План:
Вступ...............................................................................................................3-4
1. Першіантропологічні свідчення..............................................................5-7
2. Федір Вовк —засновник вітчизняної антропології.............................8-10
3. Українськаантропологія у 20-30-ті роки.............................................11-14
4. Здобутки тапроблеми останніх десятиліть.........................................15-17
Висновок.....................................................................................................18-19
Використаналітература..................................................................................20
Додатки.............................................................................................................21
Вступ
Термін «антропологія» вперекладі з давньогрецької означає «наука про людину» (від слів«антропос» — людина, та «логос» — наука, поняття, вчення,думка). Вважають, що його, як і безліч інших, у науковий обіг увів видатнийдавньогрецький мислитель IV ст. до н. е. Арістотель: він вживав йогостосовно вивчення духовних властивостей людини. Однак у 1501 р. в Лейпцізіз'явилася книга Магнуса Гундта «Антропологія про достоїнство, природу тавластивості людини і про елементи, частини і члени людського тіла», де, яквидно з назви, йшлося вже й про фізичні риси людей. З тих пір поняття«антропологія» значно розширилось.
На різних етапах розвиткуантропології її зміст і місце в системі наукових знань оцінювались та й ниніоцінюються по-різному. Згідно точкою зору, що склалась під впливом французькихпросвітників XVIII ст., антропологія є універсальною наукою про людину,що має на меті вивчення її біологічної історії, матеріальної й духовноїкультури викопних і сучасних людей, психології, мови тощо. Такого підходудотримується багато західноєвропейських, американських, а останнім часом івітчизняних вчених, що спеціалізуються в різних напрямах філософських знань.По суті, йдеться не про одну наукову дисципліну, а про широкий комплексприродничих та гуманітарних наук, у межах якого розрізняють окремі розділи:філософську, психологічну, соціальну, фізичну чи, скажімо, культурнуантропологію, яка, в свою чергу, охоплює первісну археологію, етнографію,порівняльно-історичне мовознавство і т. ін.
Прихильники іншої точки зору, щосформувалась у другій половині минулого століття, розглядають антропологію якнауку про мінливість фізичного типу людини у часі та просторі. Передбачається,що вона включає три великих розділи, а саме: антропогенез, що висвітлює процеспоходження людини; морфологію та фізіологію людини, котрі вивчають міжгруповумінливість морфофізіологічних ознак серед населення земної кулі; расогенез таетнічну антропологію, завданням яких є реконструкція процесу расоутворення,етногенезу та етнічної історії давніх та сучасних народів. Таке розуміннязмісту антропології — розділу знань, який займає проміжне становище міжбіологічними та гуманітарними дисциплінами, відповідає традиціям вітчизняноїнауки.
1. Першіантропологічні свідчення
Як і повсюдно, власнеантропологічні дослідження в Україні почали проводитися лише в другій половиніминулого століття. Однак відомості про фізичний тип населення окремихісторично-етнографічних зон містили вже окремі праці останньої третини XVIIIст. Так, А. Шафонський у «Чернігівського намісництва географічномуописі» (1786) зазначав, що на Чернігівському Поліссі «народ взагаліневисокий на зріст і білявий», у середній смузі Лівобережної України —«середній на зріст, трохи вищий за перших і темніший волоссям», упівденно-східній — «взагалі високий на зріст, худорлявий, обличчям смуглийі волоссям темно-русявий». Подібніфрагментарні свідчення можна подибати і в етнографічних розвідках першихдесятиліть XIX ст.
