Російськадержава в період кризи кінця ХVІ – початку ХVІІ ст.
Зміст
Вступ
Розділ І. Передумови та причини кризи російськоїдержавності на рубежі ХVІ –ХVІІ століть.
І.1. Перша польсько-шляхетська інтервенція.Лжедмитрій І.
Розділ ІІ. Початок масового народного руху в Росії.
ІІ.1. Друга польсько-литовська та шведськаінтервенція, занепад російської держави.
Розділ ІІІ. Патріотичний підйом та розгортаннянаціонально-визвольного руху російського народу.
ІІІ.1 Друге ополчення. Ілля Мінін та ДмитрійПожарський.
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Вступ
Процесоб'єднання російських земель навколо Москви завершився наприкінці XV століття утворенням єдиноїРосійської держави. Подолання феодальної роздробленості дало можливість росіянам скинути монголо-татарське ярмо й відродити незалежну державу. Монгольськавлада потерпіла поразку, Золота Орда розпалася.
В XVIстолітті Росія пережила економічний розквіт і добилася великих зовнішньополітичних успіхів. За правління Івана Грозного російські війська приєднали Казанське й Астраханськеханства й зміцнилися в Нижньому Поволжя. Єрмак з козаками розгромив хана Кучума в Зауральї й поклавпочаток приєднанню Сибіру до Росії. У ході кровопролитної Лівонської війни Російська держава зайняла ряд морських портів уПрибалтиці й заснувала «нарвськемореплавання», що зв'язало країну із Західною Європою по найкоротшихморських шляхах. Але війна за Балтикускінчилася поразкою. Росія втратила всі завоювання в Лівонії.
Напочатку XVII століття Російська держава вступила в смугу економічного занепаду, внутрішніхрозбратів і військових невдач. Прийшов Смутнийчас, який втяг народ у безодню нещасть. Держава пережила національнукатастрофу. Вона стояло на грані розпаду. Внутрішній конфлікт підірвав сили величезної держави. Вороги захопили найбільші прикордонні фортеці країни — Смоленськ і Новгород, а потімзайняли Москву. Нещастя породили широкийнародний рух. У важкий час виявилися кращі риси російського народу — його стійкість, мужність,безмежна відданість Батьківщині, готовністьзаради неї жертвувати життям. У годинусмертельної небезпеки народні маси встали на захист своєї країни й відстояли її незалежність.
Дослідженняпатріотичних почуттів, народного духу, відданості батьківщині за надзвичайноважких обставин інтервенції, зрад та інтриг завжди є актуальною темою длядослідження. Саме ця сторінка історії Росії показує, що далеко не все вирішуютькоролі, царі та полководці, в даному випадку народ відіграв вирішальну роль увизволенні своєї держави від іноземних загарбників, виявивши свою стійкість,відданість справі і любов до рідної землі.
Головною метоюдипломної роботи є дослідження історії Росії періоду «смутних часів»та аналіз історичних подій які відбулися в даний період. Для досягнення поставленої мети, слід вирішити наступні завдання:
- вивчити передумови та причини кризи російської державності на рубежі ХVІ – ХVІІ століть;
- дослідитипочаток, розгортання та наслідки першої польсько-шляхетської інтервенції дляросійського народу та роль Лжедмитрія І в цих подіях;
- окреслитипочаток піднесення масового народного руху в Росії;
- визначитипередумови та хід другої польсько-литовської та шведської інтервенції;
- відслідкуватикризові явища та процеси що призвели до занепаду державних інституційросійського царства
- розглянутирозгортання національно-визвольного руху російського народу;
- висвітлитиборотьбу першого та другого ополчення з іноземними загарбниками;
- з'ясуватироль Іллі Мініна та Дмитрія Пожарського в справі організації всенародногоополчення і визволення Російської держави від інтервентів.
Об'єктомдослідження є Московська держава на рубежі ХVІ – ХVІІ століть.
Предметомдослідження є криза Московської держави, іноземна інтервенція та визвольнаборотьба російського народу в даний період.
Методологічнуоснову дослідження складають загальні принципи логіки, історизму таоб’єктивності, система загальних науково–дослідницьких методів системного таструктурно–функціонального аналізу, а також історичний, логічний, порівняльніметоди.
Наукова новизнаданої роботи визначає, насамперед, новий підхід до дослідження з врахуваннямнового погляду на минуле Російської держави, що дозволило відійти від панівноїв радянській історіографії схеми показів проблеми.
Теоретична іпрактична цінність полягає, в тому, що матеріали даної роботи можуть бутивикористані істориками, військовими у подальшій науковій і практичній розробціпроблем з історії Росії та СРСР, а також при опрацюванні нормативних курсів зісторії слов’янських народів, і спеціальних курсів з військової історії таміжнародних відносин.
Хронологічнірамки дослідження охоплюють період від смерті царя Івана Грозного (1584 р.) досередини другого десятиріччя ХVІІ століття.
Середпровідних науковців, які досліджували тему, обрану для дипломної роботи, слідвідзначити Скриннікова Р.Г. Йому належить чимало праць саме з дослідженняМосковської держави в період «смутного часу». В праці «БорисГодунов» автор подає відомості про походження роду цього історичногодіяча, дає характеристику його правління, розкриває передумови кризи російськоїдержави, дає оцінку його політики та окреслює наслідки його царювання. Ця працяв першу чергу являє цінність в тому плані, що в ній детально досліджено всісторони і аспекти внутрішньої політики цього царя та наслідки його антиселянської політики, що в кінцевому результаті призвело до їх виступів іселянської війни під проводом Івана Болотнікова.
У своїймонографії «Россия на кануне „смутного времени“ автор визначаєпередумови кризи Російської держави кінця ХVІ ст., змальовуєголовні історичні події цього періоду, суспільні зміни, економічніперетворення, народне невдоволення тодішньою царською політикою і дає опис часуцарювання Федора Івановича та Бориса Годунова.
Наступноюйого працею з дослідження даного питання є монографія „Россия в начале ХVІІ в. “Смута».У вступі автор дає історіографічний опис з даної проблеми, описує те, якзмінювалися погляди на дослідження цього періоду в деяких авторів, якізаймалися дослідженням цієї теми. Автор описує події початку ХVІІ ст., характеризує становищенародних мас Московської держави, економічне та політичне становище країни.Виділяє кризові явища в російському суспільстві, в хронологічній послідовностівикладає головні події цього періоду і дає їм власну оцінку. Основну увагуСкринніков зокрема приділяє дослідженню становища народу, в першу чергуселянам, холопам та козакам.
Ще однією працеюСкриннікова Р.Г. є його монографія «Смута в России в начале ХVІІ в. Иван Болотников». В ційкнизі автор не висвітлює передумови та причини кризи Російської держави напочатку ХVІІ ст., а одразу переходитьдо огляду головних подій. Дана праця складається з вступу одинадцяти глав івисновку. Зокрема основну частину твору автор починає з воцаріння Лжедмитрія І,далі характеризує період його правління, потім розповідає про його загибель івступ на престол Василія Шуйського. Значну увагу приділяє селянській війні підпроводом Івана Болотнікова і її перебігу. Цінним в цій праці є те, що авторбагато уваги приділяє народним настроям, тим думкам і ідеям, які булидомінуючими на той час.
Скринніков Р.Г. єтакож автором такої праці, як «Василий Шуйский». Це порівняно новамонографія випущена у 2002 році. В цій праці автор дослідив весь період життя іправління Василія Шуйського. Зокрема свою працю автор розпочав з дослідженнягенеологічного дерева царя, а також описав діяльність Василія Шуйського допочатку його царювання. Сам же період царювання тісно переплетений з подіями «смутногочасу» і є дуже цінною інформацією при вивченні даної теми. Свою працюСкринніков Р.Г. довів до останніх днів життя цієї історичної постаті.
В монографії «Самозванцы в России в начале ХVII в. Григорий Отрепьев» Скринніков Р.Г. змальовуєжиттєвий шлях Григорія Отрєп'єва. Спершу автор досліджує його рід, а далірозповідає про його життєвий шлях аж до смерті. Ця праця є дуже важливою дляданого дослідження, в тому плані що вона дає змогу краще розібратися в появіпершого самозванця, в тому що саме спонукало його до тих чи інших дій і якуроль він відіграв в історії даного періоду.
Що стосуєтьсянародних виступів на початку ХVII ст. то тут слід виділититакого автора як Смірнова І.І. і дві його монографії: «ВостаниеБолотникова 1606–1607» та «Краткий очерк истории востания Болотникова».Надзвичайно ґрунтовною є зокрема перша праця в якій детально характеризуютьсяпередумови та причини повстання, його початок та перебіг, детально описанийкожен етап повстання до його розгрому. Проте даний твір дуже переобтяженийфактичним матеріалом, і другорядними подіями, що робить його важким длязасвоєння. Інша монографія з дослідження повстання Болотнікова «Краткийочерк истории востания Болотникова», є скороченим варіантом попередньоготвору. В ньому чітко сформульований фактичний матеріал, випущені другорядніподії та факти, що робить даний твір легшим для опрацювання. Тут також змальованіголовні події повстання, вміщена характеристика І. Болотнікова як особистості,подаються думки автора про наслідки повстання для подальшої долі Московськоїдержави.
Ще одним нимдослідником народних виступів початку ХVII ст. єБуганов В.І. У своїй монографії «Крестьянская война в России начала ХVII века» він також висвітлюєпередумови та причини народного невдоволення, коротко змальовує антифеодальнірухи в кінці ХVI ст. від чого переходить доселянської війни під проводом Івана Болотнікова. Навідміну від Смірнова І.І.,Буганов В.І. доводить заключний етап селянської війни аж до перших роківцарювання Михайла Федоровича Романова, обґрунтовуючи це активною участю селянта бідноти в першому та другому ополченні і подальшими акціями невдоволення.
Однією з найбільшцікавих праць по вивченні «смутного часу» є праця Морозової Л.Є. «Смутноевремя в России». Вона цінна перш за все тим, що в ній подано короткийзміст першоджерел, автори яких були свідками тих подій і виклали їх у повістяхта сказаннях. Зокрема там вміщено «Повесть о чесном житии царя и великогокнязя Федора Иоановича» написаної патріархом Іовом в 1598 р. Наступнимджерелом є «Сказание о Гришке Отрепьеве», яке написане в періодправління В. Шуйського, автор і точна дата написання якого не відома. Далівміщено «Историю в память сущим» Авраамія Паліцина в якій говоритисяпро Боже покарання яке спустилось на Московську державу за гріхи всіх людей.Описуються події від смерті Івана Грозного до другої польсько-литовськоїінтервенції включно. Також Морозова Л.Є. вмістила у своїй праці «Новуюповесть о преславном Росийском царстве и великом государстве Московском»та «Плач о пленении и о конечном разорении Моссковского государства»,які по суті не є історичними творами, так як в них не вміщено опису подій тогоперіоду. Проте в них вміщені заклики до боротьби російського народу зінтервентами, що певним чином вплинуло на подальший перебіг подій. Ще однимважливим джерелом є «Сказание Авраамия Палицына» в якому здебільшого розповідається про боротьбу Троїце-Сергієвогомонастиря поляками.
Узагальнюючоюпрацею з історії «смутного часу» є монографія Валішевського К. «Смутноевремя». Автор проводить цікаві паралелі між політичним життям Росії іПольщі; в своїх висновках він торкається як однієї так і іншої країни,відзначаючи, як неоднаково вплинула смута на їх подальшу історію. Подає описподій в Московській державі в тісному переплетенні з подіями в Польськійдержаві. Дана праця є ґрунтовним описом подій кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. в Московському царстві.
Також слідвідзначити і таких авторів як Шішов А., Осіпов К., Оськін Г. і Карасьов А. Ціавтори в своїх працях, зокрема, провідну роль в звільненні Московської державивід іноземних інтервентів, відводять керівникам другого ополчення Кузьмі Мінінуі Дмитрію Пожарському. Автори показують їх внесок в організацію ополчення, їхніуправлінські здібності, авторитет серед народних мас і, звісно, їх вирішальнуроль в самій боротьбі з загарбниками. Автори високо оцінюють цих історичнихдіячів, які взяли відповідальність за долю країни на себе і повністю виправдалинародну довіру, цим самим увіковічнивши свої імена та заслуги в історії Росіїназавжди.
Характеризуючипублікації, які стосуються даної теми, то тут знову ж потрібно відзначитиСкриннікова Р.Г. і його статті «Смута в Русском государстве», «Спорные проблемы востания Болотникова», «В то смутное время…», «Народные выступления в 1602-1603годах»,Воробйова Б. «Кемже был Лжедмитрий?», Лаврентьєва А. «Смертьпришла майским утром», Фролова Б.П. «Героическая оборона Смоленска в 1609-1611 гг.», які висвітлюютьнайбільш значущі події Смутного часу.
Дипломна роботаскладається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літературита джерел і додатків.
Розділ І.Передумови та причини кризи російської державності на рубежі ХVІ – ХVІІ століть
Напочатку XVII сторіччя Російська централізована держава переживалавинятково важкі часи. У ці роки надзвичайно загострилася боротьба селян іхолопів проти феодальної експлуатації, у цю боротьбу були включені всіх верстви населення, коли господарсько-економічна криза, голод і неврожаї, здавалося, зовсім знесилили молоду державу, що усього лише за кількадесятиліть до цього дивувала й лякала Європунадзвичайно швидким ростом своєї могутності. Уці роки над російською землею знову нависластрашна загроза іноземної навали й знову збоку Заходу, з боку польських феодалів, великихі дрібних магнатів і шляхти.
Вчорні роки татаро-монгольського ярма німецькі рицарі, польські й литовські паний магнати, плекаючи мрію про перетворення російських земель у свою провінцію, робили розбійницькі походи, вступаючи в союзиодин з одним і навіть із татарськими ханами. Російський народ у важких битвахвідбивав ці вторгнення.
Саме потреба самооборони від турків, монголів, німців і інших прискорили процес утворенняРосійської централізованої держави. Ця держава була багатонаціональною, змішаною, що складалась з декількох народностей.Така держава могла утворитися при наявності однієї, політично більш розвиненої народності, навколо якої гуртувалися всі інші. У Росії цю роль зіграла російська народність.Оформлення централізованої феодальної держави, що супроводжувалося рішучоюборотьбою з пережитками феодальноїроздробленості, що знайшла своє яскраве вираження в жорстокій боротьбі самодержавства Івана IV (додаток 1) з боярщиною, відноситься додругої половини XVI сторіччя.
Зовсім природно, що цейісторично прогресивний процес викликав скажений опір як внутрішніх, так і зовнішніх ворогів об'єднання й посилення Російськоїдержави.
Засиланняшпигунів і агентів, блокади, підкупи, заколоти, змови, убивства, схована й відкрита інтервенція й військові напади — усе було пущенов хід, щоб призупинити цей рух уперед, щобпослабити Російську державу у важкі-роки її творення.А цих зовнішніх ворогів було чимало. Кримські хани за якими стояв турецький султан, шведські феодали, лівонські рицарі, польські й литовські пани, давні й люті вороги — німецькі лицарі й шукачі легкої наживи, що виступають то самостійно, то якнайманці, численні німецькі государі на чолі знімецьким імператором.
Підчас татаро-монгольського панування польським і литовським феодалам удалосязахопити частину російських земель. Після ліквідації татарського пануванняперед Російською державою постало завдання возз'єднання зі старимиросійськими землями Смоленщини, Сіверськоюземлею, що входили колись до складу Київської Русі. Це історично прогресивнепрагнення зіштовхнулося зі спробами західних сусідів не тільки удержати у своїх руках російські землі, не тільки призупинитиподальший ріст і посилення Російської держави,але й захопити ще нові території, проникнути ще глибше, відкинувши росіян, недопустивши її економічного й політичного об'єднання. От чому протягом одноготільки XVI сторіччя Російській державі довелосявести тривійни зі Швецією й шість воєн з Литвою, Лівонією й Польщею, так що на один мирний рік доводився один рік війни.
Особливозавзята боротьба, що вимагала великої напруженості всіх сил, розгорілася за вихід до Балтійського моря. Цар Іван IVГрозний прекрасно розумів, що розвиток Російської держави неможливий, покикраїна не має виходу до морських шляхів, покиЛитва, Лівонія й Швеція можуть блокувати російську територію, не допускаючи ні економічних, ні політичних, ні культурних зв'язківіз країнами Західної Європи. Лівонська війна, якарозпочалась в 1558 р., велась проти потужної коаліції — Литви, Лівонії, Швеції й Польщі, в умовахнайжорстокішої й завзятої боротьби усерединікраїни з боярськими змовами й зрадами, спрямованими на ослаблення самодержавства й відновлення порядків періоду феодальної роздробленості, закінчилася встановленням перемир'я в 1582р. зПольщею й в 1583р. зі Швецією. Іванові IV довелося відмовитисявід завойованої ним спершу Лівонії й віддатиШвеції старі російські міста — Ям, Копорьє йІвангород. Але не досяг успіху в цій війні й польський король Стефан Баторій, задуми якого про завоювання всієї Московської держави й перетворенні її в провінцію феодальної Польщі розбилися об стінидревнього Пскова.
Середтитулованої знаті найшлося чимало зрадників які свої власніінтереси ставили вище національних, вступали втаємні зносини з ворогами Російської держави, з польськими й литовськими феодалами, лівонськими рицарями, підготовлюючи реакційні змови усередині країни.
Алеіз цієї боротьби до кінця царювання Івана Грозного Російська держава вийшла економічносильно ослабленою. Звичайно, Лівонська війна, що тяглася більше двадцяти років, вимагала величезних затрат і серйозно виснажила економічні, фінансові й людські ресурси країни. Набігкримського хана навесні 1571 р., що розоряв усена своєму шляху від кордону до самої Москви, що була спалена, за винятком Кремля, ще більше ускладнив положення. Алеці зовнішні причини самі по собі не викликали економічної кризи 70- 80-хрр., хоча й сприяли її загостренню.
Організацієюопричнини Іван IV насамперед прагнув зміцнити самодержавство, централізовану Московську державу,остаточно ліквідувати пережитки феодальної роздробленості, підірвати економічнуй політичну міць колишніх князів, не титулованих бояр і взагалі великих привілейованихземлевласників. І ці завдання опричнинавиконала як шляхом перетасування земель, так і фізичним винищенням найбільшмогутніх князівських і боярських родів, замішаних у різних інтригах. У такий спосіб опричнина зіграла свою позитивнуроль, хоча й принесла страх і розруху в суспільство.
Каральніекспедиції Івана Грозного проти Новгорода, Твері, Пскова, де, нібито, готувалася зрада, супроводжувалися масовими стратами й катуваннями,під час яких загинуло багато тисяч жителів й, конфісковано їхнє майно та ін. Жорстокому спустошенню,уже з метою особистої наживи, піддавалиопричники й сільські місцевості: селянські двори були спалені, самих селянграбували, убивали, мучили.
Невдоволенняопричниною в широких верствах населення, необхідність об'єднання передзовнішньою небезпекою всіх землевласників, в умовах, коли опричнина вжевиконала своє основне завдання, привело в 1572р. до її офіційної ліквідації. Але політика зміцнення централізованої держави й придушення опору боярщинитривала.
Разомз тим у другій половині XVI ст. помітні успіхи можна відзначити в розвитку міст, зокремаремісничого виробництва, що працювало намісцевий ринок. Торгівля набрала великих розмірів, і в багатьох містах було подекілька, а іноді й більше 1000 торговельних приміщень. Особливо великим торговим центром, що зв'язуєвсі місцеві ринки, була Москва.
