Радянська держава в роки формування (1918-1921)

ТЕМА
Радянська держава в роки формування
(1918 -1921)

План
1.  ПЕРЕТВОРЕННЯ БІЛЬШОВИЗМУ НА ДЕРЖАВНУСТРУКТУРУ
2. БРЕСТ-ЛИТОВСЬКИЙ ДОГОВІР ТАЙОГО НАСЛІДКИ
3. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА ТА ІНОЗЕМНАІНТЕРВЕНЦІЯ
4. «ВІЙСЬКОВИЙ КОМУНІЗМ»
5. КРИЗА «ВІЙСЬКОВОГО КОМУНІЗМУ»
військовий комунізмбільшовизм громадянська війна

1. ПЕРЕТВОРЕННЯ БІЛЬШОВИЗМУ НА ДЕРЖАВНУ СТРУКТУРУ
Через дві години після арешту Тимчасового уряду II Всеросійський з'їзд Рад ратифікувавдва основних декрети, підготовлених Леніним. У Декреті про мир говорилося:… робітничий і селянський уряд, який був створений революцією 24-25 жовтня іспирається на Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, пропонуєвсім воюючим народам та їх урядам почати негайно переговори про справедливийдемократичний мир. Крім того, новий уряд вирішив відмінити таємну дипломатію іопублікувати секретні договори, укладені царським і Тимчасовим урядом.
Насправді декрет був адресований не урядам, а швидшеміжнародній громадській думці і свідчив про бажання нової влади підірватисвітову систему держав, яка склалася на той час. Великі держави не моглиприйняти пропозицію, висунену більшовиками. Декрет свідчив, що мир «без анексіїі контрибуцій» означає загальну відмову від будь-якого панування, нав'язаного народамЄвропи або Америки. Це було не чим іншим, як закликом до руйнуванняколоніальних імперій. Більшовики сподівалися, що обнародування декрету (на якийфактично ніхто не звернув уваги), підкріплене їх перемогою (яка справила більшевраження), викличе заворушення, достатні, щоб змусити уряди шукати миру. Декретсвідомо виходив за рамки традиційної дипломатії, він був розрахований наперемогу революції в Європі. Союзники Росії відмовилися розглянути ціпропозиції і визнати новий уряд, приречений, на їх думку, на швидке зникнення.Вільсон у своїй відповіді нагадав про «14 пунктів» і відмовився від сепаратногомиру з центральними державами, а ті, зацікавлені в тому, щоб отримати свободудій на сході, дали зрозуміти, що згодні па переговори з більшовиками.
Через кілька тижнів до Декрету про мир додався ще одиндокумент декларація прав народів Росії, який також різко виходив за рамкиіснуючих норм, оскільки засновувався на принципі революційного звільненнянародів. Декларація проголошувала рівність і суверенність народів колишньоїРосійської імперії, їх право на вільне самовизначення, аж до відділення,скасування всяких національних та релігійних привілеїв і обмежень.
Декрет про землю, прийнятий 26 жовтня, узаконював те, що булозроблено починаючи з літа численними земельними комітетами: вилучення земель упоміщиків, царського дому і заможних селян. Його текст включав наказ про землю,підготовлений есерами на базі 242 місцевих наказів: «Приватна власність наземлю відміняється назавжди. Всі землі передаються у розпорядження місцевихРад». Есери заявили протест: більшовики вкрали їх програму.
«Нехай так, — відповів їм Ленін. — Чи не все одно, ким вінскладений, але. як демократичний уряд, ми не можемо обійти постанову народнихнизів, хоч би з нею були не згідні. У вогні життя, застосовуючи його напрактиці, проводячи його на місцях, селяни самі зрозуміють, де правда… Життя- кращий вчитель, а воно покаже, хто правий, і нехай селяни з одного кінця, ами з іншого кінця будемо вирішувати це питання… У нашому дусі, чи в дусіесерівської програми, — не в цьому суть. Суть у тому, щоб селянство отрималотверду впевненість у тому, що поміщиків у селі більше немає, нехай самі селянивирішують всі питання, нехай самі вони влаштовують своє життя».
Згідно з Декретом про землю, кожна селянська сім'я повиннабула отримати в середньому по дві-три десятини землі. Надбавка значна, але, втой час мало значуща, оскільки за відсутністю худоби і техніки земля не моглабути оброблена. Проте, протягом кількох місяців престиж більшовиків у селі досягвищої точки (про це свідчить збільшення числа сільських партійних осередків уперші місяці 1918 р.). Селяни, звичайно, не дочекалися декрету, щоб вершити«свою» революцію, однак він укріпив їх у переконанні, ніби більшовики, про якихпоки тільки чули, ( тими «максималістами», які схвалюють їхні дії.
26 жовтня Ленін заявив, що новий режим буде засновуватися папринципі «робітничого контролю». Декрет від 27 листопада визначив його форми.Теоретично робітничий контроль повинен був здійснюватися всіма трудящимипідприємства через виборний заводський комітет, а також перебуваючих при ньомупредставників адміністрації та інженерно-технічних працівників. Трудящіотримували доступ до бухгалтерських книг, складів, могли контролюватиобґрунтованість найму та звільнень. Цей декрет як би узаконював стан речей,реально існуючий на багатьох підприємствах із літа 1917р. Практично ж вінусував заводські комітети від управління підприємствами. Вони тепер входили доієрархічної структури, де більшість складали люди, далекі від проблемробітничих комітетів. При кожній міській Раді була створена Рада робітничогоконтролю, яка складалася з представників профспілок і кооперативів. їх вищиморганом була Всеросійська Рада робітничого контролю. Структура її узаконювала поглинаннязаводських комітетів профспілками і Радами, де заправляли більшовики.
Перший З'їзд профспілок (7-14 січня 1918 р.) повинен бувпідтвердити підкорення завкомів профспілкам. У остаточній резолюції,представленій більшовиком Лозовським, зазначалося, що контроль над виробництвомні в якій мірі не означає переходу даного підприємства в руки трудящих.Останній пункт недвозначно свідчив про те, що заводські комітети і комісіїпрофспілкового контролю повинні підкорятися інструкціям, які надходили від ВсеросійськоїРади робітничого контролю.
Насправді ця Рада жодного разу не збиралася як самостійнийорган. Від самого початку вона влилася у Вищу Раду Народного Господарства(ВРНГ), створену декретом від 15 грудня. На неї покладалася задача по перевірціекономічної діяльності держави, централізації і керівництву всіма економічнимиорганами і підготовці економічних законів. Вона підкорялася безпосередньо урядуі мала подвійну структуру: вертикальну (главки — центральні органи, якікерували роботою різних галузей промисловості) і горизонтальну (раднаргоспи аборегіональні Ради народного господарства). ВРНГ володіла великимиповноваженнями: могла конфісковувати, придбавати, опечатувати будь-якепідприємство. її співробітниками стали представники різних міністерств (народнихкомісаріатів з економіки), яким допомагали «буржуазні спеціалісти». Залученнярадянською державою «буржуазних спеціалістів» передбачалося Леніним (у«Чергових задачах Радянської влади») як «компроміс», необхідний, оскількикомітети робітничого контролю, Ради і заводські комітети не вміли «організувативиробництво». Робітничий контроль заводських комітетів був витісненийпрофспілками і Радами, а потім установами ВРНГ. Робітничий контроль, який вівсядуже невміло, на деяких підприємствах в період червня-жовтня 1918 р. змінивсядержавним «робітничим контролем» над самими робітниками, «нездібнимиорганізуватися».
Робітники не зрозуміли того, що відбувається: для нихголовним було, що колишній господар переможений і визнані заводські комітети.Крім того, на п'ятий день після революції був, нарешті, урочисто проголошений8-го-динний робочий день, заборонявся дитячий труд, стала обов'язковою виплатадопомоги по безробіттю та хворобі.
14 грудня уряд підписав перший декрет про націоналізацію рядупромислових підприємств. За твердженням С. Маля, перші націоналізації (мова йдепро 81 підприємство, націоналізоване до березня 1918 р.) санкціонувалися зініціативи на місцях. Ця націоналізація була, передусім, мірою покарання і заздалегідьне планувалася, па відміну від тієї, яка стала систематично проводитися з літа1918 р. Управління націоналізованими підприємствами було виведене з-підробітничого контролю і передане главкам ВРНГ. На великих підприємствах главкипризначали «комісарів» (представника державної влади) і двох директорів(технічного та адміністративного). Адміністративний директор, названий потім«червоним» (зазвичай член партії, яким часто був робітник або майстер цьогопідприємства), підтримував відносини із заводським комітетом. За відсутністю«інженерно-технічних кадрів пролетарського походження», технічним директоромставав колишній інженер або керівник підприємства. Якщо промислові підприємстванаціоналізовувалися поступово, то великі банки, які припинили всі операції ірозрахунки, відразу ж із 27 грудня стали об'єктом державної націоналізації. Усічні 1918 р. чеки, що належали їм і акції були конфісковані, а державназаборгованість (всього 60 млрд. руб., з них 16 млрд. — зовнішнього боргу)анульована.
Крім основних вищезазначених декретів, уряд, який засідав поп'ять шість годин кожний день, у перші тижні свого існування прийняв рядреформ. Ось найбільш важливі з них: скасування старорежимних чинів, титулів інагород, а також нерівності звань; виборність суддів; створення революційнихтрибуналів, зокрема трибуналу, який займався «злочинами друку»; визнанняцивільного шлюбу; обговорення закону, який полегшував процедуру розлучення;секуляризація цивільного стану; відокремлення церкви від держави і школи відцеркви; перехід на григоріанський календар з 1 (14) лютого 1918 р.
Уряд, створений 26 жовтня па II з'їзді Рад, складався виключно збільшовиків. Очолювана Леніним Рада Народних Комісарів (Раднарком) включала всебе 15 комісарів: Риков відповідав за внутрішні справи, Троцький за зовнішнюполітику, Луначарський — за народну освіту, Сталін за національну політику,Антонов-Овсієнко — за військове відомство і т.д. Есери та меншовики відмовилисябути присутніми па засіданні обраного з'їздом Всеросійського ЦентральногоВиконавчого Комітету (ВЦВК) па знак протесту проти більшовистського актунасильства. Таким чином, уряд Леніна визнали тільки більшовистські делегати,ліві есери та кілька делегатів від дрібних угруповань, які підтрималиповстання. У ВЦВК були обрані 67 більшовиків і 29 лівих есерів. 20 місць булозалишено для меншовиків та есерів на той випадок, якщо вони повернуться наз'їзд.
Поки створювався новий уряд, ПВРК, па чолі якого стоялималовідомі політичні діячі, прийняв ряд жорстких заходів, які відображалинизову концепцію «демократії»: були закриті сім газет («День» — щоденне виданняпомірних соціалістів, «Мова» — щоденне видання кадетів, «Новий час» — найбільшащовечірня газета, «Вечірній час», «Російська воля», «Народна правда», «Біржовівідомості»), встановлений контроль над радіо та телеграфом, розроблений проектвилучення пустих приміщень, приватних квартир та автомобілів. Через два днізакриття газет узаконив декрет, який залишав за новою владою право припинятидіяльність будь-якого видання, «що сіє неспокій в розумах і публікує явнопомилкову інформацію».
Проти цих жорстких заходів і тотального захоплення владибільшовиками росло невдоволення, в тому числі всередині партії більшовиків.Першим виступив Виконком Всеросійської Ради селянських депутатів, якийзнаходився в руках есерів; за ним пішли меншовики та есери з ПетроградськоїРади, інші організації. Вони закликали народ об'єднуватися навколо Комітетузахисту батьківщини і революції, який зібрався у Петроградській думі, єдинійорганізації, яка представляє всі верстви населення. Цей Комітет заявив про те,що він бере на себе тимчасові повноваження до скликання Засновницьких зборів.
Як тільки з'ясувалося, що новий режим виражає волюбільшовистської партії, а не Рад, частина прихильників повстання різко зміниласвою позицію. Меншовики-інтернаціоналісти та ліві есери, які об'єдналисянавколо газети «Нове життя», що видавалася Горьким і анархо-синдикалістськоїгазети «Знамено труда», підтримуваної Бундом і Польською соціалістичноюпартією, виступили за утворення соціалістичного революційного уряду, якийскладався б не тільки з більшовиків. Ця течія отримала підтримку численнихробітничих профспілок, Рад, заводських комітетів. Рада Виборзької сторони, якабеззастережно підтримувала більшовиків із квітня, опублікувала відозву,підписану і меншовиками і більшовиками, про формування коаліційногосоціалістичного уряду.
Керівництво «соціалістичною» опозицією взяла на себепрофспілка залізничників, де більшовики завжди були в меншості. Не бажаючибрати участь у «братовбивчій боротьбі», профспілка направила владі ультиматум(29 жовтня), вимагаючи утворення соціалістичного уряду, звідки були б виключеніЛенін і Троцький, і загрожувала загальним страйком залізничників.
З питань свободи друку і створення коаліційногосоціалістичного уряду думки більшовиків розділилися. Одинадцять членів уряду іп'ять членів Центрального Комітету партії (Каменєв, Зинов'єв, Риков, Милютін,Ногін) подали у відставку на знак протесту проти «підтримки чистобільшовистського уряду за допомогою терору». Ленін же назвав «інцидент» зрадоюкількох «окремих інтелігентів». Насправді в жовтні, так само як і в липні, дозахоплення влади і після, йшла боротьба двох внутрішньопартійних концепційбільшовизму. Більшовистська дисципліна виявилася таким же далеким відреальності міфом, як і так звана «влада Рад». Опозиція більшовиків-«дисидентів»продовжилася, однак, недовго. ЦК зажадав, щоб опозиціонери змінили свою думку,пригрозивши виключенням із складу ЦК. Зинов'єв підкорився 9 листопада. Іншіпротрималися до ЗО листопада і також визнали свої помилки. Рим часом, підтиском залізничників, Ленін уклав договір про спільні дії з лівими есерами.Меншовистські та правоесерівські делегати були виведені з Виконкому II Всеросійського з'їзду Рад селянськихдепутатів 26 листопада 1917 р. Внаслідок цієї спільної акції ліві есери увійшлидо уряду. Склад його був тимчасовим, оскільки, на загальну думку, тількиЗасновницькі збори, які повинні були зібратися в січні, могли призначитизаконний і представницький уряд, здатний примусити більшовиків піти на поступки.