Цікава сторінка вітчизняної науки пролюдину пов'язана з першим ректором Київського університету М. Максимовичем(1804— 1874), котрий 1831 р. опублікував у московському журналі«Телескоп» статтю під назвою: «Про людину: із скороченої системитваринного царства». Торкаючись питання про місце людини у природі, вінуказав на те, що за своєю тілесною будовою вона «схожа з тваринами(особливо орангом), тому зоологи об'єднують її з ними в один клас під іменемссавців». Однак людина все ж значно відрізняється від тварин: її тілопристосоване «для розвитку в неї духовного життя». Визначальнимирисами людини, за Максимовичем, є наявність великого добре розвинутогоголовного мозку, особлива будова черепа, вертикальна постава тіла, рука,«пристосована для вільного дотику» і т. ін. Учений наголошував натому, що всі люди належать до одного біологічного виду і мають однаковіінтелектуальні здібності. Завдяки своїм прогресивним поглядам Максимович заживширокого визнання.
Фізичні риси українців знайшливідображення в рукописній праці «Етнографічні описи селян Київськоїгубернії...» (1854) відомого дослідника середини XIX ст., француза запоходженням Д. П. Де ля Фліза. «Мешканці Київської губернії, — писав він,— належать до білої раси, яку називають кавказькою. Лицевий кут у них становить85— 90 гр. Вони мають такі риси: обличчя овальне, білого кольору… Рот ненадто великий, не дуже виступаючий, губи рідко товсті, кістки вилиць маловипуклі, зуби звичайно добре поставлені симетрично й вертикально… Щокирум'яні. Голова звичайно має нормальні пропорції, і часто трапляються обличчя, красиві усвоєму роді. Волосся як у чоловіків, так і в жінок частіше русяве, аніж чорнеабо світле, очі переважно не чорні, а блакитні й сірі. У чоловіків брови йборода переважно густі, вони носять вуса, бороди — лише дехто з літніхчоловіків. Зріст високий, особливо в жителів південної частини губернії.Більшість чоловіків мають атлетичну будову, міцні кінцівки… Але селяни, якіпроживають на північ від Києва, в Радомишльському повіті, загалом менші на зріст,не такі міцні, волосся в них здебільшого світле, а очі блакитні». Наведенірядки свідчать про спостережливість Де ля Фліза: він вірно «вловив»відмінності між українцями лісостепової та поліської зон, які, за підсумкамисучасних досліджень, належать до різних антропологічних типів.
Помітний слід в історії вітчизняноїантропології залишив видатний етнолог П. Чубинський (1839— 1884) (див. додаток 1). В 1869 р. він за дорученням Російського географічного товаристваорганізував експедицію для збирання етнографічно-фольклорних матеріалів натериторії України. За її результатами протягом 1872—1879 рр. учений опублікувавсім томів «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західноруськийкрай», які були відзначені золотою медаллю на виставці в Парижі та Уваровськоюпремією Петербурзької Академії наук. В одному з томів він навів дані профізичну подобу юнаків-призовників (1366 осіб), зібрані лікарями рекрутськихкомісій. На його думку, вони дають змогу виділити на Правобережжітри типи: український, галицько-подільський та волинський, які відрізняютьсяміж собою за зростом і, частково, кольором волосся та очей. Крім того, вченийнамагався окреслити роль окремих компонентів, які. на його думку, ввійшли доскладу українського народу: тюркського, тобто з певною монголоїдною домішкою;південнослов'янського та румунського (фракійського), залучивши для цьогоісторично-етнографічні та лінгвістичні дані. Хоча багато ознак, використанихЧубинським для широких узагальнень, визначалися візуально і отже, дужеприблизно (наприклад: форма голови: округла, опальна і т.ін.) чи взагалі невикористовуються в сучасній антропології (швидкість та характер ходьби людини),деякі його спостереження підтвердилися у процесі пізніших досліджень, якібазувалися на досконаліших методичних засадах.
2. Федір Вовк —засновник вітчизняної антропології
Важливою віхою в історіїантропології є діяльність одного і найяскравіших Представників вкраїнськоїнауки кінця XIX — початку XX ст. — Федора Вовка (1847- 1918) (див.додаток 2).