Одночасноросте й група експлуатованих «чорних» міських людей.При сильно зростаючому економічному й політичному значенні торговельного класу, що підтримував самодержавство в боротьбі з феодальною роздробленістю, у містах загострюється боротьбаміж вищим купецтвом і біднотою.
Соціальнадиференціація, хоча й у зародковому стані, відзначаєтьсяй у селі, де, з одного боку, зустрічаються тепер розбагатілі селяни, що поповнювали поступово ряди купецтва, а з іншої, росте шар селян-бідняків.
Землевласники,змушені (в умовах розпаду натурального господарства) пристосовуватися до товарно-грошових відносин, що розвиваються, і маючи потребу в грошах, надзвичайно підсилюють натиск на селян. Опираючись на грубе насильство, вони жадають від залежних селян ігрошей, і продуктів, і панщинні повинності, незупиняючись перед абсолютним розоренням селян.
Селяни,змушені були віддавати тепер, в 70-ті роки, за один рік стільки, скільки раніше вони виплачували протягом десяти років.
От чому саме в ці роки так посилюється втеча селян і дрібних посадських людей на окраїни, у Поволжяй у придонський степ. А на Доні віддавнапоступово збирався вільний люд, що жив різними промислами, торгівлею й війною. Вони одержали назву «козаки» тобто вільні люди, і протягом XVIст. безупинно поповнювалися селянами й холопами, що тікали на Дон віднеймовірного феодального гніту.
Московськийуряд боровся із втечами селян до козаків, але одночасно змушений був користуватисядопомогою козаків при відбитті татарськихнабігів, виплачуючи їм за це платню,постачаючи боєприпасами й хлібом.
Запустінняцентральних областей держави до 80-х роках набрало катастрофічних розмірів. УМосковському повіті залишилося тільки 25% житлових селянських дворів, у Новгородській області пустувало до 92%. По всій державі до 40% орної землі необроблялося. А втеча селян посилювалась усе більше й більше, тому що тіселяни які залишались змушені були платити всіподатки, виконувати всі повинності за збіглих.Ці неймовірні повинності розоряли селян і посадських, що в кінцевому підсумку підривало й господарство феодальних поміщиків.
Післясмерті Івана Грозного (1584 р.) становище вкраїні різко загострилося. На престол вступив його син Федір, зовсім нездатний управляти такою величезною державою, та ще й в умовах важкої господарської кризи й селянської війни, що насувалася, проти феодальної експлуатації.
Зновупосилилася боротьба й усередині панівного класу феодальних землевласників.Князі й бояри, що уникли терору опричнини, природно, вирішили, щотепер настала слушна мить, скориставшисьслабістю нового царя, взяти реванш, відновити свою колишню могутність,повернути втрачену при Грозному політичну владу.
Протицього повинне було виступити дворянство, яке набуло настількивеликого значення за попереднього царювання, на своїх плечах перенісши боротьбуз реакційною боярщиною за зміцнення самодержавства, зазнавши великих втрат в лівонській війні йзакономірно не бажало поступитися кому-небудь завойованими економічнимий політичними позиціями. Більше того,дворянство всіляко прагнуло до ще більшого зміцнення й розширення свогопанування.
Одночаснопроти домагань князівсько-боярської групи (Шуйські, Мстиславські й інші) виступили й окремі великі не титуловані боярськіроди, що особливо посилились в умовах опричнини (Годунов, Бєльський), хоча й між ними самими йшла боротьба за владу. Два рази, наприклад,піднімав заколот Бєльський, намагаючись звести на престол малолітнього царевичаДмитрія, сина Грозного від його останньої дружини.
Середвсіх цих політичних вождів боярства безумовно виділявся не тільки своїмвластолюбством, але й розумом і державними задаткамиБорис Годунов (додаток 2), брат дружини царя Федора, один знайближчих помічників Грозного в останні роки його життя, який користувавсяпідтримкою прихильників сильної централізованої держави й насампереддворянства, що фактично управляло державою прислабкому цареві Федорові.
Цілимрядом заходів Годунову вдалося послабити господарську кризу. Частинапоміщицької землі була звільнена від сплати податі, землі, відібрані в політичних супротивників, Годунов роздавав дворянству, порожні землі й значна кількістьдержавних земель «безоброчно» перейшли в руки дворян.
Продовжуючилінію Івана Грозного, Годунов відстороняв знать й усіляко висував «худорідних», охороняючи в цілому інтереси служивих і посадських людей, соціальну опору самодержавства.
Вдалавійна зі Швецією, у результаті якої були повернуті російські містаЯм, Копорьє, Івангород і Корела, відсіч, дана кримським татарам, перемир'я з Польщею, пожвавлення торговельних зв'язків із ЗахідноюЄвропою — забезпечили Годунову підтримку збоку московського купецтва.
Всеце дало підставу сучасникам одностайно відзначати, що при царі Федорі й правлінні Годунова економічний і взагалі внутрішній станРосійської держави значно покращився. Однак за цим зовнішнім заспокоєннямбагато хто не помічав найсильнішого загострення класових протиріч, неминучевівшого до повстання пригноблених мас проти своїх експлуататорів.
Дворянськаполітика Бориса Годунова(додаток 3), особливо після обрання його царем, посмерті в 1598р. Федора Івановича, одержаласвоє вираження не тільки в розгромі найбільших князівських і боярських родів (Шуйських, Мстиславських, Бєльських, Романових, Черкаських і інших), у відновленні стосовноних політики терору, роздачі дворянству величезного земельного фонду, у звільненні дворянських маєтків від податків, зміцненні політичного положенняслуживих людей, але і в тих заходах, які були спрямовані своїм вістрям проти селянства, з метою його остаточногопокріпачення.
Докінця XVI ст. оброчні повинності селян виросли майже в три рази, а кращі їхні землі й косовиці експлуатувалисьпоміщиками. Феодальні землевласники захоплювали селянське майно, грабували ймучили селян. Біглих селян насильно поверталиназад за допомогою поліцейського апарату.
Указамипро заповітні роки, по суті знищувались права селянського виходу, складання писарських книг, що закріплювали тяглих людей за тими власниками, на землях яких вони сиділи, указами 1597р. пророзшук біглих селян і про «добровільних»і кабальних холопів, всіма цими законодавчими заходами державна влада в інтересах дворян-поміщиків сприяла тому покріпаченнюселян, основним джерелом якого був позаекономічний примус землевласників іпочаток якого збігається з розвиткомфеодальних відносин.
Звичайно,і «вільні люди», перетворювані в кабальних холопів,і залежні селяни, що розоряються, перетворені в кріпаків і жорстокі знущання,що зазнавались, від своїх поміщиків, то тут,то там піднімалися на боротьбу зі своїмигнобителями. У дев'яностих роках XVI в., у відповідь на найсильніше посилення феодальної експлуатації й гніту, росте число селянських виступів і повстань.
Положення ще більше погіршилося,коли в 1601-1603 р., у результаті масового зубожіння селян, запустінняцентральних районів, катастрофічного зменшення посівної площі, — країну вразив страшний голод.
Засвідченням сучасників, в одній Москві загинуло від голоду 127 тис. чоловік. Цеважке нещастя було ще більше посилене поміщиками, які стали виганяти селян, щобне годувати їх, але відпускних грамот, однак, не видавали. Внаслідокголоду збільшилося й число кабальних холопів, що давали запис-зобовязаністьдовічної роботи.
Голод1601-1603р. викликав у країні спершу велику дорожнечу, а потім і народніпротести. Бояри, купці й монастирі використовували голод для особистогозбагачення, штучно підвищуючи ціни. Боярство, вороже Борисові Годунову, намагалося направити проти нього народний гнів і поширювало слухи, начебто голодпосланий богом як покарання Борисові за те, щовін вбив, щоб захопити царський престол,царевича Дмитрія, що загинув в 1591р. в Угличі при невиясненихобставинах.
Гнані голодом, селяни й холопи юрбами бродили по країні,нападаючи на поміщиків і купців. Поступово вони організовувалися в збройні загони, діяльність яких у зв'язку із загальним ростом селянськиххвилювань ставала усе більше небезпечною длякріпосницької держави. Тому уряд Бориса Годунова змушений був піти на тимчасове скасування указу про заборону «виходу» іопублікував указ, відповідно до якого холопи,вигнані під час голоду своїми панами, ставали вільними в Наказі холопного судуй, таким чином, дворяни втрачали свої права нацих холопів. Але всі ці півзаходи, з одного боку, тільки дратували дворянство,особливо провінційне, а з іншого, нічого істотно не мінялив положенні селян і холопів, не могли зупинитий послабити збурювання, що наростало,селянських мас і запобігти селянській війні. Початком її можна вважати виступ селян, холопів і козаків під проводом ХлопкаКосолапа, котрий підійшов зі своїм загоном до самої Москви.
Борисвислав проти загону Косолапа боярина Івана Басманова, але Хлопкорозбив царське військо. Царський воєвода Басманов був убитий.Тільки з великими труднощами вдалось придушити повстання. Царські воєводиповісили на деревах під Москвою багатьох узятих у полон селян і холопів,бажаючи злякати незадоволених. Мети своєї вони не досягли:навпаки, невдоволення знедоленого селянства підсилилося.
Боярствоуважно стежило за подіями, що розгортаються, вичікуючи зручний момент, щобвиступити проти Годунова, відтіснити дворянство й відновити втрачені привілеї. Цевикликало тривогу у дворянства, щопідтримувало Годунова проти боярства йодночасно було готове об'єднатися з великимифеодалами для боротьби із селянством.
Доповсталого селянства приєднувалися як союзники міщани, яких експлуатувала посадська верхівка, і козацтво, що безупинно росло за рахунок тих же селян, холопів і тяглих, що відстоювали свою волювід феодально-кріпосницького поневолення.
Дрібний служивий люд, що придушується й експлуатується столичним івеликим провінційним дворянством, що направлялосвої зусилля на те, щоб ухилитись від служби, теж примикав до цьогоантифеодального табору.
Рух селянства й міської бідноти, до яких приєдналося донське козацтво,широко розповсюдився на Сіверщині, тобто самев області, що граничить із Польщею, і переріс в повстання, спрямоване проти феодально-кріпосницького гніту.
Першапольсько-шляхетська інтервенція. Лжедмитрій І.
Шляхетська Польща й папа Римськийпильно спостерігали за подіями, що відбувалисяв Московській державі, очікуючи того моменту, коли можна буде вторгнутися безособливого ризику в російські землі, захопити їх,приєднати до Польщі Смоленськ і Чернігово-Сіверську землю, поширитикатолицтво.
Післясмерті Баторія в 1586р. польським сеймом був обраний на престол шведськийкоролевич, що став королем Сигізмундом III (1587-1632) (додаток 4). Вихований єзуїтами, король Сигізмунд був типовим представникомкатолицької реакції. При ньому Річ Посполита вела безперервні війни.
Москвазаймала важливе місце в планах боротьби Сигізмунда зі шведським королем Карлом IX. Сигізмунд сподівався,закріпившись у Москві, домогтися переможного розв’язання суперечок зіШвецією. У самій Речі Посполитій єзуїти, користуючись підтримкою короля, підсилилипропаганду католицизму й переслідування іновірців, у першу чергу православних.
Московськийуряд розумів, що король Сигізмунд тільки чекав зручної нагоди для вторгнення. Томупоспішно добудовували смоленські стіни й зміцнювали їх; підсилювали гарнізони вмістах від Польської й Литовської України, готувалися до можливого іноземного вторгнення.
Великіпольські магнати — Потоцький, Вишневецький не раз вторгалися всусідні держави; королівська армія двічі вступала у Валахію й Молдавію. Прицьому польські феодали висували своїх самозванців на Молдавське князівство, видаючи цих самозванців за законних спадкоємців колишніх молдавських господарів. Самозванство було, таким чином, нерідкісним прийомом польських феодалів. Недивно, що інтервенція в Московськецарство почалася також з виступів панів імагнатів, що підтримували самозванців.
У цістрашні роки, коли голод і епідемії знесилювали десятки тисяч людей, коли сотнітисяч селян, холопів, міської бідноти із дружинами й дітьми, не маючи даху йхліба, скитались по країні, не бачачи просвіту й не знаючи, як і якимшляхом змінити умови життя, почали інтенсивно розповзатись слухи про те, що царевич Дмитрійживий, що нібито, чудом врятований від смерті,він сам урятує народ, як тільки займе батьківський престол.
Хтобув цей перший самозванець — дотепер точно не встановлено. УрядБориса Годунова, а згодом й офіційна версіяоголосили його ченцем Чудова монастиря Григорієм Отрєп'євим, що втік за кордон. У всякому разі, це був росіянин за походженням, добре обізнаний продитинство справжнього царевича Дмитра, про що,мабуть, подбали його покровителі.
Длятих, кому була вигідна поява самозванця, питання про його дійсні права наросійський престол особливого значення не мали. Більшетого, чим менше був зв'язаний він з аристократичними родами, тим краще було для польськихмагнатів, що обрали його знаряддям своїх інтервенціоністських планів у моментослаблення російської держави, тому що тільки тоді вони могли розраховувати найого повну залежність від них і слухняність. А московські бояри, які були раді «удружити»цареві Борисові,Лжедмитрія (додаток 5) використовувати в боротьбі з Годуновим, щоб розчистити собі шляхдо влади.
Самозванця,скорішу за все, давно готували до цієїролі. Утікши за кордон, він почав свою службу в князя Костянтина Острозького, потім перебував у школів містечку Гоще, де проходив науку володіння «конемі мечем», а потім уже перейшов до найбагатшого польського феодала Адама Вишневецького, володіння якого на лівому березі Дніпра граничили з територією Російськоїдержави. Тут часто відбувалися військові зіткнення. За кількароків до появи самозванця. Адам Вишневецький,як і багато інших польських панів і магнатів, що мав свої власні війська й почував себенеобмеженим государем на своїх великихволодіннях, спробував захопити, правда безуспішно, російські прикордонні пункти Прилуки й Снятки.
Саметут, в Адама Вишневецького,самозванець вперше був названий царевичем Дмитрієм.
Адам Вишневецький доставив «царевича» до свого брата, князя Костянтина Вишневецького, а той — до свого тестя Юрія Мнішека, сандомирського воєводи. Звістка проспеченого Вишневецькими «царевича Дмитрія» швидко поширилася серед польських феодалів, зацікавлених у територіальних придбаннях за рахунок російської держави,і більшість їх відразу ж виступила іпідтримала цю авантюру. Так, литовський канцлер Лев Сапега, що давно мріявпро багаті смоленські землі, відшукав у Литві серед російських емігрантів, щобігли ще при Івані Грозному з Москви, кількалюдей, які погодились удостовірити походження царевича Дмитрія. Але саму гарячу підтримку самозванцеві зробив сандомирськийвоєвода Юрій Мнішек, людина честолюбна і корислива, що промотала своє багатство і перебувала в неоплатному боргу, щорозтратив казенне майно й підлягав суду. Він зв'язав із Лжедмитрієм далекоглядні плани особистого збагачення, за допомогою захоплення російських міст і цінностей. Тому він постаравсязабезпечити йому заступництво вищих католицьких чинів і, поряд із цим, залучити до нього увага самого короля Сигізмунда.
Католицькедухівництво й особливо єзуїти, протягом декількох десятиліть пильноспостерігали за російською державою, взяли активну участь у долі новоявленого претендента на Московський престол. Папськийнунцій Рангоні, краківський архієпископ кардиналМацеповський (двоюрідний брат пана Мнішека) і інші представники католицької церкви стали надавати Лжедмитрію допомогу й заступництво.
Міжсамозванцем і папою Климентом VIII зав'язалася особиста переписка. Через Рангоні папа Римськийзапропонував Лжедмитрію підтримку в боротьбіза російський престол, якщо він дасть обіцянку навернути в католицтворосійський народ.
Рангоні влаштував у Краковіаудієнцію Лжедмитрія з королем Сигізмундом.
Сигізмундне міг самостійно вирішити питання про те, у якій формі підтримати Лжедмитрія, і запитав у лютому 1604р. думку по цьому питанню польських сенаторів. Частина польської знаті, настроєна особливовойовничо, вимагала негайного й відкритого втручання. Однак деякі польськімагнати й пани вважали, що для відкритоїпідтримки самозванця час ще не наступив, тому що в результаті втручання вросійські справи спалахне війна з Московськоюдержавою, а сили останньої ще великі, і вся ця авантюра може закінчитися повнимкрахом, послабивши й дискредитувавши Польщу.
ТомуСигізмунд повинен був спочатку обмежитися тим, що визнав Лжедмитріяцаревичем Московським, постачав його коштами й дозволивйому набирати на території Польщі військо, необхідне для походу на Москву.
Цемогло негативно проявитись у відносинах із урядом Годунова, якби він втримався при владі, але Сигізмунд не зупинивсяперед цим, розраховуючи на великі вигоди у випадку успіху самозванця. А вигодиочікувалися чималі.
Лжедмитрій підписав у Краковізобов'язання передати Речі Посполитій Смоленськ і Сіверськіміста, сприяти католицькому духівництву в поширенні католицької віри, допомогти Сигізмундові домогтися шведської корони.
Утравні 1604р. у місті Самборі Лжедмитрій вручив панові Мнішеку зобов'язання одружитись на дочці Мнішека Марині й звести її наМосковський престол. При цьому він зобов'язався передати їй особисто в повневолодіння Новгород і Псков з повітами, ізправом ставити на цих землях католицькі костьоли й школи й віддати їй діамантий столове срібло із царської скарбниці. Нарешті, самозванець таємно прийнявкатолицтво й дав цілий ряд зобов'язань представникам папи Римського і єзуїтам, що пильнувализа ним. Навколо самозванця зібралося більше тисячі великих і дрібних польських феодалів, авантюристів, аматорів легкої наживи,на чолі з Юрієм Мнішеком. Активним учасником у це товариство ввійшов відомий магнаті найбільший землевласник литовський канцлер Лев Сапега, особисто зацікавлений у захопленні Смоленщини.
Вербуючивійська в Польщі, самозванець одночасно розсилав через своїх агентів листи іграмоти в Московську державу в кожне місто, всім боярам, окольничим,дворянам, торговцям і чорним людям, призиваючи їх «від зрадника Бориса Годунова відректися» і цілувати йому хрест, обіцяючи прицьому, що нікого не буде карати за службу Годунову, що боярам подарує старі вотчини, дворянам і приказним людям буде робитимилості, а торговельним людям і всьомунаселенню надасть пільги й зменшить митах і податі.
Припереході московського кордону в жовтні 1604 р. у війську самозванцяголовним чином були польська й литовська шляхта із запорізькими козаками. Частина донських козаків зустріла самозванця ще на правом березіДніпра, а більша частина їх пішла «кримськими»дорогами до Москви.
Самозванецьпочав своє вторгнення в Московську державу через СіверськуУкраїну. Спершу ним був захоплений Чернігів, а потім царські воєводи здали йомубез бою такі міста, як Путивль, Севськ, Кроми, Бєлгород. В СіверськійУкраїні усе ширше розгорталось селянське повстання, підсилюючи позиції самозванця. Селяни повірили, його обіцянкам ічекали від нього, як від «гарного царя» порятунку відфеодально-кріпосницького гніту.
Ізцієї причини не мали успіху ті заходи, які впроваджував уряд Годунова, і здобуті ним перемогине зупинили самозванця, що вміло використовувавселянське повстання, однак аж ніяк не в інтересах народних мас.
Найбільшважливою воєнною операцією була облога царськими військамифортеці Кроми, до якої повинні були відійтивійська Годунова під тиском повсталих уже на всій Сіверщині селянських мас.
Однакоблога цієї фортеці закінчилася для урядових військ невдало. Вони буливідкинуті донськими козаками, якими командував отаман Карела.
