх перед зростанням питомої ваги слов'ян усередині двоєдиноїавстро-угорської держави. Але, з другого боку, австрійський капітал вступив нашлях експансії на Балканах, Навряд чи не головним засобом проникнення туди напочатку 70-х років було для нього отримання залізничних концесій і будівництвозалізниць –перш за все великої магістралі до турецької столиці.
В найбільшійекономічній залежності від Австро-Угорщини зі всіх Балканських країн в 70-хроках знаходилася Сербія. Переважаюча частина сербського експорту йшла або доАвстро-Угорщини, або ж через австро-угорські порти. Свого виходу до моря Сербіяне мала. Для дії на Сербію Австро-Угорщина мала свій в розпорядженні сильнізасоби тиску: як будувати залізницю до Егейському моря, на Салоники? ЧерезБоснію або ж через Бєлград? Те або інше рішення багатьох подібних питань малодля маленької Сербії життєве значення. Допомоги проти австро-угорського засиллясербський уряд шукав у Росії.[31]
Коли почалосягерцеговинське повстання, Андраши заявив «Високій Порті» — так іменувався урядімперії Османа, –що розглядає це безладдя як внутрішню турецьку справу. Томувін не має наміру ні втручатися в них, ні чим-небудь утрудняти військові заходитурок проти повстанців. Він явно вважав би за краще, щоб турки втопилиповстання в крові.
Проте утриматисяна цій позиції Андрагаї не вдалося. В Австрії були впливові елементи, якірозраховували інакше вирішити південнослов'янське питання: вони думали включитипівденнослов'янські області західної половини Балкан до складу габсбурськоїдержави, почавши із захоплення Боснії і Герцеговини. Таким чином, разом зАвстрією і Угорщиною ці області ввійшли б як третя складова частина в монархіюГабсбургов. З дуалістичної держави Австро-Угорщина перетворилася б в«триалічстичну». Прихильники цієї програми у відмінність від угорців, відавстрійської буржуазії готові згодитися з тим, щоб в східній частині Балканзатвердився вплив Росії. З нею вони рекомендували укласти полюбовну операцію.Заміна дуалізму триалиємом повинна була ослабити в імперії вплив мадяр. Натакій позиції стояли військові, клерикалізм і феодальні круги австрійськоїполовини Австро-Угорщини.
ІмператоруФранцу-Йосипу дуже хотілося хоча б чим-небудь компенсувати себе за втрати,понесені в Італії і Німеччині. Тому він з великим співчуттям прислухався доголосу прихильників захоплення Боснії і Герцеговини. Поборники такої політикиенергійно заохочували антитурецький рух в цих областях. Весною 1875 р. вониорганізували подорож Франца-Йосипа в сусідню Далмацію. Під час цієї поїздкиімператор приймав представників герцеговинського католицького духовенства, яківітали його як захисника християн від мусульманського ярма. Ця поїздка разом зпередуючою католицькою агітацією в чималій мірі заохотила герцеговинцівзважитися на повстання[32].
Російський урядтакож вважав за необхідне надати допомогу повсталим слов'янам. Воно сподівалосятаким шляхом встановити серед них свій престиж, підірваний поразкою в кримськійвійні. Підтримка герцоговинців з боку Австро-Угорщини підливала масла у вогонь:російський уряд ні в якому разі не хотів поступатися Габсбургам роллюпокровителя слов'янства.
Втручаючись всправи Балкан, російський уряд не бажав затівати серйозний конфлікт зАвстро-Угорщиною. Прагнучи підтримати авторитет Росії серед слов'ян і при цьомуне посваритися з Австро-Угорщиною, Горчаков вирішив проводити втручання вбалканські справи у контакті з цією державою. Така політика відповідала іпринципам угоди трьох імператорів. Ясно, звичайно, що за такого роду політикоюавстро-російської «співпраці» па справі ховалося суперництво обох «союзників»за вплив на балканському півострові. Для кожної з них значення співпраціполягало в тому, щоб не дозволити суперниці діяти самостійно.
В серпні 1875 р.Горчаков поставив у Відні питання про бажаність сумісного виступу в захистслов'ян. Він виказав думку, що повсталим провінціям потрібно надати широкуавтономію, на зразок тієї, якою користується Румунія. Інакше кажучи, він хиливсправу до майже повної незалежності Боснії і Герцеговини.