Вовк належав до блискучої плеядигромадських діячів і вчених, світогляд яких сформувався на хвилі національногопіднесення в Україні пореформеної доби. Закінчивши природничий факультет Київськогоуніверситету Св. Володимира, він, одначе, присвятив епос життя здебільшого гуманітарнимнаукам, інтерес до яких був зумовлений його суспільними поглядами. Людина дії.Вовк замолоду брав активну участь у діяльності київської «Громади» іпід загрозою арешту був змушений таємно залишити батьківщину.
Хто зна, як склалася б його подальша доля,якби після тривалих поневірянь у Румунії, Болгарії та Швейцарії він 1887року не оселився у Парижі — загальновизнаному центрі антропологічної науки.Попри свої далеко не юнацькі літа Вовк став постійним слухачем лекцій у Недільнійшколі та лабораторії Паризького антропологічного товариства, які читали провиніфранцузькі вчені. Завдяки систематичним заняттям антропологією він 1905 рокууспішно захистив у Сорбонні дисертацію на тему «Скелетні видозміни ступніу приматів та в людських рас», піднявшись до рівня своїх учителів. Занеабиякі наукові успіхи Паризьке антропологічне товариство нагородилоукраїнського дослідника великою медаллю П. Брока та щорічною премією Г. Годара.
Ще під час перебування за кордоном Вовкдоклав чимало зусиль для організації антропологічних досліджень на територіїУкраїни, діставши підтримку з боку французьких учених. Перший крок у цьомунапрямі він зробив 1903 року, коли на запрошення М. Грушевського — головиНаукового товариства ім. Т. Г. Шевченка у Львові — провів антропологічні виміри726 осіб — мешканців Галичини, Закарпаття та Буковини. Дослідження взахідноукраїнських землях, то входили до складу Австро-Угорщини, Вовк продовживі в наступні роки. Згодом вони склади основу великої етапі«Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини йУгорщини» (1908), де вперше була висловлена думка про належність українцівдо виділеної Й. Денікером «великої південної групи великорослих і темнихбрахіцефалів, які він називає адріятицькою і яку з антропологічного погляду можнаб було назвати просто славянською».
Ще ширші можливості для антропологічноговивчення українців відкрилися Вовкові тоді, коли після 26-річної еміграції віндістав дозвіл повернутися до Росії (щоправда, без права мешкати в українськихгуберніях). У січні 1906 р. вчений став співробітником Російського музею вПетербурзі, а згодом Санкт-Петербурзького університету. Згуртувавши довколасебе велику групу студентів — вихідців з України, він налагодив систематичнезбирання даних у тих регіонах імперії, де компактно мешкали великі групиукраїнської людності. За підсумками цих досліджень (а вони охопили близько 5тис. осіб) Вовк підготував розділ «Антропологічні особливості українськогонароду» в другому томі колективної праці «Український народ в його минуломуі сьогоденні» (1916).
На підставі аналізу варіаційантропометричних та антропоскопічних ознак у більш ніж 40 територіальних групучений дійшов висновку щодо відносної антропологічної однорідності українськогонароду. «Українці, — писав він, — є досить одноманітне плем'я,темноволосе, темнооке, вище за середній зріст чи високого зросту,брахіцефальне, порівняно високоголове, вузьколице, з рівним і досить вузькимносом, з порівняно короткими верхніми та довшими нижніми кінцівками».Сукупність цих ознак Вовк назвав українським антропологічним типом, зауваживши,що відхилення від нього загалом незначні і спостерігаються лише на«скрайках» етнічної території українського народу. На його думку,українці належать до так званої адріатичної, або динарської раси, ознаки якоїпоширені переважно серед південних і частково західних слов'ян — сербів,хорватів, чехів, словаків.
Висновки Вовка були неоднозначнозустрінуті представниками московської антропологічної школи, очолюваноїАнучиним. У той же час вони надовго визначили напрями пошуків українськихучених — І. Раковського, А. Носова, С. Руденка, Р. Єндика та ін.
