Радянська держава в роки НЕПу (1921-1928)

РАДЯНСЬКА ДЕРЖАВА В РОКИ НЕПУ (1921-1928)
 

ПЛАН
 
1. УтворенняСРСР: національні інтереси і культурна революція
2. «Cоюз робітників і селян»
3. Політична боротьба
4. Кінець непу

1.УТВОРЕННЯ СРСР: НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ ІКУЛЬТУРНА РЕВОЛЮЦІЯ
 
Союз Радянських Соціалістичних Республік виник 30 грудня 1922р. відповідно до договору, який об'єднав Російську Радянську ФедеративнуСоціалістичну Республіку (РРФСР) з Україною, Білорусією та Закавказькоюфедерацією. Утворення СРСР завершило довгий та неймовірно складний процес, колипісля іноземної інтервенції, вдалих і невдалих спроб самовизначення таоб'єднання окремих республік в рамках федерації, форми якої змінювалися взалежності від обставин і співвідношення сил, Російська імперія поступоворозповзалася по швах.
Право на самовизначення, визнане в Декларації прав народівРосії, в перші роки радянської влади здійснювалося по-різному через особливостіумов життя кожної нації. Багато що залежало від географічного положення,значення для нової держави даного регіону, міжнародного оточення, масштабунаціонального руху. /Деякі народи — поляки, фіни, литовці, латиші, естонці — завоювали свою незалежність в основному завдяки підтримці європейських країн,які прагнули уберегтися від «більшовистської зарази» за допомогою «кордону»,спорудженого па західних околицях Росії. Інші авгономії виявилися менш міцними,наприклад українська. Будучи справжньою «експериментальною лабораторією»противників радянської влади, зробивши ставку почергово па переможенуНімеччину, далеку Францію і Польщу, яка щойно програла Росії, і, щонайголовніше, будучи найбільш багатою частиною Російської імперії, Українавтратила незалежність, здавалося отриману після Брест-Литовської угоди.Білорусія, навпаки, дуже бідна, де національний рух перебував у зачатковомустані, набула статусу суверенної республіки з розрахунком на те, що вона, зодного боку, покаже зразок зближення з Росією, до якого всі інші республікивіднеслися без натхнення, а з іншого -допоможе «здобути» Литву. У лютому 1919р. на з'їздах Рад Білорусії та Литви з ініціативи місцевих більшовиків,переважно росіян, був проголошений союз двох республік. Це дозволяло зробитиЛитву, яка завжди прагнула до незалежності, частиною штучно створеноїбілорусько-литовської спільноти, де більшість населення благоволила до Росії(білорусів там було набагато більше, ніж литовців). Здійсненню цього задумуперешкодила Польща, яка окупувала дані території.
Коли більшовики прийшли до влади, ситуація в Закавказзі буласкладною не тільки через міжнаціональні конфлікти, відмінності в релігії,культурі, економічних інтересах, але й через близькість Туреччини до кордонівГрузії та Вірменії. Одностороннє рішення центральної влади віддати Туреччині,згідно з Брест-Литовським договором, Батум, Каре і Ардаган спричиниловідділення Закавказзя. 25 квітня 1918 р. була проголошена Закавказькареспубліка. Через місяць вона розвалилася під тиском національних розбратів натри незалежних держави, кожна з яких очолювалася певною політичною партією:меншовиками — в Грузії, дашнаками — у Вірменії, мусаватістами — в Азербайджані.Влітку 1918 р. вірменська та азербайджанська незалежність були втрачені накілька місяців внаслідок наступу турецьких військ. Грузії вдалося відстоятисвою свободу завдяки підтримці іноземних держав: спочатку Німеччини (договір знею був підписаний 28 травня 1918 р.), потім — Англії. До 1920 р. внутрішній іміжнародний стан змушували більшовиків до обережності у відносинах із Закавказзям.Наприкінці громадянської війни відхід англійців із цього економічно багатого ітому життєво важливого для Радянської держави регіону дав можливістьбільшовикам знову його завоювати. Азербайджан був завойований дуже швидко: вквітні 1920 р. пробільшовистсько налаштований Військовий революційний комітетпозбавив влади мусаватистський уряд і закликав Росію на допомогу. Такий прийомстав згодом розхожим. Він полягав у тому, що завжди і скрізь знаходилисябільшовики-«інородці», які бажали союзу з Росією і яких центральні властівважали партією революційної законності. Від їхнього імені Червона Арміявиступала проти прихильників незалежності. Доля Вірменії була остаточновирішена тільки в листопаді 1920 р., оскільки оголошенню її Радянськоюреспублікою заважала боротьба за владу в Туреччині. Протягом цього часу (1920р.) меншовистській Грузії вдавалося зберегти свою автономію. 7 травня вонанавіть підписала із РРФСР договір, який визнавав незалежність Грузії.Підписання договору свідчило про тимчасово несприятливе міжнародне положеннядля центральної більшовистської влади, яка вела війну з Польщею. До того жгрузинський уряд набув певного міжнародного авторитету та симпатію європейськихсоціалістів. Проте, Грузія відчувала подвійний тиск: зсередини з боку грузинськоїкомпартії (секретна стаття договору від 7 травня змушувала грузинську державуузаконити її діяльність), і ззовні, з боку Кавбюро (Кавказьке бюро) і ЧервоноїАрмії, яка знову захопила Баку і підійшла до кордонів Грузії. 12 лютого 1921 р.під приводом припинення «міжнаціональних конфліктів» між грузинами та вірменамиЧервона Армія вступила в Грузію і 25 лютого в Тифлісі була проголошенарадянська республіка.
В історичному ланцюгу вдалих або невдалих спробсамовизначення простежуються певні закономірності: продовжуючи заявляти про правонародів на самовизначення, нова влада підпорядкувала це право інтересамсоціалістичної держави, життєвій необхідності зберегти в цьому випадкуукраїнське зерно, нафту і рудні родовища Кавказу.
«Визнання права на розлучення, — говорив Ленін, — не виключаєагітації в тому або іншому випадку проти розлучення».
Декларація прав народів Росії, яка формально поставилапроблему внутрішньої політичної організації нової держави (буде вонацентралізованою або федеративною?), але не дала на неї відповіді, визнавала, щояк альтернатива розколу існує «добровільний і чесний союз народів Росії», які,як було заявлено, рівні між собою. Незважаючи на те, що Ленін був протифедералізму, перед загрозою розвалу колишньої Російської імперії він вирішивзаснувати нову, радянську державу на принципі федерації. У другій статтіДекларації прав працюючого та експлуатованого народу говорилося: «РадянськаРосійська республіка засновується па основі вільного союзу вільних націй, якфедерація Радянських національних республік». Крім усього іншого, в документіуточнювалася процедура приєднання до Росії: рішення про це повинне булоприйматися на з'їзді Рад кожної національності. Однак федерація мислилася якперехідний етап напередодні світової революції, як обов'язковий крок на шляхудо злиття і подолання національних відмінностей. У березні 1918 р. Ленін писав,що федерація націй — це «перехід до свідомої та більш тісної єдності трудящих».Перша радянська конституція, прийнята в липні 1918 р., умовчувала про політичненаповнення цього союзного устрою та його функціонування.
3 1918 по 1922 р. розвиток Союзу йшов у двох напрямах:
— входження республік і автономних областей в РосійськуФедеративну Республіку,
— двосторонні договори між теоретично незалежними республікамиі Російською Федеративною Республікою,
У березні 1918 р., коли дуже ослаблена радянська влада шукалапідтримки, Наркомнац (Народний комісаріат з національностей, який очолювавСталін) спробував створити першу дослідну автономію в рамках федерації. 23березня 1918 р. він опублікував декрет, підготовлений за допомогою СултанаГалієва і Мулли нур Вахітова — двох представників нещодавно створеногоЦентрального мусульманського комісаріату, — де частина території ПівденногоУралу і Середньої Волги оголошувалися Татаро-Башкирською РадянськоюРеспублікою, яка входить у Російську Радянську Федеративну СоціалістичнуРеспубліку. Незважаючи на навмисно неясні формулювання, обіцянка створити натакій величезній території національну мусульманську республіку втілювала вжиття давню мрію всіх мусульман Росії: створити нарешті, автономнумусульманську державу. Але Султан Галієв прагнув до більшого: він вважав, щоТатаро-Башкирська Республіка повинна стати вогнищем, революційні іскри якогопотрапили б у саме серце Сходу. Однак цим мріям не дано було збутися. У травні1918 р. Сталін нагадав про кордони «радянської автономії», заснованої, навідміну від «націоналістської буржуазної автономії», не на расових аборелігійних принципах, а на класових позанаціональних критеріях. Усвідомлюючинеобхідність мати власні кадри, щоб затвердити самостійність нової республіки,Султан Галієв вирішив організувати нову адміністративну структуру,мусульманську організацію РКП(б) — «орган усіх революціонерів-мусульман, хтобільш або менш приймає програму РКП(б)», і мусульманську Червону Армію (восновному з татар), яка становила б приблизно половину Червоної Армії, щобилася на Східному фронті проти Колчака.
Стривожені зростанням татарського націоналізму, центральнівласті відреагували негайно. VIII з'їзд партії (березень 1919 р.) проголосував за скасування всіхкомуністичних національних організацій. Відтепер вони повинні були бути напрямупов'язані з РКГІ(б). Новий декрет від 22 травня 1920 р. значно обмежувававтономію Татаро-Башкирської Республіки, надану в березні 1918 р. Побоюючисьідей пантюркізму, центральний уряд розділив республіку і замість великоїмусульманської держави створив дві маленькі автономні республіки, чиякомпетенція обмежувалася місцевими адміністративними питаннями. Самостійність,надана в 1920-1922 рр. іншим народам — киргизам, марійцям, дагестанцям,бурятам, монголам, калмикам, кримським татарам і т.д., — була такою жнікчемною. Виключення складав Туркестан, який отримав більш широку автономію.Сильна національна буржуазія, могутній націоналістичний рух (особливо в Бухаріта Хіві), дуже строкатий етнічний склад, значна питома вага російськогонаселення — все це змушувало центр дуже обережно розмежовувати сфери впливумісцевої і центральної влади.
Позицію Султана Галієва, першого великого комуністичногодіяча, арештованого в травні 1923.р. за «націоналістичний ухил», засудив з'їзднародів Сходу, який пройшов у вересні 1920 р. в Баку під егідою Комінтерну.Прихильники Султана Галієва мали намір перетворити Казань на столицю східногокомунізму, використати велику Татаро-Башкирську державу як плацдарм дляреволюційної експансії в Азії. Бакинський з'їзд повинен був дати поштовхпочатку великої визвольної боротьби пригноблених народів Сходу проти Заходу.Для радянських і європейських керівників Комінтерну звернення до Сходу потрібнебуло лише для того, щоб тимчасово допомогти західному промисловому пролетаріатув його боротьбі з буржуазією та ослабити європейські колоніальні держави.Визнання бакинським з'їздом першорядного значення революції на Заходізруйнувало надії татарських комуністів на «перманентну революцію» в Азії, якадозволила б їм зіграти головну роль посередників між Комінтерном іреволюційними рухами Сходу. Обережні московські керівники вважали за кращепозбавити голосу пантюркізм і забезпечити собі контроль над периферійнимиобластями колишньої імперії, надавши їм обмежену автономію.
Другий шлях до союзного об'єднання лежав через двостороннівідносини між РРФСР і незалежними радянськими республіками. Складна системадвосторонніх договорів поступово прив'язала ці республіки до РРФСР і звузиласферу їх компетенції. Так, підписані 30 листопада 1920 р. договори між РРФСР іАзербайджаном передбачали, що в дуже короткі терміни обидві республіки повиннібули об'єднати свої зусилля в наступних шести галузях: оборона, економіка ізовнішня торгівля, продовольство, залізничний і річковий транспорт, пошта ітелеграф, фінанси. Договір між РРФСР та Україною від 28 грудня 1920 р.принаймні на папері зберігав незалежність України, у неї ще залишався свійкомісаріат закордонних справ. Після трьох років незалежного політичного життяне можна було не рахуватися з національними особливостями, і, крім того,український президент Раковський, як надто сильна особистість, не підходив на постглави маріонеткової держави. У січні 1921 р. подібний договір повинен був бутипідписаний між РРФСР та Білорусією, до якої завжди, принаймні формально,відносилися як до привілейованого партнера. У Грузії російські більшовикиповинні були діяти ще більш делікатно, оскільки під час лютневого (1921 р.)«повторного завоювання» центральна влада і, головне, Ленін втратили ініціативу,підпавши під тиск військових і політичних діячів Закавказзя. 2 березня 1921 р.Ленін спеціально направив у Грузію Орджонікідзе па пошуки «прийнятногокомпромісу для блоку з Жорданія або подібними йому грузинськими меншовиками,які ще до повстання не були абсолютно ворожі до думки про радянський лад уГрузії на відомих умовах». Ленін писав, що «і внутрішні і міжнародні умовиГрузії вимагають від грузинських комуністів не застосування російськогошаблону, а вмілого і гнучкого створення своєрідної тактики». Незважаючи на ціздорові думки, центральні власті підштовхували всі три кавказькі республіки донайшвидшого об'єднання в Закавказьку республіку, яка в свою чергу підписала бдоговір з РРФСР. Грузинські комуністи — Махарадзе, Орахелашвілі, Мдівапі — різко чинили опір такому союзному об'єднанню, нав'язаному зверху Москвою іКавбюро, яке було знаряддям центру проти національних комуністичних партій.Однак під тиском Орджопікідзе і Кавбюро на конференції, скликаній 11-12 березня1922 р. в Тифлісі, був створений Союз республік Закавказзя, у ведення якогопереходили зовнішні стосунки, оборона, фінанси, зовнішня торгівля, весьтранспорт та економіка трьох республік. Ряд додаткових договорів, підписаних унаступні тижні, повинен був включити Закавказьку федерацію в економіку РРФСР іуповноважити останню представляти кавказькі республіки на міжнародній арені.Літом 1922 р. радянські керівники завершили об'єднання територій, до цьогопротягом п'яти років не пов'язаних між собою, у систему республік-планет, якіобертаються навколо РРФСР. Залишалося тільки визначити принципи відносинвсередині нової федерації. Це питання стало причиною серйозного конфлікту міжЛеніним і Сталіним.