Створення щеодного південнослов'янського князівства зовсім не усміхалося угорськиммагнатам, представником яких був австро-угорський міністр закордонних справ, щоне схвалював поїздку свого кайзера в Далмацию і пов'язані з цимпропагандистські виступи. Так, втім, і організатори поїздки кайзера бажалибачити балканських слов'ян підданими Габсбургів, а зовсім не самостійними.
Але незабаромАндраши повинен був згодитися на спільний виступ з Росією в захист повстанців:інакше довелося б передати герцеговинську справу в руки одній Росії. Суміснідії почалися з того, що Австро-Угорщина, Росія і Німеччина з відома трьох іншихвеликих держав Європи запропонували Туреччині направити в повсталі областіміжнародну комісію у складі консулів шести держав в цілях посередництва міжтурецьким урядом і повстанцями. Туреччина згодилася. Проте посередницькадіяльність консулів не привела до примирення сторін.
В російськихправлячих кругах, так само як і в австро-угорських, не було єдності. В них булоугрупування, що тяжіло до слов'янофільства і виступаюча проти горчаковськоїполітики «союзу трьох імператорів» і угоди з «Європою» у справах балканськогопівострова. При дворі цю течію очолював спадкоємець престолу. Слов'янофіливиступали як друзі слов'янства. Течія ця містила в собі різні елементи. Алеосновна частина слов'янофілських діячів розраховувала завершити звільненняслов'янських народів за допомогою Росії і згуртувати молоді слов'янські державинавкруги неї. Слов'янофільство 70-х років було дворянсько-буржуазною течією, ібільшість його представників бачила в своїй політиці спорідненість із царськимсамодержавством. Слов'янофіли розраховували при цьому використовувати співчуттязначної частини демократичної інтелігенції до визвольної боротьби і симпатіїросійського народу до своїх одноплемінників. Підтримка «слов'янської справи»,по думці керівних діячів слов'янофільства, повинна була «об'єднати Росію»навкруги царського трону, інакше кажучи, ослабити опозицію царизму і швидконаростаюче під прапором народництва революційний рух. Не дивлячись наблизькість лідера слов'янофілів.
Іншу позицію вбалканських справах займала помірно ліберальна буржуазія, петербурзькі крупнібанки і біржа. Пов'язані із залізничним грюндерством і іноземним капіталом ізацікавлені в його залученні до Росії, ці круги стояли в той момент зазбереження миру і за дії на Балканах тільки у згоді з «Європою», що прирікалоросійську дипломатію на крайню помірність в значенні підтримки слов'янськогоруху. Курс російських паперів падав при кожному активному кроці царського урядув балканських питаннях. Поганий стан державної казни вимагав від царськогоуряду саме такої політики, якої бажала петербурзька біржа. Представникомпомірної лінії в уряді був рішучий супротивник війни міністр фінансів Рейтерн[33].
Супротивникислов'янофілської політики були і в реакційних дворянських кругах. Там булиелементи, чужі слов'янофільству і його спробам спертися на які-небудь «народнівідчуття». В цих кругах не розділяли слов'янофілських ілюзій, ніби успіхи«слов'янської справи» укріпляли самодержавство в Росії. Вважали, навпаки, що«внутрішні хвилювання» «ще більш могли б загостритися, якщо Росія в зовнішніхсправах стане триматися визвольних начал. В рядах російської дипломатії типовимпредставником консерваторів-реакціонерів був колишній начальник «Третьоговідділення» посол в Лондоні граф Петро Шувалов. Слов'янофіли ж вважали своєюопорою посла в Константинополі графа Ігнатьева. Він красувався «слов'янськимисимпатіями», але його дійсна політична лінія була далека від достовірнослов'янофілської: Ігнатьев прагнув розв'язати близькосхідні проблеми, включаючипитання про босно-герцеговинське повстання, за допомогою сепаратноїросійсько-турецької угоди. Саме не без дії Ігнатьєва султан видав іраде від 2жовтня і фірман від 12 грудня 1875 р., в яких сповіщав реформи, включаючирівняння християн в правах з мусульманами, зниження податей і т. д., що повиннебуло заспокоїти повстанців без допомоги великих держав. Ця політика також неувінчалася успіхом, як і посередницькі спроби консулів: повстанці не довірялиобіцянкам турецького уряду.