Все життя Федір Вовк мріяв повернутися вУкраїну. Здавалося, цій мрії судилося здійснитись: навесні 1918 р. в похмурийПетроград йому надійшло запрошення зайняти посаду професора кафедри географіїта антропології Київського університету. Однак по дорозі до Києва 71-річнийвчений захворів, помер і був похований на сільському цвинтарі поблизубілоруського міста Жлобина.
3. Українська антропологія у 20-30-ті роки
За кілька років по смерті Ф. Вовка один ізйого учнів — О. Алешо — в неймовірно важких умовах повоєнної руїни перевіз ізПетрограда до Києва архів, книгозбірню (понад 8 тис. томів унікальних видань)та численні антропологічні й етнографічні колекції свого вчителя. Всі ціматеріали були зосереджені в Музеї (згодом — Кабінеті) ім. Хв. Вовка приУкраїнській Академії наук, який складався з трьох розділів — етнографії,антропології та первісної історії. Тут були представлені краніологічніколекції, муляжі, предмети матеріальної культури давнього населення України,етнографічні експонати тощо. Попри брак коштів співробітники музею А. Носов, М.Мушкет, В. Ткач систематично проводили антропологічні дослідження, обстежившикілька територіальних груп українців Поділля, Черкащини, Півдня, кримськихтатар, поляків та ін. Носов опублікував зібрані ним дані в кількох статтях, вяких він загалом дотримувався Вовкової схеми, хоча, на відміну від своговчителя, не виключав ролі змішування у формуванні морфологічних рис українськогонароду. В 1927 р. при Кабінеті був організований гурток-практикум для молодихнауковців, де читали лекції та проводили практичні заняття. Однак на початку30-х років цей науковий осередок, який продовжував традиції Вовкової школи,закрили, а його керівника М. Рудницького заслали до Пермської області Росії. Ф.Вовка офіційно оголосили «українським буржуазним націоналістом» банавіть расистом, а його праці вилучили з бібліотек і замкнули у спецсховищах.
Ще одним центром антропологічнихдосліджень у 20-30-ті роки був Харків, тодішня столиця УРСР. Тут були створеніантропологічні кафедри, кабінети й лабораторії — в медичному інституті,Інституті ортопедії і травматології, Українському психоневрологічному інститутіі т. д. Зокрема, в антропологічному відділенні психоневрологічного інститутувідкрився анатомо-антропологічний музей із колекцією черепів, зібраною під часархеологічних розкопок, муляжів тощо.
Широке визнання дістала діяльністьколективу антропологів Харківського інституту народної освіти. Очолюванийпрофесором Л.Ніколаєвим, колектив зосередився на вивченні питань фізичногорозвитку різних вікових груп населення з урахуванням впливу зовнішньогосередовища та спадковості. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років харківськівчені зібрали численні дані про фізичний тип міських і сільських мешканців —представників різних соціальних та професійних прошарків людності ЛівобережноїУкраїни. Опрацьовані із застосуванням біометричних методів, ці дані склали основуспеціальних шкал, які широко застосовувалися в легкій промисловості привиготовленні одягу. Одночасно харківські антропологи видали кілька науковихзбірок, присвячених дослідженням груп крові населення України. Ці праці й досіне втратили свого наукового значення.
Упродовж 20-х років антропологічні центридіяли також в Одесі, Дніпропетровську. Всіх їх ліквідували на початку 30-хроків у зв'язку з тотальним наступом сталінщини на українську науку й культуру.