До жовтня більшовики постійно звинувачували Тимчасовий уряд узатягненні скликання Засновницьких зборів. Не говорити про це вони не могли.Представляється малоймовірним, що Ленін заздалегідь вирішив розпуститиЗасновницькі збори, хоча Суханов стверджує, що ще у Швейцарії Ленін називавЗасновницькі збори «ліберальним жартом». Проте, з жовтня місяця Ленін багаторазів повертався до ідеї, висуненої Плехановим в 1903 р., суть якої в тому, щоуспіх революції — це «вище право», що стоїть навіть над загальним виборчимправом. Природно, будь-які вільні вибори до Засновницьких зборів перетворилисяб на перемогу есерів над більшовиками, тому що основну масу виборців складалиселяни. Заохочуючи експропріацію, більшовики завоювали деяку довіру частиниселян, але аж ніяк не більшості. Із 41 млн. чоловік, які проголосували навиборах у грудні 1917 р., за есерів віддали свої голоси 16,5 млн., за різніінші помірні соціалістичні партії — трохи менше 9 млн., за різні національніпартії 4,5 млн., за кадетів — менше 2 млн., за більшовиків — 9 млн. Із 707обраних до Засновницьких зборів депутатів 175 складали більшовики, 370 — есери,40 — ліві есери, 16 — меншовики, 17 — кадети і більше 80 — «різні». У ційситуації ліві есери та більшовики відкрито розглядали питання про розпуск Засновницькихвиборів. Марія Спиридонова, лідер лівих есерів, роз'яснювала, що Ради «показалисебе найкращими організаціями для вирішення всіх соціальних протиріч...». Відімені петроградських більшовиків Володарський заявив про можливість «третьоїреволюції» у випадку, якщо більшість Засновницьких зборів буде противитися волібільшовиків. 11 грудня уряд звинуватив кадетів у підготовці державногоперевороту, призначеного на день відкриття Засновницьких зборів, і арештувавосновних керівників партії. Проти застосування силових заходів по відношенню доЗасновницьких зборів були заперечення і всередині партії більшовиків (Каменєв,Ларін, Милютін, Сапронов). У «Тезах про Засновницькі збори» Ленін, зокрема,писав: «Всяка спроба, пряма або непряма, розглядати питання про Засновницькізбори з формально-юридичної сторони, в рамках звичайної буржуазної демократії,поза урахуванням класової боротьби і громадянською війни, є зрадою справіпролетаріату і переходом на точку зору буржуазії».
До відкриття Засновницьких зборів 5 січня 1918 р. більшовикипідготували простору «Декларацію прав трудящого та експлуатованого народу», якаповторювала резолюції з'їзду Рад по аграрній реформі, робітничому контролю імиру. Один із пунктів декларації, зачитаної Свердловом, свідчив: «Засновницькізбори вважають, що їхні задачі вичерпуються встановленням корінних основсоціалістичного перевлаштування суспільства». Делегати відкинули цю заяву прокапітуляцію і 244 голосами проти 153 обрали головою есера В.Чернова, а не М. Спиридонову,яку підтримували більшовики. Крім того, Засновницькі збори відмінили жовтневідекрети. Тоді на засіданні Ради Народних Комісарів більшовики зажадалинегайного розпуску Засновницьких зборів. Ліві есери заявили про необхідністьальтернативи: нові вибори або негайне об'єднання сил, опозиційних Засновницькимзборам, у Революційні збори. ВЦВК також висловився за розпуск. Наступного дня,6(19) січня червоноармійці, що чергували біля дверей залу засідань, недопустили туди делегатів Засновницьких зборів, які були оголошено розпущеними.Це свавілля не викликало в країні особливого відгуку. Лише окремі петроградськіесери спробували вчинити озброєний опір, але він потерпів фіаско. Війська,вірні більшовикам, відкрили вогонь по кількох сотнях беззбройних демонстрантів,які протестували проти розпуску Засновницьких зборів, що обурило демократів,помірних соціалістів, деяких більшовиків. Громадськість залишилася байдужою.Досвід парламентської демократії продовжився всього кілька годин.
Із постійно діючого органу ВЦВК перетворився па той, щоскликається періодично: він збирався вже раз на два місяці, втратив можливістьанулювати «термінові» декрети, які приймалися Раднаркомом. Президія ВЦВК, якаповністю контролювалася більшовиками, стала постійно діючим органом. Вонамонополізувала всі функції контролю, володіла правом підтверджувати рішенняРаднаркому і призначати народних комісарів, які пропонувалися Раднаркомом.
«Влада знизу», тобто «влада Рад», яка набирала силу з лютогопо жовтень, через різні децентралізовані інститути, створені як потенційне«протистояння влади», почала перетворюватися на «владу зверху», привласнившисобі всі можливі повноваження, використовуючи бюрократичні заходи і вдаючись донасильства. Тим самим влада переходила від суспільства до держави, а в державідо партії більшовиків, які монополізували виконавчу і законодавчу владу. Щедеякий час в Радах знаходилися небільшовики, але ще до того, як була забороненаїх діяльність, до їх думки перестали прислухатися.
2. БРЕСТ-ЛИТОВСЬКИЙ ДОГОВІР ТА ЙОГО НАСЛІДКИ
Першочерговою задачею нового режиму було укладення миру, доякого прагнула переважна більшість населення. З грудня 1917 р. почалися переговорипро перемир'я між радянською делегацією (очолюваною Іоффе, Каменевим і Радеком,до яких потім приєднався Троцький) і делегаціями центрально-європейськихімперій. 15 грудня було підписано перемир'я на чотири тижні з подальшимпоновленням пере говорів. На першому етапі (3-22 грудня) мова йшла прозастосування принципу права народів на самовизначення на західних рубежахРосії. 22 грудня німецька делегація дала зрозуміти, що, на її думку, натериторіях Російської імперії, зайнятих німецькою армією (Галичина, Литва,Латвія, Естонія, Польща), народи вже виразили свою волю на користь Німеччини.Така позиція спричинила першу паузу в переговорах. 9 січня до Брест-Литовськадля повноправної участі в переговорах прибули представники Української Ради,яка стала незалежним урядом. Оскільки між більшовиками тацентрально-європейськими державами велася «пропагандистська війна» з національногопитання, Троцький був вимушений визнати делегацію Ради як повноважнихпредставників і виразників інтересів незалежної України.
18 січня Троцький поїхав з Бреста у Петроград для участі вобговоренні партійним керівництвом майбутнього переговорів, невдачу яких такожнеобхідно було передбачити. Думки керівників більшовиків із приводу того, якутактику виробити, розділилися. Ленін був за негайне підписання в ім'я«порятунку російської революції» сепаратного миру на умовах, які пропонувалисяНімеччиною. Бухарін відкидав подібний вихід із становища. З його слів, це булоб на руку німецькому імперіалізму, чиїм «пособником» ставала радянська держава.Таке рішення змусило б революційну державу піти на компроміси і поступки, відчого міг похитнутися престиж радянської влади. Бухарін виступав за революційнувійну і «загальним захист російської землі та світового пролетаріату», що сталоб новим стимулом до європейської революції. Під час першого голосування в ЦКприхильники революційної війни отримали явну перемогу над Леніним. ТодіТроцький запропонував компромісне рішення:
прийняти декларацію про те, що Росія виходить з конфлікту водносторонньому порядку, не підписуючи миру, — пропозиція безпрецедентна вісторії дипломатії. Ленін був проти, але це рішення здавалося йому кращим забухарінське. Більшовики вирішили продовжити переговори, затягуючи їх як можнадовше. У разі припинення переговорів було намічено спробувати варіантГрецького.
26 січня Троцький повернувся до Бресту. І Природжений оратор,він пустився у словесні маневри. Німецькі військові почали тим часом втрачатитерпіння. Делегації центрально-європейських держав підписали мирний договір ізпредставниками Української Ради. Ті тут же попросили у Німеччини військовоїдопомоги, щоб протистояти більшовикам, війська яких щойно увійшли до Київа. Цепрохання послужило поводом для нового німецького вторгнення. Відтепер час гравпроти більшовиків.
10 лютого Троцький перериває переговори, заявляючи, щоцентральноєвропейські держави і Росія не знаходяться більше в стані війни.Через кілька днів ленінські побоювання підтвердилися і центрально-європейськідержави почали широкий наступ від Прибалтики до України. 18 лютого ЦК зібравсядля визначення лінії подальших дій. Ленін запропонував негайно послатителеграму в Берлін з проханням про мир. При голосуванні його пропозиції невистачило одного голосу. Троцький, як і більшість тих, хто був проти, вважав,що треба почекати, поки розвернеться наступ, і подивитися на реакцію німецькихтрудящих. Він думав, що явна агресія проти Радянської Росії, яка вийшла з війниі оголосила демобілізацію, повинна викликати революційні заворушення вНімеччині. Однак німецький пролетаріат, за словами Рози Люксембург, залишався«нерухомим, неначе труп».
Увечері того ж 18 лютого, на фоні швидкого просуваннянімецьких військ, які вже дуже скоро могли підійти до Петрограда, ЦК зібравсязнову. Цього разу ленінська пропозиція перемогла і в Берлін була відправленателеграма. Відповідь прийшла тільки через чотири дні, протягом яких німецькаармія продовжувала просуватися вглиб країни. Уряд у розгубленості висунувлозунг революційного захисту вітчизни. 23 лютого німецькі війська були зупиненібіля Нарви та Пскова. У цей день стали відомі умови Німеччини. Вони були більшжорсткими, ніж на переговорах у Брест-Литовську. У відповідь на протести ЦК іуряду Ленін пригрозив, що подасть у відставку, якщо на протязі двох діб,встановлених Німеччиною, не будуть прийняті всі умови. З березня уБрест-Литовську був підписаний договір. У порівнянні з 1914 р. територія Росіїскоротилася на 800 тис. кв. км. Червона армія повинна була піти з України,Росії треба було укласти мир з Українською Радою, відмовитися від претензій наФінляндію та Балтійські країни, віддати Туреччині Каре, Батум і Ардаган. На цихтериторіях проживало 26% населення, вироблялося 32% сільськогосподарської і 23%промислової продукції, 75% вугілля та металу. Крім того, радянський урядзобов'язаний був виплатити значну репарацію (встановлену в серпні в розмірі 6млрд. марок) і припинити революційну пропаганду в центрально-європейськихдержавах.
Після укладення Брест-Литовського договору в країні з'явилисядві опозиції: «ліві комуністи» серед більшовиків і ліві есери, які з 19 березняприпинили всяку співпрацю з більшовиками. «Ліві комуністи», які об'єдналисянавколо журналу «Комуніст», очолюваного Бухаріним, Радеком, Урицьким, а потімОболенським та Смирновим, не були згодні із встановленням німецького диктату івели кампанію за «революційну війну». Після підписання договору «лівікомуністи» заявили, що «ганебний мир» означає поступку «найменш передовимелементам пролетаріату і селянства», загрожує основним соціалістичним принципам. На їхдумку, необхідні були більш жорсткі заходи: негайне упорядкуваннянаціоналізації, встановлення достовірно робітничого контролю, звільнення зпідприємств усіх «спеціалістів»-некомуністів, спільна і колективна обробказемлі. «Лівим комуністам» вдалося здійснити свої ідеї тільки відноснонаціоналізації. Коли вибухнув лівоесерівський заколот 6-7 липня 1918 р., «лівікомуністи» поспішили примкнути до партійної більшості і відмежуватися відбунтівників. Заколот лівих есерів став логічним кінцем їх опору більшовикам,який розпочався під час підписання договору у Брест-Литовську, і завершив собоютримісячну співпрацю з більшовиками.
3. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА ТА ІНОЗЕМНА ІНТЕРВЕНЦІЯ
Громадянська війна почалася в листопаді 1917 р. Після кількохднів збройних зіткнень, які спричинили сотні жертв, влада в Москві перейшла добільшовиків. У провінції за класифікацією Д. Кіпа, захоплення владибільшовиками відбувалося трьома способами. У містах і районах зі старимиробітничими традиціями, де робітничий клас був відносно однорідний (Іваново,Кострома, шахти Уралу), Ради і заводські комітети ще до Жовтня складалися восновному з більшовиків. У цих містах революція виразилася просто в мирномуузаконенні цієї більшості в нових революційних установах, наприклад у комітетахнародної влади (місцевих варіантах ПВРК). У великих промислових і торговихцентрах (Казань. Самара, Саратов, 1 Нижній Новгород), соціально менш одноріднихі наповнених біженцями, в Радах переважали есери і меншовики. У жовтні там буластворена більшовистська, друга влада, частіше за все на базі гарнізону абозаводського комітету. Після недовгої боротьби ця влада брала верх, що невиключало надалі тимчасової участі меншовиків і есерів у місцевому управлінні.Нарешті, в середніх містах із слабо розвиненою промисловістю, але потужнимиторгівлею та сільським господарством (Курськ, Воронеж, Орел, Тамбов, Калуга,міста Сибіру), де більшовики були в явній меншості, місцеві Ради створювалиантибільшовистські «комітети порятунку». Тут захоплення влади більшовикамисупроводжувалося озброєними кривавими зіткненнями.
Проте, через місяць після Жовтневої революції нова владаконтролювала велику частину півночі і центру Росії до Середньої Волги, а такожзначне число населених пунктів аж до Кавказу (Баку) і Середньої Азії (Ташкент).Вплив меншовиків зберігався в Грузії, у багатьох невеликих містах країни вРадах переважали есери.
Основними осередками опору були райони Дону й Кубані, Україната Фінляндія (засновуючись на Декларації прав народів Росії, Україна таФінляндія заявили про свою незалежність). У травні до них приєдналися частинаСхідної Росії і Західного Сибіру.
Першою «Вандеєю» став бунт донського козацтва. Козаки різковідрізнялися від інших російських селян: вони мали право отримувати ЗО десятинземлі за військову службу, яку несли до 36 років. У нових землях вони не малипотреби, але хотіли зберегти те, чим вже володіли. Було достатньо лише кількохневдалих заяв більшовиків, в яких вони таврували «куркулів», щоб викликатиневдоволення козаків. Противники радянської влади зверталися до козаків в надіїперетворити їх на своїх прихильників. Генералом Алексєєвим була створенаДобровольча армія під командуванням генерала Корнилова. Після смерті Корниловав квітні 1918 р. цей пост зайняв генерал Денікін. Добровольча армія складаласяв основному з офіцерів. Взимку 1917/18 р. її чисельність не перевищувала 3 тис.чоловік (царська армія нараховувала в 1917 р. 133 тис. офіцерів). Переслідуванабільшовистськими військами генерала Сіверса, обтяжена політичними діячами, щоприєдналися до неї, журналістами, викладачами, дружинами офіцерів, Добровольчаармія понесла великі втрати між Ростовом та Єкатеринодаром і врятувалася тількизавдяки тому, що в армії Сіверса збунтувалися козаки.
