Контрольна робота
з «Історії України» на тему:
«Радянська влада в Україні в1918-1920 рр.»
ВСТУП
Початок ХХстоліття був досить важливим для України. У 1917-1921рр. дуже велика кількістьрізних сил вели боротьбу за владу в Україні.
1917 рік відкривнову сторінку історії України. Перша світова війна викликала загальну кризу якРосійської, так і Австрійської імперій. У 1917 році впала Російська імперія,Росія стала демократичною республікою. У жовтні-листопаді 1918 року розпаласяАвстро-Угорщина.
Українські силивирішили скористатися ситуацією, що склалася, для відродження українськоїдержавності. В результаті національно-демократичної революції в Україні булостворено незалежну державу, але врешті-решт після декількох спроб владу вУкраїні захопили більшовики.
У цій роботі мирозглянемо процес встановлення влади більшовиків в України, а також спробуємодати певний аналіз та зробити висновки, чому українці не змогли відстоятинезалежність країни на почтаку ХХ сторіччя.
1.Боротьба більшовиків за радянськувладу в Україні
1.1 Боротьба за владу з Центральною Радою. Радянська владав Україні взимку – навесні 1918 р.
У1917-1920рр. більшовики в Україні були реальною політичною силою, якапретендувала на владу. У листопаді – грудні 1917р. визначилося їх протистоянняз Центральною Радою. Більшовики прагнули до встановлення в Україні влади Рад.Збройним шляхом їм це не вдалося. Наприкінці листопада 1917р. військаЦентральної Ради в Києві роззброїли більшовицькі війська і вислали їх до Росії,а також придушили кілька повстань в різних містах і зупинили наступ на Київ 2гвардійського корпуса. Більшовики також готували скликання Всеукраїнського з’їздуРад, щоб проголосити Радянську владу в Україні. Свої дії вони координували з ЦКбільшовицької партії і Раднаркомом (далі – РНК). 4 грудня 1917р. РНК надсилаєультиматум Центральній Раді, з вимогами не дезорганізовувати фронт, непропускати козацькі війська на Дон, Урал, пропускати радянські війська на Дон(проти отамана Каледіна), припинити роззброєння радянських військ в Україні.
4грудня 1917р. в Києві почав роботу І Всеукраїнський з’їзд Рад, на який прибули120 делегатів від більшовицьких Рад і 2000 делегатів від Селянських Спілок –масових селянських організацій, які перебували під контролем УПСР. Не маючибільшості, більшовицькі делегати заявили протест і залишили з’їзд. ІВсеукраїнський з’їзд Рад в Києві у складі делегатів від Селянських Спілок продовживроботу і схвалив резолюції на підтримку Центральної Ради та її політики.
Більшовицькіделегати з Києва поїхали до Харкова, де 9-10 грудня 1917р. була встановленаРадянська влада і працював обласний з’їзд Рад. Київські і харківські делегатиоб’єдналися і 11-12 грудня 1917р. у Харкові було проведено І Всеукраїнськийз’їзд Рад, на якому 200 делегатів представляли 82 ради з 300, що існували вУкраїні. 12 грудня 1917р. на цьому з’їзді в Україні проголошується Радянськавлада, обирається Центральний Виконавчий Комітет Рад на чолі зЮ. Медведєвим і радянський уряд – Народний Секретаріат.
26січня 1918р. радянські війська займають Київ, і на цей час радянська владавстановлюється майже на всій території України. Починається формування органівРадянської влади в Україні, створюється новий апарат управління, органиправопорядку, суд, збройні сили. Власне на території України утворилося кількарадянських республік: радянська УНР, Донецько-Криворізька, Таврійська, Одеська.Під контроль органів Радянської влади перейшли фінанси, здійснювалисяконтрибуції, конфіскації, реквізиції. Почалося одержавлення (націоналізація)промисловості, особливо великої. На селі проводилася ліквідація поміщицькихмаєтків і розподіл землі між селянами. Активізувався вивіз хліба до Росії.Проти своїх противників більшовики застосовували терор.