У цейкритичний момент цар Борис раптово помер — 13 квітня 1605р. — і на престолвступив його 16-літній син Федір.
СмертьБориса Годунова сприяла успіхусамозванця. В урядових військах підсилилися вагання. 7 травня на сторону Лжедмитрія перейшло всецарське військо на чолі з воєводами — бояриномП. Басмановим і князями Голіциними. Самозванець, не зустрічаючи вже опору, швидко наближався до Москви.
УМоскві почалася паніка, особливо серед посадських людей. 1 червня з Лобного місця на Червоній площі гінці самозванця Плещеєв іПушкін оголосили вміло складену грамотупретендента на царський престол: «Годуновинашу землю не жалують, та й жалувати їм не було чого, тому щочужі володіли й вотчину нашу Сіверську землю й інші міста і повіти розорили й православниххристиян не за провину побили».
У тойже день у Москві спалахнуло повстання, при активній участі бояр, першочерговим завданням яких було скинення Годунових. Молодий цар Федір і його мати були вбиті, близькі прихильники їх буливідправлені в заслання.
20червня самозванець урочисто вступив у Москву під голосні звуки труб і польськихлитавр. Поляки вступили в Москву у всеозброєнні, їхній в'їзд нагадував хідпереможців.
Своїмуспіхом самозванець був зобов'язаний польським військам, козацтву, і частковотому дворянству, що зубожіло в голодні роки. Вагому підтримку одержав самозванець із боку князівсько-боярської опозиції, якапрагнула використовувати його тільки для боротьби зГодуновими й ставила перед ним завдання — розчистити їй шлях до влади. Повстання на СіверськійУкраїні, використане Лжедмитрієм, безумовно зіграло важливуроль у поразці урядових військ. Але це нічого не міняло в характеристиці Лжедмитрія,як ставленика польсько-литовських інтервентів.
Московські, бояри й насамперед князь В. І. Шуйський, відразу ж спробували повести боротьбу проти непотрібного їм тепер самозванця, але репресії, що обрушилися на них, змусили їх на деякий часвідступити.
Намагаючисьзміцнити своє становище Лжедмитрій маневрує. Віннамагається, з одного боку, залучити на свою сторону небезпечну для ньогофеодальну аристократію й повертає з засланнявсіх бояр, засланих при Годунову. З іншого боку, він хочезабезпечити себе таким союзником, як дворянство, і, дратуючи цим боярщину,щедро роздає служивим людям платню й маєтки.Трохи полегшивши кабалу служивої маси, він зберігає в недоторканності кабальнехолопство. І зовсім природно, що нічого не мігі не хотів він зробити для полегшення життяселянства. Як не намагався самозванець задовольнити апетити своїх хазяїв — польського короля, папи Римського й польсько-литовськихфеодалів, але й тут він змушений був затягувати з виконанням узятих на себе зобов'язань, щоб не втратити престолу.
КорольСигізмунд уже в лютому 1606р. відправив у Москву послів, яківимагали передачі не тільки обіцяних Смоленська й СіверськоїУкраїни, але також Новгорода, Пскова й інших міст. Щоб заспокоїти короля йпанів, самозванець відправив їм коштовні хутра, золото, срібло й діаманти ізцарської скарбниці. Подарунки ці були вручені королеві Сигізмундові, впливовимвельможам, панові Мнішекові і його дочці Марині.
Дяк Афанасій Власьєв був відправленийу Польщу за Мариною. У Кракові відбулися урочисті заручини. Дяк Власьєв представляв відсутнього Лжедмитрія.Король Сигізмунд був присутній на цій церемонії й заявив, що Марина, якмосковська цариця, повинна зажадати від свого майбутнього чоловікаякнайшвидшого здійснення даних ним обіцянок.
Настількиж наполегливою була й римська церква. Папа Римський писав Лжедмитрію в Москвукілька разів, зокрема надіслав йому в липні1605р. вітальну грамоту, нагадуючи про взяті на себе зобов'язання. Папськийнунцій у Польщі Рангоні зі своєї сторони відправив уМоскву, як надзвичайний посол, свого племінника, якого Лжедмитрій прийняв з великою пошаною.
МаринаМнішек прибула в Москву 2 травня 1606 р. Її супроводжували майже дві тисячі збройних польськихшляхтичів, які надіялись на швидке збагаченняв Московській державі, і більше трьохсот слуг.«Цар» зустрів їх з винятковими почестями. Але в цей час становище нового «царя» уМоскві стало вже зовсім хибким.
НаселенняМоскви швидко розчарувалося в новому царі, зрозумівши, що було обмануте ним. ІзЛжедмитрієм приїхали польські й литовські пани, які вели себе в Москвізухвало й розпусно. Вони забирали товари, не платячи за них, гордовито поводилися з мешканцями тих будинків,де їх оселили. Московське населення булоображено привілеями, які цар надавав іноземцям. Лжедмитрій перейменував на польський лад боярську Думу в Сенат, увів нові чини з польськиминазвами. Особливо багато шляхтичів приїхало ізМариною Мнішек, і брутальність та насильстваприїзжих ще більше підсилилося.
Національніпочуття росіян було глибоко ображене як поводженням іноземців, так ісамим Лжедмитрієм.
8травня 1606р. Лжедмитрій святкував своє весілля зМариною. Вона була вінчана царською короною, хоча залишилася католичкою, і це дуже гнітило народні маси. Порушення споконвічних московських традицій під часцеремонії (наприклад, заборона народупроходити в Кремль на царське весілля) також викликало невдоволення. Проти Лжедмитрія виступило й духівництво на чолі з Казанським митрополитом Гермогеном. Бояри на чолі із Шуйським вирішили використовуватиантипольські настрої, щоб захопити владу, їхні люди агітували народ проти самозванця.
У нічіз 16 на 17 травня спалахнуло повстання. В 2 години ночівдарили на сполох. Поки повсталий народ громив двори, де перебували польські пани й бив їх,бояри й близько 200 чоловік увірвалися в Кремлівський палац. Самозванецьнамагався втекти, вистрибнув з вікна у двір, упав і зламав ногу. Йогоназдогнали й убили. Через кілька днів труп його був спалений, попіл вклали вгармату й вистрілили убік Польщі, звідки прийшов самозванець. Тільки одинадцять місяців удержався намосковському троні ставленик польської шляхти.
Всюніч у Москві збуджені юрби громили зачинених у своїх дворах польських магнатів ішляхтичів. До двох тисяч поляків стали жертвою народної люті. Шуйські, Голіцини й інші боярипостаралися припинити повстання, що стало загрожувати й московській знаті.Через якийсь час уцілілі й узяті в полон поляки були розіслані в різніросійські міста. Пан Мнішек і Марина буливідправлені в м. Ярославль.
Такзавершилась перша спроба польських інтервентів встановити свій контроль надМосковською державою. Вирішальна роль у такій розв’язці подій належить простимлюдям, насамперед жителям Москви, які відповіли на ті злодіяння котрі чинилиполяки на їхній землі. Але це було далеко не завершення тих лихоліть які випалина долю всієї країни, головні події і страждання були ще попереду…
Розділ ІІ.Початок масового народного руху в Росії
Черезтри дні після загибелі Лжедмитрія царем був «вибраний»родовитий боярин князь Василь Іванович Шуйський (додаток 6), ватажок боярської московської знаті.
Намагаючисьвзяти справу організації влади у своїруки й зміцнити своє політичне становище, бояри, знаючи, як ненавидить їхнарод, не могли піти на такий ризик, як скликання для обрання царя ЗемськогоСобору. Разом із представниками багатих купців Москви вони вивели князя Шуйського на Лобне місце й «проголосили» його царем. В Успенському соборі новообраний цар цілував хрест, беручи на себезобов'язання не віддавати нікого на страту без суду (звичайно, боярського суду) і взагалі діяти не напідставі доносів, а «творити суд праведний».Цим хрестоцілувальним записом бояри хотіли вберегти себе від нещасть, що обрушилисьна них при ІваніГрозному й Борисові Годунову.
Особисті якості Василя Шуйськоговідштовхували від нього. Його вважали лицеміром і клятвопорушником.
Цей у минулому «лукавий царедворець» неволодів талантом великого державного діяча, а захищавінтереси боярської верхівки, які були протилежні інтересам народу.
Уряд Шуйського був урядомфеодальної реакції, урядом антинародним. У першийже місяць новому цареві довелося зіштовхнутися з декількома спробамиповстання московських міських низів, які йому вдалося тимчасово придушити.
Всявнутрішня політика Шуйського була спрямована не тільки проти селян і холопів, вона була не просто кріпосницькою, вона безумовно в найвищому ступені різко погіршила положення селянства. Але одночасно боярська політика нового царябула спрямована й проти дворянства, зводила його до того положення, якевоно займало до опричнини Івана Грозного. Все це неминуче вело до загального селянського повстання, в умовах наростаючого зіткнення, що наближалося, між двома прошарками феодалів: боярствомй дворянством. Не дивно, що вже незабаром після вступу на престол Шуйськогостали поширюватися слухи в Москві, що Лжедмитрійврятувався, що замість нього вбили когось іншого.
Повстанняпроти Шуйського починалися в різних містах і областях. Але найнебезпечнішим і глибоким виявилося повстання селян і холопів Сіверської України, які згуртувалися навколо Івана Болотнікова.
І.Болотніков був у молодості холопом князя Телятевського. Не бажаючи терпітижорстоку неволю, він утік на Дон, звідти пішов воювати з татарами, потрапив у полон і кілька років провів натурецькій галері. Звільнившись із полону, Болотніков потрапив в Італію, а звідти став пробиратися набатьківщину. Багато труднощів випробував Болотніков і повертавсяна Русь смертельним ворогом гнобителів.
До Болотнікова — енергійного, здібного, всією душею відданого справі боротьби з феодальним гнітом, стали стікатися холопи й селяни, всі знедолені й пригноблені. Приєднувалися до Болотнікова й провінційні служиві й посадські люди.
Повстанняпід керівництвом Болотнікова із самогопочатку виявилося спрямованим своїм вістрям не тільки проти боярського правління Шуйського, а взагалі протифеодально-кріпосницького гніту.
Зазнавшипоразки від Болотнікова, царські війська відступили до Москви, ряди прихильників Шуйского стали рідіти. І навпаки, повстання селянських мас усе більше розширювалося й незабаром охопило заокські й південні міста й західнівід Москви райони. Тульські служиві люди, яких вів Істома Пашков, ірязанські дворяни під проводом Прокопія Ляпуновапримкнули до Болотнікова вже під самоюМосквою, що виявилася оточеною щільним кільцемповсталих.
Насході, в середньому Поволжі, піднялася мордва, що оточила Нижній Новгород.
22жовтня 1606р. Болотніков зупинився у селі Коломенському в 7 верствах від столиці. Положення Шуйського ставало усе більш критичним, здавалося, щойого чекає неминуча й близька гибель. Але в таборі Болотнікова не було й не могло бути повної єдності.
ДворяниПашков і Ляпунов, що прагнули використати рух селян, щоб скинути ненависне їм боярське правління, були лише короткочасними попутниками Болотнікова. Служивим людям були глибоко ворожі далекосяжніантифеодальні, антикріпосницькі гасла Болотнікова.
Кріпакий холопи захотіли стати вільними людьми. Цього не могли допуститидворяни, що примкнули до руху. «Проклятілисти» Болотнікова, як називали їх у боярському таборі, загрожували не тільки боярам, але йвсім феодалам, великим й дрібним, родовитим йнеродовитим землевласникам. А рать Болотніковавсе росла й росла, нараховуючи до ста тисяч чоловік.
ОблогаМоскви тривала півтора місяці. Болотніков, не маючи сил взяти добре укріпленемісто, обложив Москву з усіх боків, припиняючи підвіз продовольства. «Проклятілисти» Болотнікова проникали в Москву йзбурювали населення.
Але стихійне антифеодальне повстання Болотнікова не могло в той час закінчитися перемогою. Поразка Болотнікова булаприскорена зрадою дворян, що примкнули до нього.Рязанські дворяни на чолі з Ляпуновим і Сунбуловим покинувшиповстанців приїхали в Москву. Ляпунов вирішив відкластизведення рахунків із царем Василем і 15листопада 1606р. приклонився перед ним.Перехід рязанського дворянства на сторону царяпідсилило його позиції не тільки в самій Москві, але й в північних й північно-західних областях держави, які залишалися вірні цареві. Створювався єдиний фронт феодалів проти повсталих селян.На допомогу Василю Шуйському підійшли підкріплення — дворянське ополчення від Смоленська, стрільці із Двіни. 2 грудня 1606р. військацаря Василія перейшли в наступ.
Болотніков доручив загону Істоми Пашкова вдарити царські війська зтилу, але Пашков зі своїм загоном із дворян і стрільців, по заздалегідьвиробленому плану, для того щоб поставити Болотніковав безвихідне положення, уже під час боюперейшов на сторону царя. У результаті Болотніков зазнав поразки й відступив у Серпухов, а потім до Калуги.Василь Шуйський запропонував Болотнікову здатися, обіцяючи йому високий чин. Але Болотніков відповів:«Не вподібнюся зрадникові Істомі».
Царськівоєводи обложили Калугу, яку Болотніков встиг сильно зміцнити. Взяти місто приступом не вдавалося. Облогатривала всю зиму 1606-1607р. Навесні 1607р. силиповсталих збільшилися за рахунок прибулих з Дону донських козаків, що обложили Тулу. Незабаром Болотніков з'єднався з козаками йзахопив Тулу, нанісши поразки урядовим військам.
ТодіВасиль Шуйський оголосив «всенародне ополчення», зібрав великевійсько й сам повів його. Після двох вдалих для нього битв цар у травні обложивТулу. У Тулі в Болотнікова було близько 20 тис. чоловік. Тула була взята тоді тільки,коли царю вдалося загатити ріку Упу й затопити місто.
Бояритріумфували. Болотнікову було спершу обіцяне збереження життя. Його заслали в містоКаргополь, але Василій Шуйський не стримав свого слова, наказав спершу осліпити Болотнікова, потімвтопити. Інших учасників повстання, захоплениху полон, палили, саджали у в'язниці, поверталиколишнім панам.
Такскінчив свої дні Іван Болотніков, який більше року стояв на чолі повсталого селянства й холопства. Селянськавійна, вождем якої він був, з'явилася якстихійний протест пригноблених селян проти феодального гніту поміщиків і держави. Незважаючи на всі свої слабкі сторони, рух Болотнікова мав прогресивний характер, і саме він дав змогу простимлюдям відчути власну силу.
Другапольсько-литовська та шведська інтервенція, занепад російської держави
Тимчасом польсько-литовська верхівка продовжувала пильно спостерігати за подіями уМосковській державі й після смерті Лжедмитрія. Однак ситуація, що склалася в Польщі в 1606-1607 р., не сприяла відкритій інтервенції,незважаючи на явне ослаблення Москви в умовах спалахнувшої селянської війни. Справа в тім, що в цей час у Речі Посполитій відбувалосьповстання шляхтичів проти короля Сигізмунда. Ціподії відволікли всі сили й увагу короля й недозволили йому активно втрутитися в справи Російської держави негайно ж післязагибелі самозванця. Але в 1607р. виступ шляхтичів, які потерпіли поразку закінчився,боячись покарання вони охоче взяли участь в новому вторгненні в Російську державу, а король Сигізмунд був радийвідправити ворожі йому елементи в цю експедицію.
Влітку1607р. у м. Стародубі з'явився такзваний другий Лжедмитрій, висунений польськими інтервентами.Польсько-литовські війська становили основну силу нового самозванця.
Ян Сапега прийшов до нього із загоном в 7500 чоловік, князь Рожинський з'явився з 4000, а слідом за ними стали стікатися до самозванцявеликі й малі авантюристи зі своїми збройними загонами. Рожинський одержав титул гетьмана й став начолі всього війська.
Влітку1608р. Лжедмитрій II (додаток 7) підійшов до Москви й зайняв Тушино, в 17 верствах відМоскви по Волоколамській дорозі, звідки йшовзручний шлях у Польщу. До цього часу польськівійська самозванця досягли величезної, як на той час цифри — 40 тис.чоловік, що перевищувало чисельність тодішньої регулярної королівської армії.
Прибули до другого самозванця донські козаки на чолі з Іваном Заруцьким, перейшлина його сторону Путивль, Стародуб, Чернігів.
Коли Лжедмитрій II став табором під Москвою й становище царя Василіяпохитнулось, в Тушино до польського ставленикапотягнулися незадоволені Шуйським бояри: Іван Микитович Романов і глава роду Романових митрополит Філарет, що одержав у Тушину сан патріарха Московського, князі Дмитро Трубецький і Ю. Трубецький, Михайло Салтиков, князь Черкаський ібагато інших. Бояри, що залишилися в Москві, також мали зв'язки з поляками. Самий родовитий з них, князь Ф. Мстиславський, писав Янові Сапезі, називаючи його «братом і другом».
Переходилидо тушинського злодія й дворяни, яким Лжедмитрій II охоче видавав жалуваніграмоти, використовуючи їхню ненависть до боярського царя. Дарував маєтки й Сапега.
Селяни,козаки й холопи справедливо вважали своїми ворогами всіхфеодалів — як бояр, так і дворян.
Природно,що домогтися якої-небудь єдності, перебороти всі ці протиріччя настількистрокатого по своєму соціальному складі тушинського табору було неможливо.
Польській козачі загони, у погоні за чужим добром, розсіялися по всій країні, грабуючимирне населення. Жителі, що спочатку вірили в заступництво "істинного царя",зверталися в Тушино, за допомогою. Городяни ж скаржилися, що всі міста віддають панам увотчини.
Але Лжедмитрій II тільки формально очолював рух. Насправді він був маріонеткою польських інтервентів.Справжніми хазяїнами в Тушино були шляхтичі. Звертання до нього не давали результату. Дійшло до того, що посадські, не бачучи іншого шляхудо порятунку, писали прямо панові Сапезі: «Б'ємо чоломтобі, государеві великому панові, про свою велику бідність і руйнування від ратних людей, що до нас із Тушина ходять, і від тихратних людей грабіж і насильство велике».
Організаториінтервенції прагнули захопити якнайбільше російських земель і підсилити владунад Московською державою. Всі справи в Тушино перебували в рукахспеціальної колегії з 10 шляхтичів. Єзуїти, що грали важливу роль в інтервенції й надіялись здійснити в Московській державі унію православної йкатолицької церков, зіставили докладний «наказ» самозванцеві, у якому йому рекомендувалося бути обачним, тримати при собі іноземних охоронців, а столицю державиперенести хоча б тимчасово з Москви ближче до польського кордону.
Учервні 1608р. польський уряд уклав з Василієм Шуйським офіційне перемир'я на трироки і 11 місяців, зобов'язавшись відкликати від Лжедмитрія ІІ в Польщу всіпольські загони. Однак Юрій Мнішек і Марина,які, відповідно до умов перемир'я, були відпущені з Ярославля в Польщу,опинилися в Тушино. Панові Мнішеку Лжедмитрій ІІ обіцяв передати 300 тисяч рублів і 14 міст Сіверськоїземлі. Так була куплена згода Марини «визнати» його її чоловіком. Всіполяки залишилися в Тушино, і з Польщі продовжували прибувати нові поповнення. Вони створювали «конфедерації», обирали собі проводирів,піддаючи країну повному руйнуванню.
У населення відбирали все нажите, стягували величезні побори на утримання тушинського двору й польської армії,просто грабували без усякого приводу.
Булизахоплені й цілком розграбовані міста Ростов, Суздаль, Володимир,Ярославль, Вологда. Багатий Троїцький монастирбув обложений 15-тисячним загоном Лісовськогой Сапеги. Протягом 16 місяців монастир мужньо відбивав всі штурми інтервентів, які зрештою були змушені знятиоблогу.