У 1920 р. свою позицію з питання про майбутні відносини міжрадянськими республіками Ленін визначив так: «Федерація, яку ми вводимо…послужить найважливішим кроком до найбільш міцного об'єднання різнихнаціональностей Росії в єдиний демократичний центр — Радянську державу». Алеякщо деякі республіки (наприклад, Білорусія) були готові розвивати ці зв'язки ізгодні з таким розумінням федерації та її динаміки, то інші (наприклад, Грузія)саботували спільну діяльність. У Грузії розділення комуністичної партії наприхильників і противників федерації призвело до розриву договірних зв'язків,які насильно підтримувалися з центру. Тривалий кавказький конфлікт, труднощі паУкраїні спонукали Леніна прискорити процес федералізації. 10 серпня 1922 р. дляпідготовки проекту федеративної держави була створена комісія на чолі ізСталіним. Федерацію представляли Куйбишев, Молотов, Орджонікідзе, Раковський,Сокольников, а республіки -Огли (Азербайджан), М'ясникова (Вірменія), Черв'яков(Білорусія), Петровський (Україна), Мдівані (Грузія). Представлений 10 вересняпроект, відомий як проект «автономізації», насправді означав поглинанняреспублік РРФСР, уряд якої ставав на чолі федерації. Вірменія, Азербайджан іБілорусія прийняли цей проект, але українці, підтримані Раковським, і особливогрузини повністю його розкритикували. ЦК Компартії Грузії відкинув проект,наполягаючи на бажанні зберегти незалежність республіки. Ленін хворів ідізнався про проект і викликані ним суперечки лише наприкінці вересня.Засудивши «дуже поспішні» дії Сталіна, він відкинув ідею автономізації ізапропонував абсолютно інший варіант, згідно з яким у федерацію об'єднувалисярівні республіки, а не підлеглі РРФСР. Для того, щоб ця рівність сталареальною, федеративні органи влади потрібно було поставити надреспубліканськими. Сталіну довелося переробити свій план згідно з ленінськимивказівками. 6 жовтня новий текст був схвалений Центральним Комітетом. Всімреспублікам гарантувалися рівні права всередині Союзу Радянських СоціалістичнихРеспублік і кожній теоретично надавалося право вільного виходу із Союзу. Цейпроект прийняли всі національні партії. Проте, грузинські керівники зажадали,щоб їхня республіка увійшла до Союзу самостійно, а не в складі Закавказькоїфедерації, Сталін і його представник у Тифлісі Орджонікідзе чинили опір прямомувходженню Грузії до Союзу, посилаючись на складну національну обстановку наКавказі взагалі і в кожній з республік зокрема, щоб виправдати федеративнуструктуру цього регіону, необхідну для зняття міжнаціональної напруженості. Підчас суперечок пристрасті так розгорілися, що Орджонікідзе вдарив одного ізсвоїх співрозмовників. Дізнавшись про цей випадок і обурившись поведінкоюСталіна й Орджонікідзе, Ленін написав 30 грудня 1922 р. великого листагрузинським комуністам, де він оголошував війну великоруському шовінізму. Закілька днів до того, як хвороба остаточно усунула Леніна від політичноїдіяльності, він встиг відправити два листи. Один — Троцькому (від 5 березня1923 р.), де він писав: «Я дуже просив би Вас узяти на себе захист грузинськоїсправи на ЦК партії. Справа ця зараз знаходиться під «наглядом» Сталіна іДзержинського, і я не можу покластися на їх неупередженість», і другий (від 6березня 1923 р.) — до керівників грузинської компартії Мдівані та Махарадзе, вякому повідомляв, що всією душею стежить за їхньою справою. Того ж дня вінповідомив Сталіну, який кілька місяців тому грубо повів себе з НадієюКостянтинівною Крупською, що пориває з ним усі особисті стосунки.
Однак Політбюро і ЦК не звертали уваги на грузинський опір.30 грудня 1922 р. 1 з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію і Договірпро утворення СРСР, підписані чотирма республіками (РРФСР, Україною,Білорусією, Закавказзям). Кожна республіка вже мала власну конституцію. Однакстворення Союзу робило необхідним прийняття спільного документа, підготованогопротягом 1923 р. конституційною комісією на чолі з Калініним і остаточносхваленого 11 з'їздом Рад СРСР 31 січня 1924 р. Конституція 1924 р. формальноузаконювала союз рівноправних і суверенних націй. Вона проголошувала правореспублік на відділення і входження в СРСР нових соціалістичних республік,створених всередині країни або поза нею. У другій половині 20~х років сталисячисленні територіальні зміни. Утворилося кілька автономних республік і трисоюзні (Туркменія і Узбекистан, що до цього входили до складу РРФСР, іТаджикистан, який у 1929 р. відділився від Узбекистану). Значну частину своїхповноважень ці республіки передали союзним органам: міжнародне представництво,оборона, перегляд кордонів, внутрішня безпека, зовнішня торгівля, планування,транспорт, бюджет, зв'язок, гроші і кредити. Які ж органи були союзними?
Передусім, це був з'їзд Рад Союзу. Його вибори проходили наоснові посереднього виборчого права з обмежувальними цензами, встановленимидержавою. Місцеві Ради обиралися безпосередньо чоловіками і жінками старшими 18років. Виключення складали деякі категорії осіб, усунені від участі у виборахще в 1918 р. За пірамідальною системою кожна Рада обирала потім делегатів (відміста у п'ять разів більше, ніж від села) в більш велику Раду — району,області, республіки, а потім на з'їзд Рад Союзу, який скликався раз на двароки. Останній у свою чергу передавав повноваження Центральному ВиконавчомуКомітету (ЦВК), що складався з двох законодавчих палат: Ради Союзу (приблизно400 чоловік, які представляли союзні республіки пропорційно їх населенню) іРади Національностей (приблизно 130 чоловік, по 5 від автономних або союзнихреспублік і по одному від автономного округу, що компенсувало чисельну перевагуРРФСР в Раді Союзу). Збираючись три рази на рік, ЦВК передавав своїповноваження двом постійним паралельним органам: Президії ЦВК (що спочаткускладалася з 21 чоловіка) і Раді Народних Комісарів (Раднаркому), виконавчому іадміністративному органу, наділеному ще й деякими законодавчими функціями.Народні комісаріати керували галузями народного господарства. За Конституцієюбули створені три види комісаріатів: союзні (закордонних справ, армії та флоту,зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, зв'язку); союзно-республіканські,існуючі одночасно па союзному і республіканському рівнях (економічні ісоціальні питання); і республіканські, які розглядали справи, що не входили вкомпетенцію Союзу і об'єднаних органів (внутрішні справи, юриспруденція,народна освіта та інш.). Державне політичне управління (ДНУ), що замінило ВНК в1922 р., мало статус союзного комісаріату.
Незважаючи на аванси, надані республікам, Конституція 1924 р.«заохочувала» постійне втручання центральної влади у справи республік (розділ IV, статті з 13 по 29). Рішення виходилиз центру, він же контролював периферійні власті. Навіть при тому, що не булоформально заявлено про тимчасовий характер союзної структури, введеноїКонституцією 1924 р., стало ясно, що вона була задумана як тимчасоваконструкція, як «навчання, школа інтернаціоналізму» (Елен Каррер д'Анкосс).Радянська союзна структура, яка була тимчасовою поступкою відсталій суспільнійсвідомості, повинна була створити умови для самостійного занепаду.
Яким чином можна було забезпечити цей процес в такомунеоднорідному об'єднанні, як СРСР? У 20-х роках було випробувано багато доситьсуперечливих підходів до створення «нового соціуму спільної долі», який знищивби місцевий сепаратизм, знайшов би компроміс між комуністичними планамизагального об'єднання і національними традиціями, породив би нову культуру — «пролетарську за змістом і національну за формою» (Сталін). Це передбачаловкорінення і проникнення національних комуністичних партій у місцеві умови; знищеннякультурних традицій неслов'янського населення, все більша одноманітність умовжиття і соціальних структур; перевага окремих мов і культур за рахунок інших,щоб не допустити об'єднань навколо національних рухів (наприклад, татар іказахів); послідовну інтеграцію місцевої промисловості в державну.
У 1921-1922 рр. більшість національних комуністичних партійбули вичищені від «підозрілих елементів». У Туркестані місцеві партійніорганізації втратили 75% комуністів, в Грузії 38%, у Вірменії 27%. Росіянистановили 55% від числа тих, хто вступив до компартії України у 1922 р. У 20-іроки заохочувалося поповнення політичних кадрів за рахунок місцевого населення.Результати такої політики незабаром проявилися на Україні (в 1927 р. 72%керівників були українцями), в Білорусії, на Кавказі. У Середній Азії вонивідчувалися менше (у 1929 р. місцеві жителі становили лише 16% партійноїадміністрації Узбекистану).
У той же час, бажаючи знищити традиції неслов'янськогонаселення, центральні власті почали активно боротися законодавчо і на практиціз «пережитками феодального і первісного ладу». Ряд декретів встановлювавмінімальний вік для вступу в шлюб, необхідність згоди нареченого і нареченої,відміняв калим, викрадення нареченої, багатоженство, левірат. У противагу релігійнимі світським судам створювалися народні суди. Центральні власті спробували — правда, без особливого успіху — залучити молодь і жінок до громадськихорганізацій (комсомол, жінвідділи), щоб розірвати пута сім'ї та звичаїв. Щостосується релігії, то до мусульман спочатку відносилися з більшою терпимістю,ніж до православних. У грудні 1917 р. уряд гарантував мусульманам, що їх небудуть переслідувані, як при царському режимі. їм надавалася свобода віри ігарантувалася недоторканість культових споруд і предметів, що підтверджувалосяреспубліканськими конституціями у 1922-1923 рр., за якими служителі культунаділялися рівними з усіма правами. Однак у них нічого не говорилося проантирелігійну пропаганду. Проте, у другій половині 20-х років власті змінилисвою позицію: конфісковували майно, що належало мечетям і медресе, у 1927-1928рр. знищили традиційні суди і склепіння законів звичайного права, почализакривати медресе. Розпочавши загальний наступ на релігію, культурні ісоціальні традиції, успадковані від минулого, центральні власті провелисправжню «революцію в писемності» (десятки тюркських мов перейшли па латинськийалфавіт), розширили мережу шкіл, сприяли поширенню друкованих органів намісцевих мовах. За всіма цими заходами переховувалася й політична підоснова:крім впровадження нової ідеології і пролетарської культури, переслідуваласямета розвитку однієї народності (башкирів, каракалпаків, чий діалект отримавстатус літературної мови, киргизів, що адміністративно відділилися від казахів,хоча в культурному відношенні вони складали єдине ціле) за рахунок інших (татар,казахів, узбеків), чиє стрімке зростання викликало побоювання у центру.
Нарешті, союзний уряд здійснив важливу сільськогосподарськуреформу (в Узбекистані, наприклад, 66 тис. бідних сімей отримали 320 тис. газемлі). Була введена зрівняльна система розподілу води, організовані комітетибідних селян, яким належало вести класову боротьбу на селі.
Звичайно неп вважається періодом культурної, ідеологічної,соціальної та економічної розрядки між двома дуже напруженими епохами. Загаломця оцінка є вірною, хоч і з деякими обмовками, для більшої частини країни, девідбувалися незначні і поступові зміни. Для неслов'янського населення, ізокрема для мусульман, особливо з 1925 р. неп був періодом «худжума» («наступупо всіх фронтах») в рамках спільної стратегії розриву з минулим. Нова владапрагнула до одноманітності і хотіла вирівняти різні рівні розвитку регіоніввсередині СРСР.
Започатковані у 1921 р. поступові і помірні зміни сприялирозгортанню суперечливої культурної політики, яка поєднувала репресії повідношенню до «ухильницьких» ідеологій з відносним нейтралітетом стосовнохудожньої творчості і літератури (звичайно, не антимарксистських за змістом) іяк і раніше примусовою освітою маси, менш догматичною, але, як з'ясувалосянезабаром і менш «ефективною».
6 червня 1922 р. декрет визначив компетенції Главліту(цензура), зобов'язаного здійснювати попереджувальний і репресивний контроль заворожими випадами проти марксизму і культурної революції, за пропагандоюнаціонального та релігійного фанатизму, поширенням помилкових відомостей іпорнографії. Наступного року до Главліту додався Главрепертком для контролю зарепертуаром театрів. Наприкінці серпня 1922 р. 160 діячів культури, яких буловизнано «особливо активними контрреволюційними елементами», за наказом ДПУ буливислані з СРСР або відправлені у Сибір. У перші роки непу особливих репресійзазнали священнослужителі. 23 січня 1918 р. радянська влада обнародувала законпро відділення церкви від держави і школи від церкви, згідно з яким церква вжене була «юридичною особою», не мала права на власність, права отримуватисубсидії і вести навчання в державних і приватних школах. Вона моглабезкоштовно користуватися культовими спорудами і предметами, а також вільновідправляти релігійні обряди, якщо вони не порушували громадського порядку.Кожний громадянин був вільним у виборі релігії, яку він міг сповідувати або несповідувати. Ієрархи церкви визнали цей закон (що має певні аналогії зфранцузьким законом 1905 р.) неприйнятним. Патріарх Тихон піддав комуністіванафемі.
Священнослужителі були оголошені «класовими ворогами» і сталижертвами репресій, оскільки під час громадянської війни вони часто надавали підгримку контрреволюціонерам.