Самев цей час (кінець1917 р. – весна 1918 р.) становище Радянської влади в Україніскладне, міцно затвердитися вона не встигла. 18 лютого 1918р. почався загальнийнаступ австро-німецьких військ. 3 березня 1918р. за Брестським мирним договоромз Німеччиною та її союзниками Радянська Росія визнала УНР незалежноюреспублікою, тим самим Раднарком і більшовики зобов’язалися не втручатися увнутрішні справи України і не надавати ніякої допомоги органам Радянської владив Україні, але робили це таємно.
17-19березня 1918р. у Катеринославі відбувся ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад, який зтактичних міркувань визнав незалежність Радянської України, тоді як ІВсеукраїнський з’їзд Рад визнав державний союз Радянської України і РадянськоїРосії.
Зупинитинаступ австро-німецьких військ (450 тисяч) нечисленні радянські війська (кількадесятків тисяч) не змогли. На початку березня 1918р. було зайнято Київ, а напочатку травня 1918р. окупація України австро-німецькими військами булазавершена. Радянська влада в Україні припинила існування, її державні органи –ЦВК Рад і Народний Секретаріат були розпущені.
1.2 Поверненнябільшовиків на Україну в 1918-1919 рр.
Розпорошеніта дезорганізовані більшовики України майже цілий рік готувалися до поверненняпісля того, як німці вигнали їх на початку 1918р. Серед питань, що стояли передними, найгострішим було організаційне: чи утворити окрему українськубільшовицьку партію, щоб піднести свою популярність на Україні, чи ж стати «регіональним»відгалуженням російської партії, як того вимагав Ленін і як диктували традиціїросійського централізму? У квітні на партійній нараді в Таганрозі, де перевагабула на боці українця М.Скрипника і так званої київської фракції (чутливішої донаціонального питання), проголосували за утворення окремої української партії.Але в липні на з'їзді більшовиків України, скликаному в Москві для формальногопроголошення Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У), гору взялакатеринославська фракція, що вирізнялася сильними централістськими тенденціямий складалася майже виключно з росіян. Таганрозьку резолюцію було скасовано, аКП(б)У оголошено невід'ємною частиною російської партії з центральним органом уМоскві.
Улистопаді 1918р. Німеччина потерпіла поразку у війні. 13 листопада 1918р.Радянська Росія (РСФРР) анулювала Брестський мирний договір.
Падіннягетьманського уряду, евакуація німців і виникнення Директорії призвели до новоїсуперечки серед більшовиків. Одна фракція на чолі з Дмитром Мануїльським іВолодимиром Затонським вважала, що більшовики на Україні занадто слабкі (улипні 1918р. їх налічувалося лише 4364), щоб удаватися до спроби захопленнявлади, й стояла за проведення мирних переговорів із Директорією, аби вигратичас для зміцнення своєї організації. Інша група на чолі з Пятаковим іАнтоновим-Овсієнком звернулася до Леніна з проханням підтримати негайнийнаступ, щоб не дати Директорії твердіше" стати на ноги. 20 листопада1918р. після довгих вагань Москва санкціонувала утворення нового українськогорадянського уряду (Тимчасовий робітничо-селянський уряд України), який 29 листопада 1918р. ум. Суджі видав маніфест про відновлення влади Рад в Україні.
Спочаткууряд очолював Пятаков, але згодом його змінив русифікований болгарський румунХристиян Раковський. Майже всі важливі посади в уряді зайняли росіяни. В груднібільшовики були готові розпочати другу спробу завоювання України.
Уцей час в Україні тривають антигетьманські повстання, при владі затверджуєтьсяДиректорія, проводиться окупація військами Антанти Півдня України… Такожпочинають наступ в Україну й радянські війська. Спочатку більшовицькі сили начолі з Антоновим-Овсієнком складалися з кількох загонів Червоної армії тарозрізнених нерегулярних формувань. Проте в міру їхнього заглиблення в Українупартизанські загони один за одним кидали Директорію й приєднувалися добільшовиків. З січня 1919р. перед більшовиками впав Харків, а 5 лютого вониввійшли до Києва. Тоді їхні війська налічували 25 тис. чоловік. Але занаступних кілька тижнів, коли до них приєдналися два найбільших партизанськихотамани — Григор'єв і Махно, вони більш ніж подвоїлися.