У Львові у цей час працювали яскравіпредставники школи Ф. Вовка — І. Раковський та С. Руденко. В 1927 р. у збірціНаукового товариства ім. Т. Г. Шевченка вони вмістили узагальнюючу статтю«Погляд на антропологічні відносини в українського народу», дезробили спробу переглянути погляди свого вчителя. На відміну від нього, вонидійшли висновку про те, що антропологічний склад українців сформувався врезультаті змішування «щонайменше шести головних європейських типів»,основним з яких "є, безперечно, адріятицький", тобто динарський. Заїхніми підрахунками, він охоплює 44,5 % української людності, переважаючи впівденній смузі. Поряд із динарським на етнічних теренах України досить широкопредставлений ще один темнопігментований брахікефальний, але менш високорослийтип — альпійський (22,0 %). «Обидва антропологічні типи: адріятицький іальпійський, — зауважують дослідники, — так злучені численними перехіднимипостатями, що можемо тут злучити їх в один спільний»альпо-адріятицький" антропологічний тип. Це є, власне, той тип, якийпокійний наш учитель назвав «українським» типом і який кожномуантропологові, що має нагоду зустрічатись з українським народом, відразукидається в вічі". Своєбачення антропологічного складу людності України запропонував також представникльвівської антропологічної школи Ростислав Єндик, який за співвідношеннямосновних антропологічних типів виокремив на українських землях чотири смуги. У трьох із них, на його думку, знов-таки переважаєдинарський тип.
Таблиця 1
Антропологічна характеристикалюдності українських етнічних земель (за Р. Єндиком, 1949)№ Групи расових первнів Округи
1
2
3
4
І
динарський,
субнордійський,
сублапоноїдний
Харківщина, південно-західна і північно-східна Галичина
лемки
бойки
Холмщина, північно-західна Полтавщина, буковинські гуцули
5
6
7
8
9
ІІ
динарський
з легкою домішкою
вірменоїдного
галицькі гуцули
Поділля по Дністер
угорські гуцули
Бачка, угорські бойки, Поділля по Південний Буг
Таврія, північна Кубань
10
11
12
ІІІ
нордійський з легкою домішкою динарського
Радомишльщина
Курщина
Волинь, південна Кубань
13
14
15
16
IV
динарський
середноземноморський,
сублапоноїдний,
субнордійський
Чернігівщина, південне Поділля, північно-східна Полтавщина
Вороніжчина
частково – Галичина, Бойківщина
Київщина без Радомишльщини, Катеринославщина
Назагал протягом 20-30-х років українськаантропологія зробила певні кроки у своєму поступі. Однак вона хибувалавідсутністю систематичних польових досліджень і серйозного методичногопідґрунтя. Нормальному розвиткові вітчизняної науки про людину перешкоджалижорстокі репресії з боку сталінського режиму.
4. Здобутки тапроблеми останніх десятиліть
По закінченні Другої світовоївійни в Україні не залишилося жодного антропологічного осередку: одні вченізагинули в сталінських таборах, інші припинили свої дослідження з остраху передрепресіями, дехто емігрував на Захід.
Новий етап у розвитку українськоїантропології розпочався в середині 50-х років, коли у відділі етнографіїІнституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (нині — Інститутумистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України) була створена групаантропології під керівництвом академіка Івана Підоплічка. Це відчутно сприялопланомірним дослідженням антропологічного складу українського народу,здійсненню комплексних експедицій на теренах республіки і за її межами, накопиченнюпалеоантропологічних матеріалів із стародавніх некрополів тощо.
У 1955 р. розпочала свою діяльністьУкраїнська антропологічна експедиція під керівництвом В. Дяченка (1924-1996),яка протягом восьми польових сезонів обстежила понад 100 етнотериторіальнихгруп України, Росії, Білорусії (загалом понад 7 тис. осіб). Програма дослідженьохоплювала широкий комплекс соматологічних ознак, а саме: зріст, розміри йописові ознаки обличчя та голови (зокрема колір очей і волосся, форма носа,губів, розвиток третинного волосяного покриву, тобто бороди у чоловіків, тощо).Обстеження проводились у межах одного району переважно серед чоловіків 18-60років.
