Праця про Петра Могилу

ПЕРЕДМОВА
Праця Аркадія Жуковського, щоподається нижче, є його дисертацією, за яку він здобув у січні 1969 р. ступінь докторавід Філософічного факультету Українського Вільного Університету. Треба додати,що дисертація д-ра А. Жуковського є третьою по черзі дисертацією з історіїПравославної Церкви, що їх надав за останні роки Український ВільнийУніверситет; авторами двох попередніх дисертацій є протоієреї ПравославноїЦеркви.
А. Жуковський світськалюдина, з широким науковим та громадським зацікавленнями. Спочатку науковаувага його була присвячена історії Буковини (він співредактор та співавторфундаментальної книги «Буковина — її минуле й сучасне», Париж 1956; він також автор « ІсторіїБуковини» в цьому виданні); крім того, йому належать розвідки проукраїнсько-румунські культурні взаємини. За останній час найбільш цікавить йогоісторія Цер­кви та церковних відношень. Він брав також участь у монографії «Taras Chevtchenko — sa vie et son ceuvre», Paris, 1964, впорядкував брошуру «Square Taras Chevtchenko a Paris», 1969 та склав бібліографічну працю«Шевченкіяна у бібліотеках Парижу» Париж, 1961.
Монографія А. Жуковського,крім вступу, поділяється на три розділи: І. Велика й суперечлива постать ПетраМогили (Спроба оцінки Могилознавства); II. Молдавський воєводич на Київському митрополичому престолі (біографічнийнарис Петра Могили) та III. Ідея церковної єдности втворчості Петра Могили. Фактично до останнього розділу включено окремий — «Висновки», якізаслуговують на те, щоб їх відокремити від усієї праці. Такий є загальний змістцієї монографії.
Перший розділ з'ясовуєсистематизовану історіографію всього питання, що автор назвав «Могилознавством».Він подає, у критичному аспекті, величезну історіографію праць, присвяченихПетрові Могилі різними мовами. Дуже важливо, що автор широко використовує праціросійських дослідників, як проф. С. Голубев, проф. о. Ф.Тітов, що являють собою тепер бібліографічну рідкість. Вводячи читача в світпротилежних думок, автор зберігає об'єктивність.
Другий розділ, присвячений біографії ПетраМогили, дуже добре списаний, базується на великій літературі, включаючи румунську.Біографію Петра Могили автор подає па тлі історії Україну… Віч з'ясовуєджерела релігійних переживань Петра Могили. Не західньо-европейська освіта, якувін вважає за леґенду, а Львівське братство, що з ним були пов'язані, як його патрони, члени родиниМогил, впливало на світогляд молодого воєводича. Переїзд Петра Могили до Києва,зблизив його з Київською братською школою, головне з митрополитом ЙовомБорецьким. У цих двох школах, серед їх видатних діячів молодий маґнат встановивті церковні та наукові зв'язки, що тривали до його смерти. Зі Львова він перетягнув до Києвавидатніших діячівсвого майбутнього гуртка: Ісая Трофимовича-Козловського, Сильвестра Косова, та інших. Львів — видатний осередок освітиСхідньої Европи, тодішня фортеця православія — став мостом між Києвом та Европою.
Цінні психологічні міркуванняА. Жуковського з приводу мотивів та мети, що з ними молодий маґнат, перед якимслався шлях блискучої кар'єри, зрікся її та ціною тяжкої боротьби, порушення церковнихтрадицій, у 30 років взяв на себе тягар керівництва найбільшою твердинеюПравославної Церкви. Приймаючи чернецтво, добиваючись архимандритства, Петро Могила вже мав передсобою плян і твердо, рішуче, без вагань прямував до його здійснення. Вінзустрічав противників на всіх ділянках боротьби, але вийшов переможцем і піднісКиєво-Печерську Лавру, а разом і Православну Церкву на таку височіні), про яку вже забулилюди.
Характеристика Петра Могилиясно показує, що вся боротьба за архимандритство й само архимандритство було ступенем донайвищого становища у Православній Церкві: митрополичого престола.
Автор об'єктивно висвітлює всі фактипсихологічного та юридичного характеру, пов'язані з останнім етапом цієїборотьби: перебіг справ на сеймах, «Пункти заспокоенія», та обрання ПетраМогили на митрополичий престол. Цей факт дійсно був найзпач-ніший в історіїУкраїни XVII ст. до Хмельниччини. Свідомий своєїмети, Петро Могила твердо йшов до неї та без вагань і жалю нищив есе й усіх,хто стояв на перешкоді.П'ять років життя вій поклав на боротьбу з митрополитом Ісаєю Копипським, бо вньому бачив не власного ворога-конкурента,але розумів, щото була боротьба за майбутнє Православної Церкви, за її незалежність.
Велич Петра Могили підкреслюєавтор характеристикою його діяльности в галузі культури: реставрація церков,повернення церков, що їх взяли уніяти, а головне — внутрішня організація Церкви, братств.Надзвичайно показовий заповіт Петра Могили, який дуже великі кошти залишив нашколу, на Церкву. Так з цього розділу постає живий образ Петра Могили в йогомаеста-тмчнггі величі.
На підготованому двомарозділами ґрунті, побудований третій розділ: його присвячено кардинальному питанню в діяльностіПетра Могили, що викликав найбільшу й найгострішу полеміку між православними такатоликами. Це ідея церковної єдности в діяльності Петра Могили. Це найбільшийрозділ, що завершує монографію та надає їй виняткового значення.
Головною тезою цілого розділує слова автора, якими він розпочинає III розділ: «Не зважаючи на свою відданість православній справі, віч (ПетроМогила) не був засліплений конфесійним фанатизмом, його всестороння освіта таширокий світогляд ідей дозволили йому цінити все, що було добре у іншихісповіданнях»…«Він розумів, що поодинокі вїроісповіданпя і вірність їм не сміють затьмарюватисаму основну засаду християнства — любов до ближнього, не повинні стояти наперешкоді до зближення вірних Христової Церкви різних віроісповідань ». Підтаким кутом зору автор оцінює всю діяльність Петра Могили, вносячи в церозуміння максимальний об'єктивізм, що характеризує його працю.
Петро Могила, нащадокпрадідів, що боролися за православну віру, весь час залишався вірним їй, але тяэюко переживав роз'єднання Церкви й всежиття шукав шляхів для об'єднання її… «Сама ця діяльність, пише далі А. Жуковський,розкриває ще одну важливу ділянку його діяльности, ділянку, якою він попринесприятливі тодішні умови, випередив більш як на три століття екуменічнуакцію, і завдяки їй його постать набирає на актуальності й величі».
Автор стежить за діяльністю вцьому напрямку Петра Могили з 1623 року, а головне його стосунки з МелетіємСмотрицьким та шукає причину розходження їх; він зупиняється на невдачі проекту«замирення» 1629 року, що викликав заборону Риму та протест з бокуправославних. Але в нових спробах 1636 року Адама Санґушка ім'я Петра Могилизгадувалося, як єдиного канди­дата на українського патрїярха.
Найбільше уваги авторприділяє подіям 1643-1646 pp. — проектові нової унії,головне аналізі проектів, що їх надіслано було до папи від православних. А.Жуковський погоджується з о. А. Великим у припущенні, що авторами «Думки одногопольського шляхтича грецької релігії» були Петро Могила та А. Кисіль. Проте вінне погоджується з тим, що о. А. Великий відповідальність за невдачу перекладаєна сторону православних. «Проблема церковного зближення була на багато більшскладною», пише А. Жуковський, і пояснює так: «вона лежала в нерозумінніобидвох сторін; православні бажали порозуміння, але як рівним з рівним, бажализ'єднання, але не поглинення, а тим менш підкорення. А Курія… нову паствуприготовилася перетворити на таких же упіятів, як ті, яких вона виховала за 40літ». Аналізуючи причини, що робили спроби поєднання невдалими, А. Жуковськийіде далі, ніж ішов Петро Могила; Могила дбав за збереження «обрядів»Православної Церкви; А. Жуковський називає ці обряди «специфічністю проявівдуші східнього християнства», яку не можна було поєднати із специфікоюзахіднього. З одного боку, цезароцентралізм, раціоналізм, сувора організаційнаструктура, строга логіка, оперта на канонах, а, з другого, прагнення до внутрішньоїавтономії-автокефалії, соборне управління, участь світського елементу (братства, козацтво), вільна інтерпретація icnoei-дання віри, каже автор.
Однією з причин невдачунїйпих заходів автор вважає її засекреченість. Записка була анонімна і зсмертю авторів вона зникла з історичного кону.
У зв'язку з цією головноюметою — об'єднанняцерков, А. Жуковський ставить літературну діяльність Петра Могили. Для того,щоб підготовити гідно православну сторону до діялогу з католицькою, Петро Могиластворив видатуііший твір свого життя
— «Православне ісповіданнявіри». Автор відкидає погляд, що то був полемічний твір чи то антикатолицький,чи то антипро-тестантський. У ньому не було жадних чужих тенденцій, лишеглибоке вивчення джерел християнства. «Православне ісповідання» та «Малий катехизис»озброїли православних в можливому діялозі з католиками і мали довести, що вонимають свое зфор-мульоване «ісповідання».Другим видатним твором був «Требник»,що був своєрідною енциклопедією, ствердженням східньоіо обряду.
Третій видатний твір —- це анонімний «Літос»,участь у творенні якого Петра Могили незаперечна. Ці три твори автор об'єднує вєдиний ком7ілекс, гар в них Петро Могила, хоч мав домінуючу, ролю, не був единил автором. У цих творах була спільнаідея: показати Православну Церкву як ідеологічно оформлену, міцну, яка нічимне поступається перед західньою. Готуючись до діялогу, П. Могила, розуміючи, щоперемога маже бути на боці сильнішого, хотів довести, гцо православна релігія єне менш вартісна, ніж католицька.
У висновках автор дає стислухарактеристику тих політичних умов, що спонукали Володислава IV до унійних заходів; вони почастивпливали й на Петра Могилу. Він розумів, що піднести престиж ПравославноїЦеркви молена було лише за умовою співжиття з іншими Церквами, але зберігаючивнутрішню незалежність-автокефалію, тому й унія му сіла бути співжиттям, а непоглиненням. В тому полягало розходження між Могилою та Мелетієм Смотрицьким,який понижуючи все, що стосувалося до Православної Церкви, хотів викликати управославних почуття мен-шовартости.
Петро Могила погоджувався наігомпроміс, па максимальні поступки в догматичних розходженнях, які (зависловом автора) « мали загально-інтернаціональний характер » — справа Євхаристії, чистилища,примат папи, навіть —- походження Се. Духа, — але був непримиренний у питанняхобрядів Східньо Церкви, її соборного устрою і т. д., в чому виявилася душа східнього християнства. Петро Могила чіткоформулював автокефалію Української Церкви: «Наш митрополит не ходитиме ні доРиму..., ні до Константинополю..., але хай буде постійно хіротонізованийсобором місцевих архиепископів і спископів»; єпископів мае призначатимитрополит і вони йому складатимуть присягу.
Такий стисло зміст монографіїА. Жуковського. Цінність її збільшує велике число додатків, серед яких багатооригінальних документів та копій з праць, що стали бібліографічними раритетами.
Тема цієї дисертаціївикликала не раз заперечення та сумнів — чи варто знову писати на тему, яка, здавалося, булавже вичерпана протягом 100 років видатними істориками різних країн? Вже стислийзміст цієї праці показує, що автор мав повну слушність, обираючи цю тему. Вінзробив ревізію та критичну оцінку думок своїх попередників, з нової точкипогляду — повного, максимального об'єктивізму, з одного боку, й прагнення доекуменізму, — з другого. Без перебільшення можна сказати, що А. Жуковський давблискучу характеристику Петра Могили: в ній нема ідеаліза­ції, замовчуваннятемних рис його діяльности, ні обвинувачення в них і замовчування того великогозначення, яке має він для України, для історії Церкви. З сторінок монографії А.Жуковського виступає жива людина, дитина своєї доби, але й творець цієї доби,носій великих ідей і дійсно найбільша людина XVII ст., як характеризує його автор.
У цьому полягає великазаслуга автора і це робить його пра­цю цінною й ставить її в ряд творів, без яких не зможе обійтисяісторик України XVII ст. як також історик Православної і КатолицькоїЦеркви.
Проф.НаталіяПолонська-Василенко

ВСТУП
В українській історії ПетроМогила посідає настільки видне місце, що його ім'ям названо один з її періодів,назагал оцінений як період культурного і церковного відродження України у XVII ст. « Могилянська доба » мала своєпродовження і після смертисамого Митрополита,а його творчістю та результатами усього процесу не переставали цікавитисядослідники на протязі вже понад три століття. За останній час постать Могили ійого твор­чість тільки набирають на актуальності, а разом з цим як на Україні,так і на еміграції йдуть спроби переоцінки цього важливого періоду.
Не зважаючи на всі ні моменти,українці тільки побіжно і загальниково цікавилися постаттю Петра Могили, аукраїнська Історіографія, поза цілою низкою фрагментарних характеристик чиспеціялізованих причинків, не створила більшої праці про цю визначну постать.Про Петра Могилу часто пишеться при різних нагодах, згадується на урочистихімпрезах чи святкуваннях річниць, але небагато такого, що могло б збагатитизнання його титанічного твору, чи допомогти устійнити справжню оцінку. Апогляди українських істориків на ролю могилянського періоду в загальнійукраїнській історії є сильно поділені, навіть суперечні.
Сфера діяння П. Могилизнаходиться на пограниччі властивої історії, культурного процесу тацерковно-релігійної діяльнос-ти. Мабуть, ця погранична позиція і була причиною, що дослідники однієї ділянкиочікували на допомогу своїх сусідів, обмежуючись звичайними загальниками.Дотепер українці найкраще достежили культурний відтинок діяльности Могили, анайбільш занедбаною залишається його церковно-теологічна праця.
Різні відтинки та аспектипраці Петра Могили — це клясич-на тема для наукової розвідки. Для нас це єпоглиблення одного з періодів українсько-румунських зв'язків, про якізагальниково вже була мова в « Історії Буковини » *), чи енциклопедичнихстаттях про Басарабію, Буковину, Молдавію**).
*) «Буковина — її минуле ісучасне», Париж, 1956,
**) «ЕнциклопедіяУкраїнознавства» — словникова частина, Париж-Нью-Йорк, 1955-1962.
Ця розвідка є своєріднийпідсумок дотеперішніх дослідів та оцінок Петра Могили і одночасно спробавизначення його місця і ролі в українській історії та переоцінки йогоекуменічної діяльності.
Представлення теми
Ця праця охоплює три частини,що себе доповнюють: основна тема про екуменічні тенденції Петра Могилипоширюється аналізою бібліографії і критичним біографічним нарисом про нього.
Перша частина вводить читачав тему, коротко ознайомлює його із студіями про Могилу, особливо заторкуе тупроблематику, зв'язану з Могилою, яка викликала розбіжності в оцінці,суперечки, що їх Слід уточнити.
Для кращого зрозумінняосновної теми подано стислу біографію Петра Могили. Цс вважалося потрібним, бовід останньої докладної біографії С. Голубсва минуло вже три чверті століття, атим часом вияснено, уточнено чи доповнено ряд моментів життя і творчостимитрополита, які слід звести під один знаменник.
Третій і останній розділаналізує ставлення Петра Могили до інших віровизнань і церков та намагаєтьсявикристалізувати його загальну ідею про єдність церков.
В окремому розділі доданобібліографію про Петра Могилу, клясифіковану за поодинокими ділянками йоготворчої праці. Використані джерела і подаї-і література далеко не повні. За нимислід шукати по бібліотеках і архівах Києва, Львова й інших міст України,Польщі, Румунії чи Росії.
Автор уважав за вказанедодати до студії відпис чи фотокопії найважливіших документів, зв'язаних зтемою; вони дадуть змогу провірити деякі цитати чи переклади з тексту.
Особистість П. Могили
Петро Могила виявив себемайже з однаковою силою і інтенсивністю дії в трьох плондинах: церковній,культурній і суспільно-громадській.
Для української іїеркви, адля православної зокрема, митрополит Петро Могила це одна з найбільших постатейна протязі усієї історії. Це він надав їй чітку й оперативну організаційнуструктуру, підніс освіту духовенства, висунув ідеал творчого іздисциплінованого чернецтва, зреформував і устійнив церковний обряд, розробивдогматику, запевнив її високої вартости церковно-теологічною літературою:незрівняний проповідник та реставратор стародавніх святинь Золотоверхого Києва.І вкінці, це Великий Київський Митрополит, який вказав шляхи до здійсненняхристиянської єдности.
Одночасно це великийорганізатор і меценат української культури у всіх її видах; засновник модерногошкільництва, творець першої високої школи у всій Східній Европі — Могилянськоїколеґії — предтечі академії і сучасного Київського Університету; меценатукраїнського мистецтва, письменник і публіцист, який залишив декількависоковартісних творів; організатор і протектор друкарства. Він також подавбезкорисливу допомогу культурно-релігійному процвітанню Молдавії й Волощини,зміцнивши українсько-румунські зв'язки.
І вкінці — він громадянин,член української нації. Своєю всебічною діяльністю він став зразковим модернимархипастирем, який не замикався у вузьких мурах свого манастиря, а розумівцеркву як чинник на службі Богові і народові. Тому він не стояв остороньтодішніх громадсько-суспільних процесів. Як речник ле-ґалістичного табору, вінзалишав вільну руку революційному чинникові пробувати свої шанси, а самвикористовував всі леґальні можливості тодішньої Речіпосполитої для покращеннядолі укра­їнського народу. Пересторога Петра Могили перед небезпекоюкультурно-церковного, а також політичного зближення з Москвою стала так самопророчою, як і аналогічні заклики пізніших великих синів українського народу —І. Мазепи і Т. Шевченка.
Для Могили не менш важливимбуло й тс, що маючи великий історичний шанс, він його вповні використав наслужбу українській церкві, українському народові.
Чи ж все сказане не багатодля однієї людини, коли подумати, що вона прожила всього тільки 50 років, аактивно в цих ділянках працювала всього тільки 20 літ?
Перед всім цим якими марнимивиглядають всякі закиди про авторитарність, диктаторство, самолюбство,чужинецьке походження чи перебільшені симпатії до Заходу!?
Про Петра Могилу і йоготворчість написано велику кількість і різноманітних студій. Однак ще далеко невсе перегляне-но. досліджено, устійнено; багато с ще до зроблення. Особливо чекають на свого дослідника таківідтинки :
— устійнення і аналіза творівПетра Могили,
— вивчення канонічної іобрядової реформи,
— дослідження зв'язків Могилиз широким православним світом,
— переклад на сучаснуукраїнську мову основних творів П. Могили і їх видання.
З перегляду дотеперішніхпраць про Могилу можна сказати, що ледве чи існує якась інша православнаособистість, яка б зазнала стільки суперечливих оцінок, яку б критиковано зтакого наполегливістю, а деколи і злобою. Але так само немас багато архиереїв,які б користалися такими ж симпатіями і любов'ю. Це доля всіх великихІндивідуальностей.

РОЗДІЛ І
ВЕЛИКА І СУПЕРЕЧЛИВА ПОСТАТЬПЕТРА МОГИЛИ (Спроба оцінки Могилознавства)
Великі постаті історії, якіформували обличчя своєї доби і проводили доосновні реформи, знаходили своїхприхильників-обожнювачів, але часто також завзятих противників. Адже кожнареформа касувала старі порядки і встановлювала новий лад, надавала нове ідейнеспрямування, в наслідок чого хтось поносив жертву, мусів поступитися своїмстановищем, своїми ідеями, а це все не проходило безболісно. Тоді коли перші —прихильники, — звичайно, забронзовували свого «божка», шукали тільки йогосвітлі риси, велич, приписуючи йому все, що було зроблене добою і йогоспівробітниками «сподвижниками», в той самий час інші намагалися зменшити, чинавіть заперечити певні особисті здобутки, кинути тінь, підкреслити іпредставити тільки неґативно — слабі сторони свого противника.
Завданням історичної науки єзнайти міру в цих двох крайностях, визначити місце та представити перспективупроведеної дії даної особи, даючи оцінку на тлі самої доби, як також в аспектівпливу цісї акції на дальший розвиток подій.
Під цим поглядом постатьПетра Могили повністю заслуговує на розгляд, аналізу, вона становить клясичнийпредмет для наукової розвідки.
Вже на самому початкузазначимо, що попри постійне зацікавлення, що його викликає особистість ітворчість Петра Могили, події, які сталися на церковному відтинку за останніроки, ще більше зробили його актуальним.
Студіюючи загальну історіюУкраїни, досліджуючи розвиток української культури, чи аналізуючи історіюукраїнської церкви, — не можна оминути постаті Петра Могили, яка в першійполовині XVII століття у всіх трьох цих ділянкахвідограла величезну ролю, вона надавала печать свого імени даній добі, астворена нею інституція стала не тільки культурно-релігійним вогнищем наукраїнських землях, вона випромінювала на ввесь православний світ, сталаісторичним чинником для всього Сходу Европи і то на протязі більш як одногостоліття.
І як би воно парадоксально невиглядало, про саму постать Митрополита в українській історіографії немасбільших праць, про нього писали переважно чужинці: росіяни, румуни, поляки,французи, а українці обмежувалися назагал до коротких, часто суб'єктивних і неспертих на фактах характеристик. Донині в українській історіографії немас аніоднієї монографії про Петра Могилу, не зважаючи на те, що один з періодівукраїнської історії носить його ім'я. Думаємо про справжню монографію, а не промалі брошурки типу І. Левицького, чи еп. Сильвестра Гаєвського. Натомість російською.мовою існують монографії С. Р. (ождественського). МитрополитаМакарія. С. Голубсва, французькою А. Мальві — М. Віллер і румунів Т. Йонеску таО. Бирля.
І ще одна заввага: більшістьукраїнських дослідників цікавилися культурними реформами Могили на відтинкушкільництва, друкарства, почасти досліджували його ставлення до політичнихчинників Речіпосполитої, Козаччини, Московщини, але дуже мало хто студіювавйого величезну роботу на відтинку теології, його праці, які нормували всерелігійно-церковне життя не тільки України, але всього православія, і чи тількиодного його? Його капітальна праця « Православне ісповідання віри » приверталаувагу найрізнородніших чужинців і перекладалася на різні чужинецькі мови, одніукраїнці її не досліджували, навіть не переклали на українську мову. Щоправда,українці користувалися т. зв. Малим Катехизисом, але це не те саме.
Не забуваймо, що Могила небув ні політиком, ні культурником у вужчому розумінні слова, а насампередлюдиною церкви. Мабуть, у тому, що у нас було так мало дослідників українськоїцеркви, лежить причина, чому церковно-теологічна діяльність Петра Могили незнайшла докладнішої аналізи. Саме за цю ділянку беруться католицькі кола,найчастіше єзуїти, факт, що носить небезпеку певного однобічного насвітлення.
Приступаючи до^ аналізиМогилознавства, насамперед подамо загальну характеристику бібліографії проМогилу без посилань і анотацій, які читач знайде в розвитку цісї праці, чи врозділі Бібліографія.
Частина українських істориківнеґативно оцінювала як саму постать Митрополита, так і його ролю в розвитку української культури, вділянці української церкви. Почавши від П. Куліша, почерез М. Василенка, а надеяких сучасних совстських істориках скінчивши, всі вони докоряли Могилі йогочужинецьке походження, відрив української культури від національних традицій,льояльність до Польщі, навіть зраду православія.
Однак більшість українськихісториків займала посередню позицію: позитивно оцінювали один відтинок йогодіяльности, засуджуючи інші. Унапрямлення цій групі надав М. Грушевський, а заним пішли І. Франко, М.Возняк, В. Щурат, Д. Дорошенко, І. Крип'якевич, О. Лотоцький, М. Андрусяк.
Тільки небагато українськихдослідників високо оцінювали усю діяльність Могили, спростовуючи деякібезпідставно зроблені йому закиди. До цісї категорії зараховуємо: М.Костомарова, О. Левицького, І. Житецького, І. ЛевицькоГо, митрополита ВасиляЛипківського, І. Огієнка, еп. Сильвестра Гаєвського.О. Оглобли-на, Н. Полонську-Василенко, І. Власовського. Частково до цісї групиможна зарахувати С Сфремова, М. Сумцова і В.Перетца. За останній час також деякі підсоветські історики починаютьпритримуватися цісї тенденції, однак промовчуючи, із зрозумілих причин,релігійне питання (Ф. Шевченко, М. Брайчсвський).
Більшість теологівгреко-католицького віровизнання високо цінили богословську й екуменічнудіяльність Могили; згадаємо оо. М. Гарасевича, І. Пелеша, А. Великого, Д.Танчука, М. Соло-вія, І. Прашка, І. Нагасвського, М. Марусина, Б. Куриласа таМ. Чубатого і Г. Лужницького.
Аналогічно до українських,також російські історики поділені щодо оцінки діяльности П. Могили. Тіісторики, яким не подобалися західньоевропейські тенденції КиївськогоМитрополита та його ворожість до Московщини, засуджували не тільки йогосуспільно-політичні погляди, але шукали також; єресей в церковній площині. Доцісї групи належать: М. Коялович, Е. Голубінський, П. Знаменський, Е. М.Крижановській, Ґ. Флоровський, А. Карташев.
Надзвичайно високу оцінкувсій діяльності Петра Могили, включно з тим, що обороняли деякі слабі сторониМитрополита, подавали С.Р. (ождественський) і митрополит Макарій (Булгаков); вони залишили перші більші праці про Могилу, які не втратили певного значіннядонині.
Визначне місце займаютьпрофесори-росіяни Київської Духовної Академії як В. Аскоченський, Ф. Терновський, С. Голубев, М. Петров, Хв. Тітов, які нетільки дали найвищу оцінку Київському Митрополитові, але також своїми творамипоставили наукову основу для всіх інших дослідників Могили. Особливомонументальний твір С.Голубєва «Кіевскій Митрополит Петр Могила и его сподвижники», що його знецінював М. Грушевський, але на який постійно посилався,дотепер залишається найбільшим дослідником Могили. До цієї групи слід щезачислити Е. Шмурла, праця і зібраний матерія л якого особливо цінні для екуменічного характеру діяльностиМогили.
Окреме місце займас дослідниксучасної Московської Патріярхії — І. Спаський, який прихильно наставлений доособи П. Могили, одначе його розвідка тенденційно представляє Київського Митрополита як запеклого ворога католицизму йунії, як також не вільна від неточностей: відносно паризьких студій, про вступления в чернечий стан Могили в 1625 р., про дату появи «Православного Ісповідання»— 1662 р. тощо 1).
Серед істориків білоруськогопоходження тільки П. Жукович писав про період, зв'язаний з Могилою, він подавцінний ма-теріял для висвітлення дипломатичної участи П. Могили у Варшавськомусеймі.
Назагал вся румунськаісторіографія подає найвищу оцінку постаті й діяльности Петра Могили. Очевидно,що це ставлення викликане насамперед почуваннями земляків, тому в румунськихісториків відчувається тенденція представляти в суперлятивах все, що булостворене їхнім «земляком», при цьому й намагання собі його привласнити. Середрумунських істориків, які спеціяль-но цікавилися Могилою, згадаємо: Ґ. Єничяну,К. Єрбічяну, Н. Йорґа, І. Міхальческу, П. П. Панаїтеску, Н. Попеску, Т.Йонеску, О. Бирля.
Польська історіографіянамагалася представити П. Могилу як адепта польсько-західньоевропейскоїкультури та великого оборонця Речіпосполитої; згадаємо таких авторів: А.Яблоновський, Я. Волінський, К. Ходніцький. К. Левіцький, В. Томкєніч.
Серед французьких дослідниківє найрізнородніші оцінки і підходи; від ультра-католицького і сумнівноївартости типу А. Ґе-пена, що пояснював історичні факти згідно з своїмибажаннями, солідних єзуїтських вчених, що залишили ґрунтовні праці про Могилу,як А. Мальві і М. Віллер, А. Расе, Ж. Морель, авґустинців М. Жюжі і А. Венґер,об'єктивного біографа Е. Пікота і сумлін­ного славіста та дослідника XVII століття Антуана Мартеля.
Свої прихильні й досить об'єктивніпричинки до оцінки творчости П. Могили подавали також німецькі історики церкви,серед яких слід відзначити К. Гофмана, А. Амманна, Г. Коха, Е. Він-тера, А. Тайнера, видавцяватиканських документів.
Окремо слід згадати просучасників Петра Могили, які подали перші біографічні дані про КиївськогоМитрополита. Серед них визначався Яким Єрлич, спольонізований православнийшляхтич, який у своїй хроніці, що охоплює події 1620-1672 pp., особливо намагався розкритижорстокість П. Могили. Джерелом всіх леґенд про « католицизм » Петра Могилибули писання єзуїта Теофіля Рутки і єп. Я, Суші. Вже тоді в обороніправовірности Київського Митрополита виступали І. Галятовський і Л. Баранович. *
До вище поданих могилознавцівможна б ще додати і ряд інших (наприклад, італійця А. Пальмієрі), але й цейсписок вистачає, щоб собі усвідомити, що йде мова не про пересічну, алевеликого формату особистість, людину, яка викликала подив, але й заперечення,тому й такий заголовок цього розділу.
1) И. Спасский «Митрополит Петр Могила», «Журнал Московской Патриархии», № 1, стор. 44-52 і № 3, стор.40-49, Москва, 1954.
Аналізуючи основні аспекти,які стали джерелом суперечливих оцінок, для певної систематизаціїрозглядатимемо їх за такими позиціями :
1) Якій нації належить П.Могила, його ставлення до українського народу, якою мовою він користувався;
2) Оцінка його культурнихреформ та реалізацій;
3) Оцінка церковноїдіяльности особливо стосовно інших віровизнань;
4) Могила як людина, рисийого характеру.
І. ОЦІНКА НАЦІОНАЛЬНОГОАСПЕКТУ
З самого початку слідзазначити, що національне питання, національна свідомість мали інший зміст ірозуміння в XVII ст., ніж в XIX ст., чи тепер. Однак цілковите заперечення будь-яких ознакнаціональної приналежности с так самодалеко від правди, як і переяскравлювання його, В ті часи віровизнання, мова, анавіть клясовий стан були елементами національності!.
/>
Поставлене питання виринає внаслідок намагань деяких румунських істориків привласнити собі Могилу, як такожв наслідок деяких нерозважливих заяв декого з українських чи російськихдослідників.
Петро Могила, син молдавського господаря, значить — румунськогопоходження, перебував з молодих літ на українських землях, включився у місцевегромадсько-політичне, а згодом культурно-релігійне життя і впродовж всьогосвого життя працював для розвитку української культури, української церкви.Іншими словами: це рідкий випадок, коли чужинець став на службу українськоїнації і цілковито асимілювався. Хоч пізніше
Могила не припиняв своїх спорадичних зв'язків зМолдавією (Василем Лупулом, митр. Варлаамом) і з Волощиною (Матей Баса-раб), адо 1633 р. постійно себе називав «воеводичем земель Молдавських», він вріс вукраїнський ґрунт і всі свої сили та знання віддав українському народові, томуне можна не вважати його українцем, чи краще українським діячем. Однак деякіісторики трактували це питання інакше.
Всі румунські історикиназивають Київського Митрополита за румунським правописом «Movila», слово, що означає те саме,що українською мовою «могила». Вживана номенклятура має на меті не тількипідкреслити походження, але також уважати Могилу за свого.
Вже архимандрит Ґ. Єничяну писав: «Петро Могиланалежить до аристократії румунського народу не тим що він походить з родуМогил, але тому, що він приніс величезні послуги православно» 2). Слідом за нимН. Попеску твердить що: «Петро Могила це наша (румунська — А. Ж.) національнаслава », а його учень Т. Йонеску додас від себе: «Нам подобається, звичайно, щоце молдаван, що мав вплив настільки вирішальний на нашу Церкву, хоч йогобезпосередня діяльність розвивалася в південно-східній Польщі» 3). Цей же авторна іншому місці твердить: «Релігійний сантимент П. Могили -— це сантимент всіхрумунів» 4).
Також: в найновіші часи румунине позбулись наміру вважати Могилу за свого; видана 1958 р. «Історія РумунськоїЦеркви» з благословенням патріярха Юстиніяна пише: «Митрополита Петра Могилуможна вважати за духовий дар, приписаний румунами православному екуменізмові»5). По цьому напрямку не пішов найбільший румунський історик Н. Йорґа, якийавторитетно заявив: «Для нас Петро Могила є, без сумніву, втраченим івідчуженим, який, після того як став печерським архимандритом, не писав більше по-румунському і якийу свому тестаменті не згадав ніякого іншого румуна, крім свого братаМойсея-господаря» 6). Пізніше, в іншій своїй праці, румунський історикстверджує: «Румунська історична наука в загальному вважас Петра Могилу скорішеяк втраченого сина для нації (румунської — А. Ж.), а його творчість уважає позарумунською інтелектуальною доменою» 7).
Під впливом румунських заяв,також інші дослідники тверреси козаків та тісно зв'язаних з козаками селян разна завжди розійшлись...» 11).
Це були тяжкі обвинувачення,які залишили в більшій чи меншій мірі сліди на всій дальшій українськійісторіографії.
Більш нюансованим булоставлення М. Грушєвського, який, вказуючи на позитивні і негативні сторонидіяльности Петра Могили, дуже часто сам собі протирічив; але про цс буде мовадалі. Тут подамо тільки оцінку національного аспекту. Критикуючи усю «могилянську добу», він писав: «Передусім це треба сказати про самого Могилу,нічим ближче не зв'язаного з українською народністю, далеко ближчого по своїмродинним традиціям, вихованню, поглядам до шляхетських кругів Польщі, ніж доукраїнського народу» 12).
Пізніші послідовники М.Грушевського, стандартно повторюючи про «сумнівну вартість могилянської доби»,все ж таки не наважувалися назвати Могилу — поляком, чи подібним епітетом. Одинз цих послідовників навіть уважає, що «українсько-румунським зв'язкам завдячуєУкраїна одного з найенергічніших організаторів її церковно-національного життя— Петра Могилу» 13). Все ж таки, наданий М. Грушевським напрям тривав далі. Проце свідчить оцінка Д. Дорошенка :
«В діяльності Петра Могилибув одначе один слабий бік, який мав свої далекосяжні наслідки: Могила, сам зпоходження волох (румун) і людина польської культури, був великим ревнителемправославної церкви, але він не був українським патріотом і йому ходило пропіддержання православної віри, а не української народности. Основою науки в його школах була латинська мова, своївласні твори він друкував або по-польськи, або по-грецьки. Не тільки народняукраїнська мова не знайшла собі ніякого місця в усій культурній продукції, аленавіть і мова церковно-слов'янська відступала на другий плян супроти латині. Цеосудило київську колегію на певну одірваність од живої народньої стихії, робилоїї науку доступною лиш для певного кола вибраних людей. Та проте в своїм часідіяльність Петра Могили у високій мірі прислужилась і національній українськійсправі тим, що пос­тавила православну церкву — тодішній прапор народности, на такий рівень, що вона могла успішнооборонятись од римо-като-лицького натиску… Петро Могила й ті круги, що стоялибіля ньо­го, як знасмо, займали абсолютно льояльне становище супроти польськоїдержави» Козацькі ексцеси, самовільства, а тим більше повстання зовсім не булиїм симпатичні —- противно: в їх очах козаки, поскільки вони повставали протиуряду, являлись так caмобунтівниками, « рсбелізантами » як і в очах польського правительства...» 14).
Шляхом цілковитої неґаціївсього зробленого П. Могилою пішов совєтський історик Є.М. Мединський, дляякого: «Могила був типовим феодалом, честолюбним і владним; він був зв'язанийродинними узами і дружбою з польськими магнатами, вороже ставився до Москви, боровсяпроти братства, не гребував ніякими засобами для досягнення своїх цілей» 15).
Чим пояснити неґативнеставлення цих істориків до особи і діяльности П. Могили? Попереду вже буламова, що українці не звикли до того, щоб чужинець з благородними намірамиставав на службу українській нації. Під цим оглядом в нас не було прецедентів,традиції. Петро Могила це рідкий виняток і тому своєрідна упередженість дочужинця.
Більшість українськихісториків оцінювала переважно Київського Митрополита з свосї народницькоїплятформи і тому Могила був їм не до вподоби, бож він був par exellence аристократом, роялістом, клясократом,постаттю своєї доби. Деяке негативне наставления до П. Могили існувало також зуваги на його не завжди мирну співпрацю з козаками, а майже всі українськіісторики були козакофілами, тоді коли Могила визнавав існуючийсуспільно-політичний лад. він намагався прислужитися українській православнійцеркві, а посередньо і народові, використовуючи легальні шляхи.
Українські історики XIX і XX ст. ст. оцінювали постать XVII ст. критеріями свосї доби:національний момент, культурна просвіта, народництво, забуваючи, що XVII століття мало інші зацікавлення йіншу соціяльно-суспільну структуру. Так само українські історики недооцінювалипитоменну ділянку Могили, а саме релігійно-церковну, шукаючи в ньомупросвітянина, революціонера чи націоналіста: а він був насамперед духовноюособою. І вкінці, в ньому недолюблювали його авторитарність, ретельність,дисципліну, а навіть суворість.
Одначе не можна узагальнювати.Багато українських дослідників високо цінили як саму постать, його творчість,так і його українськість, відданість українській церкві й народові.
Вже М. Костомаров, пояснюючи,що в Польщі «питання віри тісно було пов'язане з питаннями національности; поняттякатолик зливалося з поняттям поляк, як з другого боку поняття православний зпоняттям руський...», каже: «Ідеалом Могили була така руська людина, яка, міцнозберігаючи й свою віру, й свою мову, в той самий час в міру освіти і по своїмдуховним здібностям, стояла би на рівні з поляками, з якими доля зв'язала їїдержавними відносинами...» 16).
В своему популярному нарисі ІванНечуй-Левицький писав: «Петро Могила був родом не українець він був молдаван,чи — як у нас кажуть — волох, але багато зробив добра Україні… Ставшимитрополитом на всю Україну й Білу Русь, Могила зробив багато добра для народуй православної віри… Петрові Могилі повинен подякувати тепер кожний українецьможе за те, що й тепер на Україні зоставсь православним і українським...» 17).Видно, іцо це писав не історик, але подібну оцінку слід відзначити тим більше,що вона походить від видатного українського письменника.
Редакція (непідписана стаття)поважного журналу «Києвская Старина» так характеризувала ролю Петра Могили: «Ім'яйого повинно стояти поруч з ім'ям Богдана Хмельницького. Якщо цей великий діячнашої історії крайнім напруженням народних сил вирвав всю пошматовану країну ізрук ворогів і повернув її до загального джерела, то Могила залікував її головніморальні хвороби, вдихнув в неї дух і силу для нового життя. Для нас, киян,ім'я Могили має особливе значення не тільки через створення академії і нетільки тому, що від нього збереглося улаштування «Пасій», але задля відбудовикиївських храмів… Чужинець по народженню, але вихований народом і церквою,яким віддав він все своє життя. Могила більш руський (українець — А. Ж.) яквсякий руський. «Нам потрібно вчитися, говорив цей великий патріот, щоб Русьнашу не називали глупою»… 18).
Єпископ Сильвестр Гасвський, у передмові до заповіту П.Могили, пише: « Декому з ученого ареопагу теперішности видається, щомитрополит Петро Могила, «як чужинець, не міг бути українським патріотом». Зівсього наведеного вище виступає перед нами не просто український патріот, а «Белетень-патріот»,що запліднив українську культуру на цілі віки наперед. Ніби про нього поетнаших днів вигукнув: «О, земле! Велетнів роди!» Українські маєтності Белзщини,Київщини та Лівобережжя зродили нам у скрутну добу XVII століття велетня незвичайно широкогодіапазону й глибокої християнської самопожертви» 19).
Певну синтезу різних оцінокдіяльности Петра Могили з національної точки погляду, відкидаючи всякінеобгрунтовані обвинувачення, подав І. Власовський 20).
З нагоди 360-ої річниці з днянародження митр. П. Могили, прот. Д. Бурко так характеризував цю велику постатьукраїнської православної церкви: « Велика і яскрава епоха Петра Могили вукраїнській історії — епоха, створена чотирнадцятьма роками кипучої енергії італанту подвижника, що все віддав на вівтар української нації, передчаснозгорів для неї, щоб підняти її культурно, щоб зміцнити її духовно...» 21).
Серед російських дослідниківтільки С. Рождественський згадує, що П. Могила закликав своїх вірних діяти внамірі « спасіння нації української» 22).
До вище згаданих поглядівподамо оцінку німецького знавця історії української церкви, Е. Вінтєра, якийтак характеризував Петра Могилу: «Бувши людиною західньої орієнтації, хоч і неполітиком з фаху, він раз-у-раз схилявся до співжиття з Польщею. Але права українськогонароду та його духове й культурне самоврядування він охороняв пильно.Українська Православна Церква мусила завжди бути захистом українськогонароду...» 23).
Але не тільки пізнішідослідники високо цінили великий вклад Петра Могили в національну культуру Ійого патріотизм, ці риси також підкреслювали його сучасники. У панегірику «Евхарістеріональбо Вдячность… Петру Могилћ» (Київ, 1632) спудеї лаврської школи закликалиПечерського архимандрита:
Спусти на наш хоризонт скутоктвоей моцы,
Бы не усхли от зимы новый овоцы.
Завитай до Печерских садов цнотородных
И до краев Российских, в наукуголодных.
Аналізу цього панегірикаподає В. П. Колосова, з якої відчуваємоатмосферу тодішніх національних почувань: « Почуття національної гордости, віра у власних героїв («… не толко старый вік множил богатыров, леч и наш, несталый»), упевненість, що «потомок славных роксоланов» подолає всі перешкоди,зокрема і у культурному житті, а тоді «у науках поровняет премудрых поганов», проймає панегірик.«Евхаріетеріон» закінчується молитовною просьбою «в ласце теж ховати того…хто науки будет фундовати», тобто дбати проорганізацію нових учбових закладів, а цим самим — про культурний розвитокукраїнського народу» 24).
При в'їзді Петра Могили доКиєва 5.7.1633 р. нововибраного митрополита привітали печорські друкарі новимпанегіриком «Євфонія веселобрмячаа », в якім закликають, щоб він дбав про славународу: « Твое о томъ старанє, в томъ твоя забава, — Якъ бы м-Ьла оздобу Россійская слава...» 25).
А М. Возняк так резюмус змістцього панегірика: «Евфонія веліла щезнути смуткові з українських меж, бо побурливих часах настав погідний спокій. В святій Софії веде перед Петро Могила.Україна переживає годину тріюмфу, бо має оборонця своїх прав. На нього ждалируїни собору Софії, йому Евфонія поручає її мури, що їх збудував ще Ярослав...»26).
Трактуючи національний аспектдіяльності! Петра Могили, поодинокі автори заторкували також справу мови, причому закидали йому латинізацію і польонізацію, а одночасно занедбанняукраїнської мови та упослідження церковно-слов'янської. Як ми бачили вище, Д.Дорошенко твердив навіть, що П. Могила «власні твори друкував або по-польськи,або по-грецьки». Пригляньмося як воно було в дійсності.
Насамперед, П. Могила ненаписав жадного твору грецькою, чи румунською мовами. На 19 творів, що В.Перетц 27) приписує П. Могилі, тільки один написаний польською мовою («Літос»)а решта церковно-слов'янською і тогочасною українською та російською мовами.Якщо йдеться про латинську мову, то нею мало б бути написане «Православнеісповідання віри», яке не збереглося, а натомість маємо дві редакції «Малого Катехизиса», одна польською, а другаукраїнською мовою, «діалєктомь рускимъ».
Як довідуємося з передмови«Служебника», Петро Могила дбав про те, щоб у богослужбових книгах суворододержувалась «орфографіа граматичнаа діалекту словенскаго, простаннаго и всякоя благости и сладостипреисполненнаго»28).
Пригляньмося до оцінки великого фахівця в ділянці українськихстародруків Хв. Тітова. Аналізуючи книжкову продукцію XVI-XVII ст. ст., він писав:
«Чудово, що також митрополитПетро Могила, цей справжній велетень думки, слова і діла серед представниківпечерської типографії розгляненого періоду, був, видно, вельми схильний йтишляхом, вибраним його попередниками по лаврській архимандрії з їхспівробітниками. Насамперед, митрополит Петро Могила, який добре володівукраїнською мовою, якою виголошував свої проповіді, як це вказує його « первийснопок на ниві церковного учительства» — «Слово о Крестив Хреста Спасителяи крест-Ь каждого человека», виголошеної 4. 3. 1632 р. У цій своїй проповіді, Петро Могила майже всітексти Св. Письма наводить в перекладі на українську мову. Все це він робив,без сумніву, в тих же плянах і цілях, якими керувалися і його попередники,тобто, бажав зробити слова Письма і свої власні якнайбільш зрозумілими ідоступними звичайним слухачам.
Ту ж саму мету, безперечно,переслідував митр. П. Могила і тоді, коли в 1637 р. видав сучасною руською(українською — А. Ж.) мовою збірник церковних слів під назвою «УчительнагоЕвангелія». В присвяті примірника цієї книги Богданові СтеткевичевіЛюбавицькому він прямо кажо, що при інших своїх працях ужив заходи дляповторного друку Учительного Евангелія в печерській друкарні на руськімдіялекті саме для того, щоб « всякій легче могъ познать спасительный путь».
Але особливо яскраво виявилася ідеологія митрополита Петра Могили в справі уживаннярозмовної мови в церковних богослужениях і визначено межі такого уживання в двох книгах, надрукованих печерськоюдрукарнею у 1636 р. Перша з них появилася 24 травня 1636 р. під назвою«АнтологІа». Вона була укладена самим Петром Могилою, при особливих обставинах,про які він говорить в передмові до неї, що була присвячена ним « шля-хетной и богобойной молоди », яка навчається в киево-братськійколегії...
Молитви, євангельське іапостольське читання і біблійні чи церковно-богослужебні співи в цій книзінадруковано по-слов'янськи; тоді коли всі т. зв. «науки» і «роздуми», якізберігають в собі керуючі вказівки, поради, пояснення чи просто благочестивіміркування, були тут подані тодішньою руською (українською — А. Ж.) мовою.
Ясно, що Петро Могилавизнавав недоторкальною в богослуженні слов'янську мову; але разом з тим вінхотів зробити богослужения православної української церкви якнайбільш зрозумілимі ясним за допомогою відповідного повчання і вказівок, укладених розмовноюруською мовою.
Відгомін цього самого настроюдіячів печорської друкарні могилянської епохи можна почути й в книзі«Пречестныхъ Акафистовъ», виданій 8 листопада 1636 р., в якій вказівки укладенітодішньою розмовною мовою.
Цікаво, що також такийцерковно-історичний діяч, як митрополит Петро Могила, що посідав надзвичайносильну волю, рішився допустити таке касування («отмену»), за його висловом, як впровадження розмовної мови в богослужения, а також і деякі скороченнябогослужебного чину («набоженства правило по ні-коимъ скоротивши»)...
Історія двох останніхпечерських видань висвітлює питання про допущення розмовної мови вбогослуженні, як воно вирішувалося при митрополиті Петрі Могилі, а одночасно зтим красномовно показує і те, що печерські видавці книг разом із заходами проякнайбільш правильний і точний друк церковно-богослужбо-вих і інших книг,уживали всі заходи також і для того, щоб зробити їх зміст якнайбільш зрозумілимі доступним народові, і через те саме й сприяв якнайширшому їхрозповсюдженню...» 29).
З цієї монументальної праціХв. Тітова в «Додатках» подаємо деякі фотокопії творів Петра Могили, з якихможна ближче довідатися про мову творів Київського Митрополита.
Про мову творів П. Могили яктакож його співробітників та цілого «Могилянського Атенея» довідуємося також зґрунтовної праці французького славіста А. Мартеля. І хоч він старався довести,що в XVII ст. церковно-слов'янськамова підупадає та що її місце займас польська, все ж таки він не мігзаперечити, що П. Могила намагався вживати мову, зрозумілу якнайширшим масам.Порівнюючи два видання «Євангелія учительного» з 1616 і Могилине з 1637 p., де в передмові останнього Могилаписав, що він його наново переклав з грецької мови на руську «жебы кождыйдорогу збавенную латвЪй в Учителном ЕвангеліЬ познати могл...», уважає, що langue ruthene в XVI і XVIIст. «ніяк не визначала живу мову, алепостійний компроміс між традиційними даними і виразами розмовної мови. Уконкретному випадку («Євангелія») побіжна студія показує, що новий перекладМогили не вживав багато більше розмовної мови, але показував відступ до традиціїцерковно-слов'янської...» 30).
На іншому місці цей же авторпише: «Могила вживав мову, основа якої була церковно-слов'янська, але що їїбільшість еле­ментів запозичені з сучасних української і польської мов. Цієюмовою були написані проповіді і панегірики, як також віршовані п'єси,надруковані в другій половині XVII ст.» 31).
Так само М. Костомаров, колизастановлявся над мовою, яка домінувала в Могилянській колегії, писав: «Незважаючи на панування латинської мови, на жаль, на шкоду грецької, київськаколегія, все ж таки, працювала над розвитком руської мови і словесности. Студенти складали проповідіпо-руському; вийшовши з колегії в священики, були в стані говорити проповідінародові...
Мова, якою писались дослідивихованців київської колегії того часу, віддалена від живої народної мови іявляє собою суміш слов'янської мови з українською і польською, з великоюкількістю високопарних слів...» 32).
2. ОЦІНКА КУЛЬТУРНОЇ ДІЯЛЬНОСТИПЕТРА МОГИЛИ
З попереднім розділом тіснопов'язана оцінка культурно-освітньої діяльности П7 Могили. На цьому відтинкузнову зустрічаємо діяметрально-протилежні оцінки, хоча противникам КиївськогоМитрополита було досить трудно заперечувати те, що було очевидним. Тому багатоавторів, між іншими й М. Грушевський, часто собі самі заперечували.
Наскрізь суб'єктивне, непідтверджене ніякими даними, було наставления П. Куліша. Для нього: « Молдавський господарчик піклувавсязовсім не про пробудження руської самосвідомости… Могилянська література булаводою на латинопольський млин. Могилянська освіта була наївним, якщо ненавмисним продовженням єзуїтської роботи над виробкою «добрих католиків» із закоріненихв своїй малограмотності схизматиків. Все життя Петра Могили і вся йогополітична діяльність була таким же притупляючим руську свідомість явищем, як іжиття князя Василя (Острозького Константина — А. Ж.) з безліччю інших одиниць,виділених єзуїтами в православному середовищі за своїм образом і подобою» 33).
Взагалі дискредитуючи XVII ст. як цілковито безплідну добу вукраїнській літературі, П. Куліш особливо гостро осуджував могилянський період:«Митрополит Петро Могила і його учене товариство писали так же темно, в'яло іне до смаку простому українцеві, як і князь Острозький, навколо котрогокупчилися письменні оборонці древнього благочестия» 34). Свою ненависть до Могили П. Куліш переніс також допоезії і так в поемі « Грицько Сковорода » він писав:… Сполячений волохМогила
Вчепивсь у Русь, мов тойреп'ях: Його наука й по ляхах
Перевертнів із нас робила.Хто двадцять літ з ляхом прожив,
І той польщизною смердів...»35).