Радянськівійська загалом діють успішно і у 1919р. займають: 3 січня – Харків, 12 січня –Чернігів, 19 січня – Полтаву, 27 січня – Катеринослав, 5 лютого – Київ, 18березня – Вінницю, 10 березня – Херсон, 15 березня – Миколаїв, 6 квітня –Одесу, а 4-29 квітня – Крим.
Тимсамим на квітень 1919р. на більшості території України було знову встановленоРадянську владу. Знову почалося створення державного апарату Радянської влади вУкраїні. Держава дістала нову назву – Українська Соціалістична РадянськаРеспубліка, яка була закріплена у першій Радянській конституції УСРР,затвердженій у березні 1919р. На ІІІ Всеукраїнському з’їзді Рад. Вищим органомзаконодавчої влади став Всеукраїнський з’їзд Рад та його виконавчий орган –Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), головою якого з 1919р.став Г.І. Петровський, був на цій посаді до кінця 30-х рр. Уряд у січні 1919р.було перейменовано на Раду Народних комісарів, очолив його Раковський (до1923р.).
Воснову політики більшовиків в Україні в цей час були покладені принципи «воєнного комунізму», політичного курсу,який з 1918р. активно проводився в Росії. Це особливо засвідчили рішення ІІІз’їзду КП(б)У, який відбувся у березні 1919р.
Сутністьполітики «воєнного комунізму» становила спроба прискореними темпами перейти донового комуністичного суспільства. Досягнення цього пов’язувалося зреволюційним насильством, не зупиняючись перед найжорстокішим терором.Конкретно ж мова йшла про насильницький злам існуючої на той час економічноїсистеми, яка ґрунтувалася на товарно-грошових, ринкових відносинах, і заміну їїпрямим (без грошей) продуктообміном, який здійснював апарат управління, тобточиновники, а не ринкові механізми. Тим самим в економіці затверджуваласяадміністративно-командна система. Розгорнулася націоналізація фінансів,транспорту, системи зв’язку і промисловості. У першу чергу націоналізовувалисяпідприємства цукрової, вугільної, металургійної і машинобудівної промисловості,почалася націоналізація і більш дрібних підприємств, але це не підвищувалоефективність виробництва. У промисловості затверджувалася система главкізму,саме главки (головні комітети) по вертикалі здійснювали управлінняпідприємствами певної галузі, повністю розпоряджалися їх ресурсами і робочоюсилою. Тобто в управлінні промисловістю була встановлена жорстка централізація.Робітники за роботу отримували натуральний пайок.
Важливоюскладовою політики «воєнного комунізму» стала продовольча політика більшовиків.12 квітня 1919 р. декретом ВУЦВК в Україні встановлювалася продовольчадиктатура, а саме: була оголошена монополія держави на найважливіші продовольчітовари, якими розпоряджалися лише державні органи, розподіляючи їх у виглядіпайків та ін. Отримували ці продовольчі товари через продовольчу розкладку, за якою все зерно таін., крім певного мінімуму, селяни повинні були здавати державі завстановленими нею же цінами. На практиці ж забирали скільки треба було, без будь-якоговідшкодування. Приватна торгівля продуктами харчування заборонялася. Тобтопродовольча диктатура безпосередньо зачіпляла інтереси селян як дрібнихтоваровиробників, підриваючи економічну основу їх існування. Незадоволені булиселяни і аграрною політикою більшовиків, вирішенням ними земельного питання. У1919 р. було проголошено конфіскацію 14,5 млн. десятин землі, але селяни з нихотримали лише 5 млн. дес., і не найкращих земель. 2,5 млн. дес. залишилися підрадгоспи та різні сільськогосподарські підприємства (цукрові заводи, винокурніта інші). 7 млн. десятин, надлишки землі у заможних селян, конфіскувати невстигли. Тобто більшість селян була вкрай невдоволена політикою більшовиків.