Цар Олександр IIі Горчаков, його міністр закордонних справ, розділяли страх перед війною і їїможливими наслідками. Але обидва вони лавірували між слов'янофілами і їхсупротивниками, не говорячи вже про необхідність зважати на фінансовіможливості. Фактична політика царського уряду була результатом дії цихсуперечливих сил.
Горчаковуздавалося, що можна щось зробити для слов'ян, а разом з тим і для підвищенняпрестижу Росії без ризику війни, якщо діяти у згоді з Австро-Угорщиною.
Андраши теж, хочаі згнітивши серце, рахував необхідним дещо все ж таки зробити на користьслов'ян в рамках «союзу трьох імператорів», щоб попередити втручання Сербії іодноосібні дії Росії. Але якщо Горчаков прагнув розширити розміри поступок збоку Туреччини, то Андраши мав намір обмежитися наймінімальнішими заходами.Врешті-решт він добився від Горчакова значного звуження первинної російськоїпрограми. Заступництво християнам звелося до плану адміністративних реформ,здійснення яких держави повинні були зажадати у султана. Таке скорочення вимогніяк не сприяло популярності Горчакова в слов'янофілських кругах.
30 грудня 1875 р.Андраши вручив урядам всіх держав, підписаний паризький трактат 1856 р., ноту,що висловлювала проект реформ в Боснії і Герцеговині. В цьому документімістилося запрошення до сумісних дій з метою добитися ухвалення цієї програмияк Портою, так і повстанцями.
Всі державивиявили свою згоду з пропозиціями Андраши. Проте, погоджуючись з йогопрограмою, Росія вкладала в неї своє власне значення. Андраши у вимозі реформубачав шлях до відновлення влади султана; навпаки, Горчаков бачив в реформахкрок до майбутньої автономії, а потім і до незалежності повсталих областей.
31 січня 1876 р.проект Андраши був переданий Порту послами всіх держав, що підписали паризькийтрактат.
Туреччинаприйняла «раду» держав і дала свою згоду на введення реформ, запропонованихпослами. Але вожді повстанців, почувши ворожий їм характер австро-угорськогопроекту, рішуче його відкинули. Вони заявили, що не можуть скласти зброю, покитурецькі війська не будуть виведені з повсталих областей і поки із сторониПорти є лише одна голослівна обіцянка, без реальних гарантій з боку держав.Вони висунули і ряд інших умов. Таким чином, дипломатичне підприємство Андрашипотерпіло крах.[34]
Тут на сценузнову виступила російська дипломатія. Вона підтримала вимоги повстанців, але цівимоги були знехтувані Туреччиною. Тоді Горчаков запропонував Андраши іБісмарку обговорити положення, що створилося, при зустрічі трьох міністрів,приурочивши його до майбутнього візиту царя в німецьку столицю.
ПропозиціяГорчакова була прийнята. Зустріч відбулася в травні 1876 р. Вона співпала звідставкою великого візиря Махмуд-Недима-паші. Махмуд був провідникомросійського впливу; його падіння означало, що турецький уряд тепер схилиться доанглійської орієнтації. Зрозуміло, така зміна курсу турецької політики не моглане відбитися на відношенні російського уряду до імперії Османа. До того жповстання проти турецького ярма поширювалося. Воно охопило Болгарію.
Російський уряд,як я раніше, вважав за краще зажадати у Туреччини надання автономії всімслов'янським областям балканського півострова. З цією ідеєю Горчаков і приїхавдо Берліна. По колишньому йому хотілося врегулювати східне питання за допомогою«союзу трьох імператорів» і «європейського концерту», який надав би Росії іАвстро-Угорщині мандати на пристрій автономних областей на Балканах.
Протеавстро-угорський міністр не допускав і думки, щоб справа звільнення слов'янстваувінчалося істотним успіхом, а вплив Росії почав святкувати хоча б над частиноюБалкан. Андраши вирішив пропалити горчаківський план. Він не відкинув йоговідкрито. Звелич пропозиції Горчакова як шедевр дипломатичного мистецтва імарнуючи лестощі за адресою російського дипломата, Андраши вніс в його проектистільки поправок, що вони абсолютно втратили свій первинний характер іперетворилися на розширену ноту самого Андраши від 30 грудня 1875 р. Новим впорівнянні з цією нотою було лише те, що тепер передбачалася деяка подібністьтих гарантій, яких вимагали повстанці. Остаточно злагоджена пропозиція трьохурядів, відома під назвою «берлінський меморандум», полягала заявою, що увипадку якщо намічені в ньому кроки не дадуть належних результатів, триімператорські двори домовляться про вживання «дієвих заходів ради запобіганняподальшого розвитку зла». В чому ці «дієві заходи» виразяться –про цемеморандум умовчував.