І культурну діяльність П.Могили недооцінює М. Василенко,уважаючи, що: «Національне значення киево-могилянської колегії було все ж таки невелике. Своїмхарактером й мовою, пануючою у ній, колеґія не могла стояти близько донароду… Колеґія не користувалася і не робила заходи користуватися для науки ілітератури живою народною мовою… Через переважання схоляс-стичної науки,колеґія не могла створити національної інтелігенції» 36). І хоча М. Василенко й посилається на П. Куліша, все жтаки він не заперечує деякої і позитивної ролі культурної діяльности Могили.Він писав: « Його сильна особистість залишила великий слід як в історіїзахідньо-руської церкви, так і в історії освіти і культурного розвиткуЗахідньої Руси й України. Київ став при нім остаточним центром для всьогоправославного населення Польщі й Литви » 37).
Великі розбіжності щодовартости культурної праці П. Могили та взагалі могилянської доби яскраво видноу М. Грушев-ського. З одного боку: «Організована ним школа не пусто носила йогоім'я: справді міцно трималась виробленого ним наукового й культурного пляну. їївихованці, що в перших стадіях свосї діяльности бували звичайно професорамицієї колегії, а далі займали різні, менші і більші церковні посади вукраїнських і білоруських єпархіях, тримались даних ним взірців, як у вихованнюмолодіжі, так і питаннях віри і в церковній політиці. Аж до останньоїрусифікації, переведеної при кінці XVIII ст., київська академія, а з нею й східньо-українськегромадянство, в ній виховане, жили спадщиною Могили, його духом. Відтивеличезне значення його в історії української культури, і незвичайний пієтизмдля його пам'яти й імени, що затримується навіть в XIX ст.» 38). А в другій своїй праці йдезаперечення вище сказаного: « 3 станови­ща національного українського життямогилянська доба, що вважалася свого часу до певної міри і тепер вважаєтьсяапогеєм відродження православної церкви України і Білорусі, поза чистоцерковними, конфесійними інтересами має досить сумнівну вартість. Воналегковажила народні традиції і спроваджувала українське культурне життя на чужійому дороги, тому з становища української національної культури ніяк не буларозцвітом, а ско­ріше дальшим періодом занепаду. Представники цього новогокурсу були далекі і чужі також і соціяльним змаганням народнім, і національнимпочуванням. Оцінюючи все з становища виключно церковного, конфесійного, вонивідчужувалися від народу і від тих верств, в котрих збиралося національнежиття, і цим приготовили в будуччині упадок самому церковному життю» 39).
А ще раніше М. Грушсвськийтак характеризував могилянську школу :
«… Від Могили особливоукраїнська школа стала копією схолястичної західньої, спеціяльно єзуїтськоїшколи. Це було лихо і з того боку, що ця схолястична школа давала загалом дужемало реального знання і ніякої заохоти до нього, до позитивних наук, І з тоготакож, що ця школа була дуже мало зв'язана з реальним життям українськогонароду в минувшості і теперішності, мала дуже слабо зазначений національнийхарактер в ширшім значенню того слова...» 40).
Так само й І. Франко вказував на слабі сторони культурнихреформ П. Могили; ось його оцінка: «Київська православна Академія булазаснована1 на взірець єзуїтських колегій і ведена наскрізьсхолястичною методою, яка тоді навіть у Польщі була вже перестаріла. Отим то недиво, що вона не виховала ані одного визначного письменника і ані одногосильного характеру, а натомість наплодила волику масу учених, що несли свої услуги в Московщину» 41).
М. Возняк буквально бере формулюванняМ. Грушевського про «сумнівну вартість Могилянської доби в розвитку українськоїнаціональної культури» 42).
По лінії М. Грушевськогопішов і його учень І. Крип'якевич, який, хоча дещо злагіднено, але все ж такивбачав у реформах Київського Митрополита відхід від національних традицій:
«Могила та його гурт при своїхреформах майже цілком ігнорували дотеперішні здобутки українського культурногожиття і взагалі національної традиції. Вони використовували західні зразки ічасто брали їх без ніяких змін, не задумуючись над тим, чи західні набутий вусьому надаються до українських відносин. Це привело до вияловлення культурногожиття. Замість творити свої ориґінальні цінності, письменники та інші діячіживцем переймали чужі твори. Намісце гарячої пристрасної полеміки, що виходила з глибин народного почування,прийшла мертва схоластика» 43).
О.Лотоцький притримуєтьсявстановленої своїми попередниками оцінки Могилянської школи, закидаючи їйсхолястичність і відірваність від народу, однак визнаючи їй позитивну ролю в тому, що вона орієнтувалася на Захід,зближувала Україну з Европоюу її боротьбіпроти московсько-азійського впливу. Він писав: «Завдяки латинській та польськіймовам, що їх культивувала Могилянська школа, ця школа служила посередницею вперено-шенні наукових і взагалі культурних засобів із Заходу та з Польщі наУкраїну...» 44).
Інші могилознавці, однак, непішли шляхом Куліша і Грушевського, вони високо оцінювали реформи П. Могили нетільки з науково-фахового, але також національного боку.
П. Житецький, подаючизагальну картину слов'янської мови в творах українських письменників XVII ст., ось як оцінює ролю П. Могили:
«Спираючись на симпатіїнароду до «древнього благочестя», він (П. Могила) усіма силами намагавсяпоставити його під захист науки, щоб визначити його догматичні засади, пояснитисуть богослужбових обрядів, очистити їх від усякої сторонньої домішки. Не можнасказати, щоб ця програма відповідала всім потребам життя українського народу,але не слід випускати з уваги, що творець її не міг знайти в умовах свого часутвердої точки опору для складання програми ширшої. Спочатку треба було обстоятиправо народу держатися «древнього благочестя», яке зазнавало найжорстокіших нападів від ворогів.Всяке відхилення від цього пункту могло б тільки ослабити сили, здатні доосвітньої діяльності… »
В дальшому розглядаючипостання киево-могилянської ко-леґії, Житецький продовжує: «Як за часівВолодимира Рівноапостольного, Київ знову став центром освіти не тільки дляПівденної Руси, а и для Північної. Щоправда, вонабула взята не з першого джерела —- не з гуманізму європейського… Само собоюзрозуміло, що Петрові Могилі не залишалося нічого іншого, як взяти за зразоксвоєї школи звичайний у ті часи тип латинської школи...» 45).
І. Огіенко подав оцінку однійгалузі, а саме друкарству: «Могилянська доба —- це найкраща доба в життіПечерської друкарні, доба її повного розцвіту та многоплідної праці. В історіїукраїнської культури початкове печорське друкарство займає найпо-чесніше місце»46).
С.Єфрємов у коментарі до Шевченкового«Журналу» так характеризує колегію Могили: «Зреформована його заходами братськашкола, під назвою Могилянської колегії, а з 1701 р. академії, на довгий часстала розсадником наук і учених на цілу Слов'янщину, виробивши на основізвичайної тоді схолястики свої методи, систему навчання, традиції й навіть мову(«словено-руський язик») 47).
Дослідник культурних процесівXVT-XVII ст. ст, на Україні А. Савич показуєвклад Могили у розбудову своєї колегії 48). Інший дослідник цього періодуукраїнської літератури, В. М. Пе-ретц, так характеризує українськогомитрополита: «Серед визначних письменників і громадських діячів України впершій половині XVII ст.видне місце посів Петро Могила, молдавський воєводич, вихованецьзахідньо-европейської школи… своєю освітою він виділявся серед українськогодуховенства і імпонував католикам. Велика література про нього розглядає йогодіяльність, як засновника шкіл, організатора церковного життя, видавця книг,оборонця української культури і письменника-публіциста та проповідника...» 49).
Дуже правильну оцінкукультурній діяльності могилянської доби подає відомий літературознавець С.Маслов; для нього: «Кисво-Могилянська школа відіграла величезну роль у історіїукраїнської культури XVII-XVIII ст,… В галузі літератури цебув переважно примхлиций стиль барокко, що виник у Західній Европі в епохуфеодально-католицької реакції. Але й схоластична наука, і стиль барокко влітературі, в умовах культурного розвитку тогочасної України були факторамипрогресивними, що розширювали розумовий кругозір, активізували наукову Ілітературну думку та підготовляли стадію дальшого, вищого науково-літературногорозвитку» 50).
К. Харлампович підкреслює, щопольська орієнтація українського шкільництва виявилася у формі схолястики іпанегіризму, однак відзначає й позитивний вплив: «Польща була посередницею між Европою й далеко позаду неї відсталою Руссю…Історична заслуга Польщі полягає в тому, що в шкільній галузі вона виявиларуському народові сусідню послугу, допомагаючи йому вийти з тісного колавізантійських виховних засад на широке поле наукових і практичних ідей, себтовідкрити західнього генія» 51). Тут відчувається польський месіянізм, але самасуть справи не позбавлена певної слушности.
Свою біографічну статтю проП. Могилу Е. Пікот закінчує такою загальною характеристикою: «Коли Могила частонас вражас своїми деспотичними вчинками, не підпадає сумніву, що його талант,його різноманітні знання, його родинні зв'язки, його невпинна діяльність —відкрили для російської (української — А. Ж.) церкви нову добу. Він зумівпоширити освіту серед священиків, які не мали ніякої, і надав їй спаяність,якої бракувало грецькому духовенству. Київська школа стала вогнищем, звідки вийшлабільшість людей, які від двох з-половиною століть залишили сліди в релігійнійісторії Росії; вона (Могилянська Академія) вистачила б, щоб уславити ім'я свогозасновника» 52).
За останній час такожсовстська історіографія з більшою увагою ставиться до культурної діяльности П.Могили. В колективній праці про друкарство сказано: « Протягом майже 20 роківдо самої смерти Петро Могила стояв на чолікниговидавничої справи на Україні… Могилянська епоха відрізняється відпопередньої посиленням авторитету слов'янських видань… Діяльність лаврськоїдрукарні в період правління Петра Могили набуває значного виробничого розмаху ічіткої організації...» 53).
Широкого розголосу в Українінабрала справа т. зв. реабілітації Київської Колегії та пізнішої МогилянськоїАкадемії з вимогою визнати цю «Alma Mater» запредтечу сучасного Київського Університету. В цій справі група культурнихдіячів написала листа до журналу «Дніпро», в якому, крім критичних заввагзазначалося: « Ми, звичайно, не заперечуємо видатної ролі Петра Могили в розвитку вищої освіти наУкраїні...» 54). Після цієї першої заяви, виступили й інші діячі УРСР. Ф.Шевченко, подаючи коротку історію Киево-Могилянської Академії і підтримуючи про­позицію,що « Вища освіта на Україні починається з 1615 p., що Київський державний університетім. Т.Г.Шевченка є законним спадкоємцем Києво-братської школи,Києво-Могилянсько'ї коле­гії, Академії», так характеризує Петра Могилу: «Людинависо­кого інтелекту, він здобув освіту у вищих західноєвропейських школах. Тобув визначний церковний і політичний діяч, письменник. Його твори, написаніукраїнською, польською і латинською мовами, друкувалися не тільки на Україні,айв Молдавії, Польщі, Грузії. Створюючи лаврську школу, Петро Могила використавдосвід організації вищої школи в Західній Европі» 55).
Слідом за Ф. Шевченком такожряд інших наукових і громадських діячів УРСР висловлювали свої схвальні заявипро Могилянську Академію, які вміщені в журналі «Дніпро», ч. І, 1968, стор.90-95. Реферуючи німецькі і польські публікації про Києво-Могилянську Академію,Д. С Наливайко пише; «В ній справедливо вбачають центральне культурне вогнищена Східно-слов'янщині XVII ст., з широким діяпазоном впливу, який охоплював Україну й Росію, Сербіюй Болгарію, Румунію й Грецію, і разом з тим головну ланку зв'язку міжтогочасною культурою Західньої Европи й культурою православно-слов'янськогосходу» 56).
Коли в 1967 р. будинкові колишньоїМогилянської Академії на Подолі в Києві загрожувала небезпека знищення, тоді М.Врай-чевський відважно виступив у пресі за його збереження 57).
Мов перегукуючися з діячами зУкраїни, але на 10 років скоріше, Н. Полоньска-Василенко, високо оцінюючи ролю«Братської школи», писала: «Пізніш, за часів Митрополита Петра Могили, школубуло реформовано за зразком найкращих колегій Західньої Европи; вона сталаназиватися Петро-Могилянською Колегією. За часів Мозспи її було реформовано наАкадемію. Так з Братської школи, заснованої на дар пані Гальшки Гулевичевої,розвинулася славетна Академія, яка впродовж двох століть була найвищою школоюне лише для України, а для цілої Східньої Европи, і учні її несли освіту на всюМосковщину і Російську Імперію» 58).
На кінець цього підрозділуподамо одну з найкращих характеристик усієї «Могилянськоїдоби» О.Оглоблина; він писав: «Доба Могили — то була доба великихдосягнень. Грандіозний проект утворення українського патріархату, поєднаний з ідеєювідродження єдиної вселенської християнської Церкви під зверхністю Папи, хай нездійснений, свідчить про те, що українські церковні кола тогочасні мислилисвітовими маштабами не лише простору, але й часу. Створення Києво-МогилянськоїКолегії, цієї слави і гордости Київських Атен, що незабаром стане «Альма Матер»для всього православного Сходу, і її величезна наукова історично-археологічнапраця зробила Київ панівним центром усієї Східньої Европи. Було б цілком ненауково і не історично думати, що ці величезні осяги української релігійної інаукової думки не вплинули на дальший розвиток української духовости і нестворили тієї ідейної сфери, що в ній народилася ідея україн­ськоїнаціонально-визвольної революції. Українська Церква в середині XVII сторіччя далеко вже переросла тідержавно-політичні рамці, в яких її тримало чуже й чужовірне державне пануваннянад Україною і українським народом. Сама діяльність Митрополита Могили і йогокиївського гуртка прискорила українську кризу і вказала шлях до її розв'язання»59).
Національно-культурна ділянкадіяльности Петра Могили це тільки частина, і то додаткова, до його властивоготвору в релігійно-церковній площині. Очевидно, що між цими трьома аспектами —національним, культурним і церковним — є тісна взаємодія і взаємодоповнення,тому тільки сукупність всіх трьох елементів може представити справжній образКиївського Митрополита.
Українська історіографіяпо-різному предєтавляла ці три аспекти, дуже часто давала навітьдіяметрально-протилежну оцінку. На це склалися різні причини, про які вже буламова вище, не забуваючи також про ідеологічні моменти.
Перейшовши від повногозаперечення до непотрібного «забронзовування», можна втратити міру і нанестинавіть шкоду самій постаті Великого Митрополита. Тому тільки докладна аналізавсього створеного ним на тлі даної доби і в світлі пізнішої перспективи, дотримуючисьмудрої поради Таціта «sine ira et studio», може принести правильну оцінкувизначного мужа української історії.
3. ОЦІНКА ЦЕРКОВНОЇДІЯЛЬНОСТИ П. МОГИЛИ ТА ЙОГО СТАВЛЕННЯ ДО ІНШИХ ВІРОВИЗНАНЬ
Останнє питання становитьосновний зміст третього розділу цієї праці, тому подаватимемо на цьому місцітільки розбіжності в оцінках поодиноких дослідників, залишаючи саму аналізу івисновки на кінець розвідки.
Церковним питанням цікавилисятакож багато чужинецьких істориків, переважно теологи, які не завжди підходили сумлінно доісторичних фактів.
Сучасник Могили, київськийлітописець Я. Єрлич, неприхильно наставлений до Митрополита при його житті,проте свідчить що Могила: «Жив на цьому світі богобоязно, гарно і тверезо;діяльний в справах благочестивих, завжди турбуючись про цілість церкви Божої іоберігаючи своє стадо, хоч і не був чужий і людської слави...» 60).
Католицькі біографипредставляли Могилу як великого прихильника католицької церкви. Уніятськийєпископ Яків Суша намагався доказати в своїй праці про М. Смотрицького,написаній в 1665 p., що П.Могила перед смертю сповідався латинському священикові: «Et in vita et in morte latino confessus» 61). Покликаючись на цю нічим непідтверджену вістку, більшість католицьких дослідників брали її як незаперечнийфакт. Єзуїт Теофіл Рутка у своїй відповіді І. Галятовському, який твердив, що«Літос» написаний П. Могилою 62) — висловив сумнів про це авторство: « Невіримо цьому, бо він не має єретичного духа і був прихильний до запозичення ізкниг латинських, як це я помітив в його «Требнику»...» 63). Згодом цю теоріюперебрав Ігнатій Сте-бельський 64), а довів її до «досконалості!» бенедиктинецьА. Ґепен у своїй тенденційній праці про Св. Йосафата; він писав: «Запевняютьнавіть що Могила, маючи докори сумління, часто кликав латинських священиків,щоб висповідатися; та що він на ложі смерти таємно помирився з римськоюцерквою. Через чудо милосердя Господь змилувався над його душею, але цепривернення в останню годину в нічому не міняє ролі цього нещасного пре­лата.Він бо є батьком схизматичних спископів, які, вже більш як століття зриваютьмайже щороку шматок скривавленого м'яса Польщі і католицької церкви » 65). Просумнівну вартість цієї праці Ґепена свідчить не тільки те, що він називавкозаків — «Бандитами, які не мають ніякої релігії» 66), але насамперед черезйого явну тенденційність, яка найкраще випливає з передмови до книжки, в якійвін писав: «Римська церква не вимагає від Росії жертви своїх мрій величности;вона (Римська церква — А. Ж.) освятить її зброю, коли ця зброя будекатолицькою, і вона схвалюватиме поширення Імперії, яка буде тоді справді(імперією) Ісуса Христа.Наївні думаликолись, що німецький Цезар визволить Святішого Отця, забуваючи, що він бувнасамперед протестантом. Католицький цар міг би багато легше перебрати длясвоєї користи твір Карла Великого, під оплески всього християнства» 67). Мизупинились дещо довше над цим автором, бо часто українські дослідникипокликуються на нього, як на достовірне джерело.
Значно ґрунтовнішу, а понадвсе наукову працю про «Православне ісповідання віри Петра Могили» і про самогоКиївського Митрополита написали два французькі єзуїти А. Мальві і М. Віллер.Згадуючи про запевнення Ґепена щрдо привернення Могили до Римської церкви,автори заявляють: «Ніякий доказ не підтверджує цю тезу» 68). Мальві і Віллерпідкреслюють захід-ньоевропейську методу праці Могили, та що: «доктори з Києвадумають як латинники у багатьох спірних справах між Сходом і Римом, а саме про чистилище,про Непорочне зачаття, про освячення Євхаристії словами Христа. Ця частиназгоди не зупинила полеміки; але попри спори, Київський Університет (МогилянськаАкадемія —- А. Ж.) був більш як одне століття інструментом док-тринальногозближення », — все ж таки для історичної правди вони не намагаються заховати,що «Боротьба проти уніятів, яку Могила підтримував відколи він очолив ПечорськуЛавру, ніколи цілковито не припинялася» 69). Назагал це одна з кращихспеціялізованих праць про Київського Митрополита і про його капітальнудогматичну працю.
З української католицькоїсторони о. Б. Курилас, ЧНІ, зробивши порівняння між Петром Могилою і Андреем Шептицьким, намагається представитидію першого як «дорогу теж католицькій частині українського народу і взагалівсім християнам, як проєктодавця і борця за з'єднання християн під проводом св.Петра, як ідеолога справжнього екуменізму...» 70).
Для всієї румунськоїісторіографії Петро Могила був зразком правовірности, відданости православнійцеркві і її найбільшим захисником проти протестантизму і католицизму. Більшістьз них навіть не ставили собі питання про його екуменічні заходи. Щобзрівноважити його прив'язаність до київської митрополії, протиставляється йоговірність Польщі, чи інтернаціональне значення його акції. Деякі румунипояснювали введення латинської мови в школах не як наслідок про-польських, чипрокатолицьких симпатій, але як дань своїй первісній батьківщині. Це виглядас,одначе, дуже мало правдоподібним, бо тоді серед румунів ще не було тенденційпро-римських.
Вже Ґ. Єничяну називав ПетраМогилу: «Батьком модерної православної теології» 71), а румунський православний синод з травня 1899р. визнав «Православне ісповідання» першою книгою, яка за своего догматичною вартістю йде післяСимволу Нікейсько-Константинопільського Синоду 72).
П.П. Панаітеску вважас, що прив'язаністьПетра Могили до української нації випливає із становища, яке він займав, але «незважаючи на це, Могила намагався пропагувати свій твір між всімаправославними,… Його реформа не стосувалася тільки до українців з Польщі, аледо всього православія» 73).
Інший румунський дослідник, Т. Йонеску, так закінчує свою цінну монографію проКиївського Митрополита: «Його визначний твір, особливо його догматичнатворчість, залишила ім'я Могили в пам'яті всіх православних. Друзі і вороги,православні і неправославні, всі згідні визнати незаперечну догматичну вартістьйого капітальної праці «Православне ісповідання », прямоту його характеру ісвятість його життя» 74).
Серед російських авторів найбільшпозитивні оцінки церковної діяльности II. Могилидали митр. Макарій і С.Голубев. Перший перед вирахуванням всіх його добродійствправославній церкві, подас яскраву характеристику: «Ім'я Петра Могили є однієюз кращих оздоб нашої церковної історії. Він перевищував безумовно усіх сучаснихйому ієрархів не тільки малоруської (української — А.Ж.), але Й великоруськоїцеркви і навіть всієї Східньої Церкви» 75).
По цій лінії пішов і С.Голубев у передмові до своєї монументальної монографії; він писав: «Приверненняі зміцнення багатьох, порушених введенням унії, прав західньо-руської церкви,заснування в Києві вищої школи, відновлення з руїн старовинних київськиххрамів, вікових пам'яток народних святинь, виправлення богослужбових книг,приведення до порядку церковної обрядовости, видання славетного «Требника»,опрацювання не менш славнозвісного катехизиса, -— всі ці і багато іншихвизначних подій в історії західньо-руської церкви або цілком, або переважноналежать Могиллнській добі, роблячи ім'я Петра Могили завжди пам'ятним длявсякого, хто розуміє важливість І значення віри й освіти в розвитку й охоронінародного життя» 76).
Як підсумок своєї великоїмонографії про Могилу С. Рождественський писав: «Вся загально-церковнадіяльність Петра Могили, починаючи з самого його висвячення в сан Архимандрита, яка тривала 20 років, а за цей часвін зробив стільки, скільки не було вроблено в незрівняно більший попередній період часу» 77).
Протилежні думки відстоювалиінші російські історики, серед яких згадасмо Г.В. Флоровського, який уважає, щовпровадження Могилою латинського впливу в українську-руську церкву скорішеспинило, ніж допомогло її розвиткові. Засуджуючи Могилу за те, що він відірвавукраїнську церкву від Сходу, допомагаючи, щоб « чужинна і штучна традиція почалавстановлятися. Далеко від того щоб бути органічною, вона спиняла всі творчішляхи...»78).
Порівняно з попереднімиаспектами — національним і культурним — українська історіографія за малимивинятками, оцінює назагал позитивно церковну діяльність Петра Могили.
У своїй дисертації «Опричинах и характере Уній в Западной Россіи», виданій у Харкові в 1841 p., але сконфіскованій, М. Костомаровписав: «Ніхто із його попередників не звертав такої уваги на освітудуховенства. Заведення духовної академії в Києві, інших навчальних установ,бібліотек, друкарень зробило більшу переміну в цій клясі (духовенства — А. Ж.),поставило його на вищий рівень, викликало до нього пошану й, крім того, сприялопоборникам православія озброїтися проти унії. Священиками випускалось уже ненеуків, а людей достойних; розповсюдження потрібних книг доставляло їм засобидля змагу з уніята-ми, давало змогу упевнюватися самим в істинах грецькоїЦеркви і доказувати їх народові; освіта духовних сильно діяла на скріпленняправославія і відродження народного духу» 79).
Також П. Житецький відповіднооцінював запроваджені Могилою реформи на церковно-освітньому полі; він писав: «Отже,заслуга Петра Могили полягає в тому, що він обстояв на Україні право науковогознання, не побоюючись того, що воно походило з іновірних джерел. Звичайно, цебуло однобічне знання, але все таки воно привчало думку до певного методу, якийв кожному разі міг бути твердою точкою опору для дальшого руху думки. Важливовже було те, що схоластична наука схиляла людей поважати цю саму думку і небоятися її логічної сили. Вона була запроваджена на Україні не для підривумісцевих засад життя, які за браком місцевої освічености захоплювалисьінонародного — польською. На сторожі цієї самосвідомости поставлено булослов'янську мову як богослужбовий орган «древнього благочестя» 80).
Навіть ті історики, якіставили під сумнів культурну діяльність Петра Могили, обороняли йогоправославну правовірність. М. Грушевський, обговорюючи проект патріярхату тапримирення Могили з козаками, писав про його очолення Київської Митрополії так:
«Це правління стало епохою вукраїнськім церковнім життю і на всій дальшій історії української православноїцеркви вирив він нестерту печать свого духа… Могила на все життя зіставсь вірнимприхильником католицької культури і церковности. Сучасна католицька церква, відреставрована єзуїтами, була длянього взірцем і ідеалом, до котрого він старавсь, яко мога, наблизити своюцеркву, але лишаючи її бездоганно православною з догматичного погляду. На цімпункті він виявив незвичайну обережність і скрупулянтність» 81). Але й тут необійшлося без суб'єктивної оцінки та симпатій великого українського Історика:«Могила пхнув українське церковне життя на дорогу реакції в момент дужевідповідальний, коли Україна стояла ще на роздорожу між європейською реакцією ірухом поступовим, зв'язаним з табором протестантським...» 82).
Слідом за Грушевським такожвсі його учні не висловлювали сумніву щодо правовірности Могили і МогилянськогоАтенею.
Орест Левицький, згадуючи внотатці про відібрання ігуменом А. Мужиловським Св. Софії в Києві від уніятів(12. 7. 1633), називає П. Могилу «найбільшим з ієрархів київських» 83).
І. Франко, в енциклопедичнійстатті про «Південноруську літературу», писав: «Петро Могила вносить небувалепожвавлення в церковне і розумове життя, всього народу. Головна справа йогожиття — заснування Києво-Могилянської колегії, яка повинна була стати забороломправоєлавія і південноруської національности, користуючись зброєю, якою вівсяна них напад з боку ворогів — наукою і освітою. Могила кладе початокреорганізації православної церкви, дбає про друкування літургійних книг, сампід псевдонімом Євсевія Піміна створює полемічну книгу «Літос» (1642) протинападів Саковича і видає багато інших книг, в тому числі чудову енциклопедіюморальних і житейських повчань «Анфологію» (1636) 84).
Також С. Маслов дававпозитивну оцінку введеній Могилою новій системі освіти: «Спостерігаючи хідборотьби з латино-польською аґреєією, він прийшов до висновку, що для більшогоуспіху в захисті підвали руського культурно-релігійного та національного життятреба пересадити на православний ґрунт основи західньоевропейської тапольсько-католицької науки. Для цього він вирішив створити на Україні такушколу, яка, залишаючись строго православною, поширювала б освіту за зразками і програмами західноєвропейських тапольських колегіумів » 85).
В дечому змінив свою думку іД. Дорошенко, бо в 1949 р. він писав: «Діяльність П. Могили у високій міріприслужилась національній справі й тим, що поставила православну церкву —тодішній прапор і символ народности— на такийрівень, що вона могла успішно оборонятись від римо-католицького натиску» 86). Дещоширшу плятформу церковній реформі давав І. Крип'я-кевич, заторкуючи Могилиніекуменічні пляни: «Могила ставив справу української церкви так широко,«щоне відкидав ідеї порозуміння з Римом. Він заявляв готовість визнати папуголовою церкви, але під умовою, що унія буде мати характер «з'єднання», а не«злиття» церков, — що будуть залишені обряди і автономія східньої церкви(1643). В той же час могилянські кола вживали заходів для заснуванняукраїнського патріярхату» 87).
Історичне значення мас високаоцінка, яку дав Петрові Могилі другий великий український митрополит, засновникУАПЦ — Василь Липківський, який у одній своїй проповіді сказав: «З іменем ПетраМогили зв'язана найбільш велична й світла доба в житті нашої Церкви в минулому— доба визволення нашої Церкви від того пригнічення, до якого довела їїпольська влада і римське папство, — доба переможної боротьби нашого народу засвою віру й волю… В особі митрополита Петра Могили Українська Церква маєвеликого Отця й Учителя всієї Православної Церкви й великого свого керівника йвизвольника, що підніс Українську Православну Церкву від тяжкого занепаду йзневаги на високий ступінь життя й освіти, до якого вона не досягала ні донього, кі після нього...» 88). Про заходи Петра Могили в справі зближення іпорозуміння церков, як також його ідею християнської єдности трактусться втретьому розділі цісї праці.
4. РИСИ ХАРАКТЕРУ ПЕТРАМОГИЛИ
Джерелом гострої критикиособи і поведінки П. Могили були риси його характеру. На цьому відтинку знов жеоцінки є поділені на два табори; один гостро засуджує його самолюбство,амбітність, жорстокість у поведінці з противниками і підвладними, інтриґанство,диктатурно-деспотичну вдачу; другий замовчує, чи заперечує це, або щонайменшенамагається злагіднити чи виправдати Митрополита.
Вже деякі сучасники Могилипідкреслювали його жорстокість щодо ченців. Я. Єрлич згадус про два випадки: уТроїцькому та у Пустинсько-Нікольському манастирях (1633), коли Могила з «озброєноютовпою напав на манастир, силою взяв його і жорстоко покарав ченців...» 89).Цей же Єрлич розповідає також про жорстоку поведінку Могили зі своїм суперникоммитр. Ісаєю Ко-пинським «до якого післав своїх слуг на Києво-Михайлівськийманастир, які забрали все майно колишнього митрополита, а його самого, старогоі хворого в одній волосяниці, перекинувши на коня, наче який мішок, перевезлидо Печерської лаври...» 90). І ще одну прикмету Могили підкреслює Єрлич: «присвоєму доброму і тверезому житті, він не 6vb чужий бажань і слави світуцього» 91).
Проти цих закидів виступаввже М. Костомаров, доводячи безпідставність таких неперевірених тверджень 92).
Закиди про «суворість і навітьжорстокість та безпощадність» повторює М. Василенко 93). однак з виправдувальним аргументом, що все це робивМогила для «підкреслення дисципліни».
Для М. Грушевського Могилабув «людиною великих організаційних здібностей, енерґійною і талановитою» 94).Грушевський, згадуючи закиди Єрлича, уважає, що вони мали « основу реаль­ну»95), проте не трактує їх трагічно.
С. Голубев намагався злагіднити закиди Єрлича,частково їх виправдати; він писав: «Зрозуміло, що заходи насилля П. Могилищодо підвладних ченців не можуть бути (як і всяке насилля) виправданими. Але йтут — як і при описі наїздів нашого ієрарха на маєтки — слід відзначити, щоподібні суворі заходи були в дусі того часу і практикувались Могилою усвідомості їх законности» 96). Ще інше виправдання Голубєва — те, що Могила бувтакож дуже вимогливим і до себе самого, що його життя було як­найбільш суворе йаскетичне.
А. Мальві й М. Віллер такожуважають, що: « Новий митрополит (П. Могила) мав тверду руку. Він не перестававпоборюва­ти свого попередника Копинського… Авторитарний і суворий, він нетерпів, щоб його воля була заперечена; це був реалізатор, яко­го ніщо неспиняло» 97).
Не може приховати цих прикметі румунський дослідник, який зазначує: «Щоб навести порядок у церкві, Могила незавжди застосовував лагідні методи. Це було б анахронічно і без наслідків. Вінбув вольовий, авторитарний, твердий, бо доба і її звичаї цього вимагали» 98).Своєрідне виправдання, яке однак визнає зроблені закиди П. Могилі. Інше поясненняподас І. Власовський, який, порівнюючи Київського Митрополита із Св. Васи-ліемВеликим, пише: «Обидва відрізнялися в житті й діяльності вольовими активнимихарактерами» 99).
Советська історіографіявизначає Могилу як «типового феодала, владного, до краю честолюбного» 100), чидещо обережніше, як «енергійного і владолюбного» 101).
Назагал в оцінці рисхарактеру Петра Могили є розбіжності ще найменші й поодинокі автори, залежновід своїх симпатій, у більшій, чи меншій мірі використовували цей аспект особиКиївського Митрополита, щоб дати перевагу тому, чи іншому насвітленню.
Постать Петра Могили непереставала цікавити істориків, — визиваючи схвальні чи осудливі погляди —,почавши від його сучасників понині. Гідне уваги ствердження, що від певногочасу відчувається намагання провірити усталену оцінку Могилянській добі як наеміґрації (Д. Дорошенко, О. Оглоблин, І. Власовський), так і на РадянськійУкраїні. Так Д. С Наливайко, рецензуючи книжкуЕ. Вінтера, пише: «Останнім часом у нас приступають до ґрунтовного вивчення її(Києво-Могилянської академії — А. Ж.) великої культурної спадщини, значенняякої сягас далеко за межі України...» 102).
Паралельно з цим ізацікавлення чужинецького світу проблемою Могилянської Академії чимраз більшзростає. 103).
При багатьох суперечливихоцінках особи і творчости Петра Могили, із всього вищезгаданого недвозначновиходить, що Йдеться не про пересічну індивідуальність, та що найменування Йогоім'ям одного відтинку історії України, як також Академії — предтечі КиївськогоУніверситету та основних праць з православної догматики і обряду -— булоцілковито виправдане і заслужене.
Навіть найбільші противникиМогили не могли не визнати йому певних заслуг для української церкви, культури,а разом з тим і для українського народу. Одначе не все створене П. Могилоюпережило віки, заслуговує на визнання; більшість з його задумів і реалізаціїбули значним позитивним вкладом у загальну скарбницю українського народу. Це всеж таки не перешкоджає мати застереження і засуджувати деякі його рішення, чиметоди поведінки.
З уваги на великезацікавлення особою і всією добою Петра Могили та на її різноманітність, —почавши від історії, церковного життя, теології, літератури, культури,мистецтва, а на друкарстві кінчаючи, — тепер можна сміливо говорити промогилоз-навство, так само як вже прийнялися назви шевченкознавство,франкознавство тощо.
Не зважаючи на велику кількістьдрібних, а також на кілька більших загальникових праць про Могилу (М.Костомаров, М. Грушевський, І. Власовський) українська історіографія, теологія,література є в боргу перед постаттю Могили, який викарбував своє ім'я наскрижалях нашої історії.
Закінчуючи цей розділ, михотіли б повторити за Ф. Тернов-ським, професором історії церкви в КиївськійДуховній Академії, який слідом за Ю. Венслином, поставив запит: «Це ще питання,котрий Петро провів важливішу реформу і більш заслуговує ім'я Великого — ПетроІ, чи Петро Могила?» 104).
Це чи не найкраще визначеннявеликої ролі, що її відограв Київський Митрополит, а одночасно ця цитата моглаб послужити моттом для цієї розвідки.

РОЗДІЛ II
МОЛДАВСЬКИЙ ВОЄВОДИЧ НАКИЇВСЬКОМУ МИТРОПОЛИЧОМУ ПРЕСТОЛІ
(Біографічний нарис)
Контакт українського народу змолдавським — віткою румунського народу —- встановився від самого оформленняобох народів і продовжується під різними виявами взаємозв'язку аж понині.
На формації молдавськогогосподарства в половині 14 ст. позначився відгомін української державностикняжого Києва і Галича, який знаходимо в державно-соціяльній структурі та духовостіМолдавії*). Виразниками українсько-молдавської співпраці цієї доби були Ю.Коріятович, блександер Добрий. Стефан Великий, Муха. Як ці, так і пізнішікороткотривалі контакти на початку козаччини — Д. Вишнсвецького, Івоні, ІванаПідкови, С Наливайка, Г. Лободи, Єремії і Симеона Могили та П. Конашєвича-Сагайдачного—, не залишили глибших слідів на долі двох народів, не створили традиціїспівпраці.
Найтривкіша формавзаємозв'язків між українським і молдавським народами встановилася у 17столітті, коли поруч спроби Богдана і Тимоша Хмельницьких заснуватиукраїнсько-молдавський союз, найсвітлішою постаттю є Петро Могила, який створивміцні основи для культурно-релігійної співпраці двох народів. Можна тількишкодувати, що цей етап, який благодійно позначився на долі українського імолдавського народів, не знайшов свого продовження в дальших періодах історії,залишаючись єдиним світлим моментом їхньої добросусідської співпраці.
Прихід з рядів тодішньоїправлячої молдавської верхівки гідного представника в лоно українськоїспільноти, це рідкісний випадок, коли чужинець-сусіда включився в українськийнарод і серед нього відограв відповідальну і позитивну ролю. Мабуть, цявинятковість, яка не створила традиції припливу до української націїпредставників інших народів і позначилася на тому, що до самої постаті ПетраМогили українці ставилися стримано та що українські історики тількифрагментарно насвітлювали певні моменти з життя Могили та не залишили про йоготворчість докладнішої праці.
І. ПОХОДЖЕННЯ — РІД — ЮНАЦЬКІРОКИ — ОСВІТА — ОПІКУНСТВО — ВІЙСЬКОВА КАР'ЄРА
 
Петро Могила, синмолдавського господаря Симеонаи угорськоїкнязівни Маргарети, народився 21 грудня 1596 р. Щодо цієї дати є розбіжностіміж дослідниками життя П. Могили. Цю дату встановляє найбільший біограф ідослідник Київського Митрополита — С. Голубев 1) на підставі панегіриків, якіскладалися П. Могилі на день його ім'янин, і де сказано, що він «родивсянезадовго до свята Різдва Христового, а саме 21 грудня, в день памятикиївського митрополита св. Петра, на честь якого йому й дано ім'я (Петро). Акрім того Єрлич… твердить, що наш митрополит: «жив на світі повно п'ятдесятліт» 2). А тому, що смерть Могили сталася в ніч на 1 січня 1647 р., то час його народження слід віднести до21 грудня 1596 р.». Цієї дати дотримується ряд інших дослідників: Ф.Терновський 3), митрополит Макарій 4). Н. Йорґа 5), Т. Йонеску 6), М. Віллер7), О. Оглоблин 8).
Інші дослідники подають датународження 1597 рік 9), а ще інші уважають, що точну дату народження трудновстановити: 1596 чи 1597 рік 10). Один з перших дослідників П. Могили — С. Рождественський — подає 1590 рік як датународження 11).
Як воно було прийнято в тойчас (XVI-XVII ст.). визначні родини виводили свій рід від найбільш віддаленихісторичних часів, звичай, який не оминув і родину Могил.

/>
Дві історичні легендинамагаються пояснити родовід Петра Могили: перша, створена польськимигеральдиками, уважас родоначальником Могили — Муція Сцеволу, потомки якого мали б перейти з Риму в Грецію,а звідти в Молдавію. К. Нєсецький пише: «Могила — шляхетське ім'я здобуте вБасарабії або в Дакії, де панує слов'янська мова, означає могилу або яму, в якускладають тлінні останки забитих дружинників або воїнів. А будучи нащадкомродини Муція, найбільшої і найвизначнішої у ділі Марса (военному), він стявсвоїм грізним мечем багато ворогів своєї батьківщини і як визначний воїнзаповнив береги Дунаю могилами ворогів і прийняв ім'я Могили » 12).
Друга леґенда румунськогопоходження намагається вивести родовід Могил з кінця XV ст. Молдавський літописець І.Некуль-че розповідає про таку пригоду: в боротьбі проти угорців, в I486 p., молдавському восводі СтефановіВеликому забили коня. Один з його достойників, Луріче, (що означає вош) Йомузапропонував свого коня, а тому, що Стефан був малий ростом. Пурічс став на коліна, щоб допомогтивоєводі осідлати. СтефанВеликийвинагородив Пуріче — одного з предків Петра Могили — і назвав Його Могилою, бовін перетворився для нього в могилу і допоміг вийти з критичного становища 13).
Історична вартість обохлеґенд обмежується до ствердження намірів роду Могил віднести свій родовід донайстарішої дати та пояснити саму назву родини.
Вже з кінця XV ст. і впродовж усього XVI ст. маємо достовірні історичні даніпро існування чашника Могили 14) — 1499 р. — хотинського паркалаба, а згодом постельника при воєводі 15).
В половині XVI ст., на становищі високого державногомужа-лоґофета, був Йоан Могила, дід майбутнього митрополита Петра Могили 16).Він же управляв усім воєводством Молдавії за господаря Александра, який віддав заміж за Йоана своювласну сестру Марію. Це зближення з княжою родиною відкрило шлях трьом синамЙоана: Єремії, Георгію і Симеонові до блискучих кар'єр. В кінці свого життя,дід Петра Могили — Йоан постригся в ченці й закінчував життя в манастирі підім'ям Йоанікія 17).
Єремія Могила був з перервамивоєводою Молдавії в 1595-1606 pp. 18), а Георгій бувмолдавським митрополитом в 1587-1589 pp., відомийяк прихильник зближення з Римом 19). Цю настанову дядька часто використовувалидеякі дослідники Петра Могили для обґрунтування своїх теорій.
Третій син Йоана — Симеон, батько Петра Могили, був насампередхотинським паркалабом і гетьманом сучавським, а згодом в 1601-1602 pp. господарем Волощини, в 1606-1607 pp. — Молдавії 20).
Симеон Могила загинув у жовтні 1607 р. 21),його отруїли змовники, серед яких була і невістка, дружина Єремії.
Симеон Могила залишив шість синів: Михаїла,Гавриїла, Петра — майбутнього Київського митрополита, Павла, Івана і Мойсея22).
Свою політичну діяльністьродина Могил провадила за підтримкою польського короля і через цю однобічнуполітику не могла довго втриматися на престолі румунських воєводств. Щобзакріпити свої польські зв»язки, рід Могил посвоячився з польськими іспольщеними родами, віддаючи заміж дочок Єремії за синів маґнатів Потоцьких,Вишневецьких, Корецьких, Пржерембських тощо. Крім того всі три брати Могили —Єремія, Георгій і Симеон мали права польського шляхетства, т. зв «індіґенат»,який дозволяв їм набувати великі маєтки на Поділлі й на Київщині.
Все це впливало на зміцненнясеред роду Могил пропольської орієнтації, яка однак залишилася тількиполітичною, і тільки в деяких винятках (митрополит Георгій) захоплюючи такожрелігійну ділянку з відомим прокатолицьким наставлениям польських королів,Визнаючи зверхність Польщі. Єремія однак застеріг непорушність свободи дляправославної віри: «usum religionis Grae-cae libcrum intactumque haberc debet» 23). Залишаючись вірнимиправославній церкві, Єремія і Симеон Могили виявили себе також великимидобродіями української православної церкви, особливо Львівського братства,церква якого на честь Успіння Пресвятої Богородиці була побудована на їхніпожертви 24), тому її названо «Волоською».
Так само двоюрідні сестри ПетраМогили: Раїна (Реґіна) Вишневсцька, дочка Єремії Могили, відома заснуваннямправославних манастирів на Лівобережжі, а її молодша сестра Анна, дружина Станислава Потонького, Краківського воєводи,залишилась православною і від 1630 р. була членом Львівського братства.
Після смерти Симеона Могили, в кінці 1607 р., в наслідок ворожого наставления нового господаря Молдавії до родиниМогили, остання переселилася до Польщі, яка її дружньо прийняла, зважаючи назаслуги та родинні зв'язки. Деякі історики (Е. Гурму-закі, Н. Йорґа) твердять,що тільки Петра Могилу вислано на студії в Польщі, тоді, коли решта мала бзалишитися в Молдавії 25). Але ця версія с монш правдоподібною, коли взяти до уваги переслідування новогомолдавського воєводи.
Серед прибулих на ЗахідніУкраїнські Землі під Польщею був і Петро Могила, якому тоді минуло 11 років.Про цей період майбутнього митрополита, аж до вступления в чернечий стан (1608-1627) є дуже мало і частосуперечливих відомостей. Намагатимемося вияснити найважливіші.
Освіта Петра Могили
Через брак достовірних іточних джерельних даних, в цій ділянці — головне щодо назв шкіл, місцевостей іпрофесорів —, поодинокі дослідники висувають різнорідні гіпотези. Вонибазуються на родинній традиції глибокого прив'язання Могил до православія,тісних і дружніх зв'язках, які існували між родиною Могили і Львівськимставропігійним братством та його школою, традиції аристократичних родин вПольщі і Молдавії висилати своїх синів на навчання в західноєвропейськіуніверситети, і вкінці на даних про здобуту освіту і зацікавлення самого ПетраМогили.
У своєму духовному заповітіКиївський Митрополит писав: « родився і виховувався у вірі святій(православній)… в якій бажає стати перед маєстат Господа...» Поодинокіпанегіристи заз-начують, що « ще з дитинства він виявив велику любов до науки»26), а М. Смотрицький додає, що Петро Могила ще з молодости: « у ро Іасіпіе уро grecku uczyl sie » 27). М. Василенко згадує, що хоч мав він симпатії допольської держави і культури та родинні зв'язки з польською аристократією: «це,однак, не перешкодило Петрові Могилі з дитинства виховувати в собі любов доправославної віри»28).
Хоч немас ніякихдокументальних відомостей про інституцію навчання, майже всі дослідникибіографії Могили згідні в тому, що « первісну освіту Петро Могила здобув підкерівництвом наставників Львівської братської школи, що перебували в дружніхвідносинах з родиною (Могил), а закінчив в закордонних університетах» 29). Цюсаму думку висловлює вже згаданий Ф. Терновський: «Правдоподібно, що післязакінчення навчання у львівській школі, Могила слухав лекції і в закордоннихакадеміях » 30).
На підтвердження своєї тезиС. Голубев вказує на тісні дружні зв'язки, які існували між; родиною Могил іЛьвівським братством, а, з другого боку, зазначує, що «город Львів в кінці XVI і початку XVII ст. був центром освіти вПівденно-західній Росії (Україні — А. Ж.), при чому львівська братська школаслужила джерелом наук для всього краю, тож трудно уявити, щоб освітні впливиостанньої не сягали і на молдо-волоські землі...» 31). Однак цей соліднийдослідник лишає відкритим питання, чи навчання П. Могили відбувалося у самомуЛьвові, чи «на прохання родини Могил Львівське братство могло вислати своїхнаставників до Молдавії» 32).
Натомість румунські історикисміливіше вирішують це питання; один з них пише: «Братська школа у Львові булавідома у всьому православному світі. Петро, прибувши в це місто, мав змогувідвідувати виклади в школі Братства. Братчики Львова і вчителі школи були дужещасливі, що вони мали можливість виказати їхню вдячність одному зі синів їхніхдобродіїв, старан­но навчали молодого княжича законів віри, польської граматикиі всіх наук доби» 33). Інший румунський дослідник твердить: « Вчителі Братськоїшколи мусіли Його (П. Могилу) повністю задовольнити, на що вказує факт, що вінїх запросив пізніше, щоб вони викладали в Київській колегії..», при цьомууточнюючи, що «родина Могил не вважала джерелом православія ні Єрусалим, ні ГоруАфон, але манастир братчиків у Львові» 34).
Розбіжність біографів щодозакордонної освіти Петра Могили в західноєвропейських країнах ще більша і таксамо без жадних документальних свідчень.
С. Голубев, вказуючи на пануючий тодішній звичайвисилати своїх синів « для завершення освіти в колегії і університети закордон», на « самий уклад освіти П. Могили і випливаючий з цього характер йогодіяльности», на те, що «П. Могила був знавцем західньоевропейської літератури,дуже високо цінив освіту, здобуту в закордонних школах, та свідчення, що наУкраїні брак освіти духовенства і навчання молоді дуже шкодить православію, іединим діючим засобом для виправлення цього зла вважав перенесення на руськуниву західньої науки...», твердить, що « не можна відмовити у вірогідностевідомостям про те, що П. Могила відвідував західньоевропейські навчальніустанови» 35).
Це надзвичайно обережнозформульована гіпотеза, яку інші дослідники конкретизували інакше.
Деякі різнонаціональнідослідники твердили, що П. Могила удосконалив свого освіту в ПаризькійСорбонні. Цієї тези притримувалися румунські дослідники І. Міхалческу 36) і К.Ербічяну37). Серед українців про перебування П. Могили у Франції писав В.Щурат, відзначаючи, що майбутній митрополит учився у відомому єзуїтськомуколежі « Ля Флеш » (« La Fleche») уБарона, професора Декарта 38). Це твердження висуває В. Шурат на підставі листа« Magna ars disserendi de qualibet materia » з XVII ст., знайденого в церковному архівісела Верески під Ліском (перемиської діецезії), в якім невідомий автор, ставшив обороні вчености П. Могили, пише: «Per summum nefas vituperatur. Varo-nem enim praeceptorem habebat eminentissimum». (He слушно ганять його (П. Могилу, — А.Ж.), бо Барон був його знаменитим учителем) 39). Стараючись встановити зв'язокміж схоластикою Заходу і схоластикою України на підставі зв'язків П. Могили зФранцом Бароном і Декартом в 1609 p., В. Шурат ось так пояснюс свою гіпотезу: « Може йпатріотичні мотиви велять біографам подавати П. Могилу за ученика ПаризькоїСорбонни — того Могилу, що після смерти свого батька, опускаючи Францію, мігмати найвище 12 літ віку. Тому, що П. Могила, бувши у Франції, міг вчитися вякійсь колегії, які стягали до себе поважне число заграничної молодіжі. Одною жтаких колегій, що діяльністю своїх професорів тробувала конкурувати навіть зпідтоптаною потрохи Сорбонною, була єзуїтська колегія «Ля Флеш», де вчивсяДекарт і де вчителем був патер Барон...» 40). Однак і сам Шурат не певний вцьому, тому уважає, що тільки докладна студія творів П. Могили та філософічнихпоглядів Могилянської колегії могли б підтвердити цю гіпотезу.
Погляд Б. Шурата поділяв і М.Грушевський 41). За останній час до цісї гіпотези приєдналися єп. СильвестрГаевський42) і І. Власовський; останній подає такі додаткові пояснення: «П.Могила подорожував., по Західній Европі, побіраючи вищу освіту в закордоннихуніверситетах, між другими і в Сорбоннському Університеті (Париж:), де добре запізнавсяз латинським богословієм» 43). За старою традицією притримувався цісї гіпотезиі російський історик А. Карташев, твердячи, що після школи Львівськогобратства, П. Могила відвідував польську Академію в Замості: «По зв'язках йогосім'ї з польською аристократією, Петро продовжував свою освіту і заграницею, вГолландії і в Парижі» 44).
Вже менш певно про паризькістудії згадує Н.П.Василенко 45), аза ним і ряд інших істориків. Нині більшість дослідників відкидає гіпотезу пропаризькі студії Петра Могили і це на під­ставі розшуків. До цієї категоріїзараховуємо М. Віллера4б), І. Борщака 47), Т. Йонеску; останній пише: «Знаннялатинської мови не є трудністю, яку не можна б розв'язати без гіпотези подорожідо Парижу» 48). Тому він скоріше уважає, що цю мову Могила вивчив у одній зпольських шкіл. Це саме твердить Г. В. Флоровський: свої студії Могила мавзакінчити в Академії За-мойського, припускаючи також, що він перебував короткийчас на студіях у Голляндії49). Цісї самої тези притримується і сучаснасовєтська історіографія; Е. Мединський так обґрунтовує її: «Навряд чи віннавчався в якому-небудь закордонному університеті: адже ж навчання в університетів ті часи вимагало багатьох років (6-8 і більше), Петро Могила вже в20-22-річному віці був офіцером польських військ. Коли ж він встиг навчатися вуніверситеті? Адже ж не вступив він до університету 12-13-річним хлоп­чиком!Якби він здобув освіту за кордоном (а особливо у Парижі!), про це обов'язковосказали б його «сподвижники». які підлесливо відзначали у численних панегіриках вигадані позитивні якості ПетраМогили» 50).