Другийукраїнський радянський уряд протримався близько семи місяців. За цей час вінспромігся припуститися не менше критичних помилок, ніж інші уряди, щонамагалися правити Україною. Цей уряд, сформований переважно з росіян, євреївта представників інших неукраїнських народів, силкувався проводити на Україніполітику, опрацьовану в умовах Росії, без огляду на те, наскільки вонавідповідала місцевим обставинам. Його російська орієнтація з усією очевидністюпроступила в акції, яку Ленін назвав «хрестовим походом по хліб». У 1919р.російські міста відчували гостру нестачу харчів, тому на Україну було виряджено3 тис. робітників із Москви й Петрограда, які відбирали зерно — майже так само,як це рік тому робили німці,- при необхідності вдаючись до сили. Але більшовикиприпустилися ще гіршої помилки. Вони розпочали наступ проти буржуазногопринципу приватної власності шляхом упровадження колективних господарств. Як іможна було сподіватися, ці дії розгнівали не лише куркулів, а й середняків.
УрядРаковського також устиг відштовхнути від себе українську інтелігенцію лівихпоглядів, як, наприклад, боротьбистів, відмовившись користуватися в управлінніукраїнською мовою й нехтуючи необхідністю її впровадження в культурну таосвітню діяльність. Наслідки цього було неважко передбачити: селянськіпартизани, що лише кілька місяців тому билися на боці більшовиків, тепер підпроводом боротьбистів та українських соціал-демократів почали масово повставатипроти них. Особливо вирішальним став вихід з їхньої армії у березні великих силна чолі з Григор'євим та Махном.
Утравні 1919р. відбулося повстання отамана Григор’єва, яке з великими зусиллямизмогли придушити. Уже у квітні 1919р. сталося 98 антибільшовицьких виступів, ау червні-липні 1919р. – 328. Влітку 1919р. антибільшовицькі повстання селянстають масовими. Це підірвало тили Червоної Армії і послабило позиціїРадянської влади в Україні.
2. Остаточне встановлення радянської влади в Україні,впровадження політики «воєнного комунізму» та складання однопартійної системи
2.1Боротьба з Денікіним. Закріплення Радянської влади в Україні у 1920 р.
Учервні-липні 1919р. почався успішний наступ в Україну військ Денікіна зДонбасу, а з заходу військ Директорії та УГА. На кінець серпня 1919р. Радянськавлада в Україні була повалена.
Нездатнічинити опір, більшовики за наказом Леніна ліквідували в середині серпня 1919р.другий український радянський уряд, а більшість його членів повернулася доМоскви. Згадуючи про цю другу за два роки поразку на Україні, член колишньогоуряду Мануїльський зауважував з розчаруванням: «Кожної весни ми виряджаємо наУкраїну чергову театральну трупу, яка, зробивши своє турне, повертається доМоскви».
Нацей час вже українських земель була окупована денікінцями, встановлений нимирежим був досить жорстоким в національному питанні (війна з Директорією,гоніння на українську культуру) та по відношенню до селянства. Поверненняпоміщиків, реквізиції хліба та ін. восени 1919р. викликали в Україні масовийселянський партизансько-повстанський рух проти денікінців. Особливо розгорнувсвою діяльність Махно. Повстанські загони мали різне ідейне забарвлення:більшовики, петлюрівці, анархісти та ін. Це підірвало тили денікінської армії.
Зазнавшинаприкінці літа 1919р. другої поразки на Україні, більшовики переглянули своюполітику. Українці в партії на чолі з Юрієм Лапчинським виступили з гостроюкритикою тих, хто був схильний нехтувати властивою Україні специфікою. Вонидоводили, що не можна прийняти як щось готове форми життя, котрі розвинулися вРосії за півтора роки радянського будівництва. Керівництво партії неохочевизнало, що реквізиції збіжжя викликали гостру ворожість селянства добільшовиків і що самі більшовики грубо помилялися, недооцінюючи націоналізм, упопередніх експедиціях на Україну. Видатну роль у цій самокритиці відіграв іЛенін, який визнав необхідність енергійно боротися з залишками, хай іпідсвідомими, великоруського імперіалізму і шовінізму серед російськихкомуністів.