10 квітня повсталі донські та кубанські козаки обрали генералаКраснова отаманом Великого війська Донського. Після переговорів з німцями, якізахопили Україну, був укладений договір про постачання зброї для першої «білої»армії.
У перші ж дні нової влади Українська Рада відмовилася визнатибільшовистський Раднарком законним урядом країни, зажадала його замінисоціалістичним представницьким урядом і оголосила про незалежність України. Наскликаному у Києві з'їзді Рад України прихильники Ради отримали більшість.Більшовики покинули цей з'їзд і в Харкові зібрали власний, який визнав себеєдиним законним урядом України і заявив про свою єдність із центральною владоюу Петрограді. 12 грудня харківські більшовики усунули з Виконавчого комітетуРади представників інших партій. 6 тис. червоноармійців і моряків підкомандуванням Антонова-Овсієнко почали військові дії проти Української Ради. 9лютого радянські війська вступили в «буржуазний» Київ. При цьому не обійшлосябез «крайнощів». Рада попросила допомоги у центрально-європейських держав, зякими вона вела переговори про мир у Брест-Литовську. 1 березня німецьківійська увійшли в Київ, де була відновлена влада Української Ради, але підопікою окупаційної армії
Третій фронт громадянської війни знаходився на Сході. Десяткитисяч чеських і словацьких солдат, відмовившись захищати австро-угорськуімперію, оголосили себе військовополоненими у «російських братів» і отрималидозвіл добратися до Владивостоку, щоб потім приєднатися до французької армії.Згідно з договором, укладеним 26 березня 1918 р. з радянським урядом, ці 30тис. солдат повинні були просуватися «не як бойовий підрозділ, а як групагромадян, яка має в своєму розпорядженні зброю, щоб відбивати можливі нападиконтрреволюціонерів». Однак під час просування почастішали її конфлікти змісцевою владою. Оскільки бойової зброї у чехів і словаків було більше, ніжпередбачалося угодою, власті вирішили її конфіскувати. 26 травня в Челябінськуконфлікти перейшли у справжні битви і білочехи зайняли місто. Через кількатижнів вони взяли під контроль багато міст вздовж Транссибірської магістралі,які мали стратегічне значення, такі, як Омськ, Томськ, Самара, Єкатеринбург. Зцього часу могутня армія (па той час 30 тис. озброєних людей були великимвійськовим угрупованням на радянській території) перерізала життєдайну артерію,яка зв'язувала європейську частину Росії з Сибіром.
Наступ білочехів отримав негайну підтримку есерів. Вониорганізували в Самарі Комітет з депутатів розігнаних Засновницьких зборів, якийзакликав селян до боротьби «проти більшовизму, за свободу». Казань, Симбірськ,Уфа прилучилися до них, однак мобілізація, оголошена Комітетом, продовжуваласянедовго: населення не бажало служити в якій би то не було армії. Вдалосязібрати в народну армію не більше 30 тис. чоловік. Найбільш боєздатну їїчастину склали робітники Іжевського та Воткінського заводів, які повстали протибільшовиків і заявили про свою солідарність із Комітетом.
8 вересня після кількох невдалих спроб Комітету вдалосяскликати в Уфі конференцію опозиційних сил. На ній були присутні біля 150делегатів, половина з них — есери. Були представники кадетів, три меншовики ічлени групи «Єдність», близької до Плеханова. Делегати розділилися на двігрупи. Ліве крило вимагало створення уряду, яке визнавало б Засновницькі збориі на нього спиралося; праве на чолі з кадетами наполягало, передусім, настворенні сильного колегіального органу влади, незалежного від яких би то не буловиборних зборів. Суперечки продовжувалися два тижні — нарешті, перемогла другаточка зору. На конференції був створений Всеросійський тимчасовий уряд — колегія з п'яти членів, куди увійшли есери Авксентьєв та Зензінов — лідериКомітету, кадет Астров, генерал Болдирєв — помірних поглядів, і Вологодський — президент сибірського уряду, нещодавно створеного в Омську і набагато більшправого, ніж Комітет. Із самого початку колегія була приреченим на невдачукомпромісом. 8 жовтня пала Самара, знову взята більшовиками, що остаточноослабило позицію лівих. Вплив правих сил в Омську, навпаки, зріс. Вологодськийзажадав повернення земель їх колишнім власникам. ЦК есерів різко засудив цюміру і порвав з колегією. 18 листопада 1918 р. адмірал Колчак і офіцери царськоїармії, що приєдналися до нього, скинули колегію. Роз'єднана і безсиладемократична опозиція була поглинена військовою контрреволюцією.
Крім трьох вже сталих більшовистських фронтів — Дону, Україниі Транссибірської магістралі, — на території, яка контролювалася центральноювладою, вели боротьбу розрізнені підпільні групи, в основному есерівські. Вонидіяли тими ж методами, як і проти царського режиму: їх арсенал як і ранішескладався із замахів, страйків, терористичних актів. Найбільш активні противникинової влади об'єдналися в Союз захисту Батьківщини-матері і свободи на чолі ізСавинковим. Ця організація була непрямо пов'язана з Добровольчою армією. 6липня 1918 р. групи Савинкова захопили Ярославль (250 км від Москви). Потім, погодивши свої дії з наступом Добровольчої армії, групи Савинкова повиннібули виступити на Москву. Але операція провалилася. Групам Савинкова довелосязалишити Ярославль, де протягом двох тижнів вони здобули прихильністьнаселення, яке боялося контрнаступу більшовиків.
За радянськими офіційними даними, влітку 1918 р. в районах,що знаходилися під контролем більшовиків, через політику продрозкладки, якавелася продовольчими загонами і комітетами селянської бідноти, створеними влипні, сталося 108 «куркульських бунтів». Розверталася справжня партизанськавійна, що свідчило про поновлення вічного конфлікту між двома суспільнимисилами, на які ділилася російська нація: село виступило проти міста, а місто — проти села. Після революції було стільки ж селянських бунтів, скільки й доЖовтня.
24 червня 1918 р. ЦК лівих есерів, які різко виступали протипідписання Брест-Литовського договору і все більше критикували аграрну політикуЛеніна, вирішив «в інтересах російської і міжнародної революції» організуватиряд терористичних актів проти найвидніших представників німецькогоімперіалізму».
Це рішення повинне було бути розголошене, «щоб в цій сутичціпартія не була використана контрреволюційними елементами». Було постановлено«негайно приступити… до широкої пропаганди необхідності твердої, послідовноїінтернаціональної і революційно-соціалістичної політики в Радянській Росії».Ліві есери — невиправні утопісти, вірні послідовники політичних переконаньЛаврова, Бакуніна і терористичних традицій народництва, підготували замах нанімецького посла в Москві фон Мірбаха. Він був убитий 6 липня лівим есером,співробітником ВНК Блюмкіним. Після цього есери безуспішно спробували здійснитидержавний переворот, арештувавши більшовистських керівників ВНК Дзержинськогота Лациса. Оскільки не було попереднього плану дій, військові частини, вірніесерам, не виступили, продовжуючи охороняти ЦК своєї партії. Тільки одномузагону з 20 чоловік вдалося захопити Центральний телеграф і відправити кількателеграм у провінції, що припиняли дію всіх наказів, підписаних Леніним. Есеринавіть не спробували захопити інші стратегічні пункти столиці і через кількагодин повстання було придушене. Більшовики віддали наказ про терміновий арештусіх есерівських керівників і лівоесерівських депутатів з'їзду Рад, сесія якогопроходила в цей час у Великому театрі. Марія Спиридонова була арештована,засуджена до одного року тюремного ув'язнення, але потім помилувана. Більшовикине наважилися спровокувати народне обурення надмірною суворістю по відношенню довинних у замасі на Мірбаха, схваленому народом. Більшовики скористалисяповстанням, про яке, за деякими джерелами, Дзержинський був зазделегідьінформований, і вирішили позбутися есерів у політичному відношенні. їх газетибули заборонені. На засіданні з'їзду Рад було дозволено залишитися лише тимесерам, хто погодився «категорично відмежуватися від своєї участі в подіях 6 і7 липня». Багато які ліві есери дезавуювали свій ЦК у надії залишитися в Радах.На практиці їх участь у політичному житті звелася до мінімуму і через кількамісяців есерів видалили з усіх місцевих органів.
Сили, опозиційні більшовикам, були дуже неоднорідні. Вониборолися як з більшовиками, так і між собою. Ліві есери не мали нічогоспільного з прихильниками Савинкова, а самарський Комітет — з царськимиофіцерами, які мали намір скинути омський уряд. Проте, влітку 1918 р.опозиційні групи, здавалося, об'єдналися і стали реальною загрозою длябільшовистської влади, під чиїм контролем залишилася тільки територія навколоМоскви. Україну захопили німці, Дон і Кубань — Краспов і Депікін, Ярославль — Савинков. Армія російського народу, зібрана Комітетом, займала територію аж доКазані, білочехи перерізали Транссибірську магістраль. 30 серпня терористичнагрупа (савінковського напрямку) вбила голову петроградської НК Урицького, аправа есерка Каплан важко поранила Леніна. До внутрішньої опозиції додаласянезабаром іноземна інтервенція.
Ледве уклавшидоговір в Брест-Литовську, Німеччина тут же його порушила. У квітні німецькі таукраїнські війська захопили Крим. У травні німці вступили в Грузію «на проханнягрузинських меншовиків», які проголосили незалежність своєї республіки. Те, щов Грузії, як і на Україні, меншовики погодилися па введення німецьких військ,згодом стало мотивом для насильного придушення сепаратистських режимівцентральною владою. У січні 1918 р. Румунія захопила п анексувала Бесарабію.
Країни Антанти вороже піднеслися до більшовистського режиму.Вони були впевнені, шо «переворот» 25 жовтня був здійснений за сприянняНімеччини. Однак, відсутність альтернативної влади в країні і опір більшовиківщодо виконання німецьких вимог, висунених у Брест-Литовську, змушували їхдеякий час зберігати нейтралітет по відношенню до нового режиму. Спочаткуінтервенція переслідувала в основному антинімецькі цілі. Щоб перешкодитимасовому наступу німців на заході, треба було будь-якою ціною зберегти Східнийфронт. У березні 1918 р. в Мурманську висадилося 2 тис. англійських солдат ізметою зірвати очікуваний німецький наступ на Петроград. Більшовистськікерівники віднеслися до цього схвально, оскільки це могло обмежитиекспансіоністські прагнення Німеччини. Леніним була розроблена теорія«міжімперіалістичних протиріч», яка стала на кілька десятиріч одним із ключовихположень радянської зовнішньої політики. 16 березня 1918р. Військова рада вЛондоні за пропозицією Клемансо ухвалила рішення про висадку японських військна Далекому Сході. Перші японські з'єднання висадилися у Владивостоку 5 квітня,за ними пішли американські. Але якщо американців було всього 7500 чоловік, тояпонців — більше 70 тис. У Японії дійсно були не стільки аптибільшовистські,скільки експансіоністські наміри. Наприкінці літа 1918 р. характер інтервенціїзмінився. Війська отримали вказівки підтримувати аптибільшовистські рухи. У серпні1918 р. змішані частини англійців і канадців, які повернулися з Месопотамії,вступили у Закавказзя, зайняли Баку, де за допомогою місцевих помірнихсоціалістів скинули більшовиків, а потім відступили під натиском Туреччини.Англо-французькі війська, які висадилися в серпні в Архангельську, скинули тамрадянську владу, потім підтримали омський уряд адмірала Колчака. Французьківійська в Одесі забезпечували тилові служби армії Денікіна, яка діяла на Дону.Американці, які прибули на Далекий Схід швидше для обмеження японських амбіцій,ніж для боротьби з більшовиками, взяли мінімальну участь в антибільшовистськомухрестовому поході, який літом 1918 р. являв собою смертельну загрозу радянськійвладі.
4. «ВІЙСЬКОВИЙ КОМУНІЗМ»
Враховуючи складність ситуації, більшовики в найкоротшітерміни сформували армію, створили особливий метод управління економікою,назвавши його «військовим комунізмом», і встановили політичну диктатуру.
У жовтні 1917 р. в армії (в основному на фронті)нараховувалося 6,3 мли. чоловік, 3 мли. знаходилися в тилу. Солдати більше нехотіли воювати. Прийняття Декрету про мир і проведення демобілізації в розпалБрест-Литовських переговорів прискорили розвал збройних сил. Взимку 1918 р.декрет про створення Червоної Армії (28 січня 1918 р.) ще залишався на папері.У пової влади фактично не було армії. Для оборони столиці вона мала всього 20тис. чоловік, з них приблизно 10 тис. складали червоноармійці. Оскількипроблема озброєного захисту влади вимагала негайного рішення, передбільшовиками постав вибір: або використати структури старої армії, яку вжепочали демобілізовувати, або ввести обов'язкову службу робітників, розширюючи,таким чином, Червону гвардію і позбавити заводи робочої сили, або створюватиозброєні загони нового типу із солдат-добровольців і обраних командирів. Напочатку 1918 р. був прийнятий останній варіант. Перші «червоні» збройні силискладалися з добровольців, що часто набиралися за сприяння профспілок. Щостосується червоногвардійців, близьких до заводських комітетів, то вони такожпоступово вливалися в Червону Армію. Аж до осені бої велися підрозділаминабраних на швидку руку добровольців і червоногвардійців. Слабо озброєні, вонибилися кожний із своїми ворогами: Червона гвардія — із «внутрішнімипартизанами», а добровольці — з білочехамн та білою армією, відносячись зповним презирством до традиційної військової науки. Зростання опозиції іпочаток іноземної інтервенції виявили недостатність цих сил, і уряд повернувсядо старої практики: 9 червня 1918 р. він оголосив про обов'язкову військовуслужбу. Чисельність армії зросла з 360 тис. чоловік в липні 1918 р. до 800 тис.у листопаді того ж року, а потім до 1,5 млн. в травні 19 1 9 р. і до 5,5 млн. вкінці 1920 р. Проте, війна була настільки непопулярною серед солдат-селяп (деякіз них були призвані в армію ще чотири роки тому), що дезертирство прийняломасовий характер. За рік їх кількість досягла приблизно 1 млн. чоловік. Спробастворення демократичної армії з тріском провалилася. Народний військовийкомісар, голова Реввоєн-ради (РВР) Троцький встановив жорстку дисципліну і ставенергійно боротися з дезертирством. Він не зупинився навіть перед введеннямсистеми заложників, коли за дезертира відповідали члени його сім'ї.