Підсумовуючи вищеподаніспроби дати відповідь в справі освіти П. Могили, ми приходимо до переконання,що початкову освіту він здобув у колі учителів Львівської братської школи вродинній обстановці, або в самій школі, цю освіту згодом завершив у вищихшколах в Польщі і Західній Европі. Натомість немає ні­яких даних, якіпотверджували б студії в паризькій Сорбонні. Опанувавши досконало тодішнюукраїнську, польську, румунську, латинську і грецьку мови, здобувши світськузагальну освіту, а згодом і релігійну, П. Могила був належно підготований, щобзгодом не тільки бути одним з найвизначніших організаторів і реформаторівосвіти в Україні, але також безпосередньо взяти участь у створеннівисококваліфікованих студій у релігійно-церковній ділянці.
Опікунство
У тодішньому суспільствііснував звичай, що молода людина, після закінчення освіти, поступала на двіродного з магнатів, де здобувала знання з військового («рицарського») мистецтвата шляхетних звичок, де перебувала кілька років. У випадку сироти магнати бралина себе обов'язок опікуна, покровителя і захисника молодої людини. Під опікою свосїматері Петро Могила переїхав 1607 р. на Західні Українські Землі, де здобувпочаткову ос­віту, яку згодом доповнив у Західній Европі. Після повороту доПольщі, опікуном Петра Могили був коронний канцлер і гетьман СтаніславЖолкевський 51).
Роздумуючи над датою, коли П.Могила переселився до коронної Польщі, С. Голубев уважас, що: «це сталося уже після закінчення Могилою своєїосвіти в заграничних університетах, «і що ми ледве чи можемо подавати цю датураніше 1617 р. (саме коли митрополитові було б. двадцяти років)» 52).
Більшість дослідниківуважають, що вплив Жолкевського — людини щирої, безпосередньої, глибокорелігійної і патріотичної — на молодого П. Могилу був позитивний 53). Проперебування Могили в резиденції Жовкви, більського воеводства, довідуємося з того факту, що тут вінздобув собі деякі маєтки ще перед своїм церковним званням 54). Опікунство С Жолкевського тривало аж до його смерти 1620 p. під Цецорою, де турки вщент розбили польські війська. Треба припускати,що П. Могила, як старшина польської армії, брав участь разом зі своїлт опікуному цій битві і належав до числа тих небагатьох щасливців, яким вдалосяврятуватися. Про цю подію не згадують панегіристи Могили тому, що ця битва булавеликою поразкою 55).
Про участь П. Могили у битвіпід Хотином 1621 р. є вже достовірні джерельні дані. Це й є перша вхронологічному порядку вістка про життя П. Могили, про яку згадують всібіографи.
Після смерти С. Жолкевського Могила був повнолітнім, алемав за протектора польського гетьмана Хоткевича, з яким брав участь уХотинській битві. Історики згадують, що П. Могила уживав усіх своїх впливів,щоб довести полякам льояльне ставлення молдаван до Польщі, бо до них створилосьсеред польських частин недовір'я і ворожість 56). Інший тогочасний документ проХотинську битву згадує, що Могила виказував «охоту до услуг Речі-посполитої проти султана Османа, царя турецького, головного ворогаРечіпосполитої і всього християнства» 57).
Про участь Могили в битві підХотином згадує і румунська історіографія; у виданій румунською Академієюісторії пишеться: «В польському війську перебував претендент на трон Молдавії,призначений продовжувати на посту воєводи Могилянську політику. Ним був ПетроМогила, син Симеона… З малим власним відділом, П.Могила пробивався в північній частині держави (Молдавії — А. Ж.), постійнодобиваючись, щоб поляки не грабували молдаван» 58).
У цій битві під Хотином, вякій вирішальну ролю відіграло українське козацтво під проводом гетьмана П.Сагайдачного, молодий Петро Могила «побачив техніку й лицарське завзяттяукраїнського козацтва. В цім великім військовім герці щось особливо малодіткнути вразливу молоду натуру господаревого сина і вплинути на користьукраїнського народу, що витворив таку могутню й завзяту козацьку силу танаділив її таким талановитим керівником» 59).
Відкидаючи твердження деякихдослідників, які в польських поразках у війні проти турків вбачали причину вступления П. Могили в чернечий стан, Т. Йонескутвердить, що не можливо « уважати, що шлях Цецори і Хотину був для нього шляхомДамаску. Ці дві події були вирішальними можливо в тому розумінні, що вонививершили певну еволюцію, яка розвивалася поступово. Це можливо. Але П. Могила,який часто говорив про себе і про свою родину, ніколи не відзначав ці події яквирішальні і не представив їх як відкриття шляху його призначення» 60).
До часу вступления П. Могили в сан Киево-печерського архимандрита (1621-1627) маемо тільки скупі дані з його біографії.Знаємо тільки, що після смерти С. Жолкевського він вирішив переселитися збільського воеводства і звернув свою увагу на Київщину. Могила часто відвідуєКиїв, почавши з 1622 p. «w sredo-posciu tego roku ktorego Sagaydaezny umari», а за тим їде до Києва на святаУспенія Богородиці 1624, 1625, 1626 і 1627 р. 61). В цей час Петро Могила придбавв околицях Києва чималі маєтки, між; іншим посілість Рубежівку 62), і одночаснотерен його діяння перенісся з Польщі до центру України.
В Києві Могила відвідувавмитрополита Йова Борецького, з яким незабаром подружився і який став йогодухово-релігійним провідником. Деякі дослідники уважають Й. Борецького заопікуна молодого Могили, який в невдовзі перебрав ролю гетьмана Хоткевича 63).
Поглиблення зв'язків з митр.Борецьким вплинуло на вироблення релігійного світогляду Могили, який почавбрати активну участь в церковних справах. Ця участь ґрунтовно змінила життєвийшлях молдавського воеводича, який покинув світське життя, приймаючи чернечурясу. В 1627 p., саме, коли йому минуло 30років, закінчився перший період його життя, період, який можна назвати молдавсько-польським,а з його оселенням назавжди в Києві почався український період і служінняправославній церкві на Україні.

2) П. МОГИЛА — АРХИМАНДРИТ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ
Перехід із світського вчернечий стан Петра Могили був причиною різних інтерпретацій і оцінок самоїособи архимандрита танаставления до ньогоченців Києво-Печерської Лаври.
Насамперед намагатимемосявияснити — які моменти спонукали П. Могилу до висвяти і очолення ПечерськоїЛаври?
Відкидаємо два крайніпояснення, а саме, що молдавський воеводич прийняв чернецтво виключно зідеалістичних моментів, з бажання служити церкві та схильности до чернечогожиття і аскетизму 64), чи що він рішився на цей крок спонуканий матері-яльнимивигодами, що їх запевняло керівництво маєтками Печерської Лаври та гонитвою заславою. Ми уважаємо, що обидві крайності є помилкові та що рішення П. Могилибуло наслідком всієї сукупности різнородних факторів, про які й хочемо згадати.
Про глибоку релігійністьродини Могил і про їх прив'язаність до православія вже була мова вище. З одногобоку, молодий Петро був свідком упадку православної віри на початку XVII ст. як в Молдавії, так і наукраїнських землях під Польщею через дії католиків та прихильників унії, атакож бачив пожвавлення опору проти латино-уніятської пропаґанди, що йогорозпочали «всі луч-шіе люди того часу». Як пише С. Голубев: «Очевидно, що таке релігійне захоплення середпівденно-руського народу не могло пройти непомітним для Петра Могили і не моглоне викликати в його вразливій натурі глибокого співчуття» 65). Він включаєтьсяв тодішній релігійний рух, що прагнув рятувати православну віру, особливо підвпливом митрополита Й. Борецького, який вказав йому на загрозливий станпрадідівської церкви.
«При цьому слід пам'ятатитакож укорінений в той час звичай, що вищі ієрархічні місця часто займаливизначні люди з тодішньої аристократії, а навіть члени королівської сім'ї, дляособистих користей. Як зазначає літописець, П. Могила був «при своєму доброму ітривожному житті, не позбавлений бажань і слави світа цього» 66), а головнесвоїм характером, ніяк не здібний до замкнутого життя, до діяльності, щообмежувалася б тіс­ними загородами монашої келії» 67).
Все ж таки згаданий авторвідкидає твердження деяких істориків, що П. Могила скористався з свого архимандритськогосану для особистої наживи, «подібне твердження не оправдується ближчимознайомленням з життям і діяльностю нашого митрополита, яке слідувало післявисвячення»68). Аналогічну думку відстоює і румунський дослідник Т. Йонеску,для якого « вибір на цей пост (архимандрита) йому здавався як перший засіб, щобпіднести і возвеличати Православну Церкву. Якщо він цінив доходи Лаври, він їхоцінював насамперед як засіб боротьби проти ворогів православної церкви» 69).
Вже більш критично щодовисвяти П. Могили на печорського архимандрита ставився Е. Голубінський, як також М. Василенко. Останній писав: «Пояснювати бажанняМогили стати печерським архимандритомвиключноідейними мотивами — послужити православній вірі у чернечому стані — не можна.Ймовірно, немалу ролю грали при тому й матеріяльні розрахунки. БагатющаКисво-печерська Лавра завжди служила приманою для значних і впливових людей»70).
Вже цілком вороже наставления до П. Могили із злобнимипоясненнями про вступленияу чернечий станподають деякі совстські історики, але про це згодом.
Коли і в яких умовахвідбулася висвята Петра Могили на архимандрита печерської Лаври?
Точне визначення дати вступления Могили в сан архимандрита звільняє молдавського восводича віддеяких обвинувачень, що їх робили деякі історики.
Відомо, що питання виборунового архимандрита Печерської Лаври сталоактуальним після смерти Захарії Копиетенського, якудехто визначав датою 8 квітня 1626 р. 71), а вступления на його місце Петра Могили на 1628, а навіть на 1629 р. Такимчином, печорська архимандрія залишалася від двох до двох з половиною роківнезайнятою через опір ченців Лаври 72).
В дійсності архимандрит 3. Копистенський помер 21 березня1627 p., як це компетентно доводить С. Голубев 73). Розпочата боротьба завакантний пост архимандритавелася міжчотирма претендентами. Першим був отець Теофан Боярський, якого, спочатку,ченці Лаври і обрали на місце померлого Копистенського, що його відмовивсязатвердити король і наказав відбути нові вибори 74). Іншим претендентом був о. Герман Тишкевич, уніят-ський священик,кандидатуру якого підтримувала уніятська група на чолі з митрополитом Й.Вельямином Рутським. Не зважаючи на цю підтримку, як також збройні частинижитомирського старости Яна Тишкевича, який 13 вересня 1627 р. зайняв Печер-ськуЛавру і загрожував ченцям, ці відмовилися вибрати уніят-ського кандидата 75).Третім претендентом був Василь Копистенський, ігумен приписного до ЛавриДятеловецького манастиря і близький родич попереднього архимандрита Захарії, на користь якого було багатоаргументів, але про кандидатуру якого немас достовірних даних 76).
Природно, що всі ці претендентивели серед ченців кампанію проти вибору Петра Могили, висуваючи такі аргументи77):
а) В той час молдавськомувосводичу минуло тільки ЗО років, досить молодий вік, щоб здобути досвід іавторитет;
б) Поважнішим був закид, щоМогила походив з «землі чужої», тобто не був уродженцем Київщини, як цього вимагалаустійнена традиція і постава польських королів, і вкінці
в) Його приязнь з архиепископом Мелетіем Смотрицьким, якого ченціЛаври підозрювали в католицьких симпатіях.
Напевно немалу ролю в опорі Могилі відограло й йогосоціяльне походження, про яке він згадував навіть після переходу в чернечийстан.
Але, не зважаючи на поданівище закиди та на згаданих претендентів, був скликаний Печерською капітулююпровінційний сеймик в Житомирі 6 вересня 1627 р. для нового вибору, на якому«все духовенство і обивателі обрали на архимандрита печерсько-київського вельможного Петра Могилу, воєводичаземель молдавських, людину вельми знану...» 78).
Цей вибір був затвердженийкоролівською грамотою Сіґізмунда III — 29 листопада 1627 р. 79), а сам «акт висвяти Петра Могили накиево-печерську архимандрію був здійснений в грудні 1627 p., або в день його народження (21. 12.1627), або на Різдво Христове» 80).
Свій успіх Могила завдячувавнасамперед митрополитові Йову Борецькому, який мав великий вплив на лаврськубратію, а особливо на київську шляхту. Але неменше спричинилися до цього успіхуй впливові польські магнати, які перебували у дружніх відносинах з родичамиПетра Могили, про що згодом згадував сам митрополит Могила («Тріодіон»).Завдяки саме останнім була одержана в скорий час королівська грамота 81).
Цілком протилежні насвітленняпроцедури вибору П. Могили на архимандрита подають поодинокі дослідники. Ось так історик української православноїцеркви намагається довести повну відданість Петра Могили православній церкві інезалежність бід інтересів Польщі;він пише: «Заслуговує на підкреслення той факт, що вступления Петра Могили наполе церковно-православної діяльності і співпраця його з ієрархією висвятипатріярха Феофана мали місце при королі Сіґізмунді III, коли і положення ПравославноїЦеркви в Польщі було, як знаємо, безправне, і православна ієрархія не буладержавною владою признана. Іншими словами, молодий архимандрит, воєводич земель молдавських, аодночасно й польський шляхтич, не завагався стати по стороні православнихукраїнців і білорусів та в опозицію до пануючого курсу гноблення православіяпри Сіґізмунді III» 82).
Натомість совєтськийдослідник приписує Могилі у його намаганні очолити Печорську лавру найчорнішінаміри і підступ :
«Цілком чужа Україні людина,яку і родинні узи, і світські зв'язки єднали з польськими магнатами, що гнобилиукраїнський народ і православну віру, раптом виявляється обраною на високудуховну посаду архимандритаКиєво-Печерськоїлаври.
Навіть явні панегіристи ПетраМогили змушені визнати, що він дуже домагався цієї посади (і, додамо ми,враховуючи всі дальші факти з його біографії, домагався, не гребуючи ніякими засобами)… Характерно, що «обрання»Петра Могили (як і висвячення його в 1633 р. у митрополити) сталося не в Києві, де звичайно відбувалися подібні акти...
Якщо ми врахуємо, щокоролівське затвердження П. Могили в сані архимандрита відбулося в період посилених спроб злити уніятів іправославних (1625-1630 pp.) і що єзуїти задумализаснувати уніятсько-православний патрінрхат для України й Білорусії, підлеглийпапі римському (зробивши першим таким патріярхом II. Могилу), і тим розірвати зв'язки православної церкви цих територій ізсхідніми патріярхами та з Москвою, — то королівське затвердження «обрання»Петра Могили лише підтверджує наші досить обґрунтовані підозри шодо обіцянок,які, мабуть, давав Петро Могила королю, польським магнатам та єзуїтам як платуза затвердження» 83).
Цікаво ствердити, щоаналогічне до советського -— вороже на­ставления до церковної кар'єри Петра Могили займає і російськаеміграція, яка посуджу є його в польонофільстві й прихильності до католицизму тількитому, що Могила «мріяв про піднесення київського митрополичого трону до титулупатріархату в противагу до Москви» 84).
Деяку плутанину у висвітленніакту висвяти Петра Могили печерським архимандритом вносять і деякі католицькі автори. Вони твердять, що Могилузатверджено архимандритомв наслідок того,що він обіцяв королеві Сіґізмундові Тії перейти на унію 85). Бони наводять дляцього уступ з «Промови для з'единених рутенців», в якій Н. Ланціціус,провінціял Литви, відповідає на запит короля Володислава IV (1633 р.) в справі повернення православним церкви Святої Софії. Ланціціусбув проти того, щоб пра­вославним передати Софійський Собор від уніятів і якаргумент подає вістку, що « король Сіґізмунд надав чин архимандрита Пє-черськоїЛаври Могилі тому, що цей обіцяв перейти на унію» 86). Ця єдина інформаціяЛанціціуса, не підтверджена іншими джерелами, була заперечена усією пізнішоюдіяльністю Петра Могили. Вона також виглядає не правдоподібною, бо королевібуло б легше затвердити певного уніятського кандидата Тишкевича, ніж: чекати наобіцянку православного Могили.
Залишається ще вияснитипитання, як довго П. Могила був звичайним ченцем, тобто час від прийняття монашества до висвяти на архимандрита. Вже С. Голубев спростовує твердження, що П. Могила прийняв монапіество в1625 р. 87), самими писаннями Митрополита, на підставі яких видно, що в 1626 і1627 pp. він не перебував постійно в Києві, атак само запискою А. Кальнофойсъкого, зякої виходить, що Могила став Києво-Печерським архимандритом, не проходячи чернечого стажу 88). Нажаль, пізніші дослідники далі дотримувалися невірних даних про чернече життя,що його мав вести Могила, почавши з 1625 р. 89), а Т. Йонеску скоротив термінчернецтва до кількох місяців, пишучи, що Могила прийняв чернече убрання всерпні 1627 p., залишаючись недовгозвичайним монахом 90).
Перебираючи керівництвоправославної цитаделі, якою в то­му часі була Києво-Печерська Лавра, архимандрит Петро Могила намагався покращитиневідрадний існуючий стан православних на українських землях під Польщею. Вінзосередив свою увагу насамперед на покращенні стану самої Лаври, роблячиподвійні заходи: під матеріяльним аспектом він старався повернути монастиревівсе те, що різні чинники забрали в критичні моменти; під моральним — вінпрагнув так виховати і вишколити своїх ченців і співробітників манастиря, щобза їх допомогою створити вогнище освіти і науки. Проводячи в життя ці пляни,Петро Могила виявився гідним продовжувачем своїх трьох визначних попередників:архимандритів Никифора Тура (1593-1599), Єлисея Плетенецького (1599-1624) іЗахарії Копистенського (1624-1627).
Крім вище наведених двохаспектів реформ Могили, йому довелося від самого початку включитися також взагальноцерков-ні справи, актуальні в тоїі час на українських землях, а саме вакцію релігійного примирення з уніятами, бути одним з чільних представниківукраїнської православної церкви, які намагалися навести лад у релігійнійборотьбі між уніятами і православними та намітити плян узгіднення міжроз'єднаними церквами. Про цю діяльність буде мова в третьому розділі цієїпраці.
Щоб краще зрозуміти зміни,які ввів Могила в Київській Печерській Лаврі, слід бодай коротко переглянути,що вона являла собою перед тим, яка була її організація, ділянки праці та якібули визначні керівники.
Через напади кримських татарстановище Печерської Лаври до кінця XV ст. було нужденне. Це становище змінилося в XVI ст., головне в наслідок дії козаків, що спинилинабіги татар, та жертвенности населення, яке давало великі пожертви для їїрозбудова. Зіздяки цьому, прикінці XVI ст., Печерська Лавра сталаодкіек з наибагатших інституцій на українських землях, особливо поширившиземельні посілості шляхом записів і духовних заповітів. У цей час Печерськийманастир володів численними землями у всіх повітах Київської области, вОстерському повіті більшість земель належала Лаврі, крім того вона малапосілості на Білорусі і в Литві, у Слуцькому, Логойському, Бобруйському,Глуському, Могилівському і Віденському повітах. В кінці 1593 р. печерськомуманастиреві належали 2 міста: Василів і Радомисль, два містечка, близько 50великих сіл, 5 селищ, 3 присілки, 5 садиб, 2 двори-палаци, 2 замки, різні рибніловлі, млини, річні перевози І різні угіддя 91).
Вже цей список багатстввказус на могутність манастиря, яка перетворювала його архимандрита на справжнього володаря, якого слухалина його посілостях, а одночасно поважали всі інші цивільні установи в усьомукоролівстві.
Але ці багатства дуже частозловживалися лаврською ієрархією, яка використовувала його для своїх особистихінтересів. У XV і XVI ст. цивільні чинники втручалися увнутрішні справи Лаври і часто робили тиск при виборі архимандрита. Труднощі виникали також з того, щопризначення високих ієрархів на українських землях під Польщею залежали відпольських королів. Але почавши від 1522 p., печерські ченці почали робитизаходи для здобуття своєрідної автономії для своєї інституції, головне противтручання цивільних чинників у внутрішні справи манастиря. В цей же рік корользатвердив привілей, на основі якого « старші монахи разом з князями, панами іземлянами Київщини самі вибирали собі архимандрита і щойно після того просили короля про його затвердження» 92).
Але дуже часто цей привілейпорушувано і цивільні люди надалі втручалися у справи Печерської Лаври, щобздобути для своєї користи керівництво маєтками манастиря. Про боротьбу заархимандріго свідчить саме велике число архимандритів від І494 до 1574 р.: напротязі 80 років змінилося 25 печорських архимандритів 93), Цей список доповнюєС. Голубев, доходячи до 35 архимандритівза вісімдесятиріччя 94).
І хоч у другій половині XVI ст. з'явилися здібніші архиман-дрити,що намагалися повернути деякі загарбані маєтки, все ж таки вони обмежувалися доекономічної санації, а Лавра далі за­лишалася без шкіл, друкарень, бібліотек,шпиталів, приймалень.
Щойно при кінці XVI ст. стався своєрідний переворот вжитті Печерської Лаври як і всього православія, особливо під впливом пропаґандиінших віровизнань, насамперед в наслідок існування унії. Розпочатий релігійнийрух впливав і на піднесення морального манастирського життя, а разом з тимвисуваються на перше місце релігійно-освітні засоби, потрібні для боротьби зпротилежного пропагандою і для збереження віри; засновуються школи, друкарні,видаються книжки, організуються добродійні установи.
Серед визначних попередниківПетра Могили, які підготували ґрунт для його далекосяжних реформ були вжезгадані ар-химандрити. Коротко переглянемо їхню діяльність, щоб краще оцінитизаходи самого Петра Могили.
Никифор Тур (1593-1599) відзначивсязавзятою обороною прав Печерського манастиря проти втручання київськогомитрополита Михаїла Рогози, а згодом проти посягання унії. Не зважаючи на те,що по стороні останньої став і сам король, який декретом з 18 листопада 1597 р.присудив віддати манастир під владу М. Рогози, архимандрит чинив опір, заявляючи висланникові короля, що корольнічого не має до нас, і ми не зобов'язані його слухати, коли він порушує нашіправа і вольності» 95). Коли в самому Києві уніяти зазнали поразки, в той час,за допомогою адміністрації, вони силою призначали своїх службовців у посілостяхЛаври, що знаходилися поза Київщиною, головне в Литві. Опір Тура значно вплинувна піднесення релігійних почувань населення українських земель.
Єлисей Плетенецький (1599-1624) своєю діяльністюдля возвеличення Печерської Лаври, а за її посередництвом і всьогоправославного українського народу, може бути названий справжнім предтечеюМогили.
Продовжуючи боротьбу протинамагань уніятів, очолених новими митрополитами: Іпатісм Потієм, а з 1613 р. Иосифом Вельямином Рутським, архимандрит добився від короля визнання ПечерськоїЛаври за православними 96). Але основну увагу Плетенеиький зосередив навпорядкуванні манастиря, намагаючись піднести його до тісї моральної висоти,щоб він був гідним своєї світової слави. Щоб покласти край моральному упадкусеред ченців, від самого початку він відновив у манастирі спільне життя заосновами Св. Василія та покращив побутові умови. Турботи про зідродженнячернечого життя були тісно пов'язані з розвитком освіти в найширшому розумінніцього слова.
Для здійснення цього Є.Плетенецький ужив таких заходів: а) створив друкарню в Лаврі в 1616 p.; б) фабрику паперу; в) запросивспеціялістів у ділянці друкарства; г) запросив до Лаври учених людей, середяких слід згадати: Захарію Копистенського, Памву Беринду, Стефана Беринду,Тараса Левковича Земку, Лаврентія Зизанія Тустановського, Иосифа Кириловича,Гаврила До-оотеевича, Філотея Кизаревича, Олександра Мітуру, як також ИоваБорецького, що згодом став Київським митрополитом; ґ) видавав книги; за йогоурядування видано 11 великих публікацій з ділянки літургіки, патрології,канонічного права і релігійної полеміки; д) заснував інститут проповідників; є)заснував школи, в яких крім богословських наук вивчали ще й латинську тагрецьку мови. До цього слід додати, що за архимандритства Є. ПлетенецькогоПечєрська Лавра стала ставропігією, створено б. Лаври жіночий манастир; вінвпорядкував Дятеловецький манастир — філіял Лаври, узалежнив від Лаврикиївський Пустинно-Миколаївський манастир, реставрував печерську церкву,збудував нові храми, покращив стан шпиталю для бідних.
Захарія Копистенський(1624-1627) продовжував морально-виховну і освітню роботу свого великогопопередника. Він закликав керівників манастирів дотримуватися загального співжиттяі нелицемірно ставитися до ченців. Щоб дотримуватися справжнього навчання, вінвстановив цензуру проповідей. За два з половиною роки його керівництвапечерською друкарнею було випущено 9 видань. Досягнута попередником автономіяПечерської Лаври опинилася в небезпечному становищі після того як М.Смотри-цький домігся у Константинопільського патріярха скасування всіхставропігій на українських землях. Попри це Копистенський домігся у митрополитаБорецького визнання ставропігії за Печерською Лаврою. Дбаючи і про іншіділянки, він насамперед звернув увагу на моральний стан ченців печерськогоманастиря, число яких в 1625 р. дійшло до вісім сот 97).
Паралельно з відродженням усамій Печерській Лаврі, аналогічний рух проходив і в самому Києві, де наприкінці16 ст. оформилося церковне братство, яке ставило собі за завдання допомоговуакцію і оборону православної віри перед її противниками. Київське братствозначно розвинулось після того як Єлисавета Гулевичівна, дружина маршалкамозирського Стефана Лозки, пожертвувала 14 жовтня 1615 р. великі маєтки: двір іземлю у самому Києві, які мали служити для заснування школи і добродійнихзакладів для старців 98). Фундація Гулевичівни перейшла під благотворний впливКиєво-Печерського манастиря, а школою заопікувалися лаврські ченці на чолі з Є.Плєтенецьким. В цей час між братством і манастирем існували тісні зв'язки і напочатку 1616 р. прийшло до повної співпраці між братством і Печерськимманастирем.
Другою значною подією дляправославного Києва були відвідини Єрусалимського патріярха Теофана в 1620 p., який, повертаючись з Москви, завітавдо Печерської Лаври і при цій нагодінадав київському братству три грамоти, в яких потверджував: 1) заснуваннябратства (грамота з 17. 5. 1620); 2) створення при братстві школи, в якійнавчали старослов'янську, грецьку і латинську мови (26. 5. 1620) і 3) признавза братством право ставропігії.
Але найважливішим актомпатріярха Теофана в Києві було встановлення вищої ієрархії православної церквина українських землях, де після Берестейської унії залишилися тільки дваєпископи (Г. Балабан і М. Копистенський), а з 1610 р. тільки один епископ (Є.Тисаровський) у Львові. Маючи широкі уповноваження від Константинопольськогопатріярха, Єрусалимський патріярх Теофан висвятив 1620 р. Йова Борецького наКиївського митрополита, Мелетія Смотрицького на архиепископа Полоцького і ІсаюКопинського на Перемиського єпископа. Висвята відбулася при активній допомозікозаків та їхнього гетьмана П. Сагайдачного, які охороняли патріярха перед нападамипольської адміністрації.
Діяльність цих трьох ієрархівтісно пов'язана з діяльністю Петра Могили, тому часто доведеться ще згадуватипро них. Висвята нової ієрархії сильно занепокоїла латино-уніятів, якідомагалися, щоб король своїм маніфестом заперечив патріярхові Теофановібудь-яку церковно-адміністративну владу, а трьох ново-висвячених ієрархівпоставив поза законом.
Такий був стан самої Лаври таправославної церкви на українських землях в час, коли Петро Могила став архимандритом і почав грати велику ролго.Пригляньмося тепер до основних аспектів діяльности архимандритства ПетраМогили.
Продовжуючи боротьбу заповернення поодиноких посілостей манастиря, що їх різні чинники присвоїли собітим часом, Могила поставив цю справу на більш практичний шлях. Він відмовивсявід судових процесів, які тягнулися б у нескінченність і часто вирішувалися внекористь дійсного власника, а вирішив застосувати для повороту лаврських дібрті самі методи, якими користувалися і противники, коли вони їх забирали.
Так «він збирав манастирськихслуг, озброював їх і силою захоплював раніше належні маєтки до Лаври. Інколидля подібної дії кликалося і козаків. Коли якийсь пан, поласившись на багатулаврську маєтність, нападав на неї і грабував, то він міг бути певним, щоподібну (якщо не більш болючу) відплату зазнає в короткий час і йогопосілість...» 99).
І хоча противники Могилиперебільшують, ведучи очорню-ючу його акцію і малюють його надто негативно, то «самфакт озброєних нападів Могили на противників Лаври не підлягає сумніву» 100).
Дуже часто противники Могиливисували проти нього застосовані ним брутальні заходи. Для виправдання архимандрита слід зазначити, що такі методи були вдусі тієї доби, що так само, але не так часто поступали і його попередники, тавкінці, що ці енергійні методи виявились ефективними, бо вони повернули Лаврібагато забраних маєтків та остерегли інших грабіжників перед подібниминападами.
З уваги на те, що серед тих,що посягали на добра Лаври, були й православні, Петро Могила користувався такожморальними методами, намагаючись впливати на релігійні почуття людей, вказуючи,що подібні насильства викликають гнів і кару Божу. Про це ми довідуємося зкрасномовних записок архимандрита 101).
С. Голубев, характеризуючиаспект діяльности Могили для збереження і поширення мастків Печерської Лаври,стверджує, що: «П. Могила високо цінив матеріяльні багатства Києво-Печерськогоманастиря, при чому обороняючи його масткові права, нерідко виявляв схильністьпоказати свою силу маґната. В даному випадку ця його діяльність має деякуподібність з багатьма печерськими архимандритами XVIст. Але ця подібністьє тільки зовнішня… Для П. Могили Лаврські багатства мали ціну і значенняпереважно тому, що в них він бачив тверду опору для боротьби з могутнімипротивниками православія… Тому Могила, ревно оберігаючи манастирське добро,не тільки не користувався ним для своїх інтересів, але також багато власнихмастків давав для потреб веденого ним манастиря...» 102).
«Замінюючи меч на чернечумантію», молдавський воєводич рішився на цей крок із всією щирістю тасвідомістю своїх обов'язків як начальника чернечої братії. Про його високезрозуміння про ролю чернечої місії довідуємося з його власноручних записок, якідатуються з цього періоду його життя. Він писав: «Чернече життя — цедосконалість християнського життя». То­му він був надзвичайно строгим допідлеглих йому ченців, від яких вимагав « досконалого некористолюбства, повногосамовідречення, беззаперечного підпорядкування волі настоятеля...» 103).
При цьому слід зазначити, щосеред власноручних записок Могили є низка прикладів, в яких він представляєосновніші характеристики з життя сучасників, що достойні наслідування, а такожприклади кари Божої за порушення чернечої обітниці чи непослуху зверхникам104).
За непослух або невиконаннярозпорядків з боку ченців П. Могила в деяких випадках не обмежувався доморальної догани, а застосовував суворі, навіть жорстокі заходи. Сучасникнашого архимандрита Єрлич, що перебував ублизьких відносинах з Могилою, розповідає про такі два факти:
а) Задумавши заснувати у Лаврі вищу школу, Могилавибрав для неї приміщення, де жили старі й хворі ченці, при Троїцькомуманастирі. Було потрібно переселити хворих ченців у інше місце, але вони начолі із своїм ігуменом Арсенієм чинили опір печерському архимандритові. Це дужерозгнівало Могилу, він забрав у непокірного ігумена гроші і все майно, наказавйого бити і опісля його ув'язнив. Від тих побоїв ігумен помер. Так са­мопоступив він також з іншими ченцями, що ставили опір його волі 105).
б) На коронаційному сейміМогила виклопотав у Володи-слава IV королівськуграмоту на володіння Кисво-Пустинським (Микольським) манастирем. Але ігуменСерапіон Більський, що був перед тим впродовж 20 років управитилем цьогоманастиря, не захотів добровільно уступити своє місце. Тоді Могила, «взявшикілька сот людей з гарматами пішов ісилою взяв манастир». Ігумен з деякими ченцями утік, устиг заховатиманастирське майно. Ті ченці, що залишилися в манастирі, зустріли новогонастоятеля без співчуття. Незадоволений цим Могила «наказав розмістити ченцівпо одиночках і бив їх посторонками доти, поки вони не сказали, де були схованігроші і срібло» 106). Після цього найбільш непокірні ченці були на завждивигнані з манастиря.
Визнаючи вищеподанізвідомлення Єрлича за правдиві, найбільший дослідник життя і діяльности Могили— С. Голубев знову виправдує, що подібні методи були в дусі тієї епохи іпрактикувались Могилою у свідомості їх законности. Однак і цей великийприхильник Могили засуджує ці його заходи щодо підлеглих ченців 107). Прицьому, слід ствердити, що Могила, будучи суворим до ченців і вимагаючибезумовного підпорядкування волі настоятеля, так само був вимогливий і суворийдо себе самого, про що заявляє той самий Єрлич: «Він жив благочестиво, гарно,тверезо, вправлявся в добрих ділах і турбувався про цілість церкви Божої» 108).А один з біографів Могили з XVIII ст. писав, що він «стискав і умертвляв своє тіло гострою волосяницею,залізним ланцюгом» 109).
Серед інших ділянок, надякими зосередив свою увагу архимандрит Петро Могила, були:
а) Оздоба Лаврськогоманастиря
Оздоба Лаврського манастиря,який своєю зовнішністю був би гідний ролі, яку він відогравав. Для цього вінзвернувся з листами доцаря Михаїла Федоровича (лист з 12. 1. 1628) і доЛьвівського братства(лист з 20. 1.1628), щоб вони допомогли відновити найстарішу українську святиню. Він викупив« срібні й золоті служебні посуди і одяг», що були віддані в застав попе­реднімиархимандритами, закупив багато нових цінних церковних речей, оздобив печерськуцеркву та інші манастирські будови 110).
Найбільшу увагу новий архимандрит присвятив справі печер, де спочивалиБожі угодники. Він реставрував печери, розширив і прикрасив в них церкву,спорудив для мощей нові гробниці і поставив над кожною написи 111).
б) Звеличення Лаври
Паралельно з турботами прозовнішню окрасу Лаври, П. Могила намагався привернути їй релігійну вагу завдякитому, що тут переховувалися чудотворна ікона Богоматері та мощі угодниківБожих. Для цього він збирав свідчення про благодатні чудеса у Києво-Печерськомуманастирі. Архимандритсам записавсвідчення в домашню книгу, яких нараховано до ЗО, а згодом більшість з нихвидано в «Тератургімі» А. Кальнофойського 112). Серед цих чудес одні стосуютьсядо перших років урядування самого Могили, інші до періоду його найближчихпопередників.
Надаючи чудесам в ПечорськійЛаврі великого розголосу, Мо­гила старався дати відсіч деяким католицьким іпротестантським авторам, які з недовір'ям ставилися до нетлінности тілпечерських угодників, а разом хотів закріпити переконання в справедливістьправославної віри.
Про це й згадують автори «Патерикону»(1635) — Косів і Тератургіми» (1638) — Косів і Кальнофойський, які написали цітвори з доручення і при співучасті Петра Могили. «Патерикон» мав на меті «спростувати необгрунтовані аргументи іновірців проти святости і правовірностикиєво-печерських отців і таким чином замкнути уста тим, які ведуть непотрібнувійну з руською церквою». А автор «Тератургіми» пише: «Ти, що докоряєш Русі усхизмі, подивись і побачиш, що в церквах православних і до цього часуздійснюються чудеса, а це є незаперечним доказом, що наша православна церквасвята і не заражена схизмою» 113).
в) Боротьба з неправославнимивіроісповіданнями
Ще з кінця XVI, а головне в XVII ст. православним на українськихземлях довелося вести завзяту релігійну боротьбу проти трьох віровизнань:католицизму, унії і протестантизму. У зібраних і власноручних записках ПетраМогили про благодатні чудеса в православній церкві знаходимо ряд аргументів,звернених проти католицизму («православна віра є правдива, а віра латинянпогана, бо перша мас силу благодаті Св. Духа, а остання поз­бавлена тієїблагодаті», так критично він аналізує догматичне вчення про чистилище тавідкидас введення нового календаря); проти уніятського віровизнання (Могиланаводить деякі неґа-тивні факти з життя уніятських ієрархів, які переходили вунію «для розкошів і слави світу цього», заперечує історичну містифікацію щодозалежности української церкви від Риму з найдавніших часів, які вже були спростованіу згаданому «Патерику», а на конвокаційному сеймі 1632 р. Могила заявив, що вКиєво-Печерській Лаврі є багато давніх документів, з яких ясно виднонеправдивість тверджень про залежність руської церкви від Риму) 114). І,вкінці, проти протестантизму, де він вказує на кару Божу, що її зазнають «єретикичерез непошанування православних святинь і висміювання православних свят».
Дехто з пізніших дослідниківуважав писання П. Могили про чудеса «надто простими, наївними, помилковими, вусякому разі не такими, які слід би писати Могилі, можливо навіть зменшуючийого історичну вагу» 115). При цьому не слід забувати, що ці записки датуютьсяз першої половини XVII ст. і коли деякі з них ниніможуть здаватися простими і наївними, то не такими вони були для людей, до якихвони зверталися.
г) Видання книг
Від самого початку управлінняПечерською Лаврою, Петро Могила присвятив велику увагу відомій друкарні, якувін розширив введенням латино-польських шрифтів, почавши з 1633 р. До того часупечорська друкарня випускала тільки книги церковно-слов'янським шрифтом.
За перші п'ять з половиноюроків архимандрії Петра Могили, київська друкарня випустила близько 15 книг іброшур. Серед тих, що стосуються безпосередньо до особи архимандрита згадаємодві: «Крест Христа Спасителя й кождого человека» (1631), і «Літургіаріон, сиесть Служебник» (1629) —- догматичне і обрядове пояснення літургії за грецькимиджерелами та при використанні всіх дотогочасних українських служебників. Це єпер­ший більший твір, в складанні якого Могила взяв безпосередню участь, такпотрібний в ті часи на українських землях. Служебник з 1629 р. відзначався повнотоюі точністю 116). Цей «Літургіаріон» був схвалений українськими ієрархами; вонийого знайшли «чистим і свобідним від всякого порока, а тому соборні прийняли,обняли, похвалили і затвердили».
У власноручних записках Могили збереглися з того часу кількаканонів і співів на честь Пресвятої Богородиці з нагоди чудесного спасіння Києво-Печерськогоманастиря від навали польського війська 1630 р.
ґ) Пристойна і величнавідправа Богослужения в Лаврі і у всіх церквах, що були напосілостях Лаври. Завваживши, що Бо-гослуження відбуваються мляво і буденно,Могила своєю грамотою з 7. 1. 1629 р. до всіх священиків дав вказівки, щоб Богослужения відбувати урочисто і велично. Дляцього було звернено особливу увагу на молебні пісні, створено особливі урочистіслужби на день свята Києво-Печерської Лаври (15 серпня). Розпочато відправу уЛаврі великопісних пасій, під впливом католицької церкви, але пристосованих додуху православного віровчення. Не забув наш архимандрит і про проповіді під час Богослужень, сам написавши низкуглибокоповчальних проповідей 117).
д) Лавра ставропігією
Багато заходів було зробленоМогилою не тільки для скріплення самостійносте Лаври, але також для поширенняїї впливів і па інші манастирі, як Киево-Пустинно-Нікольський, Спа-ськийЧерненський. З уваги на особливе місце і завдання своєї установи, він надав їйтитул Велика Кисво-Печерська Лавра, а собі назву Великого Архимандрита 118). Митрополит Йов Борецький надавйому спеціяльною грамотою уповноваження давати розпорядження в церковнихсправах під час поїздок по православних спархіях 119).
є) Могилянська Колегія
Найбільшим ділом Петра Могилиза цей період було перетворення, заснованої Плетенецьким, лаврської школи увищий навчальний інститут.
До кінця XVI ст. навчання на українських земляхбуло на низькому рівні. Тільки з появою тут єзуїтів з їхніми школами, що велишироку пропаганду серед православного населення, провідна верства почала думатипро потребу освіти. В наслідок цього засновано ряд шкіл, переважно прибратствах, але вони не піднесли освіти до того ступеня, щоб могли конкурувати зєзуїтськими. Насамперед цим школам бракувало певної строгої системи, слабовивчалося латинську мову, яка в той час уважалася за обов'язкову для кожноїкультурної людини.
Труднощі для підвищення рівняосвіти в православних школах випливали з того, що відчувався брак відповідноїкількости підготованих викладачів і ці останні мусили звертатися завдосконаленням науки до чужинецьких навчальних інститутів. Спроба реформ —підвищення рівня освіти — зустріла опір деяких завзятих православних консервативногоспособу думання. Ось думки цього середовища, висловлені відомим українськимписьменником Іваном Бишенським :
«… Латинська премудрість —пряма дорога до пекла. Рето-рика, діялектика й інші поганські (латинські)хитрості й руководства є витворами діявола, що веде боротьбу із слов'янськоюмовою, яка є найбільш плодюча і найулюбленіша Богові. Тому, чи не краще вивчитибогомолебний і праведнословний часословець, молебний псалтир, плачивий ісмиренномудрии октоїх, євангельську і апостольську проповідь (з поясненнямпростим, а не хитрим) і інші богослужебні книги, і через тс здобути життявічне, — чим розуміти Аристотеля красномовного, Платона і інші вавилонськіхитрості — і зі всім тим відійти в огненну гієну...» 120). До цих двох моментівслід ще додати й третій, а саме пригноблення і обмеження освіти в українськихшколах з боку польського уряду.
У домогилянський час, найважливішимишколами була Острозька, Вілснська і Львівська. Особливо остання славилась своею освітою на всі українські землі, алев 1620-их роках вона почала підупадати, головне через нетактовне втручаннябратчиків у ділянку викладів. Тому більшість визначних викладачів покинулаЛьвів і переселилася до Киева.
Такий стан освіти застав архимандрит Могила. Він був пов­ністю свідомий,що занепад православія був наслідком невистачальної і на низькому рівні освіти.Про це він недвозначно писав у своєму заповіті, що його переказус Голубев: «Найбільш надійним засобомдля піднесення і розвитку освіти на українських землях Могила вбачав узаснуванні таких колегій, які би по духу своему були строго православними, а в науковому відношенні непоступалися б найкращим колегіям західньоевропейським і польським» 121).
Здійснення свого пляну ПетроМогила почав зразу після зайняття Київської архимандрії; тоді ж він попросиввід константиноиільського патріярха «благословення завести в Києві латинські іпольські школи, а раніше вислав здібних ченців у різні держави для навчання,між якими був і покійний Інокентій Гізель» 122). Висилка Могилою молодих людейзакордон і наміри відкрити в Лаврі вищу колегію не знайшли схвалення з бокукиян. Вони бачили в цьому підрив своєї школи, яка існувала при КиївськомуБогоявленському братстві. Особливо з недовір'ям до плянів Могили ставились людиконсервативних переконань, які побоювались, що поширення програми в школідоведе до створення єресей. Тому ще до відкриття згаданої колеґії члени братствай інші кияни звернули архимандритові Могилі увагу на шкідливість розподілувикладацьких сил між двома школами і попросили його, щоб професори,підготовлені Могилою, викладали у братській школі. Цісї засади притримувався ідруг Могили, митрополит Йов Борецький, який перед своєю смертю (березень 1631р.) залишив духовний заповіт, в якому застерігав П. Могилу не організувати длявиховання православних дітей ніяких шкіл, крім братської: «За наперший и церкве божой и всемуправославному народови Российскому потребнейший пункт в том тестаменте остатноеволи моее кладу, абы школы в братстве Киевскомдля цвичення деток хрестиянских,а негде индей фундованы были под нсблагословением приказую» 123).
Саме в цей час П. Могила буву Львові, де взяв участь у посвяченні Успенської церкви — збудованої коштомйого родичів —, де 15 червня 1631 р. зложив таку декларацію: «Я Петро Могила, збожої ласки архимандрит київський печерський, бачучи в православній церквівелику втрату в душах людських через неосвіченність духовних і нсучення молоді,за ласкою і поміччю Божою і за власною волею моего, бажаючи запобігти такій великій утраті й хотячи позискати заблудших від православія, рішив фундуватишколи на те, аби молодь у всякій побожності, в обичаях добрих, в наукахсвобідних була вихована, а то не на якусь користь, або славу мою, а тільки наславу і честь живоначальної Тройці, на користь і потіху правовірного роду. Нате діло боже зібрав я до себе братію, бажаючи, аби вона була належна, на певнихправилах, до тої святої справи. їй маю я дати слушне удержання як на поживу іодежу, так і на інші потреби з свого власного кошту на вічні часи, на певнечисло осіб, відповідно до фун-душу, аби вони без перепони відправляли ділоБоже. Одначе поки мене благодать Божа потримає на тім світі, я всіляко і у всіммаю бути їм опікуном і промотором, наскільки будуть позволяти мені моїздібності і заняття архимандричі, і наскільки буде того вимагати їх потреба вслуженню душам людським. І аби поспіх без проволоки був у тім ділі божім, і абибратія, закликана до того, збиралася на те без усякої вимівки, я тепер тим, якіпри мені пробувають, чесним отцям і братії: ієромонаху Ісаї Трофиміусу і монахуСильвестру Косову, і тим що потім зберуться до них, обіцяю з усього серця могоперед Господом Богом, що я всенаписане в моїм фундуші, їм мною наданім, без проволоки і утиску буду приводитив дійсність в Києві, в манастирі Печерськім, або де я й вони вважатимемо запотрібне. А той фундуш у формі правній, вповні певній маю їм податиякнайскорше, але не більше в кожнім разі як дванадцять місяців будуть воничекати спов­нення тої мосї обіцянки. А все те аби було певніше, я добровільнообіцяю се в храмі Уєпенія у Львові, перед хрестом Господнім.
А коли б зійшов я зі світу нескінчивши тої справи божої, маю забезпечити те тестаментом і за опікунів досповнення його без всякого нарушения моєїволі маю взяти людей чесних і сильних » 124).
Повернувшись до Києва іознайомившись із заповітом свого померлого друга Борецького, Петро Могила рішиввиконати і основний пункт його заповіту: з'єднати свою фундацію на колегію зКиївською Богоявленською школою, а Київське братство зобов'язалось визнати архимандрита своїм старшим братчиком і опікуном.
Про вступления Петра Могили до Київського братствазалишився документ з 11 березня 1631 р., в якому пишеться: «За згодною прозбою всех их милостей и отцев нашихдуховных и ста­ну шляхетскаго обывателей киевских всякого стану, вписанных добратства церкви и монастыря Богоявление в Киеве. Ставропигии святейшеговселенского прирожоного отца и пастыря Россійской церкви, патріархи Константинопольскаго, старшим братом, опекуном и фундатором того святого братства, обители и школ любовне в тот братскій реестр подписугось» 125).
Зближення П. Могили з Київським братством наступило не тільки в наслідок заповіту митрополита Борецького, але також певноїдипломатичної комбінації: мабуть, Могила хотів зайняти вакантне місцемитрополита, а для цього йому була потрібна підтримка впливового Київськогобратства. Але вибраним був і 20 липня 1631 р. висвячений Ісая Копинський —архиепископ смоленський і чернігівський.
Коли було видно, щокандидатура Могили на митрополита не пройде, тоді в половині червня 1631 р. вінпоїхав знову до Львова і там умовився з вченими професорами Львівськоїбратської школи І. Трофимовичемі С. Косовим, щовони переїдуть викладати до заплянованої школи в Лаврі. (Дивись декляраціюподану вище).
Мабуть, зі Львова листовноМогила просив Константинопільського патріярха благословення для плянованоїшколи, яке й отримав восени 1631 р.
З початком шкільного 1631/32року Могила призначив ректором Лаврської школи І. Трофимовича-Козловського, апрефектом С. Косова. Але архимандритові довелось поборювати різного родатруднощі, насамперед з ченцями Троїцького манастиря, які не хотіли віддати свогоприміщення для школи, а згодом, коли вже почалося навчання в новій колегії,сильний опір постав серед київського суспільства, як також і козацтва черезвідмову об'єднати Лаврську школу з братською та у зв'язку з тлумаченнямвикладів нових професорів, яких підозрівали у симпатіях до унії. Вже згаданийГ. Донецький писав: «Від нєучсних попів і козаків велике було обурення: нащозаводите латинську і польську школи, яких в нас дотепер не було й спасались…Було, що хотіли самого Петра Могилу і учителів до смерти побити, ледве їх умовили» 126).
А один з викладачів, С.Косів, через кілька років так згадував про критичні моменти школи: «Але скоротільки ми з отцем Петром Могилою завітали до тебе, вікопомний Киеве, і пожираючи очима твої сотні святих ітвої неосяжні вали, стали приладжувати перший дарунок Мінерви, — зараз пішлипро нас розсівати в слухах людських такі поголоски, що ми уніяти, що минеправославні. Які з того перуни, які громи і тріскавиці почали шибати на нас,того язик атраментовий не подужає анато-мізувати! Був же час, що ми,висповідавшися, тільки того й чекали, коли нами схочуть начиняти животидніпрових осетрів, або поки одного огнем, другого мечем не пішлють на той світ»127).
Під тиском цих заходів ПетроМогила мусив піти на поступки і дати свою згоду на об'єднання заснованої нимвищої колегії з Київською Богоявленською братською школою. Взявши ініціятивудля цього об'єднання, наш архимандрит запевнив за собою нагляд і опіку надз'єднаною школою.
До нас дійшли три акти, якіпідтверджують це об'єднання, а саме:
1) Актовий запис з 30 грудня1631 р. мешканців київського воєводства і всіх київських братчиків даний ПетровіМогилі, у якому вони заявляють, що задля великої зручности і користи ззаснованої школи в Києві при церкві братського Богоявления Господнього, вони просять преподобнішого пана отця П.Могилу, воєводича молдавського, на цей час архимандрита печорського, щоб він школи, які почав улаштовувати вКиєво-Печерському ма-настирі, і учителів, що знаходяться при них… переніс добратства і тут їх засновував, братство натомість признає його на ввесь час йогожиття старшим братчиком, опікуном і дозірцем свого братства, з тим, що виборні«старости» братства у завіданні спра­вами його ні в чім не будуть противитисяраді і волі Могили, а в усім будуть його слухати 128).
2) Грамота з 5 січня 1632 р.митрополита Ісаї Копинського і других православних єпископів та духовенства, вякій сказано, що Могила добровільно бажає з'єднати лаврську школу з брат­ськоюпід умовою, яку наведено вище, при чому митр. Копинський додас ще умову, асаме, щоб у навчальному манастирі при виголошеннях і в єктеніях поминалося ім'ямитрополита 129).