По закінченні громадянської війни власті вжили нових заходівпроти церкви. У лютому 1922 р. держава конфіскувала у церкви коштовності наборотьбу з голодом. Опір священників і віруючих викликав заворушення, за якимипішли процеси і страти. У липні 1922 р. група священиків, готовихспівробітничати з радянською владою, сформувалася в течію «живої церкви», їїпредставники провели в 1923 р. Собор, який відмінив патріаршество ірекомендував церкві наблизитися до потреб народу. Цей розкол змусив кожногосвященика зробити для себе вибір. 28 червня 1923 р. патріарх Тихон визнавзаконність радянської влади. Проте, більшовики були непохитними по відношеннюдо церкви і розгорнули антирелігійну кампанію. У 1925 р. в неї включився «Союзбезбожників», заснований О.Ярославським. Держава всіляко підтримувала виданнярізноманітної атеїстичної літератури (видавництво «Атеїст», ілюстрована газета«Безбожник», тираж якої до кіпця 20-х років досяг 500 тис. примірників,псевдонаучний журнал «Антирелігіозник»), Антирелігійна пропаганда велася різнимишляхами, висміюючи віру і звичаї (комуністичний Великдень, паради і карнавалипід час релігійних свят) і прагнучи показати перевагу науки і розуму. Післясмерті патріарха Тихона у квітні 1925 р. вибори нового патріарха не відбулися.Його обов'язки взяв на себе митрополит Петро, висланий в 1926 р. в Сибір, апотім митрополит Сергій, який закликав у червні 1927 р. «підкоритися законнійвладі Росії». Проти цього виступила група священиків, що об'єдналися навколомитрополита Іосифа (багато з них були відправлені па Соловки). У той час якцерква розділилася у відношенні до влади, остання посилила контроль місцевоївлади за ще існуючими приходами, видавши 8 квітня 1929 р. відповідний декрет.Введення в серпні 1929 р. тривалого робочого тижня (5 робочих днів, один деньвихідний), по суті, скасовувало неділі та релігійні свята. Розпочався повийвиток репресій, пов'язаних із селянськими заворушеннями, які супроводжуваликолективізацію села починаючи з 1928-1929 рр.
«Методи марксизму — не методи мистецтва… Область мистецтване така, де партія покликана командувати. Вона може п повинна надавати умовнийкредит своєї довіри різним художнім угрупованням, які щиро прагнуть ближчепідійти до революції, щоб допомогти її художньому оформленню», — писавТроцький. У 20-і роки радянська влада ще не визначила чіткого відношення до«лефівців» («Лівий фронт»), авангардистів, футуристів, пролеткультівців (вонивідкидали «буржуазне» мистецтво і проповідували самостійну пролетарськукультуру, яка відкидала як зв'язок із минулим, так і партійну опіку) іпопутників (що не прираховували себе ні до якого напряму). У цьому значенні непбув періодом виняткового розквіту всіх областей духовного життя.
Різко контрастуючи із блискучим інтелектуальним життямінтелігенції, культурний рівень маси піднімався дуже повільно. У березні 1922р. Ленін писав: «У нас була смуга, коли декрети служили формою пропаганди. Цебув час, це була смуга… Але ця смуга минула, а ми цього не хочемо зрозуміти».Як і в інших статтях останніх років (1922-1923 рр.), Ленін відмежовувався відтієї концепції «освіти маси», що переважала під час громадянської війни. Тоді«освіта» частіше за все зводилася до поверхневої ідеологічної обробки і допоспішного і неглибокого охоплення зачатків культури, в основному в армії. Ленінвважав за необхідне взяти від культурної спадщини Росії все «прогресивне» ізайнятися навчанням мас на більш широкій основі. Тільки підняття загальногокультурного рівня могло покінчити з відсталістю країни і довести до свідомостілюдей політичні задачі. У той же час Ленін відкидав будь-яку ідею самостійногоі незалежного розвитку народної культури. Як це повелося з 1917 р., навчанняммаси повинні були керувати власті, визначаючи, яку потрібно вибрати учбовупрограму або книгу для читання.
Із введенням непу вибір книг став різноманітнішим, слабшавполітичний контроль. Держвидав уже не володів монополією па книговидавиицькусправу. Знову виникли приватні видавництва, які випускали твори російських,радянських і зарубіжних авторів. Двадцяті роки були унікальним часом в історіїРадянської держави, коли тираж книг частково визначався запитами читачів.Кількість політичної літератури різко скоротилася. У 1927 р. її частка склаламенше 15% усіх друкарських видань (не враховуючи газет).
Навчання грамоті не рухалося з місця, незважаючи на зусилля,які докладалися в армії і суспільством «Геть неписьменність». Із самого початкуця організація добровольців виявилася нежиттєздатною через відсутність коштів.Мета була настільки грандіозна, що навчання доводилося вести вибірково. У 1924р. у Смоленській області (2,5 млн. жителів, з них 58% безграмотних) тільки 4500- в основному молоді робітники — навчалися грамоті. За переписом 1926 р.з'ясувалося, що 55% сільського населення старшого 9 років (сільські жителіскладали більше 4/5 населення) не вміли читати. Зрозуміло, що в таких умовахідеологічний вплив ускладнювався. Про це красномовно свідчило поширення газетна селі: в залежності від району одна газета припадала па 200 або 1000дорослих. За винятком великих міст, друковане слово займало нікчемне місце всвідомості величезної більшості радянських людей. Політична неписьменність якнаслідок загальної неписьменності, особливо серед тих, хто повинен був бутипосередником між владою і народом, ускладнювала поширення політичного впливу:більше 90% членів партії в кіпці 20-х років мали лише початкову освіту; 70% зних взагалі не читали газет. Таке положення не могло не позначитися на ходіполітичних суперечок.

2. «СОЮЗ РОБІТНИКІВ І СЕЛЯН»
На думку Леніна, сутністю непу повинен був стати союзробітників і селян, оскільки тільки він міг вирішити проблему економічноївідсталості країни. Економіка Росії була слабо розвиненою, вільного капіталу невистачало, сподівання на допомогу іноземного капіталу були тепер безнадійними.Вирішити насущні задачі можна було одним із двох взаємовиключаючих способів:або поліпшити постачання села засобами виробництва і таким чином підвищитипродуктивність праці в сільському господарстві (при цьому потрібно буловрахувати відтік капіталів з промисловості і сповільнення її розвитку), або всікошти направити на індустріалізацію, щоб створити робочі місця поза сільськимгосподарством. В останньому випадку постраждалою стороною ставали селяни.Царський уряд свого часу пропонував піти іншим шляхом. Ленінська концепція непузаперечувала можливість розвитку тільки промисловості або тільки сільськогогосподарства і неминучість ущемлення (прямого або непрямого) одного іншим якєдиного джерела економічного зростання. Промисловість і сільське господарствоповинні були допомагати одне одному і розвиватися одночасно, за слідуючоюсхемою «виробничого союзу»: відновлення важкої промисловості, орієнтованої,передусім на те, щоб забезпечити сільське господарство засобами виробництва;заохочення дрібних сільських підприємців; імпорт сільськогосподарської технікив обмін на сировину, яку радянська промисловість ще не могла обробляти. Швидкеполіпшення технічної бази сільського господарства спричинило б негайнезбільшення його продуктивності і приріст сільськогосподарської продукції, якабуде направлена па рийок. Таким чином, місто буде нагодоване і країна зновузможе експортувати сільськогосподарську продукцію, отримуючи натомість машини іобладнання для промисловості. В той же час надлишки цієї продукції стимулювалиб розвиток внутрішнього ринку і дозволили б промисловості накопичити нові кошіп, необхідні для подальшого розвитку народного господарства.
Що ж залишилося від цього чудового проекту через шість роківпісля введення непу? Якщо взяти тільки цифри зростання виробництва, то воникажуть про відносний успіх. У порівнянні з 1913 р. загальне промисловевиробництво збільшилося в 1927 р. на 18%. Однак в період з 1924 по 1927 р.виробництво зерна скоротилося на 10% у порівнянні з довоєнним часом. Загаломбуло відновлене поголів'я худоби, за винятком коней, чисельність яких поменшалана 15% у порівнянні з 1913 р. Збільшення площ під промисловими культурами булопевною мірою причиною того, що загальний обсяг сільськогосподарськоговиробництва виріс на 10% у порівнянні з 1909-1913 рр. Але, незважаючи на ціцифри загального характеру, ленінська програма була ще далекою від реалізації.Той факт, що в 1927 р. сільське господарство і промислове виробництвонаблизилися до рівня 1913 р., не міг приховати цілого ряду економічних і соціальнихпроблем, які ставили під загрозу майбутнє нової економічної політики. Наведемотільки одну ключову цифру, по якій можна судити про масштаби аграрнихтруднощів. У 1926 р. кількість зерна для продажу па внутрішньому ринку було вдва рази меншою, ніж у 1913 р. Мало того, що країна, яка в 1905-1914 рр.експортувала в середньому 11 млн. т зерна на рік, більше його не продавала, алетепер кожного року поставало питання про постачання міст, оскільки селянинаполегливо не хотіли торгувати з державою і тим самим сильно гальмувалирозвиток всієї економіки.
Таке становище витікало як із слабкості структури сільськогогосподарства після семи років війни і революції, так і з серйозних помилок,допущених урядом у внутрішній політиці в роки непу.
Спочатку революція па селі полягала у зведенні всіхгосподарств до єдиного економічного рівня і загальмування соціальноїдиференціації. Знищення великих володінь та їх розподіл дали кожній селянськійсім'ї в середньому по 2 га придатної для обробки землі (приблизно 0,5 га на одну дорослу людину). Це було нікчемно мало, але все-таки дозволило багатьом вийти за межубідності. Найбільш бідним безземельним селянам (12% в 1913 р. іЗ%в 1926 р.)дістався чисто символічний шматочок землі, найбільш багатим — тим, хто оброблявплощі більше 10 га, — довелося повернути частину своїх земель під часперерозподілу 1918-1921 рр., коли відроджена сільська громада почала боротьбуза зрівнялівку. Наступні переділи землі все більше дробили наділи, число якихза час революції виросло з 16 млн. в 1914 р. до 24 млн. в 1924 р. Зникненнявеликих землевласників і значне ослаблення заможних селян спричинило зменшеннявиробництва зерна, призначеного на продаж, оскільки до війни саме ці двікатегорії виробників постачали 70% товарного зерна. У 1926-1927 рр. селяниспоживали 85% власної продукції. Із 15% зерна, що йшло на продаж, 4/5виготовлялося в господарствах бідняків та середняків. Куркулі, які становили 3- 4% сільського населення, продавали 1/5 частину зерна. Все це не полегшувалороботу державних органів, які скуповували сільськогосподарські надлишки.
Ще одним наслідком революції на селі була «архаїзація»селянства. Вона проявилася, передусім, у різкому падінні продуктивності праці — наполовину в порівнянні з довоєнним періодом. Це пояснювалося постійноюнедостачею знарядь виробництва і нестачею тяглових коней. У 1926-1927 рр. 40%орних знарядь складали дерев'яні сохи; третина селян не мали коней, основного«знаряддя виробництва» в селянському господарстві. Не дивно, що урожаї були найнижчими в Європі. Ця«архаїзація» проявилася також у замкненості селянського суспільства на самомусобі, в поверненні до натурального господарства і зупинці механізму соціальноїмобільності. 20-і роки стали періодом розквіту сільської громади — органудійсного селянського самоврядування. Вона відала всіма питаннями колективногожиття, але вже не здійснювала, як раніше, дріб'язкової адміністративної опікиза кожним селянином-членом громади, ця функція перейшла до сільради та місцевихпартійних осередків. Громадські традиції, живі, як ніколи, відбивали бажанняставати повноправними незалежними господарями своїх наділів навіть у найбільшзаповзятливих (в основному молодих селян, що повернулися з армії). У 20-і рокименше 700 тис. селян вийшло із громад. До революції сезонні роботи буликлапаном, який знімав напруження, що нагніталося перенаселеністю села. У 20-іроки ця проблема залишалася як і раніше гострою. При загальному скороченніпродуктивності праці надлишок сільського населення становив 20 млн. чоловік.Однак тепер вибір шляху його стоку значно обмежився. Якщо до війни приблизно 10млн. селян щорічно йшли із села і займалися господарськими роботами налісозаготівлі, або йшли в місто, то в 1927 р. ця цифра становила всього 3 млн.Труднощі, породжені сильним скороченням відходництва, переважували економічнівигоди, принесені революцією селянству, що складалися з незначного розширеннянаділів і зниження непрямих податків та орендної плати.
У порівнянні з дореволюційним періодом селяни програли в дужеважливій області — в товарообміні, і зобов'язані цим вони були економічнійполітиці держави. Промислові товари були дорогими, поганої якості і, головне,важкодоступними. У 1925-1926 рр. село переживало страшну пес гачусільськогосподарського обладнання (яке не оновлювалося з 1913 р.). Державні жзакупівельні ціни на зерно були дуже низькими і часто не покривали навіть йогособівартості. Вирощувати худобу і технічні культури було набагато вигідніше.Цим і займалися селяни, ховаючи зерно до кращих часів, коли їм моглапредставитися можливість продані його приватним особам за більш високою ціною.Навіть неминуче за таких умовах зростання закупівельних цін на вільному ринкуне надихало селян на продаж продуктів державі. Дефіцит товарів і заниженізакупівельні ціпи, що робило для селян невигідним продаж зерна, примусили їхприйняти єдино логічну економічну позицію: вирощувати зернові, виходячи тількиз власних потреб і купівельних можливостей. Ця тактика селян пояснювалася, крімусього, згубним досвідом «військового комунізму» і спогадами про продрозкладку.Селянин, таким чином, виробляв стільки зерна, скільки було йому необхідно дляпрожитку і можливих покупок, але при цьому відмінно розуміючи, що варто владіпомітити у нього найменший достаток, як він відразу буде прирахований до «класукуркулів». Насправді ці «сільські капіталісти» дуже постраждали під часреволюції. Щоб виявитися в «класі куркулів», досить було найняти сезонногоробітника, мати сільськогосподарську техніку, трохи менш примітивну, ніжзвичайний плуг, або тримати двох коней і чотири корови (куркулі становилиприблизно 750 тис. -1 млн. сімей). Самі критерії (частіше за все невизначені)приналежності до куркульства («ворогів радянської влади») говорили про дуженеміцне положення цих землевласників, заможних хіба що за мірками російськогосела. «Небезпека з боку куркульства» пояснювалася наділі крайнім напруженнямміж владою і селянами, яке виникало кожної осені, коли державні відомства та кооперативине справлялися з планом по закупівлі на ринку зерна для міста й армії. Оскількизаможні селяни виробляли 1/5 зерна для продажу, власті зробили висновок, щозакупівельні кампанії зриваються через куркулів, яким вдається виплачуватиподатки за рахунок технічних культур і продукції тваринництва і які приховуютьнадлишки зерна, для того щоб продати їх весною за більш високими цінами.Насправді невдача закупівельної кампанії (кількість зерна меншала з кожнимроком: в 1926/27 м. було закуплено 10,6 млн. т, в 1927/28 м. — 10,1 мли. т, а в1928/29 м. — 9,4 млн. т) пояснювалася ворожим відношенням не тільки куркулів, авсього селянства, незадоволеного умовами купівлі-продажу і політикою влади.