Крім проблеми дезертирства, перед більшовистським керівництвомстояли ще два життєво важливих питання: спорядження і командування новоюармією. Спорядження було зосереджене в руках апарату надзвичайногоуповноваженого по постачанню Червоної Армії і Флоту (Нупостачарм),безпосередньо підлеглого Раді робітничо-селянської оборони, очолюваній Леніним.Вона відповідала за координацію дій фронту і тилу. Главою Нупостачарм бувголова ВРНГ Риков. Паралельно він же очолював Промвоєнраду — спеціальний орган,який розпоряджався всіма військовими об'єктами, іде в 1920 р. працювала третинавсіх робітників, зайнятих у промисловості. У 1919-1920 рр. Червона Армія булаодночасно основним роботодавцем і основним споживачем у країні. Половина всьогоодягу, взуття, тютюну, цукру, виробленого в країні, йшла на потреби армії, рольнадзвичайних органів постачання в економіці була визначальною. Для вирішенняпроблеми військових кадрів, за наполяганнями Троцького і всупереч запереченням«лівих комуністів», керованих Бухаріним, довелося звернутися до спеціалістів іофіцерів царської армії. Приблизно 50 тис. із них пішли на службу в нову армію.Частіше за все це були «окопні» офіцери, так само як і солдати, настроєні протикадрових офіцерів — цвіту білої армії. У кожному підрозділі накази воєнспецівповинні були бути підписані політичним комісаром, призначеним партією ізобов'язаним стежити за виконанням наказів командування. Випадки зради булирідкими. Якщо восени 1918 р. воєнспеци становили 3/4 командного складу, то докінця громадянської війни їх було вже не більше 1/3. За цей час десятки тисяч«червоних офіцерів» вийшли із солдат. У новому суспільстві, створеному післяреволюції, служба в Червоній Армії була одним із основних способів просуваннясоціальними сходами.
В армії, передусім, вчили читати: мільйони безграмотних селянзакінчили різні курси, створені в частинах. Там же вчили «правильно думати»,засвоюючи основи пової ідеології. Армія була головним постачальником кадрів длякомсомолу, який па третину в 1920 р. складався з колишніх військовослужбовців.Саме в армії більше всього вступали в партію: восени 1919 р. після проведеноїідеологічної кампанії в партію записалися 40 тис. чоловік. Більшість новоспеченихпартійців потім поповнила кадри радянської адміністрації, особливо в селах іневеликих містах. У 1921 р. біля 2/3 голів сільських Рад були з колишніх бійцівЧервоної Армії. Вони відразу ж починали нав'язувати своїм підлеглим армійськийстиль керівництва. Проникнення військових у всі сфери культурного,економічного, соціального і політичного життя країни спричинило «огрубіння»(Р.Петібрідж) суспільних відносин.
«Огрубіння» зачепило й економічні відносини. Після трьох ізполовиною років війни та восьми місяців революції економіка країни знаходиласяв руїнах. З-під контролю більшовиків відійшли найбільш багаті райони: Україна,Прибалтика, Поволжя, Західний Сибір. Економічні зв'язки між містом і селом вжедавно були розірвані. Страйки і локаути підприємців довершили розкладанняекономіки, породжене війною. Остаточно відмовившись від досвіду робітничогосамоврядування, приреченого на невдачу в умовах економічної катастрофи,більшовики зробили ряд надзвичайних заходів. Вони продемонструвалиавторитарний, нейтралістський державний підхід до економіки. У радянськійісторії сукупність цих заходів отримала назву «військового комунізму». У жовтій1921 р. Ленін писав: «На початку 1918… ми зробили ту помилку, що вирішилизробити безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу».
Той «комунізм», який, за Марксом, повинен був швидко привестидо зникнення держави, навпаки, дивним образом гіпертрофував державний контрольнад усіма сферами економіки. Після націоналізації торгового флоту (23 січня) ізовнішньої торгівлі (22 квітня) уряд 28 червня 1918 р. приступив до загальноїнаціоналізації всіх підприємств з капіталом понад 500 тис. рублів. Відразупісля створення з грудні 1917 р. ВРНГ, вона зайнялася націоналізацією, алеспочатку експропріації проходили безладно, з ініціативи на місцях і частіше завсе як репресивна міра проти підприємців, які намагалися чинити опірзловживанням робітничого контролю. Декрет від 28 червня був непідготовленим ікон'юнктурним засобом, його прийняли в поспіху, щоб піти від виконання одного зпунктів Брест-Литовського договору, де говорилося, що починаючи з 1 липня 1918р. будь-яке підприємство, вилучене у підданих Німеччини, буде повернено їм утому випадку, якщо це майно не було вже експропрійоване державою або місцевоювладою. Такий прийом із націоналізацією («що йде за заздалегідь розробленомупланом», як було телеграфовано радянському послу в Берліні, щоб додати декретубільше переконливості в очах німців) дозволив радянському уряду замінитипередачу сотень заводів «справедливою компенсацією». До 1 жовтня 1919 р. булонаціоналізовано 2500 підприємств. У листопаді 1920 р. вийшов декрет, якийрозповсюдив націоналізацію на всі «підприємства з числом робітників більшдесяти або більше п'яти, за умови використання механічного двигуна», якихвиявилося біля 37 тис. Із них 30 тис. не фігурували в основних списках ВРНГ.
Подібно декрету від 28 червня 1918 р. про націоналізацію,постанова від 13 травня 1918 р., яка надала широкі повноваження Народномукомісаріату з продовольства (Наркомпрод), звичайно вважається актом, з якогопочалася політика «військового комунізму». У ньому держава проголосила себеголовним розподільником ще до того, як стала головним виробником. В економіці,де розподільні зв'язки були підірвані як на рівні засобів виробництва (різкепогіршення стану транспорту, особливо залізничного), так і на рівніпричинно-слідчих відносин (відсутність промислових товарів не спонукала селянзбувати свою продукцію), життєво важливою проблемою стало забезпеченняпостачання і розподіл продуктів, особливо зерна. Перед більшовиками посталадилема: відновити подобу ринку в умовах економіки, що розвалювалася на очах абовжити примусових заходів. Вони обрали друге, оскільки були впевнені, щопосилення класової боротьби в селі вирішить проблему постачання продовольствомміста і армії. 11 червня 1918 р. були створені комітети селянської бідноти(комбіди), які в період розриву між більшовиками та лівими есерами (які щеконтролювали значне число сільських Рад) повинні були стати «другою владою» івилучити надлишки сільськогосподарської продукції у заможних селян. З метою«стимулювання» бідних селян (що визначалися як «селяни, що не використовуютьнайману робочу силу і не мають надлишків») передбачалося, що частина вилученихпродуктів буде поступати членам цих комітетів. їх дії повинні булипідтримуватися частинами «продовольчої армії» (продармія), яка складалася зробітників і більшовиків-активістів. У кінці липня 1918 р. в продармії було 12тис. чоловік (потім їх число збільшилося до 80 тис). З них добру половинускладали робітники петроградських заводів, яких «заманили» оплатою натуроюпропорційно кількості конфіскованих продуктів. Після розпуску цих загонів укінці громадянської війни багато хто з учасників цієї кампанії пішов вадміністративний і партійний апарати і мало хто з них повернувся на заводи.
Створення комбідів свідчило про повне незнання більшовикамиселянської психології. Вони уявляли, згідно з примітивною марксистською схемою,що селяни були розділені на антагоністичні класи куркулів, середняків, бідняківі батраків. Насправді селянство, передусім, було єдине в протистоянні місту якзовнішньому світу. Коли прийшов час здавати «надлишки», в повній мірі виявилисягромадський рефлекс сільського сходу: замість того, щоб покласти тягар поборівтільки на заможних селян, його розподіляли більш-менш рівномірно, в залежностівід можливостей кожного. Від цього постраждала маса середняків. Виниклозагальне невдоволення: в багатьох районах спалахнули бунти; на «продовольчізагони» влаштовувалися засідки — насувалася справжня партизанська війна. 16серпня 1918 р. Ленін відправив телеграму всій місцевій владі, де закликав їх«припинити переслідувати середняка». Кампанія з продрозкладки влітку 1918 р.закінчилася невдачею: було зібрано всього 13 млн. пудів зерна замість 144 мли.,як було заплановано.
Проте, це не перешкодило владі продовжити політикупродрозкладки до весни 1921 р. Декретом від 21 листопада 1918 р.встановлювалася монополія держави на внутрішню торгівлю. Вже з початку рокубагато які магазини були «муніципалізовані» місцевою владою, часто на проханнягромадян, роздратованих до межі відсутністю продуктів і зростанням цін, причинаяких бачилася їм у діях «спекулянтів» і «перекупників». У листопаді 1918 р.комітети бідноти були розпущені і поглинені новообраними сільськими Радами.Власті звинуватили комбіди в малоефективності і нагнітанні «напруженості» вселянському середовищі, в той час як новий режим потребував встановлення з усім селянством, оскільки вонопостачало велику частину солдат для Червоної Армії.
З 1 січня 1919 р. безладні пошуки надлишків були заміненіцентралізованою і плановою системою продрозкладки. Кожні область, повіт,волость, кожна селянська громада повинні були здати державі заздалегідьвстановлену кількість зерна та інших продуктів, в залежності відпередбачуваного урожаю (який визначався дуже приблизно, за данимипередвійськових років, оскільки тільки за ці роки була більш або меншправдоподібна статистика).
Крім зерна, здавалися картопля, мед, яйця, олійні культури,м'ясо, сметана, молоко. Кожна селянська громада відповідала за своє постачання.І тільки коли все село їх виконувало, власті видавали квитанції, які давалиправо на придбання промислових товарів, причому в кількості набагато меншій,ніж було потрібно (в кінці 1920 р. потреба в промислових товарах задовольняласяна 15-20%). Асортимент обмежувався лише товарами першої необхідності: тканини, цукор,сіль, сірники, тютюн, скло, гас, зрідка інструменти. Особливо відчуваласянестача сільськогосподарського інвентарю. Що стосується оплати продрозкладкидевальвованими грошима (до 1 жовтня 1920 р. рубль втратив 95%> своєївартості по відношенню до золотого рубля), то це, природно, селян незадовольняло. На продрозкладку і дефіцит товарів селяни відреагувалискороченням посівних площ (на 35-60%) в залежності від району) і поверненням донатурального господарства.
Держава заохочувала створення бідняками колективнихгосподарств (у жовтні 1920 р. їх було 15 тис. і вони об'єднували 800 тис.селян) за допомогою урядового фонду. Цим колективним господарствам було наданеправо продавати державі свої надлишки, але вони були такими слабкими(колективне господарство мало в середньому в своєму розпорядженні 75 десятинорної землі, які оброблялися приблизно півсотнею чоловік), а їх техніка такоюпримітивною, що ці колективні господарства не могли виробити значну кількістьнадлишків. Тільки деякі радгоспи, організовані на базі колишніх маєтків,забезпечували серйозний внесок у постачання першорядної важливості (призначенідля армії). До кіпця 1919 р. в країні нараховувалося усього кілька сотеньрадгоспів.
Продрозкладка, налаштувавши проти себе селянство, в той жечас не задовольнила й городян. У 1919 р. за планом планувалося вилучити 260млн. пудів зерна, але насилу було зібрано тільки 100 мли. (38,5%). У 1920 р.плай був виконаний лише па 34%. Городян поділили па п'ять категорій, відробітників «гарячих професій» і солдат до утриманців, враховувалося й соціальнепоходження. Через нестачу продуктів навіть найбільш забезпечені отримували лишечверть передбаченого раціону. Отримуючи півфунта хлібу па день, фунт цукру намісяць, півфунта жирів і чотири фунти оселедця (така була в березні 1919 р.норма петроградського робі пінка «гарячого цеху»), прожити було немислимо.«Утриманці», інтелігенти й «колишні» забезпечувалися продуктами в останнючергу, а часто і зовсім нічого не отримували. Крім того, що системазабезпечення продовольством була несправедливою, вона до того ж буланадзвичайно заплутаною. У Петрограді існувало щонайменше 33 види карток зтерміном дії не більше місяця!
За таких умов розквітав «чорний ринок». Уряд марно намагавсязаконодавчо боротися з мішочниками. їм було заборонено пересуватися на поїздах.Місцеві власті та сили правоохорони отримали наказ арештовувати будь- якулюдину з «підозрілим» мішком. Весною 1918р. застрайкували робітники багатьохпетроградських заводів. Вони вимагали дозволу на вільне провезений мішків «допівтора пуду» (24 кг). Цей факт свідчив про те, що не одні селяни приїжджалипотай продавати свої надлишки, не відставали від них і робітники, які малирідних в селі. Всі були зайняті пошуками продуктів. Почастішали самовільнівідходи з роботи (у травні 1920 р. прогулювали 50% робітників московськихзаводів), робітники кидали роботу і в міру можливості поверталися в село. Урядпротиставив цьому ряд заходів, символізуючих «нове мислення»: введенняславнозвісних суботпиків (комуністичних субот) — «добровільна» праця у вихіднідні, розпочата членами партії, яка стала потім обов'язковою для всіх. Буливжиті такі примусові заходи, як введення трудової книжки (червень 1919 р.) зметою зменшити плинність робочої сили і «загальна трудова повинність»,обов'язкова для всіх громадян від 16 до 50 років (29 січня 1920 р.). Найбільшекстремістським способом вербування трудящих була пропозиція перетворитиЧервону Армію на «трудову армію» і мілітаризувати залізниці. Ці проекти були висуненіТроцьким і підтримані Леніним. У районах, що знаходилися під час громадянськоївійни під безпосереднім контролем Троцького, і раніше робилися спроби здійснитиці плани: на Україні були воєнізовані залізниці, а будь-який страйкрозцінювався як зрада. Після перемоги над Колчаком 3-я Уральська армія стала 15січня 1920 р. Першою Революційною Трудовою армією. У квітні в Казані буластворена Друга Революційна Трудова армія. Результати виявилися гнітючими:солдати-селяни були абсолютно некваліфікованою робочою силою, вони поспішалиповернутися додому і зовсім не горіли бажанням працювати. Залізничників,звиклих до того, що їх права захищає профспілка, дратувала необхідністьпідкорятися військовим. «Військовий комунізм», народжений марксистськимидогмами в умовах економічного краху і нав'язаний країні, втомленій від війни іреволюції, виявився повністю неспроможним. Але надалі його «політичнимдосягненням» було уготоване довге життя.