3) Лист гетьмана ІванаПетражицького і всього запорозького війська з 17 березня 1632 р… в якому військо зі своєї сторони запрошуспечерського архимандритазасновуватишколи при братстві, обіцяючи служити їм своею охороною і стояти за них до самої смерти: «Яко завше з предков своих войско запорожское звикло чинити стараніе одобрим и пожитечним церкви божой, не мней и тепер в том не уставаючи, звлащавидячи знать зезволенье Духа Святого, тудеж згодное застановленьс всего народу нашего россійского, духовного и свецкого — ихмилости панов шляхтияко и иосполитства, абынауки абоцвиченя в писме святомку подпоре благочестіянашего при церквибрацкой св. Богоявленіибыли за старанем. коштоми накладом в Бозе превелебнаго отца е. м. П.Могили, — теды и мы видечи барзо речь слушную и цер-квом божіим пожитечную, — тосюж милостю братерскою обо-вязанныебудучи, зезволясм и на то припадаем, и при той церкви братской яко и при школеновозаложеной и при шпитале до ней належачом обовязуем стоять и опоновать догорл своих» 130).
Могила обіцяв провести поєднання лаврської школи з братською в кінці 1Й31 p., яке вдалося зреалізувати щойно восени1632 р. Отже навчання в лаврській школі, що відбувалося у Троїцькому манастирі,тривало один рік. За цей короткий період основну увагу звернено на вивченнялатинської мови, що С. Ко-сів виправдус у своїй «Ексеґезіс» тим: «Яка потребалатинських шкіл нашому народові? Передусім та, щоб бідної нашої Руси не називали глупою (дурною) Руссю.Учіться, говорить обмовець, по-грецькому, а не-полатинському. Добра рада, алевона корисна в Греції, а не в Польщі, де латинська мова має великий ужиток.Поїде бідолаха на трибунал, на сойм, на соймик, до гроду, до земства, — bez laciny placi winv...« 131).
Серед вчителів могилянськоїшколи знаходимо запрошених із Львова Ісаію Трофимовича-Козловського — ректораколегії і професора філософії та Сильвестра Косова — професора реторики; крімтого Софронія Почапського, що викладав реторику і Пацевського, що викладавпоетику, та інших 132).
На Великдень 1632 р. спудеїлаврської колегії піднесли Петрові Могилі панегірик — «Евхарістеріон альбовдячність», який є цікавим літературним твором того часу, а також документоміснування печерського « гімназіюму». У передмові «Евхарістеріону » СофронійПочапський, викладач школи, ставить питання, з ким можна б порівняти ПетраМогилу: « Із золотом? Але ти сам разом із золотом віддав себе науці… З дорогоціннимкамінням? Але ти сам неоцінимий камінь, алмаз » 133). Тому найбільш пристойним символом для Петра Могилиавтор вважає гори Пар­нас і Гелікон, « щоб піднесена на них слава була виднавсьому світові ».
Після цієї передмови зображенона горі Гелікон Петра Могилу в убранні архимандрита, з хрестом і посохом у правій руці та віткою мудрости у лівій. Біля ніг його кинуті на землюкорона і скіпетр, мабуть, молдавські: символ того, що Петро Могила добровільновіддав перевагу служінню церквінад політичною владою у Молдавії 134).
Сам панегірик складається здвох частин: Гелікону, де прославляються 8 наук: граматику («учить слов і мови»). реторику («учить слов і вимови »), діялектику («учитьрозумнаго в речах познаваня»), аритлтетику («учить лічбу»), музику («учитьспівання»), геометрію («учить землі розміреня»), астрономію («учить біговнебесних»), теологію («учить Бозских речей») 135), що їх викладали, чи маливикладати в « гімназіюм »-і, та Парнасу, де прославляється 10 муз.
Цей «Евхарістеріон» підписали23 учні к ляси реторики, на всьогоблизько 100 учнів 136).
Проведена П. Могилою реформабратської школи на Киево-Могилянський колеґіюм на зразок західньоевропейськихшкіл, не обмежувалася до введення латинської мови. За свої власні кошти вінвідновив колегію, поширив навчальні засоби, з турботою вибирав для неїначальників і професорів, він допомагав бідним вихованцям. Ось з якими словамизвертався Петро Могила до вихованців колегії: «3 Божією поміччю, постаравшись,в міру слабих моїх сил, на кошт мого родинного майна, відновити гімназіюм.тобто київські школи, частково вже підупалі і опустілі, я постачав, постачаю ідуже бажаю, за допомогою небесною, до кін­ця мого життя постачати школикнигами, учителями, засобами для втримання бідних студентів, товаришів ваших іінших потребуючих. При тому я часто думав і турбувався про те, щоб в школах нетільки викладалися зовнішні науки, а насамперед доставлялось благочестя, якеповинне вкорінитися і посіятися у ваших молодих серцях, бо без цього всякамудрість є глупотою леред Богом, як справедливо вона і називається...» 137).
До кінця свого життя ПетроМогила по-батьківськи опікувався своею колегією, про яку не забув і у своємузаповіті, назива­ючи ЇЇ «unicum pignus meum» і якій записав досить великі суми вгрошах і в доходах, від залишених колегії маєтків 138).
Головною турботою ПетраМогили на шкільному відтинку було перетворення колегії у вищий навчальнийінститут, тобто з академію. Він намагався здобути від короля Володислава IV відповідну для цього грамоту. Ллє підвпливом своїх дорадників, :-:: роль ставив труднощі в цьому. Володислав IV своїм привілеєм 2 14 березня 1633 р.затвердив школи на українських землях та-:-:;: ми. якими вони були до того часу,тобто з середнім рівнем. Ко-.-;: Могила продовжував провадити навчання зазахідньоевропей-: ьхнм зразком, тоді в 1634 р. король суворо заборонив мати в Києвіта інших містах латинські школи 139). Але й на цю забобону Петро Могила незвертав уваги, він продовжував розпочату шкільну програму і в додатку ще створив школи-колеґії в Гошіі Вінниці. Знову під впливом противників православія Володис-лав IV видав 18 березня 1635 р. універсал,в якому підкреслювалося: «In scholis etiam Kijoviensibus el Vilnensibus graece et la-tine docere nonunitos permittimus, ita tamen, ut humaniora non ultra dialecticam et logicam doceant...» 140). Тобто, в київськійМогилянській колегії дозволялося з навчанням не йти далі діялектики і логіки, асаме, філософського курсу. З цим правом Київська Ко-леґія залишилася до кінцяпольського панування над Києвом.
Характеристика періодуархимандритства Петра Могили
Назагал цей пробний період ївжитті Петра Могили, поза деякими відтинками (шкільництво) є ігнорованийбільшістю істориків. Причину цього слід шукати в тому, що діяльність цього періодустосується внутрішнього церковного життя, яким цікавилися переважно тількидослідники історії церкви, а не дослідники загальної історії. Якщо останні йвисловлювали думку до цього періоду, то хіба тільки, щоб вказати на неясністьспособу вступления на архимандритське становищета на авторитарність Могили. Єдині джерельні дані про цей період зібрав С. Голубев у «Матеріалах для исторіи Западно-русской Церкви», як «Приложеніе к 1-му тому сочиненія «Киевскіймитрополит Петр Могила и его сподвижники», Київ 1883. Тому й митак часто покликаємося на це джерело.
Великим ділом Петра Могили вцей період була культурно-освітня діяльність, яку розпочав із постанням у Києвішколи, що її згодом названо «Могилянською колегією», яка стала найзначнішимнавчально-науковим центром усієї Східньої Европи. При школі Могила згуртуваввизначних учених і культурних діячів, т. зв. Могилянський Атеней (С.Косів, І.Трофимович-Козлов-ський, А. Кальнофойський тощо), який розпочав важливутеологічно-наукову діяльність, ставлячи тверді підстави для православноговіровизнання.
Від самого початку своєїцерковної діяльности, Петро Могила багато спричинився до розквіту друкарства наУкраїні, яке згодом відограло також важливу ролго для Молдавії і Волощини.
Вся ця релігійно-культурнадіяльність Петра Могили за короткий час висунула його на передове становище вукраїнській православній церкві під Польщею, даючи йому змогу досягти найвищогощабля — престолу митрополита Київського.
3) ПЕТРО МОГИЛА — КИЇВСЬКИЙМИТРОПОЛИТ
а) Участь православних на конвокацІйноліуі елекційному сеймах 1632 р.
Із смертю короля Сігізмунда (30квітня 1632 р.) закінчується важкий період в житті православних українців, авибір нового короля був доброю нагодою, щоб висунути домагання для поверненняправ, які втратили православні в наслідок Берестейської унії 1596 р.
Підготовка до вибору новогокороля розпочалася відбуттям провінційних сеймів (в Луцькому відбувся 3 червня1632 р.), на яких висувалися різнідомагання, насамперед на відтинку церковному. Зібрані в Прилуці 9 червня 1632р. запорозькі козаки виготовили своїм делеґатам-послам інструкцію, в якій міжіншим говорилося: «Щоб наш руський народ не терпів більше вказаних утисків, авільно користувався приналежними йому правами і вольностями… щоб наші православні священики, а не уніяти, володілиприходами і бенефіціями, даними святій церкві богобоязними людьми...» 141).
А в письмі до депутатівконвокаційного сейму запорозькі козаки ще раз висували свої побажання вцерковній площині, обіцяючи свою жертвенність у випадку позитивного вирішеннядомагань православних, в противному випадку козаки загрожували: «… Тоді нам прийшлось би шукатьінші шляхи для заспоко­єння своєї совісти» 142).
Аналогічні зібрання відбули ібратства, насамперед Львівське ставропігіяльнс братство, як також Віленське ідали такі самі інструкції своїм послам. Крім цього, Віленське братствовиготовило до конвокаційного сейму брошуру польською мовою «Синопсіс», або «короткийопис прав, свобод і вольностейпреславного,древнього руського народу, що знаходиться у залежності відконстантинопільського патріярха, наданих йому (народові) і підтвердженихприсягою найясніших св. пам'яти польських королів і великих литовських князів»143).
Перед такою всебічноюпідготовкою всіх верств українського народу під Польщею в справі оборони своєївіри, не могла не включитись у це духовна ієрархія, насамперед одна з чільнихпостатей православія, архимандритПетро Могила.
Відразу після смерти Сіґізмунда III, Могила встановив зв'язки з всіма визначними українськимиособистостями і установами, щоб спільними силами домагатися відновлення правукраїнської православної церкви. Крім зв'язків архимандрита з братствами, С. Голубев твердить, що «Могила в цей час увійшов в тісні зв'язки врелігійній справі також з військом запорозьким» 144), але на це припущення неподав ніяких документальних потверджень.
Тодішній релігійний поділ вПольщі не запевняв ніякій групі можливості! здобути більшість в сеймі, тому П.Могила зрозумів, що успіх православних залежатиме від союзу з іншою групою. Атому, що православним доводилося змагатися проти ка-толицько-уніятського союзу,природним союзником у змаганні за повернення релігійної свободи для перших булипротестанти. Петро Могила зв'язався з князем Христофором Радзівілом, одним з найвпливовіших представниківпротестантів, запропонувавши йому політичний союз, без того, щоб заторкуватипитання ре­лігійних розходжень з протестантами. В одному зі своїх листів вінпросить князя приєднатися до заходів православних, «щоб з'єднаними силамиповернути те, що несправедливо і насиллям було відібране» 145).
Занепокоєна такоювсеохоплюючою підготовкою православних, католицько-уніятська сторона й собіготувалася до конвокаційного сейму. Почавши від Ватикану, почерез папського нунція, уніятськогомитрополита Й. Рутського, а на єпископах і шляхті кінчаючи, підготовлявсяпротинаступ. Загальною директивою для цісї групи було — не допустити дообговорення на сеймі церковних питань.
Конвокаційний сейм розпочався22 червня 1632 р. у Варшаві, на якому вибраномаршалком Христофора Радзівіла, литовського князя і союзника православних. З самогопочатку православні і протестанти заявили, що вони не приступлять до сеймовихнарад доки не буде їм забезпечена свобода віровизнання, тоді, коли другачастина настоювала на тому, щоб релігійні питання відкласти до елекційногосейму.
Православні, порозумівшись зпротестантами, передали на розгляд сеймові свої домагання т. зв. «puncta dissidentium de religione» сформульовані в 14-ох точках 146),в яких вимагалося повороту відібраних від православних і протестантів прав ізрівняння їх у правах з католиками.
І хоч ці домагання зустрілисильний опір католицької партії, обставини примушували останніх піти на певніпоступки «по можливості без порушення прав католицької церкви» для чого булистворені дві комісії. Одна мала розглядати домагання протестантської церкви, адруга зайнялася проблемою православних і уніятів. Останню комісію очолив самкоролевич Володислав, а членами її були 11 визначних особистостей польськоїдержави (католики і протестанти) 147). В засіданні цієї комісії з бокуправославних брав участь і архимандрит Петро Могила, який спростував всіаргументи уніятів. від імени яких виступав митрополит Й. Рутський, мовляв, неправославних переслідується і утискається в польській державі, але уніятів.Словесний поєдинок між: митрополитом Й. Рутським, з одного боку, і різнимиправославними промовцями, з другого, тривав впродовж кількох днів, кожна ізсторін захищала свої права і доводила зв'язок української церкви від прийняттяхристиянства або з Римом, або з Константинополем. Докладні відомості про цідебати знаходимо в додатку до «Синопсису», виданому Віденським братством в 1632р. В цих дебатах члени комісії небрали участи, будучи своєрідними суддями між двома сторонами. Через політичніпричини члени комісії намагалися знайти між ними якийсь компроміс і для цьогоопрацювали проект узгіднення православних з уніятами, сформульований у 9пунктах 148). Однак цей проект не задовольняв православних, а тому, що наставчас закінчити конвокаційний сейм, маршалок запропонував, щоб уніяти виготовилидва списки: один, в якому повинні фігурувати поступки православним, а другий —поступки на майбутнє. На цьому закінчено наради конво-каційного сейму.
З його наслідків православнібули дуже незадоволені, тому відразу почали підготовку до виборчого сейму, вякій виявили себе активно волинська шляхта, братства, особливо Віл енське, щонадрукувало « Доповнення до Синопсису», а найбільше запорізьке військо, якевислало на вибори своїх депутатів із категоричними домаганнями в справівідновлення прав для православної церкви. Знову в центрі підготовкиправославних був архимандритП. Могила, який«розсилав по всіх руських воєводствах листи, що в них закликав православних неприймати умов «проекту згоди», а радив взяти якнайактивнішу участь умайбутньому виборчому сеймі, щоб таким чином здобути повне задоволення своїхпотреб» 149).
Паралельно з підготовкоюправославних, так само готувалися і католики, які дістали з Ватикану директиву не приймати «проект згоди».Також і уніяти на чолі зі своїм митрополитом Рутським та своїм Віденськимбратством вели підготовчу акцію.
Виборчий сейм розпочався 27вересня 1632 р. при величезній кількості православних делегатів. їхніпредставники — Л. Древинський, А. Кисіль, Ф. Воронин — від самого початку заявили, що вони не приступлять доніяких нарад так довго, поки не буде забезпечена свобода віровизнань, аправославній церкві не будуть забезпечені її права. На самому сейміправославним допомагав князь Христофор Радзівіл. Після поновних дебатів міжправославними і католико-уніятами, створено окрему комісію з 4 депутатів і 2сенаторів для вирішення релігійного спору. Цю комісію знову очолив королевичВолодислав. Підготовані цією комісією «Пункти заспокоєння народу руського» 150)повертали православним втрачені права після Берестейської унії. Тому католицькасторона гостро зарєаґувала, домагаючись від королевича, щоб він їх незатвердив. Однак він уважав, що православні мають право на релігійну свободу,тому не відступав від устійне-них « пунктів заспокоєння».
Після вибору Володиславакоролем Польщі й Великого князівства Литовського 13 листопада 1632 p., він склав присягу виконувати всістатті, прийняті на сеймі. Від імени православних дякували Володиславові IV архимандрит Могила і Михайло Кро-пивницький зате, що «розумно розглянув наші просьби і справедливо їх розсудив» 151).
б) Вибір Петра Могилимитрополитом і хіротонія його
У «Пунктах заспокоєння»надавалося православним між іншим право мати свою, затверджену урядом, ієрархію— митрополита і чотирьох спископів: львівського, луцького, перемиського імстиславського. Згідно з цісю статтею, здавалося, що православні посли будутьпросити короля затвердити на єпархіях ту ієрархію, що її в 1620 р. встановивпатріярх Теофан і яку польська влада уважала незаконною. Однак православнідепутати цього не зробили, вони вирішили, ще перебуваючи у Варшаві, ще передвибором нового короля, а саме З листопада 1632 p., вибрати на намічені становища нових людей, між іншим на митрополита — Петра Могилу 152). Під протоколом,складеним з цього православного зібрання, підписалися 49 учасників сейму, міжіншим Л. Древинський, М. Кропивницький, А. Кисіль, С. Гулевич-Воютинський,Филон і Федір Вороничі та ін. Протокол цей із 49-ма прізвищами опублікував М.Максимович 153) і з нього довідуємося, що разом з Могилою, на випадокнсзатвердження його королем, був поданий і другий кандидат, а саме МихайлоЛозка, підстароста вінницький, син Єлисавети Лозки-Гулевич, фундаторкиКиївського братства. У виборчому акті зазначалося, що Могилу вибиралося підумовою «що коли він отримає привілей на сан митрополита, то лечерськаархимандрія буде нерозлучно з'сдна-на з митрополією до кінця його життя, або дотого часу, коли митрополія дістане матеріяльне забезпечення (бенефіції)» 154).
Під цим актом підписалися 49православних шляхтичів, але не всі, що брали участь у варшавському сеймі, асеред підписів немає духовних осіб.
Рішення православних вибратинових кандидатів на митрополита І на єпископів, викликало ускладнення черезіснування ієрархії з 1620 p., що пізніші дослідники пояснювали різнимигіпотезами.
Посилаючись на Єрлича. якийтвердив, що Петро Могила був вибраний митрополитом своїми «приятелями» 155),деякі історики твердять, що такий вибір був наслідком інтриґ Могили, який бажавстати митрополитом. Цю гіпотезу намагався обґрунтувати Е. Е. Голубинськийрізними аргументами: свідченням сучасника Єрлича, фактом, що підписалисьтільки 49 людей, поспіхом висилки послів до Константинополя, тим що висвятавідбулась у Львові, а не у Києві, щоб прийти до висновку: «Ледве чи можнасумніватися в тому, що при співпраці своїх прихильників і, як висловився Єрлич,приятелів між руською і польською шляхтою, він сам зумів добитися, щоб Ісаязвільнив йому місце на ка-тедру митрополичу, був віддалений з останньої» 156).
Цієї думки придержувався і М.П. Василенко, який писав: « Петро Могилавів свою політику, сам хотів зробитися митрополитом. Тому він, користуючисьсвоїми зв'язками, настоював, щоб були проведені нові вибори і при томуневідкладно у Варшаві… » 157). Більшість совстських істориків представляютьвибір П. Могили на митрополита як потаємну інтриґу самого архимандрита: «Обрання Петра Могили на катедрумитрополита викликало великі протести киян, в тому числі частини духовенства.Він не користувався довір'ям українського населення, заплямував себеугодництвом перед польськими маґнатами, не мав сану епископа. «Обрання» на посаду митрополита віндобився в той час, коли ця посада була зайнята обраним лише рік назад і дужепопулярним у масах прихильником Росії Ісасю Копинським» 158).
Протилежну думку відстоювалиінші історики. М. Костомаров уважав, що: «Православні шляхтичі, які були насеймі, тоді ж вирішили віддалити від митрополії Іеаю Копинського, як людинустару і хвору, і вибрали, разом з перебуваючими там духовними людьми в митрополитиПетра Могилу» 159).
Митрополит Макарій писав, щоправославні були примушені вибрати нового митрополита і єпископів черезнеприхильність короля, який не хотів визнати попередніх ієрархів, бо їх непризнавав попередній король і уряд 160). С. Голубев, натомість, пояснював, щоправославні вирішили це без примусу короля, та що вибір нової ієрархії був«ділом найбільш вигідним і корисним», а зміна була потрібна, бо попередніієрархи були старші віком, а між іншим «обставини часу вимагали, щоб на чоліцеркви були люди… енергійні, діяльні, сильні своїми зв'язками, які могли бтвердою рукою втримувати надані православним права і з успіхом відбивати нападиз боку противників» 161).
Посереднє становище займав М.Грушевський, уважаючи, що «з правительственних кругів вже загодя дали знати, щона призначені їм катедри православні мусять предложити нових кандидатів», аледо цього додас дуже сильний аргумент, а саме, що: «й Ісая, і деякі зєпископів… могли вважатися скомпромітовани-ми своїми зносинами з Москвою іагітацією за московською зверхністю, що йшла від них по Україні і, мабуть, небула секретом для правительства» 162). Цей же аргументнаводить і Д. Дорошенко: «Перш за все було вирішено анулювати вибір на київськумитро­полію Ісаї Копинського, хотіли мати такого митрополита, чия б кандидатурабула затверджена новим королем. Копинський був відомим з свогомосквофільства...» 163).
Вже сам факт, що вибір Могилина кандидата в митрополити відбувся перед затвердженням пунктів релігійногокомпромісу королем, вказує на те, що це була одна з передумов, на яку більшістьз православних послів погодилися, а Могила, як енергійна і амбітна людина,бажав очолити українську церкву. Своєю дальшою діяльністю він виправдав це своєрішення.
З двох, запропонованихправославними, кандидатів на київського митрополита, Володислав затвердив 10листопада 1632 р. Петра Могилу, а після коронації, 14 березня 1633 p., надав Могилі «привілей», в якомузазначав, що він (король) уважає печерського архимандрита вповні достойним митрополичого сану, бо члени родуМогил завжди відзначались відданістю польській короні… 164).
Після затвердження новоїправославної ієрархії, 12 листопада 1632 p., король, ще перед своею коронацією,видав пашпорт (охоронну грамоту) ректорові київських шкіл Ісаї Трофимовичеві-Козловськомуі настоятелеві Кирилівського манастиря о. Ле-онтію на вільний проїзд доКонстантинополя, з метою отримати від патріярха Кирила Лукаріса « сакру » дляМогили; в цій гра­моті Володислав зазначав: «Обивателями Корони і В. Кн.Литовського і збором духовних вибраний на митрополита і нами іменований» 165).Одночасно Могила мав просити патріярха про грамоту, яка усувала б з митрополіїйого попередника 166).
Посольство Могили булоприйняте патріярхом, який дав своє благословення і пошанував нового митрополитатитулом «екзарха святого апостольського константинопїльського трону» 167). Напочатку квітня 1633 р. Могила вже мав патріяршу «сакру» і відразу почавпідготовку до висвячення, розсилаючи листи із запрошенням прибути на Хоминунеділю до Львова, щоб прийняти участь «в радості, загальній всіхправославних… коли мас відбутися ожиданий акт згідно з волею йогокоролівської милости, ми­лостивого нашого короля, і святійшого пастиря нашогопатріярха константинопільського» 168). По дорозі з Варшави до Львова Могиларазом із своїм двором і присутнім на сеймі духовенством зупинився у Перемишлі,де намагався полагодити спір між двома кандидатами на епископа, а саме І, Попеля і Семена Гулевича.Після полагодження цього спору Могила подався до Львова.
Чому саме вибрано Львів, а неКиїв, як треба було сподіватися, для урочистої хіротонії? Причини слід шукати уконфлікті Могили з Копинським. Напевне деякий вплив мало також напруження, якеіснувало між ліберальним табором, що толерантно ставився до інших віровизнань,та консервативним, вороже наставленим до нових шляхів та до світської науки.
Попри це, що вибір бувздійснений православними послами, згодом підтверджений королем і патріярхом,все ж таки Могила побоявся відбути церемонію в Києві, де Ісая Копинський незбирався уступити з митрополичого престолу, і урочистий акт міг викликати неприхильні демонстрації збоку сторонників Копинського і навіть козаків. Крім цього київська митрополичакатедра — Св. Софія — була ще вруках уніятів.
Натомість у Львові Могилакористався великими симпатіями, які існували ще з часів його батьків —добродіїв братства, тут не було конфесійної непримиримости, не дратувала орієнта­ція на західноєвропейську культуру.
При великій кількості народуі православного духовенства відбуто акт висвячення в новій братській церквітрьома фазами: першу висвяту звершено в світлу середу, другу (в сан епископа) в суботу, і третю (в сан митрополита)в неділю. 28 квітня 1633 р. Висвяту провели львівський єпископ ЄреміяТисаровський, як екзарх константинопольського патріярха, з трьома єпископамиТео-фанової висвяти: Тсакій Борріскович (кол. луцький), Паїсій Ілполітович(кол. холмський) і Аврамій Страгонський (кол. пинський і туровськии) 169).Твердження деяких дослідників 170), що Могила був висвячений волоськиммитрополитом не мають ніякого документального підтвердження.
Львівські братчики булизадоволені з приводу хіротонії Могили і привітали його панегіриком польськоюмовою «Aurora na horyzoncie lwowskim swiecqea», який був виданий брошурою, яку,однак, згодом сконфіскувала католицька консисторія, через те, що ця брошурамогла б пошкодити папському престолові.
У Львові митрополит Могилазалишився близько двох місяців, підготовляючи свій переїзд до Києва. Вінрозсилав зі Львова свої листи-універсали до всіх православних воеводств, в якихповідомляв про перебрання київської митрополії згідно з всенароднім вибором, закоролівським привілеєм і патріяршим благословенням 171).
На початку Могила намагавсямирно добитися зречення Ісаї Копинського, а коли цей чинив опір, Могилазастосував силу. Але про це згодом.
В'їзд до Киева і посвячення собору Св. Софії «єдиноїнароду православного оздоби, голови і матері всіх церков» 172) назначив Могила V липня 1633 р. Тим часом прихильникиМогили зайнялися відібранням Собору Св. Софії від уніятів. 2 липня 1633Мужиловський, С. Косів і Почаський зібрали міщан, шляхту, козаків і селян, ісилою відібрали від уніятів Софійську катедру й інші сусідні церкви. Цейвідважний і рішучий крок позитивно вплинув навіть на противників новогомитрополита, тому йому зорганізовано тріюмфальний в'їзд до Києва. Його віталидвома панегіриками: один польською мовою «Мнемозіна» 173) від імени студентівКолегії, фундатором якої був Могила і другий «Евфонія веселобрмячая» 174) відкисво-печерських друкарів.
У «Мнемозіні» восхвалястьсяМогилу — «екзарха св. трону константинопільського» за його заходи длявідновлення прав православної церкви; а в «Евфонії», у віршованій формі, авторивисловлюють сподівання, що Могила сприятиме розквіту видавничої і освітньоїдіяльносте:
«О Петре, здавна гостюпожиданий,
Витай Россіи на утЬху даный.
Давай ратунку россійскойоздобЬ
В мизерной добЬ.
Помнишь, як перед тымъ Россія бывала
Славна, як много патроновъ мішала,
Теперъ ихъ мало: тебе хочемъ мЬти
В сарматскомъ свіїти...»175).
Крім парад і панегіриківМогилу чекали у Києві й менш приємні несподіванки. Вже вище була мова прожорстоке покарання ченців Кисво-Никольського манастиря, які чинили опір Могилі.Але найбільшою прикрістю для Могили був конфлікт з Ісаею Копинським, якийзавдав багато прикростей нововисвя-ченому митрополитові, а одночасно шкодуправославній церкві та спричинив втечу українських ченців до Московщини.
в) Боротьба з митрополитомІсаею Копинським
Митрополит Ісая Копинськийзаперечував законність вибору Могили на митрополичий престіл і не хотівуступити йому своїх прав. Могила вирішив застосувати й проти Ісаї суворі заходи: він наслав своїх слуг і вояків, які вхопили Копинського і силою відвезли йогодо Печерського манастиря. Тут Копинський пробув недовго, поки він не відмовивсявід своїх прав на митрополію і не дав Могилі заяву на письмі про своє зречення.Маючи цей документ, Могила звернувся листом до духовенства і вір­них,зазначуючи, що єдиним законним митрополитом с тільки він, бо «Ісая Копинський, будучи викиненим на підставі листа від святішого патріярха, зріксядобровільно як посту, так і титулу митрополичого...» 176) Однак ці двадокументи: грамота патріярха про позбавлення сану митрополита і добровільнезречення І. Копинського не збереглися.
Щоб нав'язати контакт здуховенством, Могила скликав діє-цезальний собор на перший тиждень посту. Тимчасом, він старався помиритися з козаками, які співчували І. Копинському. алене стали активно в його обороні. В замиренні з козаками Могилі допоміг А.Кисіль. Про переговори між Могилою і козаками, що відбулися літом 1633 p., зберігся цікавий звіт, в якомупишеться:
«Той Ісая, що перед тим бувмитрополитом київським, наговорив велику силу перед Військом Запорозьким наМогилу, теперішнього митрополита. Могила теж йому такі закиди робив, що тизрадник, бо з Москвою маєш порозуміння. Тоу Могила, ставши в двох милях відвійська, дав насамперед через п. Кисіля, юстифікацію про себе і порядновиправдався у всім, а той (Ісая) зістався в великій конфузії. А коли Могила давзнати козакам, що іде до обозу, — тоді гетьман з кількома хоругвами кіннихстрів його, а піхота вся стояла перед обозом. В півмилі від обозу привітали мийого і з великою ґречністю впровадили його до війська, бо з ним було немало ішляхти київської. А коли ми ввели його в середину обозу, він пристав і убравсякоштовно як арпи-біскуп, попи цілу годину відправляли співання, а ціле військопотім (приступило) до нього для поцілувания хреста і руки. Від­правивши це, пішовз великою процесією до армати. посвятив їм армату і благословення дав на сю війну в гарних словах, так що цяцеремонія простяглася цілий день. Але козакам все таки було жаль того Ісая, щобув так дуже збентежений, — бо вони ж його самі всадили на ту митрополію. Томуприслали потім до п. Кисіля і до мене, і просили, щоб ми їх погодили, аби вжетих замішань між ними не чинили. Ми на те стратили цілий день і вчи­нили міжними таку згоду, що отець Могила відступив йому манастир св. Михаїла з усімадоходами його, відповідно до кор. при-вилея,а Ісая дав йому записьна те, що ніколитим титулом він не має титуловатися, ані в його діла втручатися, тільки мешкатиспокійно в манастирі ігуменом. За це ми від козаків дістали велику подяку, щотак їх погодили» 177).
Згідно з поданою вищереляцією в другій половині 1633 р. ми бачимо І. Копинського настоятелем Києво-Михайлівськогоманас-тиря, але його зречення не було щире і він продовжував боротьбу з Могилоюдо кінця свого життя. У цій боротьбі І. Копинський часто звертався до судовихрозправ, шукав допомоги у польського короля Володислава IV, а нарешті у московського царя.
Вже в серпні 1635 р.створився конфлікт між Ісаєю і ново-вибраним ігуменом Михайлівського манастиря,протеґованим Могилою, в наслідок чого Ісая вніс скаргу до короля, а Могиласкориставши з відсутности Ісаї зайняв манастир і встановив ігуменом Ф.Кизареїзича 178).
В цей же час Петро Могила задопомогою кн. Єремії Вишневецького відібрав з-під опіки Ісаї також манастиріГустинський і Мгарський Лубенський, через що Ісая вніс чергову скаргу докороля. При кінці 1635 р. від імени короля прийшли три листи: один домитрополита П. Могили, в якому наводилися кривди, заподіяні Ісаї і дано пораду,щоб Могила увійшов у порозуміння з колишнім митрополитом та віддав йомувідібраний маєток і документи, не вносячи справу до суду 179). Другий лист докиївського воєводи Яна Тишкевича, і третій до кн. Єремії Вишневецького зпорадою не ображати старця, а віддати під його опіку відібрані задніпровськіманастирі. Одночасно в листах повідомлялося, що король назначив Ісаго «архиепископом сіверським задніпровським» 180).
В березні 1636 р. Ісаявиклопотав у короля новий пригадуючий лист до Петра Могили, в якому зновунаводилися кривди, завдані старому та перестерігалося Могилу, щоб він віддавпершому Киево-Михайлівський манастир зі всіма маєтками 181). Але й на цей разМогила відмовився виконати королівський наказ, в наслідок чого Копинський вніспоновлену скаргу і тоді почалася звичайна судова розправа.
Але тим часом, в лютому 1637 p., Могила, відвідуючи Луцьке,скористався з нагоди, щоб відвідати свого противника, який перебував в цьомумісті. Зустріч між двома митрополитами відбулася у луцького єпископа АтанасіяПузини, в приявності багатьох ченців. При цій зустрічі І. Копинський склав «добровільну » заяву, яка була вписана у луцькі городські книги, де писалося, щоІсая: «Звільняє Петра Могилу від всіх своїх несправедливих протестів, від всіхколи-будь і де-будь вчинених позовів, назавжди відмовляючись від всякихпротенсій як в кривді, так і в титулі» 182).
Як пізніше виявилося, цязаява не була щира і добровільна, бо вже 24 квітня 1637 р. Ісая доручив внестивід його імени черговий протест проти Петра Могили у городські володимирськікниги. Він знову звернувся із скаргою до короля, в наслідок чого останнійпризначив комісію, яка мала простежити вчинки Могили супроти Копинського. Вінструкції короля до членів комісії подавалося всі обвинувачення Ісаї інаказувалося, щоб назначені члени комісії уважно провірили скарги сіверського архиепископаі задовольнили його законні претенсії 183). Про працю і рішення комісії намнічого невідомо, однак Ісаї не повернено Михайлівського манастиря.
Ці постійні невдачіколишнього митрополита викликали в нього ще більшу ненависть до Могили.Копинський почав поширювати непровірені, провокативні вістки про Могилу.Перебуваючи далеко поза Киевомна Поліссі, вінписав 1638 р. до лубенських і пустинських ченців :
«Одноконечно король польской и панырадныс и лацкие арцыбискупы приговорили на сойме, что в их Польской и вЛитовской земли православной хрестьянской вере не быть, и хрестьян-ские церквиполомать, и книги руекие вывссть. А киевской де митрополит Петр Могила веры хрестьянской ныне (5. 6. 1638) отпал, и благославлсн де митрополит Петр Могила от папы римскогоныне в великой пост в патриархи. Бутто быть ему патриархом хрестьянские веры. Априсегал дс он, Петр Могила, королю и всем паном радным и арцыбискупам ляцким,что ему хрестьянскую веру ученьем своим попрать и уставить всее службуцерковную по повеленью папы римского римскую веру, и церкви крестьянские вовсех польских и литовских городех превратить на костелы ляцкие, и книги руекиевес вывесть. А в митрополиты де в Киевв Печерской монастырь на петрово место Магилы благословлен ныне Корсак, бывшей владыкапинский. А быть дев Киевом Печерскоммонастыре ляцким чернцом борнаданом, а в Никольском Киевском монастыре бытьприговорено ляцким восацом, а в Михайловском монастыре быть доминиканом» 184).
Трохи іншу редакцію цього листа Копинського подав путилівський воевода Н. Плещеев у свому звідомленні з 29. б. 1638 p. московському цареві 185).
Через поширення такихтривожних вісток багато монахів повірили в їх правдивість і почали зі страхупереселятися із своїми маєтками до Московшини. В червні 1638 р. переселилось доПутивля з Густинського манастиря, на чолі з ігуменем, близько 70 старців, 20слуг і 11 селянських родин, а також близько 70 сестер з жіночого Ладинськогоманастиря 186).
Становище самого Копинськогоставало чимраз труднішим. Будучи позбавленим всякого посту і не маючи ніякихматеріяль-них засобів, він проектував самому «преклонить главу кправославной Восточной державе». Однак зреалізувати цей проект Йому не вдалося. Коли вінготувався переселитися до Московщини, І. Копинського зловили прихильники Могилиі привезли до Києва. Тут він перебував під суворим наглядом до кінця свого життя(5. 10. 1640 р.) 187).
Конфлікт, який виник міжМогилою і Копинським мав, крім інших, світоглядову основу: розходження міжліберальною і консервативною групами. Перша прагнула піднести освітній рівеньнаселення за допомогою методів і зразків, взятих від своїх конфесійнихпротивників, прямувала до зв'язку з культурою західньої Европи, уважала заможливе втримувати взаємоспілкуван-ня з католицькою церквою. Натомість консервативнагрупа відкидала будь-який контакт з іновірцями, вороже ставилася до світськоїнауки, особлива гостро поборювала латинську науку. Одним з представниківостаннього табору й був І. Копинський.
До цієї ідеологічної боротьбизгодом додалися особисті моменти і саме ці останні шкідливі не тільки дляукраїнської православної церкви, але також кидають тінь на світле, назагал,минуле Київського Митрополита.
г) Організація церковногожиття
З великим трудом та принаявності різних перешкод, очоливши київську митрополію, Петро Могила намагавсявиправдати сподівання своїх приятелів, бажаючи довести своїм противникам, щовін не шукав цього становища для власної користи, а лише для добра православноїцеркви.
Завдання були величезні, боправославна церква ще не вигоїла своїх ран, завданих унісю та переслідуваннямипольською державою, а проголошені «Пункти заспокоєння релігії грецької»залишилися б мертвою буквою, якщо б Могила не застосовував якнайрішучішихзаходів. Не слід забувати, що Могила перебрав київську митрополію в дуженевідрадному стані. Напівлегальне існування ієрархії, непризнаної державноювладою, надзвичайно низький освітній рівень православного духовенства, бракдисципліни серед священиків і ченців, ривалізація між духовенством ібратствами, а — з другого боку — постійний наступ і перешкоди від католиків іуніятів та державних установ — все це не створювало сприятливих обставин, тому,коли молдавський восво-дич зважився на цей крок, то не задля кар"єри. а зпокликання.
Пригляньмося поодинокимвідтинкам церковного життя, в яких на протязі 14 років. Могила ввів кардинальнізміни.
Змагання за поверненняцерковних дібр
В « Пунктах заспокоєння »визначалося церкви, манастирі та інші добра, які повинні були бути переданіправославним. Знаємо, що католицька сторона відмовилася виконати постановиелекційного сейму, а король Володислав також не поспішав затвердити ціпостанови. Православним довелося тепер вести боротьбу за здійснення «Пунктівзаспокоєння». Вони висунули клич «pacta conventa —lex publica» і вимагали від короля реалізуватизобов'язання, на які він присягав. Але Могила довго не чекав і в певнихвипадках, а саме: Києво-Софійського собору, церков Св. Миколая Десятинного, Св.Симеона і Св. Басилія в Києві, — відобрав пі святині від уніятів силою, безбільшого опору з їхнього боку. Пізніші протести митрополита Й. Рутського недали ніяких наслідків.
Після довгих домагань, щойнона сеймі в 1635 p., булипотверджені «Пункти заспокоєння» і тоді король назначив дві комісії: одну длякоронних земель, а другу — для Князівства Литовського, які мали зайнятися розподіломцерков і дібр між православними і уніятами. Ці комісії почали діяти з червня1635 p., але вони зустріли опір з бокууніятів. Митрополит Могила відразу потвердив назначених королем комісарів для передачі православ­ним церков— кн. Г. Четвертинського і С. Гулевича і уповноважив їх занести в городськілуцькі книги список тих міст і містечок, де було обіцяно православним церкви188).
Щоб приспішити перебранийцерков від уніятів, Петро Могила розіслав православним грамоти, в яких вихвалявїхню стійкість у прабатьківській вірі, дозволяв та благословляв відправубогослужень без посвячення в тих церквах, які будуть передані королівськоюкомісією, не вважаючи їх оскверненими, тільки тому, що перед тим в нихвідправляли Богослуженияупіяти 189).
Праця комісій виявиласянадзвичайно трудною, майже в кожному осередку чинили опір, а згодом подавалисяпротести і тяглися судові розправи. Відібрання церков і церковних дібрвикликало велике занепокоєння серед населення і ненависть між двома таборами.Ця боротьба була особливо завзятою на Холмщині, де єпископ Методій Терлецькийфанатично обороняв уніятські церкви. Щоб заспокоїти своїх вірних, а одночасно,щоб підтримати їх на дусі. П. Могила створив знамениті молитви «для примиренняправославної віри», які видано 1G34 р. під заголовком «Парафимія» 190).
Дуже неприємних наслідківнабрав в 1637 р. інцидент при відібранні від уніятів манастиря св. Спаса уПеремишлі 191), в наслідок чого осуджено перемиського сп. Сильвестра Гулевича на «інфамію», позбавленнявсіх громадських прав. Митрополит Могила і інші православні діячі добивалисяперед королем і на сеймах скасування ідісї інфамії, яке наступило щойно в 1641р.
Подібні сутички відбувалися іпо інших осередках, наприклад, у Луцькому, на Холмщині. які згодомпродовжувалися по судах і витворювали надзвичайно напружену атмосферу. Частковевідпруження внесла постанова сейму з 1638 р., в якій визначувалося, щоб «на майбутнє декрети, які мають силузакону, не бу­ли предметом судових розправ у трибуналах» 192).
Акція відібрання церковвиявила, що «Пункти заспокоєння » не внесли миру між православними і уніятами.тому король і два митрополити шукали інших шляхів для досягнення згоди (про щобуде мова в III розділі). Однак ця акція — відібранняцерков — зміцнила організаційну мережу православної церкви, а також: створилавнутрішню спаяність між самими православними, головне здобула для Могилиприхильне наставления козацтва.
г 1. Відбудова церков
Паралельно з відібраннямцерков та унормуванням правногостановища православноїцеркви, йшла широко заплянована діяльність Петра Могили по відбудові і відновленніцерков.
Є ряд документальних даних,які свідчать про турботу та допомогу київськогомитрополита для віднови церков і манастирів у Луцьку, Куп'ятичах, Турині тощо193), однак основну увагу він зосередив на відбудові київських храмів. Щоб хоччастково усвідомити собі величезну вагу всісї діяльности Петра Могили,вистачить пригадати, що деякі дослідники уважають, що саме завдяки йому Київзнову здобув свою гідність й ролю столиці 194).
При кінці XVI ст. українські церкви й манастирібули в дуже поганому стані, деяким з них грозила цілковита руїна. Перебранняпісля 1596 р. деяких храмів і манастирів уніятами довело до ще більшогозанедбання. П. Могила болів таким станом, тому, відразу після його висвяченняна митрополита, він взявся за відбудову і обнову. Завдяки його заходам буливідбудовані чи відновлені такі храми :
1) Киево-Софійський Собор, митрополича катедра,споруджена Ярославом Мудрим, яку Могила вважав «единою народу нашого православного оздобою, головою і маткою всіх церков» 195). Перебравши від уніятів в 1633 р. в напівзруйнованому стані 196), Могиладо кінця свого життя трудився над відновою і окрасою
Св. Софії, але не зміг докінчитиїї реставрацію повністю. До якого стану довів відбудову і окрасу нісї святині,довідуємося з опису, що його зробив архидиякон Павло Алепський в 1655 p., з якого видно, що цейнапівзруйнований храм завдяки трудам Могили знову почав викликати похвалу і подивта що «вона не має собі подібної, крім її одноіменниці» 197) — (уКонстантинополі).
2) Десятинна Церква збудована ВолодимиромВеликим, була зруйнована в 1240 p., але в кінці XV ст. біля неї збудовано нову церкву,яку названо Миколая Десятинного. Відобравши її від уніятів в 1633 p., Могила почав реставрувати,намагаючись хоч частково використати старі мури первісної церкви. Могилі невдалося закінчити відбудову цієї святині, тому, у своєму заповіті він записував:«На закінчення церкви, названої Десятинною, яку я почав реставрувати, щобвідновлення закінчене було, з мосї шкатулки готових тисячу золотих призначую йзаписую» 198).
3) Василівська або ТрьохсвятительськаЦерква була відновлена і передана під опіку Києво-Братському манастирсві.
4) Церква Спаса на Берестові, спорудженав XII ст. була перебудована в 1638-1643 pp. He забув про цю церкву Могила і в своємузаповіті, на яку призначив частину залишеного срібла 199).
5) Михайлівська Церква в Киево-Видубицькомуманастирі, яка датується XI століттям.Разом із манастирем Могила дістав цю церкву від уніятів 1635 р. на підставідобровільного обміну за Гродненський манастир. Він відновив цю церкву, а всвоєму заповіті дарував для неї 500 золотих.
Крім віднови цих старовиннихсвятинь, Могила спричинився також; до покращення пізніше збудованих церков.
Відбудова цих історичнихпам'яток вимагала величезних матеріяльних засобів. Гідне уваги, що великучастину цих засобів Могила покривав із своїх власних джерел. Так само вінзаставляв і інших багатих людей до пожертв. Він звертався за пожертвами домогилівських братчиків та до московського царя Михайла Феодоровича 200].
Зберігаючи від знищеннястаровинні святині, Могила зберігав частину нашої славної історії княжої доби,й відновлюючи їх, він хотів показати тяглість української історії від початківкняжої доби.
Цей відтинок діяльності!Петра Могили високо оцінювали не тільки православні, але також противники,іншого віровизнання. У передмові до своєї «Перспективи», Касіян Сакович писав1642 р.: «Взяв отець Могила Св. Софію в Києві, багато століть перед тимопущену, а в даний час так її відновив, що від усіх дістав похвалу. Такожвідбудовує манастирі, засновує школи І багато робить добра в інтересах свогонароду, так що якби захотів розпрощатися із схизмою і вступити в унію з св.костьолом римським, без сумніву, не тільки митрополичого, але й патріяр-шогосана був би достойний» 201).
Вклад Могили на відтинкуукраїнської архітектури і мистецтва є також високо оцінений фахівцями всучасній Україні. Ю. П. Нельговський відзначає, що: «При відбудові багатьохдавньоруських храмів Киева, особливо за митрополита Петра Могили, зберігалисявластиві культовій народній архітектурі прийоми. Відновлені в той час давніспоруди мали характерні форми верхів (Софійський собор у Києві, Успенськацерква Києво-Печерської лаври, Михайлівський собор), часто вони були п'ятиверхими(Успенська церква на Подолі, церква Спаса на Берестові та інші)» 202).
Про іконостаси згадус Ф. С. Уманцев: «Новим кроком уперед булостворення Петром Могилою іконостаса в Софійському соборі в Києві після вигнанняуніятів (не зберігся)» 203).
г 2. Внутрішня організація церкви
Перебравши відповідальністьза долю православної церкви, Могила був свідомий тісї великої ролі, яку вонавідогравала в житті народу. В той час православнацерква, під певним поглядом, була синонімом українства. Але Могила добре знав іслабі сторони православної церкви, та труднощі, які його чекали. Він мав великебажання і рішення піднести православну церкву з її упадку та вивести на новішляхи. Для цього потрібно було провести ряд ґрунтовних реформ на різнихвідтинках. На іншому місці ми вже бачили ужиті заходи для піднесення освіти вцілому, а серед духовенства зокрема. Крім того потрібно було насампередвідновити моральну силу та зміцнити організаційну структуру православноїцеркви. А тому, що в кожній церкві ці два аспекти залежні від якостидуховенства, Могила звернув велику увагу на зміцнення цього чинника. Як добрийорганізатор, він знав, що сила інституції залежить від якости кадрів: ченців, свя­щеників,єпископів.
1) Свою реформу Могиларозпочав від введення дисципліни і суворої моральности серед ченців. Київський митрополит дуже високо цінив чернечежиття. У своїх власноручних записках він писав: «Монаше життя — це досконалістьхристиянського життя» 204). А щоб осягнути цю досконалість, він ставив великівимоги ченцям, насамперед — повне відречення від всяких матеріяльних дібр: «Відмовленнявід всякого набуття це засада і основа монашого життя».
Введення суворої дисциплінизустріло в поодиноких випадках невдоволення, а навіть опір, які, однак, Могилакарав якнайсуворіше.
2) Високі вимоги морального йосвітнього порядку та додержання дисципліни вимагав київський митрополит і відсвящеників. В наслідок нелегального стану православної церкви під Польщею тадовгого часу відсутности ієрархії, стан священства був незавидним. Про це дещо перебільшено писав К. Сакович у своїй «Перспективі» (1642 p.). Дещо сприятливіші умови і можливостінастали після прийняття «Пунктів заспокоєння».
Кандидати на священиківнабиралися серед учнів київської колеґії чи братських шкіл, які не булиспеціяльно духовними школами. Тоді висвячувалося також священиків зсамоосвітою. Останніх приділялось до манастирів, де впродовж 6 місяців, чиодного року, спеціяльно вибрані монахи підготовляли їх до свя­щенства.
Петро Могила подбавнасамперед про моральний стан духовенства. Він повів рішучу боротьбу протидвоєженства. Він наказав протопопам постійно стежити за моральним станомсвящеників, а єпископів при хіротонії зобов'язував не рукополагати двоєженців,а вже рукоположених священиків двоєженців позбавити духовного стану. У своїй « Інструкції» протопопам Могила доручав стежити за моральністю духовенства, особливо дбати,щоб « жоден двоєженець, вдовоженець, збойца, звадца, нечистий, блудний,п'яниця, гандлговник, лихвяр, збитечник, Письма Божого неіскусний та в ньому невправляеться, на рік 12 разів не сповідається, — жодною мірою не знаходився ітерпим не був» 205).
Могила бажав, щоб священикивели зразкове життя і були підготовлені до виконання своїх пастирськихобов'язків. Він вимагав, щоб вони сповідалися не менше 12 разів річно, а посвідченняна письмі висилали митрополитові.
Нагляд над священикамиздійснювали протопопи (протоієреї), які були вибрані з-поміж достойнішихсвящеників; їхнім завданням було також переводити річний дохід на потребимитрополії.
За роботою протопопівдоглядали візитатори, вибрані серед учених ченців.
З уваги на великі простори,які охоплювала Київська митрополія, Петро Могила мав до допомоги двох постійнихмитрополичих намісників — одного для литовських земель, другого для українськихземель «коронних». Крім цього, ще були намісники для спеціяльних терміновихзавдань. Постійними намісниками були Самуїл Шицик Залиський в ЛитовськомуКнязівстві, а на українських землях: Леонтій Шицик Залиський. Обидвакористалися великим довір'ям П. Могили і мали широкі повноваження відмитрополита. Вони займалися також судовими справами і стежили за охороноююридичних прав церкви у своемусекторі, їхніповноваження простягалися і на чернече духовенство.
Протопопи, візитатори йнамісники виконували владу індивідуальну, поряд якої була ще збірна влада:епархіяльні собори і консисторія.
Єпархіяльні пастирські соборивідбувалися щорічно, в них брали участь, у міру можливостей, всі священики.Очевидно, що для найвіддалоніших сторін це було трудно, однак всі протопопибули зобов'язані брати участь. На таких соборах провірговалося кандидатів нависвяту в священики з точки зору канонічности, проводилися іспити з метоюдовідатися про їхню підготовку для виконання пастирської діяльносте; давалисярозпорядки морального і духовного порядку та вирішувалися питання канонічноїпрактики.
За часів П. Могили, такіепархіяльні собори місцевого значення відбувалися досить часто і дехто здослідників уважає добу митрополита Могили «часом найбільшого оживленняспархіяльного життя, а розом і спархіяльних соборів..., на яких мали бутиприсутні по можливості усі священики» 206). Натомість за часів правліннямитрополита П. Могили (1633-1647) відбувся тільки один митрополитальний абозагально-церковний собор української церкви, а саме в 1640 р. Це був останнійпомїений собор української церкви до її з'єднання з Московською патріярхіею в1686 р.