Грабежій побори, насильства, знущання й образи інтервентів викликали проти нихповстання як у містах, так і в селах.
Спершупіднялося тягле населення й посадські люди центральних і північних областей Московської держави. До кінця 1608р. проти самозванцяповстали Помор'я, заволзькі й замосковніміста. Селяни стали збиратися навколо проводирів, вибраних зі свого ж середовища. Начолі селян, що повстали проти польсько-литовських загарбників, стояли в Ремші — Григорій Лапша, в Балахонському повіті — Іван Кувшинніков, у Городецькому — Федір Наговіцин і інші.
Зміст першими відійшли від самозванця Галич, потім Кострома, Бєлоозеро, Каргополь. Повстаннязазвичай розпочиналися під впливом непосильних поборів тушинців. У цей час міста й землі, що не визнавали владу польського ставленика, спробували перейти в наступ на тушинців. НижнійНовгород, жодного разу не впустивши за свої стіни поляків, вислав свого воєводуАляб'єва, і той прогнав тушинців з Балахни, Шуї, Арзамаса.
Тоді тушинський «полковник» Лісовський з великим загоном поляківпішов утихомирювати повстання. Селянське не навчене військовій справі ополчення не могло витримати натискпрофесійного війська Лісовського й після декількох невдалих битв розбіглося по лісах. Але тільки-но Лісовський повернувся в Тушино, якповстало Пошехоньє й знову піднялися тільки що придушені Галич, Кострома й інші міста. Центромнового повстання стала Вологда — багате торговельне місто, а опорним пунктом — Великий Новгород, де діявмолодий талановитий воєвода князь М. В. Скопін-Шуйський.
Тимчасом, польсько-козача рать тушинського злодія продовжувала облогу Москви.Взяти добре укріплене місто Лжедмитрій не зміг, але він організував блокаду Москви, припинивши підвізпродовольства. Повністю оточити столицю не вдалося тільки тому, що князьДмитрій Михайлович Пожарський, майбутній вождь народного нижньогородськогоополчення, розбив тушинців біля міста Коломни й зберіг коломенську дорогу,що з’єднувала Москву з рязанським краєм.
Утакій обстановці закінчувався 1608 рік. Загони інтервентів як ніколи глибоковклинилися в країну. Здавалося, що Московській державі загрожує неминуча загибель. І в цей важкий момент став підніматисяросійський народ, що, пройшовши через важкі випробування, почав визвольну війну проти загарбників. Ця війнапотребувала від усього народу виняткової концентрації сил, особливо в наступний період — третій період польськоїінтервенції.
Важкестановище Московської держави ще більше ускладнило в 1609р. Напочатку цього року шведські війська вступили на російську територію. Ще в1606-1607р. шведський король Карл IX пропонував Василію Шуйському свою збройну допомогу проти Польщі. Карл IX сподівався таким чином не допуститизакріплення в Московській державі короля Сигізмунда, свого заклятого ворога, і самому скористатися тимчасовим ослабленням Московської Русі для «земельногозбагачення шведської корони».
Улютому 1609р. у м. Виборзі був підписанийдоговір між Швецією й урядом Шуйского. Царпоступався на користь Швеції м. Корели (Кексгольм) ізпівнічно-західним узбережжям Ладозького озера,зобов'язався укласти з нею вічний мир, регулярно виплачувати платню шведському й німецькомунайманому війську, яке в числі 15 тисяч чоловік повинне було допомогти йому вборотьбі із Лжедмитрієм II.
М. В.Скопін-Шуйський, набравши в Новгороді тритисячний загін, разом зішведами почав успішний наступ на тушинців. Північні загони й жителі багатьох міст (Ярославля,Костроми й ін.) приєдналися до Скопіна-Шуйського. Армія, що утворилася, незабаром звільнила від інтервентівряд районів північніше й на схід від Москви.
ПохідСкопіна від Новгорода до Москви тягся довго. Основною причиноюцієї повільності було бажання шведів брати не поспішаючи місто за містом. Убитві Скопіна із Сапегою під Калязіним шведи майжене приймали участі, тому що очікували виплати їмобіцяних коштів.
Ужовтні 1609р. Скопін зайняв Олександрівську слободу, відбив напад Ружинського, Сапеги й Лісовського й став просуватися до самої Москви. «Мужики» і посадські люди півночі й Замосков'ядовели свою військову стійкість.
Тушинці робили все можливе, щобвзяти Москву до приходу Скопіна. Вониблокували всі дороги, по яких ішов підвіз продовольства зпівдня. Голод у столиці підсилився. Ціна нахліб піднялася в 24 рази. Але взяти Москву тушинці не змогли, а наближеннядо Москви Скопіна-Шуйського загрожувало їм повним розгромом. Його перемоги надвійськами самозванця на якийсь час підсилювалипозиції уряду Шуйського. І от у цьому ж 1609 р., коликрики від насильств і грабежів розносилися по всій Московській державі, почавсявідкритий інтервенціоністський похід самого короля Сигізмунда. Цей відкритийпохід коронної армії змінив попередні йому двіінтервенції, здійснені через польськихставлеників.
Страшнеруйнування Російської держави, її політичне ослаблення, боротьбаусередині панівного класу між різними прошарками й виступ селянських мас протифеодальних землевласників, бояр і поміщиків, створили сприятливі умови длявідкритої інтервенції. Але укладення Василем Шуйським союзу зі шведським королем Карлом загрожувало зривом цих планів Сигізмунда й польських магнатів. Разом з тим його можна було використовувати як привід для війни з Москвою.
«Тушинський царик» — Лжедмитрій II зробив свою справу, і подальше його існування якзнаряддя польської інтервенції не обіцяло вже нічого корисного для Речі Посполитої.
Улітку1609р. Сигізмунд видав спеціальну декларацію, проголосившиметою походу благо Речі Посполитої і розширення її кордонів.Римському папі й німецькому імператорові буввідправлений маніфест, що урочисто декларував споконвічне право польськихкоролів на всю Русь, вказувалося, що Речі Посполитій повинні бути повернуті міста, відібрані в неї Іваном III,і що припинення династії Рюрика повинне привести до передачі російської корони роду Ягелонів. Виступ королязатримувався через нестачу коштів, але папа запропонував польським єпископам внести в королівськускарбницю «добровільні дарунки», а сенат схвалив видачу додаткових засобів.
Протягомвсієї весни й літа 1609р. шляхетські загони нападали наприкордонні російські землі й грабували білоруських селян.
Усерпні військо короля Сигізмунда вторглось у межі Московської держави.
Прикордонніміста запекло боронилися. У Стародубі багато хто кидалися у вогонь, щоб нескоритися загарбникам.
Наприкінцівересня польська армія, що нараховувала близько 14 тисяч чоловік, взяла воблогу Смоленськ. Це був найкоротший шлях наМоскву, а серйозного опору під Смоленськомполяки не очікували. Однак відбулося непередбачене. Спроба взяти місто одразу провалилася. Довелося приступити до облоги.Смоленський воєвода Михайло Борисович Шеїнвідмовляв на всі пропозиції «стати підвисоку королівську руку». Смоленський Кремль був укріплений за Бориса Годунова, і під його стінами армія Сигізмунда затрималася на 20місяців.
ОдночасноСигізмунд послав свого представника в Тушино із пропозицією всім польським загонам покинути Лжедмитрія ІІ й приєднатися до коронної армії. Цей наказ,зрозуміло, не симпатизував тушинським полякам,які досягли високого положення в тушинському війську й претендували напереважну частину здобичі. Між двома шляхетськими угрупованнями почалися триваліпереговори. Тушинські поляки наполягали натому, щоб король Сигізмунд видав їм винагороду за увесь час їхньої служби при Лжедмитрії II, тому що служба ця йшла на користь Польщі. Становище Лжедмитрія, який втрачав підтримку Польщі, стало ще більш небезпечним. Він вирішивзалишити Тушино й в кінці грудня 1609р. біг уКалугу.
Напочатку 1610р. М. В. Скопін-Шуйськийзмусив тушинцівзняти облогу Москви й вступив у столицю. Населення радісно вітало його, як переможцяіноземних загарбників, рятівника від голоду й втрат. Багато хто почали вважати,що Скопіну більше заслуговує, ніж Василій Шуйський, сидіти нацарському престолі. Гарячий і не завждиобережний Прокопій Ляпунов, поздоровляючи з Рязані Скопіна, називавйого «царською величністю». Відомостіпро це дійшлидо царя. Зненацька у квітні 1610р. Скопін-Шуйський занедужав і післякороткої хвороби помер. У Москві винили в йогосмерті царя і його брата Дмитра Шуйського, набенкеті в якого занедужав Скопін.
Тушинські бояри й дворяни, на чолі яких стояв патріарх Філарет, незабажавши миритися із Шуйським, у листопадізвернулися до короля Сигізмунда із проханнямпоставити на московський престол його сина Владислава. Із цією метою під Смоленськ були спрямовані уповноважені представникидля укладення договору з поляками. На чолі цього посольства стояв Михайло Салтиков — колись надавший допомогу першому самозванцеві під Кромами — із синомІваном, князі Хворостиніни, Михайло Молчанов, давній прихильник самозванців, Рубець-Масальський, дяк Грамотін і торговець Андронов. Укладений нимизрадницький договір (4 лютого 1610 р.) передбачав перехід російського царськогопрестолу до сина польського короля Сигізмунда, королевича Владислава. Таким чином,здійснювалися старі польські плани династичної унії обох держав. Договором 4 лютоговстановлювався тісний військовий союз Речі Посполитої імосковської держави. За землевласниками забезпечувалися всі їхні права намаєтки й на їх «мужиків селян» і «холопів невільників». «Вихід»селянам не дозволявся. У цілому цей договір відбивав інтереси дворянства.
Разомз тим поляки змусили тушинських дворян включити в договірстаттю про залишення польських військ уприкордонних містах, про вільну торгівлю польських купців на всій територіїМосковської держави, про дозвіл будувати костьоли та ін.
Післяпідписання цього договору польські війська продовжили свій наступ на Москву,захопили Чернігів і Новгород-Сіверський.
Командуванняновим військом, що виступило з Москви проти польського гетьмана Жолкевського, цар доручив своєму бездарному братові Дмитрові Шуйському. У битві під Клушиним 24червня Дмитро Шуйський зазнав повної поразки. Однією із причин цієї поразки була відмова шведських солдатіввоювати (через вчасно не отриману ними платню); німецькі найманці зрадили й перейшли до поляків; шведські війська, відмовившись продовжувативійну, пішли в Новгородські землі й закріпилися в цій найближчій до Швеціїчастині Московської держави.
Тепершлях полякам на Москву був відкритий.
Насталакритична для Шуйськихмить. Селяни й посадські, які прийшли зі Скопіним розійшлися по домівках. Рязанці на чолі з Ляпуновим підняли заколот. Усім обрид не вдячливий цар, що приніс всім багато лиха і ганьби.Скинення царя Василя стало неминучим.
Тушинський злодій вирішив скористатисязручним моментом і виступив з військом зКалуги на Москву. Міста по дорозі до Москвизнову присягали Лжедмитрію ІІ й тільки в Зарайську воєвода Дмитрій Пожарський не здався. Зарайськ, а за ним Коломна підвпливом Пожарського не пустили до себе тушинців.Злодій став за 15 верств в напрямку південного-сходу від Москви, в Миколо-Угриському монастирі. З іншої сторони до Москвипідступав гетьман Жолкевський, приводячи по дорозі російські містадо присяги Владиславові. У цей момент 17 липняЗахарій Ляпунов підняв повстання дворян іпосаду. Московське населення зібралося біля Серпуховських воріт, звідти ватажки направилися до Кремля. Василь Шуйський після клушинської поразкиніде не міг знайти підтримку. Він був вивезений з палацу на старий свійбоярський двір. Але коли 18 липня відновились переговори з тушинцями, ті відмовилися скинути свогоцарика й зажадали, щоб він був зведений напрестол. Політичне положення стало зовсім заплутаним. Василь Шуйський думав скористатися цим і повернутися нацарський престол, але Захарій Ляпунов заявивйому: «Чи довго за тебе буде проливатися християнська кров? Земля нашаспустошена, у царстві нічого доброго в твоєправління не робиться».
19липня Василь Шуйський був насильно пострижений у ченці.
Урядовавлада перейшла до сімох родовитих бояр (Мстиславський, Воротинський і інші), але вони недовго втримували її. Реальних сил урозпорядженні «семибоярщини» небуло, а під Москвою стояли два ворожих війська: польська іноземна рать Жолкевського й селянсько-козаче військо тушинського злодія. Для боярського уряду особисті інтереси стояли вищенаціональних, і вони вирішило віддати Москву гетьманові Жолкевському.
25липня у великому наметі, розташованому під Москвою, боярипочали переговори з Жолкевським про умови обрання на престол польського королевичаВладислава. Бояри наполягали на тому, щоб Владислав прийняв православ'я довоцаріння, але дипломатичний гетьман, не відповідаючи прямою відмовою, заявив,що «не можна примушувати совість»,що молодий королевич (Владиславові було тільки15 років) сам вибере релігію. 17 серпня 1610р.договір з Жолкевским був підписаний. У порівнянні з договором від 4 лютого буливнесені значні зміни на користь бояр і Польщі. Виключалися статті, щозабезпечують інтереси дворянства, боярам гарантували їхній політичний вплив. Недомоглися бояри й згоди поляків зняти облогу Смоленська, повернути захопленіміста та ін.
Негайнопо укладанні договору з Жолкевським була організована церемонія приношення присяги Владиславові в Москві; потім спеціальною грамотою всім містамМосковської держави запропонували присягнути новому цареві. Тушинські бояриприсягнули Владиславові, останній загінполяків на чолі із Сапегою пішов від тушинського царика, і той ще раз біг у Калугу з Мариною й Заруцьким.
Увересні до короля Сигізмунда під Смоленськ було відправленепосольство для заключення миру. Жолкевський бажав позбутися в Москві від найбільш впливових бояр, якімогли б протидіяти його подальшим планам. Тому він постарався включити до складу посольства князя Василія Голіцина й Філарета Романова.
Великепосольство, що нараховувало зі свитою 1246 чоловік, прибуло до Сигізмунда, але умови обранняВладислава не були прийняті королем. Справа в тому, що король вирішив скористатися даним становищемМосковської держави й особисто стати царем Московським. Він хотів спершуповернути Польщі «втрачений» неюСмоленськ, залишити польське військо в Московській державі якомога довше під приводом відновлення спокою йорганізації відповідного уряду.
Тимчасом Жолкевський поспішав з військовою окупацієюросійської столиці. Бояри, побоюючись народного гніву, також хотіли скоріше пустити в Москву польські війська. Московськенаселення було, однак, проти. Коли Гонсевський,посланий Жолкевським, прибув у Москву зневеликою свитою для переговорів, москвичівдарили в дзвін, збираючи народ проти поляків, що входили. Гаряче протестувавпроти вступу в Москву польського війська патріарх Гермоген, але зрадники бояризаявили йому мовляв справа його дивитися зацерквою, а в мирські справи не треба йому втручатися.
У нічна 21 вересня поляки, таємно пропущені боярами в Москву, зайняли Кремль, Китай-город, Біле місто. У містах на дорозі від Москви до Польщі були також поставлені польськігарнізони з наданням їм права «годівлі» за рахунок населення. У столицюввійшли 3500 поляків і 800 піших німців.
Прагнучиусталити своє положення, Жолкевський домігсявідправлення більшої частини стрільців з Москви в Новгород проти шведів, якізахопили новгородські землі. Інші стрільці були віддані під командування Гонсевського, якого король Сигізмунд поставив боярином у стрілецькийприказ.
Ужовтні 1610р. Жолкевський залишив замість себе в Кремлі великого феодала, велижського старосту Олександра Гонсевського, а сам виїхав до короля. Розумний гетьман розумів, якважко буде примирити наполегливе бажанняСигізмунда стати самому царем, з договором, підписаним Жолкевським, про обрання царем Владислава. Розплутувати вузол, щозав'язався, Жолкевський надав іншим.
Гонсевський будучи впертою й зарозумілою людиною, почувала себехазяїном в Москві. Його першими помічниками були ті члени другого посольства доСигізмунда, які першими присягнули королеві,стали вірними «доброзичливцями» царя Сигізмунда: Салтиков, Андронов, Молчанов, князі Рубець-Масальськийі Хворостинін, дяк Грамотін. Офіційний уряд — «семибоярщина»- ніякого значення не мав.
Цягрупа Салтикова-Андронова, побоюючись збурювання російського народу, встановила разом з військовим диктатором Гонсевськимсуворі порядки в Москві. Москва стала, таким чином, завойованим містом.
Зазнаючиутисків від нових порядків, населення столиці дуже страждало від грубихнасильств поляків. Ішов тиждень за тижнем, новий цар не приїжджав,насильства поляків усе збільшувалися. Народстав розбігатися з Москви.
Послисподівалися, що Жолкевський, який підписав договір 17 серпня, буде виконувати своїзобов'язання. Польський гетьман, прагнучи, як і сам король, до приєднанняМоскви, вважав, що шлях, намічений ним, більш обережний і більшвигідний. У своїх записках він зберіг свої доводи: з малого прутика виростаєдерево: 160 років пройшли від першої особистої унії Ягайла до з'єднанняЛитви з Польщею; так буде й з Москвою: якщо Владислав стане царем Московським, то його (після смерті Сигізмунда) польський сейм обере йкоролем польським. Однак Сигізмунд не хотів чекати, і Жолкевський вофіційних переговорах з послами теж вимагавнегайної здачі Смоленська. Король Сигізмунд,знайшовши собі «вірних і доброзичливців»серед деяких бояр і дворян і не бачачи, хто б в Московській державі міг би перешкодити його планам, став приймати більш рішучі заходи. Як переможець всієї Русі він розпочав роздавати своїм прихильникам маєтки й посади, віднімаючи їх у тих, хто був проти Владислава, а іноді навіть і без цього приводу. Від свого іменіСигізмунд жалував у бояри, призначав воєвод, показуючи тим самим, що саме він — государ Московський.
Недомігшись від московських послів передачі йому Смоленська, Сигізмунд почав 21листопада штурм, але він був відбитий. Тоді він відправив грамоту в Москву,жадаючи від московських правителів негайної здачіСмоленська.
ЗрадникиСалтиков, Мстиславський і ін. з'явилися до патріарха Гермогена йзапропонували йому підписати відповідь, що Смоленськ повинен «здатися на королівську волю». В цей час, коли не було царя йколи народ почав розуміти зраду правителів — бояр, Гермоген виявив високий патріотизм. Старець рішуче відмовився «благословитихрест цілувати королеві», хоча Салтиков погрожував йому ножем. На наступний день Гермоген прочитавпроповідь проти Сигізмунда й інтервентів і розіслав грамоти з закликом до боротьби йти звільняти Москву, за що й був арештований.
Повсюднозбільшилися насильства польських панів, були спалені Орел, Волхов, Олексин іряд інших чинивших їм опір міст. Обрання Владислава було зустрінуторосійським народом із крайнім незадоволенням. Тепер же всьому населенню сталоясно, що страшна небезпека загрожує національній й політичнїй незалежностіМосковської держави.
Урезультаті інтервенції у всій Московській державі до кінця 1610р. наступив повний занепад господарського життя. Нетільки селяни, торговці й ремісники, але й дрібні дворяни розорялися внаслідок роздачі землі прихильникам Сигізмунда,грабежів, поборів та ін. Російська церква, щомала в той час важливе економічне й політичне значення, зайняла слідом за патріархом Гермогеном ворожу позицію стосовнополяків.