Берлінськиймеморандум був прийнятий трьома державами 13 травня 1876 р. Наступного ж дняанглійський, французький і італійський посли були запрошені до німецькогоканцлера; тут вони застали Андраши і Горчакова. Російський міністр заявив, щоПорту не здійснила жодної з обіцяних нею реформ. Мета трьох імператорськихдворів полягає в збереженні цілості імперії Османа; проте це обумовлюєтьсяполегшенням долі християн, інакше кажучи, створенням «поліпшеного статус-кво».Був такий новий дипломатичний термін, яким Горчаков виразив основну ідеюберлінського меморандуму.
Уряди Франції іІталії негайно відповіли, що вони згодні з програмою трьох імператорів. АлеАнглія в особі кабінету Дізраелі висловилася проти нового втручання на користьбалканських слов'ян. Англія, подібно Австро-Угорщині, не бажала допустити ні їхзвільнення, ні посилення російського впливу на Балканах. Керівники британськоїзовнішньої політики вважали Балкани плацдармом, звідки Росія могла загрожуватитурецькій столиці, а отже, виступати в ролі суперника Англії, оспорюючи у неї пріоритетнийвплив в Туреччині і на всьому Сході.
Якраз в цей часДізраелі готував цілу низку заходів щодо розширення і зміцнення британськоговладицтва над Індією. Він підпорядкував Англії Келат і замишляв завоювати Афганістан.Він вже приступив до оволодіння суецьким каналом і закріпленню тим самиманглійського панування в східній частині Середземного моря. Після того, щопрорив каналу через суецький перешийок (в 1869 р.) основні комунікаційні лініїбританської імперії пролягали через Середземне море. У зв'язку з цим англійськийуряд прагнув підпорядкувати своєму контролю не тільки Єгипет, але і всютурецьку імперію. Це забезпечило б панування Англії над всім Близьким Сходом.Переважаючий вплив в Туреччині дозволив би Англії ще міцно замкнути Росію вЧорному морі. Тим самим не тільки захищалися від неї найважливіші імперськікомунікації, але і сама Росія ставилася б в залежність від Англії як фактичноїгосподині проток[35].
Отже, повстанціпереважно були православними сербами; їх національний рух направлений в першучергу проти Туреччини. Але він представляв небезпеку і для Австро-Угорщини.Кожний успіх в справі національного звільнення південних слов'ян від гнітуТуреччини означав наближення того дня, коли мало б відбутися і звільненняпригноблених народів Австро-Угорщини. Щоб попередити звільнення слов'янськихнародів, австро-угорська влада під впливом німецької буржуазії і мадярськогодворянства намагалася підтримати цілісність Оттоманської імперії і гальмуватинаціонально-визвольні рухи представників балканських народів. Російськаімперія, навпаки, сприяла слов'янському національному руху. Таким чином, вонаопинилася головним противником Австро-Угорщини, а російський вплив на Балканах– важливою перешкодою для успіху німецько-мадярської політики. Австро-Угорськаімперія швидко стає лояльною до повстанців, бере на себе роль представниціінтересів повстанців, виступає з пропозиціями по локалізації конфлікту відімені Росії та Німеччини. Така її позиція була виваженою та надзвичайновигідною: забезпечувала прихильність до неї південних слов’ян та робила Росію,серйозного конкурента на Балканах, потенційним союзником.
Висновки
Багатоособливостей ХХ ст. беруть свій початок в тридцятилітті, що передувало Першійсвітовій війні. Глобалізація, урбанізація, колонізація, монополізація таміжнародний протекціонізм – ось неповний перелік процесів ХІХ ст., що викликалиглобальну кризу. Період з 1875 по 1914 рр. можна назвати «Епохою імперії» нелише через розвиток імперіалізму. В тогочасній Європі титул імператора носилиправителі Німеччини, Австрії, Росії, Туреччини і Великобританії.Великоімперські амбіції загострювали суперечності між європейськими країнами,провокували кризи, військові сутички.