В кінці 1634 p., чи на початку 1635 p., митрополит II. Могила заснував на католицький зразок нову установу, а саме консисторію,завданням якої було вести слідства і церковний суд над духовенством. Такимчином духовенство не підлягало світському судові. Членами консисторії буливчені ченці з довголітнім досвідом; всі рішення консисторії затверджувавмитрополит.
Для безпосереднього контактуз вірними і для особистої про-вірки, Петро Могила часто відбував візитації порізних осередках. Такі візитації проводив митрополит при нагоді своїх подорожейна сейми до Варшави і Кракова, коли відвідував важливіші міста. При цих нагодахМогила підбадьорював вірних, пола-годжував адміністративно-церковні справи таусував внутрішні непорядки.Візитаціїмитрополита та єпископів мали велике значення у боротьбі з унією, тому деякічинники адміністрації старалися не допустити до їх відбуття 207).
Великою перешкодою уздійсненні реорганізації церкви було т. зв. право патронату, яке дозволялопоодиноким магнатам втручатися у внутрішні справи церкви на території своєїпосілости. Петро Могила намагався обмежити це право, чи впливати на шляхту іпоміщиків, щоб вони шанували православну ієрархію, тому відмовлявся висвячуватинедостойних кандидатів.
г 3. Петро Могила і братства
Для проведення всіх наміченихреформ на церковному полі, Петро Могила від самого початку вимагав і дістав відпатріарха Кирила ЛукарІса грамоту, яка йому давала широкі ієрархічні права:вся українська церква повинна бути під його безпосереднім віданням. Могилаписав: « Аби ніхто у народу нашого російського (українського — А. Ж.) нічогоприватно і потаємно, без нашого митрополичого і всієї церкви нашої російської —відомости і благословення, собі від святійших патріярхів діставати не ва­жився,а коли б щось такого І домігся без благословення нас митрополита і без відомавсієї церкви… не важно і не прийнято зісталося » 208).
Вимагаючи подібні прерогатививід патріярха, Могила бажав насамперед унормувати дію братств і єпископів.Відомо, що з розвитком братств на Україні збільшився вплив мирян у справахцеркви і часто вони наказували в церкві, підпорядковуючи собі духовенство. Проце писав К. Сакович у своїй «Перспективі»: «Non clerus populum, sed populus clerum dirigit».
Петро Могила високо цінивзаслуги братств для збереження православної віри в часі найтяжчогопереслідування: «Наколи б у братствах не збереглася до теперішнього часу цядорогоцінність
Ставропігії, уже давно бапостати із своєю створеною унією всюди порозвивали б свої корогви» 209). Однаккиївський митрополит уважав за неприпустиме, щоб влада мирян перевищувала владудуховенства, щоб вони втручалися до керування духовними справами, до того, що «намсамим, Архисрсеві Божому і ша-фаром його таємниць, власне належить» 210).
Могила не дозволив львівськимбратчикам самовільно вигнати ігумена Й. Кириловича з Свято-Онуфріївськогоманастиря (в кінці 1634 p.), «… будучи простими лаїками,яким право Боже в церкві й в її справах наказує мовчати» 211). Під загрозоюана-теми братчики поступилися.
До спору з львівськимибратчиками приходило також: у зв'язку з виданням богослужебних книг; братчикидрукували книги, не питаючись дозволу митрополита («Літургіаріон» з 1637 p.), a в цих виданнях було багато поправок іпомилок. Б наслідок цього Могила ввів цензуру для всіх церковних видань.
До ще більшого непорозуміннядійшло між Львівським братством і Могилою у зв'язку з відкриттям окремоїдрукарні Михайла Сльозки, протеже Могили, проти чого запротестували брятчики ів їх обороні став патріарх Партеній І. Останній писав 1642 р. погрозливі листидо Могили, домагаючись, щоб ставропігійні права Львівського братства не булинарушені 212). Могила, однак, надалі обстоював свої права над братствами.
Так само київський митрополитгостро виступав і проти мо-гилівських братчиків, коли вони собі безмитрополичого благословення вибрали «старшим» отця Варлаама Половка.З іншимибратствами — Київським. Віленським і Луцьким Могила перебував у найкращихвідносинах.
Дуже влучну характеристикувідношень між; київським митрополитом і братствами подас І. Крип'якевич. Вінпоказує, наскільки делікатно проводив Могила реформи церкви: «Могила не віввідкритої боротьби з братствами, але знищив їх вплив тим, що витворив освіченедуховенство, яке взяло провід у церкві в свої руки. Так була усунена анархія вцерковно-національному житті, той небезпечний стан, коли кожне братство самовирішувало різні релігійні чи організаційні питання. Могилянська церква усувалавсі спірні чи сумнівні справи і натомість давала готові канонічні вирішення»213).
г 4. Митрополит Петро Могила і єпископи
Для зміцнення православноїцеркви, Могила вважав за потрібне домогтися також послуху єпископів.Децентралізація церковної влади, яка існувала в наслідок довголітнього періодувідсутности Ієрархії, негативно відбилася на стані усієї церкви. Діставшиповноваження від патріярха, Могила намагався координувати діяльність поодинокихєпархій та мати також контроль над земельними маєтками по всіх єпархіях.Назагал. Могилі вда­лося довести до послуху спископів, але час від часувиникали також і конфлікти.
Дуже прикрим було листуванняміж митрополитом і мстиславським епископом С. Косовим (колишнім префектом київських шкіл в 1631-1635 рр)особистим приятелем Могили. Конфлікт виник з того, що перебуваючи в 1639 р. в Мотилеві, на прохання місцевогобратства, Могила назначив «старшим» братського манастиря о. Мелетія. Цьомуставив опір єпископ СильвестрКосів і довелосявести прикре листування, яке закінчилося остаточним полагодженням.
Інший випадок незгодистворився з львівським єпископом Арсенієм Желиборським, який видававбогословські книги без благословення Митрополита. Гостра полеміка відбулася впередмовах Львівського «Требника» з 1645 р. і Київського «Требника» з 1646 р.На жаль, львівський епископвдавався доособистих образ Митрополита.
Неприємні випадки з деякимибратствами і єпископами це наслідок авторитарних заходів та строгої дисципліни,які хотів увести Могила в церковне життя, а з другого боку — це вияв боротьбиза владу на низових щаблях церковного життя. На щастя, ця боротьба не довела догострих розходжень, а коли були деякі труднощі, то лише неминучі при всякійреформі.
г 5, Київський обласний собор 1640 р.
Великою подією в життіправославної церкви був київський собор в 1640 р. У своєму запрошенні з 24 червня 1640 p., митрополит Петро Могила звертав увагу на розбіжності в справі церковних звичаїві правопорядку, уважав, що покращення такого стану « можемо осягнути тількичерез собор, на який прибувши, наші співслужителі архисреї і другі чеснідуховні отці, освічені достатньо в догматах віри і випробувані у благочесномужитті, пильно, з прикликанням св, Духа, нарадились би і доклали труд і старанняпро те, щоб уся Церква наша у всьому вище сказаному була достойно направлена ідоведена до давньої краси» 214).
Собор відбувався у катедріСв. Софії від 8 до 18 вересня 1640 р. в присутності митрополита, чотирьохделеґатів-заступників луцького, львівського, перемиського і мстиславськогоєпископів, архимандритів, ігуменів, священиків і мирян. Про підготовчу роботудо собору звітував П. Могила; він же був головою, а архимандрит Самуїл Шицик маршалком собору. Отецьігумен Ісая
Трофимович-Козловськийз'ясував, що основним завданням собору є розглянути катехизис — пізніше відомийпід назвою «Православного ісповідання віри», що його написав Митрополит, щобвідновити справжнє православіе. Відомо, що одним з головних співавторів цьоготвору був саме Ісая Трофимович-Козловський, який, на пропозицію П. Могили бувна соборі удостоєний вченим ступенем доктора богословія. Обговорення катехизису відбува­лося від 9 до 15 вересня. Просамий катехизис іде мова в третьому розділі.Після обговорення катехизисуна соборі вКиєві, було вирішено вислати його для перевірки і апробати до константинопільськогопатріярха. Дальша доля цього катехизису відома.
Крім цієї основної справи, насоборі розглянено ще ряд інших актуальних питань, а саме: літургічних,канонічних і церковно-адміністративних. Заторкнено було також справу«Требника», який видано щойно в 1646 р. З організаційно-адміністративних справпроведено реформу єпархіяльного управління, на підставі якої відділено духовнийсуд від адміністрації. Київський собор також затвердив статут КиївськогоБогоявленського Братства та ггілтвердив автономні права ставропігіяльнихбратств і манастирів 215).
За 14 років правліннямитрополита Петра Могили відбувся тільки Київський собор 1640 р. З самогозапрошення на собор видно наскільки Могила був прив'язаний до засади соборности, а саме, щоб у засадничих справахрішення брали «всі члени Тіла Христового — Церкви: архиереї, духовенство ісвітські» 216). Інший дослідник так характеризує цю добу після — Берестейськогособору:
«… Соборна засада й правабратств стали джерелом відродження Української Церкви й відкрили в її історіїнову добу, оздоблену іменами Йова Борецького, Петра Могили й іншихієрар-хів-просвітителів» 217).
ґ) Культурна діяльність
Культурна діяльність ПетраМогили за митрополичий період продовжувала розпочаті пляни і заходи під часйого архимандритства. Відсилаючи читача до попереднього розділу, тут подаємотільки додаткові дані.
На відтинку шкільництва,переборовши початкове упередження з боку населення до заснованої ним колегії тасистеми навчання, Могила обороняв свою колегію перед нападами польськоїадміністрації та обмежень короля. В 1640 р. Могила рішуче запротестував протибезпідставного покарання на смерть студента Федора Гоголевського, на яке даврозпорядження київський воевода, щоб відстрашити студентів віднавчання в колегії 218). Митрополит їздив на сейм до Варшави, щоб домагатисяохорони для своєї школи. Він не переставав опікуватися цією своєю установою («єдиназапорука моя»), якій у своєму заповіті залишив 81 000 польських золотих, всюсвою бібліотеку, четверту частину свого срібла, деякі цінні речі, а на вічнупам'ять про себе, свій срібний митрополичий хрест і сакос.
Петро Могила присвятив великуувагу розвиткові друкарства на Україні, особливо Кисво-Почерській друкарні. І.Огієнко так оцінює його вклад в справу друкарства: «Петро Могила всі сили своївіддавав на добре урядження своєї друкарні… Він близько працює коло друкарні— править тексти по грецьких оригіналах, пише передмови, дає всьому провід і т.п… Могилян-ська доба — це найкраща доба в житті Пєчерської друкарні, доба їїповного розцвіту та многоплідної праці» 219).
Також історики сучасноїУкраїни високо цінять вклад Петра Могили в ділянку книгодрукування та йогоопіку над лаврською друкарнею. Бони пишуть: «Петро Могила стояв на чолікниговидавничої справи на Україні. У роботі лаврської друкарні він брав ібезпосередню участь. П. Могила приділяв велику увагу зосередженню при друкарнінайкращих учених, майстрів і ху­дожників… І в новому періоді особливу увагуприділяли худож­ньому оздобленню книг з помітним посиленням західнього впливу,який однак не похитнув установленого в попередній період більш або меншгармонійного поєднання художніх стилів візантійського, західноєвропейськогоВідродження і місцевого, національного. Діяльність лаврської друкарні в періодправління Петра Могили набуває значного виробничого розмаху і чіткоїорганізації» 220).
Серед визначних видань, якіпоявилися слов'яно-українською мовою в цей період це: «Евхарістеріон, албовдячность» (1632), «Євангеліє Учительне» (1637). «Служебник» (1639). «Тріодіон»(1640), «Краткий Катехизис» (1645), «Великий Требник» (1646) тошо. а польською:«Mnemozyne slawy» (1633), «Exegesis» (1635), «Paterikon» (1635), «Teraturhima» (1638), «Lithos albo kamen» (1644).
Своїми численними творамиперевалено на перковно-релігійні теми, П. Могила займає певне місце і вукраїнській літературі. Крім низки передмов до «Служебників» 1629 і 1639 p., «Номоканону» (1629) «Анфологіону»(1636), «Учительного Євангелія» (1637), « Требника» (1646), П. Могила є авторомпроповіді «Крест ХристаСпасителя»(1632), яка донині може служити зразком гомілетики та свідчити про ораторськийталант автора, визначного твору полемічної літератури « Літос» (1644), «Дневника», зразки — житейської літератури та«Духовного заповіту» (1646), Аналізу деяких з цих творів подано в третьомурозділі.
д) Зв'язки Митрополита Могилиз Молдавією і Волощиною
Майже все своє свідоме життяП. Могила пробув поза межами своєї первісної батьківщини — Молдавії, проте вінпідтримував родинні, церковні і культурні зв'язки з обома румунськимикнязівствами: Молдавією та Волощиною. Згодом, здобувши високі становища вукраїнській церкві, він прийшов з допомогою для Культурного піднесеннярумунських князівств.
За ввесь час свого перебуванняна Україні, наскільки відомо, II. Могила один раз відвідавМолдавію, у лютому 1645 p., коли приїхав до Яс. щобповінчати дочку господаря Василя Лупула — Марію з Януиюм Радзівілом 221).Натомість Могила не брав участи в Яському Соборі 1642 р. Почавши з 1629 p., він був у добрих Зв'язках змолдавським митрополитом Варлаамом, який того року відвідав Могилу в Киеві.
Українсько-румунськаспівпраця була наслідком культурної допомоги, що її подав Петро Могила Молдавіїі Волощині у формі друкарень, заснування шкіл тощо.
Про вплив українськогодрукарства П. Панаітеску пише: «З двох румунських князівств, Волощина, більшвіддалена, перша (з 1635 р.) зазнала нього впливу; в Молдавії воєвода Васильбув, на початку свого господарства, вороже наставлений до Польщі і до родиниМогил, що на кілька років припізнило впровадження українських друкарень у йогокрай» 222).
Волоський господар МатейБасараб вислав 1635 р. своїх піс-ланців до Києва з мстою купити друкарню.Могила подарував їм друкарню з усім устаткуванням і вислав свого друкаряТимотея Вербицького та кількох помічників, які улаштували друкарню в ДовгімПолі-Камполунґ 223). За два роки пізніше Могила післав другу друкарню, якувлаштовано в манастирі Ґовора.
Ці дві друкарні перевидалидеякі книжки, що були видані в Україні та випустили ряд перекладів зукраїнської на румунську мову. В 1635 р., в Довгім Полі видруковано першу книгу «Требник», у передмовіякого й подано історію заснування друкарні. Серед інших видань, що появилися уволоських друкарнях, слід згадати: « Анфологіон » (1643), «Літургіаріон» —Служебник (1646), «Тріодіон» (1649); всі вони наслідували українські видання. Вцих друкарнях видавалися також румунські книжки: «Євангеліє учительне» (1642) і«Номоканон» або «Правіла де Ґовора» (1640) 224). Передмова доостаннього це дослівний переклад Могилиного вступу.
Серед волоських діячів тількибоярин Удріште Нестурел стояв у близьких зв'язках з культурним центром у Києві;він же запрошував українських професорів з Києва 225), а згодом наслідувавсучасних українських письменників.
У Молдавію, господаревіВасилеві Лупу, — П. Могила вислав першу друкарню в 1641 р. на якій видано першу румунську книжку «Казаніїмитрополита Варлаама», 1643 р. Як друкарі, так і гравери цієї Яської друкарнібули українці. Митрополит Варлаам був у близьких зв'язках з митрополитомМогилою і на­слідував його творчість.
Заходами Петра Могили булазаснована в Яєах колегія на взірець київської. На прохання господаря Василя —Могила вислав 1640 р. до Яс кількох українських професорів на чолі з колишнімректором колегії Софроніем Почаським, який одночасно став «старшим» відомогоманастиря «Трьох Ієрархів». Українська колегія в Ясах проіснувала до 1656 p., коли, в наслідок конфлікту згрецькими чинниками вони повернулися на Україну.
Найкращу характеристикукультурного впливу Києва на румунські землі подас «Історія румунської церкви»,за редакцією патріярха Юстиніяна, в якій читаємо: «Від світильника культури,запаленого в Києві, дістали й ми світло, яке світитиме згодом немеркнучимпромінням і в інших сусідніх православних народів. Бо друкарні Матея Басараба зДовгого Поля, Ґовори і Тер-ґовиштів, як також ті Василя Лупу з Яє були дарованіПетром Могилою, або куплені румунськими господарями в Києві...» 226).
Характеристика митрополичогоперіоду Петра Могили
Продовжуючи свою діяльність,розпочату під час свого архимандритства, митрополит П. Могила у цьому періодітільки поглибив її та поширив її обсяг.
На цьому етапі до попередніхділянок додалася ще організація церковного життя із всіма відгалуженнями,включно з відбудовою старовинних церков. Ми бачили, пю реформа в цій ділянцібула інтегральна, яка себе виправдала і стала основою для організації всіхінших православних церков.
Чотирнадцятирічне правлінняПетра Могили на київському митрополичому престолі піднесло авторитетукраїнської православної церкви до тієї міри, що вона стала значним чинником нетільки в рамках тодішньої державної формації, але почала також суперничати з найсильнішоюправославною церквою, а саме з грецькою. Постійна ініціятива і здійснена працявисунула київську митрополію на чолове місце серед всього православного світу. До Киева почали приїжджати на наукупредставники всіх народів слов'янського і православного світу. Видання книжок,а осо­бливо «Православного ісповідання віри», примусили грецьку цер­кву визнатиавторитет і високу компетентність українських теологів, як також рахуватися здобре зорганізованою структурою української церкви. Піднесений авторитетукраїнської православної церкви викликав зацікавлення нею з боку католицькоїцеркви; в цей період були розпочаті й найсерйозніші заходи для знайденнязближення християнських церков.
На внутрішньому форумілегалізація православної церкви в Польщі дозволила провести в життя всізадумані реформи адміністративно-організаційного порядку, спинити наступ уніїта уможливила заходи для унормування відношень до інших церков, призадуматисьнад можливостями реалізації «універсальної унії». Легалізація православної церквине відбилася неґатив-но на суспільно-революційному чиннику-козаччині, авідроджена православна церква і культура стали духовною основою для реалізаціїкозацького повстання 1648 р.
Про національну свідомістьукраїнської православної церкви, зароджену в цей період, свідчить те, що в 1654р. наступник Могили митрополит С. Косів виступив проти союзу з Росією, аукраїнська церковна організація затримала свою незалежність ще ЗО років післявтрачення політичної.
У культурній ділянці це —період розбудови шкільництва, друкарства, книговидання, літератури.
Не все, створене в цей періоді приписане П. Могилі, було без­посереднім ділом Митрополита. Організувавшидіяльну групу людей, т. зв. «сподвижників», Петро Могила цим підніс Україну донебувалого культурного розвитку. В цей час Україна почала випромінювати своїмицерковними і культурними досягненнями на ввесь православний світ, а насампередна Молдавію і Волощину.
Назагал про Петра Могилу, якособу, знасмо мало, нам дово­диться говорити про його творчість; його біографіяце частина історії української православної церкви.
4) Духовний заповіт і смертьПетра Могили
Дуже мало відомо про станздоров'я і причину смертимитрополитаМогили, який прожив тільки 50 років. Він відійшов у вічність у повному розгаріпраці, залишивши багато задумів не зреалізованими, як, наприклад, його заходина відтинку екуменізму, видання «Житія святих» і багатоілюстрованої Біблії, доякої Гравер Ілля вже виконав гравюри. Але із смертю Могили припинено розпочатуроботу і це видання Біблії не появилось.
Відчуваючи наближення свогокінця, 22 грудня 1646 р.(ст. ст.), ПетроМогила склав духовний заповіт, в якому зазначав: «Оскільки нічого над смертьпевнішого людині нема, а година в Божих таємницях самого Бога перебуває…будучи хворобою навіщений від Господа Бога й не бажаючи зоставити в якомусь непорядку дім мій, від Господа Бога мені взверхність доручений, всі мої наміри віддавши на всемогутню волю Божу, учиняюкороткий волі моєї, коли так Господь Бог визначив, такий останній Заповіт» 227).
В цьому заповіті знаходимодва аспекти: духовний, в якому Петро Могила висловлює кредо свого віровизнання,робить підсумки своєї діяльности та дає напрямні, побажання, для найважливішихділянок на майбутне. У другій частині Митрополит висловлює свое останнє бажаннящодо розподілу свого маєтку, при цьому знову дбаючи про « дім мій, від ГосподаБога доручений», під чим розумів Київську Митрополію. З останньої частинивидно, до чого Могила був найбільш прив'язаний і кому доручав виконати цейзаповіт. Найбільшу увагу присвячено Київській колегії, далі; Печерськийманастир з церквою святого Спаса, Свята Софія, Богоявленська церква Київськогобратства, Десятинна церква, Видубицький манастир та ряд інших спільногоперебування манаєтирів та шпиталів. Частину свого мастку, « набутого в світськомумоему стані», Петро Могилазаписував своєму рідному братові Мойсееві Могилі.
Останній твір Петра Могили —це його заповіт. Дуже слушно зазначав єпископ Сильвестр Гасвський у передмові до українського перекладу зпольської мови цього заповіту: «Ніщо так повно не характеризує Петра Могилу, якйого заповіт, складений ним самим за кілька днів до смерти. То велична програма закінченої роботи ймистецький плян закріплення проробленого на наступні необмежені часи» 228).
Щодо самої дати ємерти ПетраМогили, то є деякі розходження через старий і новий стиль, як також тому, щосмерть наступила вночі під Новий Рік, тобто на пограниччі 1646 і 1647 років.
Митрополит П. Могила померпід Новий Рік, тобто 1 єічня 1647 р. (ст. ст.), або 11 січня 1647 (н. ст.) о 4 годині вночі. Цю дату подає Макарій Булгаков: «Цей рідкийпоборник освіти і пра-ізославія скінчився в ніч на 1 єічня 1647 р., на 50 роцісвого життя» 229). Згодом цей же автор повторяв: «П. Могила помер 50 роківпісля народження, о четвертій годині вночі під 1 січня 1647 р. За дев'ять днівдо своєї смерти, почуваючися хворим, він напи­савсвій духовний заповіт» 230). Так само В. Аскоченський пише: «В ніч з 31 грудняна 1 січня 1647 р. віддав він праведну душу свою в руки Божі» 231). Більшістьпізніших істориків тримались цієї дати: М. Костомаров 232), Ф. Терновський233), М. Грушевський 234), М. Возняк 235), «Українська РадянськаЕнциклопедія»236), О. Оглоблин237).
Ряд інших істориків подаютьдату смерти Могили на рік піз­ніше.Джерело цього датування походить з одного з рукописів Румянцевського музею, яківидав А. Востоков. У цьому рукописі написано:
«Року 1647 представився(помер) пресвятійший архиепископі митрополитКиївський і благочестивий Галицький і всієї Русі Петро Могила, архимандрит печерський місяця грудня, 31 дня вчетвер перед св. Василісм. Година третя вночі: стояв в св. Софії аж до 9березня, тоді був день вівторок, другий тиждень посту. В цьому ж році 25 лютого вибраний намитрополію київську СильвестрКосів, тоді бувчетвер сирного тижня »238). Слідом за цим джерелом дотримувалися цієї дати: С.Р.(ождественський) 239), Е. Кіммель240),Бухберґер 241). Тоді як А. Мальві і М. Віллер беруть дату написання заповіту задату смерти, а саме — 22 грудня 1646"(ст. ст.) 242).
Тлінні останки П. Могилиперенесено до Собору Св. Софії, де вони перебували до 19 березня 1647 p., коли їх поховано «на вказаному нимсамим місці у великій Печерській церкві у лівому крилосі, між двома стовпами.Над прахом його немає ні монумента, ні надгробника: але Академія служить живимпам'ятником цьому великому ієрархові» 243).
На похороні проповідьвиголосив один з вихованців колегії — Йосип Калимон, який видав її польськоюмовою під назвою: «Поновлений жаль» 244).
Па місце Петра Могиликиївським митрополитом був вибраний на соборі 25. 2. 1647 р. один з йогоблизьких співробітників СильвестрКосів 245), а напечерського архимандритавибрано 25. 1.1647 р. Иосифа Тризну 246).
НововибранІ наступникипродовжували намічений своїм Великим попередником шлях; могилянська добавступала в нову фазу свого існування, але відсутність самого Могиливідчувалася. Про цс й писав 24 роки пізніше ректор Колегії, Лазар Баранович: «Могиласкрила од нас Могилу. При тому пастирю прийнялась у нас добра нива. Не можнадосить оплакати Могилу: був він нам отець і пастир любий. Любовного любоприйняли в небі, а нам би потрібен був другий Могила» 247).

РОЗДІЛ III
ІДЕЯ ЦЕРКОВНОЇ ЄДНОСТІ! ВТВОРЧОСТІ ПЕТРА МОГИЛИ
Петро Могила увійшов вісторію як велика постать української православної церкви, яка не тількипродовжила діло своїх попередників — Єлисея Плетснецького, ЗахарІЇКопистенського, Йова Борецького — у відродженні прадідівської віри, але такожстворила для неї солідну основу, даючи високу освіту для духовенства тавиробленням ідеологічної основи — «Православного віроісповідання».
Але, не зважаючи на своювідданість православній справі, він не був засліпленим конфесійним фанатиком,його всебічна освіта та широкий світогляд дозволили йому цінити все, що булодобре у інших віровизнаннях. Тому він не побоявся взяти за зразок системунавчання езуїтів для своєї школи. Він розумів, що поодинокі віровизнання івірність їм не сміють затьмарювати саму основну засаду християнства — любовближнього, не повинні стояти на перешкоді до зближення вірних Христової Церквирізних віровизнань. Петро Могила добре розумів шкоду, яку приносить розбиття івзаємне поборювання поодиноких церков, а тим більше, що події з 1596 р. внеслироздор і ворожнечу між населенням українського і білоруського народів. Перейнятийсаме таким розумінням ролі православія і християнства, Петро Могила залишаючисьвірним своїй прадідівській вірі, на протязі усього свого життя робив намаганнядля узгіднення дії зближення, а в майбутньому і з'єднання з іншимихристиянськими церквами, насамперед з католицькою, з якою безпосередньостикалася українська церква на Західніх Українських Землях.
Таке наставления Могили випливає з усіх його актів настановищі києво-печерського архимандрита та пізніше київського митрополита, тема, над якою слід докладнішезупинитися.
Не зважаючи на вище вказанестановище нашого церковного ієрарха щодо проблеми зближення і едности церков,на протязі віків різні історики по-різному пояснювали його наставления, що й призвело до розходження в оцінці й самої постаті ВеликогоМитрополита, питання, яко не знайшло свого остаточного вирішення дотепер. Нанаш погляд, само ця діяльність Петра Могили розкриває ще одну важливу ділянкуйого діяльності, ділянку, якою він, не зважаючи на несприятливі тодіигні умови,випередив на більш як три століття екуменічну акцію і завдяки якій його постатьнабирає тільки актуальности й величі.
Трохи іншу оцінку екуменічнійдіяльності Петра Могили давали більшість істориків. Так:
— Багато православнихдослідників замовчували, відкидали як провокативні вигадки з боку католиків,або щонайменше применшували вагу починань в цій ділянці (М. Костомаров, МакарійБулгаков, В. Аскоченський, С. Голубев, Хв. Тітов, І. Міхальческу, І.Власовський).
— Деякі католицькі та російськіісторики перекручуючи історичні дані з життя Митрополита, намагалисяпредставити його як своєрідного агента Ватикану, який нещиро трактувавправославне віровчення і потай ісповідував католицизм (Я. Суша. А. Ґепен, Г.Флоровський, А. Карташев).
— Приймаючи останню тезу за правдиву,деякі православні історики уважали Могилу за зрадника православія «поляка вправославній рясі» (П. Куліш, М. Василенко). До цієї категорії можна зачислитиі частину совстських істориків, які з інших причин (атеїстично-москвофільських)трактували Могилу, як зрадника православія та як запроданця Ватикану і Польщі(Е. Мединський).
— Окрему групу становлятьісторики, які байдуже ставилися до релігійно-церковної діяльности Могили ітукали в ньому не первоіерарха української церкви, а тільки реформатора культурногожиття (М. Грушевський, М. Возняк).
— Тільки мала групаісториків, на підставі провірсних джерел, аналізувала як позитивну екуменічнудіяльність Петра Могили (Е. Шмурло, Т. Йонеску, О. Оглоблин).
— Очевидно, що між поданимикатегоріями було багато посередніх, де точка зору авторів різних світоглядівзбігалася, (Т. Йонеску, о. А. Великий, більшість французьких і німецькихдослідників).
Важливо ще раз підкреслити,що ідея церковної едности не була ефемерним епізодом в діяльності Петра Могили,вона золотою ниткою пронизує усе його церковне життя, почавши від 1627 р. аж досамої смерти.
Говорячи про екуменізм таідею едности церков, ми насамперед думаємо про заходи Митрополита знайтиузгіднення з католицькою церквою, яка за посередництвом унії активно простягаласвою сферу впливів на українські землі і була на той час єдиним значнимрелігійним чинником, з яким зустрічалося українське православіє.
Протестантизм тількипосередньо впливав на українські землі за посередництвом польсько-литовськоїшляхти (Хр. Радзівіл), через Семигород, Кенігсберзький університет, чи навітьзбочення патріярха Кирила Лукаріса.
Українці мали безпосереднійконтакт з жидівським населенням юдейської релігії. До останньої П. Могилавідносився надзвичайно толерантно і прихильно, про що свідчить одне зрозпоряджень Київського Митрополита, яке наводить І. Талант, як документ, щоб заперечититвердження редакції «Нового Времени», яканамагалась довести ворожість всього населення Російської Імперії до жидів. Могилау своему розпорядженні писав:
«Усім священикам і християнамнабожним людям, кому це буде потрібне, ми заявляємо смиренно прийняти до відома:1) свободу християнську і несвободу старозавітну і людей старозавітних, які підстрахом прокляття зобов'язані притримуватися записаних у законі Мойсеевімобрізання й обмеження щодо страв, тоді коли, християни вільні від тих обмеженьі їм дозволено і благословенно всі харчі, що на торгу і в крамницях продаються;2) що християнам, які із старозавітними людьми ведуть мирно торгівлю іншимипредметами, — дозволяється і благословляється їм, синам нашим духовним, з благословенняБожого купувати і з благодарністго Господа Бога за Його дари уживати харчі,м'ясо ялове і бараняче жидівського різання. Крім цього ми закликаємо всіх, щоживуть під одним законом, до сусідської дружби, згоди і приязні, а челядіхристиянській, яка служить у жидів, дотримувати закони і обряди християнські,дотримувати неділю, що їх господарі старозавітні не повинні забороняти; миспонукуємо їх учити челядь свою страху Божого» 1).
Перед тим, щоб датихарактеристику і оцінку цій діяльності, слід насамперед докладно розглянути,яке було наставления Петра Могили до зближення з католицькою церквою та якайого участь у цій акції у різні періоди.
А) УЧАСТЬ МОГИЛИ В АКЦІЇЗБЛИЖЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКИХ ЦЕРКОВ
На протязі двадцятирічноїцерковно-релігійної діяльности Могили відзначаємо ряд спроб, більше етапів вділянці узгіднон-ня, зближення, координації дії в аспекті майбутньої єдности зкатолицькою церквою. Цю акцію замирення православних з католицькою церквоюназвано у ватиканських документах першої половини XVII ст. «універсальною унією », хоч назване є цілком вдалою, бо йдеться тільки про дві вітки християнської церкви,залишаючи на боці протестантську. Розглянемо п'ять періодів православно-католицькогопримирення і узгіднення, які творили етапи в ланцюгу екуменічної діяльностиПетра Могили.
1) Перед-могилянські спрооиперемир'я, період 1623-1627 pp.
Ворожнеча на релігійному поліміж православними й уніята-ми сильно ослаблювала польську державу, тому першіспроби полагодження між обома сторонами були спричинені політичними моментами ірозпочаті політичними чинниками в порозумінні і за згодою короля. Вже в 1623 р.відбулося перше намагання полагодити релігійний конфлікт, коли на сейміпорушувалася скарга православних у зв'язку з утисками, що вони їх зазнавали 2).Тоді створено при варшавському сеймі спеціяльну комісію, яка запросила нанаради і митрополита Й. Борецького, і архиепископа М. Смотрицького, і завданням якої було знайти способи замирення.Однак це перше намагання не дало ніяких наслідків, бо православні владикизаявили, що: «собор цей не може відбутися інакше, як під проводом царгородськогопатріярха. властиво немає про що й дебатувати, бо для релігійних диспутів неманіякої підстави » 3).
Але й після цього, в 1623-24 pp. не припинилися заходи для приверненнямиру на релігійному полі. «Для цього світські люди литовсько-польської державиуклали досить оригінальний плян релігійного замирення: православні й уніятиповинні були зібратися на спільний собор і спільно вибрати патріярха. Ініціяторицього пляну мали насамперед політичні цілі. Вибір спільного патріярха значноулегшив би зв'язки литовсько-руського на­роду як з Росією, так і зі Сходом.Релігійна самостійність Західньої Росії (України — А. Ж.) служили б тодідодатковою Гарантією нерозривности її з Польщею» 4).
В цей час ідеєю українськогопатріархату захопились і церковні кола уніятів (митр. Й. Рутський) іправославних (архиеп. М. Смотрицький), вони також намітили конкретніші умови узгідненняі вирішили, що «українському патріярхові ні від кого не треба буде братиблагословення» 5). З архівів Конґреґації Пропаганди Віри довідуємося, що всічні 1624 р. митр. Й. Рутський вислав на переговориз митр. Й. Борецьким і архиеп. М. Смотрицьким отця Івана, василиянина, який у своему звідомленні зазначав про труднощіунії, головне в справі визнання папи, бо православні не хочуть цілковитозривати з Константинополем. Тоді уніятська сторона запропонувала створитипатріархат «на зразок того з Москви ». Православні мали звернутися до папи всправі номінації першого патріярха, з пропозицією, що наступників будуть вмайбутньому обирати українські собори, а санкція папи буде тільки формальна 6).
Проте всі ці проекти незнайшли ніякого остаточного вирішення, з уваги на розходження між двомасторонами в наслідок ворожнечі, яка створилася після вбивства Й. Кунцевича (12.11. 1623 p.).
Ще раз справа примиренняправославних з уніятами постала знову ва варшавському сеймі в січні 1626 p., коли король Сіґіз-мунд III, відповідаючи на проханняправославних, щоб їм була дана релігійна свобода, рекомендував скликати собор зпредставників православних і уніятів, назначивши дату 26 вересня 1626 р. вмісті Кобрині. У своїй грамоті Сіґізмунд III відзначав, що завданням собору єобговорення «потреб і спокою церковного» 7), не уточнюючи хто в ньому мав бивзяти участь, що й було причиною, що православні на намічений собор не прибули8).
2) Період 1627-1628 pp.
Третя спроба зближення міжправославними й уніятами, що в ній активну участь взяв вже і Петро Могила,відбулася в 1627-1628 pp. Ініціятором цісї черговоїспроби був архиепископ Мелетій Смотрицький, якийпотай в цей час (б червня 1627 р.) вже перейшов на сторону католицько-уніятську9), Він був у близьких і дружніх зв'язках з митрополитом Й. Борецьким і з П.Могилою, спершу ще як світська людина. Про ці відносини М. Коялович пише :
«Смотрицький був у дужеблизьких стосунках з православним митрополитом Й. Борецьким і П. Могилою, якийтоді приготовлявся в монашийстан. У 1627 р.деякі ієрархи західньо-руські зібралися на собор в Києві… На підставісучасних свідчень і самим розвитком тодішніх подій можна думати, що ні Й.Борецький, ні П. Могила не цурались зближення з уніятами. Але обидва добрерозуміли, що без точного визначення умов цього примирення і без належноїпідготовки народу до цього, не можна очікувати ніякого успіху… Само собою, щоні Борецький, ні Могила нічого не знали про зраду М. Смотрицького, а цей, міжіншим, ішов все далі шляхом підступництва і самоспокуси » 10).
Саме ці знайомства хотіввикористати Смотрицький, щоб перевести православну ієрархію на унійну сторону.При цьому слід пригадати, що на початку 1626 p. M. Смотрицький вернувся з своєїподорожі на Схід, звідки привіз від Константинопільського патріярха грамоту проскасування ставропігій, наданих братствам, братським церквам І манастирям уКиївській Митрополії, через що став зненавидженою постаттю серед православних,особливо серед Львівського і Віленського братств.
М, Смотрицький познайомився зПетром Могилою літом 1627 p., у якого пробув два тижні у Києві,намагаючись схилити Могилу в бік унії. На підставі заяви Смотрицького, вже тодіМогила « дивився на розбіжності між Східньою і Західньою церквами вельмипоблажливо» а навіть закликав: «Що ж воно таке, що могло б так дуже відділятинас від римських католиків!» 11).
Перейшовши на унію, М.Смотрицький поставив собі за завдання перетягнути також і всіх православних,для чого кинув притягаючий клич «поєднання Руси з Руссю» 12). Щоб здійснити свій плян, Смотрицький звернувся насампереддо царгородського патріярка (серпень 1627 p.), а коли цей не відізвався, вінзадумав з'ясувати свої погляди на церковному соборі, на якому сподівався матипідтримку українських ієрархів. Такий вужчий собор відбувся 8 вересня 1627 р. уКиєві, в присутності Смотрицького, Борецького і Могили (вже печерськогоархимандрита), що на ньому заторкнено унійну справу, для підготовки якоїСмотрицький мав виготовити відповідний « катехизис »: сам факт, що Борецький іМогила вимагали, шоб цей катехизис пройшов « церковну цензуру», вказує на те,що Смотрицький ішов надто далеко у своїх унійних плянах. Однак, щоб легшепройти цензуру, Смотрицький запропонував насамперед видати свої міркування щодо«шости різниць між церквою Східньою і Західньою»13), що й було прийнятесобором.
Щоб підготовити прилюднудумку до унійної акції, Смотрицький у своїх листах пускав поголоски протенденцію уніятів відірватися від Риму та їхню готовість з'єднатися наново зправославними, як також про заходи короля для утворення спільного патріярхату14).
Довідавшись про ці укійнізаходи, архиєп. Ісая Копинський розписав листи до православних, в якихостерігав їх перед Борецьким і Смотрицьким, що нанесло немало шкодиукраїнському митрополитові. Однак і ці заходи не припинили розпочатої акціїзближення церков.
Паралельно з підготовкоюієрархії, також у польському сеймі (листопад 1627 р.) велися переговори міжуніятами й православними, на яких обидві сторони наближувалися до узгіднення,головне завдяки умілій роботі волинського депутата Л. Древинсько-го 15).
В лютому 1628 р., у своїй подорожі до Перемишля, ПетроМогила склав візиту Смотрицькому у Дермані, де порушив справу чергового соборуукраїнської ієрархії. Ось як характеризує М.
Смотрицький у своему звідомленні до митрополита Й. Рутського погляди П. Могили:
«Його милість Отеїль Архимандрит печерський, два тижні перед м'ясопущенням,їдучи до свого маєтку в перемиському повіті, був у мене в Дермані два дні.Після чого с добра надія на церковнийспокій. Він с людина чиста, побожна,покірна, розумна, з ним, ще світською людиною, перебуваючи в його домі улітку,досить багато ми розмовляли про св. Петра і я йому відкрив соincidentiam sеnsus in controvcrsis dogmatibus quaeintersunt inter orienlalem el occidentalem Ecclesiam. Я жив у нього десять днів, і кількаднів він був дуже стійкий… але після цього видно було захитання… він сказав: quid estpropter summum Deum, quod nos in tantum a RomanLs disterminat? І відтоді був значнолагіднішим у розмові про Римську Церкву і про її догматичні різниці...» 16).
Цей собор відбувся передВеликоднем 1628 р. в Городку на Волині, де бувмаєток Пітерської Лаври, і на якому взяли участь Борецький, Смотрицькпй. сгт. луцький І. Борискович і сп. холмськийП. Іполітович та архимандритМогила. Насоборі М. Смотрицький предложивсвій обіцяниймеморія л в справі різниць між східньою ізахідньою церквами, а саме: 1) про походження св. Духа і від Сика; 2] прочистилище; 3) про блаженство правед­них після розлуки душі з тілом; 4) провживання оплатків при причасті; 5) про причастя мирян без чаші; 6) про приматпапи 17). Ці різниці він трактував як маловажливі. до чого мали, за словамиСмотрицького, приєднатися й зібрані ієрархи, які обдумували, як би « безпорушення віри нашої православної і привілеїв знайти спосіб поєднання Руси зРуссю», себто уніятів з православними. Уважаючи питання зговорення занадзвичайно важливе, присутні іерархи вирішили скликати поміслий собор, на якиймали запросити представників духовенства і мирян, шляхту і міщан. Організацієюцього собору зайнявся сам митрополит Борецький, який грамотою з 26. 5. 1628 р.запрошував на собор до Києва, на храмове свято Печорської Лаври — Успіння — 15.8. 1628 р. — зацікавлених духовних і світських людей 18). Щоб надати цьомусоборові також державне схвалення, було знайдено посередню форму, а саме? —сеймовим універсалом закликалося православне духовенство відбути собор, наякому мали рішити, щоб також «руські не-уніти» взяли участь в субсидіях надержавні видатки « ведлуг здольности п рил ожил ися до рятунку Речіпосполитої» 19).
Як було вирішено в ГородкуВолинському, М. Смотрицький мав виготовити для цього собору проект згоди міжправославними й уніятами, який мали видрукувати і розіслати ще перед собором.Але замість цього. Смотрицький підготовив великий трактат про упадокправославної церкви, взявши за претекст свою подорож на Схід, а тільки е додатку додав розділ про різниці міжСхідньою і Західнього церквами. У цьому творі, названім «Apo­logia peregrinatieyi do kraiow wschodnych» Смотрицький обвинувачує українськуправославну церкву, що вона відійшла від справжньої віри, що вона переповненаєресями і всю критику вів з погляду католицької науки. Причину упадкуправославної церкви Смотрицький вбачав в тому, що вона противилась унії, щовона у своїй полеміці з католицизмом користалася аргументами протестантів. Томудля Смотрицького єдиним рятунком є унія з римською церквою. А щоб заохотитиправославних до цього переходу, він одночасно вабив їх матеріальними перспективами,зв'язаними з унісю:
«Бог буде тоді з нами йподасть нам гойно всі духовні й світові благодаті, нами так давно втрачені:церкви піднесе з упадку, народові руському верне давні вільності; тобі,шляхетний стане, відкриє двері до урядів земських і сенаторських; міщандопустять до урядів міських; побудує нам школи, церкви прикрасить, манастиріприведе до кращого порядку. Пресвітерів увільнить від тягарів неволі. Нарештівсьому народові руському, бідному і замученому з цеї причини, по містах і селахутре його щоденні сльози. Ще на цім світі дасть нам тішитися плодами небесними,а після цього минущого щастя удостоїть бічноїутіхи в царстві небеснім» 20).
На початку Петрівки «Апологія»була закінчена і Смотрицький вислав її в українському тексті у двох спискахмитрополитові Й. Борецькому і П. Могилі до Києва з проханням надрукувати івипустити в світ ще перед собором. Як митрополит, так і архимандрит відповіли Смотрицькому, що прочитавширукопис, подадуть свої завваги, але переглянувши його не поспішали з друком.Тим часом Смотрицький вислав один примірник своєї «Апології» Касіянові Саковичудо Кракова, який надрукував її польською мовою і ще перед собором розіслав допоодиноких православних діячів.
«Апологія» зробила гнітучевраження, викликаючи серед православних одностайне обурення. Цей нетакт івелика зневага найглибших почувань православних, відштовхнули Борецького і Могилу від Смотрицького й одночаснозвели нанівець запроектова­не зближення двох церков. Щобільше, соборперетворився на суд над архиепископомСмотрицьким, якогообвинувачували у відступництві і зраді православія.
Ще перед початком соборуМитрополит і Архимандритпередали «Апологію » на розгляд духовному судові, а саме — визначним богословам ЛаврентієвіЗизанієві і Андрієві Мужиловському, які разом з Борецьким І Могилою на протязічотирьох тижнів студіювали твір Смотрицькогоі в ньому знайшли 105 неправос-лавних тез, тому визнали його неправославним ізасудили 21).
Коли М. Смотрицький прибув доКиєва (13. 8. 1638 p.), тоді вже засідав собор уПечорському манастирі (хоч офіційно він був назначений на 15. 8. 1638) І самеобмірковували «Апологію». Смотрицького не впустили до Печерського манастиря,куди він був запрошений П. Могилою, для нього визначено мешкання уМихайлівському манастирі. Сюди прибула дєлеґація собору на чолі з протопопом А.Мужиловським, вимагаючи від Смотрицько­го, щоб він відрікся від своєї«Апології». Про перебіг розмови і хід собору є дві реляції: одна православна«Аполлеіа Апології» 22), а друга — «Протестація»-Смотрицького, які подають дещоінший зміст про зустріч, як і про самий собор.
Смотрицький настоював, щобйого було допущено на наради собору, але під тиском загальної думки, а головнев наслідок погроз козаків, він підпорядковувався рішенням собору, про щоповідомив митрополита Борецького листовно. Того ж дня, 14 серпня 1628 р., до Смотрицького прийшла друга дєлеґаціясобору на чолі з митр. Борецьким, трьома єпископами і декількома священиками,вимагаючи від нього, щоб він зрікся своєї « Апології», прилюдно покаявся та неповертався більше до Дермані. Після довгого обстоювання своїх поглядів,Смотрицький погодився і на другий день, на свято Успіння Божої Матері, під часлітургії, відбулася анатема « Апології » та прилюдне покаяння Смотрицького,деталі якого знаходимо в «Аполлеія Апології», в «Протестації» та в митр.Макарія 23).
На другий день соборпродовжував свої наради, обмірковуючи справу допомоги на державні потреби, алебільше не затор-куючи унійного питання, як це планувалося у Городку. 24 серпня1628 р. на додатковому соборовому засіданні Митрополит разом з єпископами,серед яких був і архисп. Копинський, але без М. Смотрицького, підтвердилизасудження «Апології» видаючи відповідну грамоту.
Після цього М. Смотрицькийтаки випросився до Дермані, де видав «Протестацію» (8. 12. 1628), в якій писавпро примусове відречення від «Апології» та апелював до скликання нового собору.Однак явно перейшовши тепер на унію, він був позбавлений всякої можливостевпливати на процес унійної акції і крім полемічних видань («Prolestacya» — 1628, і «Paraenesis albo Na-pomnienie… do bractwa wilenskiego» —- 1629) — він перестав відограватибудь-яку ролю; ініціативу перебрали інші.
Назагал архиепископ М. Смотрицькийсвоїм переходом від однієї до другої церкви, своїми скритими ходами та своєюгострою полемікою не сприяв самій ідеї зближення церков, а скоріше їїзахитував.
Залишається нам і цез'ясувати погляди архимандритаМ. Мо­гили підчас цієї третьої фази підготовки до «універсальної унії». Як це було вищеподано, Могила напочатку ставився з великим Зрозумінням до проблеми зближення,чи навіть поєднання двох церков. Він разом з митр. Борецьким стояв дуже близькодо Смотрицького, який ініціював цю чергову спробу порозуміння православних зуніятами. І треба припускати що у Могили, як також у Борецького, ця проблема небула конъюнктурною, але випливала з глибокоговідчуття потреб церкви та українського народу. Що це припущення мас певніоснови, про це свідчить увесь дальший шлях архимандрита, а згодом митрополита Могили. Якщо ставлення Могили раптовозмінилося до М. Смотрицького, відразу після прочитання його «Апології», а разомі до його плянів, то причина цього в двох різних площинах бачення «універсальноїунії ».
Для Смотрицького, як такождля деяких католиків того часу, єдиною справжньою с тільки католицька церква (дивись тези«Апології»), всі ересі є по другій стороні, тому унія уявляється тільки якбезапеляційне підпорядкування Римській церкві. Як вірний син своєї православноїцеркви. Могила не міг погодитися на такий підхід до справи екуменізму, томуніхто інший як Могила 14 серпня 1628 р. енерґійно вимагав від Смотрицького, щобцей підписав анатему на свою «Апологію », що він і зробив, а 15 серпня такожМогила роздавав кожному єпископові по свічці і по листку «Апології» для їїспалення, на знак вічного осудження. Активна участь Могили в засудженні плянівСмотрицького — це протест проти приниження і невірного трактування православноїцеркви та проти її підпорядкування католицькій. Проблема зближення церков упонятті Могили випливала з самого християнського вчення про єдність та зпотреби релігійного миру, а не взаємного поборення і самознищення. Це мало бутине опанування однієї церкви іншою, тільки добровільне зговорення для зміцненнязагальної Христової церкви.
3) Період 1629 р.
Попри великий удар, що йогозазнала ідея примирення і зближення православної і католицької церков внаслідок заходів М. Смотрицького, до цієї ідеї ще нераз доводилося повертатися,її ініціювали інші люди, вона знаходила захисників з обох сторін. Чи не найдалібули зроблені заходи саме в 1629 p., з нагоди трьох соборів.
Новум у теперішніх заходахполягав в тому, що ініціатива виходила з трьох сторін: уніятської,православної, до яких приєднався король Сіґізмунд III, якому потрібний був мир на церковному відтинку у зв'язку зйого політичними плянами (шведська війна). Тоді, коли впродовж кількох роківправославні відмовлялися від безпосередньої зустрічі з уніятами, тепер вонипогодилися на спільний собор. Мабуть, таки ініціатива і на цей раз вийшла зуніятської сторони, а саме від митрополита Й. Рутського, але він діяв запосередництвом архимандритаИосифа Баковецького, уніятського делеґата на Варшавському сеймі.
Про унійну акцію 1629 р.масмо докладні документи, які походять з різних джерел: С. Голубев подасматеріяли православні 24), П. Жукович опублікував акти з колишнього архівууніятських митрополитів, що переховувалися в архіві св. Синоду в Петербурзі25), І. Крип'якевич опублікував акти, ідо належали колись папському нунцієвіАнтонісві Санта Кроче, що перебував у Польщі в 1627-1630 pp. 26), Е. Шмурло опублікувавдокументи з архівів Конґреґації Пропаганди Віри 27); це саме зробив А. Великий28).
На варшавському сеймі, щовідбувся в лютому 1629 p., православні посли М.Кропивницький і Л. Древинський домовилися з уніятським послом архимандритом Й. Баковецьким про спільнийсобор, про иго король радо видав при кінціберезня 1629 р. універсал, в якому визначав спільний собор православних зуніятами 28 жовтня 1629 р.у Львові. Передтим мали відбутися два окремі собори 9 липня 1629 р. (на день Петра і Павла):православний у Києві й уніятеький у Володимирі.