Роки «військового комунізму» стали періодом встановленняполітичної диктатури, яка завершила двоєдиний процес, що розтягся на роки:знищення або підкорення більшовикам незалежних інститутів, створених протягом1917 р. — ради, заводські комітети, профспілки), і знищення небільшовистськихпартій.
Цей процес (до якого трохи пізніше додалася заборона навнутрішньопартійні фракції) проходив поетапно і різноманітно. Згорталася видавничадіяльність, заборонялися небільшовистські газети, проводилися арешти керівниківопозиційних партій, які потім оголошувалися поза законом, постійно контролювалисяі поступово знищувалися незалежні інститути, посилювався терор політичноїполіції — ВНК, насильно були розпущені «непокірні» Ради (в Лузі і Кронштадті).Всі ці заходи проводилися іноді з ініціативи ВНК або її місцевих органів, інодіз санкції вищих партійних ешелонів. Але, загалом, вони завжди йшли в одномунапрямку.
Ми вже простежили за тим, як з'їзд Рад, а потім і йогокерівні органи були усунені від влади, як автономія і повноваження заводськихкомітетів підпали під опіку профспілок. У свою чергу профспілки, значна частинаяких не підкорилася більшовикам (залізничники, листоноші, службовці, робітникишкіряних заводів), були або розпущені за обвинуваченням у «контрреволюції», абоприручені, щоб виконувати роль «привідного ременя». Проблема незалежностіпрофспілок від радянської держави була піднята на тому самому І з'їздіпрофспілок (січень 1918 р.), який завершився втратою незалежності заводськимикомітетами. Більшовики завжди вважали «нейтральність» профспілок «буржуазною»концепцією. Оскільки новий режим «виражав інтереси робітничого класу», то, зіслів Зинов'єва, профспілки «поступово входять складовою частиною в загальниймеханізм державної влади, стають одним із органів робітничої державності,підкоряючись Радам, як історично даній формі диктатури пролетаріату». Той жез'їзд відкинув пропозицію меншовиків, які наполягали на праві на страйк,заявивши (ця теза повторювалася тепер на кожному кроці), що Республіка Рад — робітнича держава і було б абсурдним робітникам страйкувати протії самих себе.Трохи пізніше, щоб посилити залежність профспілок, більшовики поставили їх підпрямий контроль партії. Всередині профспілок комуністи повинні булиоб'єднуватися в осередки, які підкоряються безпосередньо партії, і, отже, бутинасамперед членами партії, а вже у другу чергу — членами профспілки. Ці діїпроти незалежності профспілок зазнали суворої критики з боку деякихбільшовиків, що організували так звану «робітничу опозицію» всередині партії.
Що ж до небільшовистських політичних партій, то вонипослідовно знищувалися різними способами. 28 листопада 1917 р. кадетівоголосили «ворогами народу». Ліві есери, які підтримували більшовиків доберезня 1918 р… розійшлися з ними по /двох пунктах: терору, зведеному в рангофіційної політики, і Брест-Литовському договору, який вони не визнавали. Післятрьох місяців «легальної» опозиції ліві есери спробували здійснити державнийпереворот (6-7 липня 1918 р.), який закінчився невдачею. Більшовикискористалися цим, щоб видалити лівих есерів з тих органів (наприклад, сільськихРад), де їх позиції були ще дуже міцними. Але, незважаючи на суди, амністію.потім нові арешти (в лютому 1919 і в березні 1921 р.), загалом доля лівихесерів виявилася менш трагічною, ніж інших партій. У 1921 р. всього лише 26лівоесерівських керівників були розстріляні більшовиками, кілька десятків заслані,більшість же обернулася в «більшовистську віру» і багато з них почали працюватив НК.
Інші есери ще в жовтні оголосили себе непримиренними ворогамибільшовиків. Вірні своїм принципам, вони мали намір одночасно розібратися і збільшовиками, і з білими. Але це бажання здійснити було неможливо у зв'язку зкрайньою слабкістю їх організації. Із складу ВЦВК Рад, на засіданнях якогоесери зрештою погодилися бути присутніми, їх видалили (14 червня 1918р.) одночасноз меншовиками за «сівбу смути». Почалося переслідування, газети есерів булизакриті. Від імені Засновницьких зборів, де есери були в більшості, вониспробували створити тимчасовий уряд (влітку — восени 1918 р. в Самарі, потім вУфі). Але їхній план провалився, оскільки есери виявилися між більшовиками імонархічною контрреволюцією. Вони дуже боялися, «б'ючись з комуністами,мимовільно допомогти приходу до влади реакційної диктатури» (Л.Шапіро). Крахтимчасового уряду спричинив розвал партії есерів. Деякі з них, об'єднавшисьнавколо Вольського, відмовилися застосовувати проти більшовиків силу. За цевони дістали право видавати газету «Справа народу», заборонену в січні 1918 р.Ця «свобода» продовжилася дев'ять днів (20-28 березня 1919 р.). Велика частинаесерів емігрувала разом з Авксентьєвим та Зензіновим. Після закінченнягромадянської війни більшовики організували великий публічний процес надесерами (8 червня-25 липня 1922 р.), щоб покласти на них провину за замах наЛеніна 30 серпня 1918 р. і довести, що, публічно відмовившись від озброєноїборотьби в червні 1919 р., керівники цієї партії тільки прикривали свою істиннуполітику змов, тероризму і співпраці з білими. Практика «амальгами» вполітичних процесах використовувалася не вперше в історії. 9 липня 1919 р. ЦКбільшовиків закликав своїх активістів «викривати та арештовувати кадетів,меншовиків та есерів, спільно діючих проти радянського уряду, тобто в підтримкуДенікіна».
Меншовики, об'єднавшись навколо своїх керівників Дана іМартова, спробували організуватися в легальну опозицію в рамках законності.Якщо в жовтні 1917 р. вплив меншовиків був незначним, то до середини 1918 р.він неймовірно зріс серед робітників (друкарі, металурги, працівникитекстильної та хімічної промисловості). З літа 1918 р. меншовиків почалипоступово видаляти з Рад. Проте, в січні 1919 р. їм вдалося обрати біля 60делегатів (з 430) на II з'їздпрофспілок. До 1921 р., незважаючи на арешти, заборону меншовистських газет імахінації на виборах, у них ще були представники в Радах. За виняткомгрузинських соціал-демократів, які порвали з іншою частиною і підтримуваливтручання союзницьких держав, лише б не допустити більшовистської інтервенції,основна частина меншовиків не займалася нелегальною діяльністю. На початку 1921р. вони завоювали велике число прихильників у профспілках, пропагуючи заходи злібералізації економіки, які потім були перероблені Леніним і ознаменували собою початок непу. Улютому — березні 1921р. більшовики провели останній наступ на меншовиків: закілька тижнів було проведено 2 тис. арештів, в тому числі були арештовані всічлени ЦК. Десяти членам ЦК було дозволено виїхати за кордон, де вже знаходивсяМартов, інші були заслані в Сибір. Що ж до анархістів, які один час разом злівими есерами були «попутниками» більшовиків, то з ними вчинили, як іззвичайними карними злочинцями. ВНК провів кілька крупномасштабних операційпроти трьох основних анархістських об'єднань («Голос труда» в Петрограді,«Вільний труд» в Москві і «Набат» на Україні). У Москві 12 квітня 1918р.внаслідок серйозних збройних конфліктів загонами ВНК було вбито біля 40анархістів. Приблизно 500 чоловік зазнали арешту. Подібна ж операція мала місцев Петрограді 23 квітня. Українські анархісти продовжували опір: на Україністалося велике селянське повстання під керуванням Махно.
Напередодні жовтня Ленін говорив, що, взявши владу,більшовики її не упустять. Сама концепція партії, з березня 1918 р. званоїкомуністичною, не допускала розділення влади: ця організація нового типу вже небула політичною партією в традиційному розумінні, оскільки її компетенціярозповсюджувалася на всі сфери: економіку, культуру, сім'ю, суспільство. За цихумов будь-яка спроба перешкодити партійному контролю за суспільним і політичнимрозвитком розцінювалася як саботаж.
Правда, в конституції, прийнятій 10 липня 1918 р., неговорилося, що комуністична партія керує, управляє та відає всім державнимапаратом; інші політичні утворення не заборонялися, але в 23 статті булозаписано, що, керуючись інтересами усього робітничого класу, РРФС'Р позбавляєокремих громадян і соціальні групи прав, які воші можуть використати па шкодусоціалістичній революції. Це узаконювало будь-яке свавілля влади. Проголошуючив преамбулі знищення експлуатації людини людиною і встановлення соціалізму, приякому не буде ні розподілу на класи, ні державної влади, Конституція 1918 р.затверджувала рівність націй, обов'язковий для всіх труд і воїнську повинність,загальне виборче право. Однак вона ж створювала категорію знедолених«позбавленців», які не мали права голосувати і бути обраними. У цю категоріюпідпадали «тунеядці», священики, колишні «буржуї», «дворяни» і ті, хтоотримував прибутки не тільки від своєї праці, — тобто багато мільйонів людей,які стали об'єктом всіляких підозр Всеросійської надзвичайної комісії зборотьби із контрреволюцією, спекуляцією і саботажем (ВНК), вищої зброїздійснення волі пролетаріату, створеної 7 грудня 1917 р. за пропозицією Ф. Дзержинського,який став її першим головою. Спочатку ВНК задумувалася як орган розслідування іїї репресивні заходи зводилися до конфіскації майна та продовольчих карток.Задача по організації такої поліції покладалася на місцеві Ради. Місцеві НКшвидко привласнили собі право після короткого суду розстрілювати арештованих.Більшовистські керівники, і особливо Ленін, вітали зростаючий «народний терор»,готовий захлеснути всю країну. «Треба заохочувати енергію і масовидністьтерору», писав Ленін 26 червня 1918 р. За роки громадянської війни чисельністьВНК збільшилася з 1 тис. чоловік у квітні 1918 р. до 37 тис. в січні 1919 р.Весною 1921 р. в її рядах нараховувалося вже 233 тис. чоловік. Декрет від 6червня 1918 р. відновив смертну кару. Але чекісти не дочекалися цього закону,щоб розправитися із своїми політичними противниками. Правда, масовий характерстрати придбали тільки після замахів на Леніна та Урицького ЗО серпня 1918 р.Ось тоді й почався справжній «червоний терор»: 3 вересня в Петрограді булорозстріляно 500 заложників та підозрілих осіб. У вересні 1918 р. місцеві НК(приблизно 400) отримали від Дзержинського розпорядження, де уточнювалося, що усвоїх діях, тобто обшуках, арештах і стратах. НК абсолютно незалежні, але післяїх проведення чекісти повинні направляти звіти в Раднарком. Одиночні стратитепер в розрахунок не бралися. Звичайно ж, лютували не тільки чекісти, але йбілогвардійці, які «вогнем і мечем» наводили свій порядок у «червоних районах».
ВНК ввела два каральні заходи, які до революції в Росії незастосовувалися: взяття заложників і трудові табори — структура, яка отримала згодомвеличезний розвиток. Троцький першим приклав серйозні зусилля до створеннятаборів (наказ від 4 червня 1918 р.). Туди були поміщені білочехи, щовідмовилися здати зброю. У серпні в Муромі та Арзамасі було організовано дватабори для «провокаторів, контрреволюційних офіцерів, саботажників, паразитів іспекулянтів». 5 вересня 1918 р., в розпал «червоного терору», Раднарком схваливстворення таборів і визнав, «що необхідно убезпечити Радянську Республіку відкласових ворогів шляхом ізолювання їх у концентраційних таборах». 15 квітня1919 р. уряд своїм декретом схвалив цю структуру, в якому детально булирозроблені умови примусової роботи в таборах, що знаходяться у веденні НКВС(Народного комісаріату внутрішніх справ). Функціонували два види таборів: однібули у веденні НКВС (туди прямували люди, вже осуджені трибуналом), інші -ВНК(там знаходилися «потенційні класові вороги», «ворожі елементи», «паразити»,арештовані про всякий випадок в адміністративному порядку). Дані щодо кількостіув'язнених в таборах під час громадянської війни дуже неточні. Пошлемося навідомості самих репресивних органів. 1 січня 1921 р. в 107 таборах НКВСнараховувалася 51 тис. ув'язнених, в таборах ВНК — 25 тис. Один із керівниківВНК, Лацис, на сторінках «Ізвєстій» б лютого 1920 р. писав, що в 1918-1919 рр.політична поліція арештувала 128 тис. чоловік. 54500 з них були звільнені, 9641- страчені. Цифри, без сумніву, одночасно занижені і перебільшено точні, тимбільше, що сотні місцевих НК діяли без узгодження з центральним органом.Конквест, а потім Леггетт приводять цифру в 140 тис. жертв ВІІК за 1917-1922рр., але й вона, зі слів Леггетта, залишається «дуже сумнівною».
Рік 1919 був для більшовиків вирішальним. Вони створилинадійну і постійно зростаючу армію. їх противники, активно підтримуваніколишніми союзниками, об'єдналися між собою. Заколот адмірала Колчака (18листопада 1918р.) поклав кінець безладним діям антибільшовистської коаліції,куди вже не входили есери. Колишні союзники вирішили уточнити цілі інтервенції:«ізолювати більшовизм — нове і жахливе явище… за допомогою санітарногокордону, який… примусив би його загинути від виснаження; створити центрисоюзницьких сил, навколо яких змогли б об'єднатися під егідою Антанти здоровіелементи Росії з метою оновлення своєї країни».