Східна криза(повстання в Боснії і Герцеговині, болгарське квітневе повстання 1876 р.,російсько-турецька війна 1877-1878 рр.) – один із проявів «конфлікту інтересів»між ними. Вона, по своїй суті, була міжетнічною, етно-регіональною іпівденнослов’янською, політико-регіональною і балканською, європейською іглобальною.
Османськезавоювання відіграло різко негативну роль у житті балканських країн, призвелодо регресу в розвитку їх продуктивних сил, консервації феодальних відносин,надовго порушило і затримало нормальний хід історичного процесу.
Під часСхідної кампанії Османська імперія зробила позику у Великобританії в 7 млн.фунтів-стерлінгів, в 1858, 1861, 1866 рр. довелося зробити нові. Крім цьогоуряд країни випустив значну кількість паперових грошей, курс яких швидко впав,що викликало торгівельну кризу 1861 р. На початку 70-х рр. в руках західнихкраїн знаходився такий важливий механізм впливу на економічне і політичне життякраїни як Оттоманський імперський банк. Уряд імперії не міг зрозумітикатастрофічних наслідків державного боргу. Залежність Османської імперії відзахідноєвропейського капіталу викликало незадоволення політикою султанськогоуряду, масові арешти із звинуваченнями у змові.
У 70-х рр. починаєтьсяновий етап національно-визвольної боротьби народів Балканського півострова.Європейські держави неодноразово ставили перед урядом Туреччини питання прореформи по зрівнюванню положення мусульманського і християнського населення.Проте слабка зацікавленість європейських урядів в рішенні цього питання іпротиріччя між державами дозволяли правлячим кругам Туреччини ухилятися відреформ. У цих умовах вирішальним чинником національного розвитку балканськихнародів була визвольна боротьба.
Приводом до повстаннявесною 1875 р. стали утиски християнського населення турецькими збірникамиподатків, що викликали криваві сутички між православними та мусульманами.
Повстанціввсіляко підтримували країни-сусіди, особливо Чорногорія та Сербія. Чорногоріяне лише давала притулок біженцям, а й допомагала продуктами, зброєю, порохом,її жителі іноді самі приймали активну участь у повстанні. З усіх слов'янськихкраїн їм йшли щедрі грошові потоки від товариств, організацій та приватнихосіб, що співчували справі їх звільнення з-під турецького гніту. Російськийуряд теж вважав за необхідне надати допомогу повсталим слов'янам. Вінсподівався таким чином відновити серед них свій престиж, підірваний поразкою вКримській війні.
Австро-Угорськаімперія, висловлюючи своє лояльне ставлення до повстанців, переслідувала своїмеркантильні цілі. Саме зовнішній фактор був причиною розколу повстанців поідеологічній основі на прихильників автономії, прибічників об'єднання з Сербієюта прибічників об'єднання з Хорватією.
Повстаннялокального характеру швидко розросталося, почало набувати міжнародногозначення. Але повстання мало стихійний характер, тому було швидко придушенемісцевою владою. Таким чином освічена Європа отримала традиційний привід длявтручання в Балканські справи – необхідність захисту мирного населення.Дипломатична демагогія була лише тою завісою, що приховувала корисні цілі.Великобританія намагалася встановити свою гегемонію в Єгипті і Константинополіі при цьому не допустити посилення Російської імперії. Австро-Угорська імперіямала в своїй балканській політиці програму-мінімум і програму-максимум.Програма-мінімум – не допустити в ході конфлікту територіальні розширенняСербії і Чорногорії, перешкоджати руху Російської імперії до проток.Програма-максимум передбачала приєднання до Австро-Угорщини Боснії іГерцеговини, не відмовляючись від традиційної мрії – контролю за гирлом Дунаю.
Росія мала власніінтереси на Балканах, тому і всіляко підтримувала повстання в Боснії таГерцеговині. Тут в першу чергу брався слов’янський аспект, адже Росія хотіла бмати надійні слов’янські держави в Центральній та Східній Європі. Спроби булиактуальні, але мали поразку з ряду причин.
Ці повстання булияскравим прикладом для інших країн Європи, які прагнули отримати незалежність.Боснія та Герцеговина після цих повстань останні увійшли до Австро-Угорщини.