Православна іерархія, яка небрала участи у варшавському сеймі, поставилася прихильно до собору; митрополитЙ. Борецький від себе видав універсали, в яких заохочував православних прибутина київський собор «для милостиХристовы и для ласкинайяснейшего господаря короля». щоб осягти «пожадану милость покою» 29). Ця велика поступливість іприхильність митрополита Борецького порівняно з дотеперішнім наставлениям православних викликали великеобурення і протести різних верств, а зокрема православних шляхтичів, що були навійні зі шведами під Мальбурґом, які заявляли свою готовість «кров свою пролитиза віру і правду» 30). Другий протест прийшов від запорозьких козаків, які, хочі не запрошені, на собор вислали двох депутатів: А. Лагоду і С. Сосимовича. Тхнім завданням було контролюватидіяльність собору. Вкіниі. також: православна шляхта гостро протестувала протизловживань короля, який мету собору із «успокосння » релігійної справиперетворив на об'єднання з римською церквою. Шляхта забороняла митрополитові Борецькому«синодувати», а короля просила «щоб релігійна справа була вирішена сеймом, а нетими синодами» 31). Ці протести вплинули на перебіг київського собору, якийрозпочався в соборній церкві Успіння на Подолі, в присутності митрополита,спископів та великої кіль-кости духовенства; за реляцією А. Кисіля — «щонайменше500». Однак на собор не прибула православна шляхта і миряни, за винятком послів Кропивницького,Древинського і Проскури. Королівським комісаром на соборі був Адам Кисіль.Собор проходив у великій метушні і погрозах, так, що не було можливості!обговорювати саму тему: примирення з уніятами. В такій атмосфері трудно буловести наради й присутні не знали, як виправдатись перед королем. Остаточновирішили, що через відсутність шляхти собор не може нічого рішати і про неповідомлено короля листовно 32), а про перебіг київського собору звідомленнявнесено до київських міських актів 33).
Собор уніятів у Володимирівідбувся за усталеним пляном і на ньому прийнято умови згоди з православними таобговорено питання спільного собору у Львові. Однак негативний результаткиївського собору вирішив і долю львівського.
Але це не знеохотило митр. Й.Рурського; він був задоволений, що православна ієрархія і духовенство стояли запримирення. Щоб заохотити православних, він знову висунув проблему створенняпатріярхату для українців :
«Звичайний нарід дуже бажаєпатріярха; тільки й знас в релігійних справах, шо йти за патріярхом: чи небуло б вказано утворити гідність патріярха, обсадити її відповідним чоловіком іпри його помочі привести православних до унії» 34) — писав митрополит Рутськийу своему меморіялі «Praeparatio ad synodum» до нунція А. Санта Кроче на початку1629 р. Пригожим кандидатом на становишс патріярха Й. Рутський уважавпечерського архимандритаПетра Могилу. «якийвидається прихильний для унії, міг би перейти на унію, спочатку приватно припевних свідках, а потім вести пропаганду. Item desiderabunt ipsi, ut adfacilius trahendam plebem, praesertim autem kozakos. constiluatur patriar-chaunus ex ipsis. non ex nostris: et quia est inter illos Petrus Mo-hila, archimandrita chiouiensispieczerensis...»35).
На думку уніатськогомитрополита, щоб здобути православ­них, слід «поробити їм в дечім поступки», бо«ніколи не було ліпшої нагоди для притягнення православних до унії з святогоримською церквою, як тепер, коли заповіджено синод і коли він добревідбудеться».
Навіть після невдачікиївського собору, Рутський оптимістично дивився на майбутній спільний собор,уважаючи, що «православні не роблять перепон ні в одній із спірних точок, тільки не признають примату папи, алей цю перешкоду можна усунути, коли б православні одержали свого патріярха, ацей признав власть папи» 36).
Але всі заходи і сподіваннямитр. Рутського були уневажнені настановою Конгрегації Пропаганди Віри 37) інунція Санта Кроче, який своїм листом з 18. 8. 1629 р. забороняв відбуттяспільного собору з православними 38). Це був великий і несподіваний удар повсій унійній акції митрополита Рутського і хоча він запевняв у своєму листі зсерпня 1629 р. нунція і Конґреґацію, що «зі схизматиками синоду не будемовідбувати, ані навіть не приймемо їх послів до нашого збору...» 39), то все жтаки Рутський делікатно критикував несподівану заборону своїх ватиканськихзверхників: «Нехай буде зовсім спокійна св. апостольська столиця, за нас, синівсвоїх, що віддано будемо себе вести, тільки притягаючи їх до святої унії...»40).
Після подій у Києві тазаборони ватиканських чинників, собор у Львові (28. 10. 1629) втратив всякупідставу. А тому, що вже не було змоги його відкласти, то перетворено його науніятєький собор, який полагоджував внутрішні поточні справи. Докладний описцього з'їзду знаходимо в одному документі, опублікованому М. Гарасевичем 41).Крім цього, митр. й. Рутський разом зі своєю ієрархією відбув чемностеву візитуу братській православній церкві. Формально, щоб не наражати універсал короля,Київський воєвода кн.Александр Заславсъкий, королівський посол на львівський собор, порозумівшися наперед з митр.Рутським, двічі посилав делегатів до місцевих братчиків, а коли вони ухилилися,тоді він сконстатував неприсутність православних і закрив собор.
З документу, знайденого вактах Львівського братства з датою 1629 p., довідуємося про проект замирення, підготовлений католицькою стороною,який складався з 6 пунктів: 1) Наука про походження св. Духа признається занейтральну. Люди грецького обряду тримаються своєї формули, латинники своєї, іодні одних не мають докоряти за ерєсь на цьому пункті; 2) Православні маютьприйняти догмат про чистилище, але вільно їм при цьому вірити або не вірити вочищення вогнем; 3) Мають також вірити в блаженство праведних душ передстрашним судом; 4) Латинники не мають відмовляти правосильности таїнствам Східньої
Церкви й її ієрархії; 5) Русьмає признавати першенство папи і його зверхність над церквою; 6) Зверхністьцаргородського патріярха над руською церквою залишається в силі, але підумовою, щоб кожний новий патріярх виявився перед польським урядом, що він правильновибраний і правовірний на доказ чого має прислати своє credo» 42). Трохи інше формулювання цих 6пунктів подають католицькі дослідники 43), уважаючи, що авторами цього проектумали бути православні.
З наведеного видно, щонаближення між: православними й уніятами в 1629 р. доходило до завершення,перешкодою стали для одних заборона Риму, а для інших православна шляхта ікозацтво, які не були консультовані, тому не довіряли всяким заходам, щопоходили з католицького боку. Е. Шмурло так характеризує труднощі зближення:«Рим надалі трактував православних як щось нижче, або як учнів, що нічого незнають і які поми­ляються. Католицька церква залишала собі ролю учителя, якийпокликаний провадити смиренних до сонця правди» 44). Аналогічну оцінку унійнимзаходам подас й католицький дослідник І. Нагасвський, який пише: «Православнаіерархія хотіла замирення, але лякалася, що визнавши першенство папи в Церкві,буде підлягати юрисдикції Риму і що її дотеперішні права, обряди й традиціїбудуть при цьому вкорочені. Вони хотіли засісти за одним столом, але як рівнийз рівним, або сидіти посередині між Римом і Константинополем та мати з нимидобрі зв'язки без огляду на кальвіністичне навчання патріярха, що дуже скорострінулося з осудом таки його власних спископів.
«Православній ієрархії бракувалощирости й довір'я у свою власну силу. Можливо, що відстрашували їх від едностиз Римом дотеперішні практики латинських духовних у відношенні до їх об'єднанихіз Римом братів, як також занадто влізлива інґе-ренція короля Зигмунта вцерковні справи. їх відстрашувала й та обставина, що тридцять кілька років позаключению Унії з Римом, мимо наполегливих домагань кількох папів, українськимкатолицьким Владикам не вдалося засісти в законодатних палатах, разом із їхлатинськими колегами, щоб там особисто боронити справ своєї Церкви» 45).
У переговорах міжправославними й уніятами в 1629 р. активну участь взяв архимандрит Петро Могила, який після відходуархиєп. М. Смотрицького почав займати друге місце в православній ієрархії.Попри тиск, що його чинили шляхта і козаки проти відбуття київського собору,Могила явно висказався за відбуття собору, він « бажає і за тим стоїть, щоб тойсинод відправлявся» 46). Він тісно співпрацював з королівським легатом А. Кисілему справі здобуття згоди між обома сторонами47). Могила приймав у себе значнішихосіб собору, а частина собору відбувалася в приміщеннях Печерської Лаври. Вінбув дуже вражений, навіть розплакався, коли під час третього дня нарад одинкозак погрозив: «Буде унія господарникові (тобто архимандритові — А. Ж.) та йБорецькому така як війтови перше» 48); це натяк на вбивство Ходики.
За своє позитивне наставления до зближення з уніатською церквою П.Могила і пізніше зазнавав образливих наклепів і доносів. У 1631 р. ченці зНовгород-Сіверського оповідали в Москві, «що в Печерськім манастирі архимандриткиївський піддається ляхам, на ляцьку віру, і стоїть проти козаків з ляхами»49). Наскільки це було несправедливим і образливим для Могили, видно вже зтого, іцо в той же час польські кола заявляли, що Мо­гила збунтував козаків«твердячи, що ціле військо (польське) йде на Україну, щоб викоріняти козаків івіру благочестиву» 50).
Так само розходиться зправдою і твердження представника сучасної Московської Патріярхії І. Спаського,який розглядаючи спроби порозуміння на соборах 1627-1629 pp., твердить, що великий архимандрит «доказував попередніми уже спробами,що будь-яке порозуміння (між уніятами і православними — А. Ж.) може допровадититільки до ще більшого загострення відношень між православними і католиками...»51).
Солідаризуючись із тодішньоюправославною ієрархією і духовенством, П. Могила, не зважаючи на загальнуопінію народу, послідовно продовжував акцію примирення з другою українськоюцерквою. Але й відірваність веденої акції від творчих та активних репрезентантівправославної спільноти: козацтва, братств і шляхти вирішили справу ужитихзаходів.
4) Період 1636-1638 pp.
У дотеперішніх унійнихзаходах архимандрит Могила брав участь порядмитрополита Й. Борецького і частково архиєписко-па М. Смотрицького. Ставшимитрополитом в 1633 p., Петро Могила вже як головаправославної України вів переговори, чи був причасний до так званоїуніверсальної унії, і тим самим співвідпо-відальний за її наслідки.
Попри прийняті «Пункти заспокоєнняобивателів релігії грецької»1632 p. дворічна практика проведення їх ужиття чи краще кажучи — непроведения,та остаточнийперегляд їх на сеймі 1635 р. {14 березня) із надще-рбленням прав православних52) довели до незадоволення обох сторін: православні сподівались дістатибільше, ніж їм дано, а уніятсько-католицька сторона тяжко відчула втрату того,що від неї забрано. Це все викликало в тих і тих гіркі докори сумління черезвідсутність замирення, а взаємне поборювання підкреслювало безперспективністьяк для православних, так і уніятів. Серед таких обставин знову виринала ізнаходила сприятливий ґрунт стара ідея « універсальної унії», поштовхом до якоїбув сейм з 1635 p., що наньому тільки загострилися суперечності і боротьба.
Унійну спробу 1636 р.розпочав волинський воєвода Адам Александер князь Санґушко, а згодом продовживкороль Володислав IV. Ця чергова спробахарактеризується тим, що її проводили самі посередники (волинський воєвода,король, Ватикан), бо про наставления до неї православних і уніятів маємо тількинічим не потверджені припущення. Щобільше, в цій акції цілковито ігнорувалосяуніятську сторону і йшли намагання про безпосереднє домовлення між Ватиканом і православними.
В лютому 1636 p., князь Санґушко вислав до Римудомініканського пріора у Львові о. Івана Дамаскина з листом до Папи Урбана VIII. Санґушко, впливова людина Польщі, а тим більше на Волині,пропонував свої послуги в справі з'єднання православних з католицькою церквою іпросив благословення на це діло від Святішого Отця 53). Крім листа Санґушкопередав о. Дамаски-ном і додаткову інструкцію, в якій писалося про існування наУкраїні серед православного населення руху для церковного з'єд­нання з Римом,але що цей рух є явно ворожий до уніятів і латинського духовенства- Ініціяторируху бажали мати в Києві свого патріярха, який був би підпорядкованим папі,тому просили останнього вислати Санґушкові бреве, а вони тоді вже знайдутьспосіб висловити бажання про своє підпорядкування Римському престолу :
«Principals ex spiritualibus etsaecularibus schismaticis tale praebent medium, ut possint habere suumpalriarcham Kioviensem, ita ut dependeat a Sanctissimo Domino Nostro. Et utsinodus super hoc sit congregata. Desiderantes etiam ut primo Ill-mus duxpalati-nus Volhiniae habeat litteras a Sanctissimo tractandi cum illis, quahabita licentia a Sanctissimo: volunt invenire modum, per quern negocium publicando simul ad obedicntiamSanctae Sedis Apostolicae adducant. Cum unitis, cum episcopis ritus Romani,nihil a principio volunt tractare...» 54).
Крім цього, в згаданійінструкції з 7. 10. 1635., Санґушко повідомляв, що до унії прихильні були й двапредставники православного духовенства: київський митрополит П. Могила талуцький єпископ Атанасій Лузина, який не тільки в душі, але й відкритовисловлювався за унію ;
«Referendum est Sanctissimo DominoNostro quod Mohila metropolita Kioviensis schismaticus, est intrinseceinelinatus ad unio-nem, et libentissime vellet illam una hora videre, sedpropter metum Kosachorum (quod tamen minus est) non audet aperte, sed magispropter nobilitatem, quae nobilitas per media postquam macerabi-tur, inschismate, certo certius metropolita aderil et non contradicet. Hoc idemreferendum est, de Puzyna episcopo Luceoriensi schisma-tico, qui non tantumintrinsece sed publice laudat valde unio-nem» 55).
Як доказ симпатій Могили до Римуподавалося справу книжки «Антопологію» — Геласія Дипліца (1632 p.), яку засудив Могила за її напади накатолицьку віру і навіть заборонив її вживати духовенству і мирянам. Однак привсій своїй симпатії до унії, за словами Санґушка і Дамаскина, Могила повинендіяти таємно, боячись виступу козаків, а особливо — ховаючись перед шляхтою.
Отець Дамаскин вів у Риміпереговори у великій таємниці: навіть в Конґреґації Пропаганди Віри про пляниСанґушка було реферовано (11. 2. 1636) після офіційного засідання, без внесеньдо протоколу. Папа призначив комісію з трьох кардиналів, яка мала займатисяпропозиціями Санґушка, зобов'язуючи її до суворої таємниці. Ця комісія рішиланаписати бреве тільки до волинського воєводи, не входячи в прямий контакт зкиївським митрополитом і луцьким єпископом, а обмежуючись тільки звичайноюпохвалою на їх адресу в бреве на ім'я Санґушка з 10. 7. 1636., дякуючи цьому,що « він разом з возлюбленими братами — Петром Могилою, митрополитом русинів, іАтанасієм, єпископом луцьким, турбується про з'еднання всіх русинів з римськимпрестолом на основі Фльорснтійського собору» 56).
О. Дамаскину було дорученовияснити Санґушкові, що участь короля в цих заходах потрібна, але його треба повідомитищойно тоді, коли буде певність щодо успіху акції. Тим часом окремою інструкцієюз 11. 4. 1636 доручено нунцію Польщі Філонарді вступити в контакт з Санґушком,провірити правдивість інформації воєводи і тільки згодом поінформувати короля57). Однак про проект Санґушка і ужиті заходи Ватикану король довідався скоріше, ніж про це повідомлено нунція іВолодислав перший повідомив Філонарді.
Заохочений ініціятивоюволинського восводи, король Володислав IVперебрав її ізвернувся окремим універсалом 31. 8. 1636 р. до уніятеького митр. Й. Рурського,а 5. 9. 1636 до митр. Петра Могили, пропонуючи православним і уніятампорозумітися між собою і вибрати собі патріярха, на зразок московського. До православнихісрархів Володислав IV писав :
« Ми бажаємо, щоб передпочатком наступного сейму ви увійшли в зносини зі всіми братствами і разом зними пошукали способів, при помочі яких між вами обома сторонами — православнихі уніятів — могло б наступити єднання і тривка згода, а доки ви не погодитесьміж собою добровільно вірними засобами, кожна сторона не турбуватиме другої.Знасмо, що основним питанням між вами (православними й уніятами) буде питанняпослуху, яке ви, православні, виявляєте константинопольському патріархові; але,коли розсудите, що діялось і діється тепер з тією столицею, то ви легкозрозумієте, що не порушуючи прав патріярхату, ви можете, за прикладом Москви йінших держав мати у себе вдома те, за чим ви звертаєтесь закордон. Довершіть жеділо, любе Богові, корисне Речіпосполитій, потрібне руському народові, особливотому, що вас об'єднає, і було незабутнє для нас...» 58).
Хоч прямо Володислав незаявляв, однак «ледве чи підлягає сумніву, що кандидатом на патріярха бувнамічений королем, а також латино-уніятською партією, Петро Могила…Зрозуміло, що пропонуючи Могилі патріярший сан, Володислав IV і латино-уніятська партія мали наметі заручитися його співпрацею, як най-видатнішого і своїм положенням, івпливом, основаних на великих заслугах перед руським народом, представникаправославної церкви» 59). Про це згадує і К. Сакович у своїй «Перспективі» з1642 p.; також Львівський літописподає коротку згадку, що Могила має стати першим « руським патріярхом» 60). Скориставшисьз чуток про намічену кандидатуру Могили на патріярха, колишній митрополит І. Копинськийвикористав цю нагоду, щоб ширити фальшиві відомості про свого суперника: «МитрополитП. Могила відпав від християнської віри, а від папи одержав благословення впатріярхи після присяги королеві, панам і арцибіскупам...» 61). Ці провокаційнічутки спричинили те, що в 1638 р. багато ченців з Лівобережжя втікали наМосковщину.
Митрополит Петро Могила,виконуючи волю короля, до якого мав почуття вдячности за коректне ставлення доправославних, вислав 26. 10. 1636 р. грамоту до своєї пастви, в якій закликавдо релігійного примирення з уніятами і радив всебічно обдумати справу примирення, а одночасно наказував,щоб на найближчий сейм послами були вибрані люди найбільш відомі ревністю доправославної віри 62). Відомо, однак, що сейм з січня 1637 р., на якому були намічені переговори між уніятамиі православними, був «зірваний» через розходження послів у справі патріярхату.Причина полягала в тому, що конгрегація Пропаґанди під впливом конґреґаціїСан-Офіціо дала неґативні відповідь в справі патріярхату, мотивуючи такенаставлення фактом, що Рим не бажає відштовхнути від себе грецьку церкву, акористаючись з труднощів в Константинополі, сподівався там покращати своїпозиції 63). Конґреґація вислала до нунція Філонарді листа з 20 грудня 1636 р., в якому наказувала: «Обов'язковопритримуватися інструкції з 6. 7. 1629 р. » 64}. А ця Інструкція забороняладискусію в справі догм і вимагала ще перед спільним собором повногопідпорядкування православних католицькій церкві. В наслідок всіх цих заходів,хоч православні на сеймі 1637 р. виявили багато доброї волі, питання уніїнавіть не було поставлене на порядок денний і тим самим раз на завжди булизакінчені заходи в справі спільного патріярхату для українців.
Впродовж: 1638 р., у Ватикані кілька разів ставилосяпитання «універсальної унії» в наслідок домагання короля на дозвіл на спільнийсобор православних з уніятами, однак відповідь була негативна. Це саме повторилося в 1640 p., коли доручення з 25. 8. 1640 з Римувказувало, що слід « точно триматися вказівок нунція і давати повну віру йогословам» 65). Ці переговори відбувалися тільки на верхах між королем, Ватиканом і нунцієм, але в них українськацерква участи не брала.
Більшість дослідників 66)приписують цьому періодові (1636 р). появу проекту замирення: «Modus concordiae generalis a parte desinutorum conceptus», однак, згідно з думкою Е. Шмурло(цит. твір, стор. 108-111), ми уважаємо, що цей документ стосується наступногоперіоду, де про нього й буде мова.
Вище подані факти мають всобі багато неясного, містять Суперечливі погляди, тому необхідно провести їхнюдокладну аналізу.
Заходи Санґушка-Дамаскина найкращепростудіював Е. Шмурло. довгі роки працюючи вархівах Конгрегації Пропаґанди Віри у Римі як делегат Академії Наук уПетербурзі. У згаданій вже його праці, він опублікував 16 документів (чч.65-80), в яких крім листів та інструкцій кн. Сангушка і Дамаскина, є протоколиз засідань Конґреґації, її інструкції до нунція Філонарді та листи кардиналівА. Барберіні, Інґолі тощо. У всіх цих документах дуже часто згадується промитр. Могилу, про його прихильність до унії, включно з тим, що православногомитрополита називають «потаємним уніятом» :
«Petrus Mohila metropolita Kioviensis,in publico est schismati-cus, sed occulte est unitus et libentissime desideratunionem et vel-let illam in uno instanti videre, sed propter Kozakos (de quibusminus est) et nobilitatem aperte non audet...» 67). Відповідь на всі ці нічим необгрунтовані заяви подас сам Е. Шмурло. Аналізуючи домагання Дамаскина. щобКонґреґація вислала в неофіційній формі листи також до Могили і Пузини, які(листи) мали « заторкнути обох до глибини душі і що тоді і митрополит і єпископбудуть готові кров проливати за діло унії» 68) але Курія завагалась, уважаючипропозиції Дамаскина за надто відважні й листів не написала. Шмурло виправдусповедінку Конґреґації: «Попри все лист Санґушка і пояснення Дамаскина своїмипротилежностями скоріше затемнювали, ніж роз'яснювали, створюючи вагання, анавіть сумнів. Курію запевняли, начебто до голосу Могили й Пузини прислухаєтьсямайже вся руська шляхта, що єпископ луцький міг відкрито проповідувати унію, що«вся схизматична шляхта і духовенство » настоювали на поїздці Санґушка до Риму,а в той же час і воєвода і митрополит з єпископом бажають дотримання сувороїтаємниці, мотивуючи головним чином побоюванням протидії зі сторони самоїшляхти, але не тільки її одної, але також і козацтва...» 69).
Так само згаданий авторвносить правильні поправки щодо приписаного Санґушком і Дамаскином «уніятства»Петра Могили, він пише :
«До нас не дійшов голоссамого митрополита Могили, і ми не знаємо безпосередньо від нього, в якій мірівін брав участь у проекті волинського воєводи і в якій формі виявилась цяучасть. Немає основ сумніватися в заявах Дамаскина, хоч деяким фактам він даєне зовсім правильне пояснення. В митрополиті Могилі, який гостро засудив книгуДиплиці, очевидно, тільки пристрасне око могло бачити ровного паладина і борця за церковний приматпапи: в єретичних творах і католик, і найортодоксальніший православний моглинайти сторінки, однаково осоружні й несумісні з їхнім релігійним почуттям. Вповедінці Могили Дамаскин знайшов те, що йому хотілося знайти. Це одначе незначить, що у Могили не було можливо нічого «знайти». Відмовляти київськомумитрополитові в католицьких симпатіях на грунті унії з Римом ледве чи можливо;слід тільки пам'ятати що в слово унія сучасники звикли вкладати не завжди тезначення, яке вкладали в нього люди першої половини XVII століття» 70).
Після довгого історичногоекскурсу, в якому Е. Шмурло намагається довести, що унія в XVII ст. була значно присмливіша дляправославних, ніж у XX ст., він продовжує:
«Петро Могила жив саме в такудобу, і, залишаючись цілісно православною людиною, він допускав ще можливістьпорозуміння, він міг ще не боятися слова «унія». Ось чому даремно однінамагаються вибілити його від звинувачення в «податливості» — Могила подавався;і даремно інші обвинувачують його в опортунізмі, тінь на чистоту релігійноговірування — шукати з'єднання розпалих частин християнської церкви ще не значитьперестати бути православним… Це все створювали обставини, які виправ­дували вочах Петра Могили, його «податливість» і готовість допустити унію з Римською церквою.Події показали, що Могила помилився у своїх розрахунках, що зближення з Римомпокищо ще було неможливим: але у своїй помилці він був не єдиним: багато зсучасників київського митрополита, не менш ревні за нього православні, не меншвід нього тверді у вірі своїх батьків, думали так саме як він» 71).
Погоджуючись у засаді звисновками Е. Шмурло, деякі застереження викликає тільки його оцінкауніятсько-православних відносин XVIT ст. Загальновідомим с наставления козаків та братств до унії, а вони ж були виразниками національних ірелігійних прагнень усього народу. Це було тоді, коли загинув архисп. ЙосафатКунцевич, а не один прихильник унії був втоплений у Дніпрі. Ллє це не зменшуєролі, що її відограв П. Могила у справі зближення церков, а навпаки. Будучипереконаним, що з'єднання роз'єднаних церков — це велика і благородна ідея, вінне боявся виступати з цим питанням, не зважаючи на те, що воно було непопулярнеі що, намагаючись провести його в життя, він натрапляв на великі перешкоди. Тайого розуміння з'єднання цілковито різнилося від розуміння унії католицькоюцерквою; але про це згодом.
Тоді обидві сторони —православні й уніяти — відчували себе скривдженими й шукали шляхів, щоб вийти зтрудного становища. І так «католики римського обряду трактували уніятів занижчу категорію людей, в унії бачили тільки переходовий степень до латинства..., щождо православних, то продовження інапруженість боротьби, постійні перешкоди й переслідування, справжні бажаннявийти із зневажливого положення принижених і безправних… все це штовхало всторону унії і вони були готові визнати почесне головство папи, тільки, щоб їм гарантували недоторканість обряду і не викривлялийого латинськими особливостями. Осягнути це порозуміння вони сподівалисьобранням па-тріярха, спільного і для уніятів, і для православних… Свійпатріярх мав служити гарантією того, ідо погодження, з'єднання не перейде взлиття, в підпорядкування, що руська церква не потоне і не втратить свогообличчя в середині римської церкви. Приклад уніятів остерігав православних, щооднієї обіцянки, хоча б і урочисто даної, для збереження обряду ще мало;потрібний патріярх, який навіть визнавав би примат папи, але був би цілковитонезалежний у внутрішніх справах своєї церкви» 72).
Крім внутрішніх причин, яківпливали на православних, а насамперед на іерархію і митрополита П. Могилу уновоунійних заходах, було ще наставления короля Володислава IV, який прагнув цього зполітично-державних причин. А тому, що православні поважали короля за деякійого полегші, зроблені для їхньої церкви, то також з чемности йшли напереговори з уніятами та католицькою церквою.
Привертає до себе увагу такожтой факт, що питання патріярхату ставив тільки волинський воєвода Санґушко, азгодом його перебрав і уарґументував Володислав IV, тоді коли ні один ватиканський документ навіть не згадує про нього.Щобільше, від конгрегації іде до нунція інструкція про заборону спільногособору, вимагаючи перед всякими розмовами прийняття православними умов,опрацьованих на Фльорентійському соборі.
Впродовж цієї чергової фази «універсальноїунії», наставления Петра Могили було визначенеготовістю до переговорів, що видно з його грамот, які він вислав до своїхвірних перед сеймом 1637 р. Безпосередньої участи у плянах Санґушка і королявін не брав. Тому звинувачувати його у відступстві від православія (І.Копинський) немає ніяких підстав. Про його ідеї щодо з'єднання церковдовідаємося докладніше з наступного розділу.
5) Період 1643-1646 pp.
У цей час кілька разів корольВолодислав IV ставив питання спільного собору міжправославними й уніятами, але кожного разу діставав з Риму негативну відповідьз вимогою, щоб православні прийняли ще перед початком собору умови, визначеніна Фльорентійському соборі, або радили звернутися до нунція в Польщі, якому шев 1629 р. були визначені умови можливих контактів. Це ухильне наставления перешкоджало обом заціка­вленимсторонам — православним і уніятам, — на щорічних сеймах у Варшаві приступити дорозгляду спірних питань.
Цей стан тривав до 1643 p… коли з ініціятиви холмськогоуніятського єпископа Методія Терлецького, ревного ісповідника унії, Ватикан погодився розпочати нову унійну акцію.М. Тер-лецький запропонував «з метою підтримки й дальшого розширен-
ня унії» вислати до різнихвизначних осіб у Польщі папське бреве. Він запропонував список 24 осіб: короля,важливих латинських прелатів, високих світських службовців і найвпливовіших
/>
воєвод. У цьому спискуТерлецький подав також трьох православних, а саме київського митрополита П.Могилу, чернігівського воеводуАдама Киселя ілуцького підскарбія кн. Григорія Четвертно-Четвертинського 73). При цьому уніятський епископ подав І таку характеристикуП. Могили: «Синвоєводи Молдавії, людина важлива і побожна, яка готова визнати папу духовнимголовою церкви» 74).
Пропозиція еп. Терлецькогобула схвалена на засіданні Кон-ґреґації Пропаґанди Віри 28. 9, 1643 р. іпапські бреве були вислані з датою 3. 11. 1643 р. — 23-ом особам; не удостоївсядовір'я тільки Четвертинський 75).
У листі-бреве до П. Могили,папа Урбан VIII закликав київського митрополитаповернутися в лоно католицької церкви, щоб подбати про власне спасіння й проспасіння всіх тих, що йдуть його слідами..., що священна колегія кардиналівознайомить його докладно з намірами Римського престола, та щоб Могила запропонував прислати до Риму довіренихосіб, двох монахів для безпосередніх переговорів і розгляду справи. Ось текстцього листа:
«Преподобний брате! Спасінняі світло Божественної благодаті (хай будуть з тобою)! Хоч ми знаємо, щовідмінності у вірі відділяють нас від твоєї пастви (fraternitalem) не мало, однак апостольська турботаспрямовує до тебе погляди, бажаючи прихилити до святилища католицької віри, деГосподь вибрав собі оселю, і закликати на безпечніший шлях, по якомупервосвя-щенні ключі відчиняють віруючим народам ворота вічного царства.Вислухай, шановний брате, спасенні поради, які тобі пропонуються не стількимістом (Римом — А. Ж.), яке є вітчизною народів і учителем істини, як самимнебом. Потурбуйся про власне спасения іпро спасения інших, які прямують за твоїмислідами і легко підуть шляхом, який ти вкажеш їм своїм прикладом. Про цепершорядної важливості! діло, тобі пришле докладний лист священна конґреГаціякардиналів, яка займається поширенням католицької віри. Якщо потрібно точнішогороз'яснення, ти можеш прислати до нас двох вправних ченців, яких ми приймемопо-дружньому і ласкаво. Вони, без сумніву, впізнають, наскільки чисте, вірне ібагате на всілякі чесноти учення, яке визнає Апостольський ГІрестіл св. Петра.Тоді, ми сподіваємося, вони, освічені спасительними пізнаннями повернуться довас, проповідуючи свідчення Господні, за допомогою яких душі Твоїх людей, бу­дучивирвані з пащі пекельних вовків, увійдуть у справжнє стадо Христове. Ми молимо,щоб Всевишній, якому ми в своїх най-щиріших молитвах завжди доручаємо увесьруський народ, за первосвященичим проханням дарував бажаний успіх. Бо коли він(Господь) всесильний зібрати розсіяних повсюди ізраїльтян, то може по надхненнюСв. Духа, виростати в твоєму серці плоди вічного спасіння, напоєні дорогоцінноюкров'ю, що витекла з ран Господа. Ми бажаємо нашій душі такої власне втіхи і молимо
Отця світла осяяти тебе,брате, райським промінням його благодаті» 76).
Кілька днів пізніше, 9. 11.1643, колсґія кардиналів вислала свого пояснювального листа, в якомустверджувалося, що холмський епископ М.Терлецький повідомив конгрегацію Пропаганди Віри про великі добродійства, наукувіри та ревність Могили й чернігівського каштеляна Адама Киселя. Ця інформація подає високим отцямнадію бачити всю Русь возз'єднаною із св. апостольською столицею, подібно, якдва століття тому таке ж об'єднання сталося при всеруському митрополитовіІсидорі на вселенському Флорентійському соборі… Для ознайомлення зтрактованою справою, конґреґація пересилає в перекладі на латинську мову твориГенадія, колись патріярха константинопольського, написані в обороніФльорентійського собору… Якщо б після безпристрасного ознайомлення зізгаданою книгою (Генадія) були які сумніви, їх можна буде вияснити, колимитрополит вишле до Риму двох найвидатніших вчених ченців, які будуть радоприйняті і з увагою вислухані. При розгляді питання про об'єднання запостольською столицею, на погляд конгрегації, слід мати на увазі іпризадуматись над такими трьома фактами:
1) Що із усіх апостольськихстолиць одна тільки римська церква має неперервне наслідство первосвященників ізберігає православну віру і науку, успадковану від верховних апостолів Петра іПавла, бо в інших столицях як Константинополь, Александрія, Антіохія іЄрусалим, часто перебували еретики, якізіпсували чистоту апостольської науки… 2) Римська церква має від Господа вособі Петра запевнення, що не викривить його віри, яке виконується століттями ідо теперішнього часу через згадане безперервне переємство римськихпервосвященників; 3) Що всі вище згадані апостольські престоли, які відірвалисьвід римського, є під ярмом рабства невірних; римський престол завдякиперебуванню у ньому Святого Духа процвітає і користується цілковитоюсвободою… Крім надії на вічне спасіння, лист Конґреґації вказує на визволенняруської церкви з-під влади константинопільських патріярхів. які не просвіщаютьнароду, а тільки обтяжують його поборами (податками), самі висвячуютьсянезаконно, протиканонічно й інших висвячують таким самим способом, в наслідокчого скрізь панує симонія… 77).
Ці два документи знайшлидосить гостру оцінку з боку православних дослідників. С. Голубев уважає, що «Римськийпрестол ясно і недвозначно висловив свій погляд, надхнений фанатизмом доправославія, як релігії, що веде до духовної загибелі, уважаючи унію як засібвихопити душі схизматиків з пащі пекельних вовків. Поставлене папською курією втаку площину, питання про унію не могло мати ніякого успіху і листи папи таконґреґації були залишені Могилою без відповіді» 78). Відомо, що останнєтвердження не відповідає правді, бо Е. Шмурло знайшов у Ватиканських архівахпроект, чи записку П. Могили, але про це згодом.
Е. Шмурло ставить питання:чому курія не звернулася до Могили у 1636 р. на домагання Санґушка, а за 7років, в 1643 p., рішилась на цей крок. На це питання «мине маємо прямих даних для позитивної відповіді; залишаються тільки непевні ісумнівні здогади. Зате одне можна сказати: написані бреве не були даремними, зарік вони принесли свої плоди» 79).
У цей час, незадовго передсмертю папи Урбана VIII, дійшло до загострення між Римськимпрестолом і Володиславом IV внаслідок певних образ останнього (названо його «приятелем єретиків ісхизматиків») з боку нунція Філонарді. Нунцій був відкликаний в жовтні 1643 р., без призначення наступника. Але ці відносинипокращали після вступленияна престолнового папи Інокентія X (15. 9.1644 р.)т який виявився прихильником Поль­щі і Володислава IV та назначив до Варшави нового нунція,ад-ріянопільського арцибіскупа Івана-де-Тореса. Але ще перед цим призначеннямкороль вислав до Риму спеціяльного післанця, о. Валеріяна Маньо, з інструкціямив справі унії. Він привіз зі собою також листовні проекти і пропозиції ІІетраМогили та Ада-ма Киселя,до яких за рікперед тим були вислані папські бреве.
На думку Е. Шмурла, можливе,що о. В. Маньо привіз до Риму ще й третю записку, також в справі порозумінняправославних з католицькою церквою, а саме, вже вище згадану «Modus concordiae generalis a parte desinutorum conceptus» 80). Цей документ мав би М.Гарасевич помилково помістити, як такий, що стосувався до акції 1636 p., але в цей рік головною проблемоюбуло створення в Польщі окремого від Константинополя патріярха для українців ібілорусів, тоді коли «Модус» ні словом не згадує про нього. Суттю і змістомсвоїм цей документ дуже близький, до знайдених у ватіканських архівах записок,приписаних П. Могилі і А. Киселю. Цей «проект згоди» дійшов до нас не воригіналі й навіть не в копії, а скоріше як конспект переказування умов,поставлених православними 81), зроблений кимось з уніятів, чи католиків.
Для кращого зрозуміння«записок» П. Могили і А.Киселя, насампередрозглянемо зведений зміст цього «Modus concordiae»:
1) Православні не вносять досимволу віри доповнення « й од Си­на », віруючи, що Св. Дух сходить «A Patre per Filium»; латинське ж вірування, що Духпоходить «a Patre Filioque » не вва-жасться за сресь. 2)Православні повинні вірити в існування третього місця — чистилища, хоч і необов'язані вірити, що очищення душі в ньому проходить через вогонь. 3)Православні повинні вірити, що душі святих перебувають на небі. 4) Всі руські(українці і білоруси) грецького обряду, що знаходяться під владою польськогокороля, безпосередньо залежатимуть від константинопольського патріярха, коливін буде вірувати згідно з поданими вище пунктами і своє ісповідання вірипришле польському королеві, митрополитові і всім руським єпископам. 5) Обряди ізвичаї Східньої Церкви залишаються для православних недоторканими; православніне осуджують латинських оплатків, посту в суботу, причастя під одним видом, які навпаки, латинники не осуджують православних обрядів. 6) Всякий (православнийчи латинник) тримається свого обряду і хвалить інших, хоч і їх не наслідує (quilibet ergo atlendat suo ritui, utrumque laudet, non imitetur). 7) Всі руські грецького обрядупризнають, що римський престіл є перший між престолами, а римськийпервосвященик с первопрес-тольним, і йомуналежить не тільки перше місце і головство на соборах, але й право скликатисобори, затверджувати їх постанови, звертатися до Церкви Христової зпосланнями, нагадуваннями і попередженнями. Йому одному це по праву належить,бо він с управитель в ЦерквіХристовій, наступник божественного Петра; до нього надсилаються синодальніпостанови; до його захисту треба звертатися й апелювати у всіх важливішихсправах. Митрополит поминас за Богослужениям спершу папу, а потім патріярха.Митрополит при посвяченні надсилає своє ісповідання віри папі, заявляючи, щотаке ж Ісповідання надсилає і патріяр-хові. 8) Безпосередня підлеглістьпатріярхові є в тому, що митрополит поминає патріярха за Богослужениям:патріярх затверджує митрополита на катедрі, але тільки на перший раз, — даліпоставлення митрополита шляхом виборів мас бути без участи патріярха, аж покиКонстантинопіль не звільниться від ярма невірних; патріярх призначаємитрополита своїм екзархом по кінець його життя і митрополит відає всімацерковними ділами, не звертаючись за санкцією до патріярха; це тому, щокомунікація з Константинополем є утрудненою, через ярмо невірних, с випадкисимонії і т. п. 82).
Православні дослідникипіддали гострій критиці цей проект. С. Голубев уважає, шо «уступки католиківбули незначні. Вони зводились до заховання обрядовости, але не віронауки… Православним пропонувалася та сама зненавидженаунія, проти якої вони так енергійно боролися хоч пропонувалась вона дещо узм'ягшеній формі… Довгі ж розмови про Царгородського патріярха були підготовчим ґрунтом для схиленняправославних до відсту-плення від грецької церкви завдяки утворенню власногопатріярха...» 83).
С. Голубев зробив дві помилки: вже зазначенобуло вище, що це був проект православних, а по-друге, в документі немає мовипро патріярхат, тому і відносити цей документ до 1636-1638 pp. невірно.
Натомість Е. Шмурло зазначає,що «Модус конкордіє» має компромісовий характер… що проект намагається незірвати принципового зв'язку з грецькою церквою, але залишає його тільки дляпоказу..., що проект робить великий крок в напрямі латинської церкви, —найкращий доказ усвідомлення потреби з'єднання з Римом. Але одночасно з тимуважає, що визнання «походження Св. Духа «через Сина» було замаскованимвизнанням латинської догми, мовчазною відмовою від православної. Визнавалосьчистилище, примат папи; стосунок до папи був значно більш « безпосереднім »,ніж відношення до патріярха...» 84).
Чи був цей проект ближчерозглянений — не відомо. Хіба те, що згадус Шмурло, що його знайшли середуніятів і в самому Римі нездійснимим, бо константинопільська церква не була вунії 85).
На думку о. А. Г. Великого «Модус»загального порозуміння, виготовлений православними, зустрічається в римськихдокументах щойно 1647-1648 року 86).
У цьому проекті є чималоспільного із змістом двох інших документів, які є зв'язані з ім'ям митрополитаПетра Могили, але є також і відмінності. Тому проаналізуємо докладніше ці двадокументи.
Насамперед слід визначитипоходження документів, призадуматися над їхніми авторами. Це надзвичайноскомплікована, а одночасно контроверсійна проблема, що до неї ряд дослідниківвідстоювали різні погляди.
Йде мова про анонімні унійніпроекти, знайдені в томі 338 документів Архіву Конгрегації Пропаганди Віри уРимі, у фонді Lettere antiche, що їх мав привезти о.Валеріян Маньо на початку 1645 р. доРиму, і які опублікував Е. Шмурло у своїй праці «Le Saint Siege et l'Orient orthodoxe Russe 1609-1654» (Римська курія на Руськомуправославному Сході в 1609-1654) як документ ч. 93 під заголовком «Memoire du metropolite Pierre Mohila» 87) і документ ч, 94, відома «Sententia cuiusdam nobilis poloni graecae religionis», під назвою «Memoire du palatin Adam Kisel» 88). Перший документ знайдений у 5копіях по різних римських бібліотеках 89).
Е. Шмурло уважав, що «запискамитр. Могили, укладена польською мовою і, правдоподібно, перекладена налатинську чи італійську мову тим же о. Валеріяном, дійшла до нас в переказі,по-італійському, секретаря Пропаганди Франціска Інґолі. На авторство ПетраМогили вказує, крім Інґолі, також і о. Валеріян у своєму листі до кардинала-префекта з 29. 1. 1645 р. 90). Щододругого документу — «Думка одного польського шляхтича грецької релігії» — вінанонімний і « авторство чернігівського каштеляна Адама Киселя покищо тількинаше припущення. Підтвердження для нашого припущення ми знаходимо, між іншим, уповній одностайності поглядів «Думки-Сентенції» на примат папи з відомим«Ісповіданням», яке Кисіль втягнув в нотаріяльний акт, укладений ним в 1643 р.(дивись у С. Голубева, цит. твір, т. II, стор. 235}. Записка (Сентенція) була реферована назасіданні Конгрегації 16. 3. 1645 р. і визнана там, як «Compenclio Scripture», що вказує на те, що це не первіснаредакція, а, правдоподібно також своєрідний переказ, подібно до записки II. Могили… По змісту вона згідна ззапискою митр. Могили, з тією тільки різницею, що автор, бувши людиноюсвітською, переважно задумується над світськими і при тому чисто практичними аспек­тамисправи» 91).
Пізніші дослідники, як М.Андрусяк 92), А. Амман 93), І. Власовський 94) притримувалися припущення Е.Шмурла, з тим лише, що І. Власовський ставиться до авторства з великим застереженням;він пише: «Митрополит Петро Могила, людина високоосвічена й життєво досвідчена,напевно не міг так нелогічно мислити, як представлено у Інґолі (зокрема щодопримату папського в Церкві) і так наївно думати про переведення унії черезсеймики (шляхетські), з'їзд і сейм, після всієї піввікової боротьби з унією Інапередодні найбільшого козацького повстання Богдана Хмельницького» 95).
Слід звернути увагу, що йкатолицькі дослідники притримуються тез Е. Шмурла про авторство згаданих двохунійних проектів та про « Modus concordiae», про що свідчить розвідка Мирослава Марусина: «Blick auf die Unionsbestrebungen in der Ukrainischen Kirche der I Haelfte des 17 Jhrts»96). Документ
 «Sententia» був відомий і попереднімдослідникам, як наприклад, Ю. Пелешеві, який тільки згадував про нього; « Mit dies beziiglichen Antragen (від короля Володислава IV — А. Ж.) und mit einer von einem rulhenischen Edelmann verfassten Sennit von der allgemeinen Union der Ruthenen mit Apostoliseher Stuhle, worin die Art und Weise, sowie die Bedingungen dieser Union bespro-chen waren '' 97). Також С. Голубев зазначуе що: « по всій правдоподібності (походив) відуніятського митрополита Антонія Се-ляви» 98).
Нову теорію про авторство цихдокументів висунув А. Г. Великий, ЧСВВт у своїй доповіді,виголошеній 16 вересня 1952 р. на науковій конференції НТШ у Сарселі99), яказгодом була опублікована у статті « Анонімний проект Петра Могили по з'сдинен-нюУкраїнської Церкви 1645 р.» 100), яка своєю логічною дедукцією виглядаєнайправдоподібнішою, тому й над нею зупинимося докладніше.
Докладно проаналізувавшиобидва документи, А. Великий твердить: «Аналіза ця показала повну тотожністьголовних і побічних точок змісту, подібність вислову їх та термінологічнісхожості, настільки можна говорити про такі при повнім тексті та йогокоротенькому резюме, приготованому для практичних цілей іншою людиною, ззахідньою ментальністю...» 101).
Значить, перший документ цетільки резюме «Sententia».
Переходячи до авторства«резюме» і «Сентенції», А. Великий зіставляє початок «резюме», де сказано: «… польськийкороль прислав сюди о. Валеріяна, капуцина, з удостовірюючими листами до Свящ.Конгрегації Поширення Віри, а цей отець пред'явив письмо нез'єдиненогомитрополита Руси, людини вченої, та добре настроєної до Римського Престолу…та настоює, щоб розглянути це письмо, і або схвалити, або поправити, бо цеймитрополит не хоче починати переговорів у такій великій і тяжкій справі, покине матиме з Риму вказівок, що виглядатимуть відповідні й здійснимі» 102), злистом о. Валеріяна з 28. 1. 1645 р. до кардинала-префекта Конґреґації (дивись Е. Шмурло, цит. твір II, стор. 156-157), де повторюсться: «мало що маю сказати щодо доданого польською мовою листа митрополитакиївського...; найперше, що чекають від Його Святости і Свящ. Конґреґації — це вказівок, чи зміст… апробується,чи щось треба додати чи відняти...» 103).
Згідно з цим А. Великийробить дедукцію, що лист Київського митрополита було віддано до перекладу налатинську чи італійську мову, і за тодішньою практикою «з нього зробленекоротке резюме італійською мовою, яке розіслано до учасників найближчогозасідання в цій справі». Цим і пояснюється, чому із припущеного резюмезнайшлось аж 5 примірників.
У Протоколі засіданняКонгрегації, що відбулося 16. 3. 1645 p., занотовано: «На ньому найперше прочитано вірчі листи, даніпольським королем для о. Валеріяна, капуцина, та резюме письма під заголовком «Думкаодного польського шляхтича грецької релігії», в якому говориться про загальнез'єднання всіх українців (тексті: «русинів») з Апостольським Престолом, проспосіб цього з'єднання та вкінці про умови, на яких цс поєднання було бпобажане...» 104).
На основі поданих фактів А.Великий приходить до таких висновків: «1) автором письма, з якого зробленоримське резюме — є православний митрополит київський; 2) заголовок письма, зякого зроблено це резюме, звучить: « думка одного шляхтича і т. д.». Отже цеймитрополит є автором письма, під заголовком «думка одного польського шляхтичагрецької релігії»… Значить дискутований на засіданні Конгрегації проект бувділом П. Могили » 105).
В дальшому дослідникнамагається пояснити, чому П. Могила писав анонімно, а саме, що лист не мавофіційного характеру а тільки зондуючий, та з обережности… А. Великийдоповнює свою гіпотезу про авторство тим, що вважає, що й Адам Кисіль відповівна листа Папи з 3. 11. 1643 р. а саме: « одержавши послання Папи, вони,порозумівшись, виготовили спільний проект та, мабуть, за спільною згодою вжилизгаданого аноніма… 106). Значить авторами «Думки одного польського шляхтичагрецької релігії», на думку А. Великого, були П. Могила і А. Кисіль.
Не зважаючи на відважніроздумування А. Великого, до віднайдення додаткових даних, треба уважати цютезу найправдопо-дібнішою. Іншими словами, вона й не дуже далека і від поглядівпопередніх дослідників, бо всі згідні, що обидва документи близькі своїмзмістом та що до нього безпосередний стосунок мав митрополит Петро Могила.
Після цих вступних завваг,пригляньмося до самих проектів. Насамперед резюме — Compendio del negotio dell' unione de Rutheni univer.sale — зроблене секретарем КонґреґаціїПропаганди Віри Ф. Інґолі, і яке визначається своєю систематичністю, ясністю іфаховістю.
В цьому резюме, чи як іншіназивають «Записці Могили», ставляться три важливі питання: 1) віроісповіднірізниці між Східньою і Західнього церквами, 2) умови з'єднання церков і 3)засоби до їх з'єднання.
1) Різниці між Східньою іЗахідньою церквами не є суттєвими, а більш словесними: це стосується поясненняпро походження Св. Духа,у визнаванніоплаток, чистилища, в почитанні святих і інші, в яких порозуміння цілкомможливе; православна церква також визнає існування місця, де душі умерших змивають з себе свої гріхи, а щодовосьмого члена Символу Віри вся різниця тільки в прийменнику «a Filio» чи «Per Filium» — чи походить Дух Святий від Сина, чи через Сина, так що данавставка в Символі не повинна являти собою труднощів.
Головне це примат папи.Розходження в цьому питанні набрало такої форми, що стали думати, що замиренняможливе лише при умові, коли одна із сторін уступить другій. Але це рішученеможливо здійснити: обидві церкви походять з двох цілком протилежних основ(засад), змінити ці засади значило б підрізати в корені фундаменти, позбавитивсякої життєздатности самі цер­кви. Східня церква ґрунтується на роздільностіпатріярхатів (на соборності), і цей принцип треба обов'язково зберегти, навіть,признавши примат папи. Підставою Західньої церкви є ідея єдности верховногопастиря і пастви, та бачити в Петрі голову апостолів. Цієї засади не відкидають,однак і православні, вказівки на що знайдуться в їх молитовних пісноспівах; втакому ж дусі висловлювались і Отці церкви.
2) Порушуючи питання умов з'єднанняцерков, неможливо домагатися в дану хвилину унії всього православного світу:на греків покищо немає що розраховувати; їх патріярхи перебувають в рукахмусульманів, вони не самостійні в своїх діях, тому слід задовольнитисячастинною унією з Польською Руссю, церковна єдність для останньої потрібна:вона гине від розколу, що виник в її середовищі і утворив дві ворогуючі партії —уніятів і пра­вославних. Щоб погодити тих і тих треба:
а) створити з'єднання, яке повиннобути саме з'сднанням, унією, а не злиттям (l'unione et non l'unita), не перетворення православних налатинників; руські повинні зберігати непорушними свої обряди, маючи спільного златинниками духовного голову і керівника — Римського первосвященика, згідно зСимволом Віри, що наставляє нас до єдиної католицької апостольської церкви,очолюваної папою, наступником апостола Петра.
б) Допустити обрання митрополитасобором руських архи-спископів і єпископів, за старими звичаями, не звертаючисьдо Риму за потвердженням в його сані, як не потребував затвердження і апостолМатвій, якого поставили решта апостолів, що перебували в той час поза Римом.
в) Постановити, що митрополитскладає присягу для притри-мання догматів і правил християнської віри, зокремаж заявляє про свое визнання папи і його приматута надсилає ісповідання віри доРиму латинською, грецькою і руською мовами, без того однак, щоб їхати туди іпросити висвячення… Таке ж ісповідання з визнанням папського примату видаютьпри висвяченні, архиє-пископи й спископи, але надсилають його не до Риму, авручають митрополитові.