У 1926-1927 рр. стало очевидним, що «союз робітників і селян»па грані розпаду. Прорахунки влади не обмежувалися незбалансованою політикоюцін. Уряд без уваги віднісся до різних форм кооперації, починаючи з артілей, ізакінчуючи «товариствами по спільній обробці землі», які виникли стихійно і до1927 р. вже об'єднували біля 1 млн. селянських господарств. Абсолютнозанедбаними виявилися радгоспи. Це здається тим більше дивним, що радгоспи булирідкими острівцями державного сектора на селі. Однак вони не могли бути зразкомдля дрібних землевласників, оскільки були дуже бідними. Що ж до селекціїнасіння, поліпшення культури землекористування, сівозміни, укрупненнягосподарств, поширення агрономічних знань па селі, навчання агрономів тамеханіків — все це було записано в рішеннях і документах, що приймалися нанайвищому рівні. Однак частіше за все такі рішення залишалися на папері.
Всупереч ленінському плану промисловість не забезпечуваласелян необхідними товарами. Судячи по конфліктах, що виникали між керівникамиВРНГ, промислова політика 20-х років була непослідовною. Заступник голови ВРІІГз 1923 р. П'ятаков, талановитий адміністратор, але нікчемний економіст,виступав за централізовану індустріалізацію, яка планується при абсолютномупріоритеті важкої промисловості,! яка позбавляла б трести, що з'явилися під часнепу, їх фінансової незалежності, заснованої на умовах ринку. У 1924-1926 рр.П'ятаков спробував встановити контроль за прибутком і амортизаційними фондамитрестів легкої промисловості, щоб створити інвестиційні фонди для важкоїпромисловості. На відміну від П'ятакова, який почав здійснювати з 1926 р. своїграндіозні задуми прискореної індустріалізації, розраховані на найближчудесятирічку, Дзержинський, що очолив у 1924 р. ВРНГ, ратував за розвиток легкоїпромисловості, який приніс би державі тимчасові, але швидкі прибутки і частковозадовольнив би запити селян. Однак мова йшла про виробництво досить обмеженогоасортименту товарів, в основному текстилю, і селяни, що потребували головнимчином інвентарю і техніки, не могли цим задовольнитися. У липні 1926 р. стався конфліктміж Дзержииським і П'ятаковим відносно економічної орієнтації ВРНГ. Післясмерті Дзержинського (в липні 1926 р.) головою ВРНГ став Куйбишев — людина,абсолютно некомпетентна в області економіки, але близька до Сталіна. Курс на«надіндустріалізацію», запропонований П'ятаковим (незабаром зміщеним із своєїпосади за зв'язки з Троцьким), був продовжений новими керівниками, серед якихтепер переважали «сталінці» — Косіор, Межлаук та інші.
У занепаді знаходилася і дрібна сільська промисловість, якамогла забезпечити хоч би частину селянських потреб. Відсутність кредитів іподатковий гніт унеможливили практично розвиток цього сектора, який процвітавдо революції. Рівень забезпеченості сільськогосподарською технікою в 1925-1926рр. впав до найнижчої відмітки в порівнянні з 1913 р. Якою до 1926 р. упромисловості вже закінчувався відбудовний період, то в сільськомугосподарстві, особливо в його технічному оснащенні, потрібно було починати знуля. Цього року поновилася робота існуючих промислових підприємств і загаломбув досягнутий рівень 1913 р. Повинен був розпочатися повий, набагатоскладніший період. У 1926 р. перед промисловістю постала серйозна проблема:було потрібне кардинальне оновлення промислового обладнання, якевикористовувалося ще з довоєнних років. Модернізація передбачала не тількиспорудження нових виробничих потужностей, але й набагато більшікапіталовкладення, ніж було потрібно на відновлення існуючих промисловихструктур. Необхідно було ухвалювати термінові рішення.
Уповільнені темпи промислового зростання в 20-і рокивикликали постійно зростаюче безробіття (і млн. городян в 1923-1924 рр. ібільше 2 млн. у 1927-1928 рр.). Безробіття, викликане кризою ремісничоговиробництва і непродуманим розподілом малокваліфікованої робочої сили,насамперед ударило по молоді. Після розрухи 1917-1921 рр. під час економічногопідйому 1923 р. в промисловість в основному наймали досвідчених робітників.
Незважаючи па встановлене профспілками правило, згідно з якимпідприємства зобов'язувалися брати на роботу певне число молодих людей, останністановили тільки 20% від загального числа найнятих. Крім того, цій поганонавченій робітничій молоді довелося витримувати конкуренцію сільськихробітників, згодних на меншу зарплату. Безробіття все більше ускладнювалосоціальний та моральний клімат міста. Кожний четвертий дорослий бувбезробітним.
Перед молоддю на довгий час постала проблема реальнихперспектив і соціального просування. Незважаючи на боротьбу з неписьменністю,яка охопила більше 5 млн. чоловік, 40% сільських дітей від 8 до 12 роківзалишалися поза школою. Асигнування на культуру були мізерними: реальназарплата викладачів була вдвічі меншою, ніж до революції. На XV з'їзді партії нарком освітиЛуначарський говорив, що радянська влада виділяє школам коштів менше, ніжцарський уряд. Можливість дістати освіту як і раніше була дуже малою і в місті,незважаючи на робітничі університети (робітфаки) — 50 тис. учнів іфабрично-заводські училища (ФЗУ) — 90 тис. В інститутах (120 тис. студентів)чверть місць виділялося для «рекомендованих» від партії або профспілок. Такеположення не могло загасити зростаюче невдоволення міської молоді, щорозчарувалася в нені.
Почуття незадоволення особливо виражалося через«розбещеність» в особистому житті: законодавчо проводилася лінія на руйнуваннясімейного укладу (дозвіл абортів, брак «сіє ґасіо» був прирівнений до законногобраку, розлучення стало можливим за усною заявою одного з подружжя, без рішеннясуду). Починаючи з 1921 р. в Москві та Петрограді середня тривалість шлюбів неперевищувала восьми місяців, число розлучень у період з 1922 по 1928 р. зрослов шість разів. На одне народження дитини доводилося три офіційно зареєстрованихаборти. У 20-і роки справи про встановлення батьківства і виплату аліментівзбільшилися одночасно з кількістю розлучень і досягли в 1929 р. 200 тис.
Ще одним свідченням хвороби суспільства стала корупція,породжена існуванням цілого прошарку посередників, дрібних спекулянтів іприватних торговців, які укладали угоди з продажними чиновниками. У суспільствііснували дві ієрархії і два шляхи для кар'єри: один (що вже відмирав)засновувався на багатстві (загалом, дуже відносному) — шлях непманів,підприємців і торговців, інший (на зльоті) визначався місцем у державному абопартійному апараті. У суспільстві, де економічне зростання не забезпечувалозайнятості населення, величезний бюрократичний апарат — більше 3,5 млн.державних службовців, — бездіяльний, корумпований і малокваліфікований (в 1928р. на всю країну нараховувалося тільки 233 тис. фахівців з вищою освітою і 228тис. із закінченою середньою спеціальною), залучав до себе всіх, хто мріяв промалостомлюючу роботу або про частинку влади.
Існування паразитичної бюрократії, культурний застій,корупція, «розбещеність», неможливість просунутися по службі, безробіттязагрожували радянській владі. У країні, відсталій майже у всіх галузяхнародного господарства, суспільство, про яке мріяли більшовики, придбаваловигляд соціуму, де заправляли тунеядці, паразити, спекулянти та продажнічиновники. Щодня збільшувалося провалля між незбутньою ідеєю та реальністю.Загальне «нехлюйство» і «соціальна деградація» за поблажливого потурання владипризвели до того, що в кінці 20-х років перевалена більшість комуністіввисловилася за необхідність «великого стрибка» уперед, який означав би, як учаси «військового комунізму», повернення до першоджерела і чистотиреволюційного вчення, «перекрученого» новою економічною політикою.
Проблеми, викликані різними труднощами, і все більш явнаневдача ідеї «союзу робітників і селян» викликали жваві внутрішньопартійнісуперечки протягом усіх 20-х років. Зіткнулися два напрями: «лівий», щонайбільш послідовно відстоювався Троцьким, Преображенським і П'ятаковим, якийпроводив цю лінію через ВРНГ, і «правий», головним теоретиком якого був Бухарці,а провідником цих ідей в ВРН Г — Дзержинський. Ще на XII з'їзді партії в 1923 р. Троцькийнаполягав на встановленні «диктатури промисловості». «Ножиці» між високимицінами па промислові товари і низькими закупівельними сільськогосподарськимицінами відразу проявили нездатність промисловості виробляти дешеві товари.Однією з головних задач стало зниження собівартості і збільшення продуктивностіпраці. Троцький вважав, що ці задачі можуть бути вирішені тільки особливимизусиллями пролетаріату, оскільки він володіє командними важелями держави іповинен бути готовий до того, щоб падати кредит своїй державі, якщо ця державав даний момент не може виплачувати йому повну зарплату. У подальші роки вінчасто повертався до думки про те, що «товарний голод» загрожує економічномубалансу. Однак нарівні з проблемою зростання промислового виробництва поставалонайважливіше питання про інвестиції. У книзі «Нова економіка», яка вийшла в1926 р., Преображенський знову повернувся до питання про «первиннесоціалістичне накопичення», піднятого Троцьким у 1923 р. В умовах ворожогоміжнародного оточення і економічної відсталості країни кошти, необхідні дляіндустріалізації, могли бути отримані тільки за рахунок їх «перекачки» зприватного сектора (в основному сільського господарства) в державний(соціалістичний). Це «переміщення капіталів» можна було зробити за рахунокоподаткування селянства (в основному заможного) і нерівного товарообміну. Таке«соціалістичне накопичення», що природно могло викликати невдоволення великоїмаси дрібних селянських виробників, дозволяло збільшити обсяг промисловоговиробництва в рамках одного плану і знизити ціни на промислові товари, щозгодом повинне було переконати селян в правильності такої політики.
Бухарін вважав, що така політика «вбивала курку, яка несезолоті яйця» і позбавляла «союз робітників і селян» останньої надії намайбутнє. На його думку, потрібно було, передусім, забезпечити потреби селян,переконати їх у вигідності виробляти більше продуктів і послідовно розвиватиринкову економіку. Про це він говорив у своєму знаменитому виступі 17 квітня1925 р., де закликав селян «збагачуватися, не боячись ніяких репресій». Щобякимось чином ліквідувати технічне відставання, у селян залишався один вихід:об'єднуватися у виробничі і розподільні кооперативи, підтримувані державою.Завдяки цим кооперативам селянська економіка поступово вийшла б на рівеньдержавного сектора, надавши йому потрібні кошти для того, щоб він «черепашачимикроками» рухався до соціалістичної економіки. Бухарін вважав, що цей процесповинен продовжуватися кілька десятків років, але все ж це було меншнебезпечно, ніж різкий розрив відносин із селянством, який неминуче стався бчерез дуже високі темпи індустріалізації, здійснюваної за рахунок села.
У інших партійних керівників — Сталіна, Каменева, Зинов’єва — не було чіткої позиції в питанні про шляхи економічного розвитку країни. Усвоїх рішеннях вони керувалися поточною політичною стратегією, метою якої булаборотьба за владу. Так, до 1924 р. Зинов’єв і Каменєв підтримували Сталінапроти Троцького, але, починаючи з 1925 р. вони перейшли на «ліві» позиції івиявилися на одній стороні з Троцьким проти Сталіна та Бухаріна. Сталін же умівмайстерно лавірувати і вставати в позу неупередженого судді між тими й іншими,щоб забезпечити за собою політичну перемогу і завоювання влади.
 
3. ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА
25 травня 1922 р. Ленін переніс перший приступ хвороби зподальшим правостороннім паралічем та афазією. До роботи він зміг повернутися,хоч і не в повній мірі, лише наприкінці вересня. До того як 16 грудня йогоуразив другий приступ, а потім 10 березня 1923 р. — третій, після якого віностаточно був усунений від всякої політичної діяльності, Ленін написав кількаважливих статей, де по багатьох пунктах висловлював незгоду зі своїми колегами,особливо із Сталіним, і де він виявляв занепокоєння відносно майбутньогопартії. Перший конфлікт між Леніним і Сталіним виник у зв'язку з тим, що Сталінзапропонував відмовитися від монополії зовнішньої торгівлі. Другий, набагатобільш серйозний, стосувався національного питання. 11 ід час хвороби Ленінпродиктував замітки і статті про можливих наступників, про необхідну, на йогодумку, реорганізацію партійного апарату і про перспективи непу. У трьохосновних статтях (від 23-31 грудня 1922 р. і 4 січня 1923 р.), часто помилковозваних «ленінським заповітом», Ленін дав оцінку шести найближчим своїмсоратникам. Він вважав головною небезпекою для стабільності і єдностіпартійного керівництва суперництво Сталіна і Троцького. Перший «зосередив усвоїх руках неосяжну владу», і Ленін не був упевнений, що Сталін «зуміє завждидосить обережно користуватися цією владою». Другий — «мабуть, найбільш здібналюдина в справжньому ЦК», але «виділяється надзвичайною самовпевненістю інадмірним захопленням чисто адміністративною стороною справи». Ленін вважав, щоКаменєву та Зинов'єву не можна докоряти в їх помилках під час революції, але,проте, це, «звичайно, не було випадковістю». Кілька слів було присвячено Бухарінуі П'ятакову: Ленін називав їх «найбільш видатними силами (із наймолодших сил)».«Бухарін не тільки найцінніший і найбільший теоретик партії, він також законновважається улюбленцем всієї партії, але його теоретичні переконання дуже звеликим сумнівом можуть бути віднесені до цілком марксистських». Що стосуєтьсяП'ятакова, то він був «людиною, безсумнівно, видатної волі і видатнихздібностей, але дуже захопливою… адміністраторською стороною справи, щоб нанього можна було покластися в серйозному політичному питанні». Через десятьднів Ленін додав кілька критичних рядків про Сталіна: «Сталін дуже грубий, іцей недолік, цілком терпимий в середовищі і в спілкуванні між нами,комуністами, стає нетерпимим на посаді генсека. Тому я пропоную товаришамобдумати спосіб зміщення Сталіна з цього місця...»