Підсумки експедиційних досліджень Дяченкоузагальнив у монографії «Антропологічний склад українського народу»(1965), де навів дані щодо мінливості найважливіших ознак фізичної будовиукраїнської людності та подав загальну антропологічну характеристику українцівна фоні інших етнічних груп Східної, Центральної та Південної Європи. На йогодумку, на етнічній території українського народу виділяється кількарегіональних варіантів, або областей: центральноукраїнська, карпатська,нижньодніпровсько-прутська, валдайська, або деснянська, таільменсько-дніпровська. Кожній із них, за винятком карпатської, він знайшованалогії в Росії та частково в Білорусії. Учений розглянув також роль окремих етнічнихкомпонентів, які вплинули на формування морфологічних рис населення різнихісторично-географічних зон України: іранського (південноєвропеоїдного), слідикотрого фіксуються на Лівобережжі; фракійського (південноєвропеоїдного), впливкотрого простежується в карпатській зоні; тюркського (монголоїдного), домішкаякого фіксується в Середній Наддніпрянщині; балтського(північно-європеоїдного), що його можна «вловити» на Волині та Поліссі,і т. ін. Хоча не всі висновки цієї книги витримали випробування часом, вона йдосі залишається головним джерелом з антропології українського народу.
У другій половині 60-х роківспівробітники групи антропології ІМФЕ та деяких інших наукових закладів України(Є. Данилова, В. Дяченко, С. Лаврик, А. Караванов, М. Дудник, Л. Тимошенко, Р.Руденко та С. Старовойтова) розгорнули широкі гематологічні дослідження,підсумки яких були узагальнені в монографії Є. Данилової «Гематологічнатипологія українського народу у зв'язку з питаннями етногенезу» (1971). Напідставі аналізу варіацій груп крові систем АBО, Rh, MNавтор виокремила в межах України п'ять геногео-графічних областей, чотири зкотрих (центральноукраїнська, поліська, деснянська, південно-східна) входять довеликої східноєвропейської, а одна (карпатська) — допівнічнобалкансько-карпатської зон.
Важливим напрямом вітчизняноїантропології є палеоантропологічні дослідження. Завдяки інтенсивнимархеологічним розкопкам, які проводились у повоєнні роки, у фондах Інститутуархеології НАН України, Науково-дослідного інституту і Музею антропології приМосковському університеті ім. М. В. Ломоносова та Санкт-Петербурзькоговідділення Інституту етнології та антропології РАН нині нагромаджені величезнікраніологічні та остеологічні колекції з давніх некрополів України (понад 10тис. одиниць). Серед них — кісткові рештки неандертальців, виявлені на деякихстійбищах у Криму; фрагменти кісток верхньопалеолітичних людей; численнікістяки з багатих на знахідки мезолітичних і неолітичних некрополів Надпоріжжята Приазов'я; краніологічні та остеологічні колекції з курганів добиміді-бронзи, з курганних та безкурганних могильників, залишених кіммерійцями,скіфами, сарматами, племенами Черняхівської культури та давньоруською людністю— нащадками літописних полян, древлян, волинян, сіверян, тиверців та уличів. Ціматеріали вивчали українські науковці (Г. Зіневич, К. Соколова, В. Діденко, С.Круц, І. Потєхіна, П. Покас та ін.), які співпрацювали зі своїми московськимита санкт-петербурзькими колегами.
Питанням антропогенезу присвячена низкапраць Є. Данилової. З-поміж них особливо виділяється монографія «Еволюціякисті і стопи людини в процесі антропогенезу», що витримала кілька видань.Ця книга, де узагальнено великий за обсягом матеріал із морфології предківлюдини, дістала високу оцінку вітчизняних та зарубіжних фахівців.
У повоєнні роки українські антропологибрали участь і у вирішенні завдань народного господарства. Певний час уКиївському університеті ім. Т. Шевченка діяла лабораторія прикладноїантропології під керівництвом Б. Дяченка, її співробітники здійснили масовіантропометричні обстеження різних вікових і професійних груп населення України.Зібрані дані були використані при розробці стандартів виробів легкої промисловості.