ПозиціяЛеніна не була, однак, поступкою вимозі української незалежності — ні врозумінні незалежної державності, якої хотіли націоналісти, ні в планіорганізаційної самостійності, якої прагнуло багато українських більшовиків.Вона мала на меті надати радянській владі на Україні українського забарвлення.
Ужовтні 1919р. Червона армія перейшла в контрнаступ і на січень-лютий 1920р. вУкраїні вже втретє була встановлена Радянська влада. Залишки армії Денікіназмогли закріпитися в Криму. Очолив їх генерал Врангель.
2.2Формування державних органів влади, впровадження політики «воєнного комунізму»
ВУкраїні знову почалося оформлення державних органів Радянської влади. З грудня1919р. по середину лютого 1920р. верховна та законодавча влада в Україніналежала Всеукрревкому, головою якого став Петровський. В свій третій прихід вУкраїну більшовики в свою політику внесли певні корективи. 4 грудня 1919р. VIIIВсеросійська конференція РКП(б) прийняла написану В.І.Леніним резолюцію «Прорадянську владу в Україні», в якій було заявлено про визнання самостійностіУСРР, а також про те, що члени РКП в Україні повинні проводити право трудящихвчитися і розмовляти рідною мовою в усіх радянських установах і протидіятиспробам штучно витіснити українську мову. Також були зроблені поступки селянамв земельному питанні, особливо щодо радгоспів.
Протев цілому у 1920р. більшовики послідовно впроваджували політику «воєнногокомунізму». Була проведена націоналізація майже всіх промислових підприємств ідрібних також. 5 лютого 1920р. Всеукрревком видає закон про землю, за якимселяни отримали абсолютну більшість конфіскованих земель, що в певній мірі їхзадовольнило. Але для посилення своїх позицій на селі законом ВУЦВК 9 травня1920р. створювалися комнезами (комітетами незаможніх селян), якиху листопаді 1920р. налічувалося 10799. Комнезами фактично стали провідникамибільшовицької політики на селі. Для більшовиків це було актуальним, бо їхпродовольча політика не змінилася, так само як і ставлення селян до неї.
Длязміцнення своєї влади в Україні, особливо під час боротьби з Денікіним,більшовики пішли на союз з українськими політичними партіями радянськоїорієнтації, щоб розширити соціальну базу Радянської влади в Україні. До партійрадянської орієнтації належали: партія боротьбистів (газета «Боротьба»), яка утравні 1918р. відкололась від УПСР; у січні 1919р. від УСДРП відкололася групалівих – незалежники, які у травні 1919р. розкололися на лівих і правих; усерпні 1919р. боротьбисти і ліві незалежники об’єднались в УКП (боротьбистів),яка проіснувала до травня 1920 р. і після більшовиків була самою впливовою,особливо серед селян; у січні 1920 р. праві незалежники створили УКП, якапроіснувала до 1925 р.; у березні 1919 р. від УПЛСР (існувала з осені 1918 р.)відкололося ліве крило – борбисти, які проіснували до літа 1920 р. Саме зборотьбистами та борбистами уклали наприкінці 1919 р. більшовики союз протиДенікіна.
Попривсі ці маневри остаточну перемогу більшовицької влади на Україні забезпечило нещо інше, як збройна сила Радянської Росії. До осені 1919р. у Червоній арміїбуло. 1,5 млн солдатів, а весною 1920р.- майже 3,5 млн під командуванням 50тис. колишніх царських офіцерів, змущених служити у більшовицькому війську.Таким чином, коли на початку грудня 1919р. більшовики з усіма своїми силамиповернулися на Україну, їхня перемога була практично забезпеченою. Проте навітьпісля того як у листопаді 1920р. був вигнаний останній солдат української таБілої армій, більшовикам було ще далеко до повного контролю над українськимселом. Велика кількість селянства, особливо куркулі, що лишалася запеклимворогом комунізму, продовжувала вперту, хоч і неузгоджену партизанську війну збільшовиками.