Протягом 1919 р. білогвардійці провели три грандіозних, алепогано скоординованих наступи проти більшовиків, які контролювали центр Росії.У березні адмірал Колчак почав широким фронтом наступати від Уралу до Волги.Після перших успішних операцій, замість того щоб просуватися на з'єднання зарміями Денікіна, які наближалися до Саратова, і погодити свої дії з південнимиарміями, він вирішив наступати на схід і першим увійти в Москву. Це далобільшовикам можливість направити проти його військ свої ударні сили, щоб потімповернути їх проти білої армії, що рухалася з півдня. Розбитий Колчак вимушенийбув відступати в найважчих умовах, оскільки сибірські селяни повстали протисвого уряду, який підписав наказ про повернення землі колишнім власникам. І переслідуємийпартизанами, Колчак був взятий у полон і розстріляний в Іркутську в лютому 1920р.
Почавши своє просуванняз Кубані, генерал Денікін внаслідок наполегливих боїв (кінець 1918-літо 1919р.) зрештою, встановив контроль над переважною частиною України. Він зломивопір Петлюри, ватажка Української Директорії, яка захопила владу після відходунімців, і розгромив більшовиків, підтримуваних у той момент прихильникамианархіста Махно. У червні 1919 р., зібравши армію в 150 тис. чоловік, Денікінпочав наступ на Москву по всьому 700-кілометровому фронту від Києва доЦарицина. У вересні його війська дійшли до Воронежа. До столиці залишалосяменше 400 км. У цей час війська генерала Юденіча виступили з боку Прибалтики.Цей наступ, підтриманий латвійськими та естонськими частинами, а такожанглійськими танками, було зупинено в кінці жовтня менш ніж в 100 кілометрахвід Петрограда. Денікінські війська вимушені були залишити Орел і Воронеж.Червона Армія перейшла в наступ. Білі відступили до Криму, де Денікін передавкомандування армією (в якій залишилося менше 40 тис. чоловік) барону Врангелю,який чинив опір до листопада 1920 р.
У кінці 1919 р. перемога більшовиків не викликала більшесумнівів. Іноземні війська поверталися додому: після повстання, піднятого 6квітня в їх частинах, французи почали евакуацію з Одеси. 27 вересня англійцізалишили Архангельськ. Восени 1919 р. інтервенти вимушені були піти з територіїКавказу (в Батумі вони залишалися до березня 1921 р.) і Сибіру. Лише японці,які сподівалися зберегти позиції на Далекому Сході, не вивели звідти своївійська. За кілька місяців більшовикам вдалося поправити своє положення, якесерйозно похитнулося. Цей несподіваний успіх (великі держави були впевнені, щобільшовистський режим протримається не більше кількох місяців) пояснювався нестільки здатністю більшовиків мобілізувати свої сили і створити досить надійнуармію, скільки безупинними політичними помилками їх противників.
У 1919 р., незважаючи на велику кількість дезертирів, ЧервонаАрмія стала реальною силою. Нею командували відомі воєначальники(Тухачевсь-кий, Фрунзе, Блюхер, Єгоров, Будьонний і багато інших), вонакористувалася всіма економічними привілеями (країна насамперед годувала йодягала армію) і своїм стратегічним розташуванням в центрі країни, тобто єдинійїї частині, де досить густа мережа залізниць дозволяла переміщувати війська набудь-яку дільницю фронту, щоб досягти тимчасової, але вирішальної переваги.
Політичні прорахунки білих сил виявилися для них фатальними.Колчак і Денікін відмінили жовтневий декрет про землю, настроївши проти себеселян саме в той момент, коли ті були незадоволені більшовистським режимом іполітикою продрозкладки. Але з двох зол — першого, що здавалося їм тимчасовим,і другого, що представлялося остаточним поверненням до минулого, селяни вибралименше. У тилу колчаківської та денікінської армії почалася партизанська війна,яка серйозно ускладнила їх відступ. Крім того, білогвардійці виявилисянездатними на переговори з демократичною опозицією і помірними соціалістами.Були заборонені профспілки і про соціалістичні партії. Свавілля білих, при якихбуло звершено багато каральних операцій, особливо погромів (тільки в липні 1919р. на Україні було організовано біля 50 погромів, направлених в основному протиєвреїв), позбавило їх підтримки широких верств міського населення, які ніяк небажали приєднуватися до більшовиків. Лозунг Денікіна «Росія буде великою,єдиною, неподільною» не залишав ніякої надії інородцям, прагнучим до автономіїі незалежності. Союзники запропонували білогвардійцям падати фінам і полякамнезалежність, а Прибалтиці і Кавказу автономію. Білі відмовилися від таких«операцій», що загрожували єдності «Великої Росії». Тому восени 1919 р. увирішальний момент спільного наступу Денікіна та Юденіча вони втратилипідтримку Естонії, Фінляндії і Польщі. Пілсудський, який чудово знав, щопольські національні домагання напевно не будуть задоволені білими генералами,яким він міг би надати велику допомогу, вважав за краще чекати їх поразки, першніж почати наступ на радянську державу. Білі втратили й довіру кавказькихнародів, готових задовольнятися статусом федерації. Упертість Денікіна, а потімВрангеля по відношенню до вимог козаків позбавило білих довіри і їх найбільшвірних союзників.
На чолі білої армії стояли професійні військові, але нікчемніполітики. Роз'єднані особистими амбіціями, вони обмежувалися єдиноюнепопулярною програмою — реставрацією старих порядків.
Більшовики, навпаки, з надзвичайною спритністю оволоділимистецтвом пропаганди в найрізноманітніших формах. Відкривалися курси політграмоти,там, де це було можливо, використовувалося кіно, по країні курсувалиагітпоїзди, мільйонними тиражами випускалися революційні плакати, листівки,брошури, газети, які розповсюджували ленінські ідеї. Іноземна інтервенція впідтримку білих дозволила більшовикам представити себе захисниками Батьківщини-матері:вони охороняли землі Росії від іноземних загарбників, спільники яких всерединікраїни могли вважатися тільки «ворогами народу».
Крім цього, більшовики були сильні тим, що кожному, хтоприєднався до них надавалася можливість увійти в новий державний апарат, якийтільки створювався і відкривав принадну кар'єру в майбутньому суспільстві. Зароки громадянської війни чисельність партії значно зросла (від 200 тис. в кінці1917 р. до 750 тис. в березні 1921 р.). Звичайно ж, усі нові члени партії,наполовину робітники та солдати-селяни, та інші «різні» елементи (в основномудрібні службовці), не могли одразу отримати просування по службі. Однакпаралельно з кардинальними змінами в соціальній сі рук турі партії (більшовистська«стара гвардія», яка складалася в основному з вихідців із «дрібної буржуазії»та інтелігенції, витіснялася народними і люмпен пролетарськими елементамирізних політичних відтінків) зароджувалася нова, особлива система висунення. Зароки громадянської війни для колишніх членів солдатських комітетів, делегатівРад, активістів районних і заводськихкомітетів, червоногвардійців, профспілкових діячів, робітників, що перебували в«продовольчій армії», «червоних офіцерів» (в переважній більшості молодихлюдей, які вступили в партію) звільнилося багато вакансій в партійному апараті,політичній поліції, армії, громадських організаціях (профспілках), політичних іадміністративних установах (Радах). Цю тенденцію ілюструють два приклади.Перший стосується однієї групи петроградських робітників (2 тис. чоловік) — членів партії, влітку 1918 р. закликаних до «продзагонів». Що з ними сталочерез три роки? Тільки 22% повернулися па підприємства, лише 8% — в села, деякі(9%) відновили навчання, всі інші пішли па «адміністративну» роботу. Другийприклад такого переміщення-просування: згідно з частковим переписом комуністівв жовтні 1919 р., існувала дивна диспропорція між їх соціальним походженням іпрофесійною діяльністю. 52% були вихідцями з робітничих сімей, 18% — з селян,30% — іншого соціального походження; при цьому 11% залишалися робітниками, 3% — селянами, 25% служили в Червоній Армії, а 61% — знаходилися на«адміністративній» роботі.
На початку 1920 р. тільки Врангель продовжував безнадійнобитися в Криму. Вища рада союзницьких країн вирішила зняти економічну блокаду,ідо, проте, не означало відновлення торгового обміну з Радянською країною. Доцього часу Фінляндія, Польща і Прибалтика отримали незалежність, а Грузія,Вірменія і Азербайджан збиралися від'єднатися. Підписавши в 1920 р, мирнийдоговір з Естонією, радянський уряд спробував нормалізувати свої відносини зПольщею. Він запропонував Варшаві розв'язання питання про кордони, більш вигіднев порівнянні навіть із варіантом східних кордонів лорда Керзона після укладенняВерсальського договору, яким фактично санкціонувалося відродження польськоїдержави. Однак ці пропозиції були відхилені. Глава польської держави Ю. Пілсудськийсподівався відновити «велику Польщу» в колишніх кордонах (до розділів Польщі),щоб вона очолила об'єднання країн союзників, куди б увійшли Україна, Білорусь,Литва і райони мешкання козацтва. У квітні 1920 р., уклавши союз із Петлюрою,який переховувався в Галичині, польська армія окупувала Україну. Цю операціюпідтримала Франція, яка мріяла про як можна більш сильну Польщу, що протистоялаб Росії і 1 Німеччині. Поляки просувалися стрімко: 8 травня був взятий Київ.Однак Червоній. Армії вдалося оволодіти ситуацією, піднявши селян на боротьбуз вічними «гнобителями-феодалами» і, додавши війні патріотичного забарвлення.13 червня поляки залишили Київ. У липні Червона Армія просувалася по 20 км. на день і до кінця місяця досягла лінії Керзона. Питання про те, чи переслідувати ворога натериторії Польщі, обговорювалося керівництвом партії. На відміну від позиції поБрест-Литовську, цього разу Ленін виступив за продовження революційної війни.Троцький був проти, вважаючи, що якщо війна стане визвольною для Польщі, товона тільки укріпить авторитет Пілсудського. Ленін же сподівався, що звитяжнийвступ Червоної Армії в Польщу спричинить повстання польського робітничогокласу.
Насправді Ленін розраховував на більше: революція в Польщімогла викликати революційні виступи в Німеччині. Довгоочікуваній і такійважливій німецькій революції можна було б допомогти силами Червоної Армії.Наприкінці липня 1920 р. радянські війська вступили на територію Польщі. УБілостоці Червона Армія підтримала створення Тимчасового революційногокомітету, який складався з поляка Мархльовського і голови ВНК Дзержинського.Комітет звернувся до трудящих із лозунгом: «Земля — селянам, влада — Радам!»Революційний оптимізм більшовиків підігрівався багатообіцяючими фактами. Німецькіробітники Данцига — головного порту, звідки надходила західна допомога Польщі,- застрайкували, не бажаючи більше доставляти зброю польської армії, їхпідтримали англійські докери. Цей пролетарський інтернаціоналізм, однак, різкопішов на спад, коли в середині серпня Червона Армія під командуваннямТухачевського і Будьоного перейшла Віслу і підійшла до воріт Варшави.Патріотичні настрої робітничого класу Варшави дозволили Пілсудському в останніймомент мобілізувати 80-ти-сячну армію. Франція направила в Польщу в якостівійськового радника генерала Вейгана. Тепер Червона Армія сприймалася вже не як«пролетарська армія», а як загарбницькі війська заклятого ворога. Вантажісторії і націоналізму працював проти більшовиків всім своїм тягарем. Ситуаціяна театрі військових дій знову круто змінилася: Червону Армію витіснили зПольщі за кілька тижнів. Цього разу внаслідок перемир'я східний кордон Польщіпроліг по лінії Керзона, що було для неї менш вигідно, ніж пропозиція Москви в1920 р. Через кілька місяців цей кордон був узаконений мирним договором,підписаним у Ризі 18 березня 1921 р. Закінчення війни з Польщею дозволилоЧервоній Армії остаточно розібратися з останньою білою армією барона Врангеля,який, поки більшовики займалися «поширенням революції» на Заході, добився вКриму тимчасового успіху. Революція на Заході не вдалася, і розгром Врангеля влистопаді 1920 р. ознаменував собою кінець іноземної інтервенції, а потім ігромадянської війни.
У Росії перемогли більшовики. Правда, вони вважали, що такавідстала країна зможе побудувати соціалізм тільки за умови його перемоги увеликих капіталістичних розвинених країнах. З моменту краху 11 Інтернаціоналу іпочатку війни Ленін був переконаний у необхідності відновити Інтернаціонал, алена новій основі, порвавши з реформізмом. Каталізатором і трампліном длястворення нової організації повинна була стати перемога більшовистськоїреволюції, яку більшовики вважали прелюдією до світової революції. У 1918 р.внутрішні задачі зміцнення пової впади і налагодження зв'язків, зруйнованихвійною, а також ізоляція Росії ускладнили роботу з утворення Інтернаціоналу.Поразка у війні і революція в 1 Німеччині, створення Німецької комуністичноїпартії, підготовка до з'їзду в Берні партій II Інтернаціоналу — все це спонукалобільшовиків терміново скликати 1 конгрес по заснуванню Комінтерну (6-9 березня1919 р.). Незважаючи на заперечення німецького делегата Еберлейна, якийвисловився від імені своєї партії проти створення такої організації, вважаючийого передчасним (Німецька комуністична партія, вірна в цьому відношеннізаповітам Рози Люксембург, убитої в січні 1919 р., побоювалася, щоІнтернаціонал буде узурпований компартією Росії; Роза Люксембург багато разівкритикувала її надцентралізовану структуру військового типу, стримуючу «творчуактивність» маси і внутрішню демократію). 34 делегати (ЗО з них жили в Москві іпрацювали в комісаріаті закордонних справ, двоє — випадкові гості, і тільки удвох були мандати) більшістю голосів схвалили це рішення. На І конгресіКомінтерну до Виконавчого комітету були обрані в основному росіяни, українці талатиші. Виражаючи свою вдячність російському пролетаріату та його керівнійпартії, у своєму першому ж документі Комуністичний Інтернаціонал закликав всітрудящих чинити тиск на свої уряди, в тому числі революційними засобами, щоб тіприпинили інтервенцію проти Республіки Рад.