На сьогодні в нашій державі діє лише одинантропологічний осередок — сектор антропології Інституту археології НАНУкраїни. Його завданням є вивчення антропологічного складу й генетичнихвзаємостосунків стародавнього населення півдня Східної Європи. Антропологічнідослідження проводяться також в Інституті мистецтвознавства, фольклористики таетнології ім. М. Т. Рильського НАН України.
Висновок
Системи морфофізіологічних ознак свідчать про те, що українці належать дотипових представників великої європеоїдної раси. Займаючи проміжне становище міжпівнічними та південними європеоїдами, вони більшою мірою тяжіють до останніх.Згідно з даними соматології, сучасній українській людності загаломвластиві відносно високий зріст, брахікефалія, доволі темний колір очей таволосся, середня ширина обличчя, пряма форма носа, середній розвиток третинноговолосяного покриву. Відхилення від цього комплексу ознак спостерігаються уполіській зоні, у Карпатах, Буковині, Нижній Наддніпрянщині, що даєпідстави виокремити тут локальні антропологічні варіанти. Певнірегіональні відмінності зафіксовані й за підсумками одонтологічних,дерматогліфічних та гематологічних досліджень. Водночас можна констатувати, щоукраїнці більш однорідні в антропологічному плані, ніж, скажімо, італійці чифранцузи.
Фізичні особливості сучасної людностіУкраїни сформувалися на основі морфологічних рис літописних слов'янськихплемен, що мешкали на її теренах за доби середньовіччя: полян, древлян,тиверців, уличів, сіверян і, очевидно, білих хорватів, які у свою чергууспадкували риси своїх попередників. Глибока лінія генетичної спадковості, заданими краніології та одонтології, простежується на СереднійНаддніпрянщині, а саме: племена доби бронзи — скіфи лісостепової смуги — населеннячерняхівської культури — давньоруська людність — сучасні українці. Що жстосується найархаїчніших рис морфологічної будови, то вони найвиразнішепростежуються у сучасної людності Правобережного Полісся. Тут, а також наВолині та Лівобережному Поліссі фіксується наявність балтського і, меншоюмірою, фінського компонента. Водночас у деяких регіонах Лівобережної України таНижньої Наддніпрянщини відчутний вплив давнього іранського, а в Карпатахта Східній Буковині — фракійського компонентів. Крім того, у Середній та НижнійНаддніпрянщині помітна незначна монголоїдна домішка, що є відгомономслов'янсько-тюркських стосунків доби Київської Русі.
Загалом в антропологічному складіукраїнського народу знайшли відображення складні етногенетичні процеси, щовідбувалися на його етнічній території упродовж останніх тисячоліть. Ціпроцеси, які мали багатовекторний характер, не слід розглядати як незміннепоступальне біологічне відтворення поколінь. «Коли ми кажемо, що є автохтонамина нашій землі, — писав з цього приводу відомий вчений В. Петров у книзі«Походження українського народу», — що живемо на ній не від VI ст. поРіздву, а ще від III тис. перед Різдвом, ми повинні зважати, що між нами ілюдністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох,кілька етапів етнічних деформацій… Наша автохтонність не була плодом і наслідком лишесамої біологічної зміни й біологічного відтворення поколінь, що в русі часу,протягом тисячоліть послідовно заступали здне одного… В громах і буряхзнищень, у бурхливих зламах творився український народ, що став таким, яким мийого знаємо нині». З цими словами важко не погодитись.
Використаналітература:
1. ВовкХ. Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини// Київ, 1995.
2. Вовк Х. Антропометричні особливостіукраїнського народу // Київ, 1995.
3. Дяченко В. П. Антропологічний склад українськогонароду // Київ, 1994.
4. Сегеда С. Антропологія // Київ, “Либідь”, 2001.