г) У випадку возз"єднанняконстантинопольського патріярха з Римською церквою, Польська Русь повертаєтьсяпід його владу, бо таким чином значно полегшилося б приєднання його самого, —до того часу, коли грецька церква визволиться з-під мусул-манського ярма, будев основі розпоряджатися собою.
3) Для здійснення унійноїакції пропонуються такі засоби:
а) На майбутніх повітовихсеймиках ставити питання про існування розладу між; уніятами і православними,про шкоду, яку він завдас. про потребу закінчити з цим ненормальним станом танамагатися вибрати земськими послами людей з авторитетом і прихильних до унії.
б) Скликати примирливий з'їздуніятів і православних, щоб домовились в спірних віроісповІдних пунктах, нероблячи ніякого натяку на майбутне єднання з Римським престолом.
в) Випросити у короля рішенняшляхти на такий з'їзд і заборонити під загрозою позбавлення громадянських правробити безладдя і порушувати правильний хід нарад з'їзду.
Г) головами з'їзду нибиратидвох: католика і православного, людей розсудливих і з належним авторитетом.
ґ) Постанови цього з'їзду представитина затвердження загальному сеймові 107).
Е. Шмурло, який віднайшов цю« записку київського митрополита » і вперше її опублікував в 1928 p… висловлював жаль: « що до нас недійшов оригінал, бо переказ — редакція Інґолі — не вільна від суб'єктивногозабарвлення, факт, що не дозволяє нам точно довідатися в якій мірі « латинствував»Петро Могила і де властиво була межа його компромісовости… Можна ствердитиодне: крок в сторону Риму… зроблений був не малий… Могила уважав можливимвідсунути всі перешкоди догматичного характеру і навіть примат папи… Стінадогматичних перепон бу­ла, таким чином, принаймні на папері в писаннях Могилизруйнована і засаднича перешкода до порозуміння і з'єднання зломана» 108). '
Але перешкоди до порозумінняобох церков були не тільки догматичного характеру, як писав Шмурло: «Обидвіцеркви, за довгий період віків, виробили, кожна, своє власне обличчя, і Могилані на хвилину не допускав можливости для руської церкви поступитися своїм.Єднання — так, злиття — ні… визнання примату не означає ще підпорядкування,взагалі недопустимого при засаді соборности.Першенство ще непанування. Папа, згідно з четвертий Халкидонським собором,є лише «primus inter pares», і посилаючи йому свое ісповіданнявіри, митрополит здійснював не акт підпорядкування, а звичайно через папу, якстаршого, доводив до загального відома церкви наявні факти...» 109).
Так само як і «Modus concordiae» цей проект не ставить питанняутворення в Польщі українського патріархату, беручи під увагу категоричну відмовуРимської курії з попередніх років.
Тепер слід зупинитися надпроектом «Sententia euiusdam nobilis Poloni Graecae religionis», авторство якої приписують А.Киселеві, чи вбачають авторство П. Могили і А. Киселя — інші дослідники.Порівняно з попереднім проектом, ней є значно докладніший і має розповідну форму.
Для систематизації поділимо «Sentatia» на дві частині: 1) КритикаБерестейської унії, яка сформульована в трьох пунктах: а) брак чистого ісвятого наміру; б) неприродне становище до республіки; в) протиприроднийхарактер злиття (унії); 2) намі-чення правильної розв'язки завдяки усуненнюбраків у трьох згаданих пунктах.
З уваги на важливістьдокументу перекладаємо його українською мовою та додаємо відпис латинськоюмовою за Е. Шмурло в окремому розділі.
«Думки одного польськогошляхтича грецької віри»
«В справі важливих різниць інепорозумінь у вірі між русинами (українцями — А. Ж.) схизматиками, тобтонез'єднаними з Римською Церквою, треба розглянути три причини:
Перша: Відносний, а не чистийі святий намір.
Друга: Нельояльне становищедо республіки.
Третя: Протиприроднийхарактер самої концепції унії.
Щодо першої причини: у справіпобожного, спасенного й дійсно святого ставлення до переговорів не треба шукатисвоїх особистих користей, а тільки те, що с Боже, а все, що суперечить цьому, саме себе зневажає.
«Щодо другої причини: Комуналежиться опіка права і законів, тому також треба забезпечити свободу (силу)релігії; в українському народі вільна шляхта дає релігії опіку й підтримку, аледуховні особи не мають таких привілеїв, як люди римської Церкви; й тому, коливони, як слабша частина, приготовили унію при опозиції шляхти, вони вчинилипроти укладу цієї держави й через це все діло не було довершене.
Щодо третьої причини; унія(з'єднання) і одність, злиття — (unitas) є зовсім дві різні речі.Одність виключає двійність, а з'єднання прагне сполучити двое в одне ціле, незнищуючи з'єднаних частин, як бувало кілька разів, а останній раз уФльорентійській унії латинників і греків.
« А тим часом унія українцівз латинниками здається практикувалася в цьому королівстві незгідно з суттю уніїй мала на мсті не збереження релігії, але перетворення грецької віри на римськуй тому це не вдалося. І всі установи (конгрегації), які бу­ли у нас для служения унії, дуже мало руйнували (атакували)основи грецької віри, а завжди прагнули головне до визнання примату РимськогоПапи.
«А ці питання різниць міжгреками і латинниками, що вважалися тільки мовними, а не істотними й щоторкалися богословів, яким про них і треба б дискутувати, не ставилисяостаточно, але трактовано їх полюбовно.
«Самим визнанням принципупримату Римського Первосвященика не виключаються всі ступені ієрархії, від якихзалежать усі обряди — тобто пастирі і патріярхи грецького віровизнання. Однак,новіші форматори унії поступали проти її природи, бо всупереч всьому вищезгаданому, вони нищили самі її основи, думаючи, що зближаються до унії, а наділі вони від неї віддалялися й, таким чином, постійно роз'єднували русинів златинника­ми. Святу віру українців, згідну з вірою Апостольської й римськоїцеркви вони засуджували як незгідну й шкідливу для церкви. Через це буливбивства, страждання й така ворожнеча, що з обох сторін люди, віддані релігії,не вагалися, не боючися великої образи Божого Маєстату, називати один одногоєретиками.
«Тому в ім'я Боже, хто бажаєзайнятися цією святою справою, з самого початку мусить зрозуміти й оцінитипротиріччя, шануючи три твердження (преміси) й застосувати відповідні за­ходи.
«Отож, кожний, хто хоче взятина себе цю справу, той послужить для збільшення слави Всемогутнього Бога, асебе збагатить заслугами, не маючи на меті якоїсь своєї особистої користи. Бояк є шляхетно й корисно службі священному маєстату Короля, нашогонаймилостивішого Пана, а також і нашій Вітчизні, принести в жертву свое життя,вірність, усі наші сили й наші мастки, спо­діваючися за це одержати славу йпочесті — а в нашому ділі тре­ба, не покладаючи надії на королівські милості,але служити одному, святому й божеському заповітові: «Будьте одні, як Я і Отецьє одні»; при цьому намагатися здійснити цю мету з щи­рим серцем і побожними йсвятими намірами, відкидаючи вияви заздрости, підступів, і навіть, якбидовелося віддати за це славетно своє життя...
«Подруге: починати цю справутреба від шляхетського стану, піддаючи власному досвідові вільно ці думки,згідно з духом і силою законів, щоб у жадному разі не викликати якоїсь шкодидуховним особам; тому що до цього часу це не вдавалося осягнути в цьомурозумінні, як його подає цей духовний трактат, ні в одній шляхетськійспільноті, треба самим нам власними духовними засобами виконувати, не розуміючичасом спершу повністю, яка є від цього користь. Бо є деякі між нами, щопереконані в своїй свідомості, але не мають відваги (здійснювати); інші знову,менш розвинені, не розуміють справи й навіть не намагаються її зрозуміти, а сще й такі, що відкрито ворожі здійсненню унії й тому мати діло з такими людьми,особливо, коли це є люди шляхетного походження або з духовного стану, було бнавіть вельми небезпечно; бо навіть і люди невідповідні звертаються дошляхетства Й таким чином дискредитують людину, хто б вона не була, щоб тількиздобути собі марну славу й ім'я, тому що назагал люди с надто легковірні;наслідком усього цього є те, що всі заходи у цій справі залишалися марними.
«Тому треба починати це діло відшляхетського стану й згідно з законами ось як: на майбутніх загальних зборахшляхти, або на окремих зібраннях треба обговорити вимоги грецької віри йвибрати з територіяльних представників людей льояльних, тих що користуютьсябільшого повагою і які найбільш готові примирити усі протиріччя. Маючипредставників так настроєних, треба на зборах з найбільшого енергією досягнутицього рішення: назначити вкінці й оголосити Синод з метою встановлення згодиукраїнців з українцями, щоб вони погодилися цілком в питаннях віри та щоб умайбутньому не було ніяких заворушень у республіці. А цей синод мас бутизабезпечений конституцією, при чому не може бути згадки про унію русинів(українців — А. Ж.) з Апостольським Престолом. Крім цього, мас бути дорученошляхетському станові скликати цей Синод, але з цим, що особам духовного стану йполітикам забороняється створювати непорозумін­ня під карою втрати становища.
«Негайно, як тільки будевирішено на синоді, все це має бути підтверджено в республіці, виключаючитільки відкинуті питання зборами, з зазначенням, що в майбутньому забороняєтьсяїх знову ставити. Треба також призначити відповідне місце для збору синоду.Треба вибирати учасників з походження українців тих, що мають повне знаннясправи, а також посередників, що користуються авторитетом і довір'ям у людей,що їх вони репрезентують, одного від католиків, а другого від українців. Уцьому синоді, коли вибрані від присутніх і посередники вирішать дещо в одному зпитань в позитивному дусі, примиряючи протиріччя, ми сподіваємося, що з Божоюдопомогою, ввесь шляхетський стан ніби чудом приєднається. Духовні особи здуховними будуть вести дискусії про догмати, які б там не були питання йпротиріччя, і в цій ділянці віри, що її знаходимо у Святих Отців грецькоїцеркви, можна сподіватися, що все буде щасливо вирішено. Якщо й були б якіпитання, раніше поставлені й залишилися б суперечливі, вони практично неповинні шкодити справі, бо їх треба лишити невирішеними,
«Третя преміса (твердження) єнайважливіша. Тому що головна мета з'єднання українців з латинниками нездійснюється, треба тепер продумати засоби, як саме вести далі таку важливу справу,щоб вона була прийнята всіма українцями, хоча би можливою й сприятливою дляздійснення, (що треба ще ширше вияснити).
«У випадку, коли партія,особливо знатніша й розумніша, захоче увійти в якусь згоду з партією простішоюй менше розвиненою, треба й потрібно залишити на якийсь час питання меншважливі й зачекати, щоб вони самі згодом виникли для рішення, бо деякі з нихможуть бути колись зовсім усунені й відкинуті, ніби неіснуючі. Тому в нашійважливій і святій справі треба поступати так: роз'єднання між греками йлатинниками тривало надто довго й тому це збільшило кількість питань незгодиміж ними. Від цього і на нашій батьківщині в українців виникли численнібогохульства, так що навіть основи й приципи церкви захиталися й потерпіли; проце можна сказати прислів'ям: «коли допустиш одну помилку, за нею прийде завждибагато інших ».
«А коріння всього цього лиха с незгода греків з латинниками щодопримату Верховного Голови Церкви. Від цього коріння поступово зродилося багатофальшивих догматів, а з них одні, гірші від інших, від греків перейшли доукраїнців, які тримаються їхніх обрядів. Але ми, що бажаємо відновити святусправу на святих принципах, повинні уневажнити все. що колись впродовж тихнепорозумінь було зроблено й назад говернутися до основ, джерел і початків віри; а тому що джерелом, коріннямі причиною ворожнечі колись між греками й латинниками, а тепер між самимиукраїнцями, була незгода у визнанні примату в Церкві, тому цс питання треба намвважати за найголовніше.
«Ми читаемо в дискусіях Фльорентійського Собору, щогреки закидали про цей додаток до Символу віри (...і від Сина), при чому грекизавжди питали, а римляни відповідали; до цього греки особливо настоювали напитанні про примат і не могли ніяк від нього відступити: тому римляни велидиспути вельми обережно й доводили, що не мас іншого протиріччя між греками йлатинниками, крім питання про примат; тому то вони ніяк не наки­дали йогогрекам, а додаток у Символі Віри (...et a Filio) вони вмістили тому, що так вирішили їх богослови, і він(додаток) має значення тільки пояснювальне, а не істотне.
«І про Євхаристію не було суперечок, а навпаки,вони стверджували, що в цьому питанні все було святе й оформлене наукоюАпостолів і на Вселенських Соборах під опікою Святого Духа; замість цього, вониособливо наполягали, щоб греки визнали питання примату в церкві, що такий(примат) довгий час завжди належав до наслідників князя (Голови) Апостолів, щобвони його визнали, бо, визнавши його й усунувши в цьому питанні про­тиріччя,всі інші будуть вирішені. Тому то в цьому святому ділі треба нам слідуватитакому порядкові, без нетерпячки, навіть довший час; бо вельми корисно є длянас, для латинників і для греків, так поступати: у цих питаннях досікористувалися крайніми аргументами, що не призводили до згоди в питанняхЄвхаристії та про походження Святого Духа, замість вважати їх предметом особистих переконань тощо. Бо існустакий погляд у всіх осві­чених українців і таке с їх переконання, що хто заперечує св. Тайни, як в римськійцеркві, так і в своїй, не визнає ні молитви до святих, ні їх блаженної слави,ні молитви за померлих, ні їх місця перебування, той вважається не українцем,але єретиком. Питання про походження Св. Духа с незрозуміле для всіх і навітьне ставиться у людей простих, тільки деякі вперті шукають в цьому рішення, алелюди розважливі розуміють його як слід і пояснюють. Ось чому найважливішимзалишається питання про примат, що його треба взяти до уваги.
«Тому то на цьому, з ласкиБожої, синоді треба зібрати всі аргументи разом і розглянути їх та ствердити,що перша грецька церква завжди відкрито визнавала й досі в своїх кожноден-нихмолитвах, піснях і догматах (одержаних) від Св. Отців, визнає, що це є якраздійсно православна й свята грецька віра, а всі інші погляди поза цим єретичні.Але в цей же час українці не­згідні між собою, яким же чином може прийти дозгоди між греками й латинниками щодо примату Римського Святителя, в чому єбажана одна думка й згода; і, здається, що це не може статися, якщо ніоднасторона не уступить другій, хіба що якесь нове натхнення не прийде від Св.Духа. Здається, що жадна сторона не може уступити другій, тому, що обидвіспираються завжди на останніх аргументах. Бо між ними є такі, що виключають всідіецезальні синоди і обмежуються тільки єпархіями й адміністративними, щоналежать до варварської Руси й залежать від Константинопільського Патріярха: авизнання примату призвело б до скасування рішень останніх (місцевих) синодів.Інші знову зовсім заперечують примат Римського Папи й піддаються Патріархові,так що роз'еднання між українцями ще глибше, ніж між греками.
«Тому треба шукати правди посередині між цими двома протилежними партіями. На майбутнє, це середнєнаставления має бути ось яке: всі признають примат і. цим самим, СвятийАпостольський Престол буде задоволений, а в усіх інших питаннях не треба нічогозмінювати, або усувати з їх принципів і основ, тому, що унія не шукає зміни,але вона — це дві речі, що зберігають свої природні прикмети повністю; все те,що було спочатку, мас залишитися, а нове треба зовсім відкинути. А що ВерховнийПастир завжди вважався першим і найвищим у святій церкві, вікарієм Христа і Його заступником, тому так іповинно тепер залишитися; але ніколи й ніде не було (сказано) записано, щобла-тинник був головою у грецькому обряді, бо цей останній мав свого голову, що признававпримат, але в ділянці свого обряду залежав від Патріярха.
«Тут то, в цьому місцівиникає вельми складне питання, як саме можна буде осягнути, щоб Патріярх, щоне є в унії з Римом, прийняв все це й все ж таки вступив у зв'язок з Церквою йРимським Святителем? Та це питання можна ось як вирішити: допустимо сміливо йбудемо сподіватися впевнено, що коли б константинопільський Патріярх буввільний, то він же визнав би вповні все, що диктує правда: але тому, що він єпід тиском поган, не треба його вважати за такого, що повністю відповідає за своївчинки, хоча й не можна його нехтувати. Бо безсумнівною правдою залишається те,що має бути один пастир і одне стадо; і тому то ми плекаємо велику надію, щоприйде час, коли християни з божою допомогою і у всіх народів стануть вільні йповернуться до повної згоди; тому то й українці зчасом будуть першимиучасниками цісї святої універсальної згоди й унії; а греки не повинні почуватисебе зневаженими тим, що українці відійдуть від їх пастиря й Патріярха, бо їхпершенство с в тому, що вони є вільні й тому вони у вільній вітчизні виконуютьте з Божої ласки в той час, коли інші під тиском тиранії це занедбують; тобто,що вони визнають єдність віри, Церкви й примату Церкви Божої, хоч тим часомвповні залишаються в своїх обрядах і ієрархії.
«І тому не треба окреслюватистановище Патріярха, ані точно встановлювати верховну владу Римського Святителяв українських церквах, але надалі все повинно залишитися так як є донині.Тільки так треба розуміти цю святу згоду.
«Але, тому що наші братигреки, завдяки гріхам, і наш Отець Патріярх, з яким наші предки були з'єднані всвятому хрищенні. стогнуть під жахливим ярмом тиранії й вони не можуть матизв'язку з нами, з цієї причини ні нам, ні усім грекам не мас можливостизаключити згоду з римлянами. Однак, між тим, ми боїмося великої втрати для українцівчерез це роз'єднання, бо ми відкрито визнаємо на основі догматів і принципівБожої Церкви, що ми відрізнясмося від римлян тільки обрядами, але зберігаємоєдність та істоту однієї віри для усіх, та й не можемо того заперечити, що внаших церковних піснях ми завжди визнавали св. Апостола Петра за головуАпостолів, та що його наступники, Римські Святителі, завжди мали найвищу владув Божій Церкві. Але ми й не можемо відмовитися від нашого Отця Патріярха, зяким ми з'єднані святою тайною хрищення, ані не можемо довше зволікатипрямувати до здійснення унії, в якій є справжнє спасіння; в цьому ділі, в ім'яБоже, ми усі, духовні і світські люди, усунувши всі незгоди й небезпекироз'єднання, повертаємося до нашої давньої, твердо встановленої віри й це ми приймаємоодностайно; й житимемо під одним головою, наставником і заступником Христа, які вчить нас Символ віри, а саме, що є церква католицька Апостольська й один єнаслідник Св. Петра — Римський Святитель; це ми ісповідусмо всенародньо. Також,зберігши перед усім обряд нашої святої грецької віри, намагатимемося, щоб вінтак і залишився у своїй цілості, аж поки милостивий наш Бог наділить нашогоПастиря Патріярха і весь грецький народ свободою і таким чином призведе їх доцієї спасенної згоди, яка існус головне в святих богослужениях церковних.
«І не треба, щоб в майбутньому наш митрополит, як це досі бувало, відоднієї частини наших українців їздив до Риму, ані до Константинополя, як церобила друга «частина, щоб там приймати своє свячення; але він має бути рукоположений(хіротонізований) назавжди владою Синоду Архиєпископів і Єпископів (тут требазгадати, як св. Алостол Матвій був таким чином канонічно визнаний на місцеЮди); після виборів на митрополичий престол, він має одержати мітру й визнатиєдність святої віри й примат Римського Святителя; після чого це його визнаннямає бути оголошене по всій Русі грецькою, латинською й слов'янською мовами (написьмі), крім цього він має скласти урочисту присягу на це своє визнання віри увсіх конґреґаціях і йому, як митрополитові, мають служити всі спископи.
«Є надія в Бозі, що такимчином українці з українцями зокрема, а після й усі інші увійдуть у згоду зримлянами; без сумніву, не слід шукати багато, коли можна осягнути чогосьмалими засобами. Відвідини Риму не принесуть користи, якщо не буде визнанараніш верховна влада Святителя; а тим часом, кому ж іншому більше як не всьомународові українському принесе користи й повноти сили таке прилюдно визнанняхоча б одного митрополита, чи епископа? Тількия що думаю, що в українців є велика потреба змінити багато чого в обрядах, щоцим самим визнанням буде осягнено, зберігаючи однак повну юрисдикцію патріярха;для майбутнього цим буде дана велика підтримка всім грекам з допомогою Бога, щобажас едности й миру; остаточно особливо скористується український народ: коливін осягне знову свій (старовинний) первісний стан, він відкине й знехтус всякіновизни (новотвори) й отже, в тій святій згоді, багато буде стверджено. НехайБог Всевишній і Милосердний завершить своєю всемогутньою рукою все те. що єбажане, загоїть зчасом багато нанесених ран і створить сдине тіло, спаянеоднією любов'ю сердець і душ».
Основні думки цього проектутакі:
Розходження між православнимиі католиками є скоріше формальними, як дійсними, і погодити їх повиннібогослови, тим більше, що на відтинку догм здебільша вже знайдено узгіднюючімоменти: в справі походження Св. Духа, Євхаристії, чистилища, шануваннясвятих. Вся суть примирення була у визнанні примату папи, якщо його вдастьсяполагодити, то все інше не представлятиме труднощів. В цій справі слідповернутися до первісного стану, коли грецька церква визнавала римськогопервосвященика, бо Римська церква є первопрестольна, а папа перший середпатріярхів і Намісник Христа.При цьому однакслід пам'ятати, що унія (злука) не с злиттям (унітас, одність). Злука не порушує суть складових з'єднанихчастин, тому треба визнати дві цілком самостійні християнські церкви; Східню іЗахідню; ніодна з них не мас права придушувати другу. Визнаючи примат,православні, однак, надалі залежатимуть від патріярха і зберігатимутьнедоторканими свій обряд і свою організацію. Щоб погодити примат іпідпорядкування патріярхові, знайдено таке пояснення: теперішнє становищеконстантинопольського патріярха ненормальне, він у ярмі поган; його дії невільні від примусу, тому тепер з ним не можна рахуватися. Коли Греціявизволиться, тоді й патріярх, напевне, не відмовиться визнати примат.
Таке наставления вказус на те, що київськомумитрополитові не треба приймати сакру ні від папи, ні від патріярха: йогохіротонізуватиме собор архиєпископів і єпископів, а митрополит прилюдно проголосить по всій Русі свое ісповідання віри по-грецькому,латинському і українському, а єпископи зміцнять його.
Автор проекту подає такожориґінальний спосіб проведення в життя з'єднання, а саме шляхом відбуттяз'їздів — сеймів, скликаних згідно з діючою конституцією. Насамперед церковнупроблему поставити на повітових сеймиках, згодом заторкнути її на державномусеймі, який виробить конституцію (правну базу) для скликання з'їзду всіхукраїнців, що на ньому шляхта і духовенство розглядатиме справу порозуміння зАпостольським Престолом, а рішення цього з'їзду затвердить державний сейм. Прицьому велику увагу зверталося на те, щоб в унійній акції якнай­більшу участьвзяла шляхта, впливовий чинник держави в тодішні часи.
До згаданого проекту секретарКонґреґапії Ф. Інґолі і богослов В. Рікарді подали свої критичні завваги,додавши їх до вже згаданого « резюме » 110). Насамперед секретар Конгрегації небув згідний з автором проекту, який твердив, що догматичні різниці між двомацерквами обмежується тільки до словесних формулю­вань. Інґолі настоював, щорізниця між «a Filio» і «per Filium» непримиренна, а Рік ярдізазначував, що православні надалі від­кидають чистилище і інші догмати. Вінвимагав саме «злиття», а не звичайну «унію», підтверджуючи, що «una est ессіеніа саtholica». Інґолі натомість настоював, щоб вможливому з'їзді-си-ноді православних з уніятами взяли участь також деякілатин-ники і обов'язково єп. Мелетій Терлецький.
Ці завваги мали вплив нарішення Конґреґації Пропаганди, які були прийняті на нараді 16. 3. 1645 p., і які вимагали визнання православнимидогматів, згідно з умовами Флорентійського собору. Конгрегація прийняла такіпостанови :
1) Схвалюються заходиВолодислава IV в справі притягання до уніїправославних прелатів і світських високопоставлених людей.
2) Щодо догматів православніповинні дотримуватися рішень Фльорентійського собору.
3) Після прийняття унії — київськогомитрополита вибиратимуть архиепископи і єпископи, а митрополит назначатимесвоїх спископів, не питаючись Риму. Але митрополит повинен просити і отримативід папи потвердження свого вибору.
4) Митрополит має правовідправляти в Рим повідомлення, а отримувати звідти булли і розпорядження.
5) Дозволяється уніятськомумитрополитові скликати собор для вирішення засобів для приєднання до унії всіхукраїнців, але не дозволяється на цей собор запрошувати православних.
6) Доручається нунцієві вПольщі увійти у контакт з митр. А. Селявою і холмським єп. М. Терлецьким, щобвислухати їхні поглядипо даномупитанню, запевняючи їх, що намічена унія православних не буде введена протиїхніх інтересів.
7) Виготовлено проектКонгрегації на випадок, коли б унію прийняла тільки православна ієрархія, а невірні, і коли б ці відмовились від своєї ієрархії.
8) Виготовлено інструкціюнунцієві, якому рекомандувалося ознайомитися з поглядами на дану проблемуправославного митрополита і єпископів, особливо луцького, короля, канцлераОс-еолійського та інших осіб, які готові допомогти справі унії 111).
17 березня 1645 р.Конгрегація передала новоназначеному нунцієві Іванові де Торрес докладну інструкцію в унійній справіправославних: «Через митрополита Антонія Селяву православні українці вже двічівиявляли бажання з'єднатися з римського церквою. Але ця справа не знаходиларозв'язки, бо православні бажали мати патріярха на Русі і брати участь (длярозгляду умов унії) на засіданнях уніятського собору, на що апостольська сто­лицяне могла дозволити через причини, подані в інструкції, висланій Філонарді, іяку додається тут в копії.
Але тому, що вони відмовилисьвід своїх претенсій і їх митрополит (як здогадується о. Валеріян, капуцин,місіонер Конгрегації Пропаганди Віри, що прибув у Рим з листами від польськогокороля) рішив потрудитися для поширення унії між всіми українцями, токонґреґація для ширення святої католицької віри, взявши до уваги, що не слідвтрачати такі сприятливі для цього обставини, бажає дати хід рухові, такомуважливому для спасіння душ, надто стурбована про доведення цієї справи до їїзакінчення, тому доручає її розсудові шановному пану (нунцієві). А тому, що вцій справі багато залежить від таємної дії, Ти повинен її розглядати тільки зкоролем, канцлером Оссолін-ським, митрополитом уніятським і ксьондзомТерлецьким, холм-ським єпископом; від них можна довідатися, як потрібно вплива­тина Ґнезненського архиепископа, щоб він довів співпрацю в цій справі передкоролем, захищав її на сеймі, коли вона буде там поставлена. Від митрополита іхолмського єпископа можеш дістати достовірні відомості про підготовку,наставления І наміри православних, які або дійсно прагнуть до доброго, аботільки домагаються знищення унії і відбору від уніятів бенефіцій і церков, нащо вже нераз робили замах на сеймах.
Перед тим як шановний панприступить до розсуду про унію, Ти повинен добре довідатися про спосіб життя ізвичаї Могили, православного митрополита, а також про його характер, ученість інаміри, якими він руководитьсяв даній справі.Вони можуть бути духовними (І це було б краще), але можуть бути й дочасні.Одначе і останні, будучи виявлені, можуть послужити справі унії, бо Бог частоприводить людей до блага шляхами земних їх ці­лей. Також постарайся зібратиподібні свідчення про луцького єпископа (А. Пузину), найбільш ученого з-поміжправославних українців, про якого доносили конґреґації, що він тайний католик,потім, що він уже перейшов на ісповідання віри згідно з формою, уложеною длягреків. Копію її додасться для того, щоб, на випадок, що митрополит або іншіправославні бажатимуть приступити до унії, ти міг їх прийняти на лонокостьолу...
При виборі засобів доукладення унії ти повинен дати перевагу найбільш легким і найбільшпристосованим до осіб, часу, обставин, щоб скоріше досягти наміченої мети.
Повинен довідатися про умови,на основі яких православні бажають прийняти унію… Повинен довідатися такожпро труднощі, які перешкоджають справі унії не тільки з боку митрополита,єпископів і православного народу… Повинен вкінці довідатися як всі тітруднощі можна оминути...
Обмірковуючи визначенусправу, не зобов'язуйся в нічому, а на все відповідай, що про все предложене чибажане ти повідомиш конґреґацію, а за її посередництвом дістанеш рішення папи.Можеш дати до зрозуміння православному митрополитові, щоб він у своїх умовахобмежувався тільки до таких, які можуть бути прийняті апостольською столицею»112).
Аналізуючи ставленняКонґреґації до пропозицій православних, Е. Шмурло уважає, що: «Курія уступилакиївському митрополитові тільки наполовину; її не задовольняла звичайна висилкаісповідання віри. На погляд Могили, вибір митрополита місцевими єпископами ео ipso ставило його митрополитом. Куріяуважала, що цим вибором процес не закінчується, потрібний ще був фінальний акт,який належав виключно до прероґатив папи… Без папської санкції митрополіябуде позбавлена керівництва, не­повною… Матеріял привезений о. Валеріяном небув вичерпним, тому конґреґація не могла брати в даному питанні остаточнихрішень. Тому вона обмежилась звичайним дорученням новому нунцієві Торресу зібрати докладні дані про митр.Могилу, еп. А. Пузину...
Покищо справа на тому йзакінчилась. Як і попередні переговори, так і ці ні до чого не довели. Обидвісторони йшли назустріч одна одній, але з обох сторін було недовір'я іпідозри… В таких обставинах і при таких умовах знайти спільну примирливулінію, річ ясна, не було легко. Невдовзі помер і митр. Могила (31. 12. 1646)»113).
Інше пояснення причин невдачіцієї чергової спроби « універсальної унії » подас А. Г. Великий. Для нього «офіційнапостава конґреґації була позитивна, і рішено на цій базі далі переговорювати,аж до щасливого закінчення… Цей проект розглянула прихильно конґреґація вберезні 1645 р. і на його основі дискутувалась справа далі на Україні, аж доЗборівського трактаку і до виставлення постуляту української маси: «унія усюдимас бути винищена». Своїм відтяганням справи українська провідна верствазавинила, що українська церковна проблема була поглиблена та загострена в часіХмельниччини, і цілим рядом драстичних фактів її розв'язка відсунена та майжезнеможливлена...» 114).
В дійсності проблемацерковного зближення була багато складнішою, ніж її представляє А. Великий,скидаючи всю вину за невдачу тільки на одну сторону, спрощує поставленупроблему. Про застереження Конґреґації до проектів православних вже булосказано вище. Ставилось також раніше постійну заборону Ватикану для відбуття спільного собору уніятівз православними, на якому обидві сторони спільно розглянули б спірні питання.Це все створювало атмосферу недовір'я, обидві сторони взаємно од­на одну нерозуміли і розглядали бажану проблему з'єднання в різних площинах. «Православнібажали порозуміння, але як рівний з рівним; бажали з'єднання, але непоглинення, а тим менше підпорядкування. А Курія дивилась на них як на блудних овець…Курія ні на йоту не хотіла відійти від постанов Берестейської унії і новупаству приготовлялось перетворити в таких же уніятів, як тих, яких вонавиховала за останніх 40 літ; а саме уні-ятство Берестейського типу івідстрашувало православних» 115).
Але труднощі зговорення випливалине тільки з організаційно-зовнішніх моментів чи невдалих ходів однієї чи другоїсторони. Вони мали насамперед значно глибшу причину, а саме те, над чим такуболівав митр. П. Могила, називаючи обрядом, а ми розуміли б саму природу, дух,чи « специфічність проявів душі схІднього християнства». З одного боку, сувораорганізаційна структура, цезаро-централізм, раціоналізм і сувора логіка, базованана канонах, а з другого прагнення до внутрішньої автономії — автокефалії, соборнеуправління церкви і участь світського елементу (братств, козацтва), вільнепояснення ісповідання віри.
На цей момент у свій часвказував також: Володимир Антонович, який писав: « Головною помилкоюініціяторів унії було те, що вони не звернули уваги на засадничу рису в устроїПравославної Церкви, яка була в соборному характері цього устрою, в невизнаннісліпого послушенства ієрархам в справі віри, у від­сутності централізації всамій ієрархії… Отже непорозуміння чи неґація соборної засади в Церкві булонайбільш характерним для цього нового задуму, який з цього боку викликав протисебе най-сильніші протести. Міцно скріплені на соборній засаді, православнімогли витримати двохвікову тяжку боротьбу за свободу своєї релігійної совісті.Починаючи від князя Константина Острозького і кінчаючи поневоленими українськими громадами, всі стани українськогонароду в боротьбі за віру мають в засадах соборний устрій Церкви і в нихзнаходять головну підтримку і невичерпну силу...» 116).
Підсумовуючи унійні заходи164І1-1646 pp. слід визнати, що за цейперіод для досягнення церковного примирення вступили всі чотири зацікавленічинники: ініціатива вийшла від уніятів (сп. М. Терлецький), назустріч якійпішов Ватикан (папаУрбан VIII), заходам сприяв король Володислав IV, висилаючи до Риму для переговорівсвого знавця унійних справ (о. Валеріяна Маньо), а православні виготовиликонкретні проекти, як базу для пере­говорів. В цій акції митрополит ПетроМогила був центральною особою, не тільки тому, що католицька сторона всі своїунійні пляни пов'язувала з його особою, але насамперед тому, що київськиймитрополит своїми реформами, здійсненою роботою в православній церкві ставнайбільшою церковною індивідуальністю, яка єдина могла проводити кардинальнізміни. Будучи людиною широких поглядів, та передбачаючи велику распрю і шкоду для самої християнської віри,що їх вносив церковний двоподіл, П. Могила не втікав від проблеми. Вищепроаналізовані проекти, зв'язані безпосередньо, чи посередньо з особоюукраїнського митрополита тільки підтверджують тезу про постійне його прагненнядля знайдення синтези Христової науки та Христової Церкви.
Великий мінус всіх цихунійних заходів полягав у тому, що вони велися тільки на « верхах », тащобільше, що вони відбувались в таємниці, найкращим доказом чого є анонімністьсамих проектів і нині потрібно створювати різні теорії, щоб знайти авторів цихпроектів. Ніхто не звертав уваги на те, що до таких величезних змін, якпоєднання церков, було потрібно підготовляти народ, бож церква, це не тількиіерархія, але насамперед вірні. Вони були залишені поза рамками усієїбагаторічної підготовки, тому й не диво, що коли народні маси прийшли до слова,вони поставились негативно до наміченої реформи. Очевидно, що для такоговеликого діла надто короткий період життя однієї людини, чи ґенерації. Якщонапередодні великих історичних подій на Сході Европи — повстання Б.Хмельницького — проблема «універсальної унії» зійшла із історичної арени, тотакож тому, що не стало в цей час двох великих постатей цієї ідеї: митрополитаПетра Могили і короля Володислава IV.
Б) ЦЕРКОВНА ЄДНІСТЬ ВТЕОЛОГІЧНО-ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРАХ П. МОГИЛИ
Аналізуючи ставлення ПетраМогили до католицької церкви, крім його дипломатично-організаційної участи нацьому відтинку, немале значення в екуменічній акції відограли також іншіаспекти його церковної діяльности, насамперед праця Могили в ділянці створенняміцної ідеологічної основи для своєї церкви. Він був свідомий, що провестидіялог можуть тільки два рівнорядні чинники, тому намагався всіма можливимизасобами зміцнити організаційну структуру, рівень освіти та теологічні основисамої православної церкви.
На іншому місці вже була мовапро величезні реформи, що їх впровадив Петро Могила для скріпленняорганізаційного і матеріяльного стану, як також для піднесеннякультурно-освітнього рівня православної церкви.
Нам залишається ще прослідитийого теологічні твори, щоб побачити який погляд він мав щодо інших церков таїхньої віро-науки. При цьому заздалегідь слід зазначити, що в більшості випадківМогила не був единимавтором, приписуванихйому творів, однак він надавав ідею і був душею написаного тексту. Одним знайближчих його співробітників у написанні релігійних творів був ігумен ІсайяТрофимович Козловський.
1) «Православне ісповідання віри»
Капітальний твір Петра Могилита Ісаї Трофимовича, який став основою для віронауки всього православія —«Православне ісповідання віри», називався спершу «Виклад віри церкви МалоїРосії»117). Розглянений на київському соборі (8. 9. — 18. 9. 1640), згодом напомісному соборі в Ясах (15. 9. — 30. 10. 1642), з деякими поправками грецькоготеолога Мелетія Сіріґоса, «Виклад віри» був затверджений 11. 3. 1643 р. чотирмапатріярхами Сходу: Партеній Константинопільський, Йоанікій Александрійський,Макарій Антіохійський і Паїсій Єрусалимський, які уважали, що «Виклад віри» єзгідний з догмами Христової Церкви, повністю згідний зі святими канонами, такщо ніщо не протирічить тому, щоб Церква його прийняла. Ось текст прийнятийСинодом :
«Партеній — милостю Господа Архиепископ Константинополя, нового Риму, іПатріярх Вселенський.
Наша смиренність разом зСинодом Архиєреїв й духовенством розглянули книгу, що її надіслала нам ЦеркваМалої Росії (України — А. Ж.), нашої сестри, під заголовком «ПравославнеІсповідання віри Церкви православної і апостольської Христа». Ця книга складається з трьох частин:віра, любов і надія. А саме: віра охоплюс дванадцять точок Святого Символу. Алюбов охоплює десять заповідей та ті, що їх вимагає святе і Господом надхненнеПисьмо старо- і новозаповітне; та надія, що обіймає Господ­ню молитву і дев'ятьблаженств Святої Євангелії. Цю книгу ми знайшли згідну з догмами ЦерквиХристової й з святими канонами, так що вона (книга) не противиться їй (Церкві).А друга частина книги, яка з правого боку, написана латинською мовою, ми її нечитали, і затверджуємо тільки ту частину, яка написана нашою мовою (грецькою —А. Ж.), та на основі загального вирішення Синоду сповіщаємо, що вона (книга) єу всьому правдива і православна, та радимо кожному християнинові Східньої іАпостольської Церкви її читати, та щоб від неї не відмовлялися. Тому йпідписано книгу для безперервного її утвердження. Року Божого 1643, місяцьберезень, день 11.
Власноручні підписи їхсвятостей такі :
ПартенІй милостю Господа архиепископ Константинополя, нового Риму, іВселенський Патріярх.
Йоанікій милостю Господа -— папа іпатріярх великого городаАлександрії івселенський суддя.
Макарій милостю Господа Патріярх великогоГосподнього города Антіохії.
Паїсій милостю Господа Патріярх святого города Єрусалиму.
(Єпископи) Ангірії — Лаврснтій,Ларісії — Григорій, Халкедонії — Пахомій, Адріянополя — Партеній, Берії —Йоанікій, Родеса — Мелетій. Метімнії — Корнелій, Лакедемонії — Гавриїл, Пул —Партеній.
Великий лоґоерет великоїЦеркви — Ласкар, великий економ великої Церкви — Христод...» 118).
Двадцять років пізніше, 20листопада 1662 p., Нектарій, патріярх Єрусалимський,підтвердив, шо «Православне ісповідання віри » було твором Петра Могили.Поручаючи цей твір вірним, він писав: «Ця книга називається «Православнеісоповідання» греків, себто правдиве і чисте, яке не має ніякої домішки іншихрелігій. Ця книга складена насамперед Руською Церквою, яка від свого початкуйшла правдивим шляхом...» 118а). Патріярх Нектарій подає історію створенняцього твору митрополитом П. Могилою, та пояснює про його затвердження Св.Синодом 1643 р. В 1672 р. Панаіоті домігся поновного затвердження «Православногоісповідання віри » константинопільським патріярхом Діонисієм.
Могила не був згідний здеякими поправками, що їх ввів до « Ісповідання» — Сіріґос на Яському соборі, азгодом затвердили патріярхи. Останні й не поспішали видавати твір, написаний негреком. Тому київський митрополитвидав 1645 р. дещо скорочений текст «Ісповідання» в якому не взяв до увагизміни, внесені Сіріґосом. Насамперед видавпо-польському: «Zebraniekrotkiey nauki о artykutach wiary prawoslawno-katholickiey chrzescianskiey...», а згодом і «діялектом руським»під заголовком «Събра-ние короткой науки о артикулах в^ры православно-кафоличес­койхристианской ведлуг вызнаня и науки церкве...«
Для ясности слід коротко з'ясувати долю «Православного 1с-повідання віри» та схематично представити його відношення до «Малого Катехизису — Събраше короткой науки...»
Розглянене і схвалене наКиївському соборі 1640 p., «Православне Ісповіданнявіри» — П. Могили і Ісаї ТрофимовичаКоз-ловського(текст У І), щоб здобути канонічну силу, потребувало схвалення ВселенськоїПравославної Церкви. Для цього було вислано посольство до константинопільськогопатріярха Парфенія, яке представило йому «Православне ісповідання віри».Патріярх скликав у Ясах помісний собор 1642 р., на якому розглянено латинськийпереклад (текст ЛІ) «Ісповідання віри», що його підготували київські богослови начолі з І. Трофимович-Козловським.
Яський собор розглянув івиправив деякі місця ЛІ, особливо за вказівками Мелетія Сіріґоса, відомогогрецького богослова. Останньому Яський собор доручив перекласти «Православнеісповідання віри» на грецьку мову, що він і зробив, внісши деякі зміни в текстіЛІ. Цей ноеий текст (ГІ) і бувостаточно затверджений 11 березня 1643 р. Вселенськими патріархами.
Ні один з цих текстів: УІ,ЛІ. ГІ — не зберігся.
Натомість у ПаризькійНаціональній Бібліотеці, в рукописному відділі під числом 1265 грецької секціїзберігається рукопис «Православного Ісповідання віри», що його надіслав Оліс деНу-антель, французький посол v Константинополі, 2] вересня 1673 р. королеві Людовікові XIV. додавши до рукопису таку замітку: «Ми,Шарль Франсуа Оліє де Нуантель, королівський радник і амбасадор Й. В. вельмихристиянського Короля при Отаманській Порті, — свідчимо і запевняємо всіх, щоцей рукопис латинською й грецькою мовами, який має заголовок «ПравославнеІсповідання Східньої Церкви» дав нам пан Панаіоті. перший драгоман Порти. Вінзапевнив нас, що рукопис безперечно доводить автентичність книги, яка під тимсамим заголовком була видрукувана його (Панаіоті) заходами (завдяки Панаіоті«Православне ісповідання віри» Могили було вперше видане в Голляндії 1667 р, А.Ж.), бо цей рукопис є одним з оригіналів і містить в собі справжні підписипатріярхів. Пан Панаіоті, стараючись спростувати наклепи, що їх кидають на йогоЦеркву, прохав Його Величність прийня­ти цей рукопис...» 119).
Панаіоті був учнем М.Сіріґоса і по цій лінії зацікавився « Іс-повіданням » і тому пізніше його видав1667 р. З цього голляндського видання згодом появився румунський переклад 1691 p., a церковно-слов'янський переклад вийшов1696 р. у Москві.
Паризький рукопис має 147аркушів з двома текстами: ліворуч грецький переклад Сіріґоса. праворучлатинський текст, схвалений у Ясах, на підставі київської редакції, тільки здеякими поправками Сіріґоса. Цей же паризький рукопис мав правдоподібнопослужити також для видання голляндського «Православного Ісповідання віри».
/>

Не бувши згідним з поправкамиМ. Сіріґоса, що їх він вніс до «Православного Ісповідання віри», П. Могилавидав в 1645 р. польською мовою «Zebranie krotkieynauki о artykulach wiary prawosiawno-katholickiey chrzesciaiiskiey...» (П І) і сучасною українською «Събраниекороткой науки о артикулах вЪры православно-кафолической христианской...» (УП), або як звичайно називають це видання«Малий Катехизис». Зміст останнього мав би бутискороченим відповідником «Православного Ісповідання віри» прийнятого наКиївському соборі 1640 р.
Деякі дослідники намагалисядовести, що «Православне іспо­відання віри» П.Могили мало антипротестантськеджерело. Так румунський історик Н. Йорґа писав: «Константинопільський патріярхПартеній домовився з П. Могилою, щоб засудити кальвіністичні погляди, що були в«Ісповіданні ч Кирила Лукаріса...» 120). Цю тезу старалисяудокумснтувати А. Мальві й М. Віллер, уважаючи, що: «Православне ісповіданнябуло реакцією на непорозу­міння, що його спричинили на греко-слов'янському Сходікальвінізм Кирила Лукаріса» 121).
З другого боку П. П. Панаітеску писав: «Це чудовеісповідання віри є не менш антикатолицьким, як антикальвіністичним. Одночаснокатолицька доктрина про «філіокве» і чистилище с майстерно спростована з доказами теологічними й історичними.Тут добре відчувається руку Могили, союзника протестантів і ворога католиків»122). Такої ж думки були російські дослідники Малишевський і Нікіцький 123).
До цієї тези слід додатидеякі дані про ставлення тогочасної католицької церкви до «Православногоісповідання віри». Ф. Паль публікує листи католицького місіонера П. Ліґарідісадо Конґреґації пропаґанди віри, який, перебуваючи у Константинополі, робив всіможливі заходи, щоб не допустити до ратифікації рішень Яськоґо собору, головне до затвердження «Ісповідання». Цеймісіонер, який діяв з доручення Коні'реґації, уважав «Ісповідання» за твір увеликій своїй частині фальшивий і єретичний...» 124}.
Ще інші історики уважали, тотвір П. Могили с одночасно антикатолицький іантипротестантський. Румунський єпископ Мєлхіседек писав, що Могила «уложив уформі катехизису скорочений виклад догм Православної Церкви Сходу, догми, якимиПравославна Церква різниться від латинського Риму і від кальвіністичної й іншихпротестантських» 125). Сам Синод румунської автокефальної православної церкви упередмові до чергового видання «Православного ісповідання» румунською мовою 1899р.писав: «Цією книгою користувалися ієрархи нашої церкви, щоб зберегти своїхдуховних синів від кальвіністичних і лютеранських блудів, які поширювалися тодів сусідніх країнах за горами (Се-мигород, Угорщина — А. Ж.), як також щобзамовкли усі західники (католики — А. Ж.), які твердили, що Православна ЦеркваСходу не знає, в що вірить» 126).
Цісї думки є також деякіпротестантські історики як Віндіш, який твердив, що «Православне ісповідання» —«є ясно звернене проти протестантських спроб патріярха К. Лукаріса, як такожпроти римського католицизму, які тут і там загрожували церкві греко-руській»127).
На наш погляд, «Православнеісповідання » не було твором полемічним, тому воно не було звернене ні протикого, його завданням було дати українській православній церкві справжню іодностайну науку «на підставі докладного вивчення Св. Письма» у формі катехизису.
В дальшому, різні історикисперечалися на тему інспірації при впорядкуванні «Ісповідання». Католикистаралися доказати, що Могила брав за зразок латинські джерела, насамперед «Summa doctrinae Christianae» — П. Канізіуса 128). Так само Г. Фло-ровськийуважав «Ісповідання» за «пристосування матеріялу і викладу латинського… томувоно скоріше має зв'язок з римо-католицькою літературою, як з духовним життямправославія» 129).
Цей погляд Г. Флоровськийпоширив у своєму виступі на Першому конгресі православної теології, що відбувся1936 р. в Атенах, на якому він сказав:«Він (Могила — А. Ж.) і його співробітники були явними і переконанимиприхильниками Заходу. Але це західництво було по суті замаскованим латинством (католицизмом). Безперечно, що Могилаборовся за правну незалежність Київської церкви і ставив опір унії. Але в ньогоне було ан-тиримського наставленияна відтинкудоктрини. Тому він так легко і довільно поводився з латинськими джерелами, вінхотів знайти саме в них правдиве і неперекручене православіс… Всі пляни ізаходи Могили були позначені боротьбою двох протилежних елементів — західніх ігреко-слов'янських.
«У своєму потаємному католицизміМогила не був самітнім… «Православне Ісповідання» було тільки своєріднимпристосуванням, адаптацією латинських матеріялів. У кожному випадку воно єбільш пов'язане з тодішніми римо-католицькими писаннями, як з духовним життямправославія...» 130).
Назагал росіяни недолюблювалиМогилу за його тенденцію підтримувати зв'язки з Західньою Европою. Так А. В. Карташев, професор ДуховноїАкадемії в Парижі, пише:
«Сам Петро Могила, по духусвого виховання західник чистої води, визнаючи латинську богословську наукуостаннім досягненням, буз якого православіс приречене на безнадійну відсталість,не міг не бажати, шляхом доброї школи, дійти до безболісного, вільногопримирення, а можливо і возз'єднання церков… Також і співробітники П. Могилипо створенню Київської коле­гії, і Ісая Трофимович Козловський, і СильвестрКосов, були пи-томцями римо-като.тшцької школи і викладали догматику, яка майженічим не різнилася від латинства… З уваги й на грецьку відсталість в науці,вся ця група нових київських богословів з Петром Могилою на чолі, рішиластворити катехизис православних догматів з тендопцісю відмежування від всякогопротестантизму і з пгирим римо-католицьким забарвленням в багатьох подробицях.Так народилася на світ віроісповідна книга «Правос­лавне ісповідання». Накиївському соборі… було немало заперечень проти запропонованих формулювань,засвоєних з латинських шкіл: наука про чистилище, креаційна теорія людськихдуш, момент перетворення євхаристичних дарів. Латинську точку погляду явно ігаряче обороняв митр. П. Могила. Через своє латино-римєьке формулювання ітлумачення церковних догматів, Петро Могила прагнув остаточно відкинутипротестантське, кальві-ністичне розуміння догматів… » 131).
Значно правдоподібнішим єпогляд румунського архимандритаТеофіла Йонеску,що в 1944 р. захистив докторську тезу на тему «Життя і творчість Петра Могили»,який уважав:
« Немає ніякого сумніву, що Могила знавнайелавніших латинських авторів, а саме Св. Августина і Св. Тому Аквінського… Але в «Ісповіданні» немас сліду ніцих двох авторів, ні багатьох інших. Проте всі критики є однозгідні в тому, щоМогила прямував за пляном і брав ідеї римо-католиків там, де вони незаторкували православну доктрину… Вплив римо-католицький мав би бути в пляні(твору), у виразах і навіть в ідеях, але ніхто не може принести уточнення проавторів, з яких Могила мав би брати надхнення… Без того, щоб заперечувати цейвплив… не можна замикати очей на джерела, цитовані Могилою, і шукати іншихлише тему, шо між «Православним ісповіданням» і минулим ніякий іншийправославний твір так досконало не визначував принципів віри» 132).
На наш погляд, твір типу катехизису не може бути цілковито оригінальним;Могила, використавши загальні першоджерела про віронауку та ознайомившись звсіма попередніми працями аналогічного характеру склав твір, який став основоюдля всього православного світу, який протривав понад три століття і донинізалишасться найкращим катехизисомдля всіх православних.