Якщо на І конгресі було тільки зареєстроване створенняКомінтерну (II Інтернаціонал ніяк не мігвідродитися), то на II конгресі, який проходив уМоскві з 19 липня по 9 серпня 1920 р., панувала обстановка загальногонатхнення. Червона Армія наступала на Варшаву. Йшла побудова «нового світу».Конгрес проходив в месіанському очікуванні розквіту класової боротьби. Учасникиконгресу (200 делегатів з 35 країн) вважали, що існують усі необхідніоб'єктивні умови для світової революції. Єдине, чого не вистачало, — партій,здатних скористатися цими умовами і створити суб'єктивні передумови для їїостаточної перемоги. Головною перешкодою на шляху до перемоги залишався впливреформістів і соціал-демократів на робітничий клас. Тому основна задача II конгресу полягала в поглибленнірозриву із соціал-демократією. Комінтерн повинен був стати бойовим органомміжнародного пролетаріату, єдиною комуністичною партією з філіями в кожнійкраїні. Відчуваючи себе великими переможцями, Ленін і Троцький висунулидвадцять одну драконівську умову для вступу в Комінтерн. Ці умови передбачализміцнення єдності вчення, єдність дій і єдину владу даної організації, ядромякої як і раніше була Москва, але тепер положення Москви стало більш міцним,ніж коли-небудь.
5. КРИЗА «ВІЙСЬКОВОГО КОМУНІЗМУ»
На початку 1921 р. громадянська війна закінчилася, радянськавлада зміцнилася. Однак положення в країні ставало все більш катастрофічним.Політика «військового комунізму викликала хвилю обурення в селі. Всерединісамої партії намітився розкол. Навіть ті, хто знаходився в авангарді Жовтневоїреволюції — моряки та робітники Кронштадта, і ті підняли повстання. Для новоголаду це було найсуворішим вироком.
Експеримент «військового комунізму» був проведений наекономіці, яка повністю розклалася, і привів до нечуваного спаду виробництва:на початку 1921 р. обсяг промислового виробництва становив тільки 12%довоєнного, а випуск заліза і чавуну — 2,5%. Створений у лютому 1920 р. центральний плановий орган (Держплан) і ВРНГвиявилися нездібними до крупномасштабного планування й управління. Значначастина начебто націоналізованих підприємств не піддавалася ніякому державномуконтролю, кожне підприємство діяло своїми силами, як могло, збуваючи своюмізерну продукцію на чорному ринку. Держава, яка привласнила собі монополію нарозподіл, могла запропонувати селянам для «обміну» дуже мізерний асортиментпромислових товарів. У 1920 р. їх вироблялося на суму 150 млн. руб. золотом.Ціна вирощеного зерна перевершувала цю суму в 20 разів, і складала менше 64%довоєнного рівня. Крайня нестача товарів, їх дорожнеча не стимулювали селянинавиробляти продукти на продаж, тим більше що будь-які надлишки тут жевилучалися. У порівнянні з довоєнним періодом об'єм продуктів, що йшли напродаж, скоротився на 92%. Дроблення великих володінь, зрівнювальщина, щонав'язувалася сільською владою, руйнування комунікацій, розрив економічнихзв'язків між містом (де вже не було ні робочих місць, ні продуктів) і селом,продрозкладка — все це призвело до ізоляції селянства і поверненню донатурального господарства. Замкнувшись у собі, селянство легше, ніж інші класи,пережило неймовірні соціальні потрясіння, породжені світовою війною, революцієюі громадянською війною. Воно увібрало в себе міста городян, більшість з яких щезберегли зв'язки з рідним селом. Після революції Росія виявилася більш аграрноюі селянською, ніж до війни.
Продовження політики продрозкладки, за рахунок якої державнаскарбниця поповнювалася па 80%, було для селянства нестерпним тягарем (вона удва рази перевищувала земельні податки і виплати 1913 р.), і це як і ранішебуло головною причиною невдоволення в селах. У 1918 р. радянська статистиказареєструвала 245 селянських бунтів проти більшовистської влади. У 1919 р. цілірайони перейшли під контроль повсталих селян, організованих у загони, щонараховували тисячі, іноді десятки тисяч чоловік. Вони билися то з червоними (вбілоруському Поліссі, в Поволжі), то з білими (в тилу Колчака, в Сибіру і наУралі). Боротьба Махно спочатку проти білих, потім проти червоних була яскравимтому прикладом як по термінах (вона тривала майже три роки), розмаху (50 тис.партизан складали цілу армію), різнорідності соціального складу (серед бійцівармії Махно були селяни, залізничники, службовці різних національностей, щонаселяли Україну, — євреї, греки, росіяни, козаки), гак і по своїй політичнійанархістський програмі. «Ми за більшовиків, але проти комуністів», — говоривМахно. Це означало: за більшовиків, що схвалювали захоплення земель селянами,але проти комуністів, що вилучали надлишки, що насаджували колгоспи і забираливладу в свої руки, прикриваючись Радами. Махно вважав, що ніяка влада не можедиктувати масі свою волю. Структура політичного життя повинна ґрунтуватися паіснуванні вільних об'єднань, у всьому відповідних «свідомості і волі самихтрудящих». Незважаючи на те, що Махно бився разом із червоними проти Петлюри,переслідував відступаючі війська Денікіна, відбивав наступ Врангеля, він бувоголошений більшовиками поза законом. У серпні 1921 р., після виснажливих боїв,що тривали кілька місяців, Махно і залишки його армії перетнули румунськийкордон.
Після розгрому білих зникла загроза повернення великихвласників. Селянські повстання проти більшовиків спалахували з новою силою.Взимку 1920/21 р. організувалися десятки «повстанських армій», в тому числі уЗахідному Сибіру, Тамбовській і Воронезькій губерніях. У січні 1921 р.селянська армія під керівництвом есера Антонова, яка нараховувала 50 тис.чоловік, захопила всю Тамбовську губернію. Програма цього повстання, прийнята втравні 1920 р. селянським губернським з'їздом у Тамбові, включала в себеповалення комуністичної партії, скликання Засновницьких зборів на основізагальних виборів, владу Тимчасового уряду, що складається з представників усіхпартій та організацій, які боролися проти більшовиків, передачу землі тим, хтоїї обробляє, припинення продрозкладки, скасування розподілу народу «на класи іпартії». У травні 1921 р. генерал Тухачевський, який раніше, в періодрадянсько-польської війни дійшов з Червоною Армією майже до Варшави, на чолі 35тис. чоловік, посилених загонами спеціальних військ ВНК, що мали на озброєннісотні артилерійських знарядь, броньовики і літаки, виступив па придушенняантонівського заколоту. Червоній Армії знадобилося кілька місяців, щоб«утихомирити» область. «Виселяли» цілі села.
Весною і влітку 1921 р. на Волзі вибухнув страшний голод.Після конфіскації попередньою осінню надлишків у селян не залишилося навітьзерна для наступного посіву, до цього додалися сильна засуха і руйнівнінаслідки громадянських і «селянських» воєн. Незважаючи на прийняті (дужепізно!) заходи створення Всеросійського комітету допомоги голодуючим ізвернення до міжнародної допомоги (організованої «Амерікен Реліф Адміністрейшн«АГА»), від голоду загинуло більше 5 млн. чоловік. До цієї цифри потрібнододати 2 млн. померлих від тифу в 1918-1921 рр., 2,5 млн. убитих в першійсвітовій війні і мільйони жертв громадянської війни (за різними підрахунками,їх число коливається від 2 до 7 мли.).
На початку 1921 р. положення в місті було не кращим, ніж населі. Як і раніше дуже не вистачало продовольства. Наслідки неврожаюпозначилися і в промисловості: продуктивність праці в деяких галузях знизиласяпа 80% в порівнянні з довоєнним рівнем. Багато які заводи закрилися черезнестачу палива. У лютому 1921 р. зупинилися 64 найбільших заводи Петрограда, втому числі Путилівський. Робітники виявилися на вулиці, деякі з них поїхали врідні села в пошуках прожитку. До 1921 р. Москва втратила половину своїхробітників, Петроград — 2/3. У 1921 р. російський промисловий пролетаріатскладав всього біля 1 млн. чоловік. 600 тис. фабрично-заводських робітниківслужили в армії, 180 тис. з них були убиті, 80 тис. перебували в «продзагонах»,дуже багато хто почав працювати в «апараті» і органах нової держави.
За роки громадянської вітай різко поменшало число міськихжителів (які складали в 1913 р. лише 18% населення). Більшість із 2 млн.російських емігрантів були городянами. В основному це були люди із заможнихкласів старої Росії, а також представники вільних професій та інтелігенція — найбільш «європеїзований» прошарок російського суспільства. У 1917-1921 рр.великі міста не тільки спорожніли, але й змінилися по своїй соціальній структурі.Демографічні дані по Москві та Петрограду 1920 р. кажуть про зниження рівняекономічної та культурної еліти, скорочення числа робітників, зменшеннякількості торговців і ремісників і одночасно з цим про дивну виживаність такихмаргінальних категорій, як лакеї, кур'єри, посередники та інші, яким було наруку пануюче безладдя і які наживалися на невеликих і великих операціях чорногоринку. Лише одна соціальна категорія дійсно збільшилася: стало більше державнихслужбовців, оскільки основним роботодавцем була держава. До цієї категоріїдолучилася «робітнича інтелігенція», безліч дрібних чиновників іздореволюційних установ, а також представники колишніх правлячих класів, якимвдалося завдяки своїй освіті знайти роботу і хоч би тимчасовий притулок. Для більшовистськогорежиму ця категорія службовців була ненадійною через її «непролетарське»походження. Згодом воно стане для цих людей причиною великих прикрощів. Тавро з«колишніх» стерти було неможливо.
У 1919-1920 рр. в партії почалися розкол і внутрішні розбіжності,які відображали розчарування багатьох більшовиків невдачею «військовогокомунізму». Після Жовтня партія значно збільшилася: іуди вступило багато тих,кого в 1918 р. журнал «Комуніст» визначив як «напівінтелігентів» (розсильні влавках, секретарі, дрібні чиновники та інші), хто при старому режимі не мігнавіть і думати про яку-небудь кар'єру і висунувся завдяки революції. Цейпрошарок, як відмічалося в «Комуністі», грав роль консервативної соціальноїгрупи, що з недовірою відноситься до робітничої маси. Щоб перешкодити притоці впартію елементів, які сприяють її «бюрократизації», на VIII з'їзді керівництво партії вирішилопровести «чистку» своїх рядів. Кампанія «ідеологічного контролю» продовжуваласяпівроку. Біля 150 тис. комуністів (третина всього складу) або вийшли з партії,або були виключені (частіше за все за кар'єризм, політичну пасивність, незнаннястатуту і програми, пияцтво, віру в бога і за інші дії, «несумісні з чеснимім'ям комуніста»). На цьому ж з'їзді керівництво партії виробило принципивступу в партію (діяли до кіпця 30-х рр.), згідно з якими прийняття в партіюістинних пролетарів було єдиним засобом проти «бюрократизації» її апарату.Селяни були кандидатами «другого порядку», вступ інших було обмежено. У той жечас керівництво усвідомлювало, що істинних пролетарів обмаль (Ленін і Бухарцідовго розробляли тезу про «декласування» пролетаріату) і їхньої компетенціїнедостатньо, щоб займати відповідальні посади. Ця принципова проблема булачастково вирішена в 30-і рр., коли внаслідок широкої кампанії професійногонавчання робітників-комуністів чистота соціального походження почалавідповідати рівню освіти, що дозволило найкращим бути одночасно «комуністами іфахівцями». Тим часом, незважаючи на чистку 1919 р., в партію продовжуваливступати люди «непролетарського» походження. У березні 1921 р. робітники-комуністистановили тільки 40% членів партії (і то ці цифри завищені, оскільки кожнийвступаючий старався приписати собі «істинно» пролетарське походження). Щостосується більшовистської «старої гвардії» (тобто тих, що вступили в партію долютого 1917 р.), то вона ще займала більшість відповідальних постів, алескладала менше 2% всіх комуністів (12 тис. із 750 тис).
На фоні економічних і соціальних труднощів зросталонапруження між робітниками, що жили як ніколи погано (на свою зарплату вонимогли придбати тільки половину прожиткового мінімуму), і «добре нагодованими ідобре одягнутими» керівниками. «Ми відчуваємо до них класову ненависть», писаву листопаді 1920 р. один робітник в «Петроградській правді». Розбіжності, щонаростали всередині партії з 1919 р., проявилися до кінця 1920 р. Лідерипершого опозиційного руху («робітнича опозиція»), профспілкові діячі Шляпников,Лутовинов і Кисельов, до яких прилучилася Коллонгай, зажадали передати управлінняпромисловістю профспілкам, створити для цього на їх основі спеціальний виборнийорган. На кожному підприємстві керівництво повинне були заснувати робітничікомітети, що підкорялися б тільки вищестоящому профспілковому органу. Такаполітика вела до ліквідації керівництва місцевих і центральних партійнихорганів. Однак в тезах «робітничої опозиції» не було статті, яка б указувала нате, що в майбутніх всемогутніх профспілках влада повинна належати не тількикомуністам, які в 1921 р. складали в профспілках меншину і впливом некористувалися. У них говорилося тільки про те, що робітникам надається правовільно обирати своїх представників з будь-яких партій.
На відміну від «робітничої опозиції» Троцький прагнув, зодного боку, до найшвидшого злиття профспілок із державним апаратом, а з іншого- до введення так званої «виробничої демократії», ідея якої полягала в тому,щоб збільшити прошарок робітничої аристократії в рамках мілітаризованоїпромисловості, покликаний замінити бюрократію партійних функціонерів. 1аармійським зразком зміцнилися б центральна партійна влада і робітничадисципліна, при цьому найбільш відданим рядовим комуністам давалася бможливість просунутися по службі.
У серпні 1920 р. за пропозицією Троцького замість профспілкизалізничників була створена Центральна транспортна організація Центран. Проти«поліцейської диктатури Центрану, який тероризує залізничників за допомогоюбуржуазних спеціалістів» (Зинов'єв), повстали не тільки профспілкові керівникина чолі з Томським і членами «робітничої опозиції», але й Зинов'єв, який насторінках «Петроградської правди» розгорнув дискусію про свободи і необхіднудемократизацію партії. Вій вважав, що час повернутися до принципу виборностівсередині робітничо-селянської демократії. Такої ж думки дотримувалися з 1919р. «демократичні централісти» па чолі з Оболенським, Сапроновим іМаксимовським.