Антибільшовицькіповстанці об'єднані в понад 100 загонів, налічували більше як 40 тис. чоловік.На півдні, спираючись на широку підтримку народу, знаменитий батько Махнотримався аж до серпня 1921р. На Київщині великими, добре озброєними загонами у1-2 тис. чоловік командували такі петлюрівські отамани, як Юрій Тютюнник,зв'язаний з українським еміграційним урядом у Польщі. Лише пославши проти нихпонад 50 тис. бійців, переважно чекістів, наприкінці 1921р. більшовики змоглизламати хребет партизанському рухові. З цього часу вони могли стверджувати, щоне тільки завоювали Україну, а й підпорядкували її.
ВИСНОВКИ
Боротьбабільшовиків за владу в Україні була дуже складною та довгою. Протягом декількохроків боротьба йшла між більшовиками, білогвардійцями, військами Антанти.Важливу роль у цій боротьбі займали й українські народні повстанці, які вже утой час прагнули здобуття незалежності України.
Чомуж у період, коли розпалися імперії й майже всі нації Східної Європи, включаючий такі невеликі, підвладні царям народи, як фінни, естонці, латиші та литовці,завоювали незалежність, а 30-мільйонним українцям не вдалося зробити цього? Цепитання тим доречніше, що українці боролися й заплатили за свою незалежністьбільшим числом життів, ніж, напевно, будь-яка інша східноєвропейська нація.
Розглядаючизагальні причини поразки українців, необхідно розрізняти внутрішні та зовнішнічинники, а також становище східних і західних українців. Із точки зорувнутрішніх чинників головна дилема українців (і насамперед східних) полягала втому,- тут ми повторимо цей важливий момент,- що вони були змушені починатистворення держави, ще не завершивши формування нації. Відставання йнерозвинутість процесу національного будівництва були наслідком гніту царату йслабкої соціальної бази, що на неї спиралося формування нації. З усіхсоціальних груп і класів на Україні найдіяльнішою в національному русі тазусиллях у будівництві держави виявляла себе інтелігенція. Проте вона складалалише 2-3% усього населення, й тільки невелика її частина підтримувалаукраїнську справу. Для багатьох її представників, однаково тісно пов'язаних ізросійською та українською культурою, було психологічно важко розірвати зв'язкиз Росією. Цим і пояснювалися їхня нерішучістю у питанні про незалежність ісхиляння до автономії чи федералізму. Нарешті, навіть під час революції тагромадянської війни багато вкраїнських інтелігентів ніяк не могли вирішити, якамета важливіща: соціальні зміни чи національне визволення. Тому в СхіднійУкраїні на роль вождів революція висунула ідеалістичних, патріотичнонастроєних, але недосвідчених інтелігентів, змусивши їх діяти, перш ніж тізрозуміли, чого вони прагнуть і як ці прагнення реалізувати.
Очолюючузмагання за незалежність, українська інтелігенція розраховувала на допомогуселянства. Проте цей величезний загін потенційних прибічників не виправдав їїсподівань. Неосвічений, забитий і політичне незрілий селянин знав, чого він нехоче, але не міг з упевненістю сказати, за що він бореться. Селянин розумів, щовін трудівник, якого експлуатують. З цим і пов'язані перші успіхи більшовицькоїпропаганди. Проте селянинові важко було осягнути складнішу ідею національноїнезалежності, й лише під кінець громадянської війни багато більш-менш освіченихселян стали схилятися на її бік. Але на той момент найкраща можливістьзавоювання незалежності була втрачена.