Пригляньмося тепер, наскількиМогила допустив догматичні зближення з католицькою церквою у своєму «Ісповіданні»?
Мальві-Віллер, зробившидокладну аналізу цього твору, вважають, що «Могила скоріше намагався зменшити,ніж збільшувати число розбіжностей між латинською і греко-слов'янськоюцерквами. Це видно особливо при освяченні Євхаристії, де він не хотів уступитинамаганням Мелетія Сіріґоса, який увів доктри-нальні поправки до « Ісповідання». Узгіднюючу тенденцію Моги­ли видно ще у таких випадках :
1) Навмисне замовчування в«Малому Катехизисі» про звільнення з пекла після смерти (чистилище); 2)Абсолютна мовчанка над багатьма розходженнями, між: якими, деякі важливіші:розвід, непорочність зачаття, помазання хворих тощо; 3) Сліди «латинськихінфільтрацій», збережених в «Ісповіданні» та «Малому Катехизисі», досить відчутнів ритуалі церков України: наприклад в справі хрищення допускалося обливаннязамість за­нурювання. Взаємний вплив двох ритуалів ще більш помітний у«Требнику»… Назагал єдині протиставлення, які Могила зберіг і яскравопідкреслив — це відношення до римського примату і філіокве. Здасться, що вінпоборюс сильно також чистилище, однак тільки, коли йде мова про вогонь...»133).
Рецензуючи твірМальві-Віллера, католицький теолог М. Жюжі дещо обережніше ставиться долатинських інфільтрацій в «Православному ісповіданні віри», він пише: «Не требаперебільшувати латинськість «Ісповідання». особливо після його переробки М.Сіріґосом. Помимо включення деяких західніхелементів, особливо в аскетичній і моральній частині, документ зберігає дужевиразний східній кольорит. Хоча плян твору є латинський, зміст його є майжеповністю східній» 134)
Такого самого погляду пророзходження між; «Малим Катехизисом» і «Ісповіданням віри» притримується іГруздев, який відзначає: «Щодо освячення Євхаристії, момент освячення в «ПравославномуІсповіданні » є віднесений до заклику Святого-Духа, тоді коли в «МаломуКатехизисі» — освячення перенесене до виголошення слів: « Беріть,споживайте...» 135).
Т. Йонеску зауважує, що в «Малому Катехизисі » не засуджусться католиків за визнання « Філіокве », яктакож « про церкву, про хрищення,про конфірмацію,про покаяння, шлюб, миропомазання,духовенство — «МалийКатехизис» дає різні нюанси, які нестосуються до самих основ православних догм. Тільки допущення чистилища івизначення моменту транссубстанціяції в Св. Євхаристії, які становлять справжнірізниці між двома творами...» 136).
Дещо однобічно оцінює «ПравославнеІсповідання» румунський католицький дослідник О. Бирля у своїй дисертації процей твір Петра Могили 137). Він уважає, що «Ісповідання» було насампереднаписане польською мовою, згодом, після Київського собору, перекладене латинською,а з цього примірника М. Сіріґос переклад на грецьку. Бирля відкидає можливістьвпливу на «Ісповідання» катехизису Лаврентія Зизанія, що появився 1626 р. уМоскві, цілковито узалежнюючи твір Могили від латинських катехизисів. Однак наце румунський автор не наводить ніяких переконливих доказів, тому їх не можнасприймати інакше як гіпотези.
Також М. Грушевський доситьвірно визначив становище Могили до католицької церкви, на підставі його писань.Грушевський писав:
«В католицьких кругахнезвичайний нахил самого Могили і його кружка до латинської і взагалікатолицької літератури, до католицьких взірців, до черпання з латинських джерел— як от латинського бревіярія при укладанню требника, викликав підозріння впотайній прихильності до католицтва… Тут зазначу, що й до нині в літературіможна здибатися з підозріннями щодо православної правовірности Могили або ймогилянського кружка. Але для цього нема ніякої підстави… Нахил долатино-польської культури, до католицької обрядовости тут без сумніву був… Треба констатувати, що в цім моментівідносини православних ієрархічних кругів і зокрема — кружка Могили долатинської церкви не визначаються такою гостротою і напруженням, як бувалораніше. Вони не мають в собі різкої ворожнечі, навпаки характеризуються певноюздержливістю і обопільним пошануванням» 138).
Дещо суворіше оцінює М.Грушевський відношення Могили до католиків в іншій своїй праці, в якій пише :
«Українська церква зісталасьвірною в догматах і обряді церкві грецькій, але всім складом ідеологією йкультурою своєю становила галузь сучасної католицької реакції… Бажаючизістатись в повній згоді з православною церквою в догматиці, Могила бажавнаблизити українську церкву, її дисципліну, практику й освітній рівень докатолицького, так щоб їй з цього боку нічого не бракувало і католик не мавпідстав величатись перед нею» 139).
Дещо з більшою увагою дотеоретичних основ для зближення церков у творчості Могили ставився Д.Дорошенко. Для нього: «Найбільшою заслугою П. Могили було те, що він обновивжиття Української Православної Церкви, її науку й структуру засобамизахідноєвропейської теологічної науки. Не міняючи суті православної теології,він зреформував її, освіжив, дав їй нове сформульований, якою вона держиться йдо цього дня (катехизис)» 140).
2) « Требник »
Другим великим твором П.Могили, в якому знаходимо елементи до його узгіднюючого ставлення щодокатолицької церкви — це «Евхологіон, альбо Молитвослов или Требник», відомий також під назвою « Великий Требник ПетраМогили», який вийшов в Печерській друкарні у Києві 16 грудня 1646 р. Цей «ВеликийТребник», що охоплює 1760 сторінок великого формату, прикрашений гравюрамималяра Іллі, — був на той час своєрідною церковною енциклопедією, джерелом длявизначення богослужбових чинів та ствердження східнього обряду.
Про зміст і джерелаінспірації подає Н. Полонська-Василенко таке: «В требнику Петра Могили 1646року використано багато старих рукописних требників; в ньому відкинуто деякістарі грецькі звичаї і внесено українські. Деякі взято з латинських требників,бо джерело їх — старе грецьке. В требниках дано не лише виклад молитов таобрядів, але пояснення літургічні та канонічні. В «Требнику» Петра Могили дано126 чинів, з того числа 37 нових, і 20 з них невідомі ні в грецьких, ні вслов'янських требниках. Року 1653 в новому «Требнику» Иосифа Тризни поновлено було деякі старі звичаї,які відкинув Петро Могила» 141).
Могилянський «Требник» бувпоширений у всіх слов'янських країнах і в Молдавії його кількаразівперевидавали, але скорочено.
Для цієї розвідки особливезначення мас перший розділ « Требника » (з трьох існуючих), в якомуаналізується сім таїнств та визначається обряди зв'язані з їх виконанням. У ційчастині подана вся теологія Петра Могили та київського гуртка, яка, хоч йінспірована латинським «Ритуалом», виданим папою Павлом V 1614 p., зберігає православну віронауку. Недаром в «Требнику» закликається:«Православний народе Русі, знай добре, що ти перебуваєш в правдивій Церкві, якуХристос Спаситель заснував на собі, як нанаріжному камені, і проти якого ворота пекла, значить язики єретиків іапостатів, не зможуть мати переваги. Залишайся в ній (православній вірі — Л.Ж.) стійким і непохитним, не дайся захитати ні вітрові лестощів, ні буріпереслідування, ні словесній дискусії філософічних сілогізмів...» 142).
«Требник» притримуєтьсяправославного порядку таїнств, а саме хрищення. миропомазання, причастя,покаяння, священство, вінчання, маслосвяття. Віннастоюс, щоб при виконанні таїнств священик був внутрішньо підготованим до «цьогонайвищого і найсвятішого акту»; при цьому інтенція, умовний намір, і суворедотримання приписів щодо матерії і форми з боку священика відограють великуролю.
При визначенні обрядівпоодиноких таїнств, у випадку розходжень між східнім і західнім звичаєм, автор«Требника» на-загал старався узгіднити обидва звичаї та знайти компроміс міжтеологічними принципами. Це яскраво видно у випадку хрищення. В Могилянському «Требнику » визначається: «Хриіцення є довершене як через цілковите занурюванняособи у воду, так і обливанням водою з голови почавши та всього тіла. Щоб кожнацерква, отже, зберегла першу, чи другу форму хрищэння, за звичаєм, якого вона притримувалася з давніхчасів...»143). Цим же узаконнювалося форму обливання, яка практикувалася наУкраїні, а тим самим і не скасовувалося латинський звичай хрищення.
Найбільші зміни впровадив «Требник»на відтинку прийняття єретиків та відступників до православної Церкви 144). Зачасів П. Могили грецька православна церква поновлювала миропомазання не тількикатоликів, але також відступників, які його отримали в православній церкві. ВРосії католики, які бажали перейти на православіе, були перехрищувані імиропомазувані. Могила визнавав, що « три таїнства не можна ніколи поновлювати:це — хрищення, миропомазання і священство. Ці таїнства не можна поновлювати, бо вони викарбовують в душі того, хтоїх дістає, характер, значить печать або знак, який ніяк не вільно скреслювати»145). Притримуючись цісї засади, «Требник» визначив нові форми переходу направославіе, поділяючи інакшеві-руючих на три категорії: 1) соцініяни іанабаптисти, та аріяни і жиди — яких слід перехристити і миропомазати, бо їхнєхрищення не визнавалося; 2) лютерани і кальвіністи повинні при пе­реході направославіе відріктися від своїх помилок і бути миропо-мазані; вкінці 3)католики і уніяти та відступники визнають тільки православну віру, бо їхніхрищення і миропомазання визнаються 146).
«Требник» Могили мав великийвплив також і на інші православні церкви: його погляди щодо законности католицького і протестантськогохрищення перемогли згодом і в Росії. Це його заслуга, що в більшості православнихцерков не повторюється хрищення католиків і відступників.
Наскільки ця величезна книгабула поширена на Україні, вказує той факт, що з нею ознайомився у XIX ст. Т. Шевченко і згодом на засланні, знам'яти, у своему щоденнику під датою 15 липня1857 р. записував: «В ТребникеПетра Могилы есть молитва, освящающая нареченное или крестовоебратство. Б новейшем Требнике эта истинно христіанская молитва заменена молитвою об изгнаніи нечистого духа из одержимого сеймнимой болезнію и о очищеній посуды, оскверненной мышью. Это дажеи не языческіе молитвы. Богомудрые пастыри церкви кдевятнадцатому веку стараются привыть двенадцатый век. Поздненько спохватились» 147). Шевченко протиставляє справді гуманний «чин братотворенія», вичитаний у «Великому требнику» II. Могили, забобонним поганським молитвам новіших церковних требників.
У передмові до «Требника» Могилазазначає, що завданням його є довести до одностайності* відправ чинів св. тайні церковних обрядів (христини, вінчання, похорон тощо), бо «противники наші ілжебрати православія святого, тяжко і насильством ображають православних,безсоромно називають наших духовних неуками і невігласами в звершеннібожественних таїнств і інших богослужень, закидаючи, що Русь Православнаухилилась у єресь..., що не знас числа, форми, матерії, інтенції і наслідків тайнта різно їх відправляють...» 148).
Спростовуючи всі ці закиди,П. Могила звертається до читача: «Ти маєш тепер дуже потрібну тобі книгу.Знайдеш в ній од-праву св. семи тайн церковних, що складена мною по грецькихевхологіях та старих рукописних слов'янських Требниках. Маєш в ній певну наукупро те, що таке тайна, в чому сила та чинність тайни, як маєш приготовлятись довиконання тайн, як уважно та блогоговійно масш одправляти їх та подавативірним, як навчати народ Божий, щоб приступав до тайн та відповідно поводився врізних випадках, що при тім можуть трапитися. Маєш у цій книзі живий чин іпорядок різних посвячень та різних молитов і молебнів… Маєш певну науку провесь церковний порядок… » 149).
Як вже було сказано вище, вукладі «Требника» — Могила і його співробітники використали різні грецькі іслов'янські джерела, як також католицькі. Це дало привід багатьом дослідникамтвердити, що «Могила до свого «Требника» брав живцем матеріял з латинськихбревіярів...» 150). а ще інші посуджували його в католицизмі. П. Куліш, який усієюсвоєю душею ненавидів Могилу за те, що останній був проти з'єднання України зМос­квою, писав: « Тепер представники церковної ісрархії, з Могилою на чолі,почали навчати, що католицька церква різниться від православної тільки деякими обрядами.Ці різниці Могила всілякими способами згладжував, у виданих ним требниках,пристосовуючи православне богослужения до католицького, а щоб ще сильнішевпливати на уми в дусі з'єднання нашої Руси з Поль­щею, поставив по всійКиївщині, Сіверщині і Полтавщині так звані фігури, або розп'яття, подібні докатолицьких. А поскільки московські богослужения й наспівом, і деякими формальностями відрізняються відусталеного Могилою, і фігур, чи розп'ять, по московських дорогах взагалі небуло видно, то й створювалося для спостерігача таке враження, ніби руська вірацс одне, а московська — інше...» 151).
А. В. Карташев уважає, що багаточинів і молитов у «Требнику» Могили: «відкрито взяті з «Rituale» папи Павла V, який був надрукований 1637 р. в Римі хорватською мовою. Це булохарактерним для ідеології II. Могили, який мріявпсихологічно наблизити і помирити правоелавіє з латинством. До кожного з сімох таїнств в тому «Требнику» доданообширне катехизисне пояснення в латинському розумінні. Момент перетворення Св.Дарів, обов'язково, сполучено з установленими словами Господа. Про епіклезузовсім промовчуеться. В чин покаяння вноситься особливо латинську форму: «япрощаю і розв'язую». Справжнє зближення і з'єднання церков було близьке серцюаристократа П. Могили, а тотальна зрада, з перебігом у чужий табір, інапля-мування звідти свого минулого — було йому огидним...» 152).
Інше пояснення латинськихслідів в «Требнику» подає перший більший дослідник творчости КиївськогоМитрополита — С Рождествєнський: у своїй монографії він писав: «Правда, притому нам можуть завважити, що в «Требнику» П. Могили с і такі погляди, які незгідні з православною наукою і прийняті в латинській церкві, а саме: про формутаїнства Євхаристії, про бе­зумовну необхідність спітімії в таїнстві покаяння йінші. Але такі погляди перший раз з'явились у Південній Росії (Україні — А. Ж.)не в «Требнику» Могили. Вони існували тут ще раніше… Обливання допущенеМогилою при хрищенні їіарівні з зануренням (дивись «Требник» П. Могили, І,стор. 61). Таким чином, якщо «Требник » Могили мас в собі кілька поглядів, якіналежать Римській Церкві, то цього не Слід пояснювати впливом Римського«Требника...» 153).
Переважна частина католицькихдослідників з найбільшим визнанням оцінюють обрядові праці Петра Могили. ОтецьМ. Соловій пише: «І Служебник (1627 і 1637) Петра Могили, і інші літургійнікниги його видання мали велику популярність не тільки між ноз'єдиненимиправославними, але також і між українцями католиками-уніятами. Уніятськевидання Льва Мамонича (1617 р.) певно не заспокоїлопотреб уніятських парохій, тож були в них в уживанні літургійні книгимогилянської редакції. Про взаємний вплив і користування книгами нез'єдиненогоправославного і з'єдинсного католицького видання може служити доказом те, що у«Требнику» Петра Могили з 1646 р. зустрічаємо «Науку іереом». надрукованувперше в уніятському Служебнику Льва Мамонича з 1617 р.» 154).
А. Аманн уважає «Требник»найважнішим літургічним твором митрополита Могили, в якому: «до кожного з 7таїнств додано сбширний вступ, який цілковито дотримано в латинському дусі. Тутточно визначено «матерію» і «форму» таїнств. При тайні Євхаристії, залатинським зразком, цілковито обійдено Епіклезу, при сповіді відпущення гріхівдається в дійсний спосіб тощо » 155). Таку саму прокатолиньку тенденцію Могилив його «Требнику» відзначає і єзуїтський дослідник А. Раес 156}.
Досить докладні студії над «Требником»Могили провели французькі католицькі дослідники — теологи: М. Жюжі, А. Раес, А.Венґер.
Всі вони доводятькористування латинськими джерелами, особливо про впливи «Ритуалу» Павла V на «Требник» Могили, не відмовляючицьому творові оригинальности,досконалости, дотриманняправославної віронауки, а одночасно вважають його за вдалу спробу синтези міжсхідньою і західньою теологією.
М. Жюжі у своїй соліднійенциклопедичній статті про Могилу відзпачує всі новаторства, шо їх ввів автор«Требника»: момент інтенції при звершенні св. Таїнств, допущення звичайногообливання при хрищенні, відкидає практику поновного хрищення апостатів ієретиків, акт євхаристії здійснюється виголошенням слів Спасителя: «Це є тіломоє… це є кров моя...», а не через епіклезу 157). Він же також автор окремоїрозвідки про прими­рення відступників в православній церкві 158).
СзуїтА. Раес вказуєна всі обрядові зміни впроваджені «Великим Требником», які однак не порушилиправославного духу: «Могила і його співробітники хотіли показати католикам аголовне уніятам, що православні були так само освічені як і латин-ники, та щовони можуть створити такі ж великі, такі ж точні і такої ж високої вартості! твори як іїхні противники; але щоб цього досягнути вони були примушені навчатися улатинників та позичати їхні методи, а навіть їхню мову. Могила златинщив також,або, принаймні, пристосував свій «Требник» до потреб часу і керувався у своїхвиданнях зразком своїх противників...» 159).
Для авґустинця А. Венґера: «Втребнику Могила пристрасно обороняє честь православної церкви і відстоює длянеї прерогативу бути єдиною Церквою Христа. Тоді як пояснити факт, що він позичив у католицької церквимайже всі інструкції й цілий ряд обрядів? Могила приєднався до тез католицькоїтеології в справі матерії і форми різних таїнств. Цим же він узгіднив практикуСхідньої Церкви з теологією Західньої. Там, де компроміс був неможливий, він не завагавсяввести сміливі зміни...» 160). В іншій своїй праці про «Требник» А. Венґер,висуваючи заслугу Могили на відтинку екуменізму, пише: «Слід також захоплюватисяцією зустріччю Заходу і Сходу в людині, яка була передвісником (екуменізму — А.Ж.) і творчість якої заслуговує на наслідування всіми тими, які нині шукаютьдуховних зв'язків між Сходом і Заходом...» 161).
Також румунський архимандрит Т. Йонеску знаходить у «Требнику» деяківідхилення від доктрини православної церкви, поданої в літургії Св. Якова талітургії Св. Василія Великого; Йонеску пише: «Требник» допускає хрищення черезокроплення як також через занурення, тільки, щоб окроплення відбулося тричі вім'я трьох божественних осіб… «Требник» ставить також питання про моментперетворення матерії (транссубстанція-ції), який визначується в хвилину, колисвященик повторює слова Спасителя:«Прийміть,споживайте...», тоді, коли православна церква відносить цей момент до Епіклсзи» 162).
Для І. Огієнка — «Требник», —«це вінець праці як самого Могили, так і Печерської друкарні… в якому скрізь додержано свої українські звичаї і дано багатотаких молитов та «чинів», яких пізніше вже ніколи не друковано» 163).
Частково відповідаючиКулішеві, М. Костомаров згадує про деяке використання Могилою римських джерел,але Костомаров уважає, що: «Могила, захищаючи православіє перед католицизмом,не соромився, однак, запозичати від Західньої церкви те, що не було супротивнедуху православія і було згідне з практикою первісної церкви» 164). При цьомуКостомаров пояснює, що з часів Могили донині на Україні залишилися деякімісцеві різниці в богослуженні, не прийняті в Росії, як наприклад — запозиченнявід Західньої церкви «Пасій» — читання Євангелії про страждання Ісуса Христа.
О. Лотоцький, який зробивдокладну аналізу «Требника» Могили, головно як нормативне джерело церковногоправа, так оцінює цей твір: «Требник митрополита Петра Могили мав значенняісторичне в церковному праві. Це найбільш повний і систематичний з усіхТребників православних, і він став основою для видання Требників надалі — унас, на Україні, та на Московщині… Ця монументальна праця не втратила свогозначення й для на­шої церковної сучасности; це та невичерпна основа, звідкинаші церковні дисципліни маютьшироко черпати матеріял для відновлення старої нашої практики церковної, такпорушеної під час невільного полону нашої церкви» 165).
Не заторкугочи безпосередньозакидів Куліша, але визначаючи особливості української православної церкви таяскраво накреслюючи розходження, які існують між українською і московськоюцерквами, Н. Полонська-Василенко часто посилається на догматичні й обрядовінормування Петра Могили. Ось деякі з розходжень, які зафіксував Могила у своєму«Требнику» й «Ісповіданні», відзначених авторкою:
«3 перших часів підкоренняКиївської митрополії Московській патріярхії почалися розходження з приводурозуміння моменту, коли саме відбувається Таїнство перетворення хліба та винана Тіло та Кров Христову. За старим українським розумінням, яке згадано в «Гоповіданні»Петра Могили — під час виго­лошення священиком слів Спасителя: «Сіє є Тіло Моє»та «Сіє є Кров Моя» відбувається перетворення хліба та вина. Московські богословивважали, що Тайна перетворення відбувається під час молитви священика: «Сотвориубо хліб сей...»
«Другим питанням УкраїнськоїЦеркви, яке викликало засудження в Московії, було питання хрищення. Тоді, як вУкраїні з давніх часів обряд хрищення виконувався зануренням та обливанням, вМосковській Церкві вживалося тільки занурювання у воду. Переконані в своїйправоті, москалі називали українців призирливо «обливанці» і не визнавали захрищених, вимагаючи повторного хрищення — зануренням у воду… В «Требнику»Петра Могили, в описанні чину заручення й вінчання підкреслено, що звертаєтьсясвященик до молодих «руською» мовою — себто українською. Він повинен спитатимолодих, чи не давали вони обіцянки одружитися іншим і чи добровільно берутьшлюб і чи була присяга молодих на додержання вірности...» 165а).
3) «Літос»
Широкі погляди Петра Могили,уникнення полеміки і його спроби діялогу з католицькою церквою не перешкодилийому рішуче стати в оборону української православної церкви, коли Ка-сіянСакович нетактовно напав на останню і на уклад життя українського народу усвоїй праці «Епанортосіс albo Perspectiwaу obiasnienie bledow, herezyey у zabobonow w Grekoruskiey cerkwi Disunitskiey...» (Краків, 1642). Перейшовши зправославія до унії, а в 1641 р. прийнявши латинство, К. Сакович однаково атакував як православних, так і уніятів,особливо в кривому і образливому світлі представляв український обряд («алепростота руська все зносить»). На цю книгу появилася в 1644 р. відповідьправославних під заголовком «Lithos albo Kamien z procy prawdy cerkwie swiQtey prawos^awnoy Ruskiey… » Київ, 1644 (4, 425 стор.), підпсевдонімом Евсевія Піміна. Під цим прихованим ім'ям більшість дослідниківрозкривали Петра Могилу, а в дійсності цей твір (як також. «Катехизис» і «Требник») був спільним творомучених з могилянського гуртка, в якому, одначе, Могила відогравав значну ролю.
Автор «Літоса» не заперечуєтого, що в побуті й обряді українського духовенства і народу є різні хиби, алеуважає, що ці хиби це наслідок тяжкого становища, в якому перебувала пра­вославнацерква під Польщею, а головним винуватцем якого була унія, яка на протязідовгих років переслідувала й утискала православних.
Основна частина «Літоса»присвячена спростуванню звинувачень К. Саковича. В першій частині розглянено«неблагопристойності» при виконанні таїнств та інших богослужень; другу частинуприсвячено церковному статуту — відповідь на «абсурди» православних чинів і на кінець,полемічний твір дає відповідь на заклик Саковича до православних, щоб вониперейшли на католицизм; ця відповідь має дві частині: про походження СвятогоДуха і про примат папи.
Відповідаючи Саковичеві, автор«Літоса» використав різні православні, уніятські і римо-католицькі богослужебнікниги, постанови вселенських соборів, писання святих отців, богословські творикатолицьких вчених, церковно-історичні твори, історичні хроніки тощо. «Літос»намагається доказати, що обряд української церкви образно виявляє православнувіронауку і базується На апостольських і на переказах давніх отців. Автор «Літоса»обережно і тактовно трактує римо-католицьку церкву і обряди. Він уважає, щоможуть існувати різні обряди, вони не є перешкодою для вселенської сдностихристиянської церкви, при умові, щоб при тому не було відхилення від визнаноїцерквою догматики. Тому до римського обряду слід ставитися з такою ж пошаною,як і до східньої. Щось інше щодо визнання абсолютного головства папи, бо «Літос»категорично відкидав підпорядкування православної церкви папі 166). Проте,автор «Літоса» не був проти зближення з римською церквою, він так відповідавСаковичу: «Східня церква завжди просить Бога про з'єднання церков, але не протаке з'єднання, як нинішня унія, яка гонить людей до з'єднання дубинами,тюрмами, несправедливими процесами і всякого рода насильствами. Така унія викликає не з'єднання, алероз'єднання...» 167).
Щодо самого автора«Перспективи» — «Літос» його критикує безщадно, наділяючи йогонайрізнородніщими епітетами. «Літос» це один з визначних творів українськоїцєрковно-полемічної літератури.
Цей полемічний твір викликавзахоплення серед православних, між іншим Сучавський митрополит Досифтей уважавйого « твердою вежею православної церкви, а проти зрадників перемогою івизволенням » 168). Одночасно «Літос» створював невдоволення серед католицькоготабору, але вся злість була звернена в сторону К. Саковича, за його нетакт.
С, Голубев, який перевидав «Літос» в «Архіві ЮЗР»,(ч. І, т, IX, Київ, 1898, стор. 1-414) і написавряд розвідок, присвячених цьому творові, уважає що « він належить до обширних інайважливіших творів не тільки за розглянений період часу (П. Могили), але заввесь період літературної полеміки православних українців з латино-уніятами »169).
Для М. Бозняка «Літос»виконував не тільки полемічну функцію, бож він «був для православних не тількизнаменитою обороною перед нападами сучасних уніятів і католиків, але йправославною літургікою з поясненнями православного богослужения, тайн і обрядів, постів і свят,уладження церков тощо » 170).
Цю саму оцінку «Літосу» дававмитрополит Макарій: «Це була повна апологетика православної західньо-руськоїцеркви проти тодішніх нападів на неї уніятів і латинників, а почасти й їїлітургіка, з поясненнями її богослужения, таїнств, обрядів, її постів, свят, структури церков тощо» 171).
Католицький історик А. Аманндає вірну оцінку унійним спробам Могили: «Попри зближення до доктрини латинської, все ж таки Могила тримався далеко відкатолицької церкви, що найкраще доводитьполемічна книжка « Літос» »172).
Також совстська історіографіявисоко цінить цей твір Могили, уважаючи його «одним з найважливішихполеміко-публіцистичних та історичних праць XVII ст.» 173).
Подаючи оцінкурелігійно-церковної думки, що народилася і загартувалася в Киево-Могилянськійколегії, О. Лотоцький уважає, що українська полемічна література XVI-XVIII ст. була цінним джерелом дляукраїнського національного церковного права. Його загальні висновки щодо цісїлітератури є одночасно вдалою характеристикою і виправданням полемічноїдіяльности Петра Могили. Лотоцький пише :
«Українські полемісти, маючизавдання обороняти свою віру від навали західніх конфесій та поставленівіч-на-віч з представниками тих конфесій, примушені були шукати самостійного,свосрідного ґрунту для своєї церковно-правної думки. Твердо стоючи на засадахСхІдньої церкви, вони не могли цілковито прийняти ні специфічно-візантійськогоосвітлення тих засад, ні тим більш освітлення московського з його самовпевненимдогматизмом, бо характер того й другого не давав спільної мови для поле­міки зіншим конфесіональним світом. А ту мову конче треба було знайти, бо полеміка немогла обмежитися лише формальним зазначенням різниці позицій, а мусилазаглибитися до самих основ того й іншого світоглядів та переглянути їх цінністьз засад-ничого, а саме з догматичного та церковно-правного погляду...» 174).

Висновки
Нині існує певність щодоспівавторства Могили трьох вищерозглянених творів: «Православне ісповідання віри », «Требник» і «Літос» (а доцього можна б ще додати «Служебники» з 1629, і 1639 р.) в створенні яких вінбрав безпосередню участь і погляди цих праць, були його поглядами. Аналогічнояк і в дипло­матичних переговорах, він був ініціятором і порт-паролем куль­турно-церковноїтечії, яка прагнула з'єднати Україну із Західньою Европою, намагався відновити контакт,перерваний татар­ською навалою, і який у силу історичних подій натрапляв на ве­ликітруднощі внутрішнього і зовнішнього характеру, що його не вдалося цілковитознищити.
На ідейному відтинку Могиланамагався насамперед усунути ті перешкоди, які відділювали Україну відвсілякого зв'язку із Заходом, тому вживав латинську і польську мови, користавсяіз здобутків західньої культури і теології. Згодом він намагався злагіднитирозбіжності й зрештою проектував синтезу між Західньою і Східньою Церквами. Привсьому він не копіював слі­по західні зразки, бо брав із західніх здобутківтільки те, що було корисне і не заперечувало українській духовости, традиції,обрядів. Позитивне наставлениядо інших церковне означало, що він недоцінював власну віронауку, чи був готовий на капітуляціюперед наступом Інших ідеологій. Зовсім ні. Ми бачили, що коли хтось нападав наукраїнську церкву, на її обряд, національні питоменності українського народу,тоді він їх обороняв з найбільшою завзятістю («Літос»).
Трудність розпочатих заходівПетра Могили на відтинку зближення церков полягала в тому, що це зближеннявідбувалося на полі, де пристрасті були найгарячіші і на якому були спробилюдей, заходи яких межували з відступництвом. Не зважаючи на всі ці труднощі,Могила не роззброювався і поруч оборонної акції у формі «Літосу», паралельновів діялог для знайдення форм співпраці з католицькою церквою.
Між безкомпромісовим«Літосом» і податливо-згідливим проектом, що його привіз до Риму о. ВалеріянМаньо, є великі розбіжності в справі догматів, але є і деякі спільні моменти,як наприклад, в справі ролі обряду.
З одного боку, різніпризначення поданих вище двох мате-ріялів — один як оборона на образливі нападиСаковича, а другий як відповідь на чемне звернення папи Урбана VIII — могли мати різну інтерпретаціюоднієї й тієї самої речі. По-друге, впадає в очі «анонімність» обох матеріялів:перший появився під псевдонімом Євсевія Піміна, що означає « благочестивийпастир», а другий у формі «Думки одного польського шляхтича грецької релігії». Напевнеобидва матеріяли були твором колективного авторства, в першому випадку авторамибули теологи з «могилянського атенея», в другому — миряни-дипломати; але Могилаблизько стояв при вирішенні обох акцій. Він залишав однак собі можливість вкінцевій фазі сказати своє остаточне слово. Тому Київський Митрополит не виславдвох ченців — теологів, як це пропонував папа Урбан VIII, а тільки був переданий проект, який лише за твердженнямисамого королівського післанця, без ніяких інших потверджень, мав би походитивід Могили.
Справа зближення, а згодом іпоєднання церков, крім чисто релігійно-теологічного аспекту, включала такожінституцїонально-адміністративно-організаційну форму, яка була тісно пов'яза­наз суспільно-політичними факторами. Треба припускати, що на цьому останньомувідтинку Петро Могила виявив себе не менш здібним дипломатом, як і в першійділянці теологом.
В) ЗАГАЛЬНІ ПІДСУМКИ
На підставі вище проведеноїаналізи та ілюстрації поглядів різних авторів можна уточнити погляди ПетраМогили щодо проблеми порозуміння між християнськими церквами та зформулюватийого ідею — програму тогочасного екуменізму.
І. Вступні ствердження
1) Всі дослідники епохи ПетраМогили згідні в тому, що Великий Київський Митрополит з молодечих років бувнадзвичайно побожним і відданим своїй прабатьківській прайославній церкві тапритримувався в практичному житті проголошених релігійних ідеалів. Він глибоковідчував трагедію роз'єднання братів тісї ж самої віри, а взаємне поборення єне згідне з християнською любов'ю. Сама ж церква як божеська інституція терпитьчерез поділ християн. її універсальний авторитет втрачається, а вплив її усвіті значно зменшується. Тому було цілком природно, що Могила вбачав у поділіцерков знак їх слабостита що віннамірявся у міру своїх сил запобігти цьому станові. Впродовж всієї своєїцерковної діяльности він постійно шукав шляхів до примирення і порозуміння,передумов для пізнішого з'єднання — унії.
2) По своїй вдачі, за деякимирідкими винятками, Петро Могила був схильний до мирного полагодженняконфліктів, непорозумінь. За часів Могили продовжувалася полеміка між двоматаборами, одначе він намагався надати цьому словесному двобоєві більшегідности, скерувати його на шлях об'ективности і діловос-ти, відкидаючи образи,особисті обвинувачення, причепливість, групову завзятість. Йому були чужівиключність і фанатизм; як обережний дипломат, він шукав компромісу вдругорядних справах, захищаючи з завзяттям речі, які уважав єуттсвими. Саметаким підходом у спірних питаннях, від яких більшість тікала, він шукав шляхівдля їхнього вирішення. Енергійно захищаючи східній обряд, внутрішнюнезалежність української церкви, він, однак був готовий знайти компроміс усправі догм, в тому числі також визнати примат папи серед патріярхів. Він незавагався, проти загальної думки, взяти за зразок для своєї школи системунавчання єзуїтських колегій, а за викладову мову — латинську, тільки щоб підвищитирівень освіти духовенства православної церкви.
3) Своїми родиннимизв'язками, вихованням, світоглядом та суспільно-політичною концепцією, Петро Могилабув людиною західньої формації, пов'язаний, із західньою культурою ідуховіе-тю. Тому він був чужий і зненавиджений Москвою та понині несприятливим длятипово-російських церковників і дослідників (Е. Голубінський, Ґ. Флоровський,А. Карташев та більшість советських дослідників). Він також відкидав ідеювозз'єднання України з Росією, про що так шкодував П. Куліш і про що згадуютьсовєтські підручники. Про західню оріентацію згадус і І. Огієнко: «В своїхвиданнях П. Могила так само дотримувався національного напряму, як і йогопопередники. Але Могила вже обома руками бере, що краще, з Заходу, перероблюючийого на своє українське. Західній вплив за час Могили дуже вже помітний налаврських виданнях. Так само Могила перший заклав при Печерській друкарнілатино-польський відділ...»175).
Так само цто орієнтаціюМогили відзначає М. Возняк, характеризуючи значення київської колегії дляУкраїни: «Тут усе клали натиск на знання латинської мови й це з одного бокудавало українцям ключ до скарбниць західньо-европейської думки, з другогодавало їм сильну зброю в боротьбі з ворогами православія. В усякім разікиївська колегія вливала в своїх вихованців симпатії до європейської літературий науки» 176). Ця західня орієнтація П. Могили сприяла у його посередніхконтактах з Римською церквою, а остання покладала надії саме на особукиївського митрополита. Цю обставину згодом використали деякі несумліннідослідники (Я. Суша, А. Ґепен) щоб приписувати Могилі відступництво відправославія.
4) Позитивне наставленияПетра Могили до здійснення по­розуміння з католицькою церквою та його контактипо цій лінії в ніякій мірі не захитали його відданости та посвяти ПравославнійЦеркві, для якої він віддав всі свої сили і знання та постійно змагався за їїзміцнення. Це підтверджують ряд дослідників. Румунський історик П. П.Панаітеску пише: «Західня культура не означала в концепції Могили зближення докатолицизму, але була зброєю, яку йому позичалося, щоб йому (католицизмові — А.Ж.) ставити опір» 177). Такого самого погляду притримується і А. Аманн, якийуважає що Могила: «Стояв в середині польсько-західньої культурної течії, якатоді розливалася на східньо-сло­в'янські країни цієї держави (Польщі); алепроте ця течія його не захопила, тільки як розважливий розум, він старався неюоволо­діти та її зробити корисною для « Православія », якого він кріпкотримався» 178). Не засуджував Могилу за його запозичення в католицькій церкві імитрополит Василь Липківський, який у своїй новорічній проповіді закликав: «ПрикладПетра Могили навчає нас далі: непохитно стоючи на ґрунті Православної Віри,сміливо користуватись для життя й піднесення всіма кращими здо­бутками людства,навіть своїх ворогів, щоб їхньою зброєю їх же перемагати. Сам митрополит ПетроМогила, хоч вперто боровся з католицтвом, але вільно перейняв від нього багато,що вважав корисним для життя Православної Церкви...» 179).
Про свою довічну вірністьПравославній Церкві згадує сам Могила у своєму заповіті: «В святій вірі, в якійнародився, виховався і з волі і ласки Божої достоінство митрополиче на собімаю, в ній же хочу, вік свій закінчивши, стати перед масстатом Господа моего » 180).
Найбільш розсудливу і вірнуоцінку розгляненої поведінки Могили подав О. Оглоблин у своїй енциклопедичнійсинтезі: «Могила зумів поєднати щиру відданість ідеалам і традиціямПравославного Сходу з глибоким розумінням історичних і культурних заслугКатолицького Заходу і прагнув створити синтезу вселенськости на базі Руської(Української та Білоруської) Церкви» 181).
II. Моменти, які спонукували допорозуміння церков
1) Насамперед ідея едности випливала ізсамої Христової науки на підставі Євангельських писань, де сказано, «щоб булоодно стадо і один пастир». Про єдність православні моляться при кожномуБогослуженні. На пропозиції латино-уніятів про з'єднання Могила відповів: «Мисамі цього бажаємо. Свята Східня Церква щодня просить Господа, щоб Він шляхами,Йому відомими, довів розділені церкви до того єднання, яке існувало між нимимайже впродовж тисячоліття» 182).
Послідовність вимагала відкожного християнина перейти від деклярації до реалізації. Напевне Петро Могилабув надхнений також цією божественною волею у своїх заходах порозуміння.
2) Розбиття Христової Церквита взаємне поборювання ослаблювало саму Христову віру, через що поставали різнієресі, які баламутили вірних, доводячи їх до збайдужіння. Розбиття церков негативно впливало на організаційну дисциплінудуховенства та сприяло своєрідній анархії. Цих відосередніх проявів Могила бувпостійним противником.
3) Релігійна распря найбільшої шкоди наносилаукраїнському народові, де духову ворожнечу і боротьбу «Руси з Руссю» підсилювали чужинецькі політичнічинники, тримаючи український народ у своїй залежності. Вже тоді назріваларивалізація між Варшавою, Московщиною і Туреччиною, які використовували длясвоїх цілей Константинопіль і Ватикан та намагаючись заогнювати суперечності міжправославними й уніятами. Тому й потреба порозуміння і внутрішньої релігійноїедности саме для українців була найбільш імперативною. Цю потребу, разом зіншими тодішніми провідними індивідуальностями, відчув і Київський Митрополит.
4) На хід тодішніх церковнихсправ значний вплив мали також і деякі безпосередні політичні пляниРечіпосполитої. Після війни, що її вів Володислав IV проти Москви, він приготовлявся воювати з Туреччиною. Для цих плянівйому було потрібно мати допомогу козаків, які, як відомо, ставили насампередвимоги церковного порядку. Тому намаганням короля було відділити православнихукраїнців від Константинопільського і Московського патріярхів, протиставляючиїм український патріярхат. А для цього було потрібно мати згоду АпостольськогоПрестолу, тому були й заходи Володислава IV для порозуміння православних зуніятами. Петро Могила, який співчував державним плянам Речіпосполитої, родиннобув зв'язаний з впливовими людьми Польщі й був зобов'язаний Володиславу IV за часткові уступки православним з 1632-35 pp., не міг не взяти участи у спробахпорозуміння між двома церквами. Не забуваймо, що Могила, як нащадок молдавськихвоєвод мав державницьку концепцію і тому прагнув до легальних форм існуванняукраїнської церкви, сподіваючись здобути для неї права, однакові з католицькоюцерквою. Бажання легального становища та визнання існуючогополітично-державного стану на Сході Европи й були причиною початковогонепорозуміння і зіткнення Могили з революційною козаччиною.
5) Для Могили, як і длядеяких інших тодішніх керівників церковного життя, було ясним, що Польща неможе піти на vc-тупки православним без згодиАпостольського Престолу. А формальне визнання останнього могло забезпечитицілком леґальне становище православній церкві супроти Речіпосполитої та здобутидля Ієрархії і кліру права, яких не добились навіть уніяти.
6) Мабуть, не чужою була дляМогили і перспектива патрі-яршого сану, за посередництвом якого він мігвідограти провідну ролю для всього православного світу. ПрисмеркКонстантинополя та на відповідному рівні поставлена освіта й релігійні виданняу вееправославному розмірі («Православне ісповідання віри», «Літургіаріон»,«Требник») напевне заохочували енергійного і молодого ще відносно київськогомитрополита. Цю гіпотезу підбудовує польський історик Я. Волінський в стверднійформі: «Могила, від початку виконування обов'язків митрополита, виявив виразно намаганнязвести до мінімуму фактичні зв'язки польської митрополії з царгородськимпатріярхом: амбітний митрополит напевно в душі мріяв, що патріярша мітраприкрасить його голову» 183).
7) Бувши людиною, яка прийшлана український ґрунт іззовні, людиною, яка не пережила наслідків Берестейської уніїбезпосередньо, митрополитові П. Могилі було легше, ніж іншим, приступати допереговорів.
III. Умови переговорів
1) Уся трудність переговорівміж православними і католиками полягала в тому, що останні уважали, що вониєдині зберігають справжню Христову науку і тільки вони покликані її пояснюватиі проповідувати, що тільки католицька віра веде до спасіння. Тому вони дивилисяна інших як на блудних людей, які для свого спасіння му сі ли покаятися і навернути на лоно істинноївіри за традиційного формулою: «прийдіте і поклоніться».
Навчені таким досвідом,православні ставилися з великого обережністю і недовір'ям до всього, щопоходило з Риму.
Починаючи свої заходи всправі порозуміння між двома сторонами, Могила виступав з становища рівноряднихчинників, як рівний з рівним, не маючи ніякого почуття меншовартости. Бувшилюдиною практичною, він розумів, що переговори можна вести тільки з позиціїсильного. Тому Могила намагався зміцнити становище православної церкви щодоосвіти, науки та організованости.
2) Якщо йде мова про шляхиздійснення порозуміння, то київський митрополит не думав їх проводитиавторитарно, чи тільки разом з ієрархією, але до співвідповідальности хотівпритягнути також найактивніші верстви українського народу, намагаючисьзагально-прийнятим в українському суспільстві — соборним способом вирішувативажливі справи. Саме ця соборність, на відміну до суворої авторитарности папи, характеризувала два підходи:західній і східній.
3) Могила надавав великезначення тому, щоб у вирішенні релігійної справи брали участь також миряни,насамперед шляхта, яка в ті часи відогравала значну ролю в суспільно-державному організмі.Відсутність саме шляхти на Берестейському соборі, Могила уважав за великиймінус.
4) У кінцевій фазі релігійнеузгіднення мало дістати санкцію державного чинника за посередництвом державногосейму. Співучасть державних інстанцій не була тільки для престижу, а насампередмала зобов'язувати Речіпосполиту, щоб вона шанувала прийняті на соборі-ссймірішення.
5) Шукаючи причин невдачі Берестейськоїунії, яка не досягнула поставлених перед нею завдань, бо як Польща, так почастиі Апостольський Престіл трактував українських уніятів як другої категоріївірних, Могила уважав, що спонукою до переговорів не повинні бути матеріяльніполегші, чи відзначення ієрархії, а тільки моральні моменти, за які визнавці повиннібути готовими на найбільші жертви.
6) Бувши позитивнонаставленим до початкових ідей М. Смотрицького, згодом Могила з найбільшимобуренням поставився до спроб пониження престижу православія та методівпотаємно підпорядкувати православну церкву — католицькій. Смотрицький потаємно прийнявши унію, послідовнопонижуючи все, що було православне, хотів викликати в православних почуттяменшевартости, щоб, згодом, вони прийняли унію. Могила ж прагнув до порозумінняз позиції сильного, скріплюючи православіе та захищаючи його віронауку, обряд,традицію.
IV. Концепція зближення і порозумінняцерков
Визнаючи зближення іпорозуміння між православними і католиками за потрібні й корисні для Христовоїцеркви, визначивши шляхи, якими вони повинні відбуватися, П. Могила накресливтакож концепцію свого з'єднання, союзу-унії.
1) Петро Могила притримувавсяпогляду, що між православною і католицькою церквами, щодо віронауки, є багатоспільного, а відмінності, які існують, є більш формальними, стосуються досамого пояснення. Виходячи з цього принципу, Київський митрополит міг визначативідтинки, на яких було потрібно знаходити узгіднення-компроміс, а з другогобоку — відмінності, які були недоторканими.
2) Бож концепція Могиливоліла своєрідний союз, названий унією, в якому шукалося співжиття різних церков,які визнавали б загальні віроісповідні засади — догми, загальний авторитетпервоіерархів Західньої і Східньої Церков, при збереженні їхньої внутрішньоїнєзалежности — автокефалії. Тому й настоював П. Могила на тому, що унія, в йогорозумінні, це не є «unitas» —єдність, поглинання, злиття, тільки — співжиття рівнорядних і незалежних однавід однієї церков, зв'язаних в одне ціле, за принципом «злука не нарушусзлучених частин». Унія в розумінні Могили це своєрідна ідентифікація —ототожнення православія з римським католицизмом, а не підкоренняадміністративне і догматичне.
3) Київський митрополит шукавузгідпення-компромісу на відтинку догм, злагіднюючи становище православноїцеркви в тих пунктах, в яких були розбіжності з католицькою церквою, одночасноочікуючи від другої сторони певних концесій. З виданих підставових тсологічно-обрядовихпраць («Катехизис», «Требник») видно, щоМогила знаходив узгіднюючу форму в справі Св. Євхаристії, в справі існуваннятретього місця між раєм і пеклом (чистилище), не загострював питання пропоходження Св. Духа, а в здогадному його листі — визнавав примат Римськогопатріярха, примат, який визнавали у своїх початках, всі християни. Це були далекосяжні — максимальні поступки,які могли стати базою до реалізації тривкого союзу; було потрібно тількианалогічного кроку з другої сторони.
4) Мавши узгіднюючий погляд щододогматичних розходжень, Могила був непримиренним, якщо йшла мова про обрядСхідньої Церкви, про її соборний устрій, як специфічні прояви душі східнього християнства.Історичний розвиток східнього християнства був таким, що він витворив своїспецифічні форми, глибоко пов'язані з його духовістю і відмінні від латинської обрядности.Спроба підпорядкувати один обряд другому є проти­природна і шкідлива. ДляМогили «Обряд — це образовий вияв церковної думки, витвореної різними історичнимиумовами, тому в нього вноситься елемент національний» (Літос, Архив ЮЗР, ч. І, т. IX, стор. 22). Могила добре розумів, щовіра всіх
207християн с тотожна, тільки кожний народ має своївласні форми для вияву цієї віри. Захищаючи східній обряд, встановлений наукраїнських землях, Могила обороняв специфічності вірування українськогонароду, і на цьому відтинку не допускав ніяких зовнішніх втручань. Поєтупаючисьу догмах, а захищаючи обряд, Могила виявився податливим в тому, що маєзагальноінтер-національний характер, а з завзяттям обороняв обряд, який єдинийв церкві носить національний характер. Це додатковий момент для тих, хтопосуджують митрополита в його байдужому, чи навіть негативному ставленні доукраїнського народу.
5) Щодо внутрішньоїорганізації православної церкви на Україні, Могила волів, щоб вона розвивалася незалежновід зовнішніх церковних чинників, він писав: «Наш митрополит не ходитиме ні доРиму… ні до Константинополя… але хай буде постійно хіротонізований собороммісцевих архиєпископів і єпископів». Так само єпископів назначуватиме київськиймитрополит і вони складатимуть тільки йому свою присягу. Це ясне зформулюванняавтокефалії української церкви сприяло ідеї українського патрі-ярхату, якукілька разів висувалося в цей період, але яку поборював як Рим, так і Царгород.
6) Внутрішня автономія невиключала визнання вселенськос-ти християнської церкви і тому Могила уважав завказане бути в безпосередньому зв'язку з Константинополем, а також впосередньому з Римом. Форми цих взаємозв'язків мали бути визначені залежно відвільного діяння Константинопільського па-тріярха та від порозуміння міжостаннім і папою.
Намічена вище концепція булана той час досить революційною і вона знаходила опір як серед українськогосуспільства, так і зовнішніх чинників. Не маючи змоги її проводити в цілості,Могила намагався хоч частково злагіднити ставлення православної церкви докатолицької. Він оминав сутичок, злагіднював розходження, не допускав дозагостреної полемічної боротьби. Це й була програма мінімум екуменізмуКиївського Митрополита.
V. Ставлення до уніятсько'і церкви
Боротьба за відновлення правукраїнської православної церкви під Польщею, почавши з 1620 р. велася саме підкутом повернення відібраних уніятами православних церков, дібр чиадміністративно-церковних посілостей. Наскільки ця боротьба набиралазагострених виявів, може свідчити факт, що після трьох століть знаходимо щетепер таке пояснення цих співвідношень: «Рутський мусів в архиєрейських ризахставати на порозі церков і так боронити їх перед загарбниками» (православними,які відбирали свої власні Божі храми — А. Ж.), та що «в Римі прийняли ці пункти(пункти замирення — А. Ж.) з обуренням, як противні Божим і людським законам»184).
Часткові успіхи православнихв 1632-33 pp. були здобуті завдяки вдалій коаліціїз протестантами проти консервативних намагань латино-уніятської групи наВаршавському сеймі.
Ще за часів архимандритстваМогила був у добрих відносинах з митрополитом Иосифом В. Рутським, спільно змагаючись, щоб «Русь не нищила Русь »,доки ці заходи не були розладнані невідповідною поведінкою М. Смотрицького.
Наскільки відповідас правдітвердження М. Грушсвського, що Могила мав уложити компроміс з Римом ціноюуніятів, в наслідок якого « Могила мав одержати зверхність над уніатськимивладиками і повернути уніятів назад до руської церкви » 185), —-на це не маємодостовірних документів. Натомість багато документів свідчать, про подібні плянипольського короля.
Не зважаючи на суперництво івзаємне поборювання уніятів з православними в справі посідання церков,манастирів та їхніх дібр, траплялися й виняткові випадки, коли обидві сторонипорозумівалися між собою, наприклад в 1635 p., коли наступило між ними добровільне згопорення, згідно з яким православніуступили уніятам Гродненський манастир, а останні — православним Киево -Видубицький.
Передчасна смерть митрополитаПетра Могили, яка забрала його в повному розгарі творчих сил, бо він проживтільки 50 років, не дозволила йому здійснити багато розпочатих заходів іплянів, між: іншим також його акцію для зближення церков. Впродовж довгогоперіоду часу ця ідея залишалася забутою, а розпочате діло Петра Могилизазнавало найрізнорідніших пояснень і осудів. Але три століття післяекуменічних спроб Могили, ця акція знову стала актуальною і тепер різні чинникипрагнуть до її вирішення. У цих новітніх спробах цінним досвідом повинна послужитий ініціатива Великого Київського Митрополита.