У січні — лютому 1923 р. Ленін продиктував ще п'ять статей,де знову повертався до двох питань першорядної важливості, вже порушених угрудні. Перше стосувалося реформи урядового апарату. Це питання непокоїлоЛеніна з початку 1922 р., коли він особисто наполягав на тому, щоб в основнихвеликих містах Росії був проведений облік радянських чиновників. Документ бувготовий до осені, але за наказом Сталіна до Леніна він так і не дійшов.Усвідомлюючи, що відбувається бюрократизація партії і зростання впливу такихустанов, як Секретаріат, Політбюро та Оргбюро, Ленін запропонував посилитиавторитет ЦК, подвоївши число його членів (за рахунок партійців пролетарськогопоходження), обрати нову Центральну Контрольну комісію (яка засідала б разом ізЦентральним Комітетом), яка також складалася з «істинних пролетарів», і,нарешті, значно скоротити величезний (12 тис. чоловік) апаратРобітничо-селянської інспекції, з 1919 р. очолюваної Сталіним, довівши його докількох сотень непідкупних людей «хорошого» соціального походження (тобто пролетарського).Однак цих пропозицій було недостатньо, щоб позбавити Секретаріат, і зокремаГенерального секретаря, тієї неосяжної влади, яку він отримав після заборони вберезні 1921 р. фракцій, що ослабило авторитет партійного з'їзду. Булопередбачено, що члени ЦКК будуть тепер не виборними, а призначатися Оргбюро. Затаких умов контроль партійних органів за викликаючими підозру бюрократичнимиструктурами дуже обмежувався.
Всі останні ленінські пропозиції будувалися на одномуідеалістичному постулаті: хороші особисті якості людей здатні перемогтибудь-які труднощі. Ленін не розумів, що в суспільстві, послабленому революцією,інертному, іноді відкрито ворожому по відношенню до нової влади, впливбюрократії стає величезним. Інша проблема, що непокоїла Леніна, про яку вінговорив у останніх роботах, стосувалася майбутнього російської революції, щовідбулася, всупереч усій марксистській логіці, в економічно відсталій країні,яка стояла на півдорозі між капіталістичною Європою та Азією, в країні, якій невистачало культури, щоб відразу перейти до соціалізму. Ленін визнавав, щобільшовики захопили владу за наполеонівським принципом: «Спочатку требавплутатися в серйозний бій, а там вже видно буде», не рахуючись із відсутністюдля цього соціальних та економічних передумов. Комуністи встановили диктатурупролетаріату, коли пролетаріат складав меншість населення, створили робітничупартію, де робітники складали меншину; почали відновлювати капіталізм (неп)після революції, званої «соціалістичною». Яким могло бути майбутнє революції,яка виходить із помилкових посилань? Ленін вважав, що революції загрожують двісерйозні небезпеки: розвал єдності партії і «союзу робітників і селян». Першоїнебезпеки можна було позбутися, негайно реорганізувавши ешелони влади іусунувши від керівництва Сталіна. Боротьба з другою вимагала політичноїобережності і часу. Ні в якому разі не можна «нести відразу чисто івузькокомуністичні ідеї в село», вважав Ленін. Тільки довга і послідовна«культурна революція» могла б справитися з «напівазіатським неуцтвом маси» і вмайбутньому відкрити шлях до соціалізму. Цій «культурній революції» повиннабула допомагати кооперація. «Зараз усе, в чому ми маємо потребу, — це в тому,щоб організувати населення в кооперативи в широких масштабах». По цьому пункту(як і по багато яким іншим) Ленін займав тепер позицію, протилежну тій, якоїраніше дотримувався. Ленін завжди вважав систему кооперативів «буржуазною»діяльністю, тепер же він роз'яснював, що «при суспільній власності на засобивиробництва і з перемогою пролетаріату над буржуазією система цивілізованихкооператорів стає системою соціалізму». Ставка па «союз робітників і селян» і«особисті якості» виявилася помилковою.
Через кілька тижнів після третього приступу, що знову вразивЛеніна, відбувся XII з'їзд РКП(б).З'їзд ухвалив пропозиції Леніна про розширення складу ЦК і злиттяРобітничо-селянської інспекції з Центральною контрольною комісією. Керував неюКуйбишев — людина, особисто віддана Сталіну. Доповідь з національного питанняне викликала особливої критики, незважаючи на виступи грузинських комуністів,які заявили, що безглуздо вести мову про яку-небудь автономію республік, коливсе вирішує центральна влада. Троцький вирішив не виступати з національногопитання із замітками, переданими йому Леніним. У них різко критикуваласяполітика Сталіна, Дзержинського та Орджонікідзе в Грузії, що робило позиціюСталіна в цьому питанні особливо хиткою. Пізніше Троцький пояснював, що він необнародував ленінські вказівки, побоюючись, що подібний виступ міг бути витлумаченийяк бажання розпочати боротьбу за ленінську спадщину ще за його життя. МовчанняТроцького, без сумніву, пояснювалося також боязню похитнути єдність партії таїї апарату в той момент, коли катастрофічна економічна ситуація в країніпосилювала вплив «робітничої опозиції», що вже виявлялася в численних страйкахі створенні підпільних груп («Робітнича правда», «Робітнича група»). Ціоб'єднання, які зуміли розповсюдити свої листівки навіть серед делегатівз'їзду, викривали «нову буржуазію» — партійних функціонерів — і закликали достворення достовірно робітничих організацій у партії та профспілках, які моглиб допомогти пролетаріату знайти класову самосвідомість, необхідну дляоволодіння владою.
Замість того, щоб виступити з національного питання, Троцькийговорив на з'їзді про економічну кризу. Він блискуче визначив «кризу ножиць» ідобився прийняття резолюції про необхідність поліпшити планування промисловоговиробництва. Незважаючи па зусилля Пятакова, який намагався реалізуватирезолюцію через ВРНГ, протягом кількох років це залишалося лише благим наміром.У результаті побоювання зруйнувати єдність партії зіграли на руку Сталіну, якийотримав найбільшу вигоду від цього вичікувального з'їзду.
Уявна єдність, продемонстрована XII з'їздом, продовжилася недовго. Навересневому пленумі ЦК 1923 р. відбулася дискусія з проблеми «ножиць»:невеликою перевагою голосів було прийняте рішення про пониження цін напромислові товари. З питання про «партійну дисципліну» думки також розділилися.Доповідач від підкомітету з «партійної дисципліни» Дзержинський запропонувавдеякі заходи по зміцненню ідеологічної єдності партії: наприклад, зобов'язатикожного комуніста передавати ДПУ будь-які відомості про існування фракцій іухилів. Ця пропозиція, сприйнята багатьма як справжня провокація, була подібнадо рішення Троцького відправити 8 жовтня лист у ЦК, де він звинувачував«диктатуру апарату» в економічних труднощах у країні, а також в огиднійобстановці всередині партії і оголошував про свій намір публічно висловитисяпро це на зборах активістів. Через тиждень ті ж ідеї з'явилися в платформі,адресованій Центральному Комітету і підписаній 46 ветеранами революції(Преображенським, Серебряковим, Бубновим, Сапроновим, П'ятаковим, Мураловим,Антоновим-Овсієнко та інш.). «Платформа 46-ти» звинувачувала «фракцію більшостів Політбюро» в гострій економічній кризі. Вона пояснювала «кризу партії»розривом, що постійно збільшується між верхівкою Секретаріату і рядовимичленами, між чиновниками, призначеними зверху, і масою, яка не бере участі впартійному житті, вважала хибною практику призначення відповідальних осіб усіхрівнів радянської ієрархії. Для Політбюро не склало труднощів затаврувати«декларацію 46-ти» як «акт фракційності» переважною більшістю голосів,використавши загальне здивування тим, що Троцький, відомий своєю авторитарністюі бажанням підпорядкувати суспільство жорсткій дисципліні, раптом перетворивсяна «головного демократа». В той же час Політбюро висловилося за«демократизацію» партії, «яка затрималася виключно через громадянську війну» і«низький політичний рівень» комуністів. Протягом місяця сотнями публікувалисярезолюції первинних партійних організацій про способи подолання цих недоліків.5 грудня 1923 р. Політбюро закрило вміло організовану дискусію, прийнявши документ,який повинен був задовольнити опозицію і в економічній, і в політичнійобластях. Не зовсім довіряючи цій заяві, складеній із суцільних загальних фраз,Троцький спробував закликати первинні парторганізації домогтися справжньоїдемократизації. 11 грудня була опублікована стаття «Новий курс», де Троцькийпояснював, що ніяка демократизація не може статися «зверху». Партія повиннавзяти під контроль свій апарат, перетворивши його у виконавця колективної волі,і прибрати тих, хто не виносить ніякої критики. До того ж тільки демократизаціядозволила б партії забезпечити дійовий контроль над роботою підприємств.Втручання в цю роботу партійного апарату, який не знає ні реального положеннясправ, ні місцевих умов, може тільки дезорганізувати виробництво. З появоюстатті Троцького дискусія поновилася у засобах друку і партійних осередках.
XIII партконференція (16-18 січня 1924 р,), на якій Троцький був відсутнійчерез хворобу, беззастережно засудила Троцького й опозицію, звинувативши їх вантибільшовистському ревізіонізмі та антиленінському ухильництві. Щоб довести,що керівництво партії не потерпить ніякого вияву інакомислення, з ініціативиСталіна конференція обнародувала сьомий пункт резолюції про «Єдність партії»,який був прийнятий на X з'їзді і до того часу залишався в таємниці: «З'їзд дає ЦК повноваженнязастосовувати в разі порушення дисципліни або відродження або допущенняфракційності всі заходи партійних стягнень аж до виключення з парти, а повідношенню до членів ЦК переведення їх у кандидати і навіть, як крайню міру,виключення з партії». Виключення загрожувало й тим, хто буде розповсюджуватинеобґрунтовані чутки і заборонені документи (натяк на «ленінський заповіт»,текс і якого, як і раніше, не був офіційно оголошений). Нарешті, конференціяприйняла резолюцію про економічну політику, яка відкидала «індустріалістську»орієнтацію Троцького. Найбільш послідовних його прихильників вислали із столиціабо відправили за кордон із дипломатичними місіями (Іоффе — в Китай,Крестинського — в Німеччину, Раковського — в Англію).
Ленін помер 21 січня 1924 р. Сталін як Генеральний секретарпартії очолив організацію похоронів. За кілька тижнів по всій країні виниксправжній культ особи Леніна. Він розпочався із створення «Комісії з увічненняпам'яті В.І.Ульянова», якій доручалося здійснити обряд поховання ВеликоїЛюдини, чиє муміфіковане тіло повинне було покоїтися в мавзолеї на Червонійплощі. Л.Красіну було доручено організувати бальзамування тіла. Культ Ленінавиражався в будівництві численних пам'ятників вождеві, відкритті численнихмузеїв, «червоних кутків» навіть в найдрібніших установах, лавині публікацій,починаючи від тоненьких брошур з життєписом Леніна, закінчуючи повними зборамийого творів.
Сталін спробував, і небезуспішно, монополізувати право наленінську спадщину, уявивши себе єдиним законним пояснювачем його ідей. Уквітні 1924 р. в Комуністичному університеті ім. Свердлова Сталін прочитавсерію лекцій, виданих потім під назвою «Основи ленінізму». Основні положення,взяті ним із ленінського вчення, — необхідність дисципліни і єдності партії — авангарду і лідера маси. Популярне видання «Основ ленінізму» повинне було статипершою обов'язковою для прочитання «теоретичною» роботою для 203 тис. новихчленів партії «ленінського призову». Через десять днів після смерті Леніна ЦКрозгорнув широку кампанію по набору в партію молодих людей, переважноробітників, з метою значно змінити соціальний склад, середній вік і політичнийрівень партії. Під скороспішний «ленінський заклик» потрапили в основномуполітично малограмотні робітники. За задумом організаторів набору вони повиннібули підтримати боротьбу більшості Політбюро проти опозиції — хоч вони й буликандидатами, а не повноправними членами партії, їх всупереч Статуту допустилидо виборів делегатів на XIII з'їзд у квітні 1924 р. Як і попередній, XIII з'їзд партії (23-31 травня 1924 р.)пройшов у атмосфері зовнішньої одностайності. Напередодні відкриття ЦК ухваливрішення не розбурхувати учасників з'їзду і не зачитувати їм «заповіт» Леніна,на чому наполягала Крупська. З його текстом ознайомилися тільки главиделегацій. З'їзд, таким чином, пройшов без особливих ексцесів. Знову буврозширений ЦК (з 57 до 87 чоловік). З'їзд підтвердив своє рішення продовжуватиекономічну політику, засновану на дбайливому відношенні до селянства іподальшому зниженні цін на промислові товари. Однак кожний залишився при своїйдумці: Сталін повторив, що оголошення війни апарату означає руйнування партії;Троцький, наполягаючи на деяких своїх позиціях, уперше ввів поняття«принципової самокритики».