У самому кінці 1610р. відбулася ще одна подія, якою була усунена серйознаперешкода на шляху об'єднання російського народу проти іноземних загарбників.11 грудня 1610р. Лжедмитрій ІІ був убитий у Калузі татарином Урусовим.
Селянськавійна під проводом Івана Болотнікова, друга польсько-литовська та шведськаінтервенція, пряма інтервенція короля Сигізмунда, постійні вбивства, грабунки,зради бояр, інтриги все це фактично розорило, ще нещодавно міцну Московськудержаву. Та попри це, прості люди не стали на коліна перед загрозою іноземногопоневолення, а все ще знаходили в собі сили та мужність чинити організованийопір, демонструючи міцний дух та патріотизм. Яскравим прикладом є повстання підкерівництвом М.В.Скопіна-Шуйського, якому вдалося визволити столицю державивід поневолювачів. Проте боязнь Василія Шуйського втратити царський престолзвела нанівець всі народні потуги. Але й ці сумні події не зламали волю борцівза звільнення батьківщини. Героїчна боротьба, яка залишиться яскравою сторінкоюі історії людства лише розпочиналась.
Розділ ІІІ.Розгортання національно-визвольного руху російського народу
Допочатку 1611р. росіяни переконалися, що державі й народу загрожує велика небезпека. І тоді національне почуття заговорило щеголосніше й сильніше. Загроза батьківщині викликала величезний підйомзагальнонародних почуттів. У Москві, у містах, у селах, серед різних верствнаселення з'являється усе більше й більше людей, що призивають повстати протиіноземців і звільнити батьківщину. Початок 1611 р.- час великого патріотичного підйому посадського й сільськоголюду й провінційних служивих людей Російської держави.
Народнімаси підіймались із закликами Гермогена, і листами членівпосольства з-під Смоленська, що розповідали про ті приниження, які вонитерплять від поляків, і грамотами взятих в облогу самих жителівСмоленська, і посланцями московських людей.
Нарешті,надзвичайно зміцніла й розширилася патріотична перепискаміж містами. Ще при організації північного ополчення в 1608-1609р. містазносилися між собою, домовляючись про загальнийопір ворогам. В 1611р. число цих міських грамот швидко збільшилося. Грамоти вбагатьох списках йшли в усі міста. Спеціальнігінці їздили по країні, зкликали дзвоном народ на загальний збір, призивали піднятисядля вигнання загарбників з російської землі. На зборах же писали грамоти,призиваючи йти «на государевих зрадників, на злодіїв і на литовських людей».
Населенняз наснагою відгукнулося на ці заклики. На зібраннях обговорювали питання про організаціюополчення. Ратники поспішали на збірні пункти,туди ж звозили військове спорядження.
КорольСигізмунд вважав, що слухняність правлячих бояр — московських і тушинських — означаєуспіх його походу й забезпечує покірність населення. Але він помилявся.Населення, переконавшись у небезпеці шляху, на який його штовхали правителі, перестало слухати їх. Насильства інтервентів змусили населення організувати самооборону. У переписці між містами основною думкою було високе почуття загальної любові до батьківщини.
Організаторомополчення в Рязані був Прокопій Петрович Ляпунов. Це була людина, що володіла неприборканою енергією, великою зарозумілістю йсміливістю. Виразник і вождь служивих дворян, Ляпунов був незадоволений «боярським царем» Василем іпісля смерті Скопіна відійшов від царяВасилія. Але коли відбулося вторгнення Сигізмунда, Ляпунов дуже швидко зрозумів, що воно загрожує незалежностіМосковської держави. Уже восени 1610р. Ляпуновстав збирати сили для походу на Москву, зайняту польско-шляхетськимизагонами. Щоб перешкодити цьому походу, московські правителі організували напад козаків наРязань, захопили самого Ляпунова в невеликому містечку Проньську, алекнязь Дмитій Пожарський, воєвода сусіднього Зарайська, звільнив Ляпунова й провів його в Рязань. Буворганізований напад і на Пожарського в Зарайську,але воєвода, незважаючи на малі сили, відбивсяй очистив Рязанську землю від зрадників.
Колив грудні 1610р. тушинський злодій був убитий і в Рязань потрапила перша грамотаГермогена із закликом іти звільняти Москву від поляків та литовців і російських зрадників, Ляпуновнегайно підняв повстання.
На заклик Ляпунова до нього швидко приєдналися сусідні міста й землі: Тула й Калуга.
Примкнулидо нового ополчення й численні збройні загони тушинців і козаків на чолі збоярином Д. Трубецьким і отаманом І. Заруцьким.
Приєднавсядо ополчення й тушинський стольник Просовецький,загін якого стояв на півночі від Москви. Деякііз цих колишніх «злодійських» загонів увійшли до складу ополченнятільки тому, що зі смертю Лжедмитрія ІІ незнали, де і як використовувати свої збройнісили. Але були, зрозуміло, і ті, хто хотів разом із земськими людьми постояти «за землю йправославну віру».
Ляпунов давно й добре знав характер своїх союзників. Дужесамовпевнений і властолюбний, він вважав, щозуміє тримати в руках ці загони й направити всіх козаків проти іноземців. Томувін не тільки зговорився з козаками, що стоялипід Калугою й Тулою, але кликав до себе всіхокраїнних, низових козаків, обіцяючи платню й військове спорядження. Завдяки таким обіцянкам, під Москвоюзібралися звідусіль величезні маси козаків, чисельно перевищивши провінційнедворянство, на яке опирався Ляпунов.
Уберезні ополченці з усіх боків підійшли до Москви. Тим часом, усамій Москві відбувалися сумні події. З плином часу поляки все менше рахувалисьз населенням Москви. Гонсевський роздаровував шляхтичам із царської скарбниці дорогоціннікамені, золотий і срібний посуд і інші цінності.
Відносини москвичів із загарбниками стали надзвичайно напруженими.Досить було краплі, щоб переповнилася чаша терпіння. У березні, коли сталовідомо, що до Москви підходить ополчення,незадоволення мас особливо підсилилося. 18 березня шляхтичі зажадали коней у російських візників, щоб витягти гармати на стіни Кремля.Росіяни коней не дали; почалася суперечка, яка переросла у вуличну битву.
Підчас цих боїв до Москви першим із всіх загонів ополчення підійшоввоєвода Пожарський.
ДмитроМихайлович Пожарський походив зі збіднілого роду стародубськихкнязів. Він почав службу при дворі Бориса Годунова у званні стольника, тоді як сини впливових московськихбояр починали службу відразу зі звання окольничого. Звичайно стольник тільки після багаторічної служби міг одержати звання окольничого.Пожарський відзначився під час боротьби зполяками при Василю Шуйському. Під Коломною, біля Зарайська, біля Проньська — у ряді боїв з полякамий тушинцями Пожарський здобув перемоги. Коливосени 1610р. Пожарський урятував Ляпунова в Проньську й з малими силами прогнавнападників, цю перемогу навали чудом. Виявившинепересічні військові здібності, Пожарськийразом з тим виявив у ті роки патріотичну стійкість, не піддаючись ні погрозам, ні угодам.
Підійшовшираніше інших частин ополчення до Москви, Пожарський негайновступив у бій з поляками на вулицях столиці.Він спорудив укріплення неподалік від Гарматного двору, не пустивши туди поляків, обстріляв з гармат і відігнавїх назад у Китай-город. Так перші бої принеслиперемогу москвичам. Тоді поляки й німці, що перебували в них на службі, удалися до підпалу.
Нанаступний день був відданий наказ запалити все місто. Це варварське рішення підпалити місто було прийнято Гонсевським, а виконавцями його сталинімецькі найманці. У дерев'яній Москві, в обстановці вуличних боїв пожежанабула масштабних розмірів й вигнала із засідок захисників міста.
Ізцим підступним ворогом, підпалившим Москву, довго боровся Пожарський, що непускав поляків і німців у Біле місто, зміцнившись біля свого двору на Лубянці. Під кінецьПожарський був важко поранений.
Залишившисьв живих соратники відвезли пораненого Пожарського спершу до Троїце-Сергієвого монастир, а потім у його маєток в Суздальському повіті.Москва горіла три дні, від зарева було видно, як удень; коли пожежа затихала, поляки знову підпалювали.
Ополченняспізнилися; головні сили підійшлидо Москви тільки 30 березня. В ополченні були представники всіх земельМосковської держави, крім Смоленська, зайнятогоборотьбою з королем Сигізмундом, і Новгорода,що боровся проти шведів. Але за соціальним своїм складом це ополчення відрізнялосявід дружин, що боролися з поляками в 1609 р.: уньому було мало вільних селян півночі, затебагато козаків і дворян. Різні частини ополчення стали уздовж стін московськогоБілого міста окремими таборами. У Яузьських воріт стояли дворяни Ляпунова, поруч із ними біля Воронцовського поля — козачі загони Трубецького й Заруцького, далірозташувалися дружин із Замосков'я й іншихміст. Таким чином, Ляпунов був відділенийкозацьким табором від інших земських дружин.
Підкомандою цих трьох воєначальників ополчення замкнуло поляків у стінахКитай-города й Кремля і до липня заволоділо всіма вежами Білого міста, прагнучивідрізати поляків від решти країни. У цей же час вожді ополчення намагалисястворити уряд країни, замість московського, що був оголошений зрадницьким.
Уповноважені всіх дружин і частин ополчення скликали загальну земську раду — «всюземлю».
Дворянськачастина ополчення взяла гору в раді. Найбільш повне вираження своїх поглядів на устрій усієї держави рада виразила в Земському вироці30 червня 1611 р. За ним повинні були бути відновлені прикази — Помісний,Розбійний і інші, у яких найбільше булозацікавлене дворянство. Всі служиві люди, що перебували в ополченні або потрапили в польський полон, як і родини загиблих від загарбників,зберігали права на свої помісні землі.
В тихже, хто ухилявся від ополчення або пішов до поляків, землі повинні бутиконфісковані. Для забезпечення поміщиків робочою силою постановлялось повернути біглих і вивезених селян їхнім колишнімвласникам. Відносно козаків пропонувалося «отаманам і старим козакам»іти на государеву службу. Нарешті, щобуникнути грабежів, козакам було заборонено самостійно — без контролю служивихлюдей — проводити збір продовольства в населення.
Такимчином, цей захід виражав інтереси дворянства й був спрямованийпроти селянства й козаків. Обіцянки, дані Ляпуновим у його грамоті при організації ополчення, виявилися порушеними. Зміцнюючи вкраїні владу поміщиків, відновлюючи колишнійсоціальний і політичний лад, вирок віднімав узначної частини населення надії на полегшення свого становища. Козаки були вкрайобурені цим рішенням. Відносини козаків іздворянами усе більше загострювалися. Козаки нехотіли зважати на вирок 30 червня, анеобережний Ляпунов прийняв проти них жорстокіміри.
Своюроль зіграв також взятий в облогу у Кремлі Гонсевський. За його вказівкми були складені фальшиві грамоти, нібито підписані Ляпуновим, що пропонували«де піймати козака — бити й топити». Фальшивки ці були підкинуті в козацький табір. Козаки викликали Ляпунова для пояснень івбили його (22 липня 1611 р.).
Це вбивство Ляпунова викликало розкол ополчення. Вся владав ньому перейшла в руки авантюристаЗаруцького, що був раніше отаманом у ЛжедмитріяІІ. Слабохарактерний Трубецький не грав приЗаруцькому ніякої ролі. Поміщики й земські люди, боячись насильства й убивствіз боку Заруцького, стали роз'їжджатися по своїх містах і землям.
Вополченні залишилися лише козаки та колишні тушинці, які намагалися через створені прикази управляти країною у своїх корисливих інтересах, жадаючи віднаселення зимового обмундирування, спорядження й т.д. Але не користуючисьдовірою, вони, звичайно, не одержали допомоги й підтримки від населення. Облога поляків, що засіли в Кремлі, велася в'яло. Загони Сапеги, Лісовського й литовського гетьмана Ходкевича легкостали пробиватися до обложених й доставляти їмпровіант. Особливу активність проявляв Сапега, що пограбував у липні-серпні Переяславль, Олександрівську слободу й повернувся з награбованим у Москву.
Трубецькийі Заруцький присягнули синові Лжедмитрія ІІ й Марини Мнішек.
КнязьМстиславський з боярами розсилали зМоскви грамоти, призиваючи народ підкоритися Владиславові й самі називали себе «боярамицаря Владислава».
Насталинадзвичайно важкі лихоліття для Російської держави, «настав такий лютийчас божого гніву, що люди не сподівалися на порятунок, ледве не вся російська земля спорожніла».
Алерозпад першого ополчення не зневірив людей. Усе більше росла й ширилася впевненість, що об'єднані сили російського народу повинні й можуть урятувати рідну землювід інтервентів.
Усюдипіднімалися народні маси на боротьбу з іноземцями й зрадникамибатьківщини. Не вистачало тільки вождів, які зуміли б об'єднати, організувати йнаправити проти інтервентів ці могутні народні сили.
Таврешті-решт ці вожді з'явилися в особі Іллі Мініна й Дмитрія Пожарського (додаток 8).
Другеополчення. Ілля Мінін та Дмитрій Пожарський
Мінін і Пожарський почали свою справу з організації другогоополчення у вересні 1611р. Їхня діяльність почалася в найважчій обстановці, усамий найважчий момент розрухи й поразок.
3червня 1611р. військами Сигізмунда був узятий Смоленськ. Облога Смоленськатяглася 20 місяців. У воєводи Шеїнане вистачало військ, і захист Смоленська значною мірою винесли на своїх плечахдобровольці — посадські й селяни.
ЗахисникиСмоленська героїчно відбили кілька штурмів чисельно переважаючого супротивникай самі зробили багато відважнихвилазок. Сигізмунд пропонував жителям міста здатися, але захисники міста не хотіли навіть слухати ці пропозиції.
Докінця облоги в місті розповсюдилось чимало хвороб, від яких помирало щодня по 150 чоловік. Але Смоленськ продовжував мужньо триматися.
Значеннямужньої стійкості захисників Смоленська дуже велике. Вони не тільки затримали під своїми стінами коронну армію Сигізмунда, але й підтримали дух ібадьорість усього російського народу.
З 80тисяч жителів, що перебували в Смоленську восени 1609 р., до кінця облоги уціліла тільки десята частина. Падіння Смоленська відбулося череззраду смоленського дворянина Дедешина, щовказав полякам слабке місце в фортечній стініміста. Під це місце поляки підвели міну й увірвалися в пролом, що утворився в стіні. Жителі міста й тоді не здалися: битва тривала в самому місті. Полякам довелося з боєм брати кожну вулицю, кожнийбудинок. Особливо затята сутичка відбулася в цитаделіСмоленська. Рів перед нею був заповнений трупами. Захисники цитаделі підірвалипорохові склади, що були розташовані в підвалах собору, і загинулиу вогні. Воєвода Шеїн був узятий у полон, підданий катуванням й відправлений уПольщу.
Втому ж червні 1611 р., коли поляки заволоділи Смоленськом, шведи зайняли Великий Новгород і його область.Шведи виступали такими ж загарбниками російської землі, як і польсько-литовськішляхтичі.
ПісляКалушинської битви шведи рушили в Новгородські землі, де вирішилизакріпитися. Їхні загони нападали на Івангород, Орєшек, Ладогу, Корелу, алевсюди зустрічали мужній опір. Так, Корелазахищалася протягом всієї зими й була зайняташведами лише в березні 1611 р., коли з 3000 захисників у місті залишилася в живих тільки сотня.
ДоВеликого Новгорода шведський король звернувся з листом,пропонуючи свій захист від поляків. Навесні 1611р. у Новгород прибули представники Ляпунова, щовирішив знову укласти договір зі шведами протиполяків.
Підчас переговорів шведи запропонували свого королевича на російський престол.Переговори результатів не дали. Тоді шведи 16 червня оволоділи Новгородом і силою змусили новгородців прийняти їхні умови. Новгородська земля відділялася від Москви й повинна була одержати свого царя зі шведського королівського двору, Новгородзобов'язувався утримувати шведське військо, а шведські воєначальники одержували маєтки в Новгородських землях. Цей договір зі шведами відрізав від Російської держави весь північнийзахід.
Такимибули справи до кінця 1611 року. Королеві Сигізмундові здавалося, що всі його плани здійснені, опір росіян зломлений і що Російську державу він міцно тримає у своїх руках. Взявши Смоленськ, вінпоспішив у Варшаву, де у вересні засідав сейм. Там була влаштована урочистацеремонія. Колишній московський цар Василь Шуйський і його брати були доставлені як бранці: сейм бувзадоволений взяттям Смоленська. У Кракові — влаштованітриденні торжества. У Римі папа проголосив «відпущеннягріхів» парафіянам польської церкви.Багато поляків говорили вже про Російськудержаву, як про польську провінцію.
Обговорюючипитання про додаткові кредити на продовження війни, польський сейм вирішив, щоне потрібно більше значних витрат, щоб привести в покору незначнізалишки нескорених москвичів. Впливовий підканцлер Крицький наполягав, що вести переговори ізпредставниками Російської держави не треба. Сейм вирішив заплатити 10000 злотихвоїнам, що повернулися в Польщу, а утриманнявійська, що залишилося в Російській державі, оплачувати з тамтешніх доходів.
Сигізмундові довелося затриматися уВаршаві на цілий рік. А в цей час у Російській державі лютував голод, у столиці перебував гарнізонінтервентів. Смоленськ і Новгород потрапили вруки загарбників. Поляки й люди Заруцькогограбували й знущались над місцевим населенням.
Всеце пригнічувало російських патріотів. Однак всі підступи ворогів розбилисяв остаточному підсумку об незламну стійкість широких мас російського народу. Спільним у всіх не байдужих досвоєї батьківщини було бажання знову йти на боротьбу з ляхами.
Цебажання народилося майже одночасно в декількохмістах. Так, у серпні жителі Казані звернулися в Перм із грамотою, закликаючидо об'єднання і визнати тільки того государя, що буде вибраний всією землею Російської держави.
Нова потужна хвиля народного руху піднялася з Нижнього Новгорода й інших посадів Середнього Поволжя,які були тісно пов'язані із селянським населенням.
НижнійНовгород — один з найбільших економічнихцентрів і торговельних міст Російськоїдержави. Він був зв'язаний з усією волзькоюрічковою системою. У Нижньому Новгородізустрічалися: риба з Каспію, хутра із Сибіру, тканини й прянощі з далекої Персії, хліб з Оки. Основне значення в місті мав торговельний посад, у якомуналічувалося до двох тисяч дворів. У місті було також багато ремісників, а внижньогородському річковому порту багато вантажників і бурлак.
НижнійНовгород не раз піддавався загрозі руйнування з боку поляків і тушинців.Посадські жодного разу не впускали в містоіноземних загарбників; більш того, Нижній Новгород відсилав свою рать противорогів під час походу Скопіна й активно бравучасть в ополченні Ляпунова. У січні 1609р. нижньогородський воєвода Аляб'єв розбив йзагін тушинців і повісив воєводу цього загону- князя В'яземського. Коли Ляпунов був убитий,нижньогородці принесли додому заклик заново організовуватиополчення.
Відчуваючисвій зв'язок з усією країною, Нижній Новгород уважно стежив за ходомвійни з інтервентами, підтримуючи жваві зносини з іншими містамий з патріархом Гермогеном. «Безстрашнілюди», як їх назвав Гермоген, двоє нижньогородців — боярський син Пахомов і посадський Мосеєв — принесли в Нижній Новгород грамоту Гермогена. Цікаво, щоагітація за повстання проти інтервентів ішлане від імені воєвод нижньогородських, а відімені всього нижньогородського населення.