Списоквикористаних джерел та літератури
І. Джерела
1. Балканскиенароды и европейские правительства в XVIII – начале ХХ в. Документы иисследования. – М.: Международные отношения, 1982. – 640 с.
2. Внешняяполитика России XIX и начала XX века: Документы российского Министерстваиностранных дел. – Том VIII (XVI). – М.: Международные отношения, 1994. – 712 с.
3. Освободительнаяборьба народов Боснии и Герцеговины и Россия, 1850-1864: документы. – М.:Наука, 1985. – 493 с.
4. Освободительнаяборьба народов Боснии и Герцеговины и Россия, 1865-1875: документы. — М.:Наука, 1985. – 530 с.
5. ОсвобождениеБолгарии от турецкого ига: Сборник документов. – В 3-х Т. – М.: Международныеотношения, 1964.
ІІ.Монографії, посібники, статті
6. Балканы вконце XIX – начале ХХ века. Очерки становления национальных государств иполитической структуры в Юго-Восточной Европе. – М.: Международные отношения,1991. – 490 с.
7. Виноградов,В.Н. Великобритания и Балканы: от венского конгресса до крымской войны /Владимир Николаевич Виноградов. – М.: Наука, 1985. – 336 с.
8. ВиноградовВ.Н… Международные отношения на Балканах / Владимир Николаевич Виноградов. – М.: Наука, 1974. – 384с.
9. ВиноградовВ.Н. Русско-турецкая война 1877-1878 гг. и освобождение Болгарии / ВладимирНиколаевич Виноградов. – М.: Военная история, 1978. – 320 с.
10. ГончаренкоА.В. Боснія та Герцеговина в зовнішній політиці Великобританії у 70-х рр. ХIХст. / Анатолій Володимирович Гончаренко / Анатолій Володимирович Гончаренко //Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка.Історичні науки. – Луганськ, 2003. – № 6 (62). – С. 46-52.
11. ГончаренкоА. В. Боснія та Герцеговина в складі Османської імперії у другій половиніXV–70-х рр. ХІХ ст. // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірникнаукових статей Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.– Чернівці, 2002. – Т. 9. – С. 242-246.
12. ГрачевВ.П. Балканские владения Османской империи на рубеже XVII–XIX вв.: внутреннееположение, предпосылки национальных освобождений / В.П. Грачев – М.: МГИМО,1990. – 385 с.
13. ЕремеевД.Е. На стыке Азии и Европы (Очерки о Турции и турках) / Дмитрий ЕвгеньевичЕремеев. – М.: Наука, 1980. – 238 с.
14. НикитинС.А. Очерки по истории южных славян и русско-балканских связей в 50-е — 70-егоды XIX в. / Сергей Александрович Никитин. – М.: Наука, 1970. – 357 с.
15. ПисаревЮ.А. Великие державы и Балканы накануне Первой мировой войны / ЮрийАлександрович Писарев. – М.: Наука, 1985. – 285 с.
16. Россия ивосточный кризис 70-х годов 19 в. / Под ред. И.А. Федосова, В.Г. Карасева. – М.: МГУ, 1981. – 384 с.
17. СамчукВ.Л. Болгарська проблема у політиці великих держав Європи (70-80-ті роки ХІХст.) / Вікторія Леонтіївна Самчук // Науковий вісник ВДУ. Історичні науки.– Вип.1.– Луцьк, 1998. – С. 82-86.
18. СамчукВ.Л. Політика європейських держав періоду Великої Східної кризи як одна зпричин болгарської проблеми 80-х років ХІХ ст. / Вікторія Леонтіївна Самчук //Питання нової і новітньої історії. – Вип. 44. – К., 1998. – С. 22-31.
19. СамчукВ.Л. Політика Росії та Великобританії й англо-російські протиріччя у ходіпершої балканської кризи 80-х років ХІХ ст. / Вікторія Леонтіївна Самчук //Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичногофакультету ВДУ. – Вип. 5. – Луцьк, 1999. – С. 133-139
20. СтраховМ.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник / Микола МиколайовичСтрахов. – Харків: Право, 2001. – 412 с.
21. ШирокорадА. Б. Русско-турецкие войны 1676-1918 гг. / А. Б. Широкорад. – М.: Наука,2000. – 752 с.