Після закінчення з'їзду тактичний союз Сталін, Зинов'єв іКаменєв, що виник на початку 1923 р., почав тріщати по швах. Сталінрозкритикував «теоретичні помилки» Зинов'єва (який начебто сплутав «диктатурупартії» з «диктатурою пролетаріату») і Каменєва (який, співставивши«непманську» і «соціалістичну» Росію, насмілився припустити, що в Росії немаєсоціалізму). Цей неміцний союз («трійка») на час знову згуртувався в кінцісерпня 1924 р. через меншовистське повстання в Грузії, швидко придушене, і, передусім,у відповідь на видану в жовтні 1924 р. книгу «Уроки Жовтня» Троцького.Приводячи різні історичні аналогії, Троцький розвивав тему, що стала основною вподальших його роботах: революція зраджена «правими». Особливо він обрушувавсяна Зинов'єва та Каменєва, які в жовтні 1917 р. не зрозуміли, що революцію требабуло починати в той момент, про який говорили Ленін і Троцький. Шість роківпотому, тепер уже разом із Сталіним, Зинов'єв та Каменєв знову продемонструвалисвій «правий» ухил, не вірячи в успіх революції в Німеччині. Після цього їх неможна вважати ленінцями. Для Троцького полеміка на історичні теми, які легкоінтерпретувати в залежності від бажання, була ходінням по лезу бритви.Суперечка була нерівною і в політичному, і в практичному відношенні (чого невраховував Троцький): в той час як «Уроки Жовтня» зникали із обігу, всяпропагандистська партійна машина була мобілізована на критику вирваних зконтексту уривків із цієї «негожої» роботи. Каменєв, не вагаючись, звинувативТроцького в його меншовистському минулому. Сталін став заперечувати рольТроцького в Жовтневій революції і громадянській війні. У цій суперечцінародилася сталінська теорія «соціалізму в окремо взятій країні», джерело якої — зауваження Леніна, що промайнуло в одній із статей, написаних в 1915 р., де вінговорив, що за виняткових історичних обставин революція може статися неодночасно в декількох країнах, а в одній, окремо взятій країні. На цьомухиткому підмурівку Сталін розвинув теорію про можливість побудови повноцінногосоціалістичного суспільства в окремо взятій радянській країні на основілюдських і природних ресурсів, і військової сили, яку потрібно зміцнювати узв'язку з капіталістичним оточенням, очікуючи на більш сприятливі для світовоїреволюції обставини. Ця примітивна теорія тішила націоналістичні почуття і булапрекрасно пристосована до психології рядового члена партії, втомленогоочікуваннями світової революції та остаточної побудови соціалізму (Підтвердженняцьому я знайшов у архівах Смоленська. — Н.В.). Значення цієї теорії полягало щей у тому, що вона парирувала аргументацію Троцького. який докоряв своїмпротивникам у відсутності революційного пориву, вони ж відповідали, що йогомрії про світову революцію лише свідчать про невіру в сили своєї країни ікомуністичну партію.
Преса обрушила на Троцького град обвинувачень, проти ньогобули направлені сотні резолюцій, прийнятих на партійних зборах, його позиціюзасудив січневий пленум ЦК 1925 р. У зв'язку з цим йому довелося передати поствійськового наркома М.В.Фрунзе, однак Сталін наполіг на тому, щоб Троцькийзалишився в Політбюро, тоді як Каменєв та Зинов'єв вимагали виключення його зпартії.
Розгром Троцького зумовив долю «трійки». У 1925 р. почавнамічатися конфлікт між центром і ленінградською партійною організацією. XIV партконференція, однак, пройшла безособливих зіткнень. Завдяки наполегливим зусиллям Бухаріна (який незадовго дотого висунув свій знаменитий лозунг: «Збагачуйтеся!») на конференції бувприйнятий ряд заходів на користь селянства (зниження промислових цін іземельного податку, пільги на оренду землі і наймання робочої сили). Незабаромпісля конференції, на якій Сталін повністю підтримав тези Бухаріна, Зинов'єв,глава ленінградської парторганізації, різко засудив цю політику «поступоккуркульству». Свої погляди він виклав у роботі «Ленінізм», де по-своємутрактував ленінські ідей. Зинов'єв нагадував, що Ленін завжди вважав непстратегічним відступом, а не еволюцією, і, отже, не можна йти до соціалізму,коли підтримка селян ведеться не соціалістичними методами, і що теорія«побудови соціалізму в окремо взятій країні» помилкова з точки зору ленінізму.5 вересня Зинов'єв, Каменєв, Сокольников і Крупська підписали «платформучотирьох», яка в основних положеннях повторювала роботу Зинов'єва. У Ленінградінамітилася нова опозиція, очолювана Зинов'євим. Все літо «Ленінградська правда»полемізувала з центральною пресою, намагаючись довести не тільки те, що самевона є єдиною спадкоємицею дореволюційної «Правди», але й те, що Ленінград — «цитадель пролетарської диктатури в країні» і ленінградський пролетаріат — «творець трьох революцій» і «сіль землі пролетарської». Зинов'єв писав, щоленінградський пролетаріат складається з потомствених робітників, серед якихдуже великий відсоток комуністів; московський пролетаріат, навпаки, дуженестабільний, оскільки в ньому багато недавніх вихідців із села. Виходило, щопролетарська партійна організація Ленінграда на чолі із Зипов'євом гідналенінської спадщини більше, ніж будь-хто. Конфлікт загострився, колиСекретаріат ЦК усунув від роботи Залуцького, заступника Зинов'єва. У відповідьу Ленінграді були усунені з посад усі комуністи, що розділяли позицію Москви.Передвиборні конференції, на яких обиралися делегати на XIV з'їзд партії, проходили дужебурхливо. Аж до того, що 10 грудня ленінградська партконференція направила листмосковській організації, де звинувачувала її в «ліквідаторській невірі уперемогу соціалізму». За три дні до відкриття з'їзду (15 грудня) більшість уПолітбюро запропонувала ленінградській організації «перемир'я»: не виносити наз'їзд розбіжності між організаціями, відновити на посадах усуненихленінградських секретарів і ввести до складу Секретаріату представникаЛенінграда. Зинов'єв розцінив це, як пропозицію про «капітуляцію» і категоричновідкинув її.
XIV з'їзд партії (18-31 грудня 1925 р.) відкрився в дуже напруженійобстановці. Сталін представив звітну доповідь. Він узяв на себе роль неупередженогопосередника між «правими» і «лівими», між Бухаріним і Зинов'євим. Зинов'єв удуже делікатній формі, без яких-небудь випадів проти Сталіна відкинувприпущення, що основна загроза виходить від «лівих». Обстановка розжарилася,коли Крупська, виступаючи від імені опозиції, навела як зразок Стокгольмськийз'їзд (1906 р.), де більшовики виявилися в меншині, і сказала, що більшість незавжди є правою. Загальне обурення викликав Каменєв, який звинуватив Сталіна в«диктаті» та заявив, що той не здатний здійснювати єдність більшовистськогокерівництва і що він «проти ідеї вождя». У одному із своїх риторичних виступівна з'їзді Сталін підтвердив, що тільки колективне керівництво може привестипартію до мети. Звітна доповідь Сталіна була прийнята 559 голосами проти 65(ленінградська опозиція). Знову був збільшений склад ЦК і Політбюро, кудиувійшли Молотов, Ворошилов і Калінін.
Відразу після з'їзду Політбюро доручило комісії підголовуванням Молотова навести порядок в ленінградській партійній організації.«Обробивши» місцеві партійні організації, зробивши кадрові переміщеннявідповідальних працівників, скориставшись повноваженнями, наданими їй з'їздом,комісія за один місяць добилася майже одноголосного (96%) схваленняленінградськими комуністами лінії, прийнятої на XIV з'їзді. Зинов'єва усунули відкерівництва ленінградською партійною організацією і замість нього призначилиКірова, якого викликали з Баку.
Невдовзі за розпадом «трійки» (квітень 1926 р.) пішлостворення нової, дуже різнорідної опозиції, до якої увійшли Зинов'єв, Каменєв,Троцький та їхні прихильники — Радек, Преображенський, Серебряков, П'ятаков,Сокольников, Аптопов-Овсієнко, Муралов та інші, активісти з «робітничоїопозиції» (Шляпников) і з групи «демократичних нейтралістів» (Сапронов).Об'єднання було дуже неміцним, оскільки всі ці люди, які сварилися один з однимз особистих і теоретичних мотивів, були єдині тільки в своїй неприязні доСталіна. За останні роки більшість із них втратила свої пости і політичнийвплив. Зинов'єв більше не керував партійною організацією Ленінграда, Троцький — «Бонапарт без армії» — більше не був військовим наркомом. Наприкінці 1925 р.він позбавився головної ідеологічної зброї проти Сталіна, публічно спростувавшиавтентичність ленінського «заповіту», опублікованого в Сполучених Штатах МаксомІстманом. Ідеї опозиції не доходили до первинних організацій через численні«фільтри» й перепони, що стояли на шляху інакомислення. Крім того, патологічнийстрах перед «фракціями», що проник вже і в первинні організації, позбавлявмайбутнього будь-які дії меншини проти «робітничої держави». Всяка боротьба запаратом була зазделегідь приречена на невдачу, і опозиції залишалося тількиспробувати аргументовано переконати масу. Троцький висунув тезу про те, щореволюція зраджена бюрократами і що країна знаходиться напередодні новоготермидору, який приведе до перемоги бюрократії над пролетаріатом. Єдинимвиходом була радикальна зміна політичного курсу: швидкий розвиток важкоїпромисловості, поліпшення умов життя робітників, демократизація партії,боротьба із збагаченням куркулів. Як тільки була вироблена системааргументації, яка могла торкнутися певного прошарку робітників-комуністів,опозиція опинилася перед необхідністю розповсюдити ці ідеї в масі. Опозиціонери(їх було кілька тисяч) почали створювати підпільні організації та виступати назборах партійних осередків деяких підприємств, намагаючись налаштувати їх протипартійного керівництва. Паралельно з цим керівники опозиції підготували заяву,представлену па липневому пленумі І ЦК 1926 р. Дискусії були настільки лютими,що в розпал засідання у Дзержинського (голова ВРНГта ДІІУ) стався серцевий приступ,який спричинив його смерть. Політбюро було перетасовано на догоду Сталіну:Зинов'єв замінений Рудзутаком, з'явилися нові кандидати в члени Політбюро:люди, близькі Сталіну — Мікоян, Андреєв, Каганович, Орджонікідзе та Кіров.Обидва заступники Зинов'єва — Євдокимов і Лашевич — були зміщені зі своїхпостів.
У подальші місяці окремі опозиціонери намагалися продовжитипропагандистську роботу в первинних партійних організаціях, на підприємствах ів інститутах Москви та Ленінграда. Тепер за їх діяльністю невідступно стежилоДПУ, а Секретаріат і ЦК посилали на місця загони «інструкторів». Дискусії частозаходили у глухий кут. Боячись, що їх обійдуть «екстремісти» з «робітничоїопозиції», і побоюючись накликати на себе гнів всієї партії, шістьнайвпливовіших діячів опозиції — Троцький, Зинов'єв, Каменєв, Сокольников,Євдокимов і П'ятаков 16 жовтня 1926 р. опублікували справжнє покаяння, де вонивизнавали неправильність своєї фракційної боротьби і давали зобов'язання надаліпідкорятися партійній дисципліні. Через кілька днів відбувся пленум ЦК (23-26жовтня 1926 р.), який суворо засудив керівників опозиції, дискредитованих своєюзаявою. Троцького і Каменєва виключили із складу Політбюро, ВиконкомуКомінтерну було запропоновано усунути Зинов'єва з посади голови, і в груднійого замінив Бухарін. На XV партійнійконференції (27 жовтня — 3 листопада 1926 р.) розбита опозиція не мала ні праваголосу, ні можливості висувати свої пропозиції. Капітуляція Крупської (якавирішила, що опозиція зайшла надто далеко в критиці розколу між апаратом імасою) ще більше ослабила її позиції. Стінограма цього засідання, де виступиопозиціонерів перериваються практично без кінця, не піддаються прочитанню,свідчить про погіршення відносин всередині партії, зниження рівня політичної культуриі культури поведінки делегатів, про зростаючу нетерпимість. «Тези» Сталіна про«побудову соціалізму в одній, окремо взятій країні» були прийняті одноголосно.Випущені сотнями тисяч примірників, вони озброїли «більшість» примітивноюаргументацією, зрозумілою низовому партійному пропагандисту, оскільки в їїоснові лежала національна честь і віра в сили народу, який першим проклавдорогу до соціалізму. Резолюція XV партконференціїне тільки засудила опозицію, але й зажадала від неї публічного визнання своїхпомилок.
Протягом кількох місяців повалена опозиція не подавала ознакжиття. Придушення китайських комуністів у Шанхаї в травні 1927 р. дало привід48 опозиціонерам 25 травня підписати декларацію, де вони викривали бездарністьі непролетарський характер уряду, який виявляв довіру Чан Кайши. Справа буладуже делікатною, оскільки Великобританія щойно порвала дипломатичні відносини зСРСР, і «більшість» під приводом загрози війни клеймила будь-яку форму опозиціїу зв'язку із складним міжнародним становищем. Липневий пленум вирішив виключитиіз складу ЦК Троцького і Зинов'єва. Але рішення було відкладене після того, якобидва лідери погодилися черговий раз публічно покаятися і «беззастережнопідкоритися владі ЦК». Однак восени 1927 р., усвідомлюючи реальний стан речей,знаходячись під постійним контролем ДПУ, опозиція, на яку щодня обрушувалися надесятках партзборів (часто висуваючи аргументи антисемітського глузду:«Можливо, походження Троцького заважає йому повірити в можливості російськогонароду?»), вирішила дати останній бій. У вересні вона представила програмуреформ і зажадала, щоб наступний ЦК, обраний на XV з'їзді, був тісно пов'язаний з масоюі не залежав від апарату. Оскільки ЦК заборонив розповсюджувати цю програмусеред делегатів з'їзду, опозиція спробувала надрукувати її підпільно. ДПУвикористало цей привід, щоб знищити всю організацію. Пленум ЦК, який відбувся21-23 жовтня, вивів із свого складу Троцького та Зинов'єва. Через два тижніТроцький відкрито завдав останнього удару: 7 листопада, в 10-у річницюЖовтневої революції, під час святкової демонстрації його сподвижники (Зинов'єві Радек у Ленінграді, Раковський в Харкові, Преображенський і сам Троцький вМоскві) розгорнули лозунги із своїми закликами. 14 листопада Троцького таЗинов'єва виключили з парі її, а Каменева і Раковського — з ЦК. Ще 93 виднихдіяча опозиції були виключені з партії на XV з'їзді. Деякі з опозиціонерів — Каменєв, Зинов'єв і ще біля 20 чоловік — покаялися в надії відновитися в партіїпісля піврічного випробувального терміну, більшість же (Троцький та йогоприхильники) відмовилися від такого публічного приниження. 19 січня 1928 р.«Правда» повідомила про «від'їзд» з Москви Троцького і ще 30 опозиціонерів.Насправді за два дні до цього вони були заслані в Алма-Ату.