Навітьколи селяниц прагнув підтримати справу незалежності, організувати його длятакої підтримки було надзвичайно складно. На відміну від невеликих компактнихгруп робітників, зосереджених у кількох найбільших містах і тому легкодоступнихдля більшовиків, селяни були розпорошені по тисячах сіл. Переконати їх унеобхідності співпраці становило собою проблему, розв'язати яку недосвідченійінтелігенції виявилося не під силу. І якщо підтримка українських націоналістівінтелігенцією та селянством була питанням проблематичним, то відсутність цієїпідтримки в містах (це стосується насамперед Галичини) мала вирішальнезначення. Не в змозі розраховувати на робітників, міську буржуазію,чиновництво, службовців, технічний персонал, українські армії з великимитруднощами утримувалися в містах — цих осередках комунікацій, транспорту йуправління. Таким чином, слабкість соціальної бази українського руху 1917-1920рр.стала стратегічним недоліком, що справив великий вплив на результати боротьби.
Завсією серйозністю внутрішніх недоліків українського національного рухувирішальними в його поразці стали зовнішні чинники. Що стосується західнихукраїнців, котрі за силою національного руху не поступалися іншимсхідноєвропейським країнам, які завоювали незалежність, то їхня поразкапояснювалася переважаючою силою поляків. На Східній ж Україні шлях донезалежності перетяла більшовицька Росія, а не українські більшовики.Наприкінці 1920р. командувач Червоної армії Лев Троцький відкрито визнавав:«Радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималася нелегко) восновному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної армії».
Своєюперемогою партія Леніна завдячувала не лише блискучому керівництву й прекраснійорганізації, а також наявності в її розпорядженні величезних фінансових,адміністративних, промислових і людських ресурсів Росії. Більшовики моглирозраховувати на підтримку росіян і русифікованих робітників у містах України,що давало їм змогу у вирішальний момент мобілізувати прибічників. Східніукраїнці мали іншого запеклого ворога — білих. Щоб перемогти таких ворогів,потребувалося більше сил, ніж. могли зібрати національні рухи, щонароджувалися.
Воюючиз набагато могутнішими ворогами, східні й західні українці не спромоглисядобитися визнання й допомоги переможної Антанти. До причин, через які Антанта(а вона з готовністю надавала збройну й дипломатичну допомогу антибільшовицькійБілій армії та численним новоствореним у Східній Європі національним державам)відвернулася від українців, належали: незнання реального становища на Україні;енергійна й ефективна антиукраїнська пропаганда поляків і білих; зносиниЦентральної Ради й Гетьманщини з німцями та ліві («більшовицькі») тенденціїДиректорії. Нарешті, встановленню національного Уряду великою мірою заважавхаос, Що панував на Україні в 1917-1921рр.
Алепоряд із втратами революція й громадянська війна принесли українцям і здобутки.Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції,поширилася на всі верстви українського суспільства. З одного боку, селянин, щопродемонстрував здатність валити уряди й боротися за свої інтереси, здобувупевненість у власних силах і почуття самоцінності. А за цим прийшло прагненнятого, щоб до його мови та культури видівлялося більше поваги й визнання. Зіншого боку, поява українських урядів привчала селян вважати себе українцями.Тому за якихось чотири роки процес національного будівництва зробив величезнийкрок уперед. У цьому розумінні події 1917-1921рр. були революцією не лишесоціально-економічною, а й національною.
Якщозмагання за національне самовизначення зумовили специфічні риси українськоїреволюції, то соціально-економічні перетворення пов'язали її зі всеросійськоюреволюцією. На Україні, як і скрізь у колишній царській Росії, зник старий лад,і селяни розподілили між собою значну частину конфіскованих земель. Тому, хочмрії про незалежність лишилися нездійсненими, багато українців мали підставивважати, що революція не покинула їх з порожніми руками. Все залежало від того,чи дозволить радянський уряд українцям консолідуватися й скористатисяздобутками революції.
Список використаної літератури
1. Бойко О.Д.Історія України: посібник. — 2-ге вид., доп. — К.:Академвидав, 2002. — 655 с.
2. СвітличнаВ.В. Історія України: Навч. посіб. 4-е вид. – К.: Каравела, 2007. – 400 с.
3. СубтельнийО. Україна:історія. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.: Либідь, 1993. — 720 с.
4. Українознавство.В 4-х томах. – К., 1994-1996.