З 1 вересня 1611р. на виборну посаду Нижньогородськогоземського старости вступає Кузьма Мінін Захарьєв-Сухорукий. Простий нижньогородський міщанин, що займався дрібною торгівлею м'ясомі рибою, він був справжнім патріотом. Надзвичайно обдарована особистість,людина сильної волі й великої практичної кмітливості, він зумів організувати нове ополчення, незважаючи на всіперешкоди. Авторитетний серед посадського населення, ще більш зв'язаний з ним з моменту обрання його земським старостою, Мінін веде широку пропаганду йвиголошує промови із закликом віддати всінадбання заради порятунку батьківщини. Промовисвої Кузьма Мінін виголошує біля своєї крамниці й у земському домі, де свого виборного старосту слухали посадські,вони знаходять живий відгук серед слухачів,особливо менш заможних людей.
Всядіяльність Мініна була присвячена народній справі.
Безперечним є те, що Кузьма Мінін був натурою винятковою,людиною, що поєднувала в собі рідкісні практичні й організаційні здібності із глибокою відданістю батьківщині. Завдяки цим якостям Мінін зумів в обстановці польської інтервенції й зради боярськоїверхівки очолити народний рух, спрямований проти загарбників.
Дужешвидко рух поширюється на все місто.Посадські об'єднуються з адміністрацією міста й здухівництвом. Біля собору збирається все міське населення — і посадські й служиві люди. Главанижньогородського духівництва, Сава, однодумець Мініна, читає привселюдно отриману грамоту Гермогена й гаряче її підтримує. Потім виступає земський староста Мінін і полум'яно призиває врятувати батьківщину.
ПромоваМініна була виголошена з великоюпристрасністю. Народ плакав, слухаючи Мініна.— «Будь так», — кричали йому у відповідь. Шапки із грошима, зброя купою виростали накам'яній площі. Сам Мінін віддав свій маєток,й навіть золоті й срібні рами з ікон.Пожертвування текли широкою рікою. А тим часомнаселення Нижнього Новгорода, як і інших міст Московської держави, зубожіло зароки міжусобних воєн і інтервенції.
Аледля організації нового походу пожертвувань, які б великі вони не були,невистачило. Потрібен був правильно організований, обов'язковий для всіхзбір засобів. Розпорядником і скарбником ставзнову таки Кузьма Мінін — напрочуд чесналюдина, талановитий організатор. Установили збір — «третій або п'ятий грішвід всіх пожитків і промислів». На підставі цього рішення Мінін із властивою йомуенергією й став збирати «п'ятий гріш», не соромлячись примусовихзаходів по відношенню до тих хто ухилявся.
Збір засобів ішов дуже добре й значноюмірою забезпечив успіх ополчення. Ополченці були забезпечені всім необхідними. Дуже швидко рух вийшло далеко за межі Нижнього Новгорода. Палкі заклики Мініна пролунали й в інших містах. Першими прийшли служиві люди Балахни й Гороховця, а пізніше дворяни Смоленської області, що покинули свої маєтки, не захотівши підкоритися Сигізмундові.
Алеголовну роль у цьому русі відіграли все-таки посадські люди й селяни, які теж несли заради спільної справи своєвбоге майно й вступали в ополчення.
Теперпершочерговим завданням було знайти вмілого й авторитетного в народних масах полководця, що зміг би очолити військовийпохід проти інтервентів, звільнити від них серце країни — Москву. Мінін і вказав на героя московського повстання 1611 р., на князяДмитра Михайловича Пожарського.
ПредкиПожарського служили городничими в невеликихмістах. Дмитро Михайлович виділився винятково завдяки своїй хоробрості,полководницькому таланту й глибокому патріотизму.
Народився Пожарський в 1578р. При Борисові Годунову він бувнаближений до царського, двору.
В1608 р., коли йому виповнилося 30 років, Пожарський вперше виступив воєводоюпроти поляків розбивши їх біля Коломни. В 1609р. Пожарський розбив на Володимирській дорозі «злодійський»загін Салтикова. В 1610 р., коли тушинський злодій ішов до Москви йвсі міста після Клушинської поразки присягалийому, Пожарський, тоді воєвода Зарайська,рішуче відмовився перейти на сторонусамозванця. Жителі стали погрожувати Пожарському, але погрози ніколи не змушували його зійти з того шляху, який він вважав правильним. Пожарський замкнувся в міському Кремлі й змусив зарайців, а слідом за ними й жителів Коломни, знову відійти від тушинського злодія. У випадку зради боярської знаті, пряме служіннябатьківщині, дало Пожарському особливийавторитет.
Тимиж рисами мужності й вірності відзначені й дії Пожарського взимку 1610-1611 р.,коли він захистив у Пронську Ляпунова від «злодійських» загонів і особливо в березні 1611 р., коливін героїчно захищав від ворогів палаючу Москву.
Пожарськийжодного разу не присягав ні польському королевичеві Владиславові, ні кому-небудь ізсамозванців. Він перший відгукнувся на заклик Ляпунова, перший прийшовна допомогу повсталим москвичам, мужньо боровшись із німцями і поляками в палаючому місті.
Саметому пропозиція Мініна передати владу надополченням Пожарському була прийнята всіма звеликою наснагою.
Пожарськийлікувався в цей час у Суздальському повіті, за 120 верств відНижнього Новгорода, після важких поранень, отриманих 19 березня в Москві. Нижньогородці відправили своїх послів до Пожарського, але той не відразу погодився взяти на себе керівництво й командування. Він розумів, що невдача попередньогоополчення багато в чому залежала від недостатньої організованості, іусвідомлював, що цю організованість треба забезпечити із самого початку. Дотого ж Пожарський розумів, що нижньогородське населення буде більше довірятиополченню, якщо на чолі буде представникнижньогородського посаду. Пожарський поставив умовою — щоб в ополченні бувспеціальний керівник для збору засобів іспорядження. Кандидатом на цю посаду Пожарський назвав Мініна. Нижньогородці одностайноприйняли цю пропозицію. Мінін став займатися головнимчином справами організації ополчення, його постачання всім необхідним, спорядженням та ін. На грамотах Мінін підписувалася: «Виборна людина від всієї землі».Таким чином, на чолі ополчення стали виборні особи, Мінін і Пожарський.
Нижньогородськийгарнізон був сам по собі дуже нечисленний. Але разом з двоматисячами дворян, що прийшли в Нижній, до початку березня 1612р. йогочисельність становила три тисячі чоловік. Навідміну від ополчення Ляпунова, що було таксамо швидко організоване й так само швидко розпалося, це ополчення готувалосяне кваплячись. Заощаджуючи кошти, Мінінкупував для ополчення слабких коней за низькою ціною, а потім хазяйновито їх відгодовував. Так само розумно й з розрахункомзабезпечувалося ополчення й озброєнням. Але своїх засобів явно не вистачало. Після цього вожді ополчення сталипосилати грамоти в міста, на північ і на Поволжя,пропонуючи всім згуртуватись, очистити Московську державу від ворогів та обратинового государя радою всієї землі, такожпросили про надсилання скарбниці. І пониззя, іпоморські, і поволзькі міста стали відсилати вНижній кошти, людей, озброєння, а також і своїх представників для допомогиМосковській державі.
Такпри Мініну й Пожарському була утворена «Рада всієї землі», у якійбрали участь дворян, посадські люди і селяни,в особі своїх старостів. Нижньогородський рух переріс в рух загальросійський.
Врезультаті у Нижньому Новгороді зібралися досить значні сили. В ополчення входили провінційні служиві люди, стрільці, посадські, селяни. Вступили в ополчення татари й інші народностіПоволжя й Півночі. Місцеві партизанські загони охоче вливалися в народнеополчення, коли воно в березні виступило з Нижнього Новгорода.
Природно,що згуртування всенародного ополчення не залишилось в таємниці від польськихінтервентів, що засіли в Москві. Гонсевський, вкрай стривожений розмахом другого ополчення, погрозами хотів змусити патріархаГермогена, що перебуває в темниці, відправитиграмоту нижньогородцям із забороною йти наМоскву, але нічого не домігся. Він зміг тількипомститися старому Гермогену погіршеннямумов його ув'язнення, відчого патріархнезабаром і вмер.
Зіншого боку, Мініна й Пожарського турбувалопитання про майбутні взаємини з козацькимизагонами Трубецького й Заруцького, які знаходились під Москвою, де було чималокозаків, грабіжників і авантюристів. Ними керував безпринципний авантюрист ізрадник Іван Заруцький, організатор вбивства Ляпунова.
Заруцький розумів, що ополчення Мініна й Пожарського припинить його грабіжницьку діяльність, що від ньогозажадають відповісти за всі зроблені ним злочини.
Тому Заруцький вирішив виступити проти Пожарського й зайняти найважливіші міста, у першу чергу Ярославль.
Яктільки в Нижньому довідалися про планиЗаруцького, Пожарський негайно вислав загін знаказом зайняти Ярославль, що й було успішновиконано. Після цього в похід на Москву виступило все ополчення.
Спершуополчення готувалося йти на Москву найкоротшим шляхом через Суздаль, але колистали відомі плани Заруцького захопити багаті північні міста й відрізати відних нижньогородців, вожді ополчення вирішили насамперед забезпечити собі тил — багате північне Поволжя — і зміцнити там свої сили.
Просуваннявійськової раті в той час відбувалося повільно. Попереду йшов легкий кінний загін, щоб убезпечити війська віднесподіваного нападу ворога, а піхота йшла повільно.
Впоході до ополчення вливалися все нові й нові загони патріотів. Похідперетворився в тріумфальну ходу. Тільки в Костромі воєвода Шереметьєв вирішиввиступити проти ополчення, але жителі міста цього не допустили.Шереметьєв був схоплений, і тільки заступництво Пожарського врятувало його від смерті. Популярність ополчення й авторитет його вождівшвидко зростали.
Напочатку квітня 1612р. ополчення увійшло в Ярославль.
Цемісто мало дуже вигідне географічне положення. Він стояв на перетині декількох доріг, на шляху із центру Московськоїдержави в багате Помор'я, що майже не постраждало від інтервентів. Тому з Ярославлябуло зручно організувати тил при поході на Москву. До того ж Ярославль ужекілька років був поряд з Нижнім Новгородомодним із центрів народного патріотичного руху.Зиму 1608—1609р. Ярославль перебував під владою тушинців, що грабували це багате торговельне місто. Наступні спроби інтервентів знову заволодітиЯрославлем відбивалися жителями.
Сюдипочали прибувати служиві люди й загони добровольців, сюди направляли з багатої півночі кошти в розпорядження керівниківополчення. Тут ополчення провело чотиримісяці.
Причини,що змусили Пожарського тривалий час затриматися в Ярославлі, були досить вагомі. Ворогів було багато й обстановкасклалась надзвичайно складна. Ополченню необхідно було забезпечити свій тил,дістати нові кошти, підготуватися до походу й боїв, установити постійний іміцний зв'язок із широкими масами населення.
Мінін і Пожарський розгорнули активну діяльність у Ярославлі, який став центром російської землі, що не визнавав влади інтервентів і зрадників.
В цейчас Заруцький, а слідом за ним Трубецький пішли на нову авантюру. Ще влітку 1611р. у місті Пскові, який страждав від внутрішніх усобиць та від набігів шведських і шляхетських загонів,з'явився новий самозванець, що прийняв ім'яцаря Димитрія. Цьому самозванцеві, прозваному «псковськийзлодій Сидорка», присягнули козацькіпідмосковні загони. Звістка про цю присягувідомому авантюристові справила сильневраження на вождів ополчення, знову засвідчивши про необхідність дотримуватисявиняткової обережності у відносинах з козаками, що розташувалися під Москвою.
Неможна, зрозуміло, уявити собі, що все козацтво, що перебувалопід Москвою, складалося з авантюристів типу Заруцького або Просовецького. У складі козацтва, як у кожному великому соціальному прошарку, були різні групи. Для багатьох козаків основною метою була боротьба зіноземними загарбниками; вони твердо стояли проти поляків і підтримували облогузасівшого в Москві Гонсевського.
Пожарський,розташувавшись у Ярославлі, поступово розширював коло своєї діяльності. Відприхильників Заруцького були очищені Пошехоньє,Углич, Переяславль. Залишений своїми прихильниками, злодій Сидорка біг у травні із Пскова, але був схоплений і страчений. Докінця травня земські загони стисли козаків наневеликій території під Москвою.
Згодом Заруцький спробував завести зносиниз Хоткевичем,але не зустрів підтримки в значної частиникозаків. Нарешті, 17 липня вночі Заруцькийзмушений був бігти в Коломну. За ним пішланайбільш авантюристична частина козачих загонів. Під Москвою із ДмитромТрубецьким залишилися кращі козачі загони, асам Трубецькой вирішив не виступати проти народного ополчення.
Такимчином, ополчення майже без збройних зіткнень позбулося від «злодійської» частини козацтва. Влада його поширилася наПомор'я, Сибір, значну частину Поволжя й центрРосійської держави.
У тойже час вожді ополчення намагалися створити загальнодержавне управління. Недостатньо було веститільки воєнні дії. Змучена Московська держава відчувала потребу у твердійвладі. Потрібно було заново створювати органи державного керування й у той же час вирішуватичергові політичні й економічні питання. Тим часом, вирішення кожного питання було пов'язане з винятковими труднощами.Багато зусиль віддав Мінін для збору грошовихі матеріальних засобів, необхідних ополченню. Центральні області Московської держави були повністю розорені; новгородськаземля перебувала в руках шведів. Довелося все необхідне збирати з північно-східних областей.Мінін відмінно впорався із цим завданням.Ополчення мало хороше озброєння, теплий одяг, ситне харчування. Це піднімало настрій ратників, зміцнювало силу й внутрішній порядокополчення.
Вополчення вливалися ратні загони з різних земель і міст — йшлислуживі люди, сибірські стрільці, татари й інші.Прийшов сибірський царевич Араслан, приходилиселяни й козаки. З підмосковних таборів прийшлидо Пожарського 17 отаманів із загонами.
Об'єднавший зцементувавши в Ярославлі розрізнені сили, Пожарський уже не випускав зі своїх рук військове керівництво, поміняв ненадійних воєвод, призначав нових.
ОдночасноМінін і Пожарський розсилали в усі міста грамоти, вимагаючивисилки грошей, тому що з ростом ополчення значно зросли й витрати. У відповідь на ці грамоти в Ярославль приїжджали служиві й посадські люди,привозячи необхідні ополченню засоби.
Длявстановлення зв'язку з усіма областямиРосійської держави й із широкими масами населення, Пожарський запропонував всіммістам надіслати в «Раду всієї землі» своїх представників, вибраних зі всіх чинів людей, по двоє чоловік з відповідними наказами.
Всіпринципові й важливі питання обговорювались на цій Раді.
Таквідновлювалася єдина Російська держава, штучно розірванана частини польсько-литовськими і шведськимиінтервентами й зрадниками-боярами.
З'явиласядумка вже тоді підібрати нового царя. Але здійснити її було неможливо, тому щозначна частина території перебувала в руках загарбників інаселення цих районів не могло подати свого голосу.
Фактичнов Ярославлі було створено загальноросійський уряд в особі «Радивсієї землі».
Утворившись з виборних представників, ця Рада була незвичайного складуй не схожою на відомі земські собори. У ній не було патріарха, майже не булобояр, зате багато представників служивого й тяглого стану. Таким чином, Рада була майже позбавлена вищої феодальної знаті, але широко представляла інші верстви населення. Посадські становили ядро цьогоярославльського уряду. «Рада всієї землі»мала широкі повноваження. Вона виносила «вироки», обов'язкові для всієї держави, вирішувала всі важливі питання.
Пожарськийне був властолюбним і не прагнув виділяти себе із суспільногоруху. Всі дії його погоджувались з іншимвождем ополчення — Мініним.
Побудова державного порядку вимагала самої напруженої роботи. У Ярославлі були заново створені найважливіші урядові заклади — «прикази».Повсякденна невидима діяльність побудови держави мала виняткове значення. Вонаперетворила ополчення справді в загальнодержавне, призвала на активні дії раніше не охоплені рухом області й міста, вселиладовіру до своїх сил і тим самим переконала населення всієїдержави в необхідності й доцільності підтримки ополчення, що рятує батьківщину.
Значенняцієї моральної підготовки до вирішальних боїв проти іноземців було дуже велике.У той час, після багатьох невдач, деякі кола суспільствабули охоплені пасивністю, вони не вірили в силинароду. Так, значна частина духівництва призивала не до активних дій, а лише домолитов і до посту. Пожарський же й Земськийуряд призивали до активних дій проти ворогів батьківщини. Мінін і Пожарський на ділі виявили велику державну мудрість і організаторські здібності.
Першимрезультатом цієї діяльності ополчення в Ярославлі було поліпшення господарського життя населення у звільнених від поляків областях. Яскравимпоказником успіху адміністративної політики Мініна й Пожарського став рістторгівлі: з 1 вересня 1612р. по 1 вересня1613р. обороти нижньогородської митниці майжевдвічі перевищили обороти попереднього року.
Алепотрібно сказати, що всі ці успіхи далися Мініну йПожарському не легко. В ополченні багато хто, особливо дворяни й впливовікозаки, претендували на керівництво ополченнямі на маєтки й землі у звільнених відінтервентів районах. Вони не дотримувались дисципліни. Треба було виявити багато терпіння й такту, щоб, не даючи цим елементам волі,не розриваючи ополчення, разом з тим невідштовхнути їх, перебороти анархічні йіндивідуалістичні тенденції, включити цихлюдей у спільну справу.
Умиротворенню,що досягалося такими зусиллями, загрожували не тільки польські шляхтичі й зрадники типу Заруцького,але й шведи в Новгороді. Захопивши Новгород,шведи просунулися ще на схід у район Тихвіна. Вести війну одночасно із двома інтервентами було не під силуополченню. Треба було всіма силами домагатися залишення Новгорода в складі Московської держави йзбереження миру зі Швецією. Переговори з утвореною шведами Новгородською державою тяглися довго й вимагаливеликого дипломатичного мистецтва. Митрополит Ісидор і боярин Одоєвський, що стояли в цей час на чолі Новгородапогодилися прийняти «на Новгородську державу» одного зі шведських королевичів. Проте вони не хотіли відділятися від Москви,через те запропонували визнати цього шведського королевича царем всієї Росії.
Прибулів липні у Ярославль посли Новгорода наполягали на визнанні шведськогокоролевича Карла-Філіппа Московським государем. У своїй відповіді Пожарськийнагадував про сумний досвід обрання іноземців на російський престол.
Бажаючивиграти час, Пожарський, не відмовляючи, поставив неодмінноюумовою визнання Карла-Філіппа особистий приїздкоролевича в Новгород і перехід його в православ'я. Пожарський хотів домогтисятого щоб шведи не перешкоджали діям ополчення, спрямованим проти поляків.
Прицьому він наполягав на негайному припиненнішведами воєнних дій. Таким чином, були збережені мирні відносини зі Швецією й з Новгородом, ополчення було забезпечено від нападу із цієї сторони. Зумівши відтягти вирішення питання щодо шведськихдомагання цим самим запобігли можливомунаступу шведів, вожді ополчення проявили свійрозум й спритність тис самим одержали безсумнівну дипломатичну перемогу. У тойже час Пожарський виявив дипломатичні здібності й у зносинах з Австрією.Австрія суперничала з Польщею; знаючи це,Пожарський направив австрійському імператоровіграмоту, у якій нагадував про стару дружбу Австрії з Російською державою й просив імператора вплинути на польського короля, щоб той відрікся від своїх планів щодо Московської держави. Вусній бесіді з австрійським підданим Юсуфом Грегоровичем, через якого була відправлена грамота австрійському імператорові, Пожарський навіть натякнув, що на російський престолможна буде висунути кандидатуру брата імператора. Спокушений цим, австрійський імператор відправив Сигізмундові посла, який відмовляв його від завойовницьких планів щодоРосійської держави.