Через десять років, аналізуючи причини розгрому опозиції,Троцький пояснював його «перемогою сталінської бюрократії над масою». Подібнепояснення не витримує перевірки фактами: «маса» була на стороні опозиції в1926-1927 рр. не в більшій мірі, ніж на початку 20-х років, тобто до «перемогисталінської бюрократії». Насправді в структурі партії (по визначенню, даному їйна X з'їзді), де меншиназобов'язана було підкорятися більшості, щоб уникнути обвинувачення уфракційності, зміна напрямів була справою випадку. Вона залежала від змін ускладі партії; умов, у яких велися політичні спори в первинних організаціях, івід того, кому належали важелі управління і структури влади всередині партії. У20-і роки всі ці три чинники були проти опозиції і грали набагато важливішу роль,ніж тактичні прорахунки різних діячів опозиції.
Через десять років після Жовтневої революції в партіїнараховувалося 1 мли. 300 тис. членів і кандидатів. Число «старих» більшовиківпостійно скорочувалося (в 1927 р. залишилося всього 8 ніс. чоловік, що вступилив партію до жовтня 1917 р.). Одночасно з цим йшов процес «плебеїзації» таоселянення партії. «Плебеїзація» — не те ж, що «опролетарювання». Незважаючи намасові кампанії по залученню робітників у партію («ленінський призов» 1924 р.,«жовтневий набір» 1927 р.), тільки третину комуністів складали робітники, 60%членів партії займалися частіше за все некваліфікованою, але не фізичною працеюв гігантському державному бюрократичному апараті. Так само як і на початку1920-х років, вступ у партію був основним способом піднятися соціальнимисходами. Ось деякі характеристики партії, що розвивалася та набирала силу:великий відсоток молоді (85% комуністів молодші 40 років), нестача політичногодосвіду (лише 2% секретарів парторганізацій вступили в партію до революції),низький освітній рівень (тільки 1% закінчив вищі учбові заклади). Низькийполітичний рівень — переважна більшість членів партії на відміну від «старих»більшовиків ніколи не читала класиків марксизму (щонайбільше вони знайомилися зпопулярними теоретичними роботами на зразок «Азбуки комунізму» Бухаріна іПреображенського або «Основ ленінізму» Сталіна) — значно полегшував ідеологічнуобробку первинних організацій райкомами та обкомами.
Стінограма звичайних партзборів, яка збереглася вСмоленському партархіві, каже про те, що в 20-і роки рядовий комуніст не мавніякого уявлення про суть ідеологічних розбіжностей в партії. Відгукисуперечок, які стрясали керівні кола, доходили до партосередків у спотвореному,навмисно спрощеному вигляді, через подвійний фільтр курсів політграмоти іприсланих зверху «інструкторів». Так, судячи із стінограми, суперечка міжСталіним і Троцьким зводилася до того, що перший хотів будувати соціалізм вСРСР, а другий не хотів. Коли в 1930 р. секретаря партосередку попросили дативизначення «правої позиції» Бухаріна, він дав наступну відповідь, дивну засвоїм неуцтвом і наївністю: «Праве ухильництво — це ухил праворуч, лівеухильництво — це ухил ліворуч, а сама партія прокладає дорогу між ними». Силасталінської позиції була в ідентифікуванні її з «центризмом», крайній простотіта неймовірному схематизму, що робило її доступною більшості неосвіченихпартійців. Будь-яка політична суперечка зводилася до боротьби «генеральноїлінії» центру, рупором якої був ЦК, з різними ухилами. Комуністам постійнонагадували про загрозу капіталістичного оточення і, отже, про небезпеку длярадянської влади будь-якого конфлікту в керівництві партії, викликаногополітичними суперечками. Партії потрібно було згуртуватися навколо «генеральноїлінії», яка визначалася не внаслідок дискусій, а Центральним Комітетом, єдинимгарантом єдності партії. Щоб зберегти його, партія повинна була бути не місцемдебатів, а полем дії. Якщо немає інструкцій — виникають «анархія» і «дискусії».Термін «дискусія» придбавав все більш принизливе забарвлення, по-перше, якпротиставлення конструктивним і конкретним діям і, по-друге, внаслідок тієїконцепції поняття «політична боротьба», яка склалася у низових комуністів.Десять років більшовистської влади не притупили гостроти внутрішнього ізовнішнього протистояння. Боротьба проти внутрішніх і зовнішніх ворогів партіїі держави завжди залишалася насущною задачею комуністів, а політичнимсуперечкам відводилося дуже незначне місце. Дискусія завжди «нав'язувалася», донеї «примушували» опозиція та які-небудь ухильники. Розглянути яке-небудьполітичне питання означало, передусім, навішати ярлик на опонента (в 30-і роки- на «ворога»). Якщо суперечки не можна було уникнути, вона ретельно готуваласяі планувалася. Кожний новий напрям або зміна лінії партії ще до обговорення восередках пояснювався і коментувався «інструкторами» і «пропагандистами», якіна попередніх зборах або курсах політграмоти роз'яснювали, хто правий, хтовинен.
У 20-і роки посилився контроль вищестоящих організацій занизовими: під час обговорення важливих питань на зборах був присутнімпредставник райкому з функціями фіскала,якому було доручено стежити за найменшими відхиленнями від «генеральної лінії».В особливо «важких» випадках па місце присилали інструкторів з Оргрозподілу, щопідкорювався безпосередні, о Секретаріату. Оргрозподгл був створений в 1924 р.внаслідок злиття Оргбюро і Навчрозподілу і перетворився у головний відділСекретаріату, на який покладалися обов'язки по управлінню партійними органами іпризначенню кадрів.
У 1926 р. вийшланова постанова, яка встановлювала порядок призначення на той або іншийпартійний пост. Кандидати на 5500 найбільш важливих партійних посад (загальнакількість партійних постів становила 25 тис.) призначалися безпосередньо Оргрозподіломі ЦК. Інші рекомендувалися райкомами та обкомами, які мали власну номенклатуру.Теоретично всі відповідальні пости вважалися виборними, але насправді ці виборизавжди «готувалися» інстанцією, якій був підпорядкований цей пост. Партійнівласті спробували скласти досьє на всіх комуністів. Це досьє (неповне і звеликими труднощами) було зібране тільки до кінця 30-х років. У 20-х рокахпочала набирати силу Центральна контрольна комісія, на чолі якої стоялисоратники Сталіна: до 1926 р. її очолював Куйбишев, потім Орджонїкідзе. ЗаСтатутом 1924 р. функції ЦКК і місцевих контрольних комісій полягали впослідовній боротьбі проти всіх угруповань і фракційних рухів всередині партії,систематичному спостереженні за нездоровими явищами в області ідеології, чистціідеологічно шкідливих або морально розбещених елементів. Кожний рік контрольнакомісія викликала 4-6% комуністів за різними мотивами, в основному за пияцтво(25-30%), політичну пасивність (25%) — частіше, ніж за «активну опозицію»(5-6%), за різні вияви кар'єризму, зловживання владою, бюрократизм (18-20%),неприкриту крадіжку (10%), віру і! Бога (5-6%), приналежність до соціальнодалекого класу (2-4'/,) — При НЕПі контрольні комісії обмежувалися «легкимичистками» (попередженнями, осудом, рідко — виключеннями: в 1924-1927 рр.щорічно виключався тільки 1% усіх комуністів), стараючись зберегти більш абоменш гідний образ партії і караючи тільки за найбільш волаючі порушення. Однакз 1927 р. нами пнися зміни, які потім призвели до чисток всієї партії ідержавного апарату 1929-1932 р. Цього разу під лозунгом «ідеологічноїмонолітності» ставало біліли суворим відношення до політичної опозиції (тисячітроцькістів були виключені з партії наступного дня після закінчення роботи XV з'їзду). Зв'язки між ДПУ і контрольнимикомісіями, що стежили за найменшими відхиленнями в будь-яку сторону, сталибільш тісними.
нова економічна політика радянська республіка
4. КІНЕЦЬ НЕПУ
 
XV з'їзд підвів підсумки багаторічної боротьби з троцькізмом ізаявив про його ліквідацію. Суперечки про визначення економічної полі гики буликороткими. У резолюціях з'їзду намітилася поки ще погано сформульованатенденція до зміни політичного курсу «ліворуч». Це означало «посилення ролісоціалістичних елементів на селі» (делегати мали на увазі розвитокрадгоспів-гігантів, наприклад радгосп ім. Шевченко в Одеській області, продосвід якого писали годі всі газети); обмеження діяльності куркулів і непманівшляхом значного підвищення податків; заохочувальні заходи відносно найбіднішогоселянства; переважний розвиток важкої промисловості. Виступи партійних діячівсвідчили про глибокі розходження; Сталін і Молотов були особливо вороженастроєні протії куркулів-«капіталістів», а Риков і Бухарін попереджалиделегатів з'їзду про небезпеку дуже активної «перекачки» коштів із сільськогогосподарства в промисловість. 1, проте, всі вони лише формулювали загальнізадачі. З'їзд не прийняв ніякої конкретної програми. Здавалося, що майбутнєнепу ще попереду.
Тим часом, як тільки закінчився з'їзд, власті зіткнулися ізсерйозною кризою хлібозаготівель. У листопаді постачання сільськогосподарськихпродуктів державі сильно скоротилися, а в грудні положення стало простокатастрофічним. Партія була захоплена зненацька. Ще в жовтні Сталін публічнозаявив про «прекрасні відносини» із селянством. У січні 1928 р. довелосяпоглянути правді в очі: незважаючи на хороший урожай, селяни поставили тільки300 мли. пудів зерна (замість 430 мли., як у попередньому році). Експортуватибуло нічого. Країна виявилася без валюти, необхідної для індустріалізації.Більше того, продовольче постачання міст було поставлене під загрозу. Зниженнязакупівельних цій, дорожнеча і дефіцит промтоварів, зниження податків длянайбідніших селян (що позбавляло їх від необхідності продавати надлишки), плутанинана пунктах здачі зерна, чутки про початок війни, поширювані па селі. — все ценезабаром дозволило Сталіну заявити про те, що в країні відбувається«селянський бунт».
Для виходу із цього становища Сталін і його прихильники вПолітбюро вирішили вжити термінових заходів, які нагадували продрозкладку часівгромадянської війни. Сам Сталін відправився у Сибір. Інші керівники (Андрєєв,Шверник, Мікоян, Постишев, Косіор) роз'їхалися по основних зернових реї іонах(Поволжя, Урал. Північний Кавказ). Партія направила в село «оперуповноважених»і «робітничі загони» (було мобілізовано 30 тис. комуністів), їм було дорученопровести чистку в ненадійній і непокірній сільраді і партосередках, створити намісцях «трійки», яким належало знайти сховані надлишки, заручившись допомогоюбідняків (за що отримували 25% зерна, вилученого у більш заможних селян) івикористовуючи 107 статтю Карного кодексу, згідно з якою будь-яка дія, «щосприяла підняттю ціп», каралася позбавленням волі терміном до трьох років.Почали закриватися ринки, що вдарило не лише по заможних селянах, оскількивелика частина зерна па продаж знаходилася, природно, не тільки у «куркулів»,але й у середняків. Вилучення надлишків і репресії посилили кризу. Звичайно,власті зібрали зерна майже стільки ж, як у 1927 р. Але наступного року селянизменшили посівні площі.
Хлібозаготовча криза зими 1927-28 р. зіграла вирішальну рольв подальшому: Сталін зробив ряд висновків (у багатьох його виступах в травні-червні1928 р.) про необхідність змістити акцент з кооперації, яка раніше гарячезахищалася Леніним, на створення «опор соціалізму» в селі — колгоспів-гігантіві машинно-тракторних станцій (МТС). Завдяки значним можливостям цих «опор» повиробництву сільськогосподарської продукції для продажу на ринку передбачалося,що вони дадуть державі 250 мли. пудів зерна (одну третину дійсних потреб), щодозволить забезпечити постачання ключових галузей промисловості та армії, атакож вийти на внутрішній і зовнішній ринок, тим самим змусивши селян продаватинадлишки державі. Починаючи з 1927 р. почала складатися система «контрактації»(контракт передбачав, що в обмін на продукцію, яку селяни постачають державі,вони отримують від неї необхідну техніку), що дозволяло державі покращитиконтроль за продовольчими надлишками. Влітку 1928 р. Сталін вже не вірив у неп,але ще не прийшов остаточно до ідеї загальної колективізації. За планомподальшого розвитку народного господарства (який був складений на невеликийтермін: три-чотири роки) приватний сектор повинен був існувати й надалі. У тойже час набирала силу політична боротьба з «правою опозицією».
На квітневому пленумі ЦК 1928 р. було висловлене невдоволенняполітикою продрозкладки, яка знову почалася, що нагадувало про часигромадянської війни. На одному із засідань стало відомо також про промисловийсаботаж у тресті «Донвугілля» (Шахтинский район Донбасу), де для роботизалучалися буржуазні фахівці і підтримувалися зв'язки із західними фінансовимиколами. Через кілька тижнів розпочався публічний процес проти 53 чоловік,(останній раз подібний суд відбувся над есерами в 1922 р.). Цей показовийпроцес, якому належало згуртувати комуністів у боротьбі проти опозиціонерів,ухильників та інших ворогів, укріпив міф про «найманих саботажників» (услід заним з'явилися міфи про «куркульську загрозу» і «небезпеку праворуч»).Незважаючи на дуже напружену обстановку, у квітні 1928 р. більшість членів ЦКще не була готова слідувати за Сталіним. У резолюціях, прийнятих на пленумі,підкреслювалася важливість ринкових відносин, засуджувалися перегини повідношенню до заможних селян. Був знехтуваний законопроект про новийсільськогосподарський Статут, де довічне землекористування дозволялося тількичленам колгоспів. Суперечки між прихильниками і противниками непу велисяодночасно в ЦК, Політбюро (де Сталін, підтримуваний Куйбишевим, Молотовим,Рудзутаком і Ворошиловим, мав у своєму розпорядженні незначну більшість;Калінін коливався, а Риков, Томський і Бухарін складали «праву опозицію») і вустановах, що займалися плануванням. Економісти Держплапу розробили планпомірного промислового зростання, де темпи накопичення капіталу співвідносилисяз темпами зростання сільськогосподарського виробництва в рамках непу. Зі свогобоку економісти з ВРНГ на чолі з Куйбишевим запропонували план більш швидкогозростання (135% за п'ять років), заснований головним чином на вірі в ентузіазмрадянських людей і па положеннях економіста Струміліна, що розробив теорію,згідно з якою «задачею більшовиків було перебудувати економіку, а не вивчатиїї. Немає такої фортеці, яку більшовики не могли б узяти штурмом… Питаннятемпів промислового зросту вирішується за допомогою людської волі».