Протягом трьох місяців (грудень 1920 — лютий 1921 р.) цірізні позиції були об'єктом безперервних публічних дебатів, що свідчило пророзбіжності в керівництві партії. З питання про профспілки Ленін виробивкомпромісне рішення («платформа десяти»), що поставило па одну дошку «робітничуопозицію» і Троцького, якого критикували за те, що він допустив «виродженняцентралізму і мілітаризованих форм роботи в бюрократизм, самодурство,казенщину».
Напередодні відкриття X з'їзду партії, який повинен бувпочатися 8 березня 1921 р., коли йшло обговорення всіх запропонованих платформ,сталася подія, яка остаточно вирішила долю всіх форм внутрішньопартійноїопозиції: повстали моряки і робітники Кронштадта.
У лютому економічне становище в Петрограді погіршилося:закрилися десятки заводів, хлібна норма робітників була знову урізана.Робітники вимагали можливості вільно запасатися продуктами в селі, не боячисьбути арештованими як мішочники. Власті їм відмовили. Почалися демонстрації,потім страйки. 24 лютого партійні власті Петрограда оголосили надзвичайний стані арештували всіх меншовиків, які ще знаходилися на свободі та есерів,запідозрених у підтримці робітничих заворушень. ЦК партії дозволив робітникамїздити в село за продовольством, що зняло напруження в Петрограді. Тим часомзаворушення досягли Кронштадта. Ще влітку 1917 р. моряки цієї військової базизарекомендували себе як найбільш неспокійний елемент більшовистської партії. У«липневі дні» вони в своїх діях пішли далі, ніж партійне керівництво. Спочаткувони були прихильниками терору, потім зблизилися з анархістами (деякі з нихбули родом з України, в топ час захопленої Махно) і почали критикувати«диктатуру більшовистських комісарів». 28 лютого 1921 р. екіпаж броненосця«Петропавловськ» проголосував за резолюцію, яка повинна була стати хартієюповстання. Основними вимогами були: переобрання Рад таємним голосуванням ізпопередніми дискусіями та вільними виборами; свобода слова і друку на користь«робітників, селян, а також анархістів і лівих соціалістів»; звільнення всіхполітв'язнів; зрівнювання пайків для всіх, крім «робітників гарячих цехів»;припинення насильних конфіскацій, вільний труд ремісників, які не використовуютьнайманих робітників; для селян — повна свобода «робити із своєю землею все, щобажаєш… і вирощувати худобу, при умові, що вони не застосовують наймануробочу силу».
Ці вимоги, що виходили відразу від усіх соціалістичних іанархічних угруповань, а не від якої-небудь окремої партії, в якійсь міріповторювали тези Зинов'єва, надруковані в «Петроградській правді». Дізнавшисьпро прийняття резолюції моряків «Петропавловська», у Кронштадт виїхав Калінін,голова ВЦВК. Його випровадили звідти під улюлюкання 12 тис. моряків, до якихприєдналася, щонайменше, половина з 2 тис. комуністів Кронштадта. ЦентральнийКомітет партії поспішив затаврувати повстання, як контрреволюційну змову,підбурювану із Заходу білогвардійцями, керовану царським генералом і підтримуванукадетами, меншовиками та есерами. 2 березня бунтівники організували Тимчасовийреволюційний комітет, який повністю складався з матросів робітничого абоселянського походження. Комітет очолив Петриченко — писар із «Петропавловська».Обидва військових комісари Кронштадта зазнали арешту, цим акти насильстваобмежилися. Кілька військових офіцерів, які знаходилися на базі, не були згодніз Тимчасовим комітетом, і вже тим більше вони не стояли на чолі повстання, якзатверджував ЦК партії. Офіцери хотіли б негайно встановити зв'язок ізматериком, щоб повстання перекинулося на столицю. Комітет із свого боку, наївновпевнений у правоті своєї справи, відмовлявся від застосування зброї, завинятком оборони у разі атаки. Радянський уряд направив Тимчасовому комітету ультиматум,в якому кожному, хто готовий був здатися, гарантувалося життя.
Для партії ситуація була дуже серйозною. Заклик повсталих до«третьої революції», яка «вигнала б узурпаторів і покінчила б із режимомкомісарів», міг бути з радістю підтриманий не тільки петроградськимиробітниками, але й на Україні і в центрі Росії, де ще не були придушеніселянські бунти Махно й Антонова. Троцький доручив генералу Тухачевськомупридушити повстання. Для того, щоб стріляти в народ, герой польської кампаніїнабрав молодих курсантів із військової школи, які не мали «революційногодосвіду», і солдат із спеціальних військ ВНК. Військові дії почалися 7 березня,а через десять днів Кронштадт пав. Після захоплення морської військової базирепресій зазнали тисячі людей. Офіційний процес над ними так і не відбувся.
Коли війська Тухачевського придушували кронштадтськийзаколот, у Москві почав роботу X з'їздпартії (8 березня 1921 р.). На з'їзд були винесені два найважливіших питання:перше — про заборону фракцій всередині партії (постанова з цього питання потімще довго визначала політичне життя в СРСР), і друге — про заміну продрозкладки,яка три роки тяжіла над селянами, продподатком — мірою на перший поглядобмеженою, але наслідки якої було важко відразу передбачити і з введення якоїпочалася нова економічна політика (неп).
Основоположні документи приймалися майже поспішно, в останнійдень з'їзду, після довгих дискусій про профспілки (представлення і обговореннязаходів, що вводять неп, займають усього 20 сторінок із 330 в повному виданністенографічного звіту з'їзду). Після з'їзду резолюція по продовольчому податкуповинна була бути доповнена іншими економічними заходами. Один узаконювавсвободу внутрішньої торгівлі, інший — надання концесій приватним підприємцям. Утравні 1921 р. було дозволено створювати дрібні приватні підприємства, в липніденаціоналізовувалися підприємства, де за наймом працювало менше 21 людини.Тільки за один рік більше 10 тис. підприємств було віддано приватним особам, щоіноді були власниками, на термін від двох до п'яти років за 10-15% продукції,що вироблялися ними. Частина з них стали змішаними підприємствами з участюіноземних фірм. Робітники дістали право перейти із заводу на завод, зрісавторитет інженерів і технічних кадрів.
Чи було введеннянепу викликано подіями в Кронштадті? Навряд чи. Ідея змінити політику повідношенню до селянства, про яку давно говорили меншовики, вже витала уповітрі. У кіпці 1920 р. Ленін в опублікованій згодом бесіді з Кларою Цеткінвизнав «помилковість політики продрозкладки». 17 і 23 лютого в «Правді»з'явилися дві статті, де говорилося про можливість введення продовольчогоподатку, який натхнув би селян на збільшення посівних площ. Кронштадтськийзаколот і весняна сівба, що наближалася, прискорили прийняття рішення, яке, очевидно,обдумувалося протягом всього лютого. Можна легко пояснити обачність, виявленуЛеніним, який вживав цих заходів «під шумок» і в кілька етапів. Середкомуністів вони не могли не викликати глибокого здивування. Так само як приукладенні Брест-Литовського миру, їм здавалося, що радянська владавідмовляється від своїх принципів і законності і що це веде до «реставраціїкапіталізму». Тисячі комуністів вийшли з партії. Звикнувши вважати примусєдиною можливою формою відносин з непокірливим селянством, нижні партійні чини,чия кар'єра почалася в армії, так і не змогли позбутися звичок, набутих нимипротягом перших років радянської влади.
Для Леніна нова економічна політика не була лише тимчасовою,кон'юнктурною мірою. «Знадобляться цілі покоління, — пояснював він на з'їзді, — щоб перебудувати сільське господарство і змінити селянську психологію». На йогодумку, досягти цієї мети можна було тільки через розвиток індустріалізації,електрифікації, кооперації, союзу робітників і селян. «Пролетаріат керує селянством,але цей клас не можна так вигнати, як вигнали і знищили поміщиків ікапіталістів. Потрібно довго і терпляче і з великими позбавленнями йогопереробляти».
Після чотирьох років революції і громадянської війни Ленін,здавалося, прийшов до поглядів, близьких тим, яких дотримувалися в 1917 р.майже всі марксисти, які сперечалися з ним, — до розуміння того, що дляпереходу до соціалізму необхідний час, що до перемоги соціалізму пройде не одназміна поколінь. Оскільки форма держави є відображенням економічної ситуації,існування різних економічних укладів, визнане, нарешті, непом, повинне було,слідуючи марксистській логіці, привести до співіснування різних політичнихформувань, що представляли б протилежні інтереси суспільних груп, особливоробітничого класу і селянства. Однак заміси, того, щоб зробити політичне життябільш демократичним, комуністичне керівництво посилило партійну диктатуру.
Одним із перших наслідків введення непу стало остаточнезнищення меншовиків, не із страху перед їх можливим опором новим заходам, ачерез те, що вони довели правильність своїх прогнозів і аналізу ситуації,оскільки вже давно вимагали введення такої політики.
Неп сприяв появі опозиції серед самих комуністів: деякізаявили про «реформістський», навіть «буржуазний» ухил керівництва, щоспонукало Леніна запропонувати з'їзду дві резолюції, які гарантували єдністьпартії. Згідно з першою, було потрібно негайно розпустити всі групи, утвореніна власних платформах, під загрозою виключення з партії. В одній статті, щозалишалася неопублікованою до жовтня 1923 р. цією резолюцією ЦентральнийКомітет наділявся владою для здійснення цієї міри. Друга резолюція засуджувалапогляди «робітничої опозиції», особливо на роль і місце профспілок. У резолюціїговорилося: «Марксизм вчить, що тільки політична партія робітничого класу,тобто Комуністична партія, спроможна об'єднати, виховати, організувати такийавангард пролетаріату і всієї трудящої маси, який один спроможний протистоятинеминучим дрібнобуржуазним коливанням цієї маси, неминучим… рецидивампрофесіоналістської вузькості або професіоналістських забобонів середпролетаріату». Те розуміння ролі партії, яке Ленін сформулював у 1902 р., булозведене в ранг однієї із складових частий марксистського вчення. Положення«робітничої опозиції» ставали, таким чином, «антимарксистськими». Ці двіосновні резолюції були прийняті майже без обговорення переважною більшістю закілька годин до закриття з'їзду. Приголомшена їх несподіваністю, більшістьчленів «робітничої опозиції» проголосувала «за». Нав'язлива ідея зберегтиєдність партії спонукала її керівників до всіляких компромісів і зречень.
Після X з'їзду пішло згуртування партії, яке проявилося в повій «чистці»,зміцненні влади і повноважень скороченого апарату, а також пильності, що зрослапо відношенню до виникнення будь-яких політичних течій, які загрожували бєдності партії.
З серпня 1921 р. всі члени партії повинні були пройти новуперевірку, що розтяглася на багато місяців, після якої біля чверті всіхкомуністів виявилися виключеними з партії (в основному за тими ж причинами, щой під час «чистки» 1919 р.) або вийшли з неї за власним бажанням. У березні1922 р. XI з'їзд прийняв чіткі правилаприйому в партію, які змінювалися в залежності від соціальної приналежності вступаючого: в партію легше всього було вступити робітникам, а селянам — легше, ніж«іншим». Незважаючи на ці заходи, партія не стала більш пролетарською за своїмскладом: в 1922 р. приблизно 15 тис. робітників, незадоволених «буржуазнимпереходом» до непу, вийшли з її рядів. Як і раніше вступ в партію означавможливість зайняти новий пост в партійній адміністративній системі, впрофспілках або іншій «громадській організації», і тому багато хто прагнувстати комуністами. Кордон між керівниками і підлеглими залишався нестабільним івідкритим. На фоні зруйнованої економіки, коли майже не створювалося новихробочих місць, весь час ріс «апарат», що підживлювався десятками тисячдемобілізованих військових. Під час громадянської війни і! партії встановився«командний стиль» керівництва, введений колишніми офіцерами і солдатами, яківважали, що вони просто «мобілізовані» па інший фронт. Стало звичним, щомісцеве начальство призначається зверху. Низові організації, потребуючикерівників, відразу ж зверталися в спеціальні відомства ЦК, що займалисярозподілом кадрів. З квітня 1920 р. по березень 1921 р. ці відомства зробили 40тис. призначень па різні посади.
Ця практика продовжувалася і в мирний час. Значно зросла рольОргбюро, що відало всіма організаційними партійними питаннями, і Секретаріату,який контролював усі відомства Центрального Комітету. У Секретаріаті,створеному одночасно з Політбюро в березні 1919 р. під егідою ЦентральногоКомітету, який складався спочатку з п'яти чоловік та міг ухвалювати терміновірішення, не дожидаючись чергового засідання ЦК, вже в 1921 р. працювало більше600 чоловік. На чолі Секретаріату стояв Свердлов, потім Крестинський. Після XI з'їзду партії генеральним секретаремЦК партії став Сталін, а Молотов і Куйбишев — його заступниками. Цей начебтоформальний пост дозволяв Сталіну тримати під контролем усі посади ізабезпечувати собі надійну підтримку в апараті. До розширення влади ікомпетенції апарату додався ще більш жорсткий контроль за низовимиорганізаціями і поліцейський нагляд за членами фракцій, засуджених на X з'їзді. Правда, цей контроль ще небув довершеним, оскільки в березні 1922 р. не існувало докладного досьє накожного комуніста. Позбавившись права голосу, «робітнича опозиція» вимушенабула звернутися («Декларація 22-х», лютий 1922 р.) до КомуністичногоІнтернаціоналу з висловленням заклопотаності «Диктатурою апарату», яка панує вробітничому і профспілковому середовищі, відсутністю «пролетарської демократії»в країні. Контроль над профспілками посилився: з грудня 1921 р. тількидосвідчені члени партії з великим стажем, що не перебували до цього ні в якійіншій партії, крім комуністичної, могли стати профспілковими лідерами.
Вживання цих заходів завершило «перетворення більшовизму надержавну структуру» (М. Ферро), яке почалося в жовтні 1917 р. розгономінакомислячих політичних партій, позбавленням Рад їх повноважень, опікою надпрофспілками і заводськими комітетами. При такій жорсткій політичній диктатурів нову систему, проте, проникала певна частина «маси», не настількипролетарська, як цього хотілося б радянській владі. Така «колонізація» новихустанов елементами плебсу, що різко відрізнялися від перших більшовиків,вплинула на саму природу радянської влади, на напрями і можливості розвитку,зберігаючи на час відкритими і нечіткими кордони між керівниками і керованими.