Такимидипломатичними методами Пожарський запобіг небезпеці з боку Швеції й Австрії.
Одночаснообережний Пожарський наполегливо зміцнював Білозеро, Каргополь, авідправляючись у похід на Москву, послав великий загін у район Тихвіна якзаслін від можливого нападу шведів. Надаючи виняткового значення зміцненню Білозера, Пожарськийнаказав кинути у в'язницю на місяць тих змісцевих жителів, хто відмовився брати участь у цих роботах, і попереджав, щонадалі повісить, жителів, які ухиляються від будівництва укріплень.
Пожарськийнаправив загін також в Архангельськ, щоб ніякі іноземці не могли навіть черезвіддалений порт вступити на російську землю. Справа в тому, що Англія готувалася скористатися скрутнимстановищем Російської держави, ополчення повинне було запобігти спробіанглійської інтервенції.
Ужевиступивши з Ярославля, Пожарський одержав від німця Якова Шоу йанглійця Артура Астона пропозиції найняти воїнів з різних країн до себе на службу. Князьвідмовив. Пожарський порадив іноземцям-найманцям у Російську державу неприїжджати й собі гірше не робити.
Мінін і Пожарський своїми патріотичними діями завоювали довіру йлюбов народної армії. Ці почуття виявилися, зокрема, при замаху на життя Пожарського. Заруцький підіслав двох козаків уЯрославль щоб організувати вбивство вождя ополчення. Пожарський, готуючись відправити передовий загін до Москви, оглядав військовеспорядження. Довкола нього тіснилися воїни. Скориставшись тіснявою, один з підісланих убивць хотівударити Пожарського кинджалом, але відданий Пожарському козак Роман заслонив вождя й був пораненийзловмисником. Одразу всі хто перебував поруч стали кільцем на захист Пожарського. Зловмисників схопили, військовимагало їхньої смерті, але на вимогу Пожарського їх відправили в заслання.
А вцей час у Ярославлі була отримана звістка про задуми Заруцького посадити напрестол сина Марини Мнішек і Лжедмитрія,та про те, що гетьман Хоткевич поспішає з Польщі вМоскву з військом і великим обозом, щоб надатидопомогу польському гарнізону, що засів умосковському Кремлі. Цього з'єднання польських сил не можнабуло допустити, і 27 липня 1612р. ополченнявийшло з Ярославля на Москву, щоб звільнити їївід загарбників.
Народнеополчення під керівництвом Мініна й Пожарськогопочало організовану боротьбу з інтервентами.Це була визвольна, прогресивна й справедлива війна із загарбниками. А назустрічцьому народному руху, що одержав свою організовану форму в ополченні Мініна й Пожарського, полегшуючи йому його важкий шлях, ішла стихійна боротьбаселян, холопів і посадських людей, що вступилив єдиноборство з іноземними загарбниками.
Ще зосені 1611р. на околицях Москви почався сильний партизанський рух. Учасники першого ополчення, ідучи від Заруцького, становили збройні загони, щонападали на поляків. Особливо енергійно ці загони діяли на дорогах, що ведуть у Польщу.Партизани розривали зв'язки польських загоніві гарнізонів з Польщею й перешкоджали підвозу продовольства полякам, що засіли в Кремлі. Коли литовський гетьман Хоткевич, відправлений королемСигізмундом на допомогу Гонсевському, підходивдо Москви у вересні 1611 р., він натрапив на партизанські загони. Загони Хоткевича й Сапеги (сам Сапега у вересні 1611р.помер) пішли восени до Рогачова й до Волги запродовольством для голодуючих у Кремліполяків, але значна частина награбованого внаселення продовольства не дійшла до Кремля; майже все в дорозі відібралипартизанські загони. За зиму ці загони так осміліли, що напали на полковника Струся, що направлявся з Польщіщоб змінити Гонсевського, і перебили його жовнірів.
Селяниозброювалися за рахунок шляхтичів, яких вони ловили поодинці, убивали, рубали,кидали в ополонки. Загарбники не ризикували тепер їздити невеликимизагонами. Але це не зупиняло партизанів, які теж об'єдналися й, влаштовуючи засідки, зненацька нападали на ворогів і громили їх.
У самій Москві поляків і німців заманювали в тісні провулки,в пригороди, зазивали в гості й там вбивали.
Урезультаті цієї партизанської війни поляки в Кремлі вповній мірі відчули недостачу продовольства. Горобці й ворони продавалися за високуплату.
Кінець1611р. і початок 1612р. був дуже важким часом для підмосковного населення. Увідповідь на партизанську війну інтервенти посилили своїжорстокі заходи. Вони виганяли населення, спалювали житла, змушували бігти куди очі дивляться. Троїцький монастир щодня ховав мерців, що замерзали на дорогах або убитих в селах. Звірства інтервентів досягли в цей часапогею.
Литовськийвеликий гетьман Хоткевич, якому король Сигізмунд доручив ведення воєнних дій у Російській державі, підійшов до Москви вперше раз на початку жовтня 1611р. Поляки, що перебували в Кремлі й страждали відголоду стали вимагати собі заміни. Хоткевичзапропонував їм коштовності із царської скарбниці, обіцяючи незабаром замінити їх. У грудні вінвідправив великий обоз із награбованим продовольством у Москву, але по дорозі на обоз напали партизанські загони і відбили його. На початку 1612р. Хоткевичзамінив частину польського гарнізону в Москвій до літа прибули свіжі підкріплення з Польщі.На початку липня полковник Струсь на чолітритисячного загону вступив у Кремль. У ньоговідразу почалися суперечки з Гонсевським, тому що кожен з нихпрагнув командувати в російській столиці. Скінчилося тим, що Гонсевський відправився в Польщу й зним пішла вимагати від короля платні за службу значна частина жовнірів, щораніше перебували в Москві. Там залишилися тільки полк Будзила й новийполк Струся. Великий загін гетьмана Хоткевича був знову зайнятийзбиранням продовольчих запасів, щоб забезпечити військо до зими, тому що восени1612р. Сигізмунд обіцяв прийти з армією йостаточно умиротворити Московську державу. У червні Хоткевич зібрав значні сили; він одержав підкріплення з Литви, 800 чоловік піхоти привів полковник Неверовський, з-підСмоленська прибуло кілька сотень вершників і кілька сотень піхотинців, підійшли близько 8000 козаків.
Найближчоюметою Хоткевича було провестисвоє військо й великий обоз у Москву й з'єднатися з поляками, що перебували в Кремлі, як у неприступній фортеці. Москва була в той час оточена декількома кам'яними стінами. Висока стіна Кремля із численнимивежами й бійницями, що підносилась над всією околишньою місцевістю, і стіна «Білогоміста», надійно захищали поляків, що знаходились в Кремлі й у Китай-городі. Якби Хоткевичу вдалося доставити продовольство цим загонам і самому зайняти Кремль, то вибитийого звідти було б дуже важко.
Довідавшись, що настільки значні силийдуть до Москви й везуть із собою величезний обоз із продовольством, Пожарськийвирішив не допустити такого зміцнення польського гарнізону в Кремлі. Передовий загін ополчення підійшов до Москви 3 серпня йстав табором за наказом Пожарського окремо від козачих загонів. 10 серпняпідійшов новий загін й розташувався поблизу Тверських воріт. Слідом рухалися основні сили народного ополчення. Пожарський, що не довіряв Трубецькомуі його козакам, збирався спершу зупинитися в Троїце-Сергієвому монастирі йтам остаточно домовитися із Трубецьким. Але Хоткевич наближався до Москви, не можна було втрачати ні хвилини. Увечері 20 серпня Пожарський з військом підійшов до Москви.
Трубецький,який після втечі Заруцького залишився одноосібним начальникомкозацького війська, запропонував Пожарському стати табором поруч із козаками в Яузських воріт.Незважаючи на те, що Трубецький був боярином (пожалування це він одержав від тушинського злодія),він сам виїхав назустріч Дмитрію Пожарському. Однак Пожарський не прийняв пропозиції козачого боярина. До того ж позиція, зайнята табором Трубецького, не була придатною для оборони Москви,тому що перебувала осторонь від Можайської дороги, по якій підходили війська Хоткевича. ОднакПожарський все-таки виділив у допомогу Трубецькому, що взяв на себе захист Замосков'я, дві сотні ополченців.
Ранком21 серпня війська Пожарського розташувалися в районі нинішніх Смоленської йКримської площ і біля Арбатських воріт, тобто з тієї сторони Москви, куди підходив із заходу Хоткевич. Отаборившись на самій дорозі Хоткевича, Пожарськийніби підкреслював рішучість битися до переможного кінця, щоб не допустити з'єднання ворожих сил.
Хоткевич на чолі свого війська з'явився ввечері того ж дня йзупинився на Поклінній горі. Головнокомандуючий польською армією Карл Хоткевич був досвідченим воїном,який воював раніше в Нідерландах, в іспанських військах, одержавши до походу вМосковську державу ряд перемог, у тому числі перемогу при Кирхгольмі над шведським королем Карлом IX. Основну частину йогоармії становила кіннота: українські козаки,кінні шляхетські загони й угорська кавалерія,що вважалася кращою в Європі. Піхоти було порівняно небагато; вона складалася з найманців — німців, угорців, поляків. Іпіхота, і шляхетська кіннота мали хорошеозброєння: рушниці, списи, сталеві обладунки.Ці війська вміли воювати регулярним правильним строєм, тобто вмілизастосовувати передову військову тактику того часу. Важко озброєні польські гусари мчали в атаку шеренгою, виставивши впередсуцільний ряд довгих списів. Піхота також наступала організованими рядами.
Що стосується армії Пожарського, то її озброєння було відносно гіршим,особливо в селян і посадських. Далеко не всі дворяни мали сталеві обладунки. Частина служивих людей і козаки мали рушниці.
Пожарськийрозташував свої війська від берега ріки Москви від Чортольських до Петровських воріт. Центр його армії був біля Арбатських воріт іперепиняв шлях Хоткевичу, який наступав по Смоленській дорозі. Війська Трубецького, що захищали Замосков'я, мали два укріплених пункти — біля церквиКлимента і біля церкви Георгія.
Розташуванняросійської армії було ненадійним, тому що в її тилу в Кремлі перебував польськийгарнізон, який з нетерпінням очікував Хоткевича. Переправившись через Москву-ріку в Новодівечий монастир, Хоткевич повів 22 серпня наступ наАрбатські й Чортольські ворота, прагнучи прорватися до Кремля. У битві бралаучасть головним чином кіннота. Польським важко озброєним гусарам протистояли гірше озброєні, але більш рухливі російські вершники. Бій прийняв відразу запеклий характер. Безрезультатно атакувала то одна, то інша сторона.
Тоді Хоткевич кинув у бій угорську й німецьку піхоту. Професійнісолдати, що мали великий військовий досвід і вправність, змусили ополченців відступити в межі Земляного міста, де бій продовжувавсяна вулицях. Дії кінноти в цих умовах були дуже утруднені, і Пожарський наказавсвоїм вершникам вести піший бій. В цей час кремлівський польський гарнізонзробив вилазку й ударив росіян з тилу. Оточені ворогами ополченці хоробро боролися. У цьому бою на очах у Мініна був убитий його улюблений племінник — безстрашний воїн Фотім Сремкін. З труднощамивдалося загнати поляків назад у Кремль.
В цейважкий момент ополченці дуже потребували допомоги Трубецького. Однак Трубецькийдопомоги не надавав. Але коли на очах у козаків лівий фланг росіян виявилися відрізаним і поляки притисли його до берега ріки Москви,тоді, не очікуючи наказу Трубецького, на допомогу ополченцям кинулися в бійсотні, передані напередодні з ополчення, а заними вже пішли отамани Афанасій Коломна,Дружина Романов, Філат Можанов, Макар Козлов, зі своїмизагонами. Це було зроблено всупереч Трубецькому. Це і вирішило результат бою 22серпня. Хоткевич був відкинутий за Москву-ріку.
Незумівши пробитися в Кремль, Хоткевич відступив до позицій, яківін зайняв напередодні. Вилазка поляків ізКремля була також відбита з великими для них втратами. Струсьнамагався пробитися на з'єднання з Хоткевичем, проте бувзмушений швидко повернувся в Кремль. Але в ніч на 23 серпня під покривомтемряви 600 поляків з полку Неверовськогопробралися в Замосков'я.
Наступнийдень пройшов у приготуваннях до вирішальної битви. Польські війська зайняли Донський монастир. Замосков'я було відносно погано укріплене. Там стояв Трубецький зкозаками, і Хоткевич вирішив пробиватися вКремль тепер із цієї сторони. Але Пожарськийрозгадав його маневр і зайняв вигідну позицію, звідки міг у потрібний момент перейти в Замосков'явбрід через рікчу, переправивши значну частинувійськ в цей район, де козаки Трубецького охороняли напівзруйнований вал і два укріплених пункти.
24серпня поляки відновили наступ. Протягом декількох годин росіяни витримувалисильний натиск, але до полудня відступили. Угорська піхота, що була в центріпольського війська, прорвалася біля Серпуховських воріт. Був зайнятий укріплений пункт. Значна частина відтиснутих з валів Замосков'яополченців і козаків залягла між руїнами напівспаленого міста, у ямах навулицях і в цих укриттях чекала подальшого наступу поляків. Хоткевич,бажаючи використати успіх, наказав слідом завійськами, що просувалися, негайно ввести вмісто свій величезний обоз із продовольством. Тільки одна верствавідокремлювала поляків від Москви-ріки, вонинамагалися дійти до її берегів й скинути в ріку росіян. В цей час частина козаків Трубецького, побачивши, що поляки тіснять військаПожарського, вийшла з бою й розташувалася білягирла Яузи.
Тоді Мініні Пожарський звернулися до келаря Троїце-Сергієвого монастиря Авраамія Паліцина, який бувпосередником між козаками й ополченням, і вмовили його піти до козаків і зновупідняти їх на боротьбу. Але ще до його приїздувид польських прапорів, що розвіваються на церкві, розгнівив козаків, івони бурхливою атакою відбили Климентьєвськеукріплення. Угорська піхота понесла при цьому значні втрати. У цей момент Паліцин і звернувся до патріотизму козаків.
Пожарськийнаказав своїм служивим людям залишити коней і пішимизахищати місто й переправу через Москву-ріку.Протягом усього бою Пожарський підбадьорював війська, закликаючи їх битися доостанньої краплі крові. Перелом в битві був досягнутий Кузьмою Мініним, який у цю відповідальну мить виступив проти іноземців. Здозволу Пожарського він взяв три сотні кіннихвоїнів, і перейшов через Москву-рікузмусивши тікати кінну і пішу литовську роту.
Підбадьоренацією ознакою нестійкості поляків, російська піхота, що не пропускала ворога до ріки,перейшла сама в наступ. Поляки не стримавшиатаку почали втікати. Весь обоз із продовольством, артилерія, польські прапорий намети потрапили в руки переможців. Хоткевич відступив до Воробйових гір, а наступного дня, ненаважившись відновити битву, відійшов до Можайська, а звідти невдовзі повернувся в Литву.
У ційбитві російські війська, які мали менше військового досвіду й гірше озброєння,взяли гору, завдяки високому моральному духу, ініціативі воїнів, умілому керівництву Пожарського й Мініна.Вони билися за волю й незалежність своєї батьківщини й перемогли. Це буланадзвичайно важка поразка для польської армії. Так, з кавалерії в Хоткевича залишилося не більше 400 чоловік.
Змусившивідступати литовського гетьмана, Пожарський почав облогу ворожого загону, щозасів у Кремлі. У той же час треба було домовитися із Трубецьким про організацію нового управління.
Справа це виявилося далеко не легенею. На початку вересня в таборі Трубецького з'явилися старіавантюристи, у їх числі Іван Шереметьєв, що був костромський воєводою, котрийне бажав впускати в Кострому нижньогородське ополчення, і князь Григорій Шаховський, сподвижник Лжедмитрія ІІ. Вони стали підбурюватиТрубецького й козаків проти ополчення. Лише в самому кінці вересня, після довгих суперечок, урядові «прикази»земського ополчення й козачого війська були об'єднані й розташовані в районі Трубної площі,майже на однаковій відстані від обох таборів. Всі постанови й грамоти повинні були надалі підписуватися обов'язково іТрубецьким і Пожарським, одного підпису булонедостатньо.
Ворожийгарнізон ще відсиджувався в Кремлі. Відрізані росіянами від зовнішнього світу, поляки відчували жорстокий голод. У результаті боїв 22-24 серпня числообложених збільшилося, а продовольства не було. Обложені їли кішок, собак,траву. Були зафіксовані прояви людожерства: спершу серед німців-найманців, апотім і серед польської піхоти.
Пожарськийзвернувся з посланням до обложених поляків, пропонуючи здатися,обіцяючи їм життя. Однак поляки відповіливідмовою. Боячись відплати, вони не зважувалися здатися. Вони все ще очікувалишвидкого прибуття Хоткевича й короляСигізмунда. Однак зібрати нову армію проти російського народу, що показав свою силу, було нелегко, і поляки, що засіли в Кремлі, не дочекалися її.
Побоюючись,що Хоткевич почне нову спробу прориву кільця оточення, люди Пожарського і Трубецького викопали через все Замосков'я рів, поставилив різних місцях вежі й гармати, з яких можна було б обстрілювати підступи доміста. Обережний і завбачливий Пожарський особисто спостерігав за тим, якведуться ці роботи.
22жовтня з розгорнутими прапорами росіяни пішли на приступ Китай-города йвзяли його. При цій атаці багато шляхтичівбуло вбито й узято в полон. Спершу із Кремля стали виходити бояри, щопересиділи там важку облогу: Мстиславський,дружина Філарета Романова — Марфа із сином Михайлом і інші. Зрадник Андронов ще доцього втік до Заруцького, а Салтиков — у Польщу. 27 жовтня здалися, нарешті, і польськівійська. В Кремлі росіяни знайшли сліди грабежів, залишки людожерства, зруйновані храми.
1листопада відбувся урочистий вступ переможців у Кремль, повернутийМосковській державі.
Однакочищення Москви ще далеко не означало очищення всієї держави.Це завдання виявилося дуже важким й вимагалонових зусиль від російського народу.
Насампередтреба було відбити наступ самого короля Сигізмунда. Ще восени1612р. Сигізмунд і Владислав перейшлипольський кордон, і, з'єднавшись із Хоткевичем,направилися до Москви. Російські міста чинили запеклий опір. Волоколамськ витримав три приступи,але не здався. Сигізмунд направив у Москву передовий загін для переговорів з боярами, однак ніхто в переговори не вступив, а на самзагін напали росіяни. Тим часом прийшлиморози. Сигізмунд не мав засобів вести зимову кампанію й, довідавшись про здачу кремлівськогогарнізону, пішов назад у Польщу.
Цікавимє те, що намагаючись знову організувати похід на Росію, шляхетськийуряд Сигізмунда намагався знайти підтримку врізних європейських держав, насамперед вІспанії. Король Сигізмунд направив до іспанського короля Філіпа ІІІ послівпросити допомоги в боротьбі з Росією.Сигізмунд просив іспанського короля надати яку-небудь своєчасну й необхідну допомогу. Однак знайти союзників дляінтервенції, утворити блок проти Російськоїдержави Сигізмундові тоді не вдалося.