На пленумі ЦК, який відбувся з 4 по 12 липня 1928 р., сталосязіткнення різних точок зору. У промові Сталіна, опублікованій лише через кількароків, підкреслювалося, що політика непу зайшла у глухий кут, що озлобленнякласової боротьби пояснюється все більш відчайдушним опором капіталістичнихелементів, що селянству доведеться витратитися на потреби індустріалізації.Останнє з цих положень Сталін запозичив у Преображенського, не прийнявши,однак, ні обмовок, ні сумнівів останнього. Проте, у своїх резолюціях пленум непішов за Сталіним. Бухарін за його власним висловом «прийшов у жах» відвисновків, які, як вій вважав, доведуть країну до терору, громадянської війни іголоду, був упевнений, що Сталін буде маневрувати з метою добитися переваги нанаступному пленумі і вирішив перенести полеміку в маси. Раніше піхто, навітьделегати VI конгресу Комінтерну (Москва,17 липня -1 вересня), не були інформовані про розбіжності в керівництві партії.ЗО вересня Бухарін публікує в «Правді» «Замітки економіста», в яких викладаєекономічну програму опозиції. Згідно з автором статті, криза в країні булавикликана ущербністю планування, помилками в політиці ціноутворення, дефіцитомпромислових товарів, неефективністю допомоги сільськогосподарській кооперації.Курс ще можна було змінити, але тільки за рахунок певних поступок селянству(відкриття ринків, підвищення закупівельних цін на хліб, а при необхідності ікупівля хліба за кордоном). Таким чином, Бухарін виступав за повернення доекономічних і фінансових заходів впливу на ринок в умовах непу. Створюватиколгоспи належало тільки в тому випадку, коли вони виявлялися більшжиттєздатними, ніж індивідуальні господарства. Індустріалізація необхідна, алетільки якщо вона буде «науково спланована», провести її треба з урахуваннямінвестиційних можливостей країни і в тих межах, в яких вона дозволить селянамвільно запасатися продуктами.
Незважаючи на високий науковий рівень, стаття Бухарінавикликала мало відгуків. Тим часом Сталін, передбачливо не розкриваючи імен(хто б повірив, що Бухарін або голова Совнаркому Риков стоять на чолі «небезпечногоухилу»?), виковував міф про «опозицію праворуч», про небезпечний ухил у партії,кінцева мета якого — створення умов для реставрації капіталізму в СРСР. Улистопаді 1928 р. пленум ЦК одноголосно засудив «правий ухил», від якоговідмежувалися Бухарін, Риков і Томський. І цього разу вони керувалися бажаннямзберегти єдність партії. Пригрозивши відставкою, добившись незначних поступок,вони все ж в ім'я збереження єдності партії проголосували за сталінськірезолюції, які суперечили їх принципам про необхідність наздогнати і перегнатикапіталістичні країни завдяки прискореній індустріалізації і розвиткувеличезного соціалістичного сектору в сільському господарстві. Така поведінкалідерів опозиції, по суті справи, закріплювала їх поразку. Взявши фактичнуучасть в одностайному голосуванні в Політбюро і ЦК, які засудили все щеанонімний «правий ухил» і схваливши нову лінію партії, вони не могливисловлювати свої думки без ризику бути звинуваченими в двоєдушності іфракційності. Протягом кількох наступних тижнів «права опозиція» втратила двабастіони: московську парторганізацію, перший секретар якої, прихильник БухарінаУгланов, був знятий із свого поста, і профспілки. VIII з'їзд профспілок, порушивши обіцянкуввести семигодинний робочий день, схвалив сталінські речі про прискоренуіндустріалізацію. Вплив голови профспілок Томського було значно послабленовведенням у президію п'яти сталінців (в тому числі Кагановича) і встановленнямбільш жорсткого контролю Політбюро над керівництвом профспілок. Бажаючипопередити можливу угоду між опозиційними угрупованнями, Сталін, нарешті,вирішився видворити засланого в Алма-Ату Троцького за межі СРСР.
Проте, «ліва опозиція», ослаблена розрізненістю її активістіві розгублена у зв'язку з прийняттям нової лінії партії — на перший поглядблизької «лівій ідеї», — небезпеки більше не являла. Коли Троцький зважився (21жовтня 1928 р.) закликати комуністів усіх країн на боротьбу з планами Сталіна,Політбюро, скориставшись цим, звинуватило його в створенні нелегальної«антирадянської партії». 21 січня 1929 р. Троцький був висланий у Туреччину. Утой же день, у п'яту річницю смерті Леніна, Бухарін повторив свою концепцію,опублікувавши статтю в «Правді», присвячену «Політичному заповіту Леніна». Вінпоказав різницю між ленінським планом кооперації — «мирним, поступовим ідобровільним» внаслідок справжньої «культурної революції» -і сталінськимпроектом колективізації, заснованим на примушенні. Висновок: третьої революціїбути не повинно. Призначена, як і «Замітки економіста», для обізнаного читача,ця стаття не викликала особливої реакції Сталіна. А ось повідомлення, які з'явилисянаступного дня, що 11 липня 1928 р. мали місце контакти Бухаріна і Сокольниковаз Каменєвим, значно підірвали престиж лідерів опозиції. Тепер вони повинні булипояснюватися перед ЦКК і вислуховувати обвинувачення в «дворушництві» і«фракційності». Квітневий пленум ЦК партії 1929 р. завершив розгром нарештіпублічно викритої опозиції. У ході його засідання, яке відкинуло останнюпропозицію «правих» (дворічний план, задуманий з метою поліпшити становище усільському господарстві), Сталін в не опублікованій тоді промові затаврувавминулі та нинішні помилки Бухаріна: від ного опозиції Леніну в 1915 р. до«підтримки куркуля».
На XVI партконференції (квітень 1929 р.) опозиція вже не виступала протип'ятирічного плану у варіанті, запропонованому ВРНГ, який передбачавколективізацію 20% селянських господарств протягом п'яти років і прискоренуіндустріалізацію. Незабаром Бухарін був знятий з посади головного редактора«Правди», а потім (3 липня) усунений від керівництва Комінтерном. На чоліпрофспілок став Шверник. Риков подав у відставку з поста Голови Раднаркому. ЦККзробила загальну перевірку і чистку рядів партії, яка за кілька місяцівпризвела до виключення 170 тис. більшовиків (11% партскладу), причому третина зних — із формулюванням «за політичну опозицію лінії партії». Протягом літа 1929р. проти Бухаріна та його прихильників розгорнулася рідкісна за своєю силоюкампанія в пресі. їх щодня звинувачували у «посібництві капіталістичнимелементам» та у «змові з троцькістами». На листопадовому пленумі ЦК повністюдискредитована опозиція піддала себе публічній самокритиці. Бухарін буввиключений із Політбюро.
У той час, як у вищих ешелонах влади один за однимрозгорталися епізоди боротьби прихильників і противників непу, країна всеглибше й глибше занурювалася в економічну кризу, яка посилюваласянепослідовними заходами, в яких відбивалося «бродіння» в керівництві івідсутність певної політичної лінії. Показники сільського господарства в1928-29 р. були катастрофічними. Незважаючи на цілий ряд репресивних заходів повідношенню не тільки до заможних селян, але й в основному до середняків (штрафита ув'язнення у разі відмови продавати продукцію державі за закупівельнимицінами, в три рази меншими, ніж ринкові), взимку 1928-29 р. країна отрималахліба менше, ніж рік тому. Обстановка в селі стала дуже напруженою: друк зазначив біля тисячі випадків«застосування насильства» по відношенню до «офіційних осіб». Поголів'я худобипоменшало. У лютому 1929 р. в містах знову з'явилися продовольчі картки,відмінені після закінчення громадянської війни. Дефіцит продуктів харчуваннястав загальним, коли власті закрили більшість приватних лавок і кустарнихмайстерень, кваліфікованих як «капіталістичні підприємств,.». Підвищеннявартості сільськогосподарських продуктів призвело до загального підвищення цін,що відбилося на купівельній спроможності населення, зайнятого у виробництві. Вочах більшості керівників, і насамперед Сталіна, сільське господарство несловідповідальність за економічні труднощі ще й тому, що в промисловості показникизростання були цілком задовільними. Однак уважне вивчення статистичних данихпоказує, що всі якісні характеристики: продуктивність праці, собівартість,якість продукції — йшли по низхідній"!.. Цей насторожуючий феномен свідчивпро те, що процес індустріалізації супроводжувався неймовірною розтратоюлюдських і матеріальних ресурсів. Це призвело до падіння рівня життя,непередбаченої недостачі робочої сили і розбалансованості бюджету у бік витрат.
Видимевідставання сільського господарства від промисловості дозволило Сталінуоголосити аграрний сектор головним і єдиним винуватцем кризи. Цю ідею він,зокрема, розвинув на пленумі ЦК у квітні 1929 р. Сільське господарствонеобхідно було повніємо реорганізувати, щоб воно досягло темпів зростанняіндустріальної о сектора. 1а думкою Сталіна, перетворення повніші були бутибільш радикальними, ніж передбачені п'ятирічним планом, затвердженим XVI партконференцією а потім і з'їздомРад (квітень-травень 1921) р.). П'ятирічний план все ж засновувався назбереженні переважаючого приватного сектору, співіснуючого з обмеженим, алевисокопродуктивним сектором державним і колективним. Його автори розраховувалина розвиток спонтанного кооперативного руху і на систему договорів міжкооперативами та селянськими товариствами. Нарешті, план передбачав, що до1933-1934 рр. приблизно 20% селянських господарств об'єднаються в товариства поспільній обробці землі, в яких усуспільнення торкнеться виключно земель, якіобробляються та обслуговуються «тракторними колонами», без скасування прававласності і без колективного володіння худобою. Поступова й обмеженаколективізація повинна була будуватися виключно на добровільному принципі, зурахуванням реальних можливостей держави постачати техніку і фахівців.
На думку Сталіна, критичне положення насільськогосподарському фронті, яке призвело до невдачі останньоїхлібозаготовчої кампанії, було викликане діями куркулів та інших ворожих сил,що прагнули до «підриву радянського устрою». Вибір був простий: «або сільськікапіталісти, або колгоспи». Мова тепер йшла не про виконання плану, а про бігнаввипередки з часом.                                   Размещено на www.
Щойно прийнятий план зазнав численних коректувань у бікпідвищення, особливо в області колективізації. Спочатку передбачалосяусуспільнити до кінця п'ятирічки 5 мли. селянських господарств. У червніКолгоспцентр оголосив про необхідність колективізації 8 мли. господарств тількиза один 1930 р. і половини селянського населення до 1933 р. У серпні Мікоянзаговорив вже про 10 млн., а у вересні була поставлена мета усуспільнити в томуж 1930 р. 13 млн. господарств. У грудні ця цифра виросла до 30 млн.
Таке роздування показників плану свідчило не тільки проперемогу сталінської лінії. Воно живилося ілюзією зміни стану речей на селі:той факт, що, починаючи із зими 1928 р. сотні тисяч бідняків під впливомзакликів і обіцянок об'єдналися в ТОЗи, щоб за підтримки держави хоч якосьпідвищити свій добробут, в очах більшості керівників свідчив про «загостреннякласових протиріч» у селі і про «невблаганну ходу колективізації». 200«колгоспів-гігантів» і «агропромислових комплексів», кожний площею 500 тис. га,ставали тепер «бастіонами соціалізму». У червні 1929 р. друк повідомив пропочаток нового етану «масової колективізації». Всі парторганізації були кинутівладою на виконання подвійної задачі: заготовчої кампанії та колективізації.Всі сільські комуністи під загрозою дисциплінарних заходів повинні булипоказати приклад і вступити в колгоспи. Центральний орган управлінняколективними господарствами — Колгоспцентр — отримав додаткові повноваження.Органи сільгоспкооперації, власники нечисленної техніки, зобов'язувалисянадавати машини тільки колгоспам. Мобілізація охопила профспілки і комсомол: десяткитисяч робітників і студентів були відправлені в село у супроводі партійних«активістів» і співробітників ДПУ. У цих умовах насильна заготовча кампаніяприйняла характер реквізиції, вираженої ще яскравіше, ніж під час двохпопередніх. Восени 1929 р. ринкові механізми були остаточно зламані. Незважаючина посередній урожай, держава отримала більше 1 млрд. пудів зерна, тобто на 60%більше, ніж у попередні роки. По закінченні кампанії сконцентровані в селівеличезні сили (біля 150 тис. чоловік) повинні були приступити доколективізації. За літо частка селянських господарств, об'єднаних у ТОЗи (упереважній більшості це були бідняки), склала в окремих районах ПівнічногоКавказу, Середньому та Нижньому Поволжі від 12 до 18% від загального числа. Зчервня по жовтень колективізація зачепила, таким чином, 1 млн. селянськихгосподарств.
Натхнені цими результатами, центральні власті всілякоспонукали місцеві парторганізації змагатися у завзятті і встановлювати рекордиколективізації. За рішенням найбільш завзятих партійних організацій кількадесятків районів країни оголосили себе «районами суцільної колективізації». Цеозначало, що вони приймали на себе зобов'язання в найкоротші терміниусуспільнити 50% (і більше) селянських господарств. Тиск на селян посилювався,а в центр йшли потоки тріумфальних і нарочито оптимістичних звітів. 31 жовтня«Правда» закликала до суцільної колективізації. Через тиждень у зв'язку з 12-юрічницею Жовтневої революції Сталін опублікував свою статтю «Великий перелом»,засновану на в корені помилковій думці, що «середняк повернувся обличчям доколгоспів». Не без обмовок листопадовий (1929 р.) пленум ЦК партії прийнявсталінський постулат про корінну зміну відношення селянства до колективнихгосподарств і схвалив нереальний план зростання промисловості і прискореноїколективізації. Це був кінець непу.