Значнітруднощі довелося здолати, щоб очистити Московську державу від збройних загонів польських, литовських і російських «злодіїв». Ледве Хоткевич, 24 серпня відступив від Москви, як з його загону вийшликозаки й частина поляків і відправилися на північ грабувати незахищеніросійські міста. 22 вересня вони напали на багате торговельне місто Вологду. Там їх не чекали, і грабіжники захопилибагату здобич. Діяли грабіжники декількомазагонами. У цей час були розграбовані й розорені Білоозеро, Каргополь і іншіпівнічні міста й землі, які раніше булизахищені ополченням. Москва в той час майже не могла надати півночі збройноїдопомоги. Ще восени, після московської перемоги, значна частина земськогоополчення стала розходитися по домівках. Нечисленне військо, що залишилося, було необхідним для умиротворення південно-східнихрегіонів, де хазяйнував Заруцький, і дляохорони західних кордонів від можливих нових нападів поляків. У грудні 1612р.поляки захопили Путивль, а Гонсевський у січні 1613р. намагався захопити Осташків. Тому тільки в середині зими у Вологду прибув великийзагін для боротьби проти польських і литовських грабіжників. У самій Москві частина козацького гарнізону, не одержуючи вчасно платні, почалаграбежі. Потрібно було швидше встановитиміцний державний порядок, щоб закріпити здобуту перемогу, забезпечити відновлення господарського життя й домагатися повернення відібранихіноземцями російських земель.
Зі звільненнямстолиці потрібно було відновити державну владу в країні, для того часуфеодальну монархію. Уже в листопаді 1612р. з Москви були розіслані повідомленняпро скликання Земського собору для виборів нового царя. Клас феодалів і верхипосаду поспішали зміцнити органи держави й управління на місцях. У січні 1613р.у Москві зібрався Земський собор. У ньому брало участь близько 700 людей,переважно дворяни, бояри й духівництво, а також представники 50 міст із усіхкінців країни. Вважається, що було на соборі й декілька селян. Брали участьтакож представники стрільців і козаків.
Близько двохмісяців обговорювалося на соборі питання про вибір царя. Рішуче були відхиленікандидатури іноземних претендентів і сина М. Мнішек. Нарешті в лютому соборобрав Михайла Романова (1613 — 1645 рр.) (додаток 9), 16-річного синамитрополита Філарета. Він був зв'язаний зі знаттю, його підтримувалодухівництво, а також посадські й козацтво, що знало Філарета по Тушино. Із часуГрозного Романови були близькі й до дворянства, вони були родичами згаслоїдинастії. Феодали використовували перемогу народу над інтервенцією. Д.Пожарський і К. Мінін були незабаром відсторонені від державної діяльності.Родичі молодого царя склали його дійсний уряд.
Країна була вдосить важкому становищі. Села й міста, особливо в центрі, та й в інших районахкраїни, де діяли інтервенти, були розорені. Запустіло багато земель, поселень.У володіннях Троїце-Сергієвого монастиря в 1616 р., наприклад, рілля зменшиласяв 20 раз.
Царська владаослабла, деякі воєводи не відразу визнали царем Михайла Романова. Уряд першіроки намагався опертися на авторитет Земських соборів. Знать вийшла із усіхпотрясінь початку XVII ст. суттєво ослабленою. Завданням уряду в областівнутрішньої політики було зміцнення феодального землеволодіння, насампередпоміщицького, забезпечивши феодалів робочої силон. Боячись селянської війни, урядспочатку обмежив строк розшуку біглих людей тільки п'ятьма роками.
У цих умовахзавершувалася боротьба з польськими й шведськими загарбниками. В руках шведськихінтервентів були новгородські землі. Зграї польських загарбників бродили покраїні, особливо багато їх було в західних і південно-західних повітах. Польщаоголосила своїми бранцями послів 1610 р., у тому числі й батька царя —Філарета, якого в Росії обрали патріархом. На південному-сході розбійничав І.Заруцький, що намагався встановити зв'язки з Іраном.
Шведськіінтервенти прагнули захопити російські землі на півночі. Однак їх спробиоволодіти Холмогорами успіху не мали. У Новгородській землі з 1613р. почавсянародний рух проти інтервентів; на допомогу прийшли урядові загони. Загарбниківпрогнали з міст Тихвіна, Порхова, Гдова. Почався масовий відхід населення вРосію, і до кінця 1615р. увесь Староруський повіт спорожнів. Шведський уряднаправив сюди великі сили на чолі з королем Густавом-Адольфом. В 1615р. віносадив Псков. Три місяці героїчно захищали псковитяни своє місто й відстоялийого. Швеція була ослаблена, а тим часом назрівала нова війна в Європі. Росіяпрагнула до миру, їй доводилося одночасно вести війну з Польщею, забезпечуватиоборону на півдні й т.п.
В 1617р. у селіСтолбово був укладений мирний договір зі Швецією. Новгородська земля булаповернута Росії, за Швецією залишилися Нева з Іжевською землею, місто Корела зповітом і місто Орєшек.
Це бувграбіжницький договір, у результаті якого Росія втрачала єдиний вихід доБалтійського моря. Народні маси карел, не бажаючи залишатися під владою Швеції,йшли в Росію.
В 1617р. польськевійсько на чолі з королевичем Владиславом рушило в глиб Росії. В цьому походібрав участь і український гетьман П. Конашевич-Сагайдачний зі своїми козаками.У жовтні 1618р. поляки були знову під стінами Москви. Її обороною керував Д.Пожарський. Загарбники були відкинуті; зазнала невдачі і їх нова спробазахопити Троїце-Сергіїв монастир. Польща була виснажена, польські агресориповинні були переконатися в повному провалі їх загарбницьких планів.
В 1618р. у селіДеуліно, біля Троїце-Сергієвого монастиря, було укладено на 14,5 роківперемир'я між Росією й Польщею. За Польщею залишилися Смоленська йЧернігово-Сіверська земля. Проте Владислав не відмовився від царського титулу.
Втікши вАстрахань І. Заруцький з Мариною Мнішек і її сином в 1614р. були схоплені.Заруцький і дитина були страчені, а Марина померла у в'язниці.
Відновленнязбройних сил Росії й ліній укріплень на півдні, напади запорізьких і донськихкозаків на Крим і Туреччину — усе це забезпечувало безпеку з боку Криму.
Минуласяпольсько-шведська інтервенція. Вона принесла глибокі потрясіння й руйнуваннякраїні. Ціною величезних жертв, неймовірних страждань російський народ вигнавінтервентів. З поразкою інтервентів Росія зберегла свою незалежність.Загарбники сподівалися на внутрішні потрясіння в Росії, на те, що селянськавійна послабить її. Тим часом боротьба народу перетворилась у визвольну війну,спрямовану проти інтервентів і їх сподвижників — російських феодалів.
Таким чиномзберігши незалежність, Росія забезпечила свій подальший розвиток і розв'язанняпершочергових зовнішньополітичних завдань.
Висновки
Такросійський народ, пройнятий любов'ю до батьківщини, знайшов усобі достатньо енергії, сил і мужності, щоббез сторонньої допомоги, силами народногоополчення під керівництвом Мініна йПожарського вигнати загарбників з російської столиці. Очищення Москви було катастрофою всіх загарбницьких планів польської шляхти, єзуїтів ікороля Сигізмунда. Цей народний подвиг був зроблений рядовими служивими й посадскими людьми, селянами й холопами.
Вподіях початку XVІІ століття брали участь усі верствинаселення, і кожна висунула своїх вождів. Із середовища боярства вийшли такіяскраві фігури, як Федір-Філарет Романов іМихайло Скопін-Шуйський. Дворянство дало країні Дмитра Пожарського й Прокопія Ляпунова, вільні козаки — Івана Болотникова й Івана Заруцького, посадські люди — Кузьму Мініна, духівництво— патріарха Гермогена й цілу плеядусамозванців.
НещастяСмутного часу потрясли розум і душу росіян. Сучасники винили у всьому проклятих самозванців, щопосипалися на країну як з мішка. У самозванцях бачили польських ставлеників, знаряддя іноземного втручання. Але то була лише напівправда. Ґрунт для самозванствапідготували не сусіди Росії, а глибока внутрішня недуга, що вразила російське суспільство.
Заправління Бориса Годунова дворянство добилосяскасування Юр'євого дня. Споконвіку російський селянин, сплативши мито за «вихід»,міг покинути свого землевласника в останні дніосіни й по першому санному шляхові відправитися нанові землі в пошуках кращої долі. Осінній Юр'єв день був для хлібороба світлом у віконці. Наприкінці XVIстоліття на селянські переходи була накладеназаборона, або, як тоді говорили, «заповідь».Спочатку ні поміщики, ні селяни не передбачали, до яких наслідків приведескасування виходу в Юр'єв день. Усе думали, щовведення заповідних років — захід тимчасовий. Селян тішили надією, що їм треба почекати зовсім недовго — до «государевихвихідних років», і їхнє життя потече в старому руслі. Але йшли роки, іселяни починали розуміти, що їх жорстоко обдурили. Тоді в російських селах і народиласяповна гіркоти приказка: «От тобі, бабусю, й Юр'єв день!»
Зіткнення інтересів феодальної держави й дворянства, з одного боку,закріпачених селян, тяглих посадських людей, холопів і інших груп залежних людей — з іншого, стало джерелом соціальноїкризи, що породила Смуту.
Колізіїгромадянської війни торкнулися не тільки низів, але й верхівкиросійського суспільства. Від часів феодальної роздробленості Росія успадкувала могутнюаристократію, представницьким органом якої була Боярська дума. Московськігосударі змушені були ділити владу зі своїми боярами. Опираючисьна опричнину й дворян, Іван IV спробував позбутися від опіки Боярської думи й увести самодержавну систему управління. Могутність знатіпохитнулася, але не була зломлена опричниною. Знать чекала свого часу. Цейчас прийшов, тільки-нонастав Смутний час.
Дробленняпрадавніх боярських вотчин супроводжувалося збільшенням чисельностіфеодального стану й одночасно різким погіршенням матеріального становища йогонижчих прошарків. Поруч зі знаттю, що володілавеликими земельними багатствами, з'явився шар збіднілих землевласників — дітей боярських. Криза феодального стану була переборена завдяки створеннюна рубежі XV-XVI століть помісної системи. Її розвиток відкрив дрібним служивим людям шлях до земельного збагачення й сприяв формуванню дворянства,що значно підсилило свої позиції в XVI столітті.Великі фонди вотчинних земель збереглися в Центрі, тоді як маєток одержав найбільше поширення в Новгороді, на південнихі західних окраїнах держави.
Допочатку XVII століття маєток піддався такому ж дробленню, як і боярські вотчинив XV столітті. Чисельність феодалів знову збільшилася, тоді як фонди помісних земель залишилися колишніми. Цього разу кризанабрала більш глибокий характер. Найбільш численні прошарки помісного дворянства виявилися втягнутими в процес соціальної деградації. Збідніліпоміщики не могли більше служити в кінних полках і переходили в розряд дітей боярських — пищальників. Багато зних не мали кріпаків, а часто й холопів, самі обробляли землю, тобто фактичновибували з феодального стану. Не випадково головними вогнищами громадянськоївійни на першому її етапі стала Рязанська й Путивльська земля, де процес дроблення маєтків протікав доситьінтенсивно. У знову приєднаних південнихповітах (Єлець, Бєлгород, Валуйки й ін.) влади поспішала організувати помісну систему, щоб створити собіопору в особі степових поміщиків. Поряд з безземельними дітьми боярськимимаєтки в «дикім полі» одержували козаки,селянські діти та інші різночинці. На півдні не було ні оброблених підріллю земель, ні кріпаків, і тому до початку громадянської війни поміснасистема не встигнула пустити тут глибоке коріння. Нові поміщики змушені булисамі розорювати степ. У ряді повітів їх залучали до відбування панщини на государевій десятинній ріллі. Які багато рязанських дітей боярських, більшість південних поміщиків служили в місцевих гарнізонах.
Кризафеодального стану стала одним з головних факторів громадянської війни в Росії.Але значення її й дотепер недостатньо вивчене.
Вторгненнясамозванця, що прийняв ім'я молодшого сина Грозного — Дмитра, поклало початок новому етапу в розвитку Смути.
Списоквикористаних джерел та літератури
Збірники документів:
1. Востание И.Болотникова. Документы и материалы. – М., 1959. — 455 с.
2. Епифанов П. П.Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861года. – М., 1980.
3. Сборникдокументов по истории СССР. Ч. 3 ХVI век ( под ред. Сахарова А. М. ). – М., 1972
Періодичні видання:
4. Воробьев Б. Кемже был Лжедмитрий? // Техника молодежи. — 2000. — №1.- С.34 – 35; 62.
5. Даннинг Ч. Былали в России в начале XVIIвека крестьянская война? // Вопросы истории – 1994 — №9. – С.21 – 35
6. Забелин И.Е.Общий очерк Смутного времени; Домашний быт русских царей в XVI и XVII столетиях // Родина. – 1990 — №1 – С. 18 – 22
7. Коваленко Г.М.Договор между Новгородом и Швецией 1611 года // Вопросы истории. – 1988. — №11.– С. 131 – 134
8. Лаврентьев А.Смерть пришла майским утром // Знание – сила. – 1998 — №2. — С.84 – 93.
9. Скрынников Р.Г.Смута в Русском государстве // Нева. – 1988. — №6. – с. 195 – 203; №11. – С. 195 – 204
10. Скрынников Р.Г.Спорные проблемы востания Болотникова // История СССР – 1989 — №5. — С. 92 – 110
11. Скрынников Р.Г. В то смутное время… // Наука и религия. – 1988. — №1. – С.44 – 48
12. Скрынников Р.Г.Народные выступления в 1602-1603 годах // История СССР. – 1984 – № 2. – С. 57 – 70
13. Фролов Б.П.Героическая оборона Смоленска в 1609-1611 гг. // Военно-исторический журнал. –1987 — №6. – С. 73 – 78
ІІІ. Монографії:
14. БазилевичК.В. Борьба русского народа с польско – шведской интервенцией в начале ХVІІ века. Минин и Пожарський. – М., 1946. — 31с.
15. Березов П.И. Минин и Пожарський. – М., 1957. — 343 с.
16. БугайовВ.И. Крестьянская война в России в начале ХVІІ века. – М. 1976. — 144с.
17. ВалишевскийК. Смутное время. — М., 1993. — 318 с.
18. ВалишевскийК. Смутное время: Репринтное воспроизведение изд. 1911 г. – М., 1989. — 434 с.
19. Великоедело Минина и Пожарского. Сборник./ Под ред. Н.М. Добротвора. – Горький 1943. — 144 с.
20. ВоробьевВ.М., Дегтярев А.Я. Русское феодальное землевладение от «Смутного времени»до кануна Петровских реформ. – Л., 1986. — 198 с.
21. Горсей Д. Запискио России ХVI – нач. ХVII в. – М., 1990. — 287 с.
22. Долинин Н.П.Подмосковные полки ( казацкие «таборы» ) в национально –освободительном движении 1611 – 1612 годов. – Харьков. — 137 с.
23. Козаченко А.И.Разгром польской интервенции в начале ХVII века. – М., 1939. — 176 с.
24. Корецкий В.И.Формирование крепостного права и первая крестьянская война в России. – М., 1975. — 390 с.
25. Масса И. ПетрейП. О начале войн и смут в Московии. – М., 1997. – 560 с.
26. Морозова Л.Е.Смутное время в России ( коней ХVI –нач. ХVII в.) – М., 1990. — 63 с.
27. Накануне смуты. –М., 1990
28. Нечаев В.Н.Болотников. – М., 1931. – 80 с.
29. Нечаев В.Н.Болотников. Эпизод крестьянского восстания начала ХVІІ века. – М., 1931. – 16с.
30. Осипов К. Минин иПожарский. Национальная борьба русского народа в начале ХVII в. – М., 1948. — 88 с.
31. Осіпов К.Мінін і Пожарський. Національна боротьба російського народу на початку ХVII ст. – К., 1950. — 87 с.
32. Оськин Г.И.,Карасев А.В. Кузьма Минин и Дмитрий Пожарский. – М., 1951. — 89 с.
33. Панеях В.М.Холопство в ХVI – начале ХVII века. – Л., 1975. — 265 с.
34. Платонов С.Ф.Очерки по истории смуты в Московском государстве ХVI – ХVII в.– М., 1937. – 500 с.
35. Подорожный Н.Минин и Пожарский. – М., 1939. — 48с.
36. Подорожный Н.Разгром польских интервентов в Московском государстве в начале ХVII в. – М., 1938. — 47 с.
37. Проезжая по Московии:( Россия ХVI – ХVII вв. глазами дипломатов ). – М., 1991. — 365 с.
38. Самсонов Г., Солом’янська Л.Іван Болотніков. – К., 1949. — 64 с.
39. Самсонов Г.,Соломянская Л. Иван Болотников. – М., 1948. — 63 с.
40. Скрынников Р.Г.Борис Годунов. – М., 1978. — 192с.
41. Скрынников Р.Г.Борис Годунов. – М., 2002. — 416 с.
42. Скрынников Р.Г.Василий Шуйский. – М., 2002. — 400 с.
43. Скрынников Р.Г.Минин и Пожарский: Хроника Смутного времени. – М., 1981. — 352 с.
44. Скрынников Р.Г.Россия в начале ХVII в. «Смута».– М., 1988. — 283 с.
45. Скрынников Р.Г.Россия накануне «смутного времени». – М., 1985. — 206 с.
46. Скрынников Р.Г.Самозванцы в России в начале XVIIвека. Григорий Отрепьев. – Новосибирск, 1990. — 238 с.
47. Скрынников Р.Г.Смута в России в начале XVII в. Иван Болотников.– Л., 1988. — 255 с.
48. Скрынников Р.Г.Социально – политическая борьба в Русском государстве в начале XVII века. – Л., 1985. — 325 с.
49. Смирнов И.И.Восстание Болотникова 1606 – 1607. — Л., 1951. — 588 с.
50. Смирнов И.И. Краткийочерк истории востания Болотникова. – М., 1953. — 151 с.
51. Смута вМосковском государстве: Россия начала XVII столетия в записках современников. – М., 1989. — 462 с.
52. УльяновскийВ. Смутное время. – М.,2006. — 456 с.
53. Флоря Б. Н. Руско– польские отношения и политическое развитие Восточной Европы во второйполовине XVI – начале XVII в. – М., 1978. — 301 с.
54. Шишов А. Минин иПожарский. – М., 1990. — 158 с.
Підручники та посібники:
55. БазилевичК.В. История СССР. Отдревнейших времен до конца ХVIIвека. – М., 1950
56. Бущик Л.П. Иллюстрованнаяистория СССР ХV – ХVII вв. – М., 1971
57. Вернадский Г.В.Русская история. – М., 2001
58. Деревянко А.П. ИсторияРоссии с древнейших времен до конца ХХ века. – М., 2001
59. Дядиченко В. А. Нариси з історіїСРСР ( Епоха феодалізму ). – К., 1971
60. История России в3-х частях. – М., 1994
61. История СССР / под ред. Нечкиной М. В. – М., 1955 т.1
62. История СССР сдревнейших времен до конца ХVІІІ века ( подред. Рыбакова Б. А. ). – М., 1975
63. Історія СРСР/ за ред. проф. Кабанова П. І. – Ч.1 – К., 1969
64. Копанев А. И. Очеркиистории СССР. Конец ХV –начало ХVII вв. – Л., 1957
65. Лебедєв В.І. Хрестоматія з історії СРСР т.1. Знайдавніших часів до кінця ХVІІ ст. – К., 1950
66. Очерки историиСССР ( под ред. Дружинина Н. М. ). – М., 1956
67. Павленко Н.И.История СССР с древнейших времен до 1861 года. – М., 1989
68. Покровский М.Н.Русская история. В 3 т. – СПб., 2002